Диваки і зануди

Третій розділ

Наступного ранку о сьомій годині хтось затарабанив у двері так, що забряжчали шибки у вікнах.

— Стукають! — крикнув Інґве.

Точніше, простогнав із туалету. Він щоранку замикався там і довго кректав на унітазі, бо його мучили сильні закрепи. Ввечері він з’їдав жменю чорносливу та родзинок, щоб не мати з тим проблем, але нічого не допомагало.

— Невже ви не чуєте, що стукають? — засопів він.

Звісно, ми чули. Внизу не переставали тарабанити в двері.

Напевно, Кільрой! Хтось його знайшов! Може, він був поранений або хворий. Через те, либонь, так і грюкають!

Я помчала сходами вниз. Та й мама вже встала і спускалася у передпокій, хоч звичайно вранці її не добудишся. Вона кинулася до дверей і рвучко їх відчинила. Ми обидві сподівалися побачити Кільроя, що лежить на ґанку, примруживши очі й помахуючи хвостом, тож і глянули вниз.

Але ніякого Кільроя не побачили!

Зате там стояли чорні жіночі чоботи! Поверх них біліли мішкуваті кальсони, що розвівалися на легенькому вранішньому вітрі і були вбрані під білосніжну нічну сорочку лікарняного крою, підперезану в поясі шматком червоної трубки від крапельниць. На шиї в людини на товстому ланцюжку теліпався старовинний золотий кишеньковий годинник.

То був рослий чоловік вісімдесяти років, лисий, як бубон, з великими сивими вусами, що обвисали донизу. Його трохи розкосі очі дивилися на нас блакитним, бадьорим блиском, і він радісно пирхав крізь жмут волосся в ніздрях. У нього був надзвичайний вигляд.

— Ольго! — прогримів він.

— Тату! — скрикнула мама.

Це був дідусь.

Він обхопив мамину голову своїми велетенськими долонями і поцілував її в обидві щоки, голосно прицмокуючи. По його змарнілих щоках прямісінько на вуса текли рясні сльози.

Потім він схопив мене за талію і підняв угору врівень зі своїм обличчям. У нього з рота пахло цибулею і землею. Спроквола похитавши головою, він подивився на мене так, ніби заглянув у мою душу. У його погляді було стільки жалю, що я затремтіла. Що такого він у мені побачив?

— Моя мала бідашечко, — лагідно мовив він, обережно поставив мене додолу і врочисто поцілував у чоло.

— Але що ти тут робиш? — трохи оговтавшись, вигукнула мама.

— Я прийшов сюди жити, дочко. А тепер допоможи-но мені зняти ці бісові кайдани.

Він підняв одну ногу і, хитаючись, спробував скинути з неї шкіряного чобота на високих підборах. Як він міг у них сюди дістатися, лишилося загадкою.

— Де ти, в дідька, їх доп’яв?

— У лікарні, голубонько. У гардеробі для персоналу, їх носить старша медсестра. Це єдині чоботи, що на мене прийшлися.

Чоботи ніби приклеїлися до його ніг. Ми з мамою заходилися їх стягати. Урешті-решт вони таки піддалися. І тієї ж миті один за одним на різні лади задзеленчали годинники.

Дідусь здригнувся і підніс свого золотого годинника на рівень носа.

— Хай тобі грець, то це так ти пильнуєш годинників? — загримів він.

А тоді босоніж потупав по будинку, і на кожному годиннику перевів стрілки на правильний час, і позаводив ті, що давно зупинилися.

Дідусь ходив від кімнати до кімнати.

Коли він відчинив двері в туалет, то побачив Інґве, що сидів із побагровілим спітнілим обличчям на унітазі.

— А це що за опудало? — ревнув дідусь.

Інґве перелякано схопився з унітаза й заходився натягувати кальсони та штани, які сповзали йому на коліна. Потім простягнув руку, щоб відрекомендуватися.

— Мене звати Інґве Лаурин, — чемно сказав він.

Дідусь відступив трохи назад і, розглядаючи Інґве з голови до п’ят, голосно фиркнув.

— А чого це ти так убрався? — спитав він. — Невже в тебе немає пристойнішого вбрання?

Дідусь крутнувся і подався далі, а Інґве з червоними, мов жар, вухами стояв і дивився, як від нього віддалялася дебела постать у довгих балахонистих кальсонах і нічній сорочці.

Дідусь сидів у здоровецькому дубовому кріслі-гойдалці з вирізьбленими лев’ячими головами на поручнях. Погойдуючись у ньому, він затягувався чорною маминою сигаретою. У чашках парував чай, а на тарілці лежали нечіпаними сухарики.

— Я прийшов сюди помирати, — сказав він. — Саме тому я тут.

У кімнаті запала глибока тиша. Здавалося, навіть годинники на якусь мить затамували подих. Дідусь пригладив вуса. Він мав стомлений вигляд. Лише його очі під білими хмарами брів променилися ясною блакиттю літнього неба.

Інґве завертівся, пориваючись щось сказати. Але дідусь зупинив його помахом руки.

— Та знаю, знаю! — скипів він. — Може, вам і незручно. Але в тій препаскудній лікарні не можна померти спокійно. Весь час беруть аналізи крові, міряють температуру, міняють постіль, напихають пігулками і ще чортзна-чим!

Потім він знову заспокоївся. Крісло, яке він знервовано гойдав туди-сюди, перейшло на свій звичний спокійний ритм.

— А решта все цілком стерпно. Нічого нарікати. Багато хороших бабусь і дідусів, здорова дієтична їжа, прекрасний догляд, всього одна чи дві фурії і чудовий оркестр. Але там нема де помирати. Ось так.

Мама не зводила з нього погляду.

— Я знала це, — сказала вона. — Я знала це, як тільки побачила вас у дверях. Ох, любий татку! Я рада, що ви хочете тут жити.

Мама всміхнулася йому. І я помітила, що вона ледве стримувала сльози.

Дідусь і собі всміхнувся.

Я також усміхнулася, бо відчувала, що невдовзі нас спіткає горе — велике, гірке й безмежне. Хоч у те не хотілося вірити.

Оскільки всі усміхалися, то й Інґве усміхнувся.

Дідусь сьорбнув чаю — щоб швидше змити всі ті усмішки. І тут його здушив кашель, а в грудях заклекотіло так, що він аж скрутився.

— Що це за чай? — прохрипів він, коли його трохи попустило. — Тьху! Де ви взяли таку гидоту? Та це ж якісь помиї! Ви хочете мене отруїти?

Інґве, який заварював чай, занепокоєно завертівся на стільці.

— Хіба не краще… Мені здається, нам треба зателефонувати у лікарню, — почав він.

— Помовч, любий Інґве, — мовила мама і поклала свою руку йому на плече.

— Хто цей блазень? — спитав дідусь, киваючи головою на Інґве. — Що він тут робить?

— Я його люблю, тату, — відповіла мама. — Хоч і не знаю, за що.

Мама стомлено зітхнула.

— Он як, — сказав дідусь. — Що ж, так буває. У мене вже катма сили. Я цілий ранок ходив надворі. А мені не можна стільки ходити. Пора прилягти. Я поки що піду до Симониної кімнати.

І він піднявся сходами нагору й зник.

— Не забудьте повернути чоботи! — крикнув він звідти.

Місяць світив у незашторені вікна. Надворі було вітряно, і на стінах відбивалися рухливі тіні від гілля дерев та кущів. Я втопила голову в подушку й щосили вп’ялася зубами в білу наволочку.

— Я не хочу! — крикнула я в подушку. — Чуєш, Господи? Ти не маєш права!

Цього дня я не пішла до нової школи, як думалося. Ми поїхали до Рокста, де була лікарня. Там ніхто не міг збагнути, як дідусь до нас дістався. Адже він ледве клигав між ліжком і туалетом. Казали, що його ледве носили ноги. Всі хотіли, щоб ми негайно привезли дідуся назад. Інґве вважав так само. Було б краще, якби він перебував там, де є можливість його доглядати, твердив Інґве. Задля його ж безпеки. Окрім того, у дідуся проявлявся старечий маразм. Інґве у всьому погоджувався з лікарями. Але мама не мовила ні слова. Вона мовчки збирала дідусеві речі. Їх було небагато.

У другому кутку палати сидів товстенький дядечко з лагідними очима і їв банани. Здавалося, він не прислухався до наших розмов. Та коли я вже йшла до дверей, поманив мене пальцем до себе.

— Переказуй вітання Іванові, — мовив він. — Скажи, що без нього наш оркестр накульгує. Нікому грати на віолончелі й часом бурчати.

Очевидно, дядечко й справді журився.

— Бозна-хто тепер прийде на його місце, — додав він.

Інґве невдоволено волік віолончель.

— Вибирай, любчику, — заявила мама, коли ми сіли в автомобіль. Вона так лютувала на Інґве, що гнала, як навіжена, і той тільки зіщулився на задньому сидінні й перелякано водив очима. — Або ти вибираєшся геть, або змиришся з тим, що батько житиме у нас.

Я сподівалася, що Інґве вибереться геть.

За вікном упала зірка, і я пригадала, як ми з дідусем дивилися на зірки в його телескоп того літа, коли відпочивали на Мейї. Я нишком загадала собі бажання, щоб він ніколи не помер.

Мені здавалося, що дідусь був завжди. Він показував мені квіти і птахів і давав їм назви. «Тебе звати ялина, а ти, комашко, муха! А тебе, мала шалапутнице, звати плисочка!» — казав дідусь і тицяв на них своєю патерицею, ніби сам Господь Бог. Це він навчив мене плавати й давати здачі забіякам. Він навчив мене читати і лихословити. Щоправда, не зумисне, а мимоволі. Я сама того навчилася, коли чула, як він час од часу спересердя на когось лаявся.

— Де вона такого нахапалася? — скрикнув він, уперше почувши від мене лайливе слово.

— У тебе, голубе, — відповіла бабуся, яка тоді була жива, — у тебе.

— Чортзна-що! — обурився дідусь.

А тоді згадав, які слова в нього часто злітали з язика, і задоволено засміявся. Загалом йому страшенно подобалося бути Богом Отцем. Щодо Отця, то йому довелося ним бути, оскільки я не знала більше ніякого тата. А роль Бога він узяв на себе сам.

Але тепер я просила іншого Бога, в існуванні якого не була певна, щоб він не забирав у мене дідуся.

— Краще забери Інґве! — благала я, відчуваючи нестерпний біль і злість. — Боженьку пресвятий, забери того зануду!

Потім я заснула, і мені снився дідусь — ніби він плив морем у кріслі-гойдалці. Він сидів спокійно, потягуючи сигару, а крісло гойдалося на хвилях і, минаючи човни та серфінги, прямувало до небокраю. Його золотий годинник сяяв, мов ясна зірка, що пускала сонячних зайчиків.

Я прокинулася від того, що хтось легенько посмикував мене за мочки вух.

— Агов, любонько-голубонько, — прошепотів він. — Як ти?

— Препогано, — відповіла я і заплакала.

Дідусь потерся своїм масивним носом об мого — так, як і тоді, коли я була мала. Вуса лоскотали мене, і сам він приємно пахнув землею. І я, як і раніше, коли він був добрим мудрим Богом, а я малою шмаркачкою, яку він любив, розповіла йому все — про переїзд, про Кільроя, про Інґве, маму і про те, що мені несила думати, ніби його колись не буде. І поки я плакала, мене охопило відчуття, що в мене всередині утворилася тверда грудка злості, яка билася замість серця. Чого це все на мене звалилося? Чого всі ці неймовірно сумні події мали статися водночас?

— Сердешне моє дитя, — мовив дідусь. — У нашій великій родині є нормальні й ненормальні, диваки й зануди. Твоя мати належить до ненормальних. Я також. Та й моя мати була не така, як усі. Я знаю, що з такими нелегко жити. А нормальними та занудами світ аж кишить. З ними, мабуть, трохи легше. Та хай їм чорт, мені вони геть не цікаві!

— А я належу до ненормальних? — спитала я і спробувала усміхнутися.

— Напевно, так, — відповів дідусь і підморгнув.

Він ніжно погладив долонею мою потилицю, де коротко підстрижене волосся кучерявилося і стирчало навсібіч.

— Усіх нас переповнюють сили, про які ми й гадки не маємо, — правив далі дідусь. — Ми схожі на море, де повно риби, водоростей, течій, живих створінь та всякої дивовижної всячини. Зануди обережно зводять негарні вузькі мости над цими незнайомими водами. Бояться, що змокнуть і зіпсують черевики. А ми, диваки, бовтаємося у воді. Нас не зупиняють ніякі течії. Навіть якщо це небезпечно. І навіть якщо зануди дивляться на нас зі страхом та зневагою.

Я не дуже розуміла, що він мав на увазі. Лиш відчувала на своїй потилиці його надійну широку долоню. Однак я не перестала плакати. Сльози були холодні, наче вони текли з тієї грудки, що стукотіла у мене в грудях.

— Але стережися підступних вітрів, — пошепки мовив дідусь мені на вухо, а потім поклигав у темряву і зник на сходах.

Що він хотів тим сказати? Невже він і справді від усього цього трохи зсунувся з глузду?

Як непросто буде мені витримати всіх цих божевільних, диваків і зануд, що населяли наш будинок!

Аж тут вітер із такою силою подув у вікно, що воно відчинилося навстіж. Він змів додолу вазони з квітами та купку рахунків, яку мама поклала ввечері на підвіконня, а тоді залетів мені в серце.

Я відчула, що скоро лусну від гніву й злоби.