Диваки і зануди

Тринадцятий розділ

— Не хочу! — закричала я.

Він схилився наді мною майже лицем в лице і поклав руки, обсипані ластовинням, на горбики моїх грудей.

— Не коверзуй, — сказав він. — Чого ти?

— Просто не хочеться, — сказала я з викликом.

Передранішнє світло цідилося у віконце, обсноване павутинням із дохлими мухами та комарами, проникало крізь завихрену хмару кіптяви, пилу та хтозна-колишнього диму і фарбувало дощаті стіни в романтичний рожевий колір. Навіть Ісак здавався рожевим.

— Будь ласка… — вмовляв він.

— Не тепер, — відповіла я. — Ще ні.

О, якби можна було ніколи не вставати! Я ще не зовсім прочумалася, щоб знов відчувати холодне повітря. Груба вичахла. А мені хотілося й далі лежати, притулившись животом до Ісакової спини і переплівши свої ноги з його під цим смердючим старим покривалом, що правило нам за ковдру.

Я схопила його за скуйовджену чуприну й повалила вниз, на розкладачку, пружини якої жалібно заскрипіли. Він упав на бік, і я вткнулася йому носом у пахву під рукою, як любив тицятися Кільрой.

— Ти мені подобаєшся, — видихнула я.

Ну от і сказала. Заривши голову в цю ніжну западинку, як страус. Я не наважувалася на нього глянути.

— Перестань! Хай тобі чорт, не лоскочи! — засміявся він і крутнувся так, що смердюче покривало сповзло додолу.

Він лежав і не ворушився. Поклавши свою руку мені на живіт. Вона була схожа на якесь голе звірятко. Я нерішуче погладила його руку, побоюючись, що він будь-якої миті скочить на рівні й покине мене саму. Вночі він був сам не свій від холодної води і втоми. Власне, йому не було коли звикнути до того, що я дівчина! А може, він лише прикидався? Як-не-як, а я не дала йому шугнути під воду, поки наспів човен із хлопцями. Може, він просто мені вдячний?

— Ти не повинен лишатися тут, якщо не хочеш, — сказала я. — Я тебе не силую!

А сама тримала його за руку.

— То відпусти мене, — сказав він.

Я здригнулася і відпустила руку, ніби мене хтось ударив.

Однак він не пішов, як я думала. Він узяв обома руками мою голову й обережно, майже святобливо, поцілував у кінчик носа.

— Дивачка, — мовив він. — Але ти мені теж подобаєшся. Хоч усе це так химерно.

— Я згодна, — мовила я.

І ми поцілувалися по-справжньому. Щоправда, не засовували язиків у рот і не кусалися під репет Ульфа Лундела, від якого закладало вуха. Єдине, що нам було чути, то це лиш те, як надворі хлюпала об каміння вода, як щебетали у кущах ранні пташки і як у скронях нетерпляче вистукувала кров.

Я поклала голову йому на груди і кинула погляд на його відстовбурчені пальці. Член у нього між ногами набубнявів і став схожий на таку собі надувну дитячу цяцьку, яка пищить, коли на неї надавити. Він був вигнутий кумедною дугою у формі чималого рогалика, порожевілого при вранішньому світлі.

— Ти його відморозив! — сказала я і доторкнулася до його члена. — Глянь! Він геть закоцюб!

Ісак зніяковів і перевернувся на живіт.

— Дуреписько, — приязно буркнув він. — До речі, нам уже пора йти. Ніхто не знає, де ми поділися.

От чорт! У мене це геть вилетіло з голови.

Мені треба було зайти додому, щоб перевдягнутися перед школою.

Ми понатягали на себе напівсухе вбрання, замкнули двері Криївки й рушили додому. Ми пленталися мовчки, тримаючись за руки. Після вчорашнього боліло все тіло. Тепер, коли озеро блищало на сонці і ледь рябіло від легкого вранішнього бризу, годі було повірити, що всього кілька годин тому там вирувала бурхлива стихія чорної, немилосердної, крижаної води. За ніч воно також змінилося, стало інше — так само, як і я.

На небі не видно ані хмаринки. Їх порозганяли своїми крилами демонята, як пролітали мимо. Досі відчувалася прохолода. Але, мабуть, невдовзі потепліє.

Після цієї дошкульної весни нарешті таки має встановитися тепло. Я відчувала, як уже квіти, дерева і рослини прагнуть випустити пагінці та пуп’янки, укрити землю листям, схожим на мереживо зелених метеликів, і зацвісти білим, жовтим та блакитним квітом. Навіть прибережне каміння немовби ожило.

Піднявшись пагорбом до сміттєзвалища, ми розійшлися.

— Бувай, побачимось у школі, — сказала я. — Треба тільки перевдягнутися.

Годинник уже показував далеко за восьму, коли я мчала з пагорба вниз. Усе в мене під колесами співало, побрязкував ланцюжок. Мамин старенький велосипед марки «Полярна зірка» був пофарбований у рожевий, білий і жовтий кольори. Він неабияк пасував до моєї сукні.

Мені довелося добряче покопатися в шафі під сходами. Там лежали жужмом мої речі. Відколи ми переїхали, я так і не знайшла часу їх розібрати. Окрім того, поки я була Симоном, то не відчувала великої потреби в сукнях, спідницях та блузках. Зрештою я вибрала рожеву сукню з ґудзиками у формі манюніх пластикових полуничок, з буфами і мереживним комірцем. На шию я наділа золоте сердечко, яке мені подарували бабуся й дідусь, коли я народилася. Сьогодні ж усе-таки було мовби друге моє народження. Потім я взула коротенькі білі чобітки. А насамкінець напахтилася маминими парфумами, нафарбувала губи під колір сукні рожевою помадою і підмалювала чорним вії.

От і все. Я глянула на себе в дзеркало і ледве впізнала. Ще б пак! Я ж звикла бачити там хлопця — єхидного прихильника важкого року, яким я стала.

І ось я знов вирядилася, але вже дівчиною. І мене чи не так само лякала ця дівчина з помитими косами, з вдаваною усмішкою та підмальованими очима, що дивилася з дзеркала — фантастична краля, яких повно в маминих щотижневих журналах.

Потім я ще мусила заспокоювати маму та Інґве. Вони від хвилювання місця не могли нагріти, коли я не прийшла додому ночувати. І захвилювалися ще більше, коли я розповіла їм, що ночувала в занедбаній шопі разом із хлопцем на ім’я Ісак.

Усе це забрало чимало часу.

Коли я заїхала на шкільне подвір’я, петляючи між ненажерливими качками, і прилаштовувала велосипед переднім колесом на стояку, всі вже давно були в класі.

Тихо, обережно я відчинила двері.

Плиска нічого не помітила. Вона стояла спиною до дверей.

Біля дошки була Анна. У лівій руці вона тримала банку з-під яблучного пюре чи брусничного варення, де копошилися паличники. На чорній дошці великими друкованими літерами було написано «ПАЛИЧНИК». Виходить, я з’явилася в той момент, як вона розповідала про своїх улюблених хатніх комашок!

Анна й далі говорила своїм писклявим голосом. Їй було дуже незручно в одній руці тримати важку банку, а другою гортати шпаргалки, де вона собі занотувала, що треба казати. Анна нічого не помічала.

Я не знала, що мені робити. Може, просто піти й мовчки сісти на своє (цебто Симонове) місце? Чи кашлянути, щоб Плиска обернулася? Чи просто почекати, поки хто-небудь змусить вчительку звернути на мене увагу? Мені важко було щось вирішити.

Я глянула на Ісака. Він повів бровою, даючи мені знати, що впізнав. Усі решта були спантеличені.

— Деякі паличники, — читала Анна далі зі своїх шпаргалок, — або, як їх ще називають, примарові чи листотіли, можуть бути великі завдовжки. Хоч мої набагато менші. Деякі схожі на сухі бадилинки, деякі — на переламані палиці, а їхні довгі лапи нагадують тоненькі гілочки. Маскування захищає їх від комахоїдних тварин. Для надійнішого захисту в багатьох із них є залози, що виділяють гірку рідину…

Очевидно, істоти в банці теж вдавали із себе не тих, ким були насправді!

Я помітила, як у Плиски затремтіла спина, коли вона уявила, що ті павутиноподібні паличники можуть будь-якої миті забризкати все довкола гіркою смердючою рідиною.

Я стиха кашлянула.

Плиска обернулася і зацікавлено обвела мене поглядом.

— Що таке? — спитала вона.

— Це я, — відповіла я. — Всього-на-всього я.

Вона вп’яла в мене очі, ніби я була тим паличником, якого тяжко розгледіти поміж гілля і стовбурів дерев. І тут її очі за скельцями окулярів зблиснули. Вона мене впізнала!

— Симон! — зойкнула вчителька.

— Так, — відповіла я. — Точніше, Симона.

— Що? — скрикнула вона.

— Симона, — повторила я. — Я не хлопець. Я дівчина.

Плиска, здається, аж розгубилася. Її обличчя поволі-поволі почервоніло. Ніхто в класі не знав, що й думати. Усі якось невпевнено всміхалися. Напевно, вважали це якоюсь новою витівкою, провокацією чи жартом.

— Мабуть, досить, — сказала вона, мовби хотіла поставити на цьому крапку. — Годі жартувати. Зрозуміло?

Очевидно, їй усе це набридло.

— А я не жартую, — сказала я. — Мені шкода, але це правда.

— Зараз же йди додому, перевдягнись у свій звичайний одяг і змий зі свого лиця всю ту машкару! Я вже стомилася від твоїх безкінечних витівок. Чуєш, Симоне?

Вона зблідла ще більше, обличчя стало хворобливо-жовте, а голос зірвався.

— Симоно, — поправила я.

Анна вийняла з банки свого паличника й посадила його собі на долоню. Той помаленьку подибав по рукаву її сукні.

— Розказувати далі? — спитала Анна.

— Ні! — крикнула Плиска.

Анна не звикла, щоб на неї кричали. Вона здригнулася так, що її улюблений паличник не втримався на лапках і, пролетівши трохи в повітрі, де висіла напруга різних почуттів, опустився Мурашці на лікоть. Мурашка до цього навряд чи була готова. Вона так само, як і всі, з роззявленим ротом стежила за тим, що відбувалося між Плискою і мною. Звичайно, Мурашка здригнулась, як і Анна, а тоді закричала, і поки вона кричала, паличник пролетів над партами й сів Плисці на хитромудру зачіску.

Плиска навіть не скрикнула. Їй мовби відібрало мову. Паличник, що сидів у неї на голові, звісивши тоненькі лапки з кучми кіс, був схожий на вельми оригінальну приколку. Певна річ, він будь-якої миті міг випустити зі своїх захисних залоз смердючу рідину. Плисці здавалося, що то був не паличник, а скорпіон.

Моя мама боялася навіть павуків. А от я ні перед якими комахами не мала страху. Я підійшла до Плиски й обережно вийняла з її зачіски паличника. Тоді засунула його в банку, яку Анна поставила на вчительському столі.

— Мені дуже жаль, — сказала я Плисці. — Зі мною завжди щось стається, правда ж? Я в цьому не винна. Просто так виходить, розумієте? Всупереч моїй волі. А тепер я піду. Хоч насправді я дівчина.

Плиска була настільки вражена, що я підійшла й погладила її по щоці.

— Не гнівайтеся на мене, — додала я. — Усе буде гаразд, ось побачите.

Я відчувала себе дорослою, яка втішає дитину.

— Можу підтвердити, що вона дівчина, — раптом голосно сказав Ісак.

Усі обернулися на нього. Він одразу ж почервонів, як буряк, наче бовкнув щось непристойне.

— Дівчина! — обурено скрикнула Катті. — Виходить, я закохалася в дівчину?

І тут уже навіть Плиска всміхнулася.

— До побачення, — сказала вона, коли я рушила до дверей.

Я була така стомлена, що мало не звалилася додолу, як їхала жорствяною стежкою до будинку. Все перед очима ніби розпливалося. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Здавалось, ніби я не спала щонайменше тиждень. Але тепер усе буде спокійніше. Тепер я буду слухняною тихою дівчинкою, якої ніхто не помічатиме і якій усі дадуть спокій. Єдине, що її відрізнятиме від інших, то це її незвичне ім’я Симона. Я сидітиму крячкою на уроках і правильно відповідатиму на більшість запитань, і вже ніхто й ніколи більше не назве мене брехухою, зіпакою і нечупарою. Куріння крадькома і та бісова гоп-компанія з повітки канули в небуття. Іноді я, може, ходитиму з Ісаком у кіно на який-небудь «Танець-спалах», потемки стискатиму його руку й відчуватиму його прохолодні губи.

Овва, нічого такого не буде!

— Ґрррррррррр! — долинуло раптом десь із-під моїх ніг. Я спіткнулася об щось велике й кошлате, що розляглося на ґанку, і ледве не впала. На мене кинулася закудлана, смердюча, зателепана брудом звірюка і так уперлася в мої груди своїми сильними лаписьками, що повалила на квітник, де гули джмелі. А там заходилася тицятися смердотною мордою мені в обличчя і злизувати з мене своїм шорстким, як мачула, язиком усю мою машкару, а потім відвернулася задом і хвисьнула мені по вуху коростявим хвостом.

— Кільрой! — заверещала я. — Невже це ти, мурзатий волоцюго? По яких таких смітниках ти валандався, що так смердиш?

Він нічого не відповідав. Я не могла вийти з дива. Як він протримався цілий тиждень? Де здобував собі їжу? Де спав цими холодними, мокрими, жахливими ночами? Та все-таки це він, навіть коли мало що лишилося від його білосніжної блискучої шерсті та елегантної ходи.

Я качалася з ним по газону і запускала пальці в його закудлану бруднючу шерсть. А він скавчав, гавкав і махав хвостом від радості й гордості, що винюхав наш будинок у Чютагейті.

Потім ми увірвалися в будинок.

— Мамо, Інґве, дідусю! Кільрой повернувся! — закричала я.

І ми всі обступили Кільроя. Заходилися обмацувати лапи, живіт і спину, щоб перевірити, чи все ціле. Заглянули йому в горло, щоб пересвідчитися, що воно не набрякло. Однак ми не виявили нічого поганого, крім подряпини на лівому вусі.

— З ким це ти, поганцю, скубався? — спитала я.

Він тільки засоромлено дзявкнув.

— Його треба скупати. Він не дуже гарно пахне, — сказав Інґве.

Я повела Кільроя у ванну кімнату, поставила під душ, помила шампунем, сполоснула й витерла. А потім розчісувала йому шерсть, аж поки вона знов заблищала. Він тільки задоволено повискував.

Ум’явши запечене м’ясо, що було в нас на обід, а тоді ще трохи сосисок, печінкового паштету, салямі та півкіло фісташкового морозива з шоколадною підливою, Кільрой усе відригнув і сонно закліпав віями.

Ми лягли з ним на стародавньому ліжку з червоного дерева. Тим часом, як дідусь їздив по кухні у своєму візку на колесах і голосно давав мамі та Інґве всілякі розпорядження, дзвонив по телефону й запрошував на завтрашній вечір гостей, ми з Кільроєм тихенько обговорювали все, що сталося останнім часом.

Я заснула, уткнувши носа в його теплу м’яку шерсть. Але й крізь сон чула дідусів співучий голос.