Червоне доміно

Розповідає Міхаель Томас

Один чоловік розказував мені якось історію про арештанта, котрого одного чудового дня, у понеділок удосвіта, вивели з камери, щоб повести на страту, а він сказав; «Ну, тиждень починається добре».

Точнісінько це ж саме хотів сказати і я, коли все почалося. Відтоді минуло кілька місяців. Мені довелося чимало дечого вивчити на додачу до того, що знав раніше, і от тепер дійшло до серйозних справ, навіть дуже серйозних…

Була середа, сонце щойно зійшло, і за чверть години мала початися операція, на добре закінчення якої було дуже мало шансів.

Ми сиділи в шиночку на автостраді, біля самого кордону. Одні шофери далекого слідування заходили, інші виходили. Вони сиділи за витертими до блиску столами, жували свої бутерброди й повільно сьорбали гарячу каву. За вікнами гули мотори. Незграбні грузовики проїздили мимо, потім пристроювалися в довгу низку тих, що чекали; інші, натужно гуркочучи, прямували до стоянки автомашин.

Дзвеніли дрібні гроші біля тютюнового кіоска. Клекотіла й шипіла кофеварка. Подзенькував посуд.

Я кивнув старшому офіціантові.

— Ще один коньяк.

Іветта докірливо глянула на мене поверх газети, але це було мені байдуже. Я запалив сигарету, глибоко затягнувся димком і, не відриваючись, дивився у вікно.

Там, надворі, стояла наша машина — сірий рено з французьким номером. Вона була вже не нова. Та й навіщо нам нова? Риск і без того був досить великий, отже, йшлося про те, щоб якомога менше втратити. Саме так, певно, думав собі Фабріціус, коли дав наказ підготувати для нас машину. Фабріціус подбав про все. Це заспокоювало, однак риск все одно залишався.

До біса великий риск. Що значила тут якась машина? Тут ішлося про мене, про життя Іветти і моє.

— Прошу, ось ваш коньяк.

— Дякую.

Коньяк обпік мені горло, але це було приємне відчуття.

— Не треба пити, — сказала Іветта й сердито глянула на мене.

— Тільки дві склянки коньяку!

— Саме ці дві — зайві.

— Мене морозить.

— Що, ноги трусяться?

Минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що вона хоче сказати. Звичайно, в мене були холодні ноги. Не тільки сьогодні. Вони мерзли й хололи в мене вже досить давно, точніше кажучи, з того самого дня, коли поперек дороги мені став Фабріціус.

Та й кого це могло здивувати, адже я сам, не власні очі, бачив одного разу на письмовому столі картки з картотеки — з обох боків перекреслені нахрест червоним олівцем. Це означало: їх уже списано Там було, певно, штук вісім таких карток, та це все ж таки немало. Ті люди, чиї імена стояли на картках, теж колись дістали секретні завдання, як і ми. І завдання ці не були доведені до кінця. Органи держбезпеки по той бік виявились спритніші. Наручники, і— капут. І все, що лишилось на згадку про тих людей — червоний хрест поперек картки.

Авжеж, у мене таки трусилися ноги.

Щоправда, я не якийсь там жовторотий хлопчисько-молокосос, але не кожен наважиться помірятися силами з органами безпеки, які працюють із швидкістю й точністю електронного мозку. Навіть такі старі лиси, як Ойген Фабріціус чи Дуглас Фрезер почувають до них пошану, бо ще жодного разу не вдалося їм піднести цьому бездоганно функціонуючому апаратові таку масову акцію, в якій той міг би захлинутися. Вони не могли цього зробити, бо їм бракувало людей. Ніхто не піде своєю волею на кілька років у тюрму. Та й заради чого? Заради грошей? А чого варті гроші, коли ти змушений дивитися на небо крізь грати, зроблені, може, не дуже майстерним ковалем, та зате міцно.

Чи, може, є така ідея, за яку варто принести себе в жертву? Ах, дайте мені спокій з тими ідеалами! Про ідеали легко говорити тому, хто має солідний поточний рахунок у банку, роз’їжджає на мерседесі, відпустки звик проводити на Рів’єрі. Однак такі люди не йдуть із рискованими завданнями на той бік.

Ну, а інші, ті, що живуть з крихіт від «економічного чуда»? Вони теж не мають ніякої охоти відмовлятися від своєї хай і обмеженої свободи пересування для того, щоб отой власник мерседеса мав змогу ще на кілька років довше виїздити на Рів’єру…

Іветта підвелася.

Я допив каву.

Надворі перед своїми машинами стояли шофери далекого слідування й розмовляли між собою. Інші поралися з інструментами й каністрами. Поміж ними вешталися поліцейські в білих рукавичках і митні чиновники зі стеками й книгами.

Я відчув, що Іветта дивиться на мене. Вона була вродлива й принадна, як завжди, але в такій же мірі й неприступна. З часу нашого від’їзду із Франкфурте ми навряд чи обмінялися з нею й десятком фраз.

Іветта ще раз уважно переглянула наші документи. Особисте посвідчення, ярмаркове посвідчення, віза на виїзд, розписка з готелю. Усе було в повному ажурі, почасти навіть справжнє, не підроблене. Та хіба це допоможе нам, коли оті, з того боку, почнуть уважніше оглядати нашу машину? Певна річ, малоймовірно, щоб вони знайшли наші схованки в подвійних спинках сидінь та в інших місцях, але й таке не виключено. Яка-небудь безглузда випадковість могла все зіпсувати. І тоді наша операція скінчилася б, так і не розпочавшись.

Я став заводити мотор. Він одразу ж завівся. Загув тихо, майже беззвучно. Іветта захлопнула дверцята.

Ми глянули одне на одного.

— Ви готові, мадмуазель?

— Так, месьє, — відповіла вона по-французьки.

Ще одна коротка мить вагання, потім я поволі увімкнув зчеплення, дав газ.

Машина рушила з місця, виїхала на широку стрічку автостради. Тепер уже нам не допоможуть ніякі добрі наміри, тепер допоможе лише… а втім, що взагалі могло нам допомогти?

Цього я не знав.

Я вів машину, міцно тримаючи в руках кермо, і дивився вперед. До кордону лишалося ще метрів з вісімсот.

Навіщо тільки ми погодилися взяти участь у такій сумнівній авантюрі?

Чому Іветта зробила це, я не знав. Вона не любить говорити про такі речі. Та й чи заговорить про це коли-небудь — не знаю.

Що ж до мене, то це досить неприємна історія. Неприємна тому, що я в ній зіграв аж ніяк не позитивну роль. От у мене справді-таки є всі підстави тримати язик за зубами й мовчати про своє минуле, бо при всьому бажанні його ніяк не можна привести у відповідність із законами міщанської моралі.

Скажу без зайвих слів. Я жив з того, що привласнював собі речі, які інші люди ще не загубили. Прокурори називають такі дії крадіжкою, судді реагують на них тим, що позбавляють вас волі.

Хоч ця моя діяльність не давала мені змоги жити надто розкішно, однак і нарікати мені не було на що. Певна річ, що з дрібнотою я й не зв'язувався. Зрештою, я хотів забезпечити своє майбутнє.

Отак потихеньку я назбирав чималу суму і, здавалося, вже недалекий був той день, коли я зможу відмовитися від цього заняття.

Я думав про те, щоб увійти на паях в яке-небудь діло і жити з процентів на свій капітал. Я б став людиною, що домоглася почесного становища в суспільстві, і ніхто не спитав би в мене про моє минуле. Я також домігся б своєї мети і виїздив би на власному мерседесі на Рів'єру.

Але в той час до цього діло не дійшло.

Саме тоді я займав номер у готелі «Савойя», що був відомий як найкращий і найдорожчий готель у місті. Чи він справді найкращий — важко сказати, а що найдорожчий, то це точно. За номер на п'ятому поверсі, у флігелі, я платив щодоби тридцять марок. Це становило двісті десять марок, що їх я щотижня мав вносити готівкою до каси готелю, — ціла купа грошей. Але в «Савойї» дешевших номерів не було.

Раніше чи пізніше я мусив компенсувати ці витрати. Як правило, в «Савойї» спинялися вершки суспільства: промисловці, дворянство, кінозірки. Треба бути цілковитим дурнем, щоб не повернути тут своїх грошей.

От, приміром, жив у готелі отой панок непевного віку, що займав 208 номер. Це був тип, якого не щодня можна зустріти. Він мав вузький череп ученого, свіжий колір обличчя спортсмена, сиве волосся старого діда і — холодні очі вбивці.

Неприємно було, що мені ніяк не вдавалося його розкусити. Щодо інших мешканців готелю, то я завжди знав, чого вони варті. Вони сиділи в ресторані, у клубі, в барі, чи тинялися у вестибюлі, щоб показати себе. Вони галасували, базікали, хихикали, кидали гроші на вітер. І вірили, що вони сіль землі.

Зовсім по-іншому поводився сивоголовий. Він пізно приходив і рано зникав кудись, був тихий і замкнутий, рідко посміхався; єдина розкіш, яку він собі дозволяв, були завжди вишукані, бездоганного крою костюми.

І все-таки в мене було таке відчуття, що він має більше грошей, ніж хоче показати. Певна річ, сьогодні мені вже важко пригадати, звідки взялася ця настирлива ідея. У всякому разі, вона виникла, міцно засіла в голові й щоразу глибше вгризалася в мій мозок.

Я остаточно переконався, що не помиляюсь, коли одного пізнього ранку ненароком визирнув із вікна. Я побачив, що сивоголовий, — вікно в нього теж було розчинене, — стоїть навколішках перед якоюсь шкатулкою і риється в ній.

Я одразу ж узяв свій театральний бінокль, але було вже пізно. Сивоголовий встиг захлопнути свою шкатулку, і я тільки побачив іще, як він замкнув її в чемодані, а чемодан поставив у шафу. Потім він енергійним рухом смикнув за завісу, і я вже нічого більше не міг розгледіти.

І хоч в наступні дні покоївка, прибираючи, не раз розсувала фіранки на вікні його номера, тої шкатулки я більше не помічав. Вона зникла.

Тоді я вирішив діяти.

Випадково я зайшов до реєстратури, копи сивоголовий замовляв два квитки в «Альгамбру». «Альгамбра» — це респектабельний нічний ресторан у старому місті, програма якого починається о двадцять другій годині і закінчується вже після півночі. Навряд щоб удруге трапилася мені така нагода ближче познайомитися з тією таємничою шкатулкою.

Для певності я почекав перед входом до готелю, поки старий вийшов на вулицю. Він сковзнув по мені байдужим поглядом. Я був певен, що не дуже впав йому в око. Навряд чи пригадає він мене пізніше.

З обережності я почекав ще з півгодини, аби остаточно переконатися, що він нічого не забув і не повернеться назад. Лише після того я поволі почав підніматися сходами на третій поверх. Від ліфта я відмовився. Хлопчик-ліфтер знав мене в обличчя, і не треба було, щоб він бачив, як я виходитиму на третьому поверсі. Саме на таких дрібницях наш брат частенько й засипається.

На сходах нікого не було.

Ще кілька метрів — і от я вже стою перед дверима, на яких матово поблискують золотисті цифри — 208.

Дзеркало в моїй лівій руці підтвердило мені, що за мною ніхто не стежить.

Ще один крок, один рух рукою.

Замки в готельних номерах, навіть у найдорожчих, завжди примітивні. Вже перша відмичка, яку я встромив у замок, підійшла. Я зайшов і тихо причинив за собою двері.

За дверима було темно, хоч в око стрель.

В повітрі стояв легкий запах шкіри та англійських сигарет. Десь цокав будильник.

Поступово мої очі звикли до темряви. Я побачив, що стою в маленькому передпокої, з якого одні двері ведуть до вітальні, а другі — до ванної кімнати.

Не кваплячись, я натягнув на пальці рукавички і рвучко розчинив навстіж двері до вітальні.

Цокання будильника стало голосніше.

У темряві зеленкувато світилися стрілки.

Пів на одинадцяту.

Ліворуч біля стіни стояла шафа, в яку сивоголовий поставив тоді свій чемодан.

Я вийняв його й поніс до вікна.

Правда, і тут було не дуже-то видно, та я трошечки відхилив завісу, й цього було досить. Більш нічого я не міг тут зробити Я весь час мав зважати на те, що хтось може побачити мене з вікна. Чемодан був замкнений на два автоматичні замки, але для мене то було не більш як іграшка. Не минуло й трьох хвилин, як чемодан вже стояв відкритий.

Ось вона, заповітна шкатулка.

Вона була більша, ніж я гадав, приблизно як дві цеглини розміром, і така ж важка. Я з першого погляду побачив, що з нею мені доведеться чимало поморочитись.

На щастя, я знав і такі замки. Їх можна було відкрити лише з допомогою певного трюка. Звичайно, для цього потрібні були в першу чергу тверда рука і добрий слух. Я не міг зараз похвалитися ні тим, ні другим.

Певна річ, я міг би виламати замок, але тоді не обійшлося б без шуму. Взяти шкатулку в свій номер? Це було виключено. Хто-небудь міг побачити мене зі шкатулкою, тоді б я, напевно, сів маком.

Отже, я мусив відкрити її тут, і до того ж швидко, безшумно і не залишаючи слідів.

Я почав нервувати.

Ось уже й перша подряпина на металі. Халтурна робота!

Піт виступив у мене на лобі. Пальці раз у раз спорскували.

Ще раз спочатку!

І от, нарешті, замок почав піддаватися. Дзень, сказав він, і ще раз: дзень!

Майже урочисто підняв я кришку шкатулки.

І враз здригнувся.

Шкатулка була порожня! Порожнісінька, коли не брати до уваги вузенької записочки, що, скручена в трубочку, лежала в куточку. Рука моя тремтіла, коли я безтямними очима втупився в неї. Там стояло всього п'ять слів, написаних по-французьки: «Бажаю удачі, мій любий друже».

Скочити на ноги я вже не встиг.

Двері зарипіли, і в ту ж мить спалахнуло світло.

Я рвучко обернувся. В дверях, тримаючи в руках револьвер, стояв сивоголовий. На револьверне дуло був надітий звукоглушитель.

— З колін не вставати! Не рухатись! І руки вгору, та швидше!

Він наблизився до мене і спритно обмацав мою одежу. Упевнившись, що при мені немає ніякої зброї, він знову підійшов до дверей, замкнув їх і поклав ключ у кишеню.

— А тепер можете встати, пане Томас. Але прошу без дурниць. Сідайте он у те крісло.

Лише коли я сів, мені раптом спало на думку, що він допіру назвав моє прізвище. Не те прізвище, під яким я був записаний у готелі, а те, що стояло в моєму метричному свідоцтві. Не так багато людей знали це прізвище. Сивоголовий знав його, і це здалося мені поганою прикметою. На язику в мене вже крутилося одне запитання, але я проковтнув його. В моєму становищі ліпше було мовчати і дати спершу поговорити йому.

Сивоголовий сів навпроти мене. Револьвер він не випускав із рук.

— Власне кажучи, — мовив він, — ви чините дуже нерозумно. Маєте майже закінчену інженерну освіту, володієте кількома мовами, ви молоді, у вас хороші манери — невже ж ви справді не знайшли нічого кращого, як вриватися в кімнати до чужих людей?

Я знизав плечима. Звичайно, є на світі кращі професії, ніж злодій. Але розбагатіти з їх допомогою важкувато. А я поклав собі за всяку ціну мати мерседес і побувати на Рів'єрі.

— Ви, певно, не знаєте, що в останньому семестрі я вилетів із училища?

— Знаю.

— От бачите.

— Ви могли б уладнати цю справу.

— А тоді?

— Тоді, — сказав він, поволі цідячи слово за словом, — тоді, очевидно, ви б не опинилися в такій ситуації, як оце зараз. Зрештою, дуже неприємна ситуація.

— Це я знаю.

— Справді? Дуже добре. Сподіваюсь, що це полегшить нашу розмову.

— Хто ви такий взагалі?

Його тонкі губи скривилися в огидній мефістофельській посмішці.

— Це запитання ви мали б поставити собі раніше, принаймні з годину тому. Тепер уже пізно.

— Я…

— Халтурно працюєте, чортзна-як халтурно. Я, пане Томас, знаю вже кілька днів, хто ви такий і з якою метою оселилися в готелі.

— Справді?

— Так. Саме тому я й дозволив собі підготувати для вас цю маленьку пастку. Хотів трохи підігнати вас, бо чекання здалося мені надто довгим. Та я й не думав, що ви так швидко піймаєтеся на гачок. Я просто переоцінив вас. Ви вскочили в мою пастку, як маленький, дурний хлопчисько.

Я розлючено схопився на ноги.

— Я…

— Сідайте!

Я дивився на дуло револьвера; поверх дула, як я вже казав, був надітий звукоглушитель. Якби він вистрелив, великого шуму не було б. Звук був би такий, наче десь поблизу стукнули двері. Ніхто б не звернув на це уваги, і ніхто не спитав би про мене. Я сів.

— Ваш темперамент заслуговує найвищої похвали. — Посмішка його стала злою. — Але раджу вам все-таки бути надалі стриманішим. Чи, може, вас дратує правда? Ви ж тільки тому гніваєтесь на мене, що я про вас знаю все, а ви про мене — нічого. Адже так?

Не знаю, почервонів я чи ні. У всякому разі це була правда. Я ладен був надавати собі ляпасів за те, що виявився таким йолопом.

— Вище голову, пане Томас! Працювали ви не так-то вже й кепсько. Вітаю вас із тим, що вам удалося відкрити шкатулку. Я дивився на годинника. Ви витратили на це всього вісім хвилин. За такий час я й сам не впорався б з такою роботою.

— Але все вирішують результати.

— Це правда, пане Томас, правда. Тільки тут вам дійсно не пощастило, що ви натрапили саме на мене. Можливо, вам краще було б вибрати собі якусь іншу жертву?

— Ви й справді не хочете мені сказати, хто ви такий?

Він з задоволеним виглядом похитав головою. Видно було, що ця розмова надзвичайно тішить його. Він грався зі мною, як кіт з мишею, а я міг тільки сушити собі голову, чим скінчиться наша розмова.

— Ні, чого ж, я скажу вам, обов’язково скажу. Вам треба тільки трошечки запастися терпінням… Я мушу спершу швиденько подзвонити в найближчий поліцейський участок і попросити, щоб вони прислали сюди свого агента.

— Ви справді хочете зробити це?

Він раптом глянув на мене великими здивованими очима.

— Звичайно, а що ж ви собі думали? Чи, може, по-вашому, я повинен відпустити вас, а завтра ви почнете обкрадати інших людей? Тоді я матиму цілу купу неприємностей — ні, цього ви не можете від мене вимагати.

У нього був такий щиро засмучений вигляд, що я майже повірив йому. Але потім я побачив його очі і все збагнув. Це були очі кішки, яка тримає свою жертву в лазурях і поволеньки-поволі терзає її.

— Чи, може, ви думаєте, що я не повинен дзвонити, пане Томас?

— Я нічого не думаю.

— Он як? Отже, ви нічого не думаєте? — він замислено побарабанив пальцями по револьверу, і обличчя його раптом спохмурніло. Мишка не хотіла більше брати участі в грі, і це зіпсувало кішці настрій. — Як хочете, пане Томас. Але ж ви знаєте, що вас чекає?

— Приблизно.

— Позбавлення волі, конфіскація майна, список попередніх судимостей. Ваше життя надовго буде зіпсоване.

— Гм.

— Чи ви як слід обміркували все це?

— А хіба від цього щось зміниться?

Він сердито сховав револьвер у кишеню й підвівся.

— Ви досить твердий горішок. Можливо, ви все-таки розумніший, ніж мені здалося. Ви догадуєтесь, чого я від вас хочу?

— Ще ні.

— Я пропоную вам одне діло.

— Все залежить від умов.

— Умови трохи неприємні. А втім, очевидно, вони були б іще неприємніші, якби я зараз передав вас до рук поліції. Ви людина не дурна, пане Томас. Я покладаю на вас великі наді?. Обміркуйте як слід мою пропозицію.

— Слухаю вас.

— Ну, гаразд. — Він вийняв з бумажника кілька аркушів паперу і тримав їх у руці, наче віяло. — Насамперед я хочу відрекомендуватися вам. Звуть мене Ойген Фабріціус. Я керівник німецького відділення однієї організації, завдання якої полягає в тому, щоб стежити за економічним розвитком східного блоку. А тепер слухайте мене уважно…

Так почалася моя нова діяльність.

Того вечора ми ще досить довго розмовляли з ним, говорили про се, про те, а скінчилася ця справа тим, що я став агентом однієї з тих організацій, що про них не дуже охоче говорять у нашій федеративній республіці. Вони існують, але кожна не позбавлена здорового глузду людина поводиться так, наче вона ніколи в житті й не чула про них.

Як кожен пересічний громадянин федеративної республіки, я знав, що існує так зване відомство для захисту конституції. Я вже чув також про існування федеральної служби інформації та служби захисту армії, — тобто військової контррозвідки, — але я не знав, що ж насправді являють собою ці організації.

Спершу я був дуже здивований, коли дізнався, що в Західній Німеччині функціонує триста тридцять дев'ять служб і організацій, діяльність яких спрямована проти країн соціалістичного табору. Із цих служб сто п'ятдесят підпорядковуються безпосередньо Сполученим Штатам, рештою керують через американські координаційні пункти. Але про це в нашій пресі не пишуть нічого.

Тим-то пересічний громадянин із тих газет, які він щодня читає, ніколи не дізнається, що, приміром, така організація, як ЦРУ [2] в федеративній республіці має цілий ряд спеціальних шкіл, в яких навчає своїх людей, готуючи їх до виконання секретних завдань; такі школи є в курортній місцевості Гомбург, в Штарнбергу біля Мюнхена, на курортах Тельц, Верісгофен, Віссе, а також у Лімбур-зі, Фюссені, Кауфбойрені.

Але в той вечір всього цього я ще не знав. Знав лише, що мушу підписати різні папірці, підкорятися кожному наказові Фабріціуса і його уповноважених, тримати язик за зубами; дізнався також, що незабаром мене пошлють до одної із спеціальних шкіл, де познайомлять з цілим рядом речей, які придадуться згодом у моїй новій діяльності.

І все це, як запевняв Фабріціус, робитиметься в моїх інтересах.

Через тиждень я виїхав у південному напрямку.

Метою моєї подорожі був загородній дім, що стояв осторонь шосе. Єдине, що впадало тут в око, це — високий мур, увінчаний колючим дротом; мур цей оточував будинок і величезний парк.

Мене прийняли там без зайвих слів.

Я одержав кімнату, яку мав ділити з чоловіком на ім'я Діллінгер, ще раз підписав кілька папірців; потім мене познайомили і з іншими слухачами мого курсу.

Вже на другий день розпочалося навчання. А що я вільно розмовляв англійською і французькою мовами, то мені довелося вивчати виключно російську.

Важчою виявилась робота з радіоапаратурою, шифрування і розшифровування. Крім того, нас навчали, як користуватися вогнепальною зброєю різних типів, фотоаппаратами і кінокамерою, як відкривати замки, перелазити через кам'яні огорожі, читати сліди, маскуватися, як підслуховувати телефонні розмови, підробляти документи і посвідчення, як користуватися тайнописом, як вживати наркотики; нам викладали прийоми джіу-джитсу, боксу, вчили, як передавати інформацію через обслуговуючі пункти країн східного блоку, коротко кажучи, нас навчали всього, що, як гадалося, може придатися нам у майбутньому.

Іноді приїжджав Фабріціус, щоб особисто побачити, як іде наше навчання. Під час одного з цих візитів він привіз із собою Іветту, світлу «платинову» блондинку з очима сфінкса.

Про Іветту можна було б багато чого сказати, хоч я знав про неї не більше, ніж, приміром, про Діллінгера, Єссе, братів Кашнірських чи про Шуру Шинкову.

Наприклад, про Іветту можна було б сказати, що хоч їй щойно минуло двадцять три роки, виглядає вона далеко старшою. Можна було б іще сказати, що вона належить до тих жінок, у яких однаково важко викликати як усмішку, так і будь-який інший прояв почуттів і що навіть такі люди як Діллінгер чи брати Кашнірські ставляться до неї з повагою. Вона з тих жінок, які мене хвилюють, Уже сама її манера поводитися з мужчинами мимоволі викликає захоплення, і я сприймаю як особливу ласку, що з усього нашого чоловічого товариства вона часом терпить саме мою присутність, дозволяє вряди-годи провести себе. Але більше — ані-ні…

І от настало тринадцяте серпня.

Його сприйняли у нас так, наче зненацька вибухнула бомба.

З гуркотом в'їжджали у двір мотоцикли, машини привозили вкритих потом кур'єрів. Завідуючий курсів весь час дзвонив по телефону. Прибув сам Фабріціус. Він теж трохи втратив самовладання. Фабріціус виступив перед нами з нервовою промовою, потім знову десь зник.

Наступного дня заняття йшли сяк-так. Не лише наші думки, але й думки наших викладачів були далеко звідси. Для всіх було ясно, що тринадцяте серпня зірвало всі попередні плани і що багато, дуже багато чого для нас відтепер зміниться.

Але в перші дні нічого особливого не сталося.

Наші заняття тривали, з тою лише різницею, що тепер повіяло іншим вітром. Під час практичних занять нас так ганяли, що одежа липла до тіла й пересихало в горлі. І перепочинку нам не давали. Хто мляво виконував вправи, тому виливали на голову відро холодної води.

Так минуло два тижні.

І тоді сталося те, чого я чекав.

Ми саме були на практичних заняттях. І ось з кущів вийшов наш керівник, гукнув Іветту й мене і повів до будинку.

В кабінеті шефа, перегортаючи сторінки журналу, сидів якийсь веснянкуватий молодик в окулярах. Коли ми зайшли, він відклав журнал і підвівся.

— Фрейлейн Ніфергельт і пан Томас?

— Так.

— Моє прізвище Бремель. Я прибув сюди за дорученням пана Фабріціуса. Прошу спакувати ваші речі. Ви поїдете зі мною до Франкфурте.

— До Франкфурте?

— У нас мало часу. Прошу вас зважати на те, що, можливо, ви більш не повернетесь сюди.

— Що ж усе-таки скоїлось?

— Про це, — сказав він, — ви дізнаєтесь, коли буде треба.

Молодик поставив машину на якійсь вузенькій вуличці, потім ми пішли назад, аж поки не наблизились до воріт; тут була прибита маленька непомітна вивіска: з неї можна було довідатись, що канцелярія торговельного агентства фірми Голгер і К° міститься на третьому поверсі.

На сходах тхнуло вапняним розчином і фарбами.

— Ми саме недавно переїхали сюди, — пояснив молодик. — І майстри ніяк не закінчать ремонту. Ви тільки погляньте на цей бруді.

— І часто ви переїжджаєте?

— Кожні три місяці. Ми вже звикли до цього. На цей раз під маркою торговельного агентства.

Двері до коридору на третьому поверсі стояли відчинені. Ми змушені були пробиратися поміж безладно розставленими ящиками, меблями й згорнутими килимами. В сусідньому приміщенні, де згодом, очевидно, міститиметься секретаріат, поралася якась бліда дівчина.

— Старий уже прийшов?

— Обидва там. Сказали, щоб ви зразу пройшли до них.

Кімната, куди ми зайшли, з першого погляду здавалася звичайним кабінетом: письмовий стіл, кілька крісел, стіл для засідань; усі стіни обшито дерев'яними панелями. Але трохи згодом я помітив, що в цю кімнату не проникає денне світло. Вікон не було. Тільки неонові рурки давали потрібне освітлення. А втім, це приміщення, очевидно, бездоганно вентилювалося. Повітря тут було свіже й приємне, дарма що в попільничці лежала гора недокурків.

Коли ми зайшли, з крісел підвелося двоє чоловіків: Фабріціус і низенький худорлявий чоловічок, якого я бачив уперше. Шкіра на його обличчі була зморшкувата, тютюново-брунатного кольору, руки — теж у зморшках, старі. Я зразу підмітив його високий лоб і швидкі бігаючі очі, схожі на очі хижого птаха.

— Фрейлейн Ніфергельт і пан Томас. — відрекомендував нас низенькому Фабріціус. — А це містер Фрезер із американської секретної служби.

Низенький, перш ніж подати нам руку, безцеремонно оглянув нас з голови до ніг Коли я потискував йому руку, в мене було таке відчуття, ніби я доторкнувся до якоїсь маленької бридкої тваринки. Іветта, здається, почувала щось схоже. Принаймні вираз обличчя в неї був такий, наче вона проковтнула павука.

— Радий познайомитись! — прогавкав низенький. — Прошу сідати.

Ми зручно вмостилися в кріслах. Праворуч від мене сиділа Іветта, навскоси ліворуч — янкі, а поруч з ним — молодик на ймення Бремель. Фабріціус не сідав. Він поклав на стіл сигари й сигарети, звелів у секретаріаті, щоб нам подали каву, і зрештою почав поратися біля панелей у задній стіні кабінета. Ось за панелями відкрився великий сейф, звідки він вийняв пакет документів, бляшану шкатулку і картонну коробку Усе це він поклав перед нами на столі і лише після того теж сів.

— Ви, напевно, дивуєтесь, — почав він, звертаючись до мене, — що я так несподівано викликав вас?

— Не дуже, — відказав я. — Вже два тижні я чекав цього.

— І у вас завжди є такі передчуття?

— Тут не важко було догадатись. Після того, що скоїлось тринадцятого серпня…

— Ваша правда. Ми потрапили зараз в страшенно неприємне становище. Зв'язок з нашими людьми по той бік перервано. Ми не одержуємо звідти ніяких інформацій. Якщо ми не реагуватимемо якнайшвидше, то Панков із держбезпеки зробить там усе, що схоче. А ми зможемо піти на пенсію.

— Інакше кажучи, ми маємо перебратися на той бік і відновити зв'язки?

Це втрутилася в розмову Іветта.

— Нічого іншого нам не лишається. Пан Томас уже не зелений хлопчисько. Все-таки він має чималий досвід. Я певен, що завдання, яке я приготував для вас, він виконає за два дні.

— Дуже приємно чути це. Але про що йдеться?

— Ось про це.

Він розкрив картонну коробку й вийняв звідти невелику, завбільшки з долоню, іграшку, яка, коли ми придивилися ближче, виявилася моделлю підйомного крана.

— Оце перед вами модель баштового підйомного крана, що має діяти з допомогою гідравліки, — над спорудженням його працює в даний час фірма Штенгель і К°. А оце, — він знову засунув руку в коробку, — модель аналогічного крана, що його монтує народне підприємство по випуску кранів і підйомних механізмів у Лейпцігу, завод № 3.

Він посунув до мене моделі. Обидві вони були однакові за розміром і досить схожі між собою; єдина відмінність полягала в тому, що східнонімецька модель мала дві стріли. А втім, модель західнонімецької фірми була якась елегантніша й красивіша на вигляд, тим часом як модель народного підприємства виглядала незграбнішою й простішою.

Я сказав про це.

— Воно то так. Зате наш кран має іншу ваду, що завдає нам дуже багато прикростей: він не функціонує. А східнонімецькому підприємству начебто пощастило розв'язати проблему гідравліки. Кран у них нібито працює.

— Нібито?

Обличчя Фабріціуса стало ще похмурішим.

— Принаймні так було написано в останньому повідомленні звідти. Відтоді ми не маємо зв'язку з Лейпцігом.

Янкі, який досі сидів з байдужим виглядом, втупивши нерухомий погляд просто себе, враз ніби ожив. Він випростався і показав вказівним пальцем на моделі.

— Оцей, безперечно, працює. Тут я можу побитися об заклад на що завгодно. — Він нахилив у наш бік голову. — Східна зона збирається експортувати цей кран, головним чином, до Центральної й Південної Америки. Він легкий, транспортабельний, економічний і потребує мінімум енергії — чого більше можна вимагати від такого крана?! Центральна й Південна Америки, безперечно, схочуть його купити.

Я зрозумів, куди він хилить.

— Що ви маєте проти такого експорту? Чим це вам дошкуляє?

— А політикою ви, певно, зовсім не цікавитесь, га?

— Ні, чого ж. Я регулярно читаю ілюстровану газету.

Він кивнув на мене швидкий погляд, який навряд чи можна було назвати сердечним.

— Сполучені Штати, виходячи з теперішньої політичної ситуації, не можуть дозволити, щоб східна зона розширяла свої зв'язки з центральними і південноамериканськими штатами. Кінець кінцем, і Куба завдає нам досить клопоту. За всяку ціну ми повинні паралізувати ці зв'язки. Скільки б це не коштувало! Між іншим, пан Фабріціус так само зацікавлений у цьому.

— Саме так, — зауважив Фабріціус. — Деякі англійські фірми вже також настійливо цікавляться східнонімецьким краном, тим більш, що фірма Штенгель і К° не може навіть приблизно сказати, коли ж вона…

— Стоп, сер! — сердито прохрипів Фрезер. — Я не думаю, що ваші співробітники повинні про це знати. Переходьте до деталей.

Я помітив, що зауваження американця прикро вразило Фабріціуса. Але він проковтнув пілюлю, навіть не писнувши. Дивино! Отже, тон задає цей низенький янкі, а наш акуратний і самозакоханий Фабріціус мусить йому коритися.

Запала гнітюча тиша, яку, на щастя, перебила бліда секретарка, що принесла нам каву. Ми мовчки дивилися, як вона поставила перед кожним із нас чашку і наповнила її кавою. Лише після того, як дівчина причинила за собою двері, Фабріціус знову підхопив перервану нитку розмови.

— Певна річ, що в ці останні тижні ми не сиділи згорнувши руки. Нам навіть пощастило дечого досягти, і вам би не довелося їхати до Лейпціга, якби не події тринадцятого серпня. З того дня ми не маємо більш ніяких відомостей звідти. Ми не знаємо, що там скоїлось.

— Значить, там хтось уже працює на нас? — спитала Іветта.

— Так. Двоє. Вони відомі у нас під кличкою Червоне Доміно.

— Дивне ім'я. Як взагалі до нього додумались?

— Не знаю.

— В такому разі мені хотілося б почути, яке завдання мали ті двоє і що саме вже вдалося їм зробити.

— Завдання це дуже легко сформулювати. По-перше: роздобути для нас всю конструкторську документацію крана, особливо — гідравліку. По-друге: будь-що перешкодити завершенню монтажних робіт, а тим самим і експорту крана.

— Це не так-то й багато, — зауважила Іветта. — Ну й що?

— Результати, щиро кажучи, досить мізерні. Та про це вам докладніше розкаже пан Бремель. Пан Бремель — наш довірений резидент.

Молодик прибрав поважного вигляду, відкашлявся і заговорив повчальним тоном:

— Ми зажадали від наших людей у Лейпцігу, щоб вони надіслали нам повний комплект креслень щонайпізніше до першого серпня. Четвертого серпня ми одержали креслення кількох деталей, які нас абсолютно не цікавлять, з лаконічним поясненням: мовляв, у зв'язку із заходами, яких вжили органи державної безпеки, дістати повний комплект документації і креслень неможливо. У відповідь на це ми наказали Доміно за всяку ціну завербувати кого-небудь з керівних інженерів заводу, які відповідають за монтаж крана. З цією метою ми надіслали туди гроші, бланки паспортів і посвідчення; водночас ми інформували про це й Берлін. Результат негативний. Лейпціг іще й досі не підтвердив одержання документації, з Берліна також надійшла плутана інформація.

— Чи ви послали повторний запит до Берліна?

— Так. Але до вчорашнього дня ніхто на нього не відгукнувся.

— Ясно. Тоді розкажіть ще, будь ласка, панові Томасу, як стоїть справа з випробуванням крана.

— Доміно повідомив нас у середині липня, що монтаж крана буде завершено, очевидно, десь наприкінці серпня. Потім мало бути проведене випробування — їм треба довести експлуатаційні переваги крана. Якщо випробування закінчиться успішно, то під час осіннього ярмарку кран буде показаний широкій громадськості. Як Доміно повідомляє далі, цей показ буде здійснено на міжнародній прес-конференції, в якій візьмуть участь також і представники найбільших закордонних торговельних фірм.

— Дякую. Це в основних рисах найважливіше, — знову встряв у розмову Фабріціус. — Пан Томас і фрейлейн Ніфергельт зможуть згодом самі розглянути ці папери й ознайомитися з деталями. А тепер перейдімо до ділової сторони справи. Пане Бремель, що зроблено з ярмарковими посвідченнями?

— Вони прибули вже. Ось! — Він підняв їх угору.

— Тут увесь комплект документів?

— Весь. Талони на одержання номерів у готелі теж тут. Вони житимуть у «Гранд-готелі», кімнати двісті вісімнадцять і двісті дев’ятнадцять. Усі документи я поклав у шкатулку.

— Добре. Тепер щодо вас, пане Томас. Ви поїдете до Лейпціга офіційно, як комерційний співробітник одного французького промислового підприємства. Фрейлейн Ніфергельт — ваша секретарка. Вищезгадана фірма поінформована про все, і якщо трапиться так, що із східної зони надійде запит, вони підтвердять це. Отже, з цього боку ви прикриті. Ваша віза набирає чинності вже з тридцятого серпня. Це значить, що ви маєте виїхати в середу вранці. Ваше перше завдання — відновити зв'язок із Доміно.

— До кого ми повинні звернутися?

— Прізвищ я вам називати не буду. Те, чого ви не знаєте, ви за всіх умов не зможете й виказати.

— Як же ми встановимо контакт?

— Через спеціальний тайник з допомогою пароля.

— А якщо за цей час наша група провалилася і натомість прийдуть працівники міністерства безпеки?

Фабріціус з нудьгуючим виглядом бавився моделями крана, які все ще стояли перед ним.

— Ну що ж, тоді вас іще раз спіткає невдача, пане Томас. Подбайте самі про свою безпеку. Яким чином — це я полишаю на ваш розсуд.

— Вельми втішне зауваження.

— Ви їдете не на курорт, шановний. Це вам треба було вже давно зрозуміти.

— Я зрозумів.

— Слухайте уважно, що я вам скажу: як тільки ви встановите зв'язок з Доміно, роздобудьте креслення. Креслення були й лишаються для нас найважливішим. Розтлумачте це як слід Доміно. І ніякої сентиментальності, Томасе. Не з'являйтеся мені на очі, поки не уладнаєте все. Якщо ви повернетесь, не виконавши завдання… Що саме чекає вас тоді, сподіваюсь, ви можете собі уявити?

Я глянув на Іветту. Вона сиділа, втупившись кудись перед собою, і, здавалося, зовсім не цікавилась розмовою. Мене здивував її спокій. Я ним похвалитися не міг. Зовсім навпаки.

— Я питаю, чи ми зрозуміли один одного, пане Томас?

— Так.

— А фрейлейн Ніфергельт?

Вона з байдужим виглядом кивнула головою.

— Гаразд. Але ваше завдання не обмежується тим, щоб дістати для нас креслення. Крім того, ви повинні перешкодити експорту крана. Ви щойно чули від пана Бремеля, що кран має бути показаний а день відкриття ярмарку на міжнародній прес-конференції. Треба, щоб цей показ не відбувся.

Він знову розкрив картонну коробку і вийняв звідти чималеньку бляшанку, в якій, згідно з етикеткою, було мюнхенське експортне пиво.

— Ви одержите на дорогу, — пояснив Фабріціус, — дві такі бляшанки. Пильнуйте їх. Вони виготовлені спеціально для нас.

— Тобто?

— В цій бляшанці, — він постукав по одній з них пальцем, — нема ні мюнхенського експортного пива, ні будь-якого пива взагалі. Вміст цієї бляшанки до біса неапетитний. Кран від нього в усякому разі не поздоровшає.

Він зняв кришку і підніс бляшанку мені до носа.

Я злякано відсахнувся.