Червоне доміно

Розповідав капітан Вольфганг Гайєр

Коли вісім тижнів тому я знайшов у себе на столі рапорт про те, що на лейпцігський завод № 3 народного підприємства по випуску баштових кранів і підйомних механізмів проник хтось сторонній і зняв відбитки з усіх ключів, я подумав спершу, що тут ідеться про якусь незначну банальну справу, з якою можна впоратися за одну добу.

Майор Бек теж так думав.

— Підіть туди, товаришу Гайєр, і подивіться, що там скоїлось. А завтра подасте мені про це рапорт.

Ото було все, що він сказав мені з цього приводу; потім ми обговорювали інші речі.

Хоч другого ранку я й міг розказати майорові Беку, про що довідався під час моїх відвідин заводу, та це було не більше, ніж ми вже знали й до того. Майор був явно невдоволений.

— Оце й усе, товаришу Гайєр?

— На жаль, так.

— І які ви дали розпорядження?

— Усі ключі будуть негайно замінені й, крім того, ми підсилимо сторожу.

— І більш нічого?

— Нічого. Я, далебі, не знаю…

— Не сприйміть це як докір, товаришу Гайєр. Але ця історія мені не подобається.

— Мені теж. Але в дану хвилину я не можу зробити більше нічого. Сторож зовсім розгубився, а інших слідів злочинець не залишив.

— Ну, гаразд. Не випускайте цю справу з поля зору. Час від часу заїжджайте на завод і простежте, щоб там було все в порядку. У мене таке передчуття, що ця справа ще матиме свою розв'язку.

В мене теж було таке передчуття. Але спершу здавалося, що воно обмануло нас. Монтаж крана посувався вперед, і ніщо не вказувало на те, що той випадок з ключами матиме будь-які наслідки. І керівник колективу інженерів, доктор Козель, не мав підстав нарікати на які-небудь труднощі.

— Ні, з того часу я не помічав нічого підозрілого. Наскільки я можу судити, все йде нормально. Учора ми закінчили монтаж стріл, сьогодні почали електричні роботи — можливо, ми навіть закінчимо все на кілька днів раніше строку.

— Як ви можете пояснити той інцидент з ключами?

Доктор Козель знизав плечима.

— Не знаю. Нічого не знаю. Може, просто хто-небудь так по-дурному пожартував? Хоч я й вважаю, що це виключено, але..

— Ні, пане докторе, в такі жарти я не вірю. Для цього вся ця історія була надто спритно підстроєна. Так чисто, не лишаючи слідів, працює лише той, для кого це дуже багато важить.

Козель розвів руками:

— Ну, в такому разі я теж нічого не розумію.

Вже не раз я був близький до того, щоб махнути рукою на цю пригоду і припинити розслідування. Майор Бек, очевидно, не мав би нічого проти такого рішення, бо поступово й він також почав схилятися до думки, що в цій справі навряд чи буде ще продовження. Але якесь невиразне почуття щоразу утримувало мене від такого кроку.

Взагалі я ніколи не надаю значення таким передчуттям. Для мене важливі самі лише факти, що мають під собою певний грунт і на підставі яких можна робити висновки. Але цього разу все було не так. Тепер, коли я входив на територію заводу, мене завжди охоплювало якесь дивне відчуття. Мені здавалося, ніби хтось іде слідом за мною і не спускає з мене очей. Не раз я мимоволі зненацька обертався назад — для того тільки, щоб кожного разу переконатися, що помилився.

Так минуло кілька тижнів. Тоді я запевнив себе, що все це дурниці. І саме в той день, коли я остаточно вирішив поховати цю справу в папці, на нас несподівано обрушилися удар за ударом.

Перед обідом я одержав повідомлення про те, що сторож Петерс бачив якусь незнайому людину, що перелазила через мур біля Інструментального складу. На жаль, він не розглядів, хто це був. Він не міг навіть сказати, був це чоловік чи жінка. Все сталося надто швидко.

— Чому ви не подзвонили до найближчого участка? Можна було б прочесати навколишню територію. Можливо, його б іще де-небудь і спіймали.

— Я… я не подумав про це.

Стривожений до краю, він сидів передо мною і збентежено смикав себе за носа. Уже вдруге він дав маху. Я хотів був сказати йому про це, але потім пожалів його. Він, видно, був хороший і чесний чоловік, але до цього таємничого й спритного незнайомця він просто не доріс. Це не його провина. Тут уже ми мали допомогти йому.

Я звелів йому вийти й покликав натомість молодого фельдфебеля, з яким мав довгу розмову. Мені було ясно, що ці нічні відвідини мають певний зв'язок з випробуванням крана, призначеним на четвер увечері. І хоч я не міг знати намірів незнайомця, однак не мав сумніву, що нам слід чекати якогось сюрпризу.

Події того вечора підтвердили, що я мав рацію. Інцидент таки стався — правда, з того боку я ніколи його не чекав. Якби Карін Зоммер не стояла тоді біля вікна своєї кімнати, якби вона не звернула випадково увагу на кабель, могла б статися страшна катастрофа.

Людина не могла придумати нічого подібного. Це був якийсь диявол, диявол у людській подобі. Він ні на що не зважав, йому чужі були всі людські почуття, він прагнув лише руйнувати, нещадно й безжалісно руйнувати все.

Якою невинною здавалася після цього історія з умивальником, про яку розповіла мені Карін Зоммер. Вона не могла знайти пояснення цій пригоді, та й сам я, правду кажучи, не знав, що й думати.

Одне тільки було для мене ясно: за всім цим приховується якесь нове чортовиння. Десь поблизу причаївся ворог. Він десь поряд, десь тут, у темряві, і щомиті може знову завдати нам удару. Це небезпечний ворог — він не боїться ніякого риску і знає, чого хоче. Не якийсь там дилетант, не примітивний злочинець. Тут діяв сатанинський, холодний мозок, і вперше за весь час моєї служби я не міг позбутися почуття невпевненості.

Другого ранку ще перед початком робочого дня я вже сидів у кабінеті майора Бека й доповідав йому.

Що стосується деталей, Бек завжди давав нам повну свободу дій, але вимагав, щоб ми докладно інформували його про все. Він хотів знати навіть про такі речі, що їх ми самі вважали нічого не вартими дрібничками. Дехто лаяв його за це, але я розумів, чому він так робить. Він знав кожну справу свого відділення так само добре, як той, хто сам вів її. Якщо йому треба прийняти якесь рішення, довгі доповіді для цього не потрібні. Він одразу входив у курс справи. Отож я, не кваплячись, почав доповідати. Підсумував усе, що трапилось за ці вісім тижнів з часу пригоди з ключами, розказав, які зробив висновки і як думаю діяти далі.

Він спокійно, не перебиваючи, слухав мене.

— Я не можу ще судити, чи вірні ваші висновки, — сказав він, коли я закінчив. — Найближчі дні покажуть, чи маєте ви рацію. Ви бажали б, як я бачу, і далі вести цю справу самі?

— Так, я хотів би цього. Певна річ, якщо ви згодні.

— Я згоден. Одне тільки: чи не недооцінюєте ви свого противника?

— Не турбуйтесь, товаришу Бек. Я знаю, з ким маю справу.

Він похитав головою і почав ритися в паперах, що лежали перед ним.

— Ні, саме цього ви й не знаєте. Сьогодні вночі ми одержали одну інформацію…

Задзвонив телефон. Бек узяв трубку, якусь мить слухав, потім знову поклав її.

— Це до вас прийшли з візитом.

— Хто?

— Здасться, одна юна дама.

— Я не знаю…

— Он як? Ви не знаєте? — Його окуляри поповзли вниз, а брови — вгору. — Він недовірливо розглядав мене. — Егеж, чували ми вже всяке. Старого горобця на полові не обдуриш. Ох, молодість, молодість…

Це була друга сторона майора Бека. Майор залюбки жартував і піддразнював нас. Він охоче пускав шпильки і на мою адресу— приводом до цього було те, що я й досі парубкую. Правду кажучи, саме в цьому пункті я трохи вразливий, хоч в усьому іншому товстошкірий, як слон.

— Я не чекаю ніякого візиту, — трохи різкувато відповів я. — Дозволите йти?

— Ні в якому разі. Зараз я розповім вам найважливіше.

— В цій історії?

— Так, у цій історії. Але спершу скажіть: як гадаєте, за який час ви упораєтеся з цією справою?

Це було нелегке запитання. Якщо вісім тижнів тому я думав, що тут ідеться про якусь незначну банальну справу, на яку досить однієї доби, то відтоді, з тої пам'ятної ночі, я трохи порозумнішав.

— Гадаю, — нарешті озвався я, хоч особливої впевненості при цьому не почував, — що мені на це потрібно принаймні тиждень. Ви ж самі кажете…

Його окуляри знову з'їхали на кінчик носа.

— Тиждень?

— Так.

Я думав, що зараз він скаже що-небудь про мій невиправний оптимізм і ще раз повторить, що я таки недооцінюю свого противника. Та я помилився.

— Тиждень? Довго! Дуже довго.

— Але ж…

Він порухом руки перепинив мене.

— Я знаю, що ви хочете сказати. Все це так. Такі речі не можна уладнати за один день. І я не збираюсь щось наказувати вам. Для мене тут ідеться про щось зовсім інше. А саме — про те, що в цю неділю — відкриття осіннього ярмарку. У неділю також заплановано показати кран на прес-конференції широкій громадськості. Мені б дуже не хотілося, щоб там знову скоїлось яке-небудь свинство, товаришу Гайєр.

— Ясно. Але я не розумію…

Його порослий волоссям вказівний палець енергійно постукав по календарю пам'ятних дат, що лежав перед ним, геть пописаний червоним і зеленим олівцем — якісь карлючки, цифри…

— Тиждень, товаришу Гайєр, цілий тиждень?! У вас не лишилося тижня часу. Сьогодні в нас уже середа.

Лише тоді я зрозумів, на що він натякає. Я з досадою прикусив губу. Про це я й не подумав.

Якщо сьогодні середа, то мені лишилося рівно чотири дні, щоб знешкодити й посадити нашого ворога за грати. Мало, страшенно мало.

Вказівний палець Бека все ще лежав на календарі.

— Та це лише одна сторона питання, товаришу Гайєр. Це ще не найгірше. Тут додалося іще дещо, набагато неприємніше. Сьогодні вночі ми одержали інформацію про те, що… — він розкрив папку, яка лежала перед ним і витяг звідти якийсь папірець, — про те, що нам слід чекати «гостей» — двох агентів однієї західнонімецької таємної організації. Чоловіка й жінку. Вони також мають завдання втрутитися в цю історію з краном.

— І ви знаєте їхні імена?

— Отож то й є, що не знаю. Про це інформація мовчить. На жаль, не сказано там і про те, коли ці двоє прибудуть і під яким приводом.

— Очевидно, як гості ярмарку.

Він зітхнув.

— Очевидно! Очевидно! Але хто може нам дати гарантію, що вони не такі ж розумні і не придумають щось зовсім інше? Нічого не можна сказати напевно. В одному тільки я переконаний, — він знову зітхнув, — що вам, товаришу Гайєр, усі ці дні, що лишилися до неділі, буде не до сміху.

Я підвівся і надав своєму обличчю упевненого виразу, хоч насправді зовсім не був такий упевнений.

Дама, яка чекала на мене в прийомній для відвідувачів, виявилась Вірою Горм. Вона стояла біля вікна й нетерпляче барабанила пальцями по шибці.

Коли я зайшов, вона обернулась. На ній був вузький, в обтяжку, костюм, який у най-вигіднішому світлі виставляв її струнку постать і був такого кольору, як її очі: сірий Із зеленкуватою іскоркою.

— Ви примушуєте себе довгенько чекати, пане Гайєр. У вас так заведено?

— Прошу пробачення. У нас якраз була нарада. Справа дуже спішна?

— Можливо, що й так. Але я не сказала на заводі, де буду. Якщо доктор Козель чи Цибулька шукатимуть мене, то я матиму неприємності.

— Мені було б вас жаль. Що ж привело вас сюди?

— Можна сісти?

— Прошу.

Я бачив, що вона хвилюється. Це було незвично. Досі щоразу, коли я заходив на завод, вона бувала холодна, спокійна й незалежна. Сьогодні все змінилося. Вона була бліда, і навколо її рота лежала чітка риска, якої я ніколи раніш не помічав.

— Ну, розказуйте, що гнітить вас?

— Ви знаєте, що мене щось гнітить?

— Я бачу по вас.

— Так. — Вона силкувалася всміхнутися, але усмішки не вийшло. — Я не дуже охоче йшла до вас.

— Ви боїтесь мене?

— Ні. Але я не дуже охоче говорю позаочі про своїх колег. Я просто не люблю цього, і я б нізащо не пішла на таке, якби не розуміла, що ви повинні це знати. Тут, бачте, досить неприємна історія.

— Хто ж це?

Вона похитала головою, зробила заперечливий жест.

— Не так зразу. Спершу я повинна…. сьогодні вночі мені дзвонили.

— Коли?

— Приблизно о другій годині.

— Отже, через досить довгий час після випробування. Ну, й що?

— Це було досить дивно. Я вже спала, коли задзвонив телефон. Спершу я подумала, що хтось просто помилково набрав не той номер. Але дзвонили саме мені. Якийсь чоловік сказав мені, що він уже двічі пробував додзвонитися до мене і що він має сповістити мене про щось дуже важливе. Потім він сказав, що мені загрожує небезпека. Нібито ви, пане Гайєр, у відповідь на ваше клопотання, дістали наказ про мій арешт. Я повинна якнайшвидше покинути республіку.

А він допоможе перебратися на той бік.

— А потім?

— Більше нічого. Потім повісив трубку.

— І він сказав, чому я хочу заарештувати вас?

— Ні.

— А ви не догадуєтесь, хто цей чоловік?

Поставив я це запитання для годиться.

Я зовсім не сподівався дістати на нього ствердну відповідь. Тим більше я був приголомшений, коли вона відповіла:

— Мені здається, я знаю, хто це був.

— Що? Знаєте?

— Так мені здається принаймні. Саме тому я й прийшла до вас.

Тепер я зрозумів.

— Колега, про якого ви згадували?

— Так.

— І що?

Вона трохи повагалася, потім заговорила, і я певен, що вона сказала щиру правду:

— Звичайно, я не можу твердити це з абсолютною певністю. По телефону голос звучить не так, як завжди. Крім того, він намагався змінити свій голос. Але я щодня розмовляю з ним по телефону і тому думаю, що не могла помилитися.

— Скажіть ім'я, прошу!

Вона глянула на мене. Очі в неї були великі й темні, і її приємний контральтовий голос злегка тремтів, коли вона відповіла:

— Цибулька. Еріх Цибулька.

— Інженер Еріх Цибулька?

— Так.

— Права рука доктора Козеля?

— Так.

Мені потрібно було кілька секунд, поки я збагнув, що означає це повідомлення. Я міг сподіватися чого завгодно, але цього — ніколи. Цибулька все-таки один з найдосвідченіших фахівців інженерного колективу; він, щоправда, не дуже відвертий, але надзвичайно обдарований чоловік, добрий знавець у своїй галузі; і хоч він досить стримано ставився до всього нового й чужого, але мав здоровий глузд і залізну логіку. На авантюриста він аж ніяк не скидався.

— І ви впевнені, що не помилилися?

— Що значить «упевнена»? Я ж вам уже сказала, що телефон пробудив мене з глибокого сну, і, звичайно, помилка тут не виключена. А з другого боку, я щодня розмовляю з ним по телефону, коли з'єдную його з ким-небудь чи доповідаю про відвідувачів, і добре знаю його голос. Потім, тут іще є дещо, що підтверджує мою думку. Якраз незадовго перед тим Цибулька освідчився мені, просив стати його дружиною, на що я відповіла відмовою.

— Що? Це ж неможливо! Я гадав, що він одружений?

— Він каже, його шлюб давно перетворився на фікцію, він не знаходить спільної мови з дружиною.

— Так багато хто каже.

— Він запевняв, що вже говорив із жінкою. Вона згодна на розлуку.

— І ви відмовили йому?

— Звичайно.

Вона сказала це дуже рішучим тоном. А й справді, вона просто чарівна. У неї вузьке обличчя й білосніжна шкіра, як це часто буває у рудих. Волосся в неї темноруде, з мідяним червонуватим блиском, що подобається багатьом мужчинам. Я легко міг собі уявити, що Цибульці вона подобається не тільки як секретарка.

— Ви з ним у дружніх стосунках?

— Ми колеги. Не більше.

— Пробачте, якщо це здасться вам нескромним, але я хочу поставити вам одне запитання: навіщо в такому разі пан Цибулька освідчувався вам? Звичайно, буває — ну, як би це сказати…

— Ні, — перепинила вона мене. — Я знаю, що ви маєте на увазі, але це неправда. Я ніколи не давала Еріхові ніякої надії.

— А його освідчення?

— Одного разу ми танцювали: доктор Козель, доктор Райнгольдс, Штефен Унбегау, Карл Зельхов, Карін, Еріх і я. Того вечора ми всі чимало випили, і тверезих серед нас не було. Тоді я випила з ним на брудер-шафт. Можливо, мені не треба було цього робити, але ж я й гадки не мала, що він сприйме це так серйозно. Інакше я б нізащо не зробила цього. Відтоді він почав переслідувати мене і все хотів поговорити зі мною. Я завжди ухилялась від цієї розмови. Учора Вернер Козель запросив нас на склянку вина, і я ніяк не могла відмовитись. Після ресторану Еріх проводжав мене додому. Тоді він і освідчився мені.

Я й сам не знаю до ладу, чому ця історія так зацікавила мене. Чи справді тут ішлося про щось таке, що стосувалося лише Віри Горм і Цибульки, чи, може, є зв'язок між цим освідченням і нічним телефонним дзвінком? Здавалося, що може тут бути спільного, і все-таки ця думка не давала мені спокою.

— А сьогодні ви бачили вже його?

— Звичайно. Я ж односила йому обхідний лист.

— Як він поводився? Може, сказав щось чи натякнув на щось, що можна було б пов'язати з тією телефонною розмовою?

— Ні, нічого такого не було. От тільки…

— Що — «тільки»?

— Він був дуже втомлений, наче ніч не спав, нервовий і неспокійний. І… та це, либонь, дурниці.

— Що там іще? Чи це справді дурниці, про те ми судитимемо згодом.

— У мене склалося таке враження, наче він чогось чекає. Він майже не виходив з кабінету. Один раз вийшов, але одразу ж повернувся. Крім того, він попросив негайно повідомити його, коли хто-небудь щось передасть для нього чи схоче поговорити з ним.

— І хтось подзвонив чи прийшов до нього?

— Коли я виходила з заводу, — ще ні.

— Коли ж це було?

— Зразу після восьмої.

— Ви починаєте роботу о сьомій?

— Так.

Я глянув на годинника.

Було без десяти дев'ять.

Отже, майже годину Еріх Цибулька лишався сам. За цю годину багато що могло трапитись. За цю годину він міг одержати звістку, на яку чекав. Треба було поспішати, щоб не прийти запізно.

Я схопив телефонну трубку й наказав приготувати машину.

— Ви поїдете зі мною, фрейлейн Горм? Я їду зараз на завод.

Вона поволі підвелася й нерішуче м’яла в руках рукавички.

— Ви хочете поговорити з Еріхом?

— Так.

— Я… ви скажете йому про телефонну розмову?

— Напевно. А ви не хотіли б цього?

— Ні, чому ж. Тільки, — якщо це можливо, — прошу, не кажіть йому, що ви почули про це від мене. Мені б не хотілося… Гадаю, ви розумієте мене?

Я розумів.

— Спробую, але, звичайно, обіцяти твердо не можу. Коли дзвонив не Цибулька, то він так чи інакше не знатиме, від кого дістав я інформацію. Коли ж дзвонив він, тоді… тоді це дуже неприємна історія.

— Так, — стурбовано промовила вона. — Тоді це справді буде неприємно.

В конструкторському бюро заводу № З панувало звичайне пожвавлення. Тут були люди в костюмах, білих кітелях і комбінезонах, одні піднімалися сходами вгору, інші спускалися вниз. Усе це сміялось, балакало й хихикало. Але за всім цим темп роботи не знижувався. Усі поспішали. Будинок нагадував велетенський мурашник, у якому все наче переплуталося в метушні, хоч насправді кожен чітко виконував своє завдання.

З коридорного вікна мені видно було, що кран стоїть посеред двора. Коло нього поралися монтери. Монтажне риштування знову здіймалося вгору. Щоправда, його пересунули далі, аж до монтажного цеху.

Віра Горм натиснула на ручку дверей секретаріату. Двері були замкнені.

— Що ж це тут сталося?

— А ви хіба залишили двері відчинені?

— Так. Я сказала йому, що лише збігаю до буфету.

— Можливо, він теж там?

— Можливо. — Вона стояла трохи розгублена й безпорадна. — Але де ж він залишив ключ?

Я помацав під циновкою і одразу знайшов ключ. Вона швидко глянула на нього.

— Так, це він. Але ж це заборонено!

— Що?

— Не можна класти ключі під циновку. Коли ми йдемо з кабінету, то мусимо залишати їх або в сусідній кімнаті або віддавати заводській охороні.

— Виходить, і доктора Козеля немає?

— Він, напевно, біля крана. Коли нам потрібен доктор Козель, ми завжди знаходимо його там. Дехто із співробітників запевняє, що коли-небудь він і переночує в крані.

Ми оглянули секретаріат.

Він був умебльований скромно: письмовий стіл і столик для друкарської машинки, стільці, дві шафи для папок, мініатюрний сейф і диктофон. Двері позад письмового стола вели до кабінету доктора Козеля, двері навпроти — до кабінету Цибульки.

Віра Горм підійшла до телефону, зняла трубку й кілька разів натиснула на білу кнопку. Світло спалахнуло, але апарат мовчав.

— Нікого. — Вона знову поклала трубку.

— Можна мені оглянути його кабінет?

— Звичайно.

Вона хотіла відчинити двері, натиснувши на ручку, але двері не піддавалися.

— Він замкнув.

— Він завжди робить так, коли виходить з кабінету?

— Власне кажучи, ні.

— Навіть і тоді, коли немає нікого в секретаріаті?

— І тоді також. Замкнуті мають бути лише двері до коридору. А тут, всередині, ми маємо право лишати есе відчинене.

Ми стояли перед дверима й дивилися одне на одного, наче двоє зломщиків, які не знають, що робити далі.

— Я спробую подзвонити в заводську охорону, — сказала Віра Горм і рушила до письмового стола. — Може, вони знають…

Поки вона знімала трубку й набирала номер, я нагнувся, силкуючись крізь замкову щілину зазирнути до кімнати. І раптом побачив таке, від чого враз здригнувся: зсередини стирчав ключ! Сумніву тут бути не могло.

— Вам нема чого дзвонити. Скажіть, чи можна пройти в ту кімнату через яке-небудь інше приміщення?

— Через сто третю кімнату. Там сидять Карін Зоммер і Штефен Унбегау.

Я вибіг у коридор. Вона поспішила за мною.

Сто третя кімната була також замкнена.

— Ми можемо пройти ще через креслярський зал… Отут, поряд…

Креслярський зал був відкритий.

Люди в білих кітелях проводжали мене здивованими поглядами, коли я пробіг їхнім приміщенням і рвучко штовхнув двері до сусідньої кімнати.

Сусідня кімната, номер 103, була порожня. Лише легкий димок від сигарет, що висів у повітрі, свідчив про те, що сьогодні вже хтось побував тут.

І ось я стою перед дверима, що ведуть до кабінету Цибульки.

Постукав.

Нічого. Жодного звуку. Тоді я рвонув двері.

Кімната була порожня.

Потім я побачив його.

Він лежав на підлозі, підігнувши ноги, права рука його, ніби для захисту, затуляла голову. Волосся було вкрите загуслою кров'ю. Я опустився перед ним навколішки.

Еріх Цибулька був мертвий.