Вольфганг якраз пішов доповідати майорові Беку, довелося чекати, поки він повернеться.
Сидячи за письмовим столом, я малював чоловічків на полях газети, яка там лежала.
В газеті писалося, що розроблений лейпцігським народним підприємством «Крани і підйомні механізми» гідравлічний баштовий кран у неділю буде показаний широкій громадськості на прес-конференції; далі, що на цю прес-конференцію запрошені комерсанти з НДР та Західної Німеччини і, нарешті, що прес-конференція має розпочатися об одинадцятій годині.
Отже, жеребок кинуто. І кинуто його було на засіданні, в якому, крім представника від дирекції, профорганізації, представника від бюро ярмарку і доктора Козеля, участь брав також і Вольфганг Гайєр. Представник УНП[8] звернувся до присутніх із запитанням: чи можна призначити прес-конференцію на неділю? При цьому він промовисто подивився на доктора Козеля і Вольфганга Гайєра, бо остаточну відповідь мали дати саме вони.
Доктору Козелю не було потреби довго обмірковувати свою відповідь: випробування крана дало позитивні наслідки, останні роботи, безперечно, буде закінчено в суботу; на його думку, прес-конференцію призначити на неділю можна.
Отож рішення кінець кінцем залежало від нас. Якби ми заперечили доктору Козелю, то конференцію довелося б відкласти або й зовсім відмінити. Ніхто, власне, не міг би нам за це докорити, бо кожен знав, що трапилося у вівторок увечері і в середу вранці. Вбивця все ще був на волі, і можна було не сумніватися в тому, що він готує нам новий «сюрприз». Пощастить йому на цей раз, значить, показ крана все одно доведеться відкласти. Якщо в неділю дійде до катастрофи, це матиме жахливі наслідки.
З другого боку, ми всі дуже добре розуміли, що означає відмова від демонстрування крана в перший день ярмарку, хоча б це демонстрування і відбувалося поза територією ярмарку. Кран, щоправда, не буде знецінений, але ті можливості, які відкриває міжнародний ярмарок, втрачаються.
Таким чином, рішення, яке мав прийняти товариш Гайєр, було не з легких, і це розуміли всі учасники засідання. І все ж таки він не вагався довго, а попросив провести прес-конференцію, як і планувалося, в неділю.
Тепер уже не можна було відступати. Ми насамперед мали подбати про те, щоб прес-конференція пройшла успішно. Справу, отже, треба було довести до кінця щонайпізніше до одинадцятої години ранку в неділю.
Саме тому Вольфганг Гайєр і пішов сьогодні вранці до майора Бека. Він повернувся від нього о чверть на десяту.
— Бек схвалив моє рішення. Він обіцяє нам всіляку підтримку, — були його перші слова.
— Оце й усе, про що ви з ним говорили?
— Так, ми просто довше зупинилися на деяких деталях. Наприкінці розмови він, до речі, зауважив, що зірве нам голову, якщо ми не закриємо цю справу найпізніше до ранку у неділю.
— Сидячи на печі, легко давати поради. Це з «Вільгельма Телля».
— О, що то молодість — за словом у кишеню не полізе. Це з «Валленштейна». Між іншим, він зробив іще одне цікаве припущення. Та покинь ти нарешті малювати отих чоловічків! Це мене дратує.
— Слухаю, товаришу начальник! А яке припущення?
— Ти ж знаєш, що ми й досі не з'ясували причину загибелі Цибульки. Чому, власне, його вбито?
Я знизав плечима. Справді, ми й досі не знали, чим була зумовлена загибель Еріха Цибульки. Може, вбивця хотів привласнити його креслення? Проти цього свідчило те, що жодного з них не бракувало. А може, він хотів лише сфотографувати їх? Та для цього йому потрібно було не менш двадцяти хвилин, коли врахувати кількість креслень. Це був би надто великий риск, — адже Віра Горм щохвилини могла повернутися і застукати його на місці злочину. Чи, може, треба було просто примусити Еріха Цибульку мовчати за всяку ціну, бо він надто багато знав? Але що саме він знав?
Це були ті запитання, які ми раз у раз ставили собі, не знаходячи задовільної відповіді. Правда, ми під кінець прийняли останню версію, бо вона здавалася нам найбільш вірогідною, але абсолютної певності у нас не було, не було тому, що бракувало фактів, які б підтверджували наше припущення. Мені ставало чимраз ясніше, що злочин було продумано заздалегідь до найменшої дрібниці. Інцидент під час випробування, вбивство Еріха Цибульки — ніде не було допущено жодної помилки. А втім, кожен злочинець, навіть найспритніший — десь, у чомусь неодмінно робить помилку, яка, зрештою, неминуче викриває його. Нашим завданням саме й було знайти цю помилку.
— До речі, майор Бек вважає, — сказав Вольфганг Гайєр, — що вбивство Цибульки, можливо, не було підготовлено заздалегідь. Могло статися й так, що вбивця змушений був піти на цей злочин, хоча перед тим і не планував його.
— Тобто як це — змушений?
— Він боявся. Боявся, що його впізнають.
— Тобто вбивство в стані афекту?
— Ні, не зовсім так. Але, в усякому разі, не підготовлене вбивство.
— Ну, а помилка, Вольфганг, помилка злочинця? В чому вона?
— Бек гадає, що саме вбивство, можливо, й було тією великою помилкою, якої припустився наш невідомий. Розумієш, не треба нам шукати цієї помилки в дрібничках. Убивство Еріха Цибульки — це та помилка, що може привести на шибеницю злочинця, який, коли б не це, можливо, міг би вийти сухим з води.
Я, певно, цілу хвилину не озивався на його слова. Мовчав і Вольфганг. Ми обидва обмірковували цей варіант. І що більше я думав, то більше захоплювала мене ідея Бека. Вона була, власне кажучи, яйцем Колумба. Не горезвісний гудзик, забутий на місці злочину, не відбиток пальців чи невдало підстроєне алібі виявлялися помилками, які виказували невідомого злочинця, — саме вбивство могло викрити його.
Навіщо було тепер сушити голову над тим, що саме спричинилося до вбивства Цибульки? Для нас важливіше інше; не мотив убивства, а те, що вбивство взагалі сталося. Ось до чого зводилося розв'язання питання, і воно лежало у нас під самісіньким носом.
— Здається, майор Бек має рацію, — промовив я. — А коли так, то що нам робити зараз?
— Візьми, будь ласка, аркуш паперу. Тобі доведеться дещо накреслити.
— Мені? Та я ж не вмію креслити.
— Якщо ти вмієш малювати таких гарних чоловічків, то зумієш І накреслити план. Додержувати точних масштабів не обов'язково.
Ось коли я зрозумів, про що йдеться.
— План конструкторського бюро?
— Вгадав! Слухай уважно: посередині аркуша проведи, будь ласка, дві паралельні лінії. Це буде коридор.
Я провів дві лінії.
— Трошечки криво, ну та нічого. Тепер напиши з правого боку: кімната доктора Райнгольдса і Зельхова, архів, макетна і т. д. Готово?
— Лише написати це, і нічого більше?
— Так. Правий бік — це той ряд кімнат, що виходять вікнами до заводського муру Кімнати ці мене не цікавлять.
— Не забувай, що там сидять доктор Райнгольдс і Зельхов. Доктор Райнгольдс твердить, нібито він майже годину просидів в архіві і нічого не чув про те, що трапилось за цей час.
— Це все я враховую, Гайнце. Але зараз мене цікавлять кімнати на протилежному боці, тобто ті, вікна яких виходять у двір заводу. Це…
— …кабінет доктора Козеля, секретаріат, кабінет Цибульки, кімната Карін Зоммер і Унбегау, нарешті креслярський зал.
— Це все, будь ласка, накресли на плані. Спочатку кабінет доктора Козеля: номер сто. Він має лише одні двері, що ведуть до секретаріату. Секретаріат…
— Має троє дверей: одні до кабінету доктора Козеля, одні до кабінету Цибульки і одні, що виходять у коридор.
Я позначив їх на плані. Вийшло це в мене не дуже вдало, архітектор, напевно, вжахнувся б, побачивши мої карлючки, але ми, в усякому разі, знали, що вони означають. І це було головне.
— Не забудь номер кімнати! — зауважив Вольфганг. — Секретаріат — це сто перша.
— Вже написав. А тепер іде кабінет Цибульки, номер сто другий.
— Він має двоє дверей: одні ведуть до секретаріату, а другі — до кімнати, в якій працюють Карін Зоммер і Унбегау.
— Яка кімната йде далі?
— Це і є сто третя: кабінет Зоммер І Унбегау.
— Тут маємо троє дверей: одні до кабінету Цибульки, одні у коридор і нарешті ще одні — до креслярського залу.
— Так, зараз іде креслярський зал, Це номер сто четвертий; двоє дверей, Гайнце: одні до коридору, а другі до кабінету Зоммер і Унбегау.
— Готово. Ти задоволений?
— Спасибі, — Вольфганг поклав аркуш перед собою. — Отже, маємо п’ять кімнат, і всі вони між собою зв’язані. Назвемо їх іще раз по черзі? доктор Козель, секретаріат, Цибулька, Зоммер і Унбегау, креслярський зал.
— А на протилежному боці коридоре — доктор Райнгольдс і Зельхов, не забувай про це, — закінчив я.
Вольфганг усе ще уважно розглядав аркуш.
— Обидві кімнати шефів не мають дверей до коридора. Решта кімнат мав вихід у коридор і, крім того, двері до сусідньої кімнати. Гм… А знаєш, це цікаво.
— Що?
— Що, наприклад, з кабінету доктора Козеля можна потрапити до креслярського залу, не користуючись коридором.
— Що ж ти вбачаєш у цьому такого цікавого?
— Зараз скажу. Уяви собі, що всі двері до коридора зачинені, Тоді доктор Козель, — палець Вольфганга пересувався по паперу, — міг би пройти з свого кабінету до креслярського залу і повернутися назад, не виходячи в коридор.
— Але двері між кабінетом Цибульки і секретаріатом були замкнені, Вольфганг!
— Зате ключ стирчав у дверях. Припустімо, що доктор Козель прямує до креслярського залу. Він міг би замкнути за собою двері на ключ, і тоді…
— Невже ти можеш припустити, що…
— Ні, я не роблю абсолютно ніяких припущень. Я лише аналізую, який шлях міг обрати вбивця, вийшовши з кабінету Цибульки. Вікна, як ми знаємо, були зачинені, а до того ж, вони ще й загратовані. Отже, цей шлях виключений. Виходить, залишаються… — сказав я, — залишаються тільки двері до сто третьої кімнати, до кабінету Унбегау і Карін Зоммер.
— Вірно, ця кімната якийсь час лишалася порожня, а ключ вони брали з собою.
— Так принаймні вони твердять. Крім того, треба мати на увазі також креслярський зал.
— В якому сиділо близько двадцяти креслярів. Скажи, а якої ти думки про Дітера Генце?
— Фізіономія у нього не дуже симпатична.
— А що ти скажеш про свою, Гайнце? Симпатична вона?
— Я… сподіваюся, що так.
Вольфганг посміхнувся.
— Я цим лише хочу сказати, що не можна робити висновок, нібито людина є вбивцею лише тому, що у неї на оці чорна пов'язка чи подзьобане віспою обличчя.
— А думка секретаря парторганізації?
— Навіть і це не є доказ, бо й секретар може помилятися. Його судження — це для нас серйозна допомога, але, на жаль, не більше. Думка партійного секретаря не є ще підставою для судового процесу.
— А чому ж, скажи тоді, ти запитав мене про Генце?
— Просто хотів почути твою думку.
— Ти почув її.
— На жаль, лише твою думку про його обличчя.
— А я більше й не можу нічого сказати. Я його не знаю.
— І я теж. Мені лише казали, що він іноді прогулюється вночі.
— Що, між іншим, теж не дає нам підстав вважати його вбивцею.
— Безперечно, — сказав Вольфганг, примружившись. — Та, крім того, він ще заходить до кімнат, у яких йому нічого шукати.
— Може, він був і в сто третій кімнаті?
— Угу.
— Хто це каже?
— Його колеги.
— А коли саме був?
— Та незадовго до пів на дев'яту.
Я схопив другий аркуш паперу.
— Послухай, а чи не записати нам це все? Я просто неспроможний запам'ятати прізвища всіх осіб, що побували у сто третій кімнаті протягом того ранку. Мені здається, що через неї пройшов увесь завод.
Вольфганг розкрив свою папку і витяг звідти аркуш.
— А я такий список склав іще вчора ввечері. З першого погляду начебто заплутано але насправді це не так. Слухай-но уважно: до чверті на дев'яту Штефен Унбегау і Карін Зоммер були в своєму кабінеті. Це підтверджує і Віра Горм, яка близько восьмої години ранку побувала в усіх кімнатах з обхідним листом. О восьмій годині п’ятнадцять хвилин обоє вони пішли на заводський двір, до крана, і ключ узяли з собою. О восьмій двадцять п'ять до кабінету заходить Дітер Генце.
— Навіщо?
— Він шукав одне креслення, яке дав Унбегау, Через три хвилини він знаходить креслення і залишає кабінет. О пів на дев'яту Штефен Унбегау заходить туди ще раз, бо він, нібито, забув узяти свій портфель з розрахунками. Але Унбегау затримується там, як він запевняє, дуже недовго й одразу ж знову спускається вниз. На сходах він зустрічається з Карін Зоммер, яка теж щось забула. Він дає їй ключ. Отже, вона заходить до кімнати сто три приблизно без двадцяти п'яти хвилин дев'ять.
— І як довго вона там затримується?
— Вона каже, що не більше п'яти хвилин.
— Що ж там забула Зоммер?
— Щось вельми прозаїчне: свій сніданок Цього ранку вона ще не снідала.
— Виходить, вона повернулася поснідати?
— В усякому разі, так вона каже.
Вольфганг, усе ще вивчаючи свій список, постукав пальцем по одному запису.
— О восьмій п'ятнадцять Цибулька все ще диктував. Це виразно чули Карін Зоммер і Унбегау. Але Дітер Генце не береться дати точне свідчення з цього приводу. Можливо, через те, що просто не звернув уваги на те. Штефен Унбегау також не може з певністю сказати, диктував Цибулька о пів на дев'яту чи ні. Лише Карін Зоммер цілком переконана, що в кімнаті Цибульки у той час, коли вона снідала, було тихо. Вона каже, що неодмінно почула б, якби він щось диктував.
— Бо вона ще раніше звернула на це увагу?
— Приблизно так.
— А може, хтось із них трьох вимкнув диктофон?
— В такому разі цей «хтось» ідентичний з убивцею.
— Не обов'язково. Він міг потрапити до кабінету Цибульки з якоїсь причини. Але тоді він побачив би труп.
— Є ще третій варіант: Цибулька міг сам вимкнути апарат.
— З якою метою? — Я підвівся і глянув через Вольфгангове плече. Згідно з табличкою, кімната 103 стояла порожня протягом двох відрізків часу: один раз з 8.15 до 8.25, а другий — з 8.40 до 9 годин.
Дані Вольфганга збігалися, отже, з констатацією лікаря: згідно з медичною експертизою смерть Еріха Цибульки настала між восьмою і дев’ятою годинами.
І раптом у мене сяйнула одна думка.
— Твоя табличка неповна, друже. Ти про щось забув.
Він здивовано підняв брову.
— Про що?
— Про пані Цибульку. Згадай-но, що ти вчора сам мені казав; цілком можливо, що вона заходила до кабінету між восьмою і дев’ятою годинами.
— А як вона відімкнула кімнату?
На мить я зам'явся.
— А може, у неї є запасний ключ?
— Ах, облиш. Звідки вона могла наперед знати, що кімнату сто три замкнуть?
Зауваження, звичайно, цілком слушне. Адже те, що всі кімнати, крім креслярського залу, були замкнені, пані Цибулька могла помітити, тільки опинившись перед самими дверима.
— А може, — нерішуче сказав я, — двері якраз стояли відчинені, бо Карін Зоммер забула їх замкнути?
— Це теж виключено. В такому разі двері були б відчинені і тоді, коли прийшов я. Але я застав їх замкнутими.
— Ну, що ж, ти мене переконав.
— Гайнце, невже ти справді вважаєш пані Цибульку такою цинічною вбивцею? Гадаєш, що вона здатна вбити свого чоловіка молотком?
Я завагався. Ні, я не міг вважати вбивцею цю літню й пригнічену жінку із старомодною зачіскою. Але мені чомусь раз у раз спадала на думку носова хусточка, та, що я тоді знайшов. Чи існував тут якийсь зв'язок?
— Ми, звичайно, ще раз поговоримо з нею, — сказав Вольфганг. — Але я і на мить не припускаю, що вона є вбивцею, слово честі. Або я зовсім утратив чуття. Лише одне я вважаю ймовірним.
— Що саме?
— Що вона, можливо, бачила вбивцю. Можливо! Бо цілком можливо й те, що хусточку свою вона не загубила і що хтось підкинув її в прийомну, щоб спрямувати нас на хибний шлях.
Нам довелося аж двічі подзвонити, поки, нарешті, десь грюкнули двері і ми почули, що хтось наближається тихими непевними кроками.
— Хто там?
— Це я, Вольфганг Гайєр, пані Цибулька.
— Гайєр? А, пам'ятаю… — дзенькнув ключ, і двері відчинилися.
— Даруйте, що загаялася. Не такий у мене зараз настрій, щоб приймати гостей. Більшість приходить просто з цікавості. А співчуття мені не потрібне. Я й сама справлюся.
Мені вона видалася ще блідішою, ніж учора. Можливо, блідість підкреслювалася тим, що вона була одягнена у все чорне. Проте вчорашній пригнічений і боязкий вираз зник з її обличчя. Вона поводилася немовби більш упевнено, більш твердо. Це була та сама пані Цибулька, яку я тільки вчора ввечері провів до кімнати, де чоловік її лежав мертвий, — і все ж таки це була ніби не вона. З нею відбулася якась майже непомітна зміна. Здавалося, ніби вона позбулася якогось жахливого морального тягаря. Чи, може, щось інше?
— Нам дуже шкода, — сказав Вольфганг, — але ми змушені ще раз потурбувати вас з приводу тих подій, які завдали вже вам стільки горя. Я дуже прошу вас не гніватися на нас за це.
Вона зачинила за нами двері, і мені здалося, що тінь посмішки промайнула на її обличчі.
— Не треба перепрошувати. Адже я й сама хочу, щоб якнайшвидше викрили вбивцю мого чоловіка. Заходьте.
Вона завела нас до кімнати, попід стінами якої тяглися високі стелажі. Перед вікном стояв письмовий стіл з висунутими шухлядами, а на столі були безладно накидані книжки, папери й листи.
— Я саме прибираю. Не звертайте уваги на цей хаос.
Вона згорнула папери докупи. Чи випадково вона при цьому прикрила фотографію, що лежала зверху? На жаль, я не міг розглядіти, хто зображений на фото, бо стояв аж біля дверей. Але Вольфганг побачив це.
— Що це? Фотографія фрейлейн Горм?
Пані Цибулька страшенно зніяковіла.
— Т-тт-ак. Я, власне…
— Можна глянути?
Вона неохоче витягла фото з купи паперів і подала йому. Я підійшов ближче й зазирнув через його плече. Фото було портретного формату й зроблене, безперечно, досвідченим фотографом. Віра Горм здавалася на ньому навіть вродливішою, ніж насправді.
Вольфганг перевернув фото. На зворотному боці були написані дата та її ім'я. Нічого більше.
— Вона каже, що була байдужа до нього, — пані Цибулька вимовила ці слова зовсім тихо, в голосі її бринів біль. — Але ж свої фото ми даруємо лише тим, кого кохаємо.
— А хіба ви знаєте, що саме вона подарувала це фото вашому чоловікові? Можливо, він сам узяв його у неї, а може, йому подарував його хтось інший.
Він повернув їй фото, і вона підсунула його під купу паперів на столі.
— Може, так, а може, й ні. Ви прийшли заради цього портрета?
— Ні. Ні, звичайно… Скажіть, це ваша носова хусточка, пані Цибулька?
Він подав їй маленьку хусточку, яку я знайшов у комірчині за прийомною. Вона мигцем глянула на неї.
— Так, моя, — вона взяла її, хотіла була покласти під подушку, але раптом різко обернулася до нас. — Де ви її знайшли?
— У комірчині за прийомною.
— Де, прошу?
— У комірчині, що межує з прийомною. Там є, між іншим, двері, які ведуть прямо до сходів. І двері ці звичайно не замикаються.
Вона все ще тримала хусточку в руці і дивилася на нас широко розплющеними очима.
— Я нічого не знаю. Я… Невже ви думаєте?..
— От про це я й хотів поговорити з вами. Хотів, власне, довідатись, чи були ви весь час у прийомній, чи, може…
Вона перепинила його.
— Звичайно, я була в прийомній і більш ніде. Я вже подумала, що сторож забув про мене. Я чекала доти, поки цей молодий чоловік, — вона показала на мене, — не зайшов за мною. А де ж я іще могла бути? Та я ж навіть і не могла вийти звідти!
— Гм. А чи знаєте ви, де загубили вашу хусточку?
— Ні. Я помітила пропажу лише коли повернулася додому.
— Тоді я прошу пробачення. Я гадав, що ви помітили відкриті двері до комірчини і пішли шукати фрейлейн Горм.
— Нічого подібного, я взагалі не підходила до тих дверей. Я весь час дивилася, як працюють біля крана. Мій чоловік раніше іноді розповідав мені про цей кран. Я знаю, що це винахід дуже оригінальний і цінний. Потім ми вже майже не розмовляли з чоловіком, тому я й не знала, як стояли справи з його планами… Через це мене так зацікавив кран, коли я його нарешті побачила. Адже проектував і будував його Еріх. Ви розумієте мене?
— Безперечно. А чи знали ви також інших співробітників колективу?
— Лише доктора Козеля. Та і його тільки зі слів Еріха. Він казав мені, що це такий маленький, повненький чоловічок, правда ж?
— Ви, напевно, бачили його біля крана? Він весь час був на подвір'ї.
Вона наморщила брови й випнула нижню губу.
— Це такий з добродушним обличчям, білявий, з ріденьким волоссям?
— Так. Це доктор Козель.
— Значить, я його бачила. Правда, не весь час. Я звернула на нього увагу, коли він заходив у головний корпус з якоюсь молодою дамою. Я подумала, що це і є фрейлейн Горм. Адже я лише пізніше познайомилася з Вірою Горм.
— А як виглядала та дама?
— Як виглядала? Молода, гарна, з коротким чорним волоссям, дуже рухлива.
— На ній був світлий костюм?
— Так.
Карін Зоммер. Я знав точно, що у вівторок вона була у світлому костюмі.
— Та невже?! — Вольфганг був помітно здивований. — А мені… Ви знаєте, коли доктор Козель знов повернувся до крана?
— Незадовго до дев'ятої ранку. Я саме подивилася на годинник.
— І ви певні, що він повернувся не раніше?
— Так, — сказала вона. — Цілком певна.
Нас прийняла Віра Горм.
— Доктор Козель попередив мене, він на вас чекає. Прошу!
Вона відчинила оббиті шкірою двері.
З-за величезного письмового стола підвівся доктор Козель і подріботів до нас. Як майже всі опасисті люди, він легко пітнів. Його невелика пухленька рука була гаряча й вогка.
— Ви здорово мене налякали, — сердито сказав він. — Що ж я можу ще вам розповісти? Адже я сказав усе, що знав.
— Річ у тім, що в нас виникло ще кілька запитань. Можна сісти?
— Та прошу. Звичайно. Пробачте, — він присунув два крісла. — Я сьогодні трохи заморочений. Кран, знаєте…
— А я гадав, що робота над краном фактично завершена.
— Так воно і є. Але вся ця метушня й морока… То директор заводу дзвонить і питає, чи склав я уже програму для прес-конференції. То ця друкарня. Річ у тім, що коректурні гранки з інструкцією про монтаж крана і схеми управління будуть готові лише завтра вранці, хоч рукописи вже в понеділок увечері були здані до друкарні. Далі, через годину я повинен бути в фабрично-заводському комітеті, там обговорюватимуть питання про премії. Пропозиції треба подати на розгляд не пізніше як сьогодні ввечері. А тепер іще й ваш візит. У мене вже голова йде обертом.
— Сподіваюся, що ми заберемо у вас небагато часу, — заспокоїв його Вольфганг. — У нас всього кілька запитань. Як довго ви, власне, пробули біля крана?
— Коли?
— У середу вранці.
Його руки трохи нервово рухалися по поверхні письмового стола.
— Та я ж вам уже казав. Я зійшов униз зараз же після сьомої години й повторив ту частину випробування, яка випала у вівторок увечері. Нагору я побіг лише тоді, коли прибули машини і хтость повідомив, що сталося лихо.
— Хто ж це був?
— Я вже не пригадую.
— І ви точно пам'ятаєте, що до того моменту ви від крана не відходили?
Він якось ніяково посмикав свою краватку, однак, зустрівши погляд Вольфганга, опустив руку.
— Не знаю… можливо, я заходив до монтажного цеху, а може, й до їдальні. Так, пригадую. Я був за цей час у їдальні. Але недовго.
— З фрейлейн Зоммер?
— Ні. Сам.
— А ви не помиляєтесь, часом?
— На цей раз ні. Я, бачте, не дуже люблю їсти на самоті, тому я попросив колегу Зоммер поснідати зі мною, але вона відмовилась.
— Тепер іще одне запитання. Де саме ви друкуєте виробничу інструкцію про монтаж?
Доктор Козель вийняв якийсь аркуш Із папки, що лежала перед ним, і подав його Вольфгангу.
— На народному підприємстві «Художній друк». Адресу ви бачите отут, угорі. А хіба щось трапилось?
Вольфганг удав, що не почув запитання. Він пробіг очима лист і віддав його Козелю.
— Якої ви думки про інженера Зельхова?
— Про Карла Зельхова?
— Так.
— Вас цікавить моя думка як фахівця чи як колеги?
— Хіба це не те саме?
В голосі Вольфганга чулася роздратованість. Він терпіти не може, коли хтось має дві думки: одну для службового вжитку, а другу для приватних відносин. Але доктор Козель уже відповідав:
— Як фахівець я ним більш ніж задоволений. Він коректний, сумлінний, здібний.
— Одним словом, він має усі можливі добрі якості, важко навіть уявити собі кращі… Ви це хотіли сказати?
Доктор Козель ствердно кивнув головою.
— Так, саме це.
— Ну, а якої ви думки про нього як колега про колегу?
Доктор Козель втягнув голову у плечі і підняв обидві руки, наче здаючись невидимому ворогові.
— Гм. Що тут скажеш? Він трохи дивна людина, іноді навіть дуже дивна. Нема в ньому тепла до людей, і люди почувають це. Він завжди тримається трохи осторонь і, мабуть, лише зі мною інколи розмовляє про суто особисті справи. Річ у тім, що в нас обох одна пристрасть.
— Ах, так! Цікаво, що ж саме?
— Я захоплююсь мистецтвом, і він теж. У мене це, правда, суто поверховий інтерес. Я від усього беру потрошку, не зупиняючись на чомусь певному і, сказати правду, не дуже багато розуміюсь на цих речах. Зате Карл Зельхов — справжній знавець. Він витрачає на мистецтво кожну вільну хвилину, кожен зайвий пфеніг. До речі, нещодавно я через нього опинився в дуже неприємному становищі.
— Неприємному?
Доктор Козель ніяково посміхнувся.
— Так, а втім, не знаю, як ви на це подивитесь. Чи бували ви коли в «Маленькій винарні»?
— Не доводилось.
— Я там живу поблизу. Це чудовий ресторанчик, дуже затишний, має свій стиль. У кожній кімнаті там килими, світильники і картини. Репродукції відомих майстрів, є й сучасні твори. Як знайдеться у вас колись вільний час, раджу туди піти. Не пожалкуєте.
— І що ж ця винарня має спільного з інженером Зельховим?
— Зараз дійду. Одного разу я запросив його туди. Я, бачте, холостяк, і не люблю лишатися наодинці з собою. Просто потреба така, щоб навколо мене були люди, бо в самотині я починаю нудьгувати. Отож я запросив його. Випили ми по скляночці вина, трохи погомоніли про те, про се; раптом він почав придивлятися до картин, що висять там на стінах. Одна з них так припала йому до вподоби, що він одразу ж запитав, чи не можна її купити. Потім він ще двічі дзвонив з цього приводу в ресторан. Мені про це розповів старший офіціант. Ви просто не повірите, яка неприємна для мене вся ця історія.
— А що ж то за картина?
— Ах, якийсь зовсім невідомий художник. Карнавальний сюжет. Я б ніколи не повісив таке у себе в кімнаті.
— Карнавальний сюжет? І що ж саме там зображено?
— Ви будете розчаровані. Це червоне доміно.
Двері за нами зачинилися.
Ми стояли на подвір’ї, мене морозило. Як холодно раптом стало! З усього видно було, що цього року осінь настане рано. Та, зрештою, холод не страшний. Поки погода суха й сонячна, все гаразд. Погано буде тоді, коли почнуться дощі й тумани. Ярмарок під дощем — це вже нікуди не годиться.
— Що ти скажеш про історію з тією картиною? — спитав я Вольфганга. — Я щось не дуже розумію, що все це означає.
Він підняв плече і знов його опустив.
— Я теж. В усякому разі, історія досить своєрідна. Зараз ти підеш зі мною.
— Куди?
— Я ще не знаю.
Вольфганг перейшов двір, зупинився на кілька хвилин перед краном, потім попростував до монтажного цеху, побалакав з одним майстром, перекинувся парою слів з групою монтерів, засунув голову у віконце, де видаються інструменти. Звідти він знову повернувся до крана.
— Чого ти, власне, шукаєш? — спитав я. Мене трохи дратувало, що він оточує всі свої дії якоюсь таємницею.
Він скоса глянув на мене j весело підморгнув.
— А звідки ти взяв, що я чогось шукаю? Може, я просто хочу пересвідчитись, у якому стані зараз робота над краном?
— Щодо мене, то я зараз більше цікавлюсь тим, хто вбив Цибульку.
— І я теж, звичайно. Але, крім того, кран також мене цікавить.
— А може, ще щось?
— Молотки.
— Що-о?
— Так, ти не помилився. Я роздивлявся, скільки тут на території розкидано молотків. Чи ти, може, забув, чим убили Цибульку?
— Ні, звичайно, не забув, але, на жаль, молоток не посунув слідство ні на крок уперед. Коли б на ньому залишилися хоч відбитки пальців! Але не було ж нічогісінько, крім пари неясних слідів, до того ж майже стертих; хіба вони можуть стати нам у пригоді? Ми навіть не з’ясували, кому належить молоток, не знаємо, чи лежав він у кімнаті вже раніше, чи, може, злочинець приніс його з собою?
Вольфганг зітхнув.
— Так, на жаль. А я все ж таки сподівався знайти тут що-небудь, що допомогло б нам у дальших пошуках. Не вийшло! Молотків тут навкруги валяється скільки завгодно. Як хтось захоче, то може взяти собі будь-який. Навряд чи хтось сушитиме собі голову, якщо зникне один з молотків.
Ми підійшли до нашої машини. Шофер завів мотор.
— Я зараз їду на цей «Художній друк», — сказав Вольфганг, — а потім мені доведеться поговорити ще раз з доктором Козелем. Ну, а тебе чекає щось інше.
— Що ж саме?
— Мене цікавлять французькі гості, оті, що вчора були тут і оглядали кран.
— Месьє Дюма й мадмуазель Ніфергельт?
— Так, вони. Я б хотів зібрати про них трохи більше відомостей. Може, вони мають якесь відношення до тих двох, про яких нам казав майор Бек?
— До вбивства вони, в усякому разі, непричетні. Адже вони прибули сюди лише у середу коло десятої. Документи їх теж неначе в порядку.
— А вони й повинні бути в порядку. Але чому, скажи мені, вони так цікавляться краном і чому оцей Дюма тут же запрошує маленьку Зоммер показати йому Лейпціг?
— Це все можуть бути цілком невинні факти.
— Можуть бути. Але не обов’язково мусять бути. Ти на всякий випадок поговори з кимось із правління ярмарку. Можливо, вони краще розуміються на таких справах і допоможуть нам вийти на вірний шлях.
— А потім що робити?
— Потім ти поїдеш назад і чекатимеш мене в бюро. Я теж довго не затримаюсь.
— А навіщо тобі ще раз розмовляти з отим Козелем? Я певен, що він справді сказав нам усе, що знає.
— Можливо. І все-таки мені доведеться ще раз заїхати до нього. Я, здається, дещо зрозумів.
— Що?
— Здається мені, що я, нарешті, розумію, хто вбив Еріха Цибульку.
Це було надвечір, о п’ятій годині.
Більше години сиділи ми вже у майора Бека, і Вольфганг доповідав про те, що ми встигли зробити. Хоча відтоді, як він востаннє доповідав майорові, не минуло й восьми годин, та назбиралося уже багато такого, про що треба було доповісти.
Майор Бек сяяв.
— Вітаю вас, товаришу Гайєр. Я дуже задоволений. Чиста робота! Ви й товариш Швенк справжні молодці. На коли вам потрібний ордер на арешт? На сьогодні?
Вольфганг заперечливо похитав головою.
— Це можна відкласти до завтра, товаришу Бек. Крім того, мені потрібні будуть два ордери на арешт.
— А, і на того другого? На помічника?
— Так.
— А ви до завтра зможете довідатись, хто це такий?
— Сподіваюсь. Гарантувати, звичайно, не можу.
— Та я цього й не вимагаю, товаришу Гайєо. Проте, на всякий випадок, я ще сьогодні зв’яжуся з прокуратурою. Щоб вони там знали \ щоб для них не було цілковитою несподіванкою, коли ми прийдемо за ордерами. А як ви уявляєте собі вашу дальшу роботу?
— Боюсь, що найгірше попереду. Ми, правда, знаємо тепер, хто вбив Еріха Цибульку, але довести цього ми, на жаль, не можемо. Кінець кінцем, я висуваю лише гіпотезу. Якби я був убивцею, то зумів би непогано спростувати свої власні припущення.
— Отже, ви не сподіваєтесь, що злочинець признається?
— Навряд. Після всього, що сталося, я майже певен, що потрібні будуть незаперечні докази. І я гадаю, що до завтра матиму їх.
— Ну, чудово. Ви хотіли ще про щось поговорити зі мною?
— Так. Про тих двох французів. Товариш Швенк був іще раз у правлінні ярмарку. Ці французи…
Телефонний дзвінок перервав його. Бек жестом попрохав вибачення, підняв трубку й назвав себе.
— Так, так. Що там трапилось? — І після короткої паузи наказав: — Нехай хтось із охоронників негайно проведе цю особу до мене!
Бек знову звернувся до Гайєра.
— Прошу вас швидше закінчити доповідь. Як ви чули, зараз тут буде відвідувач. Він лише дві години тому записався на прийом, але цей візит настільки важливий для нас, що я не можу примусити його чекати. Для вас обох це буде особлива несподіванка. Але облишмо це на деякий час.
Вольфганг почав з того місця, де телефон перервав його доповідь:
— Товариш Швенк був сьогодні, як я уже казав, у правлінні ярмарку з приводу французів. Ви ж знаєте, що документи їх я наказав перевірити ще позавчора.
— Але ж з документами, здається, все гаразд.
— Ото ж то й воно. А мені ці типи все ж таки не подобаються. Візу на в’їзд і посвідчення на право відвідання ярмарку може, зрештою, кожен дістати. Тому я попросив товариша Швенка довідатись у правлінні, чи знають там цю фірму, а може й про те, хто до цього часу приїздив від неї на лейпцігські ярмарки. Але навіть і Швенк…
У двері постукали.
— Заходьте.
У дверях з’явилася голова товаришки Шульт.
— Це та особа, товаришу Бек.
— Прошу, нехай заходить.
Двері широко розчинилися, і я застиг на місці з роззявленим ротом.
Я ж знав цю «платинову» красуню, що стала на порозі. Це був ніхто інший, як — Іветта Ніфергельт!
Майор Бек допоміг їй зняти пальто.
— Це чудесно, що ви прийшли так швидко. Були якість труднощі?
— Жодних. Міхаель спить. Він на сьогоднішній вечір домовився з фрейлейн Зоммер. Вони хочуть разом піти на танці.
— Ах так? Гм. Дозвольте вам спочатку відрекомендувати моїх співробітників. Це капітан Гайєр, а це ось лейтенант Швенк.
Вона простягла мені руку, вузьку, по-спортивному міцну.
— Вас я уже десь бачила. Здається, на заводі. Я не помиляюсь?
— Ні, саме там. Але тоді нас не познайомили.
— Однак рано чи пізно знайомство мало відбутися. Правда?
Вона весело глянула на нас, і мушу сказати, що з цієї самої миті я відчув до неї щиру симпатію. В усмішці, що заграла на обличчі Вольфганга, теж можна було прочитати більше, ніж формальну чемність.
— Вони обидва, як бачите, дуже стримано поводяться, але ви не дивуйтеся. Річ у тім, що товариш Гайєр з дорогою душею заарештував би вас.
Бек посміхнувся.
— А я ніяк не можу за це на нього ображатися. Що б ви сказали, якби він цього не зробив?
Майор Бек скривився і люто витріщив очі.
— Та я б його, мабуть, власноручно застрелив. Я завжди так роблю з ним. Але, — він зітхнув, — на жаль, його неможливо забити. Ні його, ні товариша Швенка. Ви не повірите, скільки клопоту завдають вони мені.
— Це по вас одразу видно.
— Ви помітили? Ось, чуєте! А мені не вірять… Треба щоб з явилася фрейлейн Ніфергельт, лише тоді… Ах, я знов про щось забув. Я ж вам не запропонував навіть сісти. Вибачте, будь ласка.
Він присунув їй стільця, потім ми всі сіли, і я докладав усіх зусиль, щоб не витріщатися на неї. Трапилося щось таке, чого ні я, ні Вольфганг не розуміли. Ми здивовано поглядали один на одного.
— Доведеться, мабуть, — сказав майор Бек, — спочатку пояснити моїм співробітникам, хто ви взагалі така. Вони не знають іще, що тут відбувається. З того моменту, як мене телефоном повідомили про ваш прихід, минуло небагато часу. Ми поки що не мали можливості поговорити про вашу справу. Ви курите?
Фрейлейн Ніфергельт подякувала й відмовилась, але я взяв сигарету. І Бек теж узяв.
— Це так, як виняток, — сказав він, немовби вибачаючись. — Ви, мабуть пам’ятаєте про інформацію, товаришу Гайєр, яку я одержав у середу? Ми з вами про це розмовляли.
— Ви маєте на увазі повідомлення про те, — сказав Вольфганг, — що нам слід чекати появи двох співробітників західнонімецької секретної служби?
— Так, саме це. Автором його була фрейлейн Ніфергельт. Саме вона й передала його в Берлін, а Берлін одразу ж переслав депешу нам.
— На жаль, інформація була надто вже лаконічна, — доповнила фрейлейн Ніфергельт, — але мене радувало, що випала добра оказія передати хоча б це. Фабріціус останнім часом зробився дуже підозріливий.
Бек засміявся.
— Уявляю собі! — Він повернувся до нас. — Фрейлейн Ніфергельт — громадянка нашої Республіки. Приблизно у березні минулого року вона одержала листа від своєї колишньої товаришки по навчанню, студентки, яка втекла з НДР. Ця остання пропонувала фрейлейн Ніфергельт зустрітися з нею в Західному Берліні. Фрейлейн Ніфергельт, — будемо поки що називати її цим ім’ям, — прийняла запрошення, Як вона й гадала, на побачення прийшла не тільки та колишня студентка, що писала листа, а й ще якийсь панок, що відрекомендувався Ойгеном Фабріціусом і заявив, що він співробітник Вільного Університету. Того ж дня відбулася дуже цікава розмова. Не буду вдаватися в подробиці. Адже всі ми знаємо, з чого починаються ці справи. Коротко кажучи, фрейлейн Ніфергельт передала Ойгену Фабріціусу кілька інформації звичайно фальшивих, і нарешті покинула Республіку, захопивши з собою повний портфель нічого не вартих паперів; вона стала співробітницею організації отого шахраюватого панка.
Бек зробив артистичну паузу, під час якої зосереджено розкурював свою сигарету; вигляд у нього при цьому був такий, як і в усіх невмілих курців-новачків. Потім він повів далі:
— Проте фрейлейн Ніфергельт заздалегідь обговорила цю справу з нашими товаришами в Берліні; те запрошення вона прийняла з їх відома і за їх порадою зробилася кінець кінцем співробітницею згаданого Фабріціуса. За розпорядженням Фабріціуса вона закінчила курси, що готують шпигунів для роботи в соціалістичних країнах. Тепер, після тринадцятого серпня, коли зв'язки між західним і східним Берліном обірвалися, він послав її з таким собі Міхаелем Томасом, він же Мішель Дюма, до Лейпціга. Бідолаха Фабріціус і гадки не мав, що цим самим він випускає рибку у воду.
Вольфганг підвівся й схвильовано схопив за руку біляву красуню. Справді, заслуга цієї маленької жінки була неабияка. Вона, безперечно, знала, на який риск іде, коли вдавала, що приймає пропозицію Ойгена Фабріціуса. Якби Фабріціус запідозрив істину, їй навряд чи довелося б іще побачити своїх близьких. Адже його люди не зупинялися навіть перед убивством. І навряд чи хто-небудь міг би тоді допомогти їй.
Бек постукав пальцем по циферблату свого наручного годинника.
— Здається, треба поспішати. Ми не маємо права довше затримувати фрейлейн Ніфергельт, це може викликати підозру в її «колеги». Давайте послухаємо, що вона має нам сказати. Прошу, фрейлейн Ніфергельт.
Вона говорила стисло, по-діловому, не зупиняючись на другорядних дрібницях. Іноді вона посміхалася, але здебільшого вираз її обличчя був серйозний, і в ці моменти вона здавалася старшою, ніж, очевидно, була. Насправді їй мало бути років двадцять п'ять, не більше.
Коли вона закінчила, майор Бек поставив їй перше запитання.
— Отже, ви не знаєте, хто ховається за тим Червоним Доміно?
— Ні.
— Шкода. Тоді легко було б перевірити, чи правильна ваша теорія, товаришу Гайєр.
— А хіба ви це знаєте? — спитала вона.
— Ми маємо підстави гадати, що знаємо. Сказати їй?
Вольфганг якусь мить роздумував, потім заперечливо похитав головою.
— Я б не радив цього робити. Це не є недовір'ям. Але я з цілого ряду причин вважаю, що буде краще, якщо ми не переобтяжуватимемо цими відомостями фрейлейн Ніфергельт.
Бек погодився з ним.
— Хай буде так. Гадаю, що фрейлейн Ніфергельт зрозуміє нас.
— Звичайно.
— Тоді я маю ще одне запитання, — сказав Вольфганг. — Йдеться про той «нещасливий випадок», яким, за планом Фабріціуса, має закінчитися прес-конференція в неділю. Як я зрозумів, цей «нещасливий випадок» має зірвати експорт крана?
— Так.
— Ви казали, що Фабріціус розробив уже з цього приводу певний план, про який ви повинні були повідомити Доміно, і це, як ми чули, ви вже. зробили. Чи не можна було б довідатися про це більш докладно?
Іветта Ніфергельт схопила свою сумочку і витягла звідти баночку з кремом «Нівеа», яку вона потім поклала на письмовий стіл.
— Задум Фабріціуса, — сказала вона, — можна назвати диявольським, настільки він підступний і підлий. Фабріціус добре знає, що перед таким відповідальним демонструванням крана, як прес-конференція у неділю, кран треба буде ще раз старанно змастити. Насамперед, це стосуватиметься підшипників; таким чином запобігають нагріванню під час роботи, уникаючи тим самим можливості серйозних пошкоджень. Щоправда, мені невідомо, яким мастилом для цього користуються, але в усякому разі воно ніяк не може пошкодити сталь.
Вона відкрила баночку, тримаючи її так, що ми всі могли бачити вміст. Замість крему для обличчя там була якась коричнева жирна паста.
— Фабріціус дав нам на дорогу дві бляшанки такого мастила, — сказала вона, проводячи пальцем по поверхні пасти, — які на перший погляд нічим не відрізняються від тих мастил, що є у продажу. Я певна, що ніхто не назве його підозрілим, на змащених ним поверхнях неозброєним оком ви нічого не помітите навіть і через кілька годин. Але горе металу, змащеному цим мастилом, коли він зазнає більш-менш значного навантаження. Знаєте, що тоді станеться?
Ніхто з нас не вимовив ані слова. Ми всі очікувально дивилися на Іветту, яка все ще тримала в правій руці баночку, а в лівій — кришку.
— Я навмисне наклала у цю баночку стільки мастила, щоб воно просочило кришку. Як ви гадаєте, чи досить я сильна, щоб зламати цю кришку?
Її руки, хоч і вузькі, справляли, однак, враження досить дужих. Проте я не міг собі уявити, щоб вони могли розламати метал кришки.
— Ви можете її щонайбільше зігнути, — сказав Бек. — Але розламати — це виключено.
Іветта посміхнулась. Вона уперлася великим пальцем у середину кришки, а вказівним — у край, трошки вигнула край уперед, наморщила чоло — почувся тріск.
Вона поклала обидві половини кришки на письмовий стіл перед нами.
— Ось вам речовий доказ, — вона показала на уламки кришки, — цього ви не могли раніше знати. Кислота, що міститься у цьому мастилі, так роз'їдає метал, що він не може витримати будь-якого значного навантаження. Він тріскається або розламується.
Бек посунув окуляри на лоб і взяв обидві половинки в руки так обережно, неначе то був динаміт, що може вибухнути при найменшому струсі.
— І на металі це ніяк не позначається?
— Помітити можна лише під мікроскопом.
— Кому ж би це спало на думку, — сказав Гайєр, — перевіряти підшипники, та ще й перед самим пуском, під мікроскопом! Ми, звичайно, перед пуском крана в неділю ще раз зробили б спробу на розрив і стискування, але контролювати під мікроскопом? Ніколи в світі!
— Та це ж взагалі зробити неможливо. Щоб перевірити підшипники під мікроскопом, їх треба було б спершу пошкодити. А тоді залишається одне: виготувати нові!
— Кажіть уже зразу — спорудити й новий кран.
Вольфганг тримав у руці дві половинки кришки й уважно розглядав поверхню злому. Ось він обережно провів по ній пальцем.
— Справді, абсолютно нічого не можна помітити. Які ж деталі збиралися вони змазати оцим?
— Підшипники, що несуть верхню стрілу. Після того, як мастило діє на метал більш як три години, вантажопідйомність крана знижується приблизно на п’ятдесят процентів. Це граничне навантаження.
— Значить, — сказав Вольфганг, — перша частина програми випробування, коли піднімаються не дуже великі вантажі, пройшла б цілком успішно.
— Саме так усе й задумано. Але коли стріла підніме максимально допустимий вантаж…
— Та це ж залізничний вагон, наповнений сталевими поковками. Тридцять тонні
— … то підшипники не витримали б, і стріла впала б разом з вантажем. Очевидно, при цьому вона потягла б за собою і весь кран.
Мене, звичайно, не так-то легко приголомшити, але на цей раз я відчув, як мороз пішов у мене поза спиною.
Залізничний вагон з тридцятьма тоннами вантажу, важка двадцятиметрова стріла, а може, й весь кран були б виведені з ладу, і все це обрушилося б на людей, на робітників, науковців, комерсантів, журналістів… Ні, такого просто не можна собі уявити. Це була б жахлива катастрофа.
— А де, — спитав Вольфганг, і голос його звучав хрипко, — де оте мастило зараз?
— Воно ще в готелі.
Майор Бек зітхнув з полегкістю.
— Отже, воно ще не в руках Доміно?
— Ні. Доміно лише завтра ввечері прийде за ним.
— А тоді що буде?
— Це мені невідомо.
— Хто має, — спитав Бек, — змазувати підшипники цим мастилом?
— Помічник. Очевидно, монтер.
— Значить, Доміно прийде до вас у готель, фрейлейн Ніфергельт?
— Так. А втім, тут я мушу зробити одне маленьке зауваження. Ми зустрічаємося не в нашій кімнаті, а у великому парадному залі. Міхаель і я повинні замовити для себе столик і принести одну з двох бляшанок. Близько двадцять третьої години прийде Доміно, зробить умовний знак і візьме бляшанку.
Гайєр схвально кивнув головою.
— Що ж, дуже тонко задумано. Він сподівається, що в натовпі його ніхто не помітить і що він так і зникне невпізнаний. А чи відомо вам, що це буде за знак?
— Ні.
— Ви маєте принести лише одну бляшанку? Хіба цього не замало?
— Навпаки. Ще й залишиться.
— Так. Виходить, товаришу Бек, мені й лейтенантові Швенку доведеться завтра піти танцювати. Скільки ви нам даєте на видатки?
Окуляри Бека сковзнули на кінчик носа, потім він стукнув кулаком по столу, так що той аж задвигтів.
— Ні, ви тільки послухайте їх, фрейлейн Ніфергельт! Ось яких я маю співробітничав. Перше запитання: скільки ви нам даєте на видатки? Одну марку на двох, не більше. Пийте зельтерську воду, це корисно.
— Корисно, це вірно, — відпарирував Вольфганг. — А що, як нам захочеться випити вина?
— Та що мені з вами сперечатися, — пробурчав Бек і скорчив таку гримасу — ну, точнісінько роздратований бульдог. — Я сказав обійтися однією маркою, от ви й обійдетеся. Та годі жартувати! Ви самі з цим не впораєтесь. Мені б не хотілося, щоб ваш план зірвався, бо тоді бляшаночку, як вода змиє. Шукай вітра в полі! Я дам вам іще двох товаришів на підмогу. Досить цього?
— Сподіваюся, що досить. Дякую. А скажіть, чи не замінити нам мастило заради безпеки іншим, нешкідливим? Це можна зробити, фрейлейн Ніфергельт? Як вони виглядають, оті бляшанки?
— Вони нормального розміру, мають скляне вічко, і взагалі оформлені, як мюнхенське експортне пиво.
— На жаль, його у нас немає.
— А може, ви дістанете мені мастило, яке має схожий вигляд?
Бек глянув на годинник.
— Звичайно, ми це зробимо, можливо, навіть ще й сьогодні. Залиште, будь ласка, взірець отут. Ми вам надішлемо мастило до готелю. — Вона перелякано підняла руку. — Звичайно, не в вашу кімнату. Ми залишимо його в дирекції. Там ви зможете забрати його, коли схочете. Згода?
— Добре.
Годинник показував уже без чверті шість. Фрейлейн Ніфергельт, видно, починала непокоїтись.
— Пробачте, будь ласка, — сказав Вольфганг, — але є ще одна дрібниця, яка не дає мені спокою. Ви сказали, коли я не помиляюсь, що ваш супутник має сьогодні ввечері зустрітися з фрейлейн Зоммер? Це мені не подобається.
— Чому? — спитала Іветта.
— Адже ваш супутник все-таки співробітник шпигунської організації.
— А вона вважає його лише звичайним комерсантом.
— Але ж він зовсім не комерсант.
— Чи не можна, в такому разі, її попередити?
— Цього не слід робити. Ніхто не дасть нам гарантії, що вона десь ненароком не проговориться.
Вольфганг іще вчора мав з нею розмову з цього приводу. Ясно, що маленька Зоммер тут вплутується в прикру історію; хай навіть у самій ситуації не було нічого забороненого законом, але Зоммер могла мати пізніше неприємності. Ми збиралися спершу під якимсь приводом не допустити її повторної зустрічі з Міхаелем Томасом. Але цей план не вдалося здійснити, бо не знайшлося слушного приводу. Для цього нам треба було втаємничувати в цю справу співробітників колективу заводських інженерів, а цього робити не можна було ні в якому разі.
— Гаразд. Ми щось придумаємо.
У Вольфганга, видно, визрів уже якийсь новий план.
Коли я десь о пів на десяту зайшов у бар Гранд-готелю, там іще було напівпорожньо.
Лише за трьома столиками сиділи відвідувачі. На інших виблискували порожні бокали й чистенькі попільнички. На сніжно-білих скатертинах стояли барвисті букетики свіжих квітів. Офіціанти в чорних фраках з незмінними чорними бантиками знічев я вешталися поміж рядами столиків: тут піднімали бокал проти світла, оглядаючи його критичним оком, там рогладжували складку; бліда красуня за стойкою бара шикувала батареї пляшок, а конрабасист з нудьгуючим виглядом випилював щось на своєму інструменті.
Через дві години, однак, тут уже було повно-повнісінько людей. Офіціанти із спітнілими обличчями урочисто проносили пляшки з шампанським, з високих табуретів перед баром звисали ноги в нейлонових панчохах і строкатих шкарпетках, а контрабасист, закотивши очі, співав у мікрофон щось таке, чого ніхто не розумів та й не хотів розуміти.
На невеличкому «п'ятачку» для танців скупчилося людей втроє більше за ту кількість, на яку він був розрахований. Всі вони, танцюючи, пітніли і тихенько підспівували, а я рухався разом з ними і проклинав Вольфганга Гайєра, який послав мене сюди, щоб опікати Карін Зоммер.
Він хотів застрахувати її від неприємностей, переклавши їх на мене. Я перекидав вагу свого тіла поперемінно з однієї ноги на другу, гречно говорив «пардон», а сам думав, що завтра ж прямо скажу Вольфганго-ві, якої я думки про його доручення.
Єдине, що трохи винагороджувало мене за мої муки, це була — коли бути одвер-тим — сама Карін Зоммер. Бо саме з нею я танцював.
Вона в цей вечір була така чарівна, свіжа й запашна, що навіть найзапекліший холостяк не міг би лишитися спокійним. Чим довше я танцював з нею, тим частіше мені спадало на думку, що доручення Вольфганга мало й свій хороший бік. Правда, до цього часу Карін дивилася лише на цього клятого псевдофранцуза, який зайняв столик біля парапету і тепер замовляв уже другу пляшку вина.
Я бачив, як Іветта щось пошепки сказала йому, але він у відповідь засміявся, засміявся надто вже голосно і одним ковтком вихилив бокал вина, що стояв перед ним. Манера, з якою він пив, недвозначно свідчила про те, що він не зупиниться на двох пляшках. Я трошки знаюся на людях і добре розумію, що месьє сьогодні вирішив налигатися по саме нікуди. Бідолашна Іветта! Бідолашна Карін!
— Що ви сказали, пане Швенк?
— Та так, нічого.
— То скажіть хоч що-небудь. Яка сьогодні погода?
— Чудова.
— Так. А може, буде дощ?
— Можливо.
— А. може, буде й сухо?
— Це також можливо.
Наша розмова була така цікава, що Карін майже не прислухалася до моїх слів. Вона знов обернулася до француза, який підпер голову руками й глибокодумно втупився у свій бокал. З усього видно було, що він п'яний, як квач.
А втім, я добре бачив, скільки він випив з того часу, як з’явився у барі, і знав, що від такої кількості вина може сп'яніти хіба що людина, яка ніколи не п'є. Три склянки білого для такого хлопця — це просто дурничка.
— У мене є до вас прохання, фрейлейн Зоммер.
— Прошу?
— Я б хотів, щоб ви отим обом, — я подивився на столик біля парапету, — нічого не казали про те, хто я. Вони можуть це неправильно витлумачити, а мені б цього не хотілося. Я сьогодні тут, бачте, приватно, зовсім приватно.
— Ах! — її очі весело блиснули. Вони блищали якось волого й були чорні-чорні-сінькі, як у пуделя, і раптом я пожалкував, що цей чорноволосий пудель належить не мені.
— Як розуміти ваше «ах»?
— А хіба ви можете бути й приватним? Я завжди гадала, що ви можете лише ставити людям неприємні запитання: «Ви народилися? А чому саме? Якої ви думки про вашого батька? Де ви були під час свого народження»?
— Вам подобається глузувати з мене?
— Звичайно. У вас такий милий вигляд, і це якось не в'яжеться з вашою професією. Ви завжди маєте справу з людьми, які хочуть лише руйнувати, які можуть лише ненавидіти. Хіба це вас не пригнічує?
— Ні. Ці люди теж, фрейлейн Зоммер, лише люди. Вони не тому погані, що такими народилися. Щось їх такими зробило, може, злидні, може, власна дурість, а може, й щось таке, у що вони роками вірили і ніхто не відкрив їм правду. Заради цих людей я й люблю свою професію. Заради них я працюю. Заради них і багатьох інших, тих, яких ці люди можуть скривдити, яким вони можуть заподіяти зло… Вам нудно слухати мене?
— Та ні ж. Розповідайте, прошу.
— Багато чого можна було б розповісти, але місце й час не ті. Не знаю, чи ви розумієте мене.
Вона знову обернулася до французів, які в цю мить ще раз наливали бокали. Довго-довго дивилася вона на їх столик, міцно стиснувши губи, примруживши очі.
— Авжеж, — сказала вона нарешті. — Я розумію. Може, слід було б поговорити про це колись по-справжньому.
Я відчув — чи це мені лише здалося? — легенький, зовсім легенький потиск її руки, потім танець закінчився.
Провівши її до столика біля парапету, я вклонився, пробурмотів «Дякую» і хотів був уже йти, коли це широкоплечий підняв руку й промовив:
— Алло!
— Прошу?
— Ви тут самі?
— Так…
— Дозвольте запросити вас бути моїм гостем.
Очі Іветти дивились на мене з удаваним переляком, але він розсміявся.
— Я француз. Купець. Я… як це зветься?.. Купувати, розумієте?.. Багато купувати. Ви — гість, мій гість. Прошу.
Я хотів був якось відмовитись, попросити пробачення, але, глянувши на Карін, побачив, що вона враз пополотніла: І я змінив своє рішення, сам не знаю чому.
— Дуже вдячний, — сказав я. — Сподіваюсь, що не заважатиму вам.
— Що ви п'єте?
Його очі блищали, він ледве белькотав Це не було результатом тих двох чи трьох склянок, які він досі встиг випити. Він, мабуть, добряче хильнув ще до того, як прийшов у бар. Правда, він ще не був п'яний, як хлющ, але я бачив, що ця мить уже не за горами.
— Моє прізвище Дюма, — сказав він. — Мішель Дюма. Звучить майже так, як Міхаель Томас. Хіба ні? Але я француз. Чистокровний француз. Compris?
— Гм…
— Eh bien[9].
Він підняв бокал, пробурмотів «за ваше здоров'я» і спорожнив його одним духом.
— Ні, ви тільки подивіться на цих жінок, Сидять собі, мов дві курки, як грім ударить. Гарні вони — це правда, але до біса нудні. Не п'ють! Нічого не п'ють.
Іветта гнівно примружила очі.
— Мішель!
Слідом за цим — потік французьких слів, яких я, на жаль, не зрозумів. Але можна було собі приблизно уявити, про що йдеться, інтонація говорила сама за себе.
Оркестр зіграв туш, а потім контрабасист сказав, тримаючи мікрофон перед слинявими губами:
— Дамський танець!
Пролунали звуки «Оле гуапа».
— Дозвольте запросити вас?
Це була Карін.
— Пробачте мені, — сказала вона, коли я з нею продирався крізь юрбу до танцювального «п'ятачка». — Він п'яний. Я цього спочатку не помітила.
— Але ж це не ваша провина.
— Провина — ні, — сказала вона. — Проте мені не слід було приймати його запрошення.
— Чому ж ви це зробили?
Вона, здавалося, не чула мого запитання. Злегка притуливши голову до мого плеча, вона дивилася на стрйку бара, на контрабасиста, на офіціантів.
— Я думала, — прошепотіла вона зрештою, — що буду йому потрібна. Але я помилилася. Йому потрібно щось зовсім інше.
— Що ж саме?
— Не знаю.
Пролунали оплески. Стрельнувши, вилетіла пробка з шампанського. Повітря було сизе від тютюнового диму.
А потім знову — танго. Вкрадливе, ніжне, п'янке.
— У мене до вас прохання.
— Прошу.
— Чи не могли б ви після цього танцю піти туди й забрати мою сумочку. Я піду додому.
— Так рано?
— Рано? Я боюся, що це запізно.
Ще одне танго, знову оплески і бархатний голос контрабасиста:
— Дуже вдячний вам.
Карін піднімалася переді мною по східцях. У неї дуже гарні ноги, стрункі, мов виточені. Чи хто-небудь казав їй уже про це? Мабуть.
— Я чекатиму біля гардероба, — прошепотіла вона, а потім двері за нею зачинилися, І чути було лише багатоголосий гомін» дзенькіт келихів.
Француз розплачувався з офіціантом.
В руці він тримав бумажник і рахував банкноти прямо на столі.
— Цього досить?
— Дякую.
Іветта кинула на мене швидкий погляд, а потім подала сумочку Карін.
— Ви пробачте, будь ласка…
Широкоплечий:
— Ах, ось де ви. Де це ви зникли? Вип'ємо ще по чарці?
— Спасибі, не можу. На жаль, я поспішаю.
— Ви вже йдете? Шкода. Дуже шкода. Au revoir, monsieur[10].
Двері знову захлопнулися.
А от і Карін, вона стоїть перед дзеркалом і зачісується.
— Ось ваша сумочка.
— Дуже вам вдячна. Він що-небудь казав?
— Вони теж уже збираються йти. Ви дозволите вас провести?
Вона завагалася на мить, потім заперечливо похитала головою.
— Я б хотіла піти сама. Ви не гніваєтесь на мене?
— Та що ви!
Вона якось ніяково й нерішуче зняла в мене з плеча волосинку, прошепотіла: «До завтра!» й швидко побігла по східцях до виходу.
Швейцар розчинив перед нею двері.
Я глянув на годинник.
Минуло вже дві хвилини, як почався наступний день — субота. Субота, друге вересня 1961 року.