Червоне доміно

Розповідає інженер Карін Зоммер

Це трапилося в понеділок увечері. В понеділок, 28 серпня 1961 року.

Я якось зовсім забула, що після роботи лишилася одна-однісінька в просторому комплексі будівель.

І лише відклавши вбік креслення останньої деталі і лічильну лінійку, помітила, що навколо панує тиша. Тільки тепер я усвідомила, що вже чимало часу минуло, відколи Штефен попрощався й пішов. Було це годину тому? Чи, може, дві? З подвір'я не долинало ані звуку. Отже, монтери теж усі вже закінчили роботу. Глянула на годинника злякалась. Я ж збиралася піти з роботи що найпізніше о пів на дев'яту. А зараз мало не пів на одинадцяту. Двері до креслярського залу трохи прочинені.

Це, певно, Штефен не причинив їх за собою, коли йшов з роботи.

Довге приміщення залите м'яким молочно-білим світлом, що проникає сюди з двору. Відколи почався монтаж підйомного крана, подвір'я щоночі освітлюється добрим десятком потужних прожекторів. В їх відбитому промінні довгі ряди креслярських дощок скидаються на поле гостроверхих крижин, нагромаджених бурею. Мертве, біле й німе.

В цю мить я почула, що з погано закрученого крана, крапля за краплею, витікає вода.

Це дратувало.

Я пробралася поміж рядами креслярських дощок і міцно прикрутила кран. Монотонне падіння крапель одразу припинилося.

Досадно, що кудись поділося зеркало, яке досі висіло над умивальником. Здається, довготелесий Генце розбив його минулого тижня, хоч для мене й досі лишається загадкою, як він примудрився зробити це.

І от через його незграбність мені тепер доведеться бігти до туалету, щоб як слід причесатися. Досить неприємно. Адже туалет міститься аж у протилежному кінці довгого коридору.

Вже переступивши поріг, я раптом згадала, що забула замкнути сейф. Я вважала цю процедуру зайвою, але доктор Козель надавав їй великого значення. Його вірна тінь, секретарка Горм, неодмінно доносила на кожного, хто забував це зробити. Лише позавчора саме за таку провину відділ кадрів вліпив Штефенові догану. От противна руда відьма!

Та про мене! Замикати — то й замикати!

Я згорнула креслення, поскладала таблиці й сховала все це в невеличкий сейф, що стояв за моїм письмовим столом. Потім двічі повернула ключ. Це я запам'ятала точно, бо ще подумала в ту мить, що навряд чи зацікавило б зломщика, як замкнула я шафу — на один чи на два повороти ключа.

Ключ я сховала під телефоном. Там він і лежатиме собі спокійненько, поки я повернуся.

В коридорі тьмяно блимало лише запасне освітлення — одна крихітна синя лампочка. Цього аж ніяк не вистачало, щоб хоч сяк-так освітити довжелезний — метрів сто завдовжки — коридор. Отож кінець його потопав у цілковитій темряві.

На щастя, я добре знала, де шукати вимикач. Мить — і все осяяло яскраве електричне світло. Спалахнула навіть велика люстра на сходовій клітці.

Одне вікно у вестибюлі відчинене.

Я виглянула надвір.

Небо було майже зовсім безхмарне. Останні дні стояла тепла й суха погода. Здається, погожа пізня осінь все-таки вирішила винагородити нас за мокре сьогорічне літо А для ярмарку така погода просто-таки ідеальна. От коли б тільки знати, чи довго вона буде така.

В маленькому будиночку заводської охорони світилося. Мені було добре видно розгорнуту на столі газету. Очевидно, сьогодні чергує вахтер Петерс. Він завжди любить трохи почитати в перервах між черговими обходами.

Петерс досить приємна людина. А мені він, здається, особливо симпатизує. Майже ніколи не буває так, щоб він пройшов повз мене, не обмінявшись зі мною кількома привітними словами. Зате з молодим фельдфебелем, котрий оце недавно з'явився у нас на заводі, я взагалі не можу знайти спільної мови. Той завжди поводиться офіціально й стримано. Я нічого проти нього не маю, але ніякої симпатії він у мене ке викликає.

Цікаво, чи Горм попередила, що Штефен і я сьогодні затримаємося після роботи? Напевно. Ця Горм, здається, ніколи нічого не забуває. Справжнісінький тобі ходячий календар. До того ж вельми принадний і елегантний календар. Навряд чи знайдеться хоч один мужчина, який не витріщився б на неї, коли вона дріботить мимо на своїх високих каблучках. Її звуть Віра. Віра, тобто правдива. Але мені вона чомусь не подобається… Надто вже задирає носа. А до того ж іще й ставлення до неї Штефена: з недавнього часу він буквально не пропускає жодної нагоди заскочити до секретаріату. На місці доктора Козеля, я б уже давно виставила його за двері.

Я з досадою відзначила, що лампочка в туалеті розбита. Кілька разів клацнула вимикачем, але марно. Щоб хоч трохи зорієнтуватися в темряві, я мусила лишити двері відчиненими навстіж. Дарма що від цього не стало набагато видніше, та все ж я могла принаймні хоч розгледіти умивальник. Проте в дзеркалі, на жаль, не було нічого видно. От шкода! Не варто було й іти сюди.

Вже закручуючи кран, я раптом почула в протилежному кінці коридора чиїсь швидкі кроки. Потім десь грюкнули двері. Хоч точно я не знала, які саме, та в ту мить я ладна була побитися об заклад, що то були двері до моєї кімнати. Коли вже не щастить, то не щастить по-справжньому. Згідно із службовою інструкцією (параграф під цифрою римське три, пункт сімнадцятий, маленьке «б»), залишаючи робочу кімнату, слід було замкнути також і двері, а ключ взяти з собою. Я цього не зробила, і треба ж було трапитись, щоб на цьому мене застукав Петерс.

Це означало, що завтра вранці мені хоч-не-хоч доведеться завітати до відділу кадрів і вислухати від начальства цілу лекцію про пильність. Тут уже ніщо не могло зарадити — навіть мої добрі стосунки з Петерсом. Зрештою, це був його прямий обов'язок — негайно повідомляти про такі речі доктора Козеля й відділ кадрів.

Ще ніколи в житті не бувало, щоб я так швидко впоралася із своїм туалетом. Можливо, я перехоплю Петерса, поки він ще не встиг записати про порушення правил у свій журнал. А може, мені вдасться умовити його, щоб на цей раз він обмежився батьківським зауваженням. У всякому разі, треба спробувати.

Цок-цок, цок-цок, вицокують мої каблуки. Либонь по всьому будинку відлунює цей звук.

Я рвонула до себе двері моєї робочої кімнати.

Ані душі.

— Алло!

Нікого. Петерса й сліду нема.

Тут наче нічого не змінилося. Так само горіла на письмовому столі лампа. На тому ж місці висіло на вішалці моє пальто. Таке сама мертва тиша, як і раніше…

Тиша?

Зненацька я відчула: щось за цей час все-таки змінилося. З'явилося щось нове. Щось таке, чого не було, коли я виходила з кімнати.

Я прислухалась. Ні, помилки тут не могло бути. З крана знову капала вода. Капала швидко й рівномірно. Цей звук ні з чим не сплутаєш.

Один крок — і я вже в креслярському залі. Увімкнула електричне світло. В неонових трубках на мить спалахнула блискавка, стрімка, яскрава блискавка, потім усе приміщення осяяло блакитнувато-біле світло.

Нічого незвичайного навколо.

Я пройшла поміж рядами креслярських дощок, добралася до умивальника. Сумніву не було. З крана капало. Капало навіть швидше ніж раніше. Я повернула кран праворуч. Капати перестало.

Якусь мить я стояла перед умивальником і чекала. Чекала, чи не почне він знову — сам по собі — капати. Ні. Все було тихо.

Я повернула кран ліворуч.

І ось, будь ласка, — закапало. Закапало з набридливою рівномірністю.

Я знову закрутила кран.

Тепер я знала: хтось відкрутив кран, коли мене не було в кімнаті.

І раптом одна думка обпекла мєне.

Щодуху кинулась я назад до своєї кімнати, підняла телефон.

Ключ!

Він лежав на місці. Лежав собі спокійнісінько, наче нічого з ним і не могло статися.

Ні, я повинна спершу сісти. В добру халепу могла б я вскочити. Двері не замкнула, ключ від сейфа покинула в кімнаті — уявляю собі вираз обличчя Горм, якби вона про все це дізналася. Вже сама її глузлива усмішка— холодна, гордовита — могла б бути достатньою карою, і я вже ніби виразно чула її низький, майже чоловічий голос: «Але, люба колего Зоммер, ви ж добре знаєте…»

Звичайно, я це знала. Усі знали. Але навряд, щоб хтось сприймав це серйозно.

До того ж документація, що була в наших робочих кімнатах, все одно не мала цільного й закінченого характеру. Якщо хто-небудь захотів би шпигувати, він мусив би випорожнити геть усі шафи і на додачу ще й страховидні потвори-сейфи, що стояли в кабінетах доктора Козеля й Цибульки. Але ті сейфи спеціальною сигналізацією з'єднані із заводською охороною. Кожен, хто після закінчення робочого дня наважився б хоч доторкнутися до них, автоматично вмикав сигнал тривоги.

Ні, будь-яка спроба крадіжки була приречена на провал. Саме тому ми й не надавали великого значення тій інструкції. Серйозно ставились до неї лише доктор Козель, Цибулька, Горм. І, звичайно, відділ кадрів. Оце було найнеприємніше.

Куди ж подівся Петерс? Логічно міркуючи, я ще повинна була побачити його в коридорі. В його віці люди, зрештою, вже не такі проворні.

Я поскладала свої речі, взяла під руку сумку і вийшла з кімнати. На цей раз я, правда, замкнула її. Навіщо рискувати?

Петерс сидів у своїй караулці, уткнувши ніс у брошуру, в якій він час від часу підкреслював синім олівцем яку-небудь фразу. Коли я простягнула йому обидва ключі, він звів на мене очі, а його окуляри сповзли на кінчик носа.

— Ну, вже закінчили?

— Угу.

— Отже, завтра випробування?

— Угу.

— Стомились?

— Авжеж. Тут ви вгадали.

Мене розбирала злість. Ось він сидить собі, привітний і добродушний, як завжди, і жодним словом, жодним поглядом не показує, що якихось десять хвилин тому він нишпорив у моїй кімнаті. Очевидно, він уже встиг написати рапорт: під час третього контрольного обходу о 22 годині 40 хвилин застав кімнату № 103 незамкнену. Відповідальна за кімнату — товаришка Зоммер…

Такого я терпіти не можу. Я люблю відвертих людей. Вахтер Петерс розчарував мене. Саме тому я й спитала не дуже привітним тоном:

— Навіщо ви порались коло крана?

— Якого крана?

— У креслярському залі.

Він зірвав окуляри з носа, занадто великого для його обличчя; ніс у нього таки завеликий, шишкуватий і до того ж синювато-рожевого кольору.

— Кран? Що з ним?

— З нього капає.

— Ну то й що?

— Саме це.

— Ви гадаєте, що я був у креслярні?

— Так.

Він похитав головою.

— Чого це вам спало на думку? У мене тільки о дванадцятій наступний обхід. Я не був у креслярні. Ось уже цілу годину я нікуди не виходив…

Було десь після пів на дванадцяту ночі, коли я замкнула за собою вхідні двері своєї квартири.

Я страшенно змерзла. У трамваї добре-таки тягло з вікон.

Тут міг допомогти лише грог. У мене в буфеті стояло з півпляшки рому. А потім у ліжко і — спати, спати. Через шість годин ночі кінець.

Я увімкнула електричний камін, присунула до канапи торшер, потягнулася до радіоприймача. Стомлений тенор співав про журбу і кохання. Баритон говорив про погоду. Бас розливався солов'єм про те, як гарно сидіти у добрій винарні за склянкою старого вина. Дякую. Зараз мені хотілося б почути щось зовсім інше. Ось воно: Моцарт — концерт для фортепіано.

Я скинула туфлі, простягнулася на канапі і взяла газету. На кухні засвистів, закипаючи, чайник. Я відчувала, що життєва енергія поволі повертається до мене.

Газета скоро полетіла вбік. Я замислилась.

Чи повинна я була розповісти Петерсу про історію з краном? Я цього не зробила. Розказавши про це, я мусила б також признатися і в тому, що залишила кімнату незамкнуту, коли виходила до туалету. Справу почали б розслідувати. І, певна річ, я мала б цілу купу неприємностей.

А з другого боку, я твердо переконана, що почула спершу чиїсь кроки, а потім — як грюкнули двері. Що за чортовиння, зрештою, у мене ж не було досі галюцінацій! Але хто, крім Петерса, міг в такий час поратися в кімнаті?

Чайник засвистів дужче — закипів.

Я скочила з канапи, навпомацки пройшла коридором і вимкнула газ. Грог уже не цікавив мене. Мене хвилювало зовсім інше.

Я схопила телефонну трубку. В трубці довго тукало, поки, нарешті, почувся сонний голос.

— Слухаю. Алло?

— Це ти, Штефене?

— Так. Хто говорить?

— Я. Карін.

— Ти? — Пауза. — Що сталося?

— Нічого. Слухай, скажи мені, ти після роботи зразу пішов додому?

— Авжеж. А що таке?

— Просто так. Я думала… дякую. Пробач, будь ласка.

Я поклала трубку. Отже, не Штефен. Мені треба було спитати у Петерса, чи, крім мене, не лишився ще хтось увечері на роботі. Можливо, якийсь монтер. Хоч взагалі їм у цей час наче й нема чого там робити, але такий варіант не виключений. Ні, це навіть дуже вірогідно. Це міг бути хто-небудь з монтерів. Можливо, вони, стоячи біля крана, помітили мене й захотіли налякати. Так, певно, воно й було, саме так і не інакше.

Я ще раз збігала на кухню. Коли почала наливати в склянку воду, задзвонив телефон.

— Зоммер слухає.

— Карін?

Це був Штефенів голос.

— Так. Що таке?

— Це ти щойно дзвонила мені?

— Я.

— Пробач, будь ласка, але я щось нічого не второпав з твоїх слів. Про що ти хотіла довідатися? Коли саме я прийшов додому?

— Так. Але це вже владналося.

— Щось трапилось?

— Ні. Один монтер хотів мене розіграти. Оце й усе.

— Який монтер?

Чомусь завжди кажуть, що жінки цікаві. Але це зовсім не так. Це твердження походить від чоловіків, це їхня вигадка. Чоловіки частенько бувають ще цікавіші, ніж жінки. От взяти хоча б Штефена. А в мене ноги вже зовсім захололи. Пантофлі стояли з протилежного боку канапи.

— Якийсь монтер. Я не знаю його.

— А що йому треба було?

— Штефене, зроби мені таку ласку і йди собі спати. Завтра вранці я все розкажу тобі.

— А чому не зараз? Це щось неприємне?

Ах, боже мій! І навіщо тільки я подзвонила. Ноги ще дужче замерзли. Я високо підняла одну ногу і стояла, наче лелека.

— Послухай, Штефене, — сказала я. — Нічогісінько не трапилось. Абсолютно нічого. Це просто ідіотизм, що я надумала тобі подзвонити. Пробач, будь ласка. На добраніч.

Мені було жаль його, але тут я нічого не могла вдіяти. Я дійшла до такої точки, коли кожне слово могло переповнити чашу терпіння. Я нічого не хотіла більше чути про цю історію, бо мені поступово ставало ясно, ідо до кінця тут іще дуже далеко.

На другий вечір я зустрілася з Штефеном в кав'ярні Мунцмана. Ця кав'ярня міститься всього за якихось сто метрів від заводу і половина наших ходять саме туди. Під час обідньої перерви і після робочого дня тут завжди можна зустріти знайомих.

Коли я прийшла туди, Штефена ще не було. За столиком біля вікна сиділи доктор Козель, Цибулька і Віра Горм. Доктор Козель жестом запросив мене до їхнього стола. Але я подякувала і відмовилась. За цілий день мені так і не трапилося нагоди наодинці і без перешкод поговорити із Штефеном, а він був єдиний, кому я могла довіритись і розповісти про свою нічну пригоду. Я добре знала, що він не буде базікати.

Через три хвилини прийшов Штефен. І він спершу затримався на якусь мить біля стола доктора Козеля. Ось він сказав щось, чого я не розчула. Усі засміялися. Особливо ця Горм. Ви подивіться тільки, як вона до нього посміхається!

Мене дратувало, що я не можу не звертати на це уваги. Я ж зовсім не ревнива. Та я й не мала для цього ніяких підстав. У мене із Штефеном нічого не було, абсолютно нічого. Правда, він дуже подобається мені, але це й усе. Ми з ним добрі друзі. Не біль ше. і навряд, щоб Із цього вийшло щось більше. Штефен, всього на один рік старший за мене, товстощокий, з круглими, мов у тюленя, очима, був героєм не мого роману.

— Ти вже давно тут?

— Ні. Щойно прийшла.

Він замовив собі склянку кави.

— Представники від міністерства зовнішньої торгівлі вже прибули. Крім того директор заводу і ще ціла група людей. Щонайменше десять чоловік.

— Коли почнеться випробування?

— Не знаю. Вони ще пораються коло розподільного щита. Щось там не в порядку. Певно, доведеться трохи повозитись.

Офіціантка принесла каву. Кав'ярня Мунцмана славиться доброю кавою. Це не те пійло, що його часом можуть подати вам у центрі міста.

Штефен простягнув мені через стіл портсигар.

— Закуриш?

— Так. Дякую.

Він дав мені прикурити.

— Ну, а тепер розповідай. Що трапилось учора?

Я почала розказувати. Нічого не пропустила й нічого не перебільшила.

— Думаю, що це був монтер, — закінчила я. — Вони, напевно, помітили, що я сама, і вирішили пожартувати.

— ! в чому ж полягав цей жарт?

— Я ж тобі все щойно розповіла.

— І ти справді віриш у те, що якийсь монтер крадькома пробрався в твою робочу кімнату лише для того, щоб трошечки відкрутити кран? Але ж цього замало для жарту. Ти взагалі могла б і не помітити цього, якби перед тим не закрутила той кран.

Я зрозуміла, куди хилить Штефен. Справді, він мас рацію. Тепер і я зрозуміла, чому в нього таке серйозне обличчя.

— На твоєму місці я б усе-таки розповів цю історію Петерсу, — сказав він. — Якщо, звичайно, тобі все це не причулося.

— Напевно, ні. Я дуже виразно чула кроки.

— Тоді я б сказав йому про це. Ти знаєш» що недавно вже трапилась отака кумедна історія із сейфом у кабінеті Цибульки, Ти можеш вскочити в халепу, якщо мовчатимеш про цю пригоду.

Я знала, що він має рацію. Весь цей час я почувала, що вчора зробила помилку, коли пішла додому, нічого не сказавши Петерсу. Я сама заплутувала цю справу просто через те, що боялася. Учора я, напевно, могла б іще дешево відбутися. Це точнісінько так, як буває із зубним болем. Чим довше не йдеш до лікаря, тим гірше потім. Штефен, безумовно, має рацію. Я не йшла вже надто довго.

До кав'ярні зайшов монтер, роздивився навколо і попрямував до доктора Козеля. Що саме він сказав йому, ми не розчули за дзенькотом посуду. Доктор Козель кивнув головою й підвівся.

— Все готово! — гукнув він до нас. — Підйомний кран щойно перевірили. Можна починати.

На заводській брамі стояли вахтер Петерс з фельдфебелем і перевіряли перепустки. Вигляд у них був страшенно офіціальний. Коли я проходила через прохідну, фельдфебель похмуро насупився, а Петерс лише кивнув мені головою.

Я роздумувала, чи слід мені розказати все Петерсу зараз. Але обставини складалися дуже несприятливо. Раз у раз приходили все нові й нові люди, що вийшли надвір прогулятися або нашвидку випити десь чашку кави. Монтери, креслярі, службовці з адміністративного управління. А ось засигналила ще й машина. Петерс мусив відкрити важку залізну браму. Ні, зараз не можна йому заважати. Треба почекати кращої нагоди.

Яскраво освітлений прожекторами, виринув перед очима підйомний кран. Обидві його стріли круто здіймалися в небо. На фоні навколишньої темряви його ажурні ферми здавалися якоюсь тонкою ювелірною річчю. В кабіні горіло світло. За шибками ворушилися тіні. Хтось видирався вгору по драбині.

Не раз уже стояла я отак перед підйомним краном, проте завжди захоплювалася його колосальними розмірами. Заввишки він понад шістдесят метрів, верхня стріла — двадцять, нижня — п'ятнадцять метрів завдовжки. Десь посередині поміж обома стрілами привішено кабіну, що скидається на темний наріст в ажурному металевому сплетінні. Кран рухається по рейках. Його ходовий механізм приводиться в дію з допомогою гідравліки. Тросів майже не видно. Саме це та ще подвійна стріла і є нововведенням у нашому підйомному крані. Йому майже не потрібні сталеві троси, які здебільшого привозять нам з-за кордону. Наш кран, як уже сказано, приводиться в дію гідравлічною системою.

Досі гідравліка хвилювала нас найдужче. Ідея була не нова. Цілий ряд інших фірм уже кілька років сушив собі голови над цим. Але ніякого більш-менш прийнятного технічного розв'язання проблеми вони й досі не мали. Це розв'язання знайшли ми.

Та чи справді ми знайшли його? На папері — так. Численні випробування на моделі проходили задовільно. Але ж це були всього тільки спроби. А тут перед нами був перший прототип. Він мав довести, що робота нашого колективу не була марною.

Два роки праці витратили ми на це. Ні, навіть більше. Коли я, закінчивши вуз, прибула на завод, тут уже працювали над моделями. Отже, два з половиною роки, а можливо, навіть ще більше. Сотні тисяч марок. Ні, випробування мусило пройти успішно.

Якщо кран себе виправдає, значить нам пощастило досягти того, чого ніхто до нас іще не досягав. Ми знали, що через п'ять днів після випробування наш кран буде показаний іноземним журналістам та комерсантам, які прибули до нас у Лейпціг на ярмарок. Хоч показ крана і міг бути здійснений тільки поза територією ярмарку, бо восени на ярмарку демонструються лише зразки виробів, а не техніка, та ми знали, що, незважаючи на це, знайдеться чимало зацікавлених осіб. І тому це сьогоднішнє випробування так багато важило для нас.

Цим пояснювалася і та поквапливість, з якою в останні тижні проходив монтаж крана. Звідси також і понаднормові години праці для інженерів і креслярів. Раз у раз знаходились іще якісь деталі, які потребували додаткової перевірки, нових обчислень, контролю. Цим пояснюється і сьогоднішнє нічне випробування. Не те, щоб ми були справді фанатики-ентузіасти. Просто в нас було обмаль часу.

При випробуванні будь-якої нової конструкції — хай вона буде хоч найдосконаліша в світі — треба враховувати, що тут можливі ті чи інші, так би мовити, дитячі хвороби. Ніхто не може передбачити їх наперед. Ніхто не знає, скільки часу потрібно буде, щоб усунути їх. Якби ми почекали з випробуванням до завтра, то втратили б дванадцять дорогоцінних годин. Якраз їх могло нам не вистачити в кінці.

Монтажне риштування вже відкотили вбік. Тепер для тих, що поралися біля крана, лишилися останні дрібниці. Зняти захисне покриття, відсунути набік дошки, розкрутити кабель.

Я озирнулася навкруги.

Штефен десь зник. Доктора Козеля теж ніде не було видно. Отже, я ще мала час. Хто-хто, а вже доктор Козель неодмінно буде присутній під час випробувань.

Я попрямувала до будівель, де розмістилося конструкторське бюро. Усі коридори були освітлені. Грюкали двері. Хтось сміявся. Якийсь співробітник з адміністративного управління тягнув надвір таку силу стільців, що, здавалось, він не зможе з ними й кроку ступити. Однак він посувався вперед, обливаючись потом, відсапуючи, та ще примудрився й мені головою кивнути.

У вестибюлі, перед парадними сходами, стояли директор заводу, завідуючий виробництвом, доктор Козель і ще два чоловіки; я їх не знала, але вони здалися мені немовби знайомими: один — блондин з нічим не примітною зовнішністю, другий — темноволосий, з чітким римським профілем. Цього, останнього, я напевно вже десь зустрічала. Його ліва брова була трохи вища за праву. Вона підскочила ще вище, коли він побачив мене. На якусь мить його погляд наче прикипів до моїх ніг, потім його увага пригасла. І — сама не знаю чому — я пожалкувала за цим.

Штефен сидів на моєму письмовому столі, дригав ногами й курив. Попіл він струшував у кошик для паперів, хоча попільниця стояла поруч з ним.

— Що ти собі думаєш, адже тут стоїть попільничка. А вдома ти теж так робиш?

Не раз уже я казала йому про це.

Але йому все байдужісінько. Здебільшого Штефен тільки посміхається у відповідь.

Та на цей раз він лишився серйозним.

— Ти вже чула новину?

— Ні. А що таке?

— Цибулька щойно сказав мені. Ти справді нічого не знаєш?

— Ні.

— Тоді сідай спочатку. Думаю, тебе чекають великі неприємності.

— Неприємності? Що ти маєш на увазі?

Він підвівся.

— Я хотів би нагадати тобі про те, що ти розповіла мені чверть години тому. Про твою нічну пригоду.

— Так, ну й що?

— Сьогодні перед світанком, приблизно о третій годині, Петерс бачив якогось чоловіка, котрий саме перелазив через мур біля інструментального складу. Спіймати його Петерсу не вдалося. Впізнати, на жаль, теж Петерс запізнився на кілька хвилин. Якби він мав хоч найменше уявлення про те, що у нас на заводі був такий непроханий гість, очевидно, візит незнайомця закінчився б зовсім інакше.

Я не пригадую вже, що я подумала в ту мить.

Знаю тільки, що мене раптом всю наче обсипало жаром. Це було жахливе почуття.

Штефен, видно, помітив, що мені стало млосно. Очі у нього округлилися з переляку, і він схопив мене за руку.

— Карін? Що з тобою?

Я спробувала посміхнутись.

— Нічого. Нічогісінько. Я… будь ласка, відчини вікно.

Він зробив, як я просила. Я глибоко вдихнула свіже повітря. Мені стало краще.

В ту хвилину я твердо вирішила одразу ж після випробування піти до доктора Козеля і розповісти йому про все. Здійметься страшенна колотнеча, це вже напевне, але, зрештою, так мені й треба. Сама заварила кашу і сама мушу виплутатися з цієї халепи.

Я підійшла до вікна, хоч ноги в мене ще були наче дерев'яні.

— Є в тебе ще сигарети?

Штефен простягнув мені пачку.

Він навіть згадав і про попільничку; перш як подати її мені, він витрусив попіл у кошик для паперів.

Двір поступово заповнювався народом. Тут були монтери в синіх комбінезонах, креслярі та інженери у білих кітелях, службовці в сірому.

Якраз навпроти нашого вікна стояли директор заводу і ті, що супроводили його. В цю мить він щось пояснював їм. Його рука то піднімалась, то опускалася. Він був саме втілення спокою. Ніколи ще я не бачила нашого директора, що був у минулому слюсарем, схвильованим. Його кремезна присадкувата постать справляє враження незворушного полюса, навколо якого обертається все.

Поруч з директором стояли оті двоє, що їх я вже бачила нещодавно у вестибюлі.

— Хто це такий?

— Хто саме?

— Отой чорнявий.

Я пальцем показала на римський профіль.

Він стояв, притулившись до монтажного риштування, засунувши руки в кишені, схиливши набік голову, і зацікавлено прислухався до пояснень директора заводу.

Штефен знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, хтось із УНП[1].

Ось рушив через двір наш технічний директор. Поруч з ним дріботів, наче котився, доктор Козель, а одразу за ним — Цибулька. Біля крана вони спинилися. Директор щось гукнув до них. Доктор Козель кивнув головою. Потім усі троє полізли драбиною до кабіни: спершу наш технічний директор, потім доктор Козель, а за ним — Цибулька.

Цибулька видирався вгору, повиснувши на руках, наче мавпа. У нього страшенно довгі руки. Вони сягають мало не до колін. Очі в нього сірі, холодні й колючі. Його в нас ніхто не любить.

Ось вони вже в кабіні.

Стало зовсім тихо. Розмови припинилися. Всі дивилися вгору.

— А чи знають уже, що він тут робив? — спитала я.

— Хто?

— Сьогодні вночі. Отой чоловік, що його бачив Петерс.

— Не маю уявлення. Цибулька теж не знає. Усе перевірили, але нічого не знайшли.

Загули мотори. Кран повільно почав обертатися навколо своєї осі, на мить застиг на місці, потім знову повернувся в попереднє положення. В цьому не було ще нічого особливого. Це легко міг зробити будь-який кран.

Але ось воно, стріли! Вони поволі підіймалися, прямовисно впираючись у небо, Спершу горішня, потім нижня. Так і передбачалося на пробному пускові. Троє чоловіків у кабіні точно додержували порядку. Кожний рух був заздалегідь намічений, так само, як і швидкість, тривалість його. Я твердо запам'ятала усі ці цифрові дані. Наскільки я могла судити зі свого місця, досі все йшло як слід, без жодного відхилення.

Директор і його супутники трохи посунулись наперед. Вони стояли зараз якраз під великим монтажним риштуванням. Один лише чорнявий все ще стовбичив на тому ж самому місці, що й раніше, прихилившись до ферми крана. На мить мені здалося, що він дивиться на мене, а втім, я могла й помилитися.

Штефен голосно зітхнув. Рот у нього був напіврозтулений, що надавало його обличчю досить тупого виразу. Хоч насправді він страшенно розумна людина. Я без всякої заздрості визнаю, що він багато в чому переважає мене. Якби не було Цибульки, Штефен давно вже став би правою рукою доктора Козеля. У всякому разі він має для цього всі дані.

Штефен помітив, що я на нього дивлюсь.

— Діло йде на лад, — прошепотів він. — Усе йде чудово.

— А ти в цьому сумнівався?

— Не знаю. Іноді. Знаєш, коли ми… О, тепер вони піднімаються!

Він висунув руку з вікна. Очі його блищали. Сигарета вже майже припікала йому пальці, але він цього не помічав. Погляд його не одривався від крана.

Тоді й моя увага цілком зосередилась на тому, що робилося надворі. Це неможливо описати. Треба було самому все бачити. Стріли крана з надзвичайною легкістю рухалися в повітрі. Здавалося, там стоїть велетень, який привітально махає нам руками — одною короткою і другою — довгою. Через кінці його пальців проходили троси, на яких тепер висіли вантажі. Насамперед маленькі вантажі: ящики, діжки, кам'яні брили. Наче легесенькі пір'їнки, вони мовби самі по собі злітали в повітря. Я прислухалася до гудіння моторів. Вони стугоніли, як і раніш, тихо. Число обертів не змінилося.

З подвір'я почулися оплески. Спочатку зааплодували монтери, потім креслярі і співробітники адміністративного управління. Доктор Козель вистромив голову з віконця кабіни і кивнув згори. Тоді монтери заревли від захоплення. У всіх був такий настрій, який буває на футбольному матчі, коли забито вирішальний гол. Це було просто грандіозно.

Тепер настала черга для складнішого випробування: піднімання і поворот стріл при перевантаженні. Для цього ми навантажили цілий залізничний вагон сталевими поковками. Вагон важив тридцять тонн. Не так легко вдалося нам дістати його. Залізничне начальство, дізнавшись, що вагон потрібен нам аж на два дні, спершу бурмотіло щось про плату за простій. Проте перед красномовством доктора Козеля не могли встояти й вони. Ми одержали вагон без будь-якої плати.

Ось тепер Штефен таки справді припалив собі пальці. Він люто розтоптав недокурок на лінолеумі. Уявляю собі, як лаятиметься завтра вранці наша прибиральниця.

Тим часом навантажений вагон уже піднявся на тридцять метрів над землею. Мотори гули досить голосно, але не злісно. Хоч вони й мусили напружитись, проте для них це не було надмірним навантаженням.

Кран рухався повільно. Ми проклали для нього рейки, які проходили майже через увесь двір. Вже саме прокладання рейок коштувало тисячі марок.

Я глянула униз, на директора. Він усе ще стояв перед риштуванням і жваво розмовляв про щось з обома працівниками з міністерства зовнішньої торгівлі. Вони показували на підйомний кран і кивали головами.

І в цю мить я побачила таке, від чого мені враз перехопило подих: електричний кабель, що його кран тягнув за собою, видно, переплутався з іншим кабелем, що проходив поза монтажним риштуванням. А що кран зараз поволі посувався вперед, то обидва кабелі натягувалися чимраз більше.

Це тривало якусь частку секунди, поки я збагнула, що це означає. І ось воно вже сталося. Другий, задній кабель підскочив високо в повітря й натягнувся поза риштуванням, перед яким стояла група людей на чолі з директором. Риштування важило щонайменше тонн двадцять. Все вирішували якісь секунди.

Я голосно зойкнула.

Голови тих, що стояли внизу, повернулися, всі втупилися в мене. Риштування вже почало тихо хитатися.

Я кивнула в той бік і крикнула:

— Геть звідти! Кабель! Геть! Швидше!

Чоловік з римським профілем перший зрозумів усе. Один стрибок — і він уже був біля групи. Щось гукнув. І тоді, нарешті, усі вони кинулися врозтіч.

Саме вчасно — ще мить, і було б пізно.

Важке риштування зі скрипом нахилилося, застигло на якусь секунду і зі страшенним гуркотом повалилося.

Потім хтось закричав.

Коли я вийшла на подвір'я, вагон саме торкнувся землі. Потім заглухли мотори.

Усі, хто був присутній на випробуванні, юрмилися тепер навколо місця, де лежало риштування. Хтось відтягнув мене вбік. Це був наш заводський лікар. Його кітель розвівався за ним, наче білий прапор.

— Де він лежить?

— З того боку.

— Прошу, дайте дорогу, будь ласка.

Він торкнув за плече якогось монтера.

— Кого-небудь зачепило?

— Одного товариша з міністерства зовнішньої торгівлі. Плитка вдарила його в бік.

Я хотіла пройти ближче, але не змогла пробитися крізь юрбу. Наш директор стояв, наче скеля серед прибою, і відштовхував нас назад.

— Відступіться ж трохи, колеги! Лікар не має де повернутися.

Я побачила, як лікар опустився навколішки. Хтось відтягав назад уламки залізних деталей, що їх силою удару розкидало на всі боки. Один з них, певно, і влучив того, з міністерства.

Та ось лікар підвівся з колін. Підійшло двоє монтерів з ношами.

— Як він себе почуває? — це спитав наш директор. — Його тяжко поранено?

Лікар знизав плечима.

— На перший погляд наче не дуже. Очевидно, перелом ноги. Чи є ще й внутрішні пошкодження, я поки що не можу точно сказати.

Поволі вибралася я з натовпу. Я почувала слабість, велику слабість, від якої наче хололо в животі.

Я наблизилась до крана й сіла, примостившись на шасі. Штефена ніде не було видно. Завжди він зникає кудись, коли хочеться, щоб він був поруч.

Я залюбки поїхала б зараз же додому, але, напевно, мене схочуть іще розпитати про дещо.

Раптом хтось спинився передо мною. Це був темноволосий. Його брова сіпалась.

— Я шукав вас, — сказав він. — Хотів подякувати вам. Якби не ви, ми не уникнули б катастрофи.

— Я помітила це випадково… Кабелі заплутались. І потім…

Він похитав головою.

— Ви помиляєтесь. Кабелі не заплутались. Вони… мені дуже хотілося б поговорити з вами. Це можливо?

— Не знаю. Думаю, що директор теж схоче говорити зі мною. Адже я одна точно бачила, як усе це сталося.

— Саме тому я й хочу поговорити з вами. — В його руці раптом з'явилося якесь вузеньке посвідчення. — Дозвольте відрекомендуватися: моє ім'я Вольфганг Гайєр. Я співробітник міністерства державної безпеки, з лейпцігського окружного управління.