Червоне доміно

Розповідає Іветта Ніфергельт

Насамперед я, очевидно, повинна відрекомендуватися.

Звуть мене Іветта Ніфергельт, мені 23 роки, і всього півроку тому я ще вивчала романістику в університеті імені Гумбольдта в Берліні.

А втім — про це треба сказати одразу — навряд щоб хтось із співробітників деканату, професорів чи студентів міг би пригадати, що бачив коли у стінах своєї alma mater дівчину на ймення Іветта Ніфергельт. Та воно й не дивно. Адже це моє ім'я таке ж фальшиве, як майже всі документи, що їх я завжди ношу з собою в сумочці.

Ім'я це придумав для мене Ойген Фабріціус. Воно чомусь сподобалося йому, а мені було байдуже. Нехай собі звуть мене віднині як хочуть — Ніфергельт, чи Майєр, чи Лізхен Мюллер. Ім'я мене не цікавило. Більше цікавило мене, яке саме завдання доручить мені Фабріціус після того, як привіз сюди з Марієнфельда.

Перш за все він запропонував мені розділити з ним його ложе. За це — винагорода: кілька місяців мені не треба буде сушити собі голову тим, на які кошти жити. Про те, що буде зі мною згодом, коли я набридну йому, він не прохопився ані словечком. Очевидно, гадав, що це само собою зрозуміло: я стану співробітницею його організації. Але за це, на мою думку, не варт платити такою дорогою ціною.

Друга його пропозиція звучала трохи інакше: одразу стати співробітницею організації. Це означало, що одного чудового дня він «введе мене в дію» — тобто закине в якусь із країн соціалістичного табору, бо для роботи за письмовими столами у Франкфурті-на-Майні він мав уже, мабуть, досить «героїв». Певна річ, він враховував і те, що рано чи пізно мене можуть арештувати. Саме такий кінець чекав усіх його людей по той бік Ельби — одного раніше, іншого пізніше.

Отак-то він уявляв собі моє майбутнє. Не знаю, яку з цих двох пропозицій він вважав приємнішою для мене. У всякому разі, я прийняла останню. Після того його особистий інтерес до мене згас, що, однак, аж ніяк не засмутило мене.

Вже через два тижні мене привезли в якусь відлюдну садибу, де навчали людей, яких мали закинути до так званого «східного блоку». Садиба ця належала одному промисловцеві, за досить значну суму він здав її в оренду організації. Відмовившись цим самим від користування одним з двох своїх мисливських маєтків, він розцінював цю свою жертву як внесок у боротьбу з комунізмом.

З усіх осіб чоловічо? статі, які знайшли собі там притулок, найменш несимпатичним здався мені Міхаель Томас. Насамперед тому, що він ніколи не роздягав мене очима, коли я потрапляла в поле його зору; крім того, він не намагався раз у раз обняти мене й домовитися про зустріч, як це завжди знову й знову намагалися робити інші. Я була для нього просто товариш по роботі, з яким він муситиме колись розділити невеселу долю.

До того ж я скоро помітила, що цей Томас зовсім не дурень. Правда, він був злодієм, холодним і спритним готельним злодієм, людиною, що пройшла вогонь і воду, але він дуже добре знав, чого хоче. Своє перебування в цій відлюдній садибі особливого призначення він сприймав з доброю порцією цинізму, взагалі властивого йому, — він мав звичку цинічними зауваженнями ніби відмахуватися від усього, що було йому неприємне.

Щоправда, навіть цей його цинізм розвіявся, коли позавчора нас терміново викликали й одвезли до Франкфурте, де згодом Фабріціус і його американський шеф сповістили про те, яке почесне завдання вони для нас приготували. Ну, що ж, за це я не могла засуджувати Міхаеля. Я дуже добре розуміла, що він не мав ніякого бажання сідати за грати. Зрештою, він мав цю можливість і в Федеративній республіці.

Він трохи пожвавішав лише тоді, коли наш зовсім замучений рено загальмував перед лейпцігським Гранд-готелем.

— Уфф! — промовив він, відкидаючи з лоба пасмо волосся. — Оце була поїздочка! А тепер що?

— Насамперед мусимо розмовляти лише по-французьки. Адже ми французи. Не забувай про це. Ходімо!

У Гранд-готелі обслуговуючий персонал був на диво чемний, це мусив визнати навіть Міхаель. Ми показали наші папірці, нам вручили ключі, і один вельми поважний на вигляд добродій повіз нас ліфтом нагору і провів до наших кімнат.

Одне з двох: чи то Фабріціус не поскупився і вгатив у цю справу чималеньку суму, чи то портьє дуже захоплювався Парижем і французами. У всякому разі нам дісталися розкішні номери, обидва з видом на привокзальний майдан.

Якусь мить ми стояли біля вікон, спостерігаючи вуличний рух. Коли порівнювати з Франкфуртом-на-Майні, то рух тут не такий жвавий. Але будинки й сквери чистенькі й доглянуті; видно було, що Лейпціг з любов'ю приймає своїх гостей. Чи пошириться ця гостинність і на нас?

— Справді, чого б я тільки не дав, — сказав Міхаель, — щоб зараз опинитися в Парижі. Чи стояла ти коли-небудь увечері біля Лувра, милуючись Тріумфальною аркою? Людина може постаріти й посивіти, але цього вона ніколи не забуде. А дівчатка! В легеньких платтячках, чарівні, принадні…

Він не на жарт захопився. Я мусила знову повернути його до реальної дійсності, бо часу в мене було обмаль.

— Коли ти збираєшся сповістити Доміно про те, що ми прибули?

Його обличчя спохмурніло.

— Завтра. На сьогодні з мене досить. Завтра теж буде день.

— Завтра буде пізно.

— Чому?

— Доміно ж не знає, що ми маємо прибути. Я не думаю, щоб вони щодня перевіряли свої тайники. Якщо ми дамо звістку про себе завтра, то може статися, що вони знайдуть нашу записку лише післязавтра. Післязавтра п'ятниця. Відповіді ми можемо чекати в суботу. А в неділю вранці вже почнеться прес-конференція. А що скаже тобі Фабріціус, коли ти повернешся ні з чим, я сподіваюсь, ти можеш собі уявити.

— Фабріціус! Дай мені спокій з тим Фабріціусом! — пробурчав він. — Коли я чую це ім'я, мене починає тіпати від злості. Він сидить собі спокійно в теплому гніздечку, а ми…

— Маленький бунт?

— Великий бунт! Вдруге я нізащо не дозволю втягнути себе в таку халепу.

— Он як? Чому ж ти дозволив це тепер?

— Тому що попав йому в лабети.

— І ти гадаєш, що він випустить тебе з своїх лабет, коли ти повернешся?

— Тоді ми з ним розквитаємось.

— Ти віриш у це?

— Він так каже.

— Він багато чого каже.

— Перестань, невже ти справді хочеш розвіяти мою останню ілюзію?

— Не варто тішити себе такими ілюзіями.

— Ну, гаразд. Що ж ми тепер робитимемо?

Нарешті він знову був таким, як мені треба. Коли вміло підійти до нього, то він ставав досить лагідний. Я з жахом подумала про те, що, наприклад, могло б статися, якби мене послали в цю подорож з одним із братів Кашнірських. Провести півгодини на самоті з одним з Кашнірських — це ще гірше, ніж три місяці терпіти Фабріціуса.

— Зараз зробимо маленький перепочинок, а потім підемо розшукаємо тайничок. До вечора треба цю справу уладнати.

— Одна година не має особливого значення.

— Має. Чи, може, ти думаєш, що державна безпека тут спить?

— Чого я напевно не думаю, — озвався він, скидаючи піджак, — то це саме цього. А тепер забирайся звідси. Я хочу помитись.

Міхаель був, либонь, досить неспокійний і нервозний, хоч і намагався приховати це.

Певно, лейпцігська земля горіла у нього під ногами, інакше за вечерею він не висунув би цю свою пропозицію, яка навряд чи могла свідчити про розсудливість і обережність.

— Я хотів би сьогодні вночі побувати на заводі, — сказав він. — Яка твоя думка щодо цього?

Я мусила тричі ковтнути, перш ніж збагнула, що він сказав. Потім я постукала вказівним пальцем по тому місцю на лобі, де, як гадала, у нього була абсолютна порожнеча.

— Ти просто збожеволів! Чи, може, ти жартуєш?

— Які там жарти! Раніше чи пізніше ми однак мусимо там побувати. Бо, правду кажучи, я не вірю, що цей кран нам принесуть у кімнату, щоб ми могли собі спокійнісінько розібрати його на частини й сфотографувати.

— Мені здається, Міхаель, що ти просто п'яний.

— Ще не зовсім. Але коли вип'ю ще одну пляшку цього вина, то, можливо, й сп'янію. Бо вино тут таки добряче. Отже, ти йдеш зі мною?

— Ні. Я й не думаю про це. © http://kompas.co.ua

— Хай так. Тоді я піду сам.

— Ти не зробиш цього.

— Тоді ходімо разом!

Він затявся і нізащо не хотів відмовитися від своєї ідеї; та чим більше я думала про це, тим краще розуміла його. Перед цим я сама переконала його, що часу у нас обмаль. Рано чи пізно він мусив побувати на заводі, це правда. І тоді так чи інакше я не могла покинути його самого.

До того ж, сьогодні навряд чи можна було розраховувати на зустріч з Доміно. Отже, я нічого не втрачаю. Правда, сьогодні я мала намір зробити один візит, але, зрештою, його можна перенести й на завтра. Міхаель зараз був для мене важливіший.

— Ну? Що скажеш? — спитав він.

— Я передумала. Піду з тобою.

— От бачиш. Аби тільки суперечити. Ти справжня жінка.

— Таким мужчинам, як ти, треба суперечити. Інакше ви повірите, що можете робити з нами все, що схочете.

— Все не все, але половину з того напевно.

— Тобі, мабуть, здається, що сьогодні ти особливо дотепний?

Він засміявся.

— Мені здається, що ти стаєш іще чарівніша, коли сердишся. Хто-небудь уже казав тобі про це?

— Ні. Але облиш ці розмови. У нас же зараз не весільна подорож.

— А знаєш, я б не мав нічого проти.

— Зате я маю. Коли ми підемо?

— Куди?

— На завод.

— А котра година зараз?

— Скоро дев'ята.

— Я думаю, десь поміж другою і третьою годиною ночі.

— Так пізно?

— Це найкращий час. В такий час навіть найпильнішого сторожа хилить на сон.

— Декому може здатися підозрілим, що ми в такий час виходимо з готелю.

— А ми вийдемо раніше.

— І куди підемо?

— У мене така пропозиція: зараз ми поспимо з годинку, а десь близько півночі спитаємо у швейцара, де тут є добре нічне кабаре. Підемо туди, трохи потанцюємо, потім коло другої години зникнемо, а після третьої знову з'явимося тут, виспівуючи веселих французьких пісень. Compris[3]?

— А що буде, коли нас піймають?

— Тоді, — сказав він, враз стаючи серйозним, — Фабріціус, певно, і на наших картках у картотеці поставить червоний хрест. А ти як думаєш?

Я думала так саме.

Лишалося кілька хвилин до другої, коли Міхаель спинив таксі.

Шофер простяг назад руку і відчинив дверцята. Це був уже немолодий чоловік.

— Куди?

Міхаель назвав одну з вулиць поблизу промислових підприємств. В готелі ми розглянули план міста і вибрали саме цю вулицю, що не лежала безпосередньо в індустріальному районі. Ми, звичайно, не знали, чи були там жилі будинки. Сподівалися, що вони там є.

В останні години знову посилились мої вагання й сумніви щодо нашої нічної вилазки. Надто вже великим був риск, на який ми йшли.

Власне, що ми знали? Правду кажучи, анічогісінько. Ми не мали ніякого уявлення ні про те, де розташований завод, ні про те, як він охороняється. А в тому, що він охороняється, можна було не сумніватися. Вже тільки через це я спершу мусила б зробити запланований візит. Тоді б усе виглядало значно простіше. Те, що я робила зараз, було більше, ніж легковажністю. А я ні в якому разі не мала права ризикувати.

Я сказала про це Міхаелеві, але Міхаель лише висміяв мене.

— Якщо діло не клеїтиметься, ми кинемо його. Але мені б хотілося оглянути завод. Піймав не піймав, а погнатися можна.

— Оглянути його ти можеш і вдень.

— Можу. Але я хочу зробити це саме зараз.

Ось у чому була заковика. Йому засіло в голову поїхати туди сьогодні, і тут уже ніякі розумні аргументи на нього не діяли. Може, треба силоміць затримати його? Це легше сказати, ніж зробити. Чи, може, краще мені повернутися й піти звідси, покинувши його самого? Це було б іще гірше, і так чи інакше цим я б нічого не змінила. Ні, мені не лишалося нічого іншого, як поїхати разом з ним і спробувати перешкодити йому наробити дурниць. Небагато, але це було єдине, що я могла зробити: якщо нас сьогодні спіткає невдача, ще до того, як ми зустрілися з Доміно, тоді все піде нанівець. Тоді можна відчалювати звідси.

Міхаель поклав руку на моє плече.

— Іветто!

Його обличчя ховалося в півтемряві, по ньому пробігали відблиски вуличних ліхтарів. І тоді тіні починали витанцьовувати на обличчі, і здавалося, що він гримасує.

— Чого тобі?

— Ти все-таки чудесна людинка, Іветто.

— Годі вже тобі.

Але він нахилився до мене й прошепотів.

— Причарувала ти мене. Мені б так хотілось…

— Облиш!

— А наша домовленість?

Це нагадування було зайве. Щоправда, ми таки домовлялися заздалегідь розігрувати перед шофером невинну закохану пару, щоб не викликати в нього підозри, але, зрештою, все має свої межі. На мою думку, цілком досить, коли я покладу голову Міхаелеві на плече, а він буде легенько погладжувати мене по руці. Я й не знала, що розігрувати закохану пару можна зовсім по-різному. Міхаелеве розуміння цієї справи сягало значно далі. Отож він зайшов так далеко, що рука моя мимоволі розмахнулася і…

Ляпас прозвучав досить голосно.

Міхаель відсахнувся, збентежено втупився в мене, неприємна риска лягла в куточку його рота. Але це тривало лише якусь мить. Потім він знизав плечима й коротко засміявся:

— Будь ласка. Як хочеш.

Цим самим він, здавалося, поклав край своєму залицянню. Далі всю дорогу він, відвернувшись, мовчки дивився у вікно.

Нарешті машина загальмувала.

— Приїхали, — сказав шофер і увімкнув світло. — Це ж та вулиця, яка вам потрібна?

Я притулила носа до вікна. Надворі було темно, хоч в око стрель. Жодного ліхтаря, жодного вогника. У темряві не можна було навіть розглядіти будинків. Лише якісь невиразні, розпливчасті обриси кущів і дерев.

— Все в порядку, — сказав Міхаель. — Скільки там набігло?

— Дев'ять п'ятдесят.

— Ось, маєте. Здачі не треба.

— Щиро дякую.

Грюкнули дверцята. Заревів мотор. Машина рушила, і скоро вогник її стоп-сигналу зник у темряві вулиці.

— Послухай-но, — мовила я до Міхаеля. — Що ти, власне, собі думав?

— Коли?

— Сам знаєш.

Він дивився повз мене і, видно, почував себе досить ніяково. Відповіді я не почула.

— Будь ласка, не роби цього надалі, — сказала я. — Я просто надто поважаю себе для цього. Шукай собі іншу, а мені дай спокій. Ясно?

— Ти завжди така вразлива?

— В цьому пункті — завжди.

— Шкода. Бо ти таки справді подобаєшся мені, Іветто.

Я зрозуміла, що на цей раз він сказав правду. Але що це могло змінити? Все, що я могла почувати до нього, це, в кращому разі, співчуття. І нічого більше. А крім того…

— Ні, — сказала я. — Викинь це собі з голови. З цього нічого не вийде. Ніколи.

— Чому?

Спершу я завагалась. Але потім сказала йому те, що мала право сказати.

— Невже ти й досі не зрозумів, що ти спізнився?

Міхаель пильно глянув на мене.

Він не зрозумів мене.

— Ти не хочеш уже йти на завод? — спитала я після короткої паузи.

— Хочу, — відповів він. — Але…

— Ні. Облишмо тепер цю тему. Де ми зараз?

— Не маю уявлення.

Я спробувала розглядіти щось у темряві, але могла сяк-так розрізнити лише ті ж самі неясні обриси дерев і кущів. Найближчий вогник блимав ген удалині.

— Чарівна вулиця! — зауважив він.

— Цілком згодна. Але ж ти сам її вибрав.

— Я? Ти ж сказала…

— Я сказала, що краще нам взагалі лишатися в готелі.

— Гаразд. Але коли ми розглядали план міста… — Він не договорив І невдоволено похитав головою. — Чого, власне, ми весь час сваримося?

— І я себе питаю про це. Ходімо, повернемося до готелю.

— Оце придумала! Тепер, коли таксі поїхало. А ти взагалі знаєш, у який нам бік іти?

— Ні.

— Я теж.

— Он там вогні. Бачиш?

— Гм. Можливо, це завод.

— І так багато світла?

— А чом би й ні? Гайда, ходімо. Тут ми так чи інакше не можемо лишатися.

Ми рушили.

Мабуть, хвилин з десять ми йшли навмання, спотикаючись на вибоїстій бруківці. У мене було таке відчуття, наче цій темній глухій вулиці ніколи не буде кінця-краю. Та нарешті, коли минула, здається, ціла вічність, вулиця зробила поворот, чагарник ніби розступився, і ми опинилися на алеї, що вела прямісінько до яскраво освітленої заводської брами.

— Завод. Ти мав рацію.

— І, здається, навіть досить великий індустріальний комплекс.

— Чи ми…

— Он там! Глянь-но! — його вказівний палець показував ліворуч, де за деревами губилися у присмерку цехи заводу. — Бачиш?

Поміж цехами здіймалася у нічне небо яскраво освітлена багатьма прожекторами ажурна ферма підйомного крана. Тьмяно поблискували шибки кабіни, що темніла в цьому сріблястому плетиві високо над землею.

— Невже це той самий?

— Напевно, він. Он бачиш дві стріли?

Так, він не помилявся. Це був той самий кран, макет якого показував нам Фабріціус. Та на макеті він здавався неефектним і грубим. Тим більше враження справив він на мене тепер, дарма що ми могли бачити його лише здалека.

— Ну, от, — сказала я, — тепер ти побачив його і ходімо звідси.

— Куди?

— До готелю.

Він висмикнув руку.

— Ні. Спершу я хочу розглянути його зблизька.

— Ти збожеволів!

— Сьогодні я вже чув це від тебе. Ти повторюєшся.

— Ти ж бачиш, що все тут освітлено, як удень. Ти не зможеш навіть підійти до муру. Міхаеле!

Але Міхаель уже не слухав мене. Він побіг через вулицю і зник на другому її боці в темряві чагарника. Зашелестіло листя, тріснула гілка, потім усе стихло. Я стояла одна на вулиці й мерзла.

Тільки цього ще бракувало!

Мені просто не лишалося ніякого іншого вибору. Коли я хочу перешкодити йому зробити якусь дурницю, яка могла б остаточно зруйнувати наші плани, то мушу йти за ним. Але я твердо вирішила сказати йому все, що думаю, про його штуки тільки тоді, коли ми знову будемо в готелі. В готелі! В ту хвилину ніщо не давало нам надії на щасливе повернення туди.

Гілки били мене по обличчю, коли я дерлася крізь кущі.

Я майже нічого не бачила перед собою. І де він подівся, цей Міхаель? Я була страшенно люта на нього. Адже замість того, щоб спотикатися зараз отут, навпомацки пробираючись крізь чагарник і уникаючи підступних гілок, я могла б спокійнісінько лежати в своєму ліжкові й спати.

— Міхаель! — шепотіла я. — Міхаель!

Здається, он там щось озвалося?

Я прислухалась.

Ні, це лиш вітер шелестить листям.

Я притулилася спиною до стовбура дерева і спробувала зорієнтуватися. Якби ж то я мала хоч найменше уявлення, де я зараз! Тепер світилося ліворуч від мене, отже, там мав бути завод. Навскоси від мене чагарник був не такий густий. Скидалося на те, що там якийсь мур. Чи не той, що оточує завод?

В цю мить чиїсь дві руки затулили мені очі.

Я здригнулася.

За моєю спиною стояв Міхаель і широко посміхався, вельми вдоволений з себе.

— Я вже довгенько йду назирцем за тобою. Ти мене не бачила?

— Ні.

— Ти теж іще навчишся цього. Тренування!

— А навіщо тобі це здалося?

— Я тільки хотів пересвідчитися, чи я ще «у формі». Випробування я витримав. Отак-то, а тепер можна діяти. Он там попереду — мур.

Він просто взяв мене за руку й потяг уперед. І справді, у нього були очі кота і вуха рисі. Від нього ніщо не могло сховатися: ні черепок, об який я ось-ось мала перечепитися, ні гілка на нашій дорозі.

На досить значній відстані від муру ми спинилися в тіні дерева. Мур заввишки по-над два метри, і на його карнизі виблискувало бите скло. Такі кам'яні мури виглядають значно грізнішими, ніж вони є насправді. Міхаеля такий мур не міг зупинити. Подібні мури, — щоправда, завдовжки не більш як на два метри, — траплялися і в парку нашої садиби. З них починалася в нас ранкова гімнастика.

Міхаель вибрав таке місце, де скла було менше. Він підтягнувся на руках, і його ліва нога вже вгорі, — а ось і весь він зник за кам'яною огорожею. Все тривало не більш як п'ять секунд, і навіть я не почула ані звука.

Якусь мить було тихо, потім Міхаель знову з'явився на мурі. Я була не така спритна, як він, але він допоміг мені, і через кілька секунд я вже стояла поруч із ним по той бік. Він потягнув мене в тінь штабеля з таврових балок.

Перед нами бовваніли темні обриси одного з цехів. Ми стояли з його темного боку. Над його дахом здіймалася велична ферма крана.

Міхаель тим часом уже знову ніби розтанув у темряві.

Тільки-но я хотіла була рушити слідом за ним, як він сам виринув переді мною і, притуливши палець до вуст, примусив мене присісти навпочіпки. В ту ж мить я почула кашель і чиїсь кроки, що наближалися до нас.

Ми завмерли. Балки, що лежали в штабелі, були різної довжини і утворювали своєрідну нішу, яка надійно ховала нас. Коли якась випадковість не приверне до нас увагу сторожа, ми могли сподіватися, що тут ніхто нас не помітить.

Кроки щомиті наближалися, потім я побачила крізь щілину пару чобіт, які важко тупали в нашому напрямі і враз спинилися. Може, він помітив нас? Я затамувала подих.

Ось спалахнув сірник, хтось засопів, розкурюючи люльку, і сірник упав на землю поряд з нами. Знову покашлювання, і ось уже чоботи рушили далі.

Міхаель обережно висунув голову з ніші й прошепотів:

— Ходімо! Ми підемо слідом за ним.

— За ним?

— Ну, звичайно. За своєю спиною він, напевно, нікого не шукатиме.

Ми тихенько вийшли з рятівної темряви ніші і на певній відстані рушили за чоловіком, що йшов поперед нас. Тепер я досить виразно бачила його: низенький на зріст, огрядний; кривуваті ноги його раз у раз чіплялися одна за одну.

Час від часу він зупинявся й озирався навколо. Правда, назад він не оглядався — адже саме там він щойно був і не помітив нічого підозрілого. Йому й на думку не спадало, що хтось може змінити тактику і, перейшовши від оборони в наступ, переслідувати його.

Він усе ще йшов попід муром. Біля одного сарая, що підходив до краю муру, там, де огорожа круто завертала ліворуч, він простояв особливо довго. Тут на карнизі муру зовсім не було гострих осколків скла, отже, в цьому місці легко було перелізти через стіну.

Та через якусь мить чоловік у мундирі вибив свою люльку об халяву чобота й рушив далі.

Тепер великий цех був ліворуч од нас, і я мала змогу добре розглянути кран. Він стояв на восьми колесах, які пересувалися по рейках. Рейки навскоси перетинали заводське подвір'я. Щонайменше з дюжину прожекторів освітлювали цього велетня з усіх боків. Хоч у дворі не видно було жодної людини, при такому яскравому освітленні ми й думати не могли про те, щоб навіть наблизитися до нього. Ми повинні були зважати на те, що, можливо, де-небудь непомітно причаївся хтось, хто охороняє кран. Ми не встигли б зробити й трьох кроків, як нас помітили б.

Тепер можна було розглядіти, що в темряві здіймається вгору ще одна будівля. Вона була майже така ж завбільшки, як і цех з протилежного боку двору. Судячи з вікон, — контора. А що подібних будинків більше на території заводу не було, можна припустити, що саме тут міститься також і конструкторське бюро.

Чоловік у мундирі зник у цьому будинку, пройшовши крізь вузенькі залізні двері, які він одразу ж знову замкнув на ключ. Потім у будинку спалахнуло світло, і ми побачили, як він піднімається сходами. На першій площадці він спинився і почав возитися з ключем, хоч ніяких дверей там не було видно.

— Що це він там робить?

— Це такий контрольний прилад. Перевіряє.

Я уважно оглянула будинок. В жодному вікні не світилося.

— Чи там конструкторське бюро?

— Очевидно.

І враз я побачила таке, від чого мені перехопило подих.

За одним з вікон сковзнув промінь світла, згас, знову блимнув, згас остаточно.

Сумніву бути не могло. Хтось порався у конструкторському бюро.

— Ти бачив?

— Бачив. Там хтось є.

— Але хто?

— Звідки я знаю?

Єдине, що можна було сказати з певністю: це був не сторож. Той все ще піднімався сходами. Мені здавалося навіть, що я чую, як він сопе на ходу.

Міхаель знову зник у темряві. Куди це потягло його тепер?

Раптом він повернувся й показав униз.

— Он там відчинене підвальне вікно.

— І ти справді хочеш?..

Він кивнув з похмурою рішучістю.

— Звичайно. Для цього ж ми і прийшли сюди.

— Міхаель…

Він знову спинився.

— Може, ти боїшся?

— Так. Дуже боюсь, — збрехала я.

Він похитав головою.

— Тобі нема чого боятися. Я буду обережний. Але я мушу знати, хто там нагорі. Я зараз повернусь.

— А мені тут чекати?

— Так.

— Ні. Я б хотіла піти з тобою.

Він замислився на мить.

— Ну, гаразд, — нарешті промовив він. — Іди за мною. І — ні звука!

Він обережно сковзнув униз. Мені було чутно, як його нога шкрябнула по стіні, потім усе стихло. Лише вітер шумів навколо. Я тремтіла від холоду.

І ось, — мені здалося, що минула ціла вічність, — Міхаель просунув голову крізь вікно і кивнув мені, щоб я спускалася за ним.

За секунду я стояла поруч із ним.

Повітря в підвалі було тепле й сухе.

Десь поблизу щось потріскувало.

— Це опалення, — прошепотів Міхаель.

Очі поволі звикали до темряви. Я почала розрізняти труби, що тяглися вздовж стін над нашими головами, потім помітила залізні сходи й котел.

Та Міхаель не дав часу на оглядини. Віч схопив мене за руку й швидко повів поміж пралісовими велетнями, зміями й вовчими ярами, які при денному світлі, очевидно, були простісінькими приладами опалювальної системи, але зараз, у темряві, справляли справді моторошне враження.

Ось перед нами тьмяно засвітився прямокутник дверей. Міхаель обережно штовхнув їх, і вони беззвучно розчинилися.

У вузькому коридорі, де ми опинилися, блимала лише одна крихітна лампочка, світла якої якраз вистачало на те, щоб розглядіти контури сходів, що губилися в темряві.

— Підемо туди?

— Угу.

Я не лічила сходинок, але переконана, що їх би вистачило аж до шпиля Ейфелевої башти. Перебільшення? Саме перебільшення може дати ясне уявлення про цей підйом, бо в мене справді було таке враження, що ці сходи взагалі не мають кінця. Східець за східцем просувалися ми вперед навпомацки, раз у раз спиняючись і прислухаючись.

Тиша.

Далі!

Потім нарешті — площадка, і в стіні — залізні двері. Міхаель потихеньку, сантиметр за сантиметром, прочинив їх і обережно просунув голову в щілину.

— Бельетаж. Далі!

І знову напружений підйом навшпиньках і навпомацки. У мене вже заболіли пальці на ногах. Я думала про те, що було б, якби назустріч нам зараз вийшов сторож. Збігти вниз по сходах ми, можливо, могли б швидше, ніж він, але у підвалі він однаково спіймав би нас. Крихітне підвальне віконце було тим вушком голки, крізь яке ми мали пролізти. А зробити це було не так-то легко.

Однак ніякий сторож не вийшов нам назустріч, і тоді постало інше питання: де він? Де-небудь у будинку, це напевно, але де саме?

Нарешті ми досягли ще одно? площадки. Тут знову побачили залізні двері, і Міхаель поволі прочинив їх. Тепер ми опинилися в невеликому передпокої з кількома білими дверима. Кінчався цей передпокій напіврозчиненими скляними дверима, за якими тягнувся довгий і широкий коридор, з обох боків якого теж були двері. В протилежному кінці його ми знов-таки побачили незамкне-ні двері.

Тут горіла лише одна крихітна синя лампочка; її тьмяного світла вистачало тільки на те, щоб розрізнити довжину коридоре і тіні дверей. Скляні двері з протилежного боку можна було розглядіти лише тому, що в них відбивалася лампочка.

Навколо панувала тиша. Мертва тиша.

— Які ж це двері? — прошепотів Міхаель.

— Не маю уявлення.

Аж тепер і він зрозумів. Не міг же він по черзі відчинити всі сорок дверей, — а їх тут було щонайменше сорок, — щоб з'ясувати, за якими саме стоїть сейф з кресленнями й документацією крана. Чого доброго в кожній кімнаті стоїть по сейфу, а креслення зберігаються десь зовсім у іншому місці. Крім того: як він хотів відкрити сейф? Голими руками? Навряд щоб з цього вийшло щось путнє.

Певно, Міхаель теж зрозумів це, бо він стояв на місці.

— Ну, тепер ти задоволений?

— Не дуже… Я уявляв собі це трохи інакше.

— Он як! Ти уявляв собі це трохи інакше. Дуже добре. А тепер?

Я заговорила голосніше ніж слід було. Він затулив мені правою рукою рота, а лівою зробив знак, щоб я замовкла.

І тоді я теж почула.

Хтось наближався до нас: чути було важкі, упевнені кроки. Водночас я побачила, як за скляними дверима затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Очевидно, це був той самий ліхтарик, світло якого ми бачили перед тим за вікном конструкторського бюро.

Я схопила Міхаеля за рукав, але він і не поворухнувся.

Ось уже чиясь рука штовхнула другі скляні двері. Чоловік, якого ми побачили, в правій руці тримав ліхтарик, у лівій — низку ключів.

Це не був той сторож, якого ми зустріли допіру: чоловік з ліхтариком був у цивільному костюмі. Проте впевненість, з якою він рухався, не лишала сумніву в тому, що він мав такі ж обов'язки, як і сторож.

Ось він відімкнув перші двері і увімкнув світло, зайшов до кімнати. Але одразу ж знову вийшов, погасив електрику, замкнув двері і перейшов до сусідньої кімнати.

Я знову потягла Міхаеля за рукав, на цей раз трохи дужче. Але він тільки невдоволено відсмикнув руку.

Тоді я тихесенько прокралася назад до залізних дверей і обережно, сантиметр за сантиметром, відчинила їх, щоб потім нам не треба було гаяти часу. Я ладна заприсягнутися, що зробила це зовсім беззвучно, — навіть Міхаель не помітив, коли я це зробила. Він стояв, не зводячи очей із чоловіка з в'язкою ключів.

Он воно що — ключі!

Я зрозуміла, чого Міхаель все ще стоїть там, наче вкопаний, дарма що чоловік той підходив усе ближче й ближче. Я знала, що може статися, і раптом відчула ніби клубок в горлі.

Тепер лишалось усього шість дверей, і тоді чоловік підійде до тих скляних, за якими стояли ми.

Ось він відімкнув ще одну кімнату.

В ту ж мить я відчула протяг, страшенний протяг, потім за моєю спиною щось оглушливо грюкнуло.

Це з гуркотом зачинилися залізні двері, що їх я кілька хвилин тому так обережно про всяк випадок відчинила.

Мені перехопило дух.

Це була катастрофа, якої я весь час боялась. Все пропало!

Я скоріше відчула, ніж побачила, як Міхаель блискавично засунув руку в кишеню і витяг револьвер. Почулося тихе клацання, коли він повернув запобіжник.

Я знала, що Міхаель, не вагаючись, вдасться до зброї. Недарма ті, що навчали нас в нашій відлюдній садибі, намагалися вибити з нас будь-яку сентиментальність, як вони це називали. А Міхаель був тямущим і старанним учнем.

Я вже підняла була руку, щоб вибити в нього з пальців револьвер, але враз опустила її. В приміщенні, де зник чоловік у цивільному, стукнула віконна рама. Потім зашарудів папір. Очевидно, він збирав те, що вітром здуло на підлогу.

— Тікаймо! — прошепотів Міхаель.

Я б не могла тепер пригадати, чи я й на цей раз відчинила двері так само тихо, як незадовго перед тим. З певністю можу сказати лише, що тепер це все відбувалося значно швидше. За мить ми знову були на сходах і щодуху мчали вниз.

На першій площадці ми спинилися й прислухались.

Та ми чули тільки власне дихання й удари серця. Більш нічого. Видно, сторож знайшов якесь невинне пояснення грюкоту залізних дверей. І на цей раз усе обійшлося щасливо.

— Далі!

Коридор, котельня, підвальне вікно.

Я подряпала собі руки, але вилізла з підвалу швидше, ніж влізла. Взагалі тепер ми були значно моторніші, ніж тоді, коли йшли сюди. Не минуло й трьох хвилин, як ми вже знову стояли під тим самим деревом, від якого почалася наша вилазка.

— Так, — сказав Міхаель, і це прозвучало трохи голосніше, ніж ми говорили досі, — може, ти мені хоч тепер поясниш, навіщо ти знову відчинила ті прокляті двері?

— Я хотіла виграти час.

— А про відчинене вікно в підвалі ти й не подумала!

— Ні.

— Це було розкішно зроблено. Далебі! Просто розкішно!

Він промовив це з ущіпливою іронією, і я відчула, як він злиться. Та й сама я злилася не менше. Правда, і на цей раз все обійшлося добре, але в цьому аж ніяк не було моєї заслуги. Все могло скінчитися зовсім інакше. І що тоді?

В Гранд-готелі нам відчинив стомлений нічний швейцар, простягнув ключі, побажав нам доброї ночі.

Добра ніч?

Я глянула на годинник на стіні вестибюля. Маленька стрілка щойно перестрибнула до чорної залізної цифри три. Отже, за кілька годин почнеться новий день, Я знала, що мені ще багато чого треба зробити, Отже, відпочити як слід навряд чи вдасться.

В коридорі горіла лише нічна лампочка. Перед кожними дверима стояла пара взуття: від гостроносих, вишикуваних у бойовій готовності лодочок до грубих чоловічих черевиків. Лише перед нашими дверима не стояло ще нічого. Але це скоро зміниться.

Я не почувала себе стомленою. Нервове напруження двох останніх годин аж тепер таки далося взнаки.

— Шкода, що бар уже закрито, — сказала я. — Я залюбки випила б чарку коньяку.

— Це ти серйозно?

— Серйозно.

— У мене дещо є.

— Де?

— В домашній аптечці.

Я мимоволі засміялась.

— Ну, гаразд, — мовила я, — але швидше. Мені б хотілося ще трохи поспати.

Він відчинив двері і потягнувся до вимикача. Вимикач клацнув, але світліше від цього не стало.

— От, іще й лампочка перегоріла. Цього тільки нам бракувало.

Я хотіла щось сказати, але не встигла.

В пітьмі кімнати хтось кашлянув.

— Заходьте спокійно, — промовив чийсь не знайомий мені голос, — Ми можемо поговорити й поночі.

Я злякалася. Міхаель, широко розставивши ноги, спинився на порозі.

— Хто тут?

— Зараз я вам скажу. Але спершу зайдіть, будь ласка, до кімнати й замкніть двері. Не треба, щоб хтось почув нас.

Щось таке було в тоні цього голосу, що робило неможливим будь-яке заперечення. Отож ми увійшли й замкнули за собою двері. В кімнаті була цілковита темрява.

— Прошу пробачити мені, що я отак без церемоній вдерся до вашої кімнати. Але, на жаль, вас не було вдома, і я не міг перед тим попросити у вас дозволу увійти.

— Хто ви такий?

— Сьогодні ви послали мені звістку про те, що хотіли б поговорити зі мною. Ви прибули від Фабріціуса?

— Гм. Виходить, що ви…

— Так, я прийшов за дорученням Доміно.

— Однак, ви швидко з'явились.

— Я одержав записку від вас сьогодні увечері. Я гадав, що це терміново.

— А як ви догадались, що ця звістка від нас?

Незнайомець засміявся. Це був хлоп'ячий, безтурботний сміх.

— Справді, ви були дуже обережні й не написали своєї адреси, але я добре знаю мого друга Бремеля. Гранд-готель — його слабість. Між іншим, я б не радив залишати все спорядження в машині. З вами ж може трапитися й нещасний випадок. Краще перенесіть його до кімнати.

— Ви багато знаєте про нас.

— Що ви привезли мені?

— Хвилиночку, — сказав Міхаель. — Ця темрява нервує мене. Іветто, мій кишеньковий ліхтарик у тебе?

— Облиште ліхтарик! — наказав голос. — Якби мені потрібне було світло, я б не повикручував лампочок.

— Це ви зробили?

— Угадали!

— Навіщо?

— Тому що я не хочу обтяжувати вас зайвими речами. Немає потреби, щоб ви впізнали мене, коли одного чудового дня вам піднесуть до носа моє фото на паспорт».

— На мою думку, — сказав Міхаель, — це вже трохи занадто. — 3 його голосу чути було, як це дратує його. — Фабріціус мовчить, мов води в рот набрав, ви тут викручуєте лампочки…

— А Фабріціус справді тримав язик за зубами? Ну, що ж, це дуже порядно з його боку.

Вже кілька хвилин я напружено думала; що привернуло мою увагу в цьому голосі.

Одне я знала напевно: я чую цей голос уперше.

Але що в ньому здалося мені дивним? Він, мабуть, був якийсь ненатуральний, чужий, роблений. Так, саме це! Наш незнайомець говорив нарочито зміненим голосом. Він робив це досить уміло, але коли уважно вслухатися, це ставало помітним. Навіщо йому це? Може, боявся, що ми згодом зможемо впізнати його по голосу?

— Отже, що ви привезли мені?

Міхаель сказав, яке завдання покладено на нас, яких результатів там чекають і що саме пропонують Фабріціус і Фрезер, щоб перешкодити демонструванню крана в неділю. Про нашу сьогоднішню вилазку на завод він, правда, не прохопився ні словом.

Коли Міхаель закінчив свою інформацію, якусь мить усі мовчали. Мені вже почало здаватися, що наш гість знову нишком зник, та ось я почула, як він тихенько хихикнув.

— Наче малі діти! Хочуть мені допомогти. Безглуздя! Я не потребую ніякої допомоги.

— Але ж Фабріціус…

— Ах, облиште. Фабріціус однаково не знає, що тут сталося. Фабріціус далеко звідси, сидить у цілковитій безпеці. Ваш приїзд був добре задуманий, але він не потрібний. Тут я орієнтуюсь в обстановці краще за будь-кого. Повертайтесь-но ви назад і передайте йому від мене сердечний привіт. Скажіть, що його ідея з мастилом просто чудова. Я б до такого ніколи не додумався. У вас воно з собою?

— Так.

— Ну, добре. Це ви залишите тут. Але в усьому іншому…

— Та Фабріціус повісить нас, якщо ми отак повернемось, нічого не зробивши.

— Можу собі уявити.

Знову хихикання.

Мені здалося в ту мить, що біля дверей до ванної кімнати я побачила якусь тінь. Та я могла й помилитися. В кімнаті було так темно, що я не бачила навіть Міхаеля, який стояв біля мене.

— Я знаю лише одне, що ви можете зробити.

— Шо саме?

— Ваша супутниця ревнива?

— Іветто, ти ревнива?

— Дурниці.

— Ви самі чули. То що ж це?

— Завтра їдьте на завод, відрекомендуйтеся і попросіть, ніби між іншим, щоб вам показали кран. Ви ж комерсант, і вам, очевидно, не відмовлять.

— Я гадав, що кран — це табу?

— Кран не дуже, а з гідравлікою справді важко. Але тут ви так чи інакше нічого не побачили б. її вже вмонтували. Спробуйте краще познайомитися із співробітниками інженерного колективу. Фабріціус розказував вам про Карін Зоммер?

— Ні.

— Запам'ятайте собі це ім'я. Познайомтеся з нею. Підіть куди-небудь з нею. Постарайтеся завоювати її довір'я.

— Гм. А потім?

— Це я вам іще скажу.

— А що буде з мастилом? — це я поставила таке запитання.

— Мастило хай поки що побуде у вас. Мене першої-ліпшої хвилини можуть обшукати. А вам це, здасться, поки що не загрожує.

— Ви дасте нам звістку?

— Можливо, я завітаю до вас іще раз, а коли ні, то зв'язок триматимемо через той самий тайник. На добраніч.

Кишеньковий ліхтарик спалахнув зненацька і засліпив мене так, що я мимоволі заплющила очі. В ту ж мить грюкнули двері, ключ повернувся в замку, потім усе стихло.

— Алло!

Ні звука.

— Алло!

— Він пішов.

— Іветто, де ти?

— Тут.

— Є в тебе ліхтарик?

— Нема.

— У мене теж нема.

Дзенькнула об підлогу ваза. Міхаель вилаявся.

— Та відчини ж двері!

Я навпомацки добралася до дверей, натиснула на ручку. Двері не піддавалися.

— Замкнуті.

— Що?

— Замкнуті!

— Та в тебе ж є ключ!

Правильно, ключ. А я й забула, що весь цей час тримаю його в руці.

Нарешті я знайшла отвір для ключа, відімкнула замок і відчинила двері.

Правда, набагато світліше не стало, однак цього було досить, щоб Міхаель знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Потім він розшукав повикручувані лампочки, і через хвилину в кімнаті знову спалахнуло світло.

— Оце так гість, — саркастично зауважив Міхаель.

— Нічого. Чим пізніша ніч, тим миліші гості.

— Ти ще хочеш коньяку?

— Тепер навіть більше. Але трохи згодом. Я зараз повернусь.

І перш ніж Міхаель як слід зміркував, у чім річ, я була вже за дверима. Ліфт і досі стояв на рівні третього поверху. Я натиснула на кнопку з написом: «Перший поверх».

Вестибюль потопав майже в цілковитій темряві. Лише в швейцарській світилася маленька лампочка.

Килим приглушив мої кроки, і швейцар аж здригнувся з переляку, коли я раптом стала перед ним.

— Ви хочете вийти? — він потягнувся за ключем.

— Ні, Я лише хочу вас запитати: чи не знаєте ви часом того чоловіка, який дві хвилини тому вийшов з готелю?

Він здивовано глянув на мене.

— Тут не проходив ніякий чоловік.

— Пробачте. Я… я хотіла сказати, звичайно, — дама.

— І ніяка дама теж не проходила, мадмуазель.

Напевно, він вирішив, що я п'яна.

Але це було мені зараз байдуже.

— Ніхто? Це ви точно знаєте?

— Точно. Бо без оцього ключа, мадмуазель, — сказав він, піднявши ключ, — ніхто не може вийти з готелю. А ключ весь час лежав біля мене.