Червоне доміно

Розповідає Віра Горм

Еріх Цибулька мертвий.

Ця новина блискавкою облетіла завод Враз усі довідались про це. І тоді все затихло. Співробітники стояли за мною мовчазні, з блідими губами, а їхні руки безсило звисали вздовж білих кітелів.

На подвір’ї пронизливо брязкотіла бляха, гупали молотки, чувся різноголосий гамір.

— Я був би вам вельми вдячний, якби всі повернулися знову до креслярського залу, — сказав капітан Гайєр.

Він був дуже блідий, голос його звучав тихо й здавався якимсь чужим. Ліва брова посіпувалась.

— Фрейлейн Горм!

— Прошу?

— Простежте, будь ласка, щоб ніхто зараз не заходив до цих двох приміщень. Мені б не хотілося, щоб стерлися сліди.

— Гаразд.

— Чи можу я звідси подзвонити?

— Он телефон.

Він підійшов до письмового стола. Але тут затримався на мить, не взяв трубку, а мовчки глянув на мене. Я зрозуміла його. Й тихо причинила за собою двері.

Ніхто не сидів за креслярськими дошками. Всі стояли біля вікон і, коли я підійшла ближче, повернули в мій бік голови.

— Поліція?

Це спитав довготелесий Генце. Великі круглі дитячі очі запитливо дивилися на мене, губи його тремтіли.

— Ні, — сказала я. — 3 державної безпеки.

— З державної безпеки?

— Так.

Дитячі очі стали ще розгубленіші й безпорадніші.

— Але ж?..

— Очевидно, через це! — Я показала на вікно.

На подвір’ї котився по рейках кран. Він тримав у своїх лапах залізничний вагон вщерть навантажений поковками. З його кабіни, жестикулюючи, виглядав доктор Козель. Монтери махнули рукою йому у відповідь. Потім стріла нахилилася вниз, трос вантажопідйомника почав змотуватися. Вагон поволі опускався. Ось він став на рейки, і кран посунув його навскоси двором. Це була частина випробувальної програми, яку вчора довелося пропустити. Тепер доктор Козель надолужував пропущене.

— Через це?

Я відчула, що ноги більше не держать мене. Обличчя людей розпливлися, перетворилися на великі плоскі плями, які потім знову почали зменшуватись, світлішати, набувати звичних форм. Хтось підсунув мені стільця.

Хтось приніс склянку води. Генце відчинив вікно.

І тоді ми почули сирену поліцейської машини, звук щомиті наближався, аж поки раптом не завмер. Машина в’їхала на заводське подвір'я.

Позад нас грюкнули дзері.

— Чи не міг би хтось із вас спуститися вниз і показати товаришам дорогу?

Двоє білих кітелів вийшли з кола й покинули приміщення.

Минула якась хвилина.

Знадвору долинали кроки, нерозбірливі голоси.

Потім знову тиша. За якусь мить двері до креслярського залу рвучко розчинилися. На порозі став доктор Козель. Його краватка з їхала набік, голос звучав на цілий тон вище, ніж звичайно, коли він закричав:

— Цибулька вмер? Але хто… де він лежить?

Я показала йому на суміжну кімнату.

Він кинувся туди. Однак тепер і ці двері було замкнено.

На задньому плані з’явилися Зельхов і Унбегау. Вони теж були бліді й розгублені. Зельхов ламав свої кістляві руки й бурмотів щось нерозбірливе. Товстенькі щоки Унбегау тремтіли. У нього був такий вигляд, як у дитини, що от-от розплачеться.

Доктор Козель перестав смикати за двері.

Він протиснувся до мене.

— Хто його знайшов?

— Гайєр.

Доктор Козель рвонув свою краватку, від цього вона ще дужче з їхала набік.

— Жахливо! Як це могло статися?

— Мені здається, що найгіршого ми ще не збагнули, — пролунав раптом чийсь голос за нашими спинами.

Ми враз обернулися. То була Карін Зоммер, яка щойно непомітно зайшла до кімнати. І її гарненьке личко нервово посіпувалося.

— Що ви хочете сказати? — пробурмотів доктор Козель.

— А ви й справді не розумієте? Жодна стороння людина не має права ввійти на територію заводу без спеціально? перепустки. Наскільки мені відомо, сьогодні такої перепустки не видано нікому.

Поруч мене блиснули окуляри Зельхова.

— Це значить…

— Так, — промовила Карін Зоммер і виразно глянула на Зельхова, — це значить, що вбивцю Еріха Цибульки треба шукати в цьому будинку. Це один з нас…

Ключ у замку повернувся, й двері до суміжної кімнати розчинилися. На порозі стали Гайєр і якийсь молодий чоловік у цивільному.

— Медична експертиза підтвердила, — сказав Гайєр і по черзі глянув на кожного з нас, — що Еріха Цибульку вбито. Його вбито молотком. Смерть настала між восьмою і дев’ятою годиною ранку. Зважаючи на ці обставини, я змушений попросити вас усіх поки що не покидати цього приміщення.

Молодий чоловік, який зайшов до залу разом з Гайєром, узяв стілець і поставив його перед дверима, що ведуть до коридору. Там він і сів. Доктор Козель схвильовано задріботів до Гайєра.

— Але ж це неможливо! Ні в якому разі! У нас термінова робота… подумайте самі, адже кожна година…

Гайєр глянув на нього дружньо, проте енергійно похитав головою:

— Я знаю. Але тут сталося вбивство, докторе Козель, убито вашого співробітника. Я повинен насамперед допитати усіх працівників вашого колективу. Від їхніх свідчень залежатиме, як довго я змушений буду затримувати їх тут.

Доктор Козель кілька разів безпорадно розвів руками, — видно, він уже відмовився від боротьби.

— Ви маєте рацію, — пробурмотів він. — Звичайно, я розумію, але…

Гайєр озирався навколо, шукаючи когось.

— Фрейлейн Горм!

— Так, прошу!

— Я б хотів насамперед поговорити з вами.

Коло людей, що оточували мене, зімкнулося тісніше. Я помітила, що Зельхов скоса кинув на мене швидкий погляд. Унбегау теж втупився в мене. Його гладкі щоки знову затремтіли. Він і Карін Зоммер були наймолодші співробітники нашого колективу. Він ще напівдитина, трохи безладний, широка натура, часом простодушний, але загалом — дуже серйозний і розсудливіший, ніж інші юнаки його віку. Він старанний і розумний, але все-таки йому бракує здорового глузду, щоб з допомогою природних здібностей і своєї посади зробити кар’єру. Він приніс із собою найкращі характеристики, але Цибулька трохи, як-то кажуть, затирав його, не давав йому показати себе. А втім, яке мені до цього діло?

Гайєр пропустив мене вперед і зачинив за мною двері.

В першій кімнаті, де звичайно працювали Карін Зоммер і Штефен Унбегау, стояло двоє чоловіків, запихаючи собі в кишені різні речі. Молодший з них, очевидно, був фотограф, бо в руці він тримав штатив фотоапарата. В другому я вгадала лікаря, бо він саме казав, коли ми зайшли:

— Я перешлю потім протокол експертизи в канцелярію, товаришу Гайєр. Я накажу, щоб його зараз написали.

Гайєр лише кивнув і повів мене далі, в сусідню кімнату, де раніше лежав Цибулька. Цього разу мені забракло сил іще раз глянути на нього.

— Його вже забрали, — сказав Гайєр. — Можете не боятися.

І все-таки, перш ніж переступити поріг цієї кімнати, я кинула швидкий погляд на підлогу між письмовим столом і сейфом. На килимі нічого не було. Лише впадала в око темна пляма, облямована, наче рамкою, білим крейдяним порошком.

Біля сейфа стояв молодий чоловік з білими, як льон, пасмами волосся й темними, як тернини, очима. Це був лейтенант Швенк. Він не раз бував тут разом з Гайєром після тієї історії з ключами. Лейтенант скидався скоріше на пустуна-хлопчиська, ніж на співробітника органів державної безпеки. А втім, обидва вони не належать до того типу мужчин, які подобаються мені.

— Я гадаю, ми з вами довго не затримаємось, — промовив Гайєр. — Про найважливіше ми вже говорили перед цим. Зараз мене цікавлять лише дві речі: по-перше, чи ви вже колись бачили цей молоток? Може, знаєте, кому він належить?

Він показав на сейф, на якому щось лежало. Я глянула в той бік і підняла руки.

— Ні, — затинаючись, пробелькотіла я. — Ні…

— Тоді, — сказав Гайєр, — прошу вас уважно оглянути кімнату. Чи все тут лишилося так, як було тоді, коли ви востаннє бачили Цибульку, чи, може, щось змінилося?

Я почала оглядати кімнату, але потім погляд мій знову мимоволі зупинився на молотку, що лежав на сейфі. Гайєр помітив цей мій погляд. Він підійшов до сейфа і став так, щоб мені не видно було молотка.

— Отак, — сказав він. — Роздивіться, будь ласка, якнайуважніше. Огляньте все. І всі дрібнички також. Змінилося тут що-небудь?

Я розуміла, чого він хоче, але не могла нічого йому сказати. Якби сьогодні вранці я могла передбачити те, що сталося тут! Тоді…

— Ну? Нічого?

Я вагалася.

— Не знаю…

— Сейф?

— Ні.

— Письмовий стіл?

— Теж ні.

— Книжкова шафа?

Я заперечливо похитала головою.

— Телефон?

— Телефон… ні, теж нічого.

Видно було, що він невдоволений з моїх відповідей. Він перезирнувся з лейтенантом Швенком. Швенк скривив рота й знизав плечима.

— Отже, нічого? Шкода. Я, правду кажучи, дуже розраховував на це.

— Ні, таки є, — сказала я. — Тепер я бачу. Дещо тут… Можливо, це дрібниця, яка не має ніякого значення, але…

— Що ж таке?

Я показала рукою на диктофон, що стояв на маленькій підставці для папок із справами, напівсхований за письмовим столом.

— Диктофон. Він увімкнений, але не працює.

Гайєр наморщив лоба.

— Я не зовсім розумію вас. Чи не могли б ви…

— Ось, бачите? Адаптер лежить на пластинці. Отже, зараз мусили б світитися зелені лампочки, і, крім того, пластинка повинна була б крутитися. — Я повернулася і показала на шнур, що тягнувся за книжковою шафою і йшов до штепселя. Штепсель був якраз біля дверей. — Хтось висмикнув шнур.

— І що в цьому незвичного?

— Йому досить було б лише пересунути адаптер. І апарат одразу вимкнувся б. Навіщо було йому висмикувати шнур із штепселя? Для цього він мусив підвестися і пройти аж до дверей. Я не бачу ніяких підстав для цього.

— Він диктував, коли ви зайшли до нього?

— Так. Це я пам'ятаю напевно. Він поставив свою коротеньку закарлючку-підпис в обхідному листку і для цього мусив узяти мікрофон у ліву руку. Я пам'ятаю це дуже добре, бо при цьому він ще заплутався в шнурі.

— Ви знаєте, що саме він диктував?

— Це була виробнича інструкція про монтаж крана.

Гайєр втупився в апарат. Нижню губу він втягнув між зуби і покусав її верхніми зубами. Потім перевів погляд на мене.

— Ви знаєте, як вмикають цю штуку?

— Звичайно.

— В такому разі увімкніть її, будь ласка. Мені б хотілося послухати, що тут записано. Але обережно — не голими руками. Візьміть свою носову хусточку.

Це був не такий диктофон, які продаються у нас. Ми дістали їх з півроку тому через міністерство зовнішньої торгівлі. Кожен інженер одержав по одному такому апарату. Більшість охоче працювала з ним, бо друкарок у нас обмаль, та й до того ж апарат дуже зручний в ужитку.

З першого погляду він скидається на патефон, тільки замість звичайної патефонної пластинки тут лежить намагнічена пластмасова тарілка, по жолобках якої бігає голка, яка, подібно до звукозаписуючої голівки магнітофона, креслить коливання сили струму. Наговорені таким способом пластинки потім передають мені. У моєму кабінеті встановлено передавальний апарат, на який я кладу пластинки; текст, записаний на них, я прослухую через навушники і можу одразу надрукувати його на друкарській машинці. Цим я дуже заощаджую на часі, який витрачала б на таку трудомістку роботу, як стенографування під диктовку.

— Ви хотіли б прослухати з початку?

— Прошу.

Я ткнула голку в перший жолобок, потім натиснула на кнопку передавача. І тоді в кімнаті залунав голос Цибульки. Він звучав трохи змінено, але впізнати його можна було одразу — це був його голос. Знайомі інтонації, покашлювання, легка хрипота.

Він пояснював електричну систему: як перетягувати кабель, як розміщувати його, як користуватися розподільним щитом. Усе це були речі, що їх, по суті, знає кожен монтер. Нічого цікавого, нічого сенсаційного.

— Виробнича інструкція?

— Угу.

— Вона мала бути віддрукована?

— Наскільки мені відомо, так. Але тільки в неділю. Ви хочете все послухати, чи, може, мені спробувати десь з іншого кінця?

— Як довго крутиться один бік пластинки?

— Приблизно двадцять хвилин.

— А ви можете визначити, який це бік?

— Так, — я показала на видрукувану на пластинці цифру «два». — Це зворотний бік.

— Тоді хай крутиться до кінця.

Цибулька все ще говорив про електричну систему крана. Часом він затинався, поправляв себе, потім швидко вів далі.

— Чи це той самий голос, який говорив з вами учора вночі по телефону?

— Мені здається, так.

— Його, безперечно, важко сплутати з якимсь іншим.

Голос Цибульки лунав у кімнаті. Нараз різко задзвонив телефон.

Швенк уже простягнув був руку, щоб узяти трубку, але потім зрозумів, що телефонний дзвінок долинає з пластинки. Ще один різкий дзвінок, потім сердитий вигук Цибульки. Стукнули двері, чиїсь кроки, що звучать усе ближче, — потім щось хруснуло, і все замовкло, — чути було лиш дзижчання ввімкнутого апарата.

Ми перезирнулися.

— Зняти пластинку?

— Почекайте.

Але більш нічого ми не дочекалися. Динамік мовчав. Коли голка докрутилася до останнього жолобка, Гайєр сказав:

— Я б хотів іще раз прослухати оте місце з телефонним дзвінком.

— Прошу.

Я ткнула голку трохи назад.

Знову голос Цибульки розповідає про електрику, потім різкий телефонний дзвінок. Раз, удруге. Далі сердитий вигук, стук дверей, кроки — й знову хрускіт і тиша.

— На цьому місці він вимкнув апарат. А може, його відвідувач висмикнув шнур із штепселя.

— Телефон! — промовив Швенк. — Цікаво, чи була це саме та звістка, якої він чекав?

— Можливо, — відказав Гайєр. — Я гадаю, що це цілком можливо.

— А потім кроки… Чи це були його кроки?

— Як це так?

— Може, він сам підвівся і підійшов до штепселя, щоб вимкнути апарат?

— Ти це серйозно? — Гайєр показав на апарат із засвіченими лампочками. — Навіщо ж було йому підводитись, коли досить лиш простягнути руку? Це малоймовірно. До того ж, дуже виразно чути, що кроки наближаються. Це ні в якому разі не Цибульчині кроки. Це хтось інший.

— Але хто?

— Оце і я теж дуже хотів би знати. Тому що той, чиї кроки ми чуємо отут, очевидно, був останнім, хто бачив Цибульку живого. А можливо… — він зробив маленьку паузу і задумливо глянув на нас, — можливо, він і є вбивця…

Знову задзвонив телефон.

Минула ціла секунда, перш ніж я зрозуміла, що на цей раз різкий дзвінок лунає не з динаміка, а з телефонного апарата, що стояв на письмовому столі кабінету.

Швенк узяв трубку.

Якусь мить він слухав, потім здивовано глянув на свого начальника.

— Хвилиночку! — Він затулив рукою мембрану телефона. — Хіба ти перед цим не розпорядився, щоб хто-небудь поїхав до пані Цибульки?

— Я, мабуть, поїду сам. А чого ти питаєш? Може, це вона дзвонить?

— Ні, сторож Петерс.

— А яке він має відношення до цього?

— Пані Цибулька зараз у нього. Він каже, що вже дві години, як вона на заводі, і вона наполягає на тому, щоб поговорити з фрейлейн Горм.

— Але ж це неможливо!

— Помиляєшся. Він запевняє, що це так. Хочеш сам з ним поговорити?

Гайєр узяв трубку.

— Алло, товаришу Петерс. Говорить Гайєр. Що там трапилось?

В мембрані заквакало. Але я не могла розібрати, що сказав Петерс.

— А чому ми дізнаємося про це лише зараз? Що?

Знову квакання.

— Хто не відповідав? Ах, так. Справді, вона виходила. — Він повернув голову в мій бік і кивнув мені. — Ну, гаразд. Вона вже знає що-небудь? Ні? Послухайте, товаришу Петерс, я пошлю зараз до вас лейтенанта Швенка, він приведе її сюди. Не кажіть їй нічого і подбайте, щоб вона ні від кого не дізналася про це. Ми самі скажемо їй. Ясно? Гаразд. Товариш Швенк буде у вас за п'ять хвилин.

Він знову поклав трубку на апарат, провів пальцями між шиєю і верхньою сорочкою, нервово посмикав за комір.

— Бідолашна жінка. Весь завод уже гуде про це, одна вона нічого не знає. Сидить ту? цілих дві години й чекає, чекає, а тим часом… — він замовк.

— Покликати її?

— Проведи її в кабінет доктора Козеля. Я зараз прийду туди, Ви теж можете йти, фрейлейн Горм. Якщо ви мені ще будете потрібні, я подзвоню. А поки що велике вам спасибі.

У креслярському залі панувала тиша.

Кожен з креслярів узяв собі стілець і сидів, залежно від свого темпераменту, з нетерплячим чи боязким виразом обличчя. Лисина доктора Козеля була яскраво-червоного кольору, а навколо неї стирчали маленькі біляві волосинки, наче золотий німб у святого на іконі. Той, хто знав його, міг би певно посвідчити, що йому дуже кортить щось сказати і що ось-ось терпець його урветься. Я хотіла шепнути йому щось на вухо, але тут втрутився той чоловік, який прийшов із Гайєром і тепер сидів біля дверей.

— Будь ласка, візьміть собі теж стілець і сідайте, фрейлейн Горм. І прошу вас поки що утриматися від будь-яких розмов.

— Чому?

— Невже я справді мушу вам це пояснювати?

Доктор Козель підхопився на рівні.

— Я, їй-богу, все розумію і з усім погоджуюсь, але те, що ви робите зараз, це вже занадто. Серед нас немає вбивці, за це я ручуся головою! Покличте, будь ласка, капітана Гайєра. Я хотів би поговорити з ним.

Він був дуже схвильований. А втім, нічого дивного. Просто давалося взнаки напруження останніх тижнів і місяців. У всіх нерви були напружені до краю, а в нього найбільше, — адже за все в першу чергу відповідав він. А тут іще й оце вбивство. Ще вчора ввечері, після закінчення робочого дня, вони проводили випробування крана, щоб надолужити втрачений дорогоцінний час, а тепер змушені знову марнувати його. Я дуже добре розуміла доктора Козеля, і мені здається, що на його місці я б поводилася точнісінько так само.

Але чоловік біля дверей був невблаганний.

— Дуже шкодую. Ви повинні чекати тут, поки закінчаться всі опитування. Я прошу вас зрозуміти, що ці заходи конче потрібні.

Тепер підвівся Зельхов.

— Зрозуміти, зрозуміти! Ми не для того боролися за кожну хвилину, щоб тепер цілі години сидіти отут, згорнувши руки.

— Цілком вірно. — Це був голос Унбегау. — Адже ми вже не маленькі діти.

Карін Зоммер теж рвучко відсунула свій стілець.

— Я також вважаю, що все це можна було організувати інакше. Може, ви все-таки покличете свого начальника?

— Авжеж, гукніть його сюди!

— Ми хочемо поговорити з ним.

Чоловік біля дверей не витримав такого натиску. Кілька разів він пробував щось сказати, але вони не дали йому й рота розтулити.

Я бачила, що він ще зовсім юний — років двадцяти, може, трохи більше. Крім того, він був один, а тут усі гуртом напосіли на нього.

Він завагався.

— Не знаю, чи маю я право зараз відривати товариша Гайєра від роботи.

— Але ж у нього там нікого нема.

— Спитайте в нього принаймні.

Чоловік капітулював. Робив він це явно неохоче, розуміючи, що чинить неправильно, але він не встояв перед зімкнутим фронтом учених, чиї аргументи здалися йому не зовсім позбавленими логіки.

— Гаразд. Я покличу товариша Гайєра.

Він замкнув двері, що ведуть у коридор.

Сховав ключ у кишеню й подався через суміжну кімнату, двері якої з обережності лишив розчиненими навстіж, до кабінету Цибульки.

Хтось торкнув мене за плече. Це був Зельхов. Його короткозорі, майже без вій очі блищали за товстими скельцями окулярів.

— Ну, про що вони вас розпитували?

— Діти мої, будьте ж розважливі. — Це між нами вклинився доктор Козель. — Якщо вже висловлено побажання, щоб ми не розмовляли між собою, то ми й не будемо цього робити.

Зельхов образився.

— Невже не можна вже й спитати?

— Тільки не зараз.

— Отже, ви все-таки гадаєте, що вбивця — серед нас?

— Дурниці! Як ви можете…

— Хвилиночку! — пролунав дзвінкий юнацький голос. Вигук був не голосний, але такий настійливий, що в приміщенні враз запала тиша. Штефен Унбегау підняв руку і по черзі глянув на кожного з нас.

Доктор Козель сердито накинувся на нього.

— Що у вас там іще?

Але Штефен не збентежився від цього окрику.

— Хіба ви не бачите? Одного серед нас немає!

— Немає? Кого немає?

Штефен знову по черзі глянув на кожного з нас.

— Звичайно, — тріумфуючи, сказав він. — Немає доктора Райнгольдса.

Ми приголомшено перезирнулися. А таки правда! Коли стало відомо, що трапилося вбивство, усі співробітники нашого колективу були тут, у креслярському залі. Лише доктора Райнгольдса не було. Дивно.

Перший отямився доктор Козель.

— Він, напевно, біля крана.

— Ні, біля крана його немає. Півгодини тому він сказав мені, що йде нагору. З того часу я його більше не бачив.

— Кого ви більше не бачили?

Доктор Козель здригнувся, коли за його спиною зненацька пролунало це запитання лейтенанта Швенка. Ніхто не чув, коли він зайшов, і ніхто не знав, як довго він уже стоїть за нами.

— Немає доктора Райнгольдса. Усі наші співробітники тут, лише його немає.

— І ви не знаєте, де він може бути?

— Ні.

— Я повідомлю про це товариша Гайєра. А втім, хтось хотів поговорити з ним. Це були ви, докторе Козель?

— Так, я.

— Товариш Гайєр не має зараз часу. Що трапилось?

— Ви знаєте, що в неділю кран уперше буде показано широкій громадськості. Вже багато тижнів ми працюємо понаднормово, щоб устигнути. Учора ми провадили випробування навіть уночі. А тепер ми мусимо сидіти отут, як дурні, і марнувати час. Невже справді не можна все це влаштувати якось інакше?

Лейтенант Швенк відповів не зразу. Лише після тривалої паузи він неквапливо підняв руки і тримав їх так, щоб усі ми могли добре розгледіти їх. Це були широкі, дужі руки робітника, і зразу видно було, що такі руки можуть енергійно взятися за діло.

— Рівно два роки тому, рахуючи від сьогоднішнього дня, — сказав він, як завжди, неквапливо й статечно, — я був ще електрозварником. Я знаю, як почуваєш себе, коли треба закінчити роботу до певного строку і щось стає на перешкоді. Я добре знаю це. Тим-то я розумію, як вам прикро, що доводиться чекати. Але інакше ніяк не можна Я прошу вас зрозуміти це. Трапилось убивство, і якщо до неділі ми не розкриємо цієї справи, то кран не буде показано на ярмарку. І тоді, можливо, у нас буде ще один труп.

Докторові Козелю кров знову вдарила в голову. Але цього разу пояснювалося це не його холеричним темпераментом. Цього разу причина була зовсім інша. Зельхов почав збентежено протирати свої окуляри, хоч вони були зовсім чисті. Ніхто не промовив ані слова. Та й що тут можна було сказати? Принаймні я цього не знала.

— Отож, я попрошу, — вів далі лейтенант Швенк, — доктора Козеля пройти до нас і дати свідчення. Фрейлейн Горм!

— Прошу?

— Ви, будь ласка, теж ідіть з нами.

Це прозвучало так несподівано, що я здригнулася. Хоч Гайєр і сказав, що, можливо, він ще раз покличе мене, я вважала це просто пустою фразою. А тепер у мене не було часу на те, щоб розмірковувати, що б міг означати цей виклик. Доктор Козель уже рушив до дверей, і мені не лишалося нічого іншого, як піти слідом за ним.

Ні в сто третій кімнаті, ні в кабінеті Цибульки Гайєра не було.

— Пройдіть, будь ласка, до кабінету доктора Козеля, — сказав мені Швенк. — Там чекають на вас.

В кабінеті сиділи Гайєр і якась бліда жінка середнього віку. Хоч я ніколи в житті не бачила її, проте одразу догадалася, хто це. Жінка плакала. Вона не схлипувала й не голосила, але сльози все текли й текли по її обличчю; про носову хусточку, зібгану в руці, вона, здається, забула.

Побачивши мене, Гайєр підвівся і жестом попросив підійти ближче.

— Це фрейлейн Горм, пані Цибулька, — сказав він. І потім, звертаючись до мене: — Пані Цибулька хотіла познайомитися з вами. Вона чекала дві години, щоб поговорити з вами. — Голос його звучав не так вільно й невимушено, як завжди. Здавалося, щось ніби застряло у нього в горлі, і він мусив раз у раз відкашлюватись. — А тепер я залишаю вас самих. Якщо я буду потрібен вам, будь ласка, покличте мене. Я буду тут, поряд.

Двері тихо зачинилися.

Пані Цибулька підвела голову.

— Це дуже мило з вашого боку, що ви прийшли. Але… — вона запнулася, — але тепер це вже ні до чого. Краще я піду додому.

— Почекайте хвилинку, — попросила я. — Гадаю, ми все-таки повинні з вами поговорити. І саме тепер.

Я й сама не знаю, чому так сказала. Бо насправді я боялася цієї розмови. Учора така розмова була б лише неприємна, але сьогодні — принаймні для мене — вона була просто мукою.

— Ви… ви любили його?

— Ні.

— Ні?

— Ні, я не любила його. І я ніколи не давала йому ніяких надій. Але він не хотів зрозуміти, що я ставлюсь до нього байдуже.

— Він хотів одружитися з вами.

— Я сказала йому, що це цілком виключено.

Пані Цибулька рано постаріла, однак колись вона, видно, була вродлива. І тепер ще вона могла б виглядати привабливішою. Для цього їй треба було лише зробити гарну зачіску і побувати в косметички. А з цією старомодною короною з кіс на голові, заплакана й пригнічена, вона виглядала не менш як на сорок років. А тим часом я була переконана, що їй не більше, як тридцять п ять. Я могла б багато чого сказати їй, але до чого тут слова? Еріх Цибулька мертвий, і разом з ним померло все, що мучило цю жінку. Я знала, що фактично їхній шлюб уже давно перестав бути шлюбом і що лише чудо могло б знову прив'язати їх одне до одного.

— Ви хотіли просити мене, щоб я дала йому спокій?

— Не знаю… а втім, певно, саме цього я й хотіла.

— Ви чекали тут дві години?

— Так.

— Прошу вибачити мене. На жаль, я виходила, а потім…

Сльози у неї вже вичерпалися. Вона підвелася з стільця, підійшла майже впритул до мене й схилилася наді мною.

— Я вже говорила про це з молодим комісаром. Але одне я йому не сказала.

— Що? — спитала я насторожено.

— Я хотіла вас просити не лише про те, щоб ви дали йому спокій. Про це я могла б поговорити з вами і вчора, або навіть позавчора. Ні, щось інше примусило мене прийти до вас. О, якби я застала вас! Можливо, він тепер був би ще живий.

Дивна зміна сталася з нею на моїх очах. Здавалося, наче хтось стер з її обличчя розпачливий, винуватий і полохливий вираз. Натомість в її погляді можна було прочитати рішучість, якої я від неї й не сподівалась.

— Що ви хочете цим сказати, пані Цибулька? — спитала я: мені стало трохи моторошно.

— Еріх цілу ніч не спав. Я чула, як він порався в своїй кімнаті, усе щось шукав. Потім він аж до ранку ходив з кутка в куток. Раніше такого не бувало.

— Але я не розумію…

— Це ще не все. Він ніколи не прощався, йдучи ранком на роботу. А сьогодні він попрощався зі мною. Навіть руку подав.

— Ви гадаєте, він хотів помиритися з вами?

— Можливо, й це. Але я маю на увазі інше. Мені здається, він боявся. Дуже боявся чогось. І я прийшла тому, що хотіла попросити вас, щоб ви сьогодні не залишали його самого.

До обіду допити закінчилися.

З'явився й доктор Райнгольдс. Він запевняв, що затримався в архіві й нічого не знав про вбивство. Він був зовсім приголомшений, коли почув про те, що сталося за час його відсутності.

Після обіду нам дозволили розійтися по своїх кімнатах. Лише кабінет Цибульки опечатали після того, як доктор Козель у присутності Гайєра відібрав найважливішу документацію, потрібну нам для монтажних робіт, склав її до свого сейфа і замкнув його.

Після роботи доктор Козель запросив мене до себе додому. Просто на чашку кави, як він пояснив.

Правда, я воліла б краще лишитися на самоті, щоб іще раз обміркувати всі події цього дня, але, можливо, це навіть на краще.

Я прийняла запрошення. Доктору Козелю, що жив одиноко, як і я, мабуть, не хотілося лишатися самому в чотирьох стінах після всього, що трапилося сьогодні.

Я вже не раз гостювала в нього, але ніколи не лишалася з ним наодинці. Найчастіше я заставала там Штефена Унбегау, кілька разів — Карін Зоммер, і один-єдиний раз — Еріха Цибульку. Але це було в далекому минулому. Тоді ми ще не пили з ним на бру-дершафт і ставилися одне до одного по-товариському невимушено.

Усі вважали, що єдина пристрасть доктора Козеля — смачні страви; виною тому було його кругловиде, випещене обличчя. Однак це було вірно лише почасти. Справді, добрі страви таки були його пристрастю, але не єдиною. Так само полюбляв він випити скляночку доброго вина чи зіграти партію в шахи. Він дуже шкодував, що я не граю в шахи. Зате доктор Райнгольдс був для нього гідним партнером. Вони частенько й подовгу сиділи разом, міряючись силами. Але до цього часу ще ні разу не пощастило Райнгольдсу перемогти свого шефа. Коли їх запитували, чому це так, вони лише сміялися, і ніхто ніколи ще не почув якоїсь переконливої відповіді.

Тільки небагато людей знало, що доктор Козель, крім щойно згаданих пристрастей, мав ще одну — він виявляв великий інтерес до всього, що було пов'язане з мистецтвом. Я навмисне кажу про мистецтво взагалі, бо не було конкретної галузі мистецтва, навколо якої зосереджувалися б його уподобання. Опери він слухав з такою ж охотою, з якою оглядав виставку сучасного живопису.

— Це для мене своєрідний вид розумового спорту, — частенько казав він. — Головним залишається все-таки те, що я дещо тямлю в підйомних механізмах і кранах.

Що не кажіть, ця його пристрасть сприяла тому, що він з великим смаком обладнав свій будиночок. В ньому було так затишно і приємно, що я здебільшого охоче приходила туди. Часом мені здавалося, що він радився з архітектором по інтер'єру, але він щоразу клявся й божився, що все це його власні химерні ідеї, які він втілив у дереві, тканинах і фарбах.

— Сьогодні я приготую для нас, — сказав він, — зовсім особливу, розкішну, міцну каву — мокко. Думаю, що це вам не пошкодить.

— Може, мені допомогти вам?

— Що ви? Жінка ніколи не зварить пристойної кави, — посміхнувся він. — Але, коли хочете, то поставте на плиту воду, якщо певні, що впораєтеся з цим.

Це справді було мокко, про яке можна тільки мріяти.

Коли ми вже сиділи на маленькій веранді а перед нами стояли паруючі чашки з кавою і тарілки з кексом, коли уляглося галасливе пожвавлення останньої півгодини, ми раптом відчули, що не знаємо більш, про що говорити. Ми сиділи отак, мовчали, і обоє відчували, що за нашим столом незримо присутній ще третій. І годі було відмахнутися від цього.

— Чому? — спитав доктор Козель. — Чому?

— Я думаю, що це через креслення.

— Ми переглядали. Кожен аркуш, кожну записку. Усе на місці, абсолютно все.

— А не можна хіба їх сфотографувати?

— Сейф був замкнений.

— А що каже Гайєр?

— Він теж не знає, що й думати. Принаймні, так він каже. Але мені здається, що він і справді не знає. Вигляд у нього був досить розгублений. У мене таке враження, що він дуже знервований усім цим.

— Ви гадаєте, що він такий чутливий?

— Цього я не думаю. Але він дуже добре знає, що досі, по суті, майже нічого не до бився. Вже тоді, оте вторгнення до Петерса, — я маю на увазі історію з ключами, — адже він так і не зміг його пояснити. Учора він теж не спромігся запобігти отій пригоді під час випробування крана, дарма що й він, і отой другий, ну, Швенк, чи як його, вже з ранку крутилися на заводській території. Нам іще страшенно пощастило, що не трапилось чогось гіршого. Ми завдячуємо цим маленькій Зоммер, вона тепер користується у нього цілковитою довірою. І сьогодні він теж прийшов занадто пізно. Обставини, як бачите, складаються не дуже сприятливо для нього.

— А через чотири дні — неділя.

— Неділя, авжеж. Не знаю, як він гадає покінчити з цією історією до того часу.

Козель підвівся і вийняв з шафи пляшку з золотистою рідиною.

— Чи не бажаєте коньяку?

— Охоче.

Коньяк був добрий.

— Може, Гайєр уже висловлював якусь підозру? — спитала я.

— Ні. Та він цього й не зробив би, навіть якби і мав таку підозру. Але мені здається, що він сам не знає, як взагалі було вбито Еріха Цибульку.

— Як це так? Я думаю, це ясно.

— Ні, саме це й неясно. Навпаки. Все тут надзвичайно заплутано.

— Даруйте, але я не розумію, що ви хочете цим сказати.

— Слухайте уважно. Двері між кабінетом Цибульки і секретаріатом були замкнені. Ключ стримів у замку і, до того ж, зсередини. Отже, вбивця не міг вийти цими дверима, інакше він не зміг би знову замкнути двері зсередини. Це ясно. Вікно…

— Загратоване.

— Цілком вірно. Вікно загратоване, до того ж, знадвору видно було б, якби хтось вилазив через вікно. Отже, вікно теж відпадає.

— Лишається, таким чином, ще кімната, де працюють Карін Зоммер і Штефен Унбегау.

— Але Карін Зоммер і колега Унбегау запевняють, що ніхто не проходив через їхню кімнату. Та коли вбивця покинув кабінет Цибульки саме через ці двері, то неодмінно мусив пройти повз них. Він же не безтілесний дух.

— А може, Карін чи Штефен…

— Ви вірите в це?

— Ні.

— Я теж не вірю.

— Але в такому разі, як же вбивця вийшов з кабінету?

— У тім-то й річ! Саме над цим уже цілий день сушить собі голову Гайєр. Або ми повинні допустити, що Штефен Унбегау чи Карін Зоммер причетні до вбивства, або Еріх Цибулька мусив би ще жити. Будь-яка інша можливість, згідно з усіма законами логіки, виключена.

— Але ж Цибулька мертвий.

— За них обох я ладен поручитися головою.

— Хто ж тоді?

— Якби ви розгадали цю загадку, то Гайєр, напевно, з вдячності запропонував би вам руку і серце.

Хтось подзвонив.

Доктор Козель здригнувся.

— Хто б це міг прийти?

— Можливо, Гайєр.

— Гайєр? Гм! Малоймовірно.

Він відсунув стілець і, важко ступаючи, рушив до дверей.

Я чула, як він бурмотів щось у коридорі, але, певно, то він розмовляв сам із собою. Це з ним бувало частенько. У всякому разі, я не чула другого голосу.

Повернувшись до кімнати, він сердито грюкнув за собою дверима.

— Дурний жарт. Погляньте ось на це!

Він кинув на стіл поштову листівку.

Я зацікавлено взяла її в руки.

На ній не було написано жодного слова, навіть адреси не було. Не було й марки.

Я перевернула листівку і побачила зображення карнавальної фігури в чорній масці і червоному маскарадному костюмі. Судячи з крою — доміно. Так, безперечно, червоне доміно.

Доктор Козель пополотнів.

Невдовзі я попрощалася з ним.