Червоне доміно

Розповідає інженер Еріх Цибулька

Не один лише Штефен Унбегау, а й деякі інші люди, здається, захоплені нашою Зоммер.

Цей список закоханих починається з вахтера Петерса і кінчається Вернером Козе-лем. Щодо мене, то мені вона була б зовсім байдужісінька, якби на мою долю не випадало часом сумнівного задоволення вказувати на її хиби, бо взагалі люди не люблять говорити їй правду.

Я вважаю її досить примітивною, але, при всій її показній наївності, все-таки досить спритною, щоб домогтися всього, чого їй хочеться. І вона таки багато чого домагається, часом слізьми, часом уміло розіграною безпорадністю, а часом проханнями й благанням. А недавно мені здалося, що навіть Гайєр піймався їй на гачок, і признаюсь, що я почував при цьому якесь злодійкувате задоволення. Саме цьому, завжди такому стриманому й холодному Гайєру я гаряче побажав піймати облизня, — а він до цього йде на всіх парусах.

Мушу визнати, що й сам я теж не завжди можу протистояти її чарам, особливо коли вона так запитально дивиться на мене своїми карими очима, соромливим жестом накручуючи на лоба свої чорні кучері. Справді, вона напрочуд гарненька. І все-таки мене дивує, що Гайєр так сліпо довіряє їй. Він не справляє враження мужчини, якому легко може закрутити голову перше-ліпше гарненьке дівчисько…

Це трапилося невдовзі після інциденту під час випробування — я маю на увазі мою сутичку з Гайєром.

Сутичка ця не була для мене несподіваною. Гайєр і Швенк вже давненько сиділи мені в печінках — з того самого дня, коли вони вперше з'явилися на нашому заводі, — такі на вигляд простодушні, привітно усміхнені, — а поводилися при цьому так, наче знічев'я заскочили на хвилинку, щоб провідати знайомого і привітатися з ним.

Терпіти не можу, коли хтось втручається в мої інтимні справи, і так само не люблю я, коли на заводі вештаються сторонні люди, які дуже мало або й зовсім нічого спільного не мають із монтажем крана, і все-таки силкуються всюди встромити свого носа, відволікаючи цим нас від роботи.

Я кілька разів скаржився на нього Вернерові Козелю, хоч він і не хоче визнавати, що я маю рацію. Правда, він терпляче вислуховує мене, але при цьому дивиться на мене з хитренькою усмішкою, — так дивляться на дитину, що плете дурниці, про які не варто й говорити.

Після отого інциденту з монтажним риштуванням я одразу ж зрозумів, як розцінить цю пригоду Гайєр. Це стало мені цілком ясно, коли я побачив, як він разом з Карін Зоммер зник у кабінеті технічного директора заводу. І я не помилився. Коли ми через деякий час почали з ним розмову про це, вже перші його слова переконали мене, що він взагалі не припускає, що це просто випадковість. От тоді мені й урвався терпець.

— Ви просто хочете довести своє право на існування, ось у чім річ. А у випадковості ви, напевно, взагалі не вірите, га?

Я був злий на нього й на багатьох інших і дав йому це відчути, хоч і знав, що довго не зможу витримати цього недоречного тону. Я чекав, що й він відповість мені так само різко. Але він, як завжди, тільки звів високо свою брову, якусь мить задумливо розглядав мене і, зрештою, зауважив:

— Випадковості? Ні, чого ж, часом трапляються і випадковості. Однак такі випадки, як правило, не бувають випадковими. Зовсім навпаки.

— Отже, на вашу думку, це була не випадковість, коли ті два кабелі переплуталися між собою?

— Послухайте, пане Цибулько, тут існує лише дві можливості: або хтось навмисне підготував цей інцидент, або під час підготовки до випробування було допущено халатність з вашого боку. І перше і друге однаково неприємно. А яка ваша думка з цього приводу?

Я знизав плечима. Він терпеливо почекав якусь мить, потім повів далі:

— Але я не вірю, щоб ви забули постанову про охорону праці. Я вважаю вас і доктора Козеля занадто сумлінними людьми.

— То в що ж ви тоді вірите?

— У те, що залишається. Ви знаєте це так само добре, як і я.

Отакий він, цей Гайєр. Його нелегко вивести з рівноваги, і він завжди аргументує свої погляди так переконливо, що паралізує свого співрозмовника, перш ніж той збагне, в чому тут річ. Це сердило мене найдужче.

Коли я розповів про мою розмову з Гайєром Вернерові Козелю, той лише посміхнувся.

— Не дуже розумно з твого боку. Навіщо тобі сваритися з ним? Гайєр ніколи не буде наполягати на чомусь, чого він не може довести. Ти бачив той кабель?

— Після випробування — ні.

— А він бачив. Він і Швенк.

— Дідько його знає, що вони там побачили.

— Точнісінько те ж саме, що і я. Бо я був присутній.

— Перестань вищиряти зуби, Вернере. Ти ж знаєш, я цього не люблю. Ну, то й що було з тим кабелем?

Він мовчки підійшов до шафи і зняв з полички затискач — такими затискачами користуються тоді, коли хочуть, щоб троси йшли паралельно і не заплутувалися між собою.

— Ось!

— Що це таке?

— Саме таким затискачем обидва троси були затиснуті докупи.

— Це виключено. Перед випробуванням я сам іще раз перевірив кабель. Там не було ніякого затискача. Адже для електрокабеля вони нам не потрібні.

— Ти це точно знаєш?

— Так само, як і ти.

— Певна річ, я це знаю. Але не тільки я. Інші люди також.

— Хто ж?

— Гайєр, наприклад.

Тепер я зрозумів усе.

— Отже, ти гадаєш, що хтось приладнав затискач до тих кабелів для того, щоб…

— Саме так.

— Оце він і є?

— Ні. Той затискач Гайєр давно конфіскував. А цей я щойно дістав.

Я взяв затискач з його рук. Він був зовсім новий.

— Де ж ти його роздобув?

— Перед складальним цехом стоїть ящик з такими штуками. Іди й бери скільки хочеш.

— В такому разі, кожен, хто проходить повз той ящик, може взяти собі такий затискач?

— Авжеж. Кожен може взяти собі таку штуку, а потім з'єднати нею кабелі.

Козель запросив мене й Віру на склянку вина, дарма що була вже досить пізня година. Він належить до тих людей, що не люблять лишатися на самоті і воліють завжди бути на людях. Для нього це просто катастрофа, коли доводиться самому йти до їдальні. Він старий холостяк, має затишний будиночок, але ви рідко коли застанете його вдома, бо своє дозвілля він проводить здебільшого у колег, у кав'ярнях чи в театрах.

Ресторан, куди він нас сьогодні привів, містився зовсім близенько від його дому — йти до нього всього п'ять хвилин. Судячи з тої сердечності, з якою його зустріли, він був тут частий гість.

— Пляшку китайського білого вина, пане Візнер, — мовив він.

Старий сивоголовий обер-кельнер не квапився відходити.

— Може, щось із закуски, пане доктор? У нас сьогодні просто розкішний салат.

Вернер запитливо глянув на нас» Віра кивнула головою.

— Гаразд. Три порції, будь ласка. І одну пачечку соломки.

— Прошу.

Старий пішов.

Я роздивився навколо.

В ресторані було затишно. В такому місці, не нудьгуючи, можна провести вечір. На стінах висіли репродукції з картин відомих художників, маленькі бра розсіювали м'яке світло, а пухнастий килим приглушував кроки.

— Що, власне кажучи, трапилося з Зоммер? — спитала Віра. Ти не знаєш, Вернере?

— А що таке?

— Вона плакала. Хіба ти не бачив?

— Ах, он що, сказав він, — Вона ніби забула десь ключ. Здасться, це бупо учора вночі. Точно не знаю. Я лише чув, як Гайєр зробив з цього приводу зауваження Петерсу.

Я здивувався.

— Учора? Але ж учора ключі здавала наче Віра?

— Не всі. Карін і Штефен ще лишалися на заводі після робочого дня. Отоді це, певно, й трапилось.

— Слід було б запросити її з нами, — сказала Віра. — Мені жаль її.

— Відколи це? Мені здавалося, що ти її не дуже любиш.

— Дурниці!

— Я завжди гадав…

— Не вигадуй!

От тобі й маєш! А я ж міг заприсягтися чим завгодно, що вони терпіти не можуть одна одну. Завжди гризлися між собою, як кіт із собакою. А тепер раптом Віра вдає, ніби це неправда.

Офіціант приніс салат і вино.

Ми заходилися їсти.

Вернер жував неквапливо, з видимою насолодою. Він любив смачно попоїсти.

Зате Віра копирсалася в своєму салаті без усякого апетиту. У неї не знати чого зіпсувався настрій. Це я помітив ще раніше. Втім, і в мене настрій був не кращий.

Вернер відсунув тарілку й старанно витер серветкою рота.

— Ну, — мовив він, беручи в руки склянку, — вам не подобається?

— Я не голодна. У мене пропав апетит.

— А ти, Еріху?

— Мене дивує, що ти такий спокійний, Вернере. Зрештою, я не бачу нічого приємного в тому, що у нас на заводі вештаються працівники з органів державної безпеки.

Він підняв свою склянку і якусь мить крутив її поміж великим і вказівним пальцями, задумливо розглядаючи ясно-жовту рідину.

— Я хочу вам щось сказати, — нарешті озвався він, і голос його прозвучав незвично серйозно. — Мені вже давно стало ясно, що на нашому заводі діються такі речі, до яких ми не маємо права ставитись легковажно. Ти дуже невисокої думки про Гайєра, Еріху, правда ж?

— Я не люблю, коли мене контролюють і стежать за мною.

— Хто тебе контролює? Невже Гайєр? Не сміши людей. Гайєр сьогодні заступався за тебе.

— Ах!

— Ти ж повинен був перед випробуванням іще раз перевірити електрокабель. Ти зробив це?

— Звичайно.

— Ну от, знайшлася така людина, яка запевняє, що ти цього не зробив.

— Хто ж це?

— В дану мить це не має значення. Можеш ти довести, що оглядав кабель?

— Довести? А хіба тобі не досить, коли я кажу, що зробив це?

— Мені досить. Але іншим, можливо, цього буде не досить.

— Що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що саме Гайєр узяв тебе під свій захист і пояснив: він не має сумніву в тому, що ту пригоду ніяк не можна пояснити недбалою перевіркою кабелів.

— Вельми зворушливо з його боку.

— Облиш свою іронію, Еріху. В усякому разі особисто я дуже вдячний йому за це.

— Гм.

— Так, у всіх нас є підстави бути вдячними йому за допомогу. Я не зраджу ніякої таємниці, коли скажу тобі, що саме я вже кілька тижнів тому поінформував окружне управління про те, що діється у нас на заводі.

— Ти покликав їх обох? Навіщо?

— Віро, як було там із сейфом? Еріх хотів би ще раз почути це.

Віра знизала плечима.

— Він і сам добре знає.

— Ви маєте на увазі той випадок, коли Петерса виманули з його кімнати?

— Так.

Я знав цю історію.

Одної ночі — відтоді минуло вже кілька тижнів — Петерс був переляканий тим, що раптом почав дзвонити сигнальний дзвінок, з’єднаний із сейфом у моєму кабінеті. Потім він казав, що одразу ж побіг нагору, щоб поспіти вчасно на місце. Але він побачив, що двері до секретаріату й до мого кабінету, як і належало за інструкцією, замкнуті. Правда, дріт, який з’єднував сигнальний дзвінок із сейфом, звисав обірваний. Більше пошкоджень не було, принаймні він не помітив нічого.

Коли через чверть години Петерс повернувся до своєї комірчини, то зробив досить неприємне відкриття: хтось побував у приміщенні, поки він був відсутній. І хоч усе стояло на своїх місцях, але на ключах, які висіли рядком на широкій дошці в глибині кімнати, експерти помітили виразні сліди воску. Це означало, що за той проміжок часу, коли Петерса не було в кімнаті, хтось зняв відбитки ключів. В запалі Петерс забув замкнути двері.

Я знав, що Вернер Козель повідомив про цей випадок директора заводу, і мені було ясно, чому через кілька днів після того на заводі з’явився молодий фельдфебель, і всі ключі було замінено іншими. Не знав я тільки про те, що копію свого повідомлення Козель послав також і в міністерство державної безпеки. Диви-но! А Віра нічого не сказала мені про це!

— З цього все й почалося, — сказав Вернер. — Потім учора вночі ота історія з чоловіком, який на очах у Петерса переліз через мур. А сьогодні інцидент під час випробування. Якби Карін на кілька секунд пізніше подивилася на риштування, то… — Він зробив промовистий жест. — А втім, я переконаний, що це був не останній інцидент такого роду. Нас, безперечно, чекає ще не один неприємний сюрприз.

Віра посміхнулася.

— Якщо Гайєр допустить до цього.

Тепер вона заговорила ще й про Гайєра.

Вони всі дивляться на нього як на бога. А чого він досяг? Нічогісінько!

— Гайєр? Якщо він і далі діятиме так, то Вернер із своїми песимістичними передбаченнями, певно, матиме рацію. Сьогодні він сам мало не пошився в дурні.

Поки я казав це, щось раптом спало мені на думку. Щось таке, до чого ще ніхто не додумався. А це ж було так просто: жодна людина не визначала наперед місце перед монтажним риштуванням, не вказала, де стати Гайєру і Швенку, директорові заводу та його супутникам. Вони самі вибрали для себе це місце. З таким самим успіхом вони могли спинитися і в першому-ліпшому іншому місці.

Це доводило, що інцидент з кабелем не міг бути підготовлений заздалегідь. Всяка підготовка була позбавлена будь-якого сенсу, бо ніхто не міг знати, де саме стануть директор, Гайєр і Швенк. Отже, той, хто приніс із собою затискач, міг зробити своє діло лише під час випробування, міг зробити це лише після того, як побачив, що група, яка цікавила його, стала перед риштуванням, що досить затиснути докупи обидва електрокабелі, як уся ця споруда під час випробування крана неодмінно перекинеться і впаде на цю групу людей.

Програма випробування!

Хто знав нашу програму випробування? Хто знав, де проходять кабелі? Хто знав, де стоїть ящик із затискачами?

Усе це не могла знати жодна стороння людина.

Це міг знати лише хтось Із тих, що працюють у нас на заводі.

Я аж здригнувся.

Раптом чиясь долоня лягла на мою руку.

— Що з тобою?

Це була Вірина рука, її вузенька рука без перснів.

— Нічого. Я просто стомився.

Вернер якось дивно глянув на мене. Здавалося, він бачить мене наскрізь, Чи не читає він мої думки?

Вірина долоня все ще лежала на моїй руці. Як хотілося мені затримати її й ніколи не відпускати! Усе могло бути так просто, якби не Гельма. Гельма, моя дружина.

Раптом якесь неприємне відчуття пронизало мене, — мені здалося, наче хтось утупився мені в потилицю. Так, ніби хтось сидить позаду і, не відриваючись, дивиться на мене.

Я рвучко озирнувся.

Нікого.

А втім — є. Очі. Темні, вузькі очі. Це була картина, що висіла за моєю спиною.

Картина в широкій дерев’яній рамі — на темному фоні якась постать у червоних шатах і з чорною маскою. Карнавальний сюжет.

Судячи з покрою маскарадного костюма, це було доміно. Тільки здебільшого такі доміно бувають чорними. А цей костюм був криваво-червоний.

Це було пурпурово-червоне доміно.

Я проводжав Віру додому.

Вернер розпрощався з нами перед рестораном — йому треба було йти зовсім в інший бік.

Ми йшли парком. Віра міцно тримала мене під руку.

Пісок шурхотів під ногами.

Рвучкий вітер розвівав наші пальта.

На лавці сиділа якась парочка: закохані зніяковіло відвернулися, коли ми проходили повз них.

— Я б хотів щось запитати у тебе, Віро.

— Слухаю.

— Чому ти не сказала мені, що це Вернер запросив на завод Гайєра й Швенка?

— Тому що він цього не хотів.

— Ах, отже ти робиш усе, що він хоче?

— А чому я не повинна цього робити?

— Он як. Виходить, я для тебе байдужий?

— Що ти хочеш цим сказати?

Вона спинилася. Ми стояли якраз під ліхтарем, і промінь світла відбивався в її очах.

— Ти добре знаєш — що. Я досить часто казав тобі про це. Повторити ще раз?

— Ти одружений.

— Це шлюб, який давно вже перестав бути шлюбом.

— Твоя дружина теж так вважає?

Зненацька щось торкнулося моїх ніг. Я здригнувся. Та це була кішка; муркочучи, вона почала тертися об мої штани. Я дав їй такого штурхана, що вона, жалібно занявкавши, відскочила вбік.

— Перестань! Що тобі зробила бідна тваринка? — Віра нахилилася й покликала кішку. — Киць, киць! Ну, підійди ж, підійди сюди, кицю!

Кішка підійшла.

Віра взяла її на руки, пригорнула до себе й почала гладити.

— Він тебе вдарив, га? Він зробив це? Ну, помуркочи трохи, так, дуже добре, так.

Я розсердився.

Нарешті трапилася нагода побути з Вірою на самоті, — нагода, якої, може, довгенько доведеться чекати вдруге, — і саме тепер цей злощасний кіт мусив перебігти нам дорогу. Віра взагалі не звертала на мене ніякої уваги. Я почував, як з кожною секундою гнів дедалі дужче розбирає мене, а це навряд чи був підходящий настрій для освідчення.

— Чи не збираєшся ти лишатися тут до завтра? Може, принести сюди молочка?

Вона лише мовчки глянула на мене.

Тоді я повернувся і пішов геть.

Зробивши кілька кроків, я почув, що вона йде за мною. Спинився. Вона підійшла, бліда, чорноока, гнучка, сама схожа на кішку. Справжнісінька кішка, — достоту, як ота пухнаста бестія, що, муркочучи, бігла слідом за нею.

Мовчки рушили ми далі.

Я розглядав її профіль. Біля кутиків її рота лежала презирлива риска.

— Віро!

— Що?

— Я не можу далі жити з моєю дружиною. Наше подружнє життя стало неможливе.

— Яке я маю відношення до твого подружнього життя?

— Я хочу взяти з нею розлуку.

— Невже ти справді віриш, що твоя дружина дасть згоду на розлуку?

— Так, — збрехав я, — я вже говорив з нею.

Це була неправда. Я ще не говорив із Гельмою. Я боявся цієї розмови. Ми побралися в такий час, коли треба було мати мужність, щоб зважитися на шлюб. Гельма була змушена багато від чого відмовитись, але вона ніколи не нарікала на це.

— Ну то й що? — сказала Віра. — Навіщо ти розповідаєш мені про все це?

— А ти хіба не догадуєшся?

Чагарник скінчився. Перед нами простягалася вулиця. Мимо проїхало таксі. Десь віддалік почулися квапливі кроки.

— Викинь це з голови. З цього нічого не вийде.

— Віро!

— То все даремно. Якщо ти хочеш розлучитися з дружиною через мене, то облиш це.

— Але ж, Віро, я…

Вона подала мені руку.

— Щасливо!

— Можна мені ще трошки провести тебе?

— Я сама знайду дорогу.

— Віро!

— На добраніч.

І вона пішла. Подалася навскоси через вулицю, і навіть ні разу не озирнулася. За нею побрела й кішка.

Ще з вулиці я побачив, що у вітальні світиться. Отже, Гельма й цього разу чекає на мене. Вона добре знає, що я не люблю цього, але все-таки робить по-своєму. Вона сидить у кутку канапи, — не читає, не слухає радіо, а просто сидить і чекає.

Тільки-но я увійду, як вона стане на дверях, бліда й виснажена. «Може, з’їси щось?» Ні, я не хотів нічого їсти, не хотів нічого чути, не хотів бачити її; я хотів лише, щоб мені дали спокій. Не хотілося бачити цей німий докір, ці безбарвні очі, ці тремтячі губи. «То, може, вип’єш чого-небудь?» А на веранді, напевно, знову стоїть накритий стіл з букетом квітів посередині, і лежать два прибори, до яких так ніхто й не доторкнеться, бо я не хочу ні їсти, ні пити. Потім я знову захлопну двері до моєї кімнати, а вона…

Так і є, он вона стоїть. Ще блідіша, ніж завжди, в очах — страх.

— Тобі вже тричі дзвонили, Еріху.

— Хто?

— Не знаю. Він не назвав свого прізвища. Але пообіцяв, що подзвонить іще раз. Він сказав, це дуже важливо.

Нараз мене пройняло якесь неприємне передчуття. Телефонний дзвінок в таку пізню пору? Зараз була майже друга година ночі. Напевно, це не віщує мені нічого доброго.

Це не міг бути хтось із колег, він назвав би себе. Очевидно, і не Гайєр. Хто ж іще?

— Може, вип’єш склянку кави?

— Зараз, серед ночі?

— Я думала, що ти…

В її очах світилося мовчазне обвинувачення. Вона не могла збагнути, що марно чіплятися за минуле, за години, прожиті вкупі, за сказане давно слово, за мелодію, якою ми тішилися колись разом.

Я теж колись зовсім не так уявляв собі наше подружнє життя і не почував себе винним в тому, що воно так скінчилося.

В цю мить різко задзвонив телефон.

Раз, удруге.

Я взяв трубку.

— Цибулька слухає.

В трубці щось клацнуло, потім почувся тихий незнайомий мені голос.

— Це інженер Еріх Цибулька?

— Так.

— Я вже тричі дзвонив до вас. Будьте готові до неприємностей. Вами зацікавились органи державної безпеки.

— Не почуваю за собою ніякої провини.

Чоловік засміявся. Голос у нього був трохи нахабний, але досить приємного тембру.

— Чи давно вже Гайєр вештається у вас на заводі?

— Два місяці.

— Чи досяг він чогось?

— Цього він мені не розказував.

— От бачите. Він мусить знайти винуватого, інакше матиме по службі стягнення. Саме тому він і хоче звернути все на вас. Адже саме ви відповідаєте за охорону праці, правда ж?

— Звідки ви це знаєте?

— Хай це вас не цікавить. Я хотів лише попередити вас. А далі робіть собі, як знаєте.

— А хто ви такий взагалі?

— Дуже шкодую, але цього я вам сказати не можу.

— Але ж я мушу все-таки знати…

— Дурниці! Слухайте, що я вам скажу: якщо вам дорога ваша свобода, то тікайте швидше. Але не баріться.

— Легко сказати! Ось уже два тижні як Берлін — закрите місто. Жодна миша не проскочить тепер крізь заслони.

— Якщо ви цікавитесь, можу сказати: у мене є ще для вас одна надійна лазівка, і ви можете вибратися звідси.

— Яким чином?

— Овва! Так я вам зразу й розкрию свої карти! Хочете чи не хочете?

— Не знаю… Я…

— Я не можу розмовляти з вами цілу годину. Мушу кінчати. — Голос раптом став якимсь зляканим і нервовим. — Обміркуйте все як слід. Завтра вранці я подзвоню вам іще раз. Так чи інакше.

У трубці клацнуло, й потому все стихло. Якусь мить я ще прислухався, але трубка мовчала.

Гельма все ще стояла біля дверей і з острахом дивилася на мене.

— Якісь неприємності?

— Ні. Чи не могла б ти нарешті дати мені спокій?

Вона вийшла.

Тихо клацнув у дверях ключ.

Я був сам один; підійшов до письмового стола і відімкнув середню шухляду.

Там лежала її фотографія.

Це було чотири тижні тому. В той день ми працювали понаднормово, потім, закінчивши роботу, заскочили ще до Мунцмана, щоб нашвидку випити по чашці кави. Як це сталося, я вже сьогодні не пригадую… Знаю тільки, що всі ми раптом опинилися біля танцмайданчика одного ресторана: Віра, Карін Зоммер, Вернер Козель, Штефен Унбегау, доктор Райнгольдс, Зельхов і я.

Того вечора Віру наче хтось підмінив. Вона була пустотлива, кокетлива, ніжна. І я був повірив, що переміг її. Однак уже другого дня вона знову була така ж, як завжди: холодна, неприступна, насмішкувата. То була єдина ніч, проведена з нею, на повторення її не було надії.

З тої ночі я зрозумів, що подружнє життя з Гельмою далі неможливе. Я палко жадав Віри і ненавидів Гельму.

Я втупився у телефон.

Він мовчав.

Що означає цей дзвінок?

Може, хтось хотів розіграти чи перевірити мене?

Я підійшов до буфета й налив собі в склянку коньяку. Мушу признатися: половина його вилилася мені на пальці. Моя рука тремтіла.

Одне було для мене ясно: ця погроза — безглуздя. Гайєр ні в чому мене не підозрює. Він сам сказав мені про це, Вернер Козель підтвердив. Ні, з цього боку мені не загрожувало ніякої небезпеки.

Існувало щось зовсім інше, і саме воно робило для мене такою значущою недавню телефонну розмову: Гельма!

Це був вихід, на цьому шляху лежало моє визволення від шлюбу, який давно перетворився на фарс. Мені не потрібна буде ніяка розлука, ніякі розмови з колегами, не треба буде дивитися їй у вічі.

Та чи зможу я взагалі ще проскочити на той бік?

Чи не наобіцяв мені таємничий незнайомець такого, чого ніколи не зможе виконати?

Я стояв перед письмовим столом і думав.

Що робити?

Що?

Фотографія і досі лежала передо мною.

Он там, далі, стоїть телефон.

Я глянув на годинник.

Було кілька хвилин на третю. Через шість годин я повинен знову бути на заводі. До того часу я мушу щось вирішити. Так чи інакше.

Я ще вагався. Але ось я знову підняв телефонну трубку.

Мовчання тривало всього якусь мить, потім я почув знайомий голос.

— Алло?

— Добрий вечір, — сказав я, змінивши, наскільки міг, свій голос. — Я вже двічі дзвонив вам. Я мушу розказати вам щось дуже важливе…