Червоне доміно

Розповідає інженер Штефен Унбегау

Я мало спав цієї ночі. Взагалі у мене немає підстав скаржитись на свій сон, але цієї ночі він покинув мене напризволяще.

Я лежав у ліжку й думав.

Я вставав з ліжка, ходив з кутка в куток по кімнаті і думав, думав…

Потім накинув пальто, бігав нічними вулицями й думав.

І знову, — в котрий уже раз, — я приходив до того ж самого висновку, до єдиного висновку, від якого мій лоб вкривався холодним потом. Вони мусять вважати мене вбивцею Цибульки! Я, Штефен Унбегау, був єдиною людиною, яка могла вбити Еріха Цибульку!

Ось чим пояснюються й ті дивні погляди моїх колег, які я помічав на собі вчора після обіду. Вони ще не уникають мене, але все-таки зберігають певну дистанцію. Зі мною розмовляють, чемно відповідають на запитання, але в їхніх словах немає тієї невимушеності й сердечності, яка була між нами досі. Я не міг їй цього довести, але виразно почував це. Щось лягло між нами. Недовіра! Вони не довіряли мені!

Це почалося невдовзі після мого допиту. Усі інші затримувалися в кімнаті, де Гайєр провадив допити, не більш як чверть години, та зі мною він розмовляв майже годину.

Він був привітний і чемний, але як докладно розпитував мене геть про все! Чи довго залишався я в кімнаті, коли вийшла Карін Зоммер, коли саме я вийшов з кімнати, де був ключ, як ставився Цибулька до мене і навпаки; про все це і ще багато-багато чого мусив я йому розказати. І хоч я говорив йому все, що знав, він здавався невдоволеним.

Нові й нові запитання так і сипались на мене.

Мене аж піт пройняв.

Гайєр, здавалося, не помічав цього.

З найдоброзичливішою посмішкою, яку тільки можна собі уявити, він знову повертався до запитання, на яке я щойно відповів.

— Але ж ви допіру вже…

— Так, я знаю. Проте мені б хотілося знати це точніше. Отже, як це було?

Я ще раз розказував йому. Він хитав головою і зауважував:

— Перед цим ви розказували трохи не так. То як же? Як це було насправді?

— Я вже й не знаю. Можливо, я помилився.

Легке посіпування брови.

— Забули, усього через дві години? У вас завжди така коротка пам'ять?

— Ні, але…

— Отже, давайте ще раз спочатку. Як довго були ви біля крана? З ким ви там розмовляли?

І так тривало, певно, з годину. Я плутався, не знав, що відповідати, поправляв себе, коротше кажучи, я грав надзвичайно жалюгідну роль. Мені було ясно, що вже самими цими плутаними відповідями я мусив викликати підозру, навіть якби в той час, коли стався злочин, я був би далеко звідси, сидів би де-небудь у Ростоці чи Котбусі.

І тоді Гайєр раптом припинив допит, подякував мені й зауважив:

— Обміркуйте все це ще раз. Можливо, завтра ви пригадаєте більше.

«Завтра» — це буде вже через кілька годин.

Що скажу я йому завтра?

Я подумав про Карін Зоммер і раптом відчув, що дуже змерз.

Де я взагалі зараз? Я спинився й озирнувся навколо. Онде — головний вокзал, ліворуч — Гранд-готель.

На другому боці вулиці навскоси від мене, стояло двоє поліцейських. Вони розмовляли між собою, похитувалися, стаючи навшпиньки, заклавши руки за спину. Мені здалося, що один з них кинув погляд у мій бік. Що це — випадковість? Я рушив далі; пройшовши кроків з двадцять, обережно озирнувся. Ні, вони все ще стояли на тому ж самому місці, розмовляли і, здається, не збиралися переслідувати мене.

Вітер жбурнув мені під ноги якийсь папірець. Я відчув, що холод проймає мене до кісток, і підняв комір пальта, але це був лише символічний жест. Тепліше від цього не стало.

Не довго думаючи, я подався до західного крила вокзалу, перейшов великий зал і почав підніматися сходами до перонів. Посередині поперечної платформи височіло риштування. Лампочка під ковпаком розгойдувалася від поривів вітру, і її овальна тінь витанцьовувала на кам'яних плитах, дошках і залізних балках.

У Мітропі [4] було повно людей.

Гамір, брязкотіння тарілок, дзенькання касових апаратів.

— Ви дозволите?

Перевтомлене, сіре обличчя глянуло на мене, відірвавши очі від кросворда.

— Прошу.

Скатертина на столику в плямах, попільничка повна недокурків. Брудні пивні кухлі, _на них — погнуті бляшані кришки з побляклими малюнками, подекуди з тріщинами.

Бідна Мітропа. Видно, господарі цього закладу надто вже ощадливі.

— Чого бажаєте?

— Чашку кави, будь ласка.

— Прошу.

Кельнер відійшов.

Я кутаюсь в пальто. В приміщенні накурено, душно, але не холодно. І все-таки я мерзну.

Я думаю про Карін.

Вчора о пів на дев'яту я вийшов з нашої кімнати, спустився до крана. На сходах я зустрів її.

— Я нагору. Мені треба взяти дещо на моєму письмовому столі.

— Ось ключ.

— Ах, справді, дякую.

Вона була знервована й неуважна. Я ще глянув їй услід, коли вона збігала нагору сходами. У неї довгі, стрункі ноги, і тонкі панчохи без швів так підкреслювали їх красу! Потім Карін зникла на сходовій площадці, і я побачив її вже значно пізніше — лише після того, як почув про те, що сталося.

Ось що я приховав від Гайєра. Я гадав, що маю на це право. Ніколи, ні за що в світі Карін не могла бути причетна до вбивства, в цьому я був певен. А якби Гайєр дізнався, що вона в той критичний час була сама в нашій кімнаті, то він і її почав би розпитувати так само докладно й грунтовно, як і мене. Саме від цього я й хотів її уберегти.

— Ваша кава.

— Дякую.

— Може, зразу розрахуєтесь? З вас вісімдесят чотири пфеніги.

— Здачі не треба.

— Спасибі.

Я обережно пригубив гарячий напій.

Що сказати Гайєрові, коли він знову почне розпитувати мене? Усе, що знаю? Так чи інакше він почує правду. Адже для цього йому досить лиш спитати Карін, чи була вона…

Стоп, тут щось не так.

Він же розмовляв з Карін, причому до того, як викликав мене. Чому ж у такому разі він не сказав мені прямо, що я не все розказав йому! Тактика? Чи він і справді нічого не знає?

Невже Карін — я просто не наважувався сформулювати цю думку до кінця — невже Карін теж приховала від нього, що вона ще раз верталася до нашої кімнати?

Коли ні, то чому він силкується приперти мене до стіни? Коли так, то чому вона промовчала про це?

Мені треба було одразу поговорити з нею, ще перед тим, як знову з'явився Гайєр і почав ставити свої неприємні запитання. Я повинен був знати, що вона йому сказала. Я повинен був почути правду від неї — і те, що вона, можливо, приховала від Гайєра. Тому що їй не слід було встрявати в цю гру. Ставка була висока. Надто висока.

Лампочка під куполом все ще розгойдувалася, коли я виходив із залу. Ті двоє поліцейських десь зникли.

Я знову підняв комір і, нахиляючись під поривами вітру, подався додому.

Перед Гранд-готелем я наскочив на якогось чоловіка.

Він торкнувся капелюха:

— Пардон!

— Це я винен. Пробачте.

Останнє слово я вже вимовив на вітер. Чоловік рушив далі, засунувши руки глибоко в кишені пальта.

Я також пішов своєю дорогою, але раптом спинився і приголомшено подивився вслід чоловікові.

Чи це був не…

Розмашиста хода перевальцем, наполовину сховане під капелюхом обличчя…

Звичайно! Це був ніхто інший, як довготелесий Генце із креслярні. Довготелесий Генце з дитячими очима.

Дивно!

Я підніс до очей наручний годинник.

Було пів на четверту ночі.

Якщо людина більш як півночі не спала, то нема чого дивуватися, коли вона проспить другого ранку. Я так міцно заснув під ранок, що прокинувся лише близько восьмої години і страшенно перелякався. Я навіть не почув, коли дзвонив будильник.

Коли незадовго до дев'ятої години я, захеканий і з пластирем на підборідді, прийшов на завод, перший, кого я побачив, був Гайєр.

— Тут уже подумали, що ви пропали безвісти.

— Я проспав.

— Ах!

Погляд, який він кинув на мене, був вельми промовистий. Але від дальших коментарів він утримався. Зате заговорила Віра Горм.

— Я мусила записати тебе як відсутнього без поважних причин. Ти ж знаєш, що я мушу здавати список співробітників до восьмої години. Доктор Козель чекає вже на тебе. Він біля крана.

— Де Карін?

— Теж унизу. Там прийшли іноземці. Французи. Не барись.

Коли я вийшов на подвір'я, доктор Козель і Карін стояли серед групи монтерів і ламаною мовою розмовляли з чоловіком, якого я бачив уперше. Оце, очевидно, й був отой візитер, що про нього згадувала Віра.

Чоловік був високий, плечистий і русявий. Очі його так і бігали на всі боки. Здавалося, ніщо не може сховатися від них.

— Це пан Унбегау, — відрекомендував мене доктор Козель. — А це месьє Дюма і його секретарка, мадмуазель Ніфергельт.

Я спробував у думці стулити докупи кілька французьких фраз, але незабаром відмовився від цього наміру, щоб не осоромитися. Я пробурмотів щось про те, що мені приємно і я радий, і полишив дальшу розмову на доктора Козеля, словник якого теж був досить убогий, але все-таки значно багатший за мій.

Секретарка, що стояла поруч із широкоплечим, була напрочуд гарненька. З першого погляду можна було побачити, що це чистокровна француженка. Не можу сказати, що справило на мене сильніше враження: її світле, мов платина, волосся, зачесане на правий бік і перехоплене на потилиці золотою приколкою, чи її променисті зелені мигдалевидні очі.

Я щиро пошкодував, що так мало уваги приділяв іноземним мовам. Який шанс міг би я зараз мати! Але тут уже годі було щось змінити, і якщо я хотів узяти участь в розмові, то мусив вдатися до такої самої каліченої мови, як і інші.

На жаль, найголовніше я вже пропустив. Огляд крана саме закінчився, і доктор Козель якраз у цей час багатослівно просив пробачення, що не може показати підйомний кран у дії, бо ще не завершено всі монтажні роботи.

— Дуже шкодую. Нічого не підключено, — він розмахував руками. — Кабель знято. Розумієте?

— Оuі[5]. Я розумію.

— Але в неділю показ. Отут на подвір'ї. З пресою і зовнішньою торгівлею.

— Зовнішня торгівля? Tres bien[6].

— Чи залишитесь ви… е, ви до неділі — Лейпціг?

— Лейпціг? Тут?

— Так.

Енергійний кивок головою.

— Ярмарок. Купувати. — Він, сміючись, потер великим пальцем об вказівний. — Розумієте?

— Так, я розумію.

— Харазд.

— Лейпціг — красиве місто. Оui?

— Дуже красиве. Дуже добре. Але ніхто, хто показувати. Ніхто пояснювати. Дуже шкода.

Я глянув збоку на блондинку і мало не сказав, що ми з Карін можемо запропонувати свої послуги як гіди. Та перш ніж я встиг сформулювати цю думку в словах, месьє Дюма вже поклав руку на плече Карін.

— Хочете показати нам Лейпціг? Мадмуазель Іветті й мені? Прошу!

Карін вагалася й не знала, що відповісти.

Доктор Козель підбадьорливо кивнув їй.

— Звичайно, колего Зоммер. Покажіть нашим гостям Лейпціг. Лейпціг буде вам вдячний, та й наші гості, напевно, також.

— Ну, гаразд, — вона соромливо посміхнулася до месьє, вищого за неї більш ніж на цілу голову. — Згода.

— Merci, mademoiselle, гпегсі beaucoup[7].

І він швидко залопотів щось — випалив одразу з десяток фраз, з яких я не зрозумів ні одної. Тим часом він поклав другу руку на плече блондинки й тепер крокував поміж ними, як переможець: в кожній руці по дівчині.

Мені це було неприємно.

Не через його зажерливість. Це я йому прощав. Тут було дещо інше. Карін, моя маленька Карін, ні разу й не згадала про мене, не кинула на мене жодного погляду, відколи тут з'явився цей француз. Вона ніби зовсім забула про моє існування.

Минуло ще півгодини, і французи з нами розпрощалися. Карін і доктор Козель проводжали їх аж до машини. Я відмовився від такої честі.

Стоячи за фіранкою в секретаріаті, я спостерігав, як вони від'їжджали. Бачив, як широкоплечий, вже рушивши, висунув голову з віконця і кивнув Карін, помітив також, що й Карін кивнула йому у відповідь. Не дуже, а так, ледь-ледь, але все-таки вона кивнула йому. Їй зовсім байдуже було, що всі монтери дивляться на неї і, очевидно, думають про неї казна-що.

— Ви маєте щось проти цих двох? — нараз почувся знайомий голос.

Я так поринув у споглядання, що зовсім не помітив, коли зайшов Гайєр.

— Чого це вам спало на думку?

— У вас таке похмуре обличчя.

— Справді? Можливо.

Мене розбирала злість, що він втручається не в своє діло. Те, як я ставлюся до Карін і до французів, стосується лише мене самого. Йому до того зась.

Але він уже й сам змінив тему розмови.

— Через десять хвилин ви будете зайняті?

— Так. Треба ще раз обчислити міцність станин.

— А не можна зробити це трохи пізніше?

— Вам щось треба від мене?

— Вгадали! — весело сказав він, — Я хотів би продовжити розмову, яку ми, на жаль, не закінчили вчора.

— Це обов'язково?

— Боюсь, що так.

Я хотів сказати, що сьогодні я вже й без того втратив надто багато часу, але потім передумав. Так чи інакше він говоритиме зі мною, отже не варто було й опинатися.

— Ну, гаразд. Через десять хвилин?

— Так. Мені треба перед тим уладнати ще дещо. Будь ласка, зайдете в кімнату для відвідувачів. Тільки не забудьте!

— Ні.

Він причинив за собою двері. Я дивився вслід йому з суперечливим почуттям.

— Що це він говорив про французів? — спитала Віра Горм.

— Ах, просто так.

— Карін?

— Так, це пов'язано і з нею.

Я не хотів про це говорити. Нехай Віра притримає свою цікавість. Це стосувалося лише мене і нікого більше. Про те, що я кохаю Карін Зоммер, знав лише я. Навіть Карін ще не знала, хоча мені здавалося, що вона мала б почувати це.

З дня на день я плекав надії, але тепер мої надії розвіялись вщент. Це, власне, не було для мене несподіванкою, але все-таки — боляче.

У принципі, стороннім людям заборонено заходити до заводської будівлі, і тому на першому поверсі обладнали спеціальну прийомну — кімнату для відвідувачів.

Прийомна мала троє дверей.

Одні сполучали її з будиночком, де сиділа заводська сторожа. Другі двері вели до нижнього коридора, але вони були завжди замкнені. Ключ від них зберігався у Петерса. За третіми дверима — маленька, без вікон, комірчина; як мені відомо, там стояли старі меблі, інструменти й різна апаратура. Ключ від цих дверей був у нашого швейцара.

Щоб потрапити до прийомної, я мусив пройти повз Петерса.

— Капітан Гайєр уже там?

— Він чекає на вас. Ідіть зразу ж туди.

Капітан Гайєр і лейтенант Швенк сиділи в задніх кріслах і розмовляли.

— Я вже боявся, що ви забули про нашу домовленість, — сказав Гайєр. — Я саме хотів вам подзвонити.

— Прошу пробачити. Я…

Він махнув рукою.

— Гаразд. П'ять хвилин — то не має значення. Прошу, сідайте. Ви курите?

— Дякую.

— На жаль, це не «Інка», — ніби виправдуючись, сказав він. — Вони для мене надто дорогі.

— Байдуже. Я курю все, що димить.

— Треба відвикати. Справді, це шкідливо. Гайнце, а як ти гадаєш?

Лейтенант Швенк кивнув.

— Це зовсім неважко. Є люди, які щодня кидають курити.

— Ти, видно, недавно читав Марка Твена?

— Читав.

Так гомоніли ми досить довго, а я думав собі, що б це мало означати. Малоймовірно, щоб він викликав мене сюди, аби побалакати про шкоду куріння.

Нарешті він пригасив сигарету й почав перегортати ділові папери, що лежали перед ним на столі. Здавалося, він цілком поринув у читання, так що я аж здригнувся з несподіванки, коли він раптом промовив:

— Ви завжди так робите?

— Що?

— Завжди отак розтерзуєте недокурок? Чи не припікаєте ви собі при цьому пальці?

— Звичка.

— Це ваш винахід?

— Гадаю, що так. А хіба що?

Він згорнув папери й показав на мій недокурок.

— А те, що такий самий недокурок лежав у попільничці в кабінеті Цибульки. Чому ви приховали від мене, що учора вранці говорили з ним?

З самого початку нашої розмови мені було ясно, що Гайєр має для мене якийсь неприємний сюрприз, але такого повороту справи я не сподівався. І хоч в останні секунди я й догадався, куди він хилить, проте ніякої відповіді приготувати не встиг.

— Я, здається, спитав у вас щось, пане Унбегау?

— Так, я… я вважав, що це дрібниця.

— Виходить, ви розмовляли про якісь дрібниці?

— Так.

— Що ж це були за дрібниці?

— Просто кілька розрахунків… і таке інше.

— Так. Усього кілька розрахунків. А чому ж ви при цьому так гарячилися?

— Я не розумію вас.

— Справді? У вас же була з ним досить палка сутичка?

— Це неправда. Наші думки розійшлися, але це ще нічого не значить. Ми просто обмінялися думками, а потім…

— Що «потім»?

— Потім я пішов. Оце й усе.

— І при тому так захлопнули за собою двері, що грюкіт цей чути було аж у креслярському залі?

— Там, мабуть, був протяг.

— Напевно, протяг. Лише через це двері вислизнули у вас з рук. — Він підвівся, підійшов до вікна і якусь мить мовчки дивився у двері. Нарешті, він знову обернувся до мене. — В такому разі, пане Унбегау, мені доведеться трохи освіжити вашу пам’ять.

Він сказав це по-діловому й спокійно, без глузливої інтонації, помітної в його останніх фразах.

— Приблизно о пів на восьму ви зайшли до кабінету Цибульки. Ви зажадали у нього пояснень, бо вважали, що він привласнив кілька ваших ідей і раціоналізаторських пропозицій щодо поліпшення роботи крана. Ви дізналися про це, прочитавши в секретаріаті копію одного офіційного паперу, що його директор заводу послав в Управління народних підприємств. В цьому папері директор порушував клопотання про нагороду всього колективу і особливо пана доктора Козеля й пана Цибульки за заслуги в спорудженні крана. Кілька їхніх досягнень особливо підкреслювалися. Вам здалося, що деякі з цих досягнень грунтуються на ваших ідеях.

— Але ж це й справді так!

— Про це мені б не хотілося зараз сперечатися. Ви посварилися з паном Цибулькою. Він запевняв, що саме він, так би мовити, оформив ваші незрілі думки в конкретні діла. Крім того, він пояснив вам, що взагалі нічого не чув про те клопотання директора заводу і тому відмовився висловити свою точку зору з цього приводу.

— Звичайно, він знав це.

— Фрейлейн Горм запевнила мене, що він справді не знав цього. Але в дану хвилину це для нас теж не має значення. Так чи інакше ви наполягали на тому, щоб він зробив поправку в тому папері і повернув вам ваші креслення, які зберігалися в його сейфі. Він відмовився зробити це. Тоді ви закричали, що будете боротися за свої права і вийшли з кімнати, — при цьому двері вислизнули у вас з рук, бо там, як ви кажете, тягло. Досі все збігається?

— Так.

Не варт було заперечувати. Він знав усе настільки точно, що не було сумніву: він міг довідатися про це лише від тої людини, яка на власні вуха чула все. Це могла бути тільки Карін.

Тоді вперше за весь час мого співробітництва з Цибулькою я втратив самовладання. Можливо, все це не зайшло б так далеко, якби він розмовляв зі мною спокійно й по-діловому. Але він був дуже знервований, неспокійний і поводився так грубо, що я не стерпів цього. Згодом я вже пожалкував про це, але мені якось не спало на думку піти до нього й попросити пробачення.

— Я хотів би знати, — сказав Гайєр, — чи висмикнули ви, виходячи з кімнати, провід диктофона із штепселя? Я не можу твердити, що ви зробили це навмисне, але…

— Що це ви кажете? Перед Цибулькою, правда, стояв апарат, але він не диктував.

— Ви були в нього о пів на восьму?

— Так.

— В такому разі розкажіть мені, будь ласка, коли ви вдруге були у Цибульки?

— Взагалі не заходив більше.

— Справді?

— Я знаю вже, на що ви натякаєте. Справді, о пів на дев'яту я ще раз був у нашій кімнаті, це правда, але не в Цибульки. Я тільки взяв свою папку з розрахунками й одразу ж знову спустився вниз. Якщо фрейлейн Зоммер розказала вам усе це, то вона, певно, сказала також і про те, що ми з нею зустрілися вже на сходах. Отже, я ніяк не міг бути в моїй кімнаті більше як дві хвилини. Я дав їй ключ і потім…

— Який ключ?..

— Ключ від нашої кімнати.

— Значить, вона теж іще раз піднімалася нагору?

— Звичайно. Саме тому ми й зустрілися. Хіба вона вам цього не сказала.

— Ні. Цього не сказала.

Він повернувся до лейтенанта Швенка.

— Гайнце, нам треба буде потім скласти список, хто саме і в який час був у кімнаті сто три, тобто в кімнаті фрейлейн Зоммер і пана Унбегау. В мене зараз усе переплуталося в голові. Учора, пане Унбегау, ви розказували мені, що в чверть на дев'яту ви обоє спустилися вниз і взяли з собою ключ. Лише о дев'ятій годині ви нібито дізналися про те, що сталося. Згодом ви признаєтеся, що о пів на дев'яту ви ще раз піднімалися нагору. Зараз я знову чую від вас, що ви теж не були останній, що і фрейлейн Зоммер ще раз була нагорі. А ви знаєте, як довго?

— Ні. Я побачив її знову лише після дев'ятої години у креслярському залі.

Гайєр застогнав.

— Усе це ми могли б знати уже вчора, якби ви не спробували так незграбно приховати правду. Чому ж ви тільки тепер розповідаєте це?

— Я думав, фрейлейн Зоммер сказала вам.

— Ви думаєте, вам здається, ви вважаєте! Пане Унбегау, чи усвідомлюєте ви, що тут сталося вбивство і цілком можлива катастрофа, якщо ми до неділі не заарештуємо вбивцю? Отже, дуже просимо вас, не ускладнюйте нашої і без того нелегкої роботи! Це все, чи ви приховали від мене що-небудь іще?

— Ні. Це все.

— Отже, коли ви о пів на дев'яту ще раз були нагорі, то лише розшукали свою документацію і не заходили більше до пана Цибульки?

— Ні.

— А ви не чули, чи диктував іще Цибулька?

— Я не звернув на це уваги.

— Але ви пригадуєте, що в чверть на дев'яту, коли ви з фрейлейн Зоммер спускалися вниз, він диктував?

— Це я знаю лише тому, що Карін глузувала з нього. Вона сказала: він висловлюється так незграбно, що жодна людина не зрозуміє цієї інструкції.

— А пізніше ви не звернули на це уваги?

— Ні.

— Ще одне запитання: скільки є ключів до вашої кімнати?

— Лише один.

— І де ви залишили його, коли пішли вниз?

— Я поклав його в кишеню.

— А сторож Петерс має запасний ключ?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Я буду… еге, що це там таке?

Він здивовано позирав на двері, що вели до маленької комірчини. За дверима чути було якийсь шум — здавалося, хтось посунув стілець.

Три широкі кроки — і Гайєр уже біля дверей. Я тільки-но хотів сказати йому, що ці двері завжди замкнені і ключ від них має лише швейцар, як він уже рвонув за ручку й широко розчинив їх.

У темній комірчині, кліпаючи очима, стояв остовпілий Петерс.

— Що ви тут робите?

— Шукаю ганчірку для підлоги. Я розлив молоко.

— А як ви зайшли сюди?

— Та ось цим ходом! — Петерс показав на трохи прочинені залізні двері за своєю спиною.

Гайєр пройшов повз нього і штовхнув двері. Він опинився на сходовій клітці.

— Куди ведуть ці сходи?

— До котельної і на горішній поверх.

Капітан похитав головою.

— Хіба ці двері не замикаються?

— Ні, лише двері до прийомної для відвідувачів.

— Але ж вони відчинені.

— Так. Звичайно. Я теж нічого не розумію.

Лейтенант Швенк і я тим часом також зайшли до комірчини. Ми поглядали один на одного і не знали, що й думати.

Раптом Швенк нахилився і підняв з підлоги зібгану носову хусточку, що лежала під одним із стільців.

— Це ваша хусточка, товаришу Петерс?

Той глянув на хусточку.

— Ні. Мої носові хусточки великі й кольорові.

Носова хусточка, яку Швенк усе ще тримав у руці, була маленька й оздоблена мереживом. Вона могла належати тільки жінці.

— Тут і монограма є: Г. Ц. Хто б це міг бути?

— Цибулька? — наздогад кинув я.

— Гельма Цибулька. Так, цілком можливо, — Гайєр повернувся до Петерса. — Ви ж казали мені вчора, що пані Цибулька цілих дві години просиділа тут унизу й чекала. Може, у цій комірчині?

Петерс злякано підняв руки.

— Що ви! Я попросив її посидіти в прийомній.

— Вона так і зробила?

— Авжеж. Гадаю, що так.

— Що значить «гадаю»?

— Я лише в перші хвилини зазирав туди. Вона ходила з кутка в куток. А потім я взявся заповняти журнал, далі ще щось і на якийсь час зовсім забув про неї, згадав лише згодом.

— Якраз перед тим ви мені подзвонили?

На обличчі Петерса з'явився винуватий вираз.

— Так.

— Виходить, що ви більше й не заглядали до неї?

— Ні. Я гадав, що вона все ще сидить у прийомній і чекає.

— Ви гадали? Он як! А знаєте, що я гадаю?

— Ні.

— Що вона в цей час спокійнісінько прогулювалася собі по заводу. Щоправда, нам вона про це не сказала ні слова.