Диваки і зануди

Десятий розділ

Дощ не вщухав. Він цілу ніч тарабанив по даху. А потім ще й цілий наступний день, у суботу. Я лежала у стародавньому ліжку з червоного дерева, натягнувши ковдру на самі вуха, і мене тішило те, що по шибках вистукує дощ, у кронах дерев шумить вітер, а надворі бушує негода. Мама пекла хліб, тож у всьому будинку витали пахощі фенхелю та ганусу. Інґве сидів біля столу, випроставши ногу із загіпсованою ступнею. Він заповнював папери для страхової агенції, веселенько насвистував і слухав прогноз погоди, де обіцяли затяжні дощі, вітер і похолодання. Дідусь правив їм на кухні за товариство, гортав засмальцьовані сторінки запилюжених кухарських книжок і за кожним ударом годинників давав собі в носа щигля.

Добре, що більше нічого не сталося. Очевидно, демонята пішли у відпустку. Мабуть, і вони повинні відпочивати. Чом би й ні?

Єдине, що порушило спокій, так це дзвінок Катті. Солодким голоском вона защебетала у слухавку, запросила мене на вечірку в понеділок і спитала, чи не хочу я піти з нею в кіно. Я подякувала за вечірку і відмовилася від кіно. Їй це не сподобалося, і вона заявила, що запросить у кіно Ісака. Я уявила собі Катті, яка запускає свого гостренького язика в його русявого чуба. Та біс із нею!

Я зайшла на кухню, щоб угамувати бурчання в животі зеленим чаєм та хрумкими сирними паличками. Дідусь уже відклав убік довгі аркуші паперу, списані рецептами, і втупив погляд у негоду за вікном, яка, здавалось, ніколи не вгамується.

— Завтра, мої любі, випогодиться, — сказав він співучим голосом. — Тож ми поїдемо за місто.

— Ха-ха, — відповів дощ стукотом у шибку.

Я прокинулась від того, що хтось гладив мене по щоці. Наді мною схилилося веснянкувате обличчя.

— По-ра-вста-ва-ти-го-лу-бонь-ко, — проспівав він мені на вухо. — Глянь, яке надворі сонце!

Сиві вуса лоскотали мені шию. А його очі немов світилися блакиттю, як вода в затоці, бухті й морі. Я навіть забула розсердитися, що мене збудили і розігнали мої сни. У дідуся був гортанний голос, а тепленький вітерець ворушив штори.

— Допоможи-но мені зібратися, дитинко, — сказав він.

Звичайно.

Я полізла на горище — та й ну порпатися в ящиках і картонних коробках, що ми туди знесли. Мені пощастило знайти більшість того, що він просив: палицю зі срібним руків’ям у формі вовчої голови, фетровий капелюх кремової барви з прим’ятими крисами, сорочку з відчіпними комірцями і чудернацькі білі шкіряні штиблети з коричневими передами і дірочками зверху.

Я ходила навшпиньки, щоб нікого з наших не побудити, а дідусь стояв у нічній сорочці й прасував свій одяг.

Коли ми з усім тим упоралися, я повела його у ванну кімнату в підвал. Мені все це вже почало подобатися. Я налила у ванну гарячої води, і дідусь із великим задоволенням сів у неї. Все його тіло вкривали красиві зморщечки. Я обережно терла його дігтярним милом, що пахло літом і дитинством.

— Чудово! — пирхав він.

Потім я допомогла йому вбиратися. Він натягав усе по черзі з вельми поважною міною на обличчі. І згодом на килимі у великій кімнаті вже постав мій колишній дідусь: сяючий, високий і дужий, як ведмідь!

Ми приготували сніданок і поклали в старого кошика, з яким їздили на пікніки, курча, ковбасу, сир, хліб, огірки, воду у пляшках із вузькими горлечками й термос. Коли мама та Інґве спустилися вниз, у нас усе було напоготові.

Мама заклякла в дверях і прикипіла очима до того розкішного чоловіка, що стояв перед нею.

— Тату, — стиха мовила вона.

Мама підійшла ближче і заходилася його обмацувати.

— Літній костюм? — спитала вона.

— Ага, пора вже його вдягнути, доню, — відповів він.

— Ти такий, як і колись, — мовила мама.

— Такий, як і колись, — згодився він.

У неї на очах зблиснули сльози. І вона поцілувала його в лисе тім’я і в обидві порожевілі, поголені щоки.

— Господи, тату, який ти франт! — хихикнула вона.

— Не верзи дурниць! — гримнув дідусь.

Тоді він усміхнувся, показуючи свої нерівні зуби, сягнув рукою до кишені жилета і, ніби витягаючи золоту рибку, вийняв звідти годинника.

— А тепер швиденько снідайте, — сказав він. — 3 хвилини на хвилину з’явиться карета.

Я думала, що й справді з’явиться карета, запряжена кіньми. Але приїхало звичайнісіньке таксі.

Нарешті ми в дорозі!

Міський замок, що зовні схожий на запліснявілий багатошаровий торт, лишився позаду. Просяяв рядами вікон «Grand Hotel». І все місто зі своїми порожніми церквами, будівлями, притулками для старих і фантастичними витворами з каменю та мармуру мовби відійшло у небуття.

Дідусь, мама і я сиділи на кормі «Сонячного ока».

Інґве з нами не поїхав. Через свою загіпсовану ногу, з якою він носився як із писаною торбою. Окрім того, після довгого сидіння у холодній воді в нього почався нежить. Але, напевно, він не хотів нас обтяжувати. Та поїздка не навівала йому ніяких спогадів. А він розумів, що ми їхали у свої спогади.

Дідусь сидів у візку на колесах, якого ми позичили в лікарні, між червоною «Хондою» та горою ящиків із пивом. Ясно-блакитний, спокійний, сліпучий виднокіл тягнувся у височінь, де кружляли чайки, радіючи вітрам і сонцю. У бухтах плавали качки, лебеді, норці та крохалі.

Дідусь тицяв палицею в бік островів, маяків та пагорбів і казав, як вони звуться. Скільки разів він так робив раніше! Він наче вбирав той краєвид очима.

— Дивіться! — вигукував він, тицяючи палицею то туди, то сюди. — Дивіться, як тут красиво!

Ми своїм звичаєм лише кивали головами.

— Ет! — пирхав він. — Ви нічого не бачите! Ви як ті дурні квочки! Не вмієте дивитися. Ольго, ти щось бачиш?

Мама усміхнулася і прихилила свою голову до його.

А я пішла в буфет, купила собі пакетик жувальних цукерок, на упаковці якого були намальовані найпопулярніші шведські автомобілі, й стала роздивлятися людей. Їх було як оселедців у бочці. Діти мого віку сиділи, тримаючи на колінах блискучі металеві магнітофони, звідки гриміла музика, від якої лящало у вухах. Старенькі посхилялися над своїми бутербродами, загорненими у засмальцьовані серветки, і роздивлялися пластикові карти. Дітлашня повзала долі між банановими шкірками та сміттєвими кошиками. З котячих кошиків визирали пожадливі жовті оченята, спрямовані на клітки з пташками, а на носі порома стояли як попало сумки, наплічники, розсада помідорів, рулони толю, мотори для човнів та холодильники. А я думала, що ми на поромі будемо самі!

Коли я вернулася назад, мама з дідусем сиділи, як і раніше. За крисами фетрового капелюха я загледіла дідусеві очі. У них відбивалася блакитна вода, що струмками текла по щоках. Він не зважав на сльози. Начебто не помічав їх. Руками дідусь обіймав віолончель. Він наполіг на тому, щоб узяти її з собою.

— Що таке? — спитала я.

— Що-що? — перепитав він, ніби спросоння.

— Чого ти плачеш?

— А, так! — мовив він і дав мені в ніс щигля. — Мабуть, від горя й радості. Бо я старий і дурний. А чого ж іще? Що робити очам із усією цією красою, га?

Він голосно висякався в чистий носовичок.

— Ми так давно сюдою не пливли, — сказав він потім. — І це вперше без Катарини. Либонь, тому я й плачу, панночко-вседізнайко! Від любові до твоєї бабусі й туги за нею! Отепер ти все знаєш.

Так, бабуся завжди була з ним поруч — невеличка, повненька, з вилицюватим привітним обличчям, усміхнена й весела, в елегантному капелюшку на голові. Коли дідусь спалахував (а він весь час тільки те й робив, що спалахував), вона дмухала йому в обличчя, та й усе.

З відходом Катарини припинилися й поїздки на улюблений острів Мейя. Літо навіки втратило свою чарівність, а дідусь більше ніколи так не спалахував і так не радів, бо вже нікому було дмухати йому в обличчя.

— Мені треба було ще раз сюди з’їздити, хай тобі чорт. Але я ніяк не міг на це наважитися.

Він так голосно заголосив, що люди заоглядалися на нього, а одна жінка середнього віку у квітчастій сукні підбігла й спитала:

— Вам зле, дядьку? Хочете, я вам дам пігулку?

Вона стала порпатися у своїй сумці й жахливо торохтіти коробками з усілякими пігулками.

— Я плачу стільки, скільки хочу! Йдіть собі під три чорти, товстошкірі зануди! Чуєте? — крикнув дідусь і пригрозив палицею.

Перелякана жінка аж сахнулася.

Тоді я дмухнула йому в обличчя.

Він спершу начебто здивувався. А потім його обличчя засяяло.

— І що б я без тебе робив, шалапутко? — мовив він і погладив мене по щоці.

Будинок був такий, як і завжди, відколи я його пам’ятаю: білий і химерний — він мовби трохи хизувався своїми вежоподібними прибудовами, балюстрадою та балконом, на якому звичайно стояла бабуся й махала нам рукою. Підійматися до нього треба було нагору в’юнкою стежкою, викладеною з каміння. На латунній табличці, прибитій до хвіртки, було написано: «ФЕЛІКС КРОЛЬ. ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ». Фелікс Кроль — то дідусів дідусь. Це він побудував будинок.

Ми трохи попхали візок повз густі вільхи. Потім довелося зупинитися. Ліворуч був поламаний місток. Напевно, його потрощила крига.

Коли ми стояли біля потрощеного містка, над затокою саме пролітав лебідь, його лапи кресали по воді бризки так, наче він мчав на водних лижвах. Крила в нього були випростані й підняті вгору, а шия витягнута вперед. Лебідь сів на воду і зарокотав, як орган. Я впізнала його, бо колись уже бачила.

— Мабуть, підемо дорогою, — запропонувала мама.

Пхати візок під гору було вкрай тяжко.

— Ні, — заявив дідусь. — Знаю, що це звучить по-дурному. Але я хочу іти сам.

Він підіймався на гору з великим трудом і зціпивши зуби. Піт котився по його обличчю градом, і він був геть засапаний. Тим часом сонце підбивалося вгору, і в небі кружляли чайки та мартини. Йому знадобилося більше години, щоб зійти до будинку.

Тремтячими ногами він ступив до дверей і зняв з голови капелюха.

— А ось і я, — сказав він, ніби перед ним стояв хтось невидимий.

Ми мовчки обійшли будинок. Усе там було так, як і того дня п’ять років тому, коли бабуся померла і дідусь замкнув двері. Він супроводжував бабусю на вертольоті, який її забирав. І потім більше вже сюди не повернувся. Він немовби замкнув у будинку горе.

Павуки сплели на вікнах свої мереживні завіски, а квіти, які бабуся так дбайливо доглядала, давно зів’яли, і відтоді з вазонів звисало пересохле листя. На обідньому столі стояла супниця, духмяні випари якої вкрилися тепер товстими шарами пилу. Стіл було накрито на двох. Вино у кришталевих келихах видихалося, на денцях від нього лишилися застиглі червоні горошинки. У їдальні на поруччі стільця, де була вирізьблена лев’яча голова, висів елегантний бабусин капелюшок. А її поспіхом зняті черевики валялися під канапою, як два перевернуті на березі човни.

Старовинний годинник у кутку не йшов.

Дідусь знайшов на полиці буфета ключик і завів годинника. Той зі скрипом зітхнув і став іти.

Дідусь мовчки походжав кімнатами і гладив долонями речі, мовби хотів згадати, які вони на дотик. Він поправляв накидки і серветки, підняв з підлоги якусь шпильку та й завмер із нею в руках, потім закрив розгорнуту книжку на письмовому столі, розставив, як годиться, стільці, помітив, що в тих двох кімнатах, які були схожі на каюти кораблів, фарби на картинах, де були намальовані кораблі, море та острови, полущилися й потріскали, а шпалери від сирості повіддималися.

Потім він знов став перед канапою.

Біля одного поруччя лежала вишита подушка. Вона була зім’ята посередині. Так, наче донедавна на ній лежала чиясь голова.

Дідусь схилився і сховав у ній своє обличчя.

— Я й досі відчуваю її запах, — мовив він.

Потім він примостився надворі на кухонному стільці з віолончеллю між колінами. Прохолодний вечірній вітерець ворушив йому вуса. А пригасле сонце освітлювало затоку й пагорб, де ми сиділи, і здавалося, ніби на вечірньому небі хтось підвісив гасову лампу.

Він повагом водив смичком по струнах. Дідусь грав те, що я не раз чула в дитинстві, — Другу сонату Баха для віолончелі та фортепіано. Але тепер уже без фортепіано. На ньому грала бабуся. Тепер замість фортепіано кричали чайки, крякали гаги і плюскотіла вода. Він грав із заплющеними очима, і звуки були такі муркотливі й гаркаві, злостиві й ніжні, що мені вчувався в них дідусів голос. Музика тужливо оповідала про його втрату, про сліпучу усмішку та важкий чорний корпус фортепіано, про його любов до цього каміння, ялівцю, сосон, птахів, світлого неба й чорної землі.

Мама сиділа в елегантному бабусиному капелюшку. Я не знаю, про що вона думала. Ми сиділи в ущелині поруч, і вона міцно тримала мене за руку. І я схилила голову до її плеча. Коли музика захлинулася від свого суму, я притулилася до мами ще ближче. Як давно ми не сиділи ось так — не галасуючи, не сперечаючись, не гарикаючи одна на одну. А мені цього бракувало. І я не знала, чи буде ще таке коли-небудь. Я йшла дорогою життя, щоб стати ні на кого не схожою дивачкою. Мама засліплювала всіх і все навколо себе так, що я за нею ставала невидима, як стають невидимими зірки при сході сонця. Я тримала її руку і дивилася на дідуся, що доживав своє життя.

Раптом я побачила біля дідуся бабусю. Її повні ноги, широкі ступні й розумні очі. І навіть чіткіше, ніж дідуся. Вона ледь торкнулася своєю круглою щокою до його лисини. А дідусь не зводив погляду зі своєї віолончелі й задоволено всміхався. Потім бабуся повернулася в музику, звідки й вийшла.

Невже таке кохання ще буває? Я думала про маму, про всіх чоловіків, які сновигали босоніж або в скрипучих черевиках по нашому помешканні. Може, вічне кохання відійшло в небуття так само, як відійшли в небуття мамонти, гасові ліхтарі та грамофони? І поки музика плакала і сміялась, я уявила собі Катті та Ісака. Як зветься те, що я до них відчувала? Я згадала золотисті очі Катті та блакитні Ісакові — такі, як у мами й дідуся. Що вони хотіли від мене? Чого хотіла від них я?

Аж тут темний дерев’яний інструмент мовби захлинувся ні на що не схожим сміхом.

То був кінець.

Останні звуки легко, як пух кульбаби, здійнялися над вересом, над водою і полинули в небо. Якусь хвилю дідусь сидів мовчки, тримаючи в руці смичок. Очі в нього блищали, а вигляд був стомлений, як після великої напруги. Потім він підняв ту велику віолончель над головою і розбив її об скелю.

— Гра закінчилася, — сказав він і похмуро усміхнувся.

Ми внесли дрова й затопили грубу. Потім мама і я пішли спати. Але дідусь лишився сидіти біля вікна. Я чула, як він снував по будинку, витягав шухляди і відчиняв шафи, поки старовинний годинник не вицокав ранок. А вранці дідусь поклав мені на ліжко квітчасту шовкову сукню.

— Я хочу її тобі подарувати, голубонько, — сказав він. — Катарина її вдягала на перше наше побачення.

Була неділя. А посеред дня ми мали їхати додому. Дідусь усе прибрав, підмів і провітрив. І готовий був їхати. Дорогою до порома він згодився сісти на візок. У нього на колінах полискував величезний самовар. Дідусю заманулося взяти його з собою. Загалом добре було б набити його вугіллям і затопити. Бо знов похолоднішало.

Я закоцюбла.