Сьомий розділ

у якому дехто складає мені товариство,
несподіваний поцілунок призводить
до непередбачуваних наслідків,
мама гнівається,
а дідусь розповідає про нічних демонів

Вона мов із неба звалилася.

Я не встигла навіть ойкнути, як помітила її поруч. Чимось вона скидалася на кицьку. По-котячому вигинала тіло і ступала так, ніби в неї були не ноги, а м'які котячі лапи. Задерикувато мружила золотисті очі і злегка випинала губи.

— Можна з тобою трохи пройти? — спитала вона.

То була Катті!

Я кивнула мовчки головою. Хоч би що я сказала, нічого не допоможе. Однак вона зробить по-своєму.

А я думала, що випробування закінчилися. Веселенько й фальшиво я насвистувала одну з тих мелодій, що награвав на своїй віолончелі дідусь. До ловитви птахів я вже трохи підготувалася. Скажімо, заздалегідь відсунула защіпку на вікні в нашому класі. А щоб його не відчинив вітер, то заткнула шпарину зіжмаканими клаптями свого пошматованого твору.

У наших околицях всі вулиці мали пташині назви — Синична, Гайворонська, Совина абощо. Я вже дійшла до Зозулиної, як з’явилася ця рожева проява з блакитною пластиковою торбинкою через плече і навушниками, провід яких висів у неї на шиї, як у лікарів стетоскоп. Вона взяла мене під руку й дихнула в обличчя фруктовою жуйкою.

— Мені теж у цей бік, — сказала вона, тицьнувши кудись рукою.

— Гмм, — видушила я.

Вона усміхнулася, показавши гострі зуби, і мене охопило роздратування. Здається, дівчата були небезпечніші, ніж хлопці. Я не знала, як із ними себе вести. Я відчувала своїм ліктем її груди і шукала способу, як від неї відкараскатися. Але нічого не спадало на гадку.

Виходить, дівчата чутливіші за хлопців? І здатні відчувати те, що хлопцям і не снилося? Невже вони спроможні встежити щось зовсім невловне? Я роздумувала про все це і мовчала. Очевидно, так воно й було. Мене дедалі більше охоплювала тривога. Катті, напевно, запідозрила, що зі мною щось не так, що я тільки прикидаюся хлопцем.

— Ти не такий, як інші хлопці, — мовила вона й подивилася мені просто у вічі.

Так і є! Мені капець!

— Ні, — сказала я, аби не мовчати.

— Ти якийсь зовсім інакший, — додала вона.

— Гмм, — промурмотіла я.

— Не знаю, як це пояснити, — вела далі Катті.

— Та ну, — промимрила я і відчула себе дурнішою за всіх на світі.

— Ти мовби доросліший чи що, — не вмовкала вона. — Решта хлопців ще зовсім як діти. Усі, крім Ісака, звичайно. Але його важко збагнути. А от ти — справжній! Не те, що вони! Розумієш мене?

— Гмм, — промимрила я, ледве стримуючись від сміху.

Знайшла справжнього! Та я була наскрізь фальшива — з голови до п’ят! Мені довелося пригорнутися до Катті дуже близько, щоб вона не помітила, наскільки я була ошелешена. Ми стояли щока до щоки. Вона, певно, нічого не зрозуміла, бо обняла мене за шию, а її коси огорнули моє обличчя і залоскотали верхню губу так, що я усміхнулася. Потім вона відкинула голову і теж усміхнулася. І поки я думала, що, либонь, у цій безкінечній виставі життя хлопцям усе-таки треба грати роль хлопців, а дівчатам — дівчат, вона стала гладити на моїй куртці наліпку «KISS».

Ситуація була ідіотська. Хоч би себе не видати, подумала я. Хоч би протриматися ще трішечки. Невдовзі я вже буду вдома, подумала я і побачила, що ми дійшли до вулиці Кроншнепів. Лишилося ще минути кілька вулиць — Зябликів, Галок і Синиць!

Ми простували мовчки. Я ступала широкими хлоп’ячими кроками, щоб виграти час. У кущах щебетали пташки, а з мідно-червоного гребеня даху сміттєзвалища долинав несамовитий чаїний вереск. Катті плелася за мною, як тінь.

— Ти мені подобаєшся, — сказала вона, коли ми зупинилися біля нашої хвіртки.

Господи! Цього ще не вистачало!

— Гмм, — промимрила я.

На Аксельсоновому подвір’ї гурчала газонокосарка.

— Я відразу помітила, що ти якийсь особливий, — не вгавала вона. — Відтоді, як ти вперше зайшов у клас і сказав, що заблукав. Ну, коли спізнився. З тобою завжди щось стається. Розумієш мене?

Ще б пак! Відколи ми переїхали сюди, зі мною тільки й ставалися якісь неймовірні пригоди. Тієї миті мені найдужче у світі хотілося припинити це божевілля, щоб можна було нормально прожити решту сірого, довгого півдня — гортати нуднющі-пренуднющі підручники і дивитися по телевізору дурний англійський серіал, може, і всоте. Але це здавалося надто фантастичним.

Я кивнула головою і вже намірилася ногою відчинити хвіртку.

— Ну ось, я тут живу, — сказала я. — Дякую, що провела. Та мені пора бігти. Па-па!

— Стривай, — мовила Катті.

Вона скинула з плеча свою блакитну пластикову торбинку і поставила її перед хвірткою, загородивши мені вхід. Тоді схопила мене за руку, щоб я нікуди не втекла.

— Спершу послухай ось цю пісню, — сказала вона. — Гаразд?

Я знов кивнула головою. Нічого страшного не станеться, як я послухаю пісню.

Вона розправила провід і приставила навушники до моїх почервонілих вух. Ми стояли одна навпроти одної, з’єднані коротеньким проводом і майже доторкаючись носами. Раптом загриміла музика. Хрипкуватий голос Ульфа Лундела підсилювався хором, і шум у навушниках просто розривав голову.

«Люблю, як божевільний, — кричав він. — Я мовби збожеволів знов, люблю, як божевільний, шукаю слід твій між високих трав. Люблю, як божевільний, я мовби збожеволів знов. З тобою хочу бути я щодня, допоки в небі ангелом не став…»

Музика вливалася в мої вуха гарячим окропом, і голова йшла обертом. Катті обняла мене за шию. Я розтулила губи, щоб попросити її відчепитися, мовляв, це все жахлива помилка. Але вона вже торкалася моїх щік. Я відчула її губи на своїх губах. А її гостренький рожевий язик зі смаком малинової жуйки проник у мій відкритий рот. Я підняла праву руку, щоб захиститися, але рука мимоволі опустилася їй на груди.

Її очі дивилися в мої весело й жадібно, Ульф Лундел усе ще волав про ангела у небі, а я відчувала, ніби ось-ось збожеволію від того, що вона впивалася своїми губами в мої і водночас голубила рукою мою стрижену голову. Мене зроду так ніхто не цілував! Оце так дівчина!

Мені вже несила було дивитися в ті золотисті очі. Я відвела очі вбік і побачила невеличке жовте авто, що дуже повільно наближалося сюди, напевно, то був Інґве. А я привселюдно обіймалася з якоюсь дівчиною! Уявляєте, які в нього були очі, що визирали з-під потворного капелюха! Ой же й вирячив він їх, як упізнав мене! Коли ж пропливав мимо, то мало не звернув в’язи і не продавив носом скло на бічному вікні. Пика його тоді була схожа на поросяче рило.

Потім авто смикнулося і з ревом урізалося в Аксельсонів живопліт. Очевидно, Інґве натиснув не на гальма, а на газ. Авто проломило у живоплоті чималий просвіт. Крізь нього мені було видно Аксельсона, що закляк стовпом біля газонокосарки, і жовте авто, яке їздило по саду. Кінець кінцем те авто довбонуло по кількох вуликах так, що збило з них дашки. Звідти вилетіли хмари очманілих бджіл.

У моїх вухах Ульф Лундел співав про те, як він любить природу, де гуляють вітри, а жайворонки здіймаються попід хмари і видзвонюють там дивовижних пісень. Це було останнє, що я чула.

Тієї миті, як авто поваляло вулики, я з переляку вкусила Катті за язик. Вона зойкнула і відпустила мене. А тоді тицьнула пальцем на авто.

— Ну й бовдур! — застогнала вона.

— То мамин коханець! — крикнула я, звільнившись від навушників.

А на природі, яка була зовсім поруч, крізь просвіт, вибитий автом Інґве, я побачила Аксельсона — він поспішав до поваляних вуликів, тягнучи перед собою газонокосарку. Довкола нього літали бджолині рої. Здавалося, він мав намір поквитатися з авто, відкрутивши з нього газонокосаркою радіатора так, як відкручують кришку на консервній банці. Я не мала бажання на те дивитися. Інґве саме дав задній хід і вже їхав до вхідних дверей Аксельсонового будинку.

— Вибач! Побачимося! — крикнула я Катті.

Я відчувала її золотисті очі в себе на потилиці, коли перестрибувала через хвіртку, відчинити яку заважала блакитна пластикова торбинка. Мої губи мали солонуватий смак її крові.

Розчахнувши двері, я зрозуміла, кого саме Катті мені нагадувала. Вона була схожа на мою маму — такі самі несамовиті очі і така сама зухвала рішучість — попри все домагатися свого.


Мама була не в гуморі. Я помітила це відразу.

Вона стояла навкарачки на перському килимі у великій кімнаті, по-піратськи обв’язавши голову хусткою. Всюди біля неї валялися різноманітні шила, стояла чашка, де були рештки чогось липкого, напевно, ґоґеля-моґеля, шматок хліба і тарілка густого кисляку з імбирним варенням, пакетик виноградної жуйки, кольорові олівці, акварельні фарби, зіжмаканий папір і ще всяке малювальне причандалля. У правій руці вона тримала пензлика, з якого на підлогу скапувала темно-брунатна фарба. У пальцях лівої у неї стриміла чорна сигарета. Її відставлений зад нагадував вулкан кольору спілої сливи, оповитий туманом диму.

Дідусь погойдувався у кріслі і вказівним пальцем потирав свого характерного носа. Леви на поручнях тільки всміхалися.

— Та де! — фиркнув дідусь. — Дозволь тебе запитати: що ти знаєш про радощі життя?

— Може, нарешті помовчиш і даси мені попрацювати? — гримнула мама з килима.

— Що ви тут робите? — спитала я.

Хоч і знала що. Вони сварилися.

Я пам’ятаю їхні сварки з дитинства. Я під них росла. Вони могли сперечатися і кричати годинами. Їм це подобалося.

— Твоїй матері, голубонько, замовили намалювати для журналу радощі життя. І тепер ось вона не тямиться від гніву, бо не знає, що то таке і з чим його їдять, — відповів дідусь. — Такого злісного ілюстратора ще світ не бачив.

— Я не гніваюся! — буркнула мама. — Просто твій любий дідусь цілий день розважався тим, що заважав мені. Сидів біля мене крячкою і тільки те й робив, що гойдався. У мене від цього скоро почнеться хитавиця. Як можна в цій божевільні щось робити, ніхто не скаже. Глянь на все це!

Мама обвела рукою кімнату, де панував розгардіяш, який вона сама і влаштувала.

Тієї миті з’явився Інґве. З пензлика, якого мама тримала в простягненій руці, у нього влучила ляпка фарби.

— Привіт, — мовив він.

Інґве був такий, як завжди. У зім’ятому костюмі, ріденьке волосся на голові стирчало дибки, ніби він щойно прокинувся, а посеред лисини червоніла ледь припухла ґулька — певно, його таки вжалила бджола.

Він усім привітно всміхнувся.

У руках у нього був якийсь клубочок, загорнутий у плед томатного кольору, що завжди лежав у його авто. Зі складок пледа виглядала чиясь лапка.

Таким усміхненим і простодушним на вигляд я ще Інґве не бачила.

Либонь, у нього стався струс мозку, подумала я. Він ударився головою у вікно спереду авто і добряче забився! Здається, так. Бо якби з ним нічого не сталося, то він прийшов би лихий, як чорт. Зараз на його обличчі завмерла якась дурнувата усмішка, і сам він стояв і тулив до грудей те, що було загорнуте у плед.

Раптом я згадала, що, здається, бачила, як Аксельсонів кіт зник під колесами авто, коли Інґве давав задній хід у бік будинку. Я дивилася на ту самотню лапку, що виглядала з пледа, і мене охопило жахливе передчуття. Певна річ, у пледі лежав Аксельсонів кіт, якого переїхало авто.

— Знаєш, що в мене тут? — спитав Інґве напрочуд лагідним голосом.

Він трохи невпевнено ступив у мій бік.

— Не показуй! — закричала я. — Не хочу його бачити!

Я перелякалася до смерті. Та й будь-хто перелякався б, якби до нього прийшов який-небудь телепень після струсу мозку і хотів показати збитого кота!

Аж тут із пледа виткнулася зморщена мордочка.

Безпорадно забігали туди-сюди великі каштанові очиці, над якими висіли, як погано пришиті клапті, вуха. Потім позіхота розтягнула на мордочці пащу, після чого голова сховалася у пледі. То було цуценя!

— Я подумав, що… — почав Інґве і ступив ще трохи в мій бік.

Та нараз цуценя вивільнилося з ворсистого пледа. І сповзло додолу. Там якусь мить постояло, а тоді струснулося так, що худеньким зморшкуватим тілом немовби пробігли хвильки. Хвіст піднявся вгору. Цуценя кілька разів ним жваво махнуло. А потім покотилося м’ячиком під здоровенний сервант. Лягло там і, затамувавши подих, притиснулося до стіни. Звідти поблискували його великі очі, схожі на чорні блискучі камінці. Воно без кінця чхало і сопіло від пилюки.

— Я приніс його тобі, Симоно, — сказав Інґве, простягаючи руку під сервант. — Це маленький боксер. Я купив його у співробітника. Знаю, як ти засмучена тим, що сталося з Кільроєм… І я подумав, що, мабуть, усі сподівання марні. А тут до мене дійшли чутки, що собака співробітника навела цуценят, і я подумав, що коли Кільрой зник, то… Ну, що цей малий пустун тебе трохи втішить. А хай тобі чорт!

Він відсмикнув руку і потряс нею. Собака куснув його гострими зубками за вказівний палець.

То он чого у Інґве був такий простодушний вигляд? Бо він мав сюрприз, загорнений у плед? Пішов і купив мені цуценя? Коли він назвав ім’я Кільроя, мене кинуло в жар. Чого це всі сподівання марні? Невже він думав, що Кільрой помер? Я подивилася на порожнього Кільроєвого кошика, на дні якого лежала погризена на рамтя крамнина. Я й досі відчувала його запах — запах сонця, солі та риби. І я знала, що не хотіла мати ніякого іншого собаку, крім Кільроя!

Я пам’ятала, як він у мене з’явився.

Дідусь приніс його взимку в пазусі свого чорного хутряного пальта. Звідти виглядав тільки його білий гострий ніс. Мені було шість років, і я хворіла на краснуху. Надворі мела метелиця, і було страшенно холодно. «Ось тобі товариство для твоєї краснухи», — сказав дідусь і засміявся. Потім ми з Кільроєм стали нерозлийвода. Коли мене охоплював смуток, я ховала обличчя в його м’яку білу шерсть. А куди тепер мені дівати свій смуток?

— Що скажеш, Симоно? — спитав Інґве.

— Мені жаль, — відповіла я.

І це справді було так. Я знала, що розчарую його. Він, певно, думав, що я на радощах кинуся його обіймати. Мені було шкода, бо я не відчувала радості. Він хотів якнайкраще. Він і знаку не подав, що через мене розгромив сусідові вулики і пом’яв своє нікудишнє улюблене авто. Він купив мені собаку, хоч, власне, не любив собак — я знала це достеменно. Він хотів якнайкраще, і мені було шкода, що я не можу інакше.

— Що ти сказала? — здивовано перепитав він.

— Мені жаль, Інґве, — відповіла я.

Але він нічого не зрозумів. Куди там йому щось розуміти! Він збентежено глянув на маму. Дідусь підморгнув мені: мовляв, а от я зрозумів. Хоч я й так знала, що він зрозуміє.

Та ось цуценя вилізло зі свого сховку. Заковзало лапами по підлозі. Трохи подибало, зупинилося й занюшило носом. Але всі запахи були йому якісь чужі й небезпечні. Тоді воно знов рушило з місця, спіткнулося об один із маминих рулонів паперу, що всюди валялися, і лапою зачепило пляшечку туші, звідки навсібіч полетіли чорні бризки, хоч дивом дивним пляшечка не перевернулася. І поки цуценя не пішло далі, мама встигла його схопити.

Вона посадила його собі на коліна. Цуценяті так там сподобалося, що воно навіть притулило голову до її грудей. Мама сиділа й гладила його зморшкувату спину, і воно від задоволення навіть дзявкнуло.

Мені теж хотілося б там лежати. От би згорнутися калачиком у маминих обіймах, дихати її парфумами і тютюном! А вона нехай гладить мене по голові, поки я розповідатиму їй про своє нестерпне життя. І тоді мені полегшає, і життя не здаватиметься таким нестерпним. Чого все не так? Чого не можна робити того, що хочеш?

Я підійшла до мами, присіла поруч і почала гладити цуценя. Воно заходилося смоктати мій палець, так наче то був сосок.

— На жаль, цуцику, я не можу тебе взяти, — сказала я. — Мені треба дочекатися свого собаку, розумієш? Та й ти, певно, сумуєш за своєю мамою.

— Навіщо ти таке кажеш? — озвався Інґве. — Кільрой не повернеться. Він пропав. Я телефонував у поліцію і дав оголошення в газетах. Але він мов крізь землю провалився. Слово честі. І чим завинило це цуценя? Дивись, яке воно гарне!

— Воно нічим не завинило, — відповіла я, гладячи цуценяті м’якенький, ніби оксамитовий, носик. — Воно дуже гарне. Але це не Кільрой. А ще я знаю, що він живий. Я сама його бачила.

— Де? — спитала мама.

— На майдані Гетор’є.

— Мабуть, то був інший собака, — сказав Інґве. — Може, візьмеш цього? Все-таки я купив його для тебе.

— Ні, — відповіла я, хоч і розуміла, який розчарований буде Інґве.

Мама підвелася. В одній руці в неї було цуценя. Другою вона взяла Інґве за лікоть.

— А тепер, серденько, відвеземо цього голоцюцька туди, де ти його взяв, — лагідно мовила вона. — Залишимо наших впертюхів на самоті і проїдемося по місту.

— У такому разі візьмемо таксі, — сказав Інґве.


От і закінчився день, і настала ніч. Де-не-де між густими темними хмарами мерехтіли зірки. Мама та Інґве ще не повернулися. Мабуть, десь шукали собі втіху. Мама через те, що не знала, як намалювати для журналу ті бісові радощі життя. Інґве — через невдалу спробу порадувати мене. Я не могла заснути, до того ж я знала, що невдовзі треба буде вставати.

Я піднялася до дідуся в ту кімнату, що мала бути моєю. Ми лежали поруч і дивилися у вікно на небо.

Дідусь розвернув ліжко так, що воно стояло посеред кімнати узголів’ям проти вікна. У кімнаті було темно, а з підбитих подушок було гарно видно. Ми вбирали очима безмежний Всесвіт — цю споконвічну, мовчазну країну сузір’їв, планет і теміні. Велика дідусева долоня лежала на моїй.

— Ну чого воно все так? Невже це ніколи не закінчиться? — пошепки спитала я.

Я розповіла йому про те, що сталося зі мною, відколи в моєму серці оселилася злоба. Про те, як я зробилася хлопцем, про Ісака, про те, як мене мало не заарештували за крадіжку сумки, про Плиску, Голуба і Каттін поцілунок. Дідусь давився сміхом, і я сміялася разом з ним, хоч усе, про що я розказувала, було сумне, заплутане й безнадійне. Він без угаву витирав свої блакитні очі простирадлом. Я теж змахувала сльози. Навіть хтозна, чи ми сміялися, чи плакали, чи сміялися і плакали водночас.

— Патлашечко ти моя рідна, — сказав дідусь, обняв мене і з прицмоком поцілував у обидві щоки.

— Ну як мені все це зупинити? — спитала я.

— Напевно, з тобою жартують демонята, — сказав він.

Точнісінько так само він казав і тоді, як я була мала: відразу нізащо й не збагнеш — жартує чи всерйоз.

— Але ж то, мабуть, диявольське поріддя? — пошепки спитала я.

— Яка ж ти дурненька, — так само пошепки відповів дідусь. — Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ із сонцями, равликами, квітами й людьми, то, напевно, не якийсь там зануда. Скоріш за все це був якийсь надзвичайний дивак, страшенно одержима людина, що жила всілякими вигадками, фантазіями та химерами. І от коли він поспіхом створив на небесах рай, де все було настільки вилизане й правильне, що нічого було й здмухнути, то на нього, либонь, не раз нападала нудьга і він шукав бодай невеличких пригод. Оттоді він і згадав про непосидючих демонят, які влаштовують безлади, і чинять несусвітні дурниці, і не дають людям на землі сумувати. Так у нього й з’явилося кілька веселих історій, які він розповідає у своєму раю на небесах.

Дідусь жартував. Я це знала. Однак мені трохи полегшало. Я притулилася до нього. За хвильку в кімнаті почулося його неголосне, віолончелеподібне хропіння. Я подумала, що він сам дуже схожий на святого.

Я погладила його по щоці і вийшла.

Моя ніч іще тільки починалася.

Загрузка...