Диваки і зануди

Восьмий розділ

Закінчувалася ніч і починало світати. Між темно-фіолетовими шторами раз-по-раз вигулькував місяць, від світла якого на стеблах трави, пуп'янках і листі перловими намистинками зблискувала роса. Десь на трасі гули, мов велетенські джмелі, невидимі вантажівки. А загалом було тихо. З озера до мене долинав лише плюскіт хвиль, схожий на шелестіння довгих спідниць, що вдарялися об закляклі ноги мостових підпор, не в змозі припинити свій безкінечний танець.

У таку темну тиху пору душу охоплюють дивні відчуття. Хоч-не-хоч доводиться рухатися обачно і скрадатися, мов кицька. Я вдихала прохолодне повітря. За спиною в мене стриміла верша, яку я взяла в Інґве, а в наплічнику «Salomon» лежав пакетик хрустких хлібців «Wasa Fiber» та чохол від п'ятимісного намету «Furuvik», який теж належав Інґве. У чагарях шипшини за школою причаївся плямистий кіт із зарошеними вусами, що чатував на малих пташок. У нас із ним була однакова мета, тож я пройшла мимо, щоб не заважати йому.

Наш клас був найвище — на третьому поверсі. Я стала придивлятися, чи вікно, бува, не замкнуте. Бо тоді все полетіло б шкереберть. Здається, у шпаринах білів зіжмаканий папір. Але певності я не мала.

З протилежного боку будівлі стояла пожежна драбина. Мені ледве вдалось підтягнутися на найнижчий щабель. Далі треба було просто лізти. Наплічник та вершу я поклала на землі. Ліхтарика засунула в задню кишеню штанів. Вибратися на гребінь залізного даху було неважко. Сівши на нього верхи, я відчула крізь штани, який він холодний і мокрий.

Звідси було видно все довкілля Чютагейті, куди ми переїхали: озеро, що скидалося на калюжу розлитої туші, висотки, у яких в деяких вікнах ще світилося, старі літні будиночки зі скляними верандами, що лишилися з того часу, коли тут було село, і зубчасті обриси ялин потойбіч озера. Краще б ми сюди ніколи не переїжджали!

Потім я поповзла дахом униз. Там було не дуже круто. У разі чого, то мені вдасться пригальмувати, спершись на підошви й долоні. Я розраховувала спуститися до ринви над нашим вікном.

Раптом я відчула під підошвами порожнечу.

Зараз гепну, подумала я. Прямісінько на асфальт! Але потім підошви знов човгнули вниз і знайшли опертя. Коли я спустилася до ринви, переді мною постала проблема, як залізти у вікно.

Я простяглася на повен зріст у ринві і з осторогою перехилилася через край. Після сповзання боліли долоні. Хай тобі грець, як тут високо! Я обережно опустила праву руку й спробувала кінчиками пальців відчинити вікно. Ліва рука геть заніміла. Хоч я щосили трималася за ринву. Та вона, здається, була не дуже міцна. Врешті-решт вікно відчинилося.

Тепер лишалося потрапити всередину! От ґава, треба було взяти в Інґве ще й рятувальний трос. Я виповзла через край і вчепилася пальцями в ринву. Якусь мить я просто висіла. Мої ноги не діставали підвіконня. Щоб утрапити у вікно, мені треба було розгойдатися ногами і водночас відпустити руки. Відстань до землі була така, що в мене заніміли ступні.

Шух! Ударившись задом об раму і зачепивши спиною підвіконня, я плюхнулася на темно-коричневий лінолеум. Я полегшено зітхнула, коли навпомацки дісталася до своєї парти. У темряві класна кімната здавалася чужою. Я засвітила ліхтарик і розглянулася довкола. А он і Ісаків малюнок. Звичайно, треба було б принести лебедя. Але брунатних лебедів, мабуть, не буває. Я погасила ліхтарик. Навіщо без потреби виказувати свою присутність у школі?

Я вийшла в коридор і спустилася сходами.

Потім відімкнула вхідні двері.

Ось так. Лишилося тільки принести сюди птахів.

Гладкі неповороткі качки дрімали у бур’янах, що росли довкола шкільного подвір’я, та в заростях очерету на озері. Вони поховали свої дзьоби під крила, мов у кишені, й стали схожі на купи темно-брунатного каміння.

Ловити їх майже так само легко, як і вибирати картоплю. Ці качки виросли на рештках шкільних обідів, які нерухомо залягають у шлунку. Їхні природні інстинкти літати, мабуть, уже давно витіснили рибні котлети, кров’яна ковбаса, печінковий паштет і товчена картопля.

Тож вони любесенько потраплять у мою пастку.

Я простягла вершу, ніби лопату, і стала ловити нею ті брунатно-пістряві створіння. А потім запихати їх у просторий чохол від намету. Звідти я чула спантеличене гаркаве крякання. Решта птахів почали сонно витягати свої шиї, стріпувати крилами і від несподіванки спотикатися на своїх розчепірених лапах. Вони нагадували невеличких опецькуватих дядьків, які щоранку бігали підтюпцем на стежці поблизу сміттєзвалища.

Качки збудили своїм кряканням голубів, що гуртувалися неподалік. Ті завуркотіли, спурхнули з місць і полинули в нічне небо, спокусивши, крім того, ще й кількох цікавих чайок, які з вереском заходилися кружляти над шкільним подвір’ям і видивлятися, що там сталося.

Спершу я думала зловити двох качок. Ісакові цього вистачило б. Та нараз мене охопив мисливський запал. Я почала запихати в чохол одного птаха за другим.

Коли я тягнула напхом напханий птахами чохол шкільними сходами, то в моїх вухах аж лящало від всього того крякання і кахкання. Мені було так важко, що я спітніла.

У класі я роздавила підошвою пакетик хрустких хлібців «Wasa Fiber» і розкидала по підлозі крихти. Тепер вони не повинні зголодніти до першого уроку. Потім я розв’язала чохол і витрусила з нього крикливих качок. Тоді зачинила двері класу і гайнула додому, щоб іще трохи поспати.

Навіть на першому поверсі мені ще було чути їхній несамовитий лемент.

Мало-помалу вони таки втихомиряться, подумала я.

Я прийшла до школи засапана й невиспана, але в чудовому гуморі. До дзвінка лишалося небагато, тож сходами я просто бігла.

Усі стояли під дверима класу.

Катті обдарувала мене захопливою усмішкою і, випнувши губи, послала повітряний поцілунок.

Ісак стояв похнюплений біля вішаків. Мабуть, він не думав, що я принесу птахів, і переживав, як усе пояснить Плисці.

Я підійшла до нього, мимоволі відіпхнувши Катті вбік.

— Я приніс птахів, — пошепки повідомила я.

— Знаю, — кинув він без жодного ентузіазму.

— Їх багато, — додала я, щоб підбадьорити його.

— Знаю, — кинув він.

— Брунатних, — мовила я.

— Знаю, — промимрив він, ніби в нього щось застрягло в горлі.

— То качки, — сказала я і підморгнула, щоб він трохи повеселів.

Однак на його обличчі нічого не змінилося. До того ж я бачила, що він ладен розтулити губи і ще раз мовити «знаю». Але тієї миті з’явилася Плиска і своєю білою сукнею, ніби віялом, змела наші голоси.

— Що сталося? — залебеділа вона. — Чого ви тут стоїте? Що сталося? Ану заходьте!

Учителька розвела руки в боки, мовби то була не жінка, а великий лебідь. Нараз я почула гамір. Він долинав із класу. Дикий, неймовірний і жахливий гамір.

Так он чого туди ніхто не зайшов. Мабуть, вони тільки прочинили двері й швиденько їх зачинили. Чорт!

Я нарешті почала розуміти, що передала куті меду. Було б достатньо і п’яти качок.

— Але чого ви не відчиняєте? — закричала Плиска і смикнула ручку дверей.

Вона остовпіла на порозі. І роззявила рота. А її друге підборіддя загойдалось, як у жаби.

По класу літало, стрибало й ходило щонайменше п’ятнадцять качок. Підлога була встелена крихтами хрустких хлібців і загиджена пташиним послідом, а тільки-но птахи змахували крилами, уся та гидь починала кружляти вихором у повітрі. Качки крутили головами і дивилися на нас із усіх кутків злющими очима.

Одна качка зненацька надумала втекти. Взявши невелику висоту, вона залопотіла крилами в бік відчинених дверей. А як пролітала повз Плисчине ліве вухо, ще й крякнула. Плиска підняла руки і, похитуючись на високих підборах, зайшла у клас.

Там вона сіла на підлогу, сперлася спиною на піаніно й охопила руками обличчя.

— Господи! О Господи! — зітхнула вона.

Перша качка вже була на сходовому майданчику. Вона заметалася між стінами, лякаючись відлуння свого крякання. Із заднього ряду знялися вгору водночас ще дві качки. Їм важко було махати крилами, і вони летіли класом, як волейбольні м’ячі. Але ми не дали їм утекти, бо Фріда зачинила двері. В останню секунду качки, отримавши облизня, незграбно розвернулися і приземлилися на вчительському столі.

Катті сяйнула мені усмішкою і показала язик: дивися, мовляв, це все через твої зуби! Потім їй пощастило зловити качку, а щоб та качка не щипалася, Катті міцно тримала її за голову під самою шиєю.

— Відшиніть вікно! — прошамотіла Катті своїм прокушеним язиком.

Нам треба було позбутися качок. Ми хапали їх із підлоги й з лавок, а вони сичали, кричали і дряпались, як звірюки. Одну за одною ми викидали їх у вікно, і вони приземлялися на шкільному подвір’ї. Вахтер, що там стояв, від подиву роззявив рота, не розуміючи, що діється. Остання качка примостилася на люстрі під стелею. Кваша та Стефан кидали в неї шматки крейди доти, доки качка сама перелякано шугонула у вікно.

Коли вигнали ту останню качку, у класі запала гнітюча тиша. Люстра на стелі, де щойно вона сиділа, й досі погойдувалася, немовби від невидимого вітру. У бляклому світлі видно було перекинуті лави, купи зошитів та підручників, стільці, що сиротливо спиралися один на одного, і загиджену крихтами хрустких хлібців, роздавленою крейдою, пташиним послідом і клаптями паперу підлогу.

Посеред цієї тиші та розрухи сиділа, як велетенська лялька, Плиска у білій гіпюровій сукні. Вона сиділа мовчки, витягнувши ноги і спираючись спиною на піаніно. І не ворушилася. Якби не розплющені очі, то можна було б подумати, що Плиска спить. Зі складеними на животі великими, красивими білими руками. Жахливе видовище.

— Їх уже немає, панно вчителько, — півголосом сказала Нетта.

Проте вчителька не відповіла.

Гарненькі крила її невеличкого носа тремтіли так, ніби мали намір вилетіти разом із тим носом у вікно. Я зовсім занепала духом. У неї був такий сумний вираз обличчя, як і в моєї мами після якого-небудь галасливого свята, коли розходилися останні гості, а вона лишалася сама у світанкових сутінках, огорнена сигаретним димом. Але то було дуже давно.

Ніхто з нас не знав, що робити.

— Уже все минулося, — сказали ми.

Та вона знов не відповіла.

Обережно, ніби з боязні когось збудити, ми заходилися розставляти стільці і парти на місця. Послужливий Пепсі взяв із дошки ганчірку, накрутив її на указку й став витирати нею підлогу.

— Навіщо ви це зробили, га? — зненацька спитала вчителька, звертаючись ні до кого зі свого місця на підлозі.

Ми здригнулися. Бо вже трохи звикли до того мовчання.

— Це я, — мовила я.

— Що ти? — спитала вона.

— Я приніс їх сюди, — відповіла я. — Але я такого не хотів.

— Чого такого? — спитала вона.

— Щоб таке сталося, — відповіла я. — Просто так вийшло.

— Он як, — сказала вона.

— Але це через мене!

То був Ісак. Він став поперед мене так близько, що його русявий чуб ледь не торкався мого носа.

— Це були мої птахи, — сказав він.

— Твої? — перепитала Плиска.

— Ну, власне, ці не мої, — вів далі Ісак. — Бо я не маю ніяких. Але я збрехав, що маю. Через те мені сьогодні треба було принести сюди птахів, яких я не мав. І я попросив Симона, щоб він приніс сюди цих.

Плиска збентежилася. У вікно вскочив сонячний зайчик і заграв у Ісаковому чубі. Раптом мені захотілося взяти Ісака за плечі й повернути до себе. Аж тут він сам обернувся і глянув мені просто у вічі так, що я мусила відвернути голову і дивитися у вікно.

— А тепер я хочу, щоб ви всі вийшли, — втомлено сказала Плиска й махнула всім рукою. — Мені треба поговорити з Симоном наодинці.

Усі вийшли. Ісак також. А Катті, проходячи мимо, по-дружньому поплескала мене по спині.

— Побашимоша, лубчику, — прошамотіла вона мені на вухо.

І ми з Плискою лишилися самі.

— Сядь біля мене, — сказала вона.

Я сіла перед нею на підлогу. Запала тиша.

Вона дивилася на мене великими засмученими очима. Так ми сиділи й мовчали. У повітрі літав крейдяний порох і осідав на нас. Час ніби зупинився, її рот був як на замку, і я не знала, що казати. Мені здавлювало горло, поки її сумні очі пронизували мене, як прожектори. Я відчувала, що довго не витримаю. Але мовчанка не вривалася.

— Ти розумієш, що мені доведеться поговорити з твоїми батьками, — нарешті мовила вона. — Учитель Голуб розповів, що ти вчора встругнув у дівчачій роздягальні. Ая-яй! А тоді ще й ця історія зі списуванням. За ці кілька днів у нашому класі ти накоїв більше, ніж хтось за цілий рік.

Після цього вона мене відпустила.

Отже, вчителька прийде до нас додому і поговорить з мамою. Як мовиться, від себе не втечеш.

Йо-йой!