Диваки і зануди

П’ятий розділ

Потяг метро повним ходом мчав мене геть від мами та Інґве. На південне передмістя з потворними висотками, дитячими гірками у ріденьких гайках, брудними блочними будинками на три помешкання та сучасними котеджиками падало пригасле світло. У вікнах мерехтіло пообіднє сонце, а я обмірковувала своє становище.

Як це могло закінчитися? Поки що — ніяк. І чим довше все затягувалося, тим важче було щось передбачити.

Моя ситуація не віщувала нічого доброго.

Скільки ще я зможу вдавати з себе хлопця в цій бісовій школі? Що буде, коли мене зненацька викриють? Від цієї думки я затремтіла. Не сьогодні-завтра випнуться груди, і тоді пиши пропало. А що, як почати їх перев’язувати? Так, як у Китаї перев’язували малим дівчаткам ноги.

Відтепер мені доведеться вести небезпечне подвійне життя. Удома я й далі була дівчинкою, що невдовзі стане велика. А в школі я для своїх нових друзів була хлопцем. Страшно уявити, що хтось із однокласників захоче провести мене додому! Боронь Боже! Так само не можна допустити, щоб мама пішла до школи познайомитися з учителькою.

Охо-хо!

Мабуть, найкраще було б зізнатися у всьому завтра вранці. Мовляв, даруйте, я просто пожартувала, знаєте, а я дівчинка… Чим більше часу минало, тим більше я заплутувалася.

Ні, це неможливо! Мені нестерпна була сама думка про те, що буде, коли я у всьому зізнаюся. От уже ж зрадіє велике цабе на ім’я Ісак! А що подумає та великодушна вчителька, тобто панна Вершкове Тістечко? Що я звихнулася розумом, не інакше!

Тож нехай усе лишається так, як є!

А все це, певна річ, сталося через того тупого капелюшного кретина!

Це з нього все почалося. Якби він не задумав зійтися з мамою, то ми ніколи не переїхали б до цього задрипаного помешкання біля сміттєзвалища, де гуляють протяги. І не загубили б Кільроя. І я далі ходила б до своєї старої школи й не стала б хлопцем. Тоді ми з мамою вирушали б навесні на невеличкі прогулянки з повними кошиками ситра та ковбаси, як робили досі.

Коли я у своїх міркуваннях зайшла надто далеко, потяг під’їхав до станції метро Центральна, і мені пора було сходити.

Я піднялася ескалатором нагору, де було світло й вітряно, а жахливий електричний орган на майдані Серґеля награвав пісні Армії порятунку.

Інґве дав мені грошей на нове вбрання. Після того, як я позбулася куртки з написом «MOTÖRHEAD», мені треба було купити щось у такому ж стилі.

— Купи собі щось приємне і гарненьке, — сказав Інґве, коли давав мені гроші.

— Ат-тож, — процідила я крізь зуби і видушила з себе чарівну усмішку.

Я пленталася навмання, роздивляючись вітрини.

Пообіднє сонце вже не гріло, і я в самій футболці хапала дрижаки. Я звернула у вузеньку вуличку Старого Мосту, що починалася за спортивним пабом. Там усюди містилися дивовижні крамнички. Зсередини кожної долинала музика, а на полицях лежало повно розкішних ковбойських чобіт, всіляких черевиків, бісеру, чоловічих штанів, корсеток та військових курток.

У крамниці «Ітро» я знайшла досить потерту куртку і двоє чорних джинсів. Саме те, що треба. Я натягнула на себе нове вбрання й подалася знов в бік майдану Гетор’є.

Майже біля театру Серґеля я надибала на «ОНІО». Там пахло шкірою та гелем для волосся, стіни були обклеєні афішами страхітливих виконавців важкого року, а у вітрині лежали скручені шкіряні батоги.

О, саме така крамниця мені й була потрібна.

Я стала порпатися між футболок, наліпок, стрічок для волосся і ґудзиків. Мені попалася класнюча футболка з написом хвилястими літерами «IRON MAIDEN». Під написом я помітила чортика, що витанцьовував над багаттям. До того ж я купила чорний пояс, схожий на собачий нашийник. На ньому було повно заклепок. Для повного комплекту я прихопила браслет і наліпки «KISS» та «SCORPIONS». Начепивши на руку браслет і пришпандьоривши наліпки, я відчула себе задоволеною, як слон.

Нехай тепер хто-небудь упізнає в мені невинне дівча!

Тільки-но я придбала останню свою покупку, тобто двоє хлопчачих трусів із етикеткою «Olympia», як побачила таке, від чого мало не зупинилося серце. Я заціпеніла.

Ген біля Орфеєвого водограю стояв потріпаний, забрьоханий собака з обвислими вухами та підібганим хвостом і дзюрив на край басейну.

Напевно, то був Кільрой!

Господи, який у нього вигляд! Схудлий, похнюплений, охлялий! Він опустив задню лапу і покульгав у бік ятки з городиною та садовиною. Мабуть, думав, що знайде там у смітті щось їстівне.

І тут я зірвалася з місця.

— Кільрою! Кільрою! Хай тобі чорт, Кільрою! — зарепетувала я, мов ненормальна.

Люди оберталися і дивились, як я пробиралася між жіночками, що несли в руках повні авоськи покупок, дітлашнею, чиновниками з чорними дипломатами і ватагою галасливих голомозих йолопів, обвішаних дзвіночками і вбраних у жовтогарячі балахони. Той гомінкий жалібний спів, що здіймали голомозі, заглушував мій крик.

Коли ж я вже майже наздоганяла Кільроя, з провулка між висотками вискочив на роликових ковзанах якийсь коротко підстрижений божевільний сивий чоловік.

У руках він тримав великий плакат, де було написано «ЗУПИНИМО ВСІ БОЛІСНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ НА ТВАРИНАХ».

Я не мала змоги його минути.

Мій правий черевик зачепився за його ковзана на лівій нозі. Я, мов підстрелений лось, поточилася і, щоб до решти не втратити рівновагу, заковзала руками по людських плечах, грудях та животах. Я хотіла знайти бодай якусь підтримку, аби пом’якшити падіння. Машинальним рухом я схопилася за щось спереду. На лихо, то була жіноча сумка.

— Рятуйте! Моя сумка! Допоможіть! Грабують! Хто-небудь, допоможіть! — почула я крик у себе над головою.

Голос належав старій пані в чорному плащі та брунатному фетровому капелюсі. Коліна в неї трусилися, а пальцем вона показувала на мене, що розпласталася долі, щосили стискаючи в руках її сумку.

Оце так рахуба!

— Мене обікрали! Я дочекаюся від когось допомоги? — не вмовкала пані.

Я звелася на ноги і почепила сумку їй на руку, що все ще тицяла в мене звинувачувальним жестом. Сумка, що загойдалася на її руці, була схожа на невеличкий вимпел.

— Вибачте, це не так, — пролепетала я. — Просто я падав і схопився за сумку, щоб утримати рівновагу. Я не зумисне.

Довкола нас скупчилася юрба.

— Що тут сталося? — спитав хтось.

— Та цей ось хлопець хотів поцупити в пані сумку, — відповів хтось інший. — Мабуть, ще й напідпитку. Бо ледве стоїть на ногах.

— Який жах! Він же ще дитина. Як можна посеред білого дня нападати на стареньку жінку?

Становище ставало дедалі загрозливішим.

— Вони поводяться все нахабніше й нахабніше, — почула я голос, що здався мені знайомим.

Коли я глянула в той бік, то побачила Аксельсона. Він протиснувся крізь юрбу і зацікавлено споглядав це видовисько примруженими очима. Аксельсон — наш найближчий сусід. Він самотній і тримає лише кота та бджіл, а стіни його будинку обкладено негарною сірою кахлею.

Невже він мене впізнав? Ну звісно, впізнав, я помітила це по його очах.

— Я бачив його й раніше, — мовив Аксельсон, і було видно, що він готовий давати свідчення. — Він живе біля нас. Щойно вселилися. Це ще ті сусідоньки, мушу вам сказати.

— Хіба ви не розумієте, що все не так? — звернулась я до нього. — У мене й гадки не було красти чиюсь сумку. Я зіткнувся з дідом на роликових ковзанах і схопився за сумку, коли падав. Чого ви мені не вірите?

Я спробувала прошмигнути крізь купку витріщак. Але кремезний дядько в ісландському светрі схопив мене за плече.

— Ану, хлопче, стій, — сказав він. — Нікуди ти не підеш!

Йой, що тепер буде?

Я подивилася у просвіт між двома витріщаками, шукаючи поглядом Кільроя. Може, хоч мелькне перед очима? Собака поплентався в бік Королівської вулиці, похнюпивши голову й підібгавши хвоста. Він не повинен знову зникнути!

Однак Кільрой зник.

Я спробувала випручатися, та де! Аж тут і поліція з’явилася! То була полісменка з грушею в руці.

— Що тут трапилося? — спитала вона.

— Нарешті, — зітхнув Аксельсон. — Це через нього! Він хотів поцупити жіночу сумочку, негідник. Та ще й напідпитку. Заарештуйте його.

Але полісменка не поспішала. Спершу вона обняла налякану жінку і з’ясувала, чи їй повернули сумку і чи нічого не пропало. Потім розпитала всіх присутніх, що сталося. Дідка на роликових ковзанах вона знайшла на сходах Концертного дому, де він похапцем збирав свої листівки, що розлетілися. Дідок сказав, що я справді наскочила на нього. Що сталося згодом, він не знав. Бо й сам опинився у вітрині жіночої білизни.

А я розповіла все, як було — про те, як переді мною гулькнув Кільрой, як я кинулася чимдуж до нього, зіткнулася з дідком на роликових ковзанах і схопилася за сумку, не тямлячи, що то сумка.

Полісменка раз по раз надкушувала грушу й жувала. У кутиках рота у неї грало щось схоже на усмішку. Мені здавалося, що вона ледве стримувалась від сміху.

Більшість юрби мене вже засудили. Надто старався Аксельсон.

— Та про що тут говорити, га? — заявив він. — Треба просто заарештувати цього злочинця і все! Всипати йому по саму зав’язку, як він на те заслуговує! Про що тут сперечатися? Жінки не повинні працювати в поліції! Вони повинні сидіти вдома і глядіти дітей, щоб ті не крали жіночих сумок!

Раптом полісменка взяла мене за плече і впевнено повела через юрбу.

— Тобі краще пройти зі мною! — суворо мовила вона і потягла мене за собою. — Тільки без вибриків!

Тепер мені гаплик! Якби це все не здавалося таким нереальним, то я, мабуть, заплакала б. Хто мені повірить? Я, мов сновида, ішла з нею в бік Королівської вулиці. Мало-помалу витріщаки почали розходитися. Що буде зі мною далі? Либонь, мене чекає допит у поліційній дільниці. Певна річ, зателефонують додому. Як зреагує мама? Чи повірить вона мені? Це ще хтозна. Інґве, безперечно, покладе всю вину на мене. Та найгірше буде тоді, коли мама повірить, ніби я напала на невинну стару жінку. Тоді вже мені буде ні на кого сподіватися.

Мене так далеко завели мої роздуми, що я здригнулась, коли відчула на своїй щоці теплу руку.

— Чого це ти злишся? — почула я лагідний голос поруч. — Добре, що ми втекли від тих людей, правда ж?

Напевно, в мене був дуже кумедний вигляд, бо полісменка дзвінко засміялася.

— Ти, сердего, подумав, що я тебе заарештую? Вибач, якщо я поводилася трохи суворо. Та, як на мене, це був найкращий спосіб вирватися з тієї розлюченої юрби.

Поліцейська легенько тримала свою руку в мене на плечі і йшла так, мовби танцювала.

— Ну ти й влип, — вела вона далі. — 3 твоїм щастям можна загриміти в темну за розбій. А тепер ось що: давай походимо й пошукаємо твого собаку.

Ми прочесали майдан Гетор’є, та Кільроя не було й сліду. Його наче лизь злизав. Хоч він усе-таки був живий. Якщо то був він. Оглянувши прилеглі вулиці, нам урешті-решт довелося відмовитися від пошуків.

Перед тим, як я спустилася в метро, щоб їхати додому, полісменка мені підморгнула:

— Тримай носа козирем! — гукнула вона.

Додому я повернулась, коли вже смерклося. Інґве пішов на якусь зустріч. Як добре! Мама зі своїм саксофоном була в дідусевій кімнаті. Згори я чула, як вони разом грали. То більше скидалося не на гру, а на розмову. Віолончель зі своїм ніжним, загадковим голосом і саксофон, несамовитий і лагідний водночас — хрипіли, сміялися і плакали. Вони вели розважливу розмову про те, чого не висловиш словами. Очевидно, вони повернулися своєю грою у той далекий час, коли мене ще не було на світі.

Я приклеїла свої нові наліпки клеєм для тканини на куртку, вийняла праску і міцно їх закріпила. Тоді приготувала собі чашку чаю з медом та молоком і залізла в стародавнє ліжко з червоного дерева. Натягнувши ковдру по самі вуха, я спробувала прийти до тями. Але то було марно. Думки шугали в голові, мов кажани.

Потім я згадала, що від мого дванадцятого дня народження минуло чотири дні, і відчула себе на кілька років старшою. Здавалося, ніби мене закинули на карусель, що крутилася дедалі швидше. Що станеться наступного разу?

Я вийняла скляну кулю, яка належала колись моїй прабабусі. Рожеве вечірнє світло впало на неї, заломилося у склі, і куля від того красиво засяяла. На дереві за вікном гойдалося гілля, а куля справляла враження маленького маяка, який весь час то займався, то гаснув, то займався, то гаснув. Аж ось у ній щось затріщало, як у несправному малоформатному проекторі, і всередині замерехтіли фрагменти нічим не пов’язаних між собою зображень: табун диких птахів, що кудись летіли, чорні грозові хмари, загіпсована нога, дідусів будинок на Мейї, лебідь, бурхлива вода… Потім куля зовсім погасла, так і лежала на моїй ковдрі — темна й холодна. Я постукала по ній. Але вона більше не засвітилася.

Я відкотила її собі в ноги, відвернулася до стіни й спробувала заснути з розплющеними очима.