Диваки і зануди

Дев'ятий розділ

Вона з'явилася о четвертій годині.

Черепашою ходою, у світлому плащі з хутряним коміром і квітчастою парасолькою Плиска спиналася на пагорб. Раз по раз вона позирала на небо, де купчилися чорні, як мара, хмари, схожі на товстих похмурих чиновників на похороні.

Я помітила її ще здалеку зі свого сховку в кущі ялівцю. Від довгого очікування в мене змерзли ноги. Я вирішила підслухати, про що буде розмова. Може, мені доведеться втрутитися.

Вона невпевнено зупинилася біля нашої хвіртки, перед якою Інґве поставив свій пом’ятий «Фіат», і кинула оком у бік нашого непоказного будинку.

Аж тут у просвіті живоплоту вона побачила Аксельсона. Той саме прибивав молотком дашки на свої безголові вулики.

— Вибачте! — крикнула Плиска.

— Що вам треба? — голосно спитав Аксельсон, переставши стукати молотком.

— Скажіть, будь ласка, чи не в цьому будинку живе родина Кролів? — гукнула Плиска.

— Ви з лікарні? — лукаво поцікавився Аксельсон.

— З якої лікарні? — сторопіла Плиска.

— Може, ви прийшли забрати того божевільного діда?

— Якого діда? — ще більше торопіла вона.

— Того, що оселився тут кілька днів тому. Знаєте, пані, що на ньому було? Чорні жіночі чоботи й довгі кальсони! Стояв і тарабанив у двері о шостій ранку так, що всіх побудив! — викрикнув Аксельсон, побагровівши на обличчі. — А вночі грає на віолончелі!

— Вибачте, у мене до них інша справа, — сказала Плиска, поправляючи білий плащ, що дуже скидався на медичний халат. А потім труснула парасолькою, наче то був термометр, з якого годилося збити температуру.

— То, може, ви зі страхової агенції? — спитав Аксельсон, мовби розгадував якогось кросворда, і брудними руками вчепився у Плисчин світлий плащ.

— Моя справа… — почала вона.

— Може, ви прийшли глянути, що він тут накоїв?

— Той дід? — чемно спитала Плиска.

— Та де! Той, що ходить в капелюсі. Він живе з дочкою того божевільного діда.

— І що ж він накоїв? — розпитувала Плиска далі.

— Що він накоїв?! — спалахнув Аксельсон. — Він увірвався своїм авто у мій сад, як на танку! Спершу протаранив живопліт, а потім став їздити по газону і поваляв мої вулики! Дідько, а не чоловік! Але це йому боком вилізе!

Аксельсон намагався переконати Плиску зайти до нього на подвір’я і самій побачити, що Інґве накоїв із його садом, вуликами і поручнями на ґанку.

— Мені жаль, — сказала вона, тримаючись рукою за гілля поламаного живоплоту. — Я не зі страхової агенції.

Аксельсон наморщив лоба. Але потім його обличчя засяяло.

— Хлопчисько! — скрикнув він. — Ви прийшли через того хлопчиська!

Плиска кивнула головою, дивуючись Аксельсоновою проникливістю. А я відчула, як у мене крижаніють ноги.

— Тепер його посадять, еге ж? — зловтішно спитав Аксельсон. — Авжеж! Так і треба тим негідникам, що виривають сумки з рук старих жінок! Я бачив це на власні очі! Їх усіх варто пересаджати, ви ще згадаєте мої слова. Це справжня божевільня, ось що!

— Виривають з рук сумки? — мимоволі зітхнула Плиска.

— Виривають з рук сумки! — смакуючи кожне слово, повторив Аксельсон. — А ще він був напідпитку, бо ледь стояв на ногах. Авжеж. І чого їх тепер учать в школі? Прийомів карате! Щоб уміли торохнути людину по голові, і все — людини нема. Правда ж, дамочко?

Чималенька дамочка похитала своєю чималенькою голівкою і трохи позадкувала, ступаючи своїми чималенькими ніжками. Очевидячки, натяки на школу їй не сподобалися.

— Ну, мені вже пора, — як відрубала вона. — Дякую за інформацію.

Плиска рушила в бік нашого будинку. Тоді стала біля хвіртки і, здається, завагалася. Може, вона не наважиться зайти до нас після всього, що їй наплів Аксельсон? Може, ще є якась надія? А якщо все-таки зайде в це осине гніздо, тоді я пропала. Тоді мені каюк. Можна відразу іти вдягати сукню! Це означатиме безславний кінець мого хлоп’ячого буття.

Тільки-но Плиска ступила у хвіртку, я перебігла вулицю, проскочила дірку в Аксельсоновому живоплоті, промчала через його подвір’я, перестрибнула паркан і влізла у відчинене на кухні вікно в наш дім. З розгону я мало не напоролася головою на каструляку червоного борщу, що кипів на плиті. Тієї миті подзвонили в двері.

Початок був пречудовий.

Зі свого спостережного пункту за кухонними дверима я добре бачила, як збентежилася Плиска, коли мама відчинила двері. Вона відступила на крок назад, так що її високі підбори, мовби якісь нервові пірнальники, ледве втримали рівновагу на краю горішньої сходинки ґанку. Темно-червоні Плисчині губи розтулилися було, щоб промовити «добридень», але не змогли, бо їй перехопило віддих.

— Хо-о-ох! — тільки й мовила вона.

— Ласкаво прошу, любонько! Як добре, що ви так швидко прийшли! — залементувала мама і, схопивши Плиску за рукав, потягла її у передпокій, як ото тягнуть коня у стайню. — Плаща можна зняти тут, золотце! — провадила вона далі і легким елегантним рухом зняла з неї плаща з хутряним коміром.

Коли мама повернулася лицем до мене, я зрозуміла, чого Плиска так збентежилася. На мамі була потерта яскраво-червона плюшева куртка з вишитими золотими драконами і вся заляпана фарбою. А на ногах — світло-рожеве балетне трико та мексиканські повстяні чоботи. Щоправда, у такому вбранні не було для мами нічого незвичайного. А от із обличчям у неї діялося щось дивне. Воно було змащене сумішшю кисляку, рідких дріжджів і збовтаного жовтка, зробленою за рецептом, який вона вичитала в одному з тих журналів, що ілюструвала.

З підстриженими до пліч, чорними, як ворон, косами вона скидалася на дикунку, що виграла перший приз у конкурсі на найжахливішу маску.

Мама взяла Плиску попідруч і повела її у велику кімнату, яку освітлювала кришталева люстра, оскільки сонце ховалося за темними шторами хмар.

— Це Інґве! — сказала вона, махнувши вбік рукою, а потім додала: — Але не думайте, що він художник.

Інґве й справді не скидався на художника. Він сидів на ослінчику у другому кутку кімнати, тримаючи ноги у мідяно-зелених металевих ночвах. Його білі кістляві коліна стриміли з води, де плавали пластикові качки, кит, у якого з дірки в спині бив водограй, та вітрильник. Попід краями пірнала маленька заводна плавчиня. З відкритого чорного портфеля виглядали ще й інші іграшки.

— Дуже приємно, — мовив Інґве, збентежився і підняв капелюха.

Потім він поправив на собі бездоганно зав’язану краватку й класичний синій піджак.

— А це мій батько! — сказала мама, знайомлячи з родиною далі.

Дідусь сидів у кріслі-гойдалці й усміхався.

Він злегка кивнув Плисці головою.

Мама заходилася крутити ошелешену й онімілу Плиску, ніби карусель, і перед очима в мене замигтіло від білої сукні й рожевої шкіри.

— Чудово! — задоволено вигукнула мама. — Саме те, що я хотіла! Яке красиве, розкішне тіло! Правда ж? — спитала вона і погладила спантеличену жінку по животу.

Мама підвела Плиску до латунного столика, що стояв за ночвами. Тепер він перетворився на стіл для кави, геть заставлений вершковими тістечками, печивом, шматками торта, кексами, бісквітами, ванільними сердечками та солодкими булочками.

— Сідайте, — сказала мама, підставляючи до столу стілець. — Ось тут. Чудово. Поставте лікоть на стіл і візьміть у рота мундштук. Супер. Та у вас шикарний вигляд!

У мене в животі кишки грали марш. Приємні пахощі червоного борщу лоскотали ніздрі. Мені хотілося вибігти зі свого сховку і звільнити Плиску від мами, яка лаштувалася класти тіні та грим на її перелякане обличчя, щоб уподібнити її до старої вампірки з фільму. На голові у Плиски вже був крислатий капелюх, якого кілька днів тому вдягав Інґве.

Плиска сиділа вкрай розгублена. Але коли на маму щось находило, то від неї не так легко було вирватися.

— Вибачте, що я вас так зненацька висмикнула, — сказала мама від столу, за яким малювала. — Але мені треба закінчити негайно! Завжди ця бісова суєта!

Вона водила олівцями й пензлями, як одержима. Інґве вже був намальований — з грайливою усмішкою на виду. Тепер на білому папері з’явилася Плиска — білосніжний повненький ангел із кокетливим поглядом, що сидів у раю, де лежали гори мигдалю, шоколаду та збитих вершків.

— Ось вони — радощі життя! — вигукнула мама. — Образ радощів. Образ любові, достатку, барв, насолоди, гри й божевілля. Чи не так?

Вона говорила сама з собою.

Я почала розуміти, чого так вийшло. Вона чекала натурницю, яка мала прийти позувати їй для ілюстрації на тему радощів життя. А тут нагодилася Плиска. І мама, певна річ, сприйняла її за натурницю.

Плиска опустила мундштук. Очевидно, намагалася зібратися з думками.

— Це якась помилка, — мовила вона пронизливим голосом.

— Помилка! — спалахнула мама. — Яка тут може бути помилка, голубонько? Тепер люди не вміють тішитися життям! А це — щось нове. До чого люди себе доводять? Худнуть, марнобродять, бігають підтюпцем, без кінця постують, пріють, а тоді чамріють під душем! Як я це ненавиджу!

— Я про інше, — мовила Плиска. — Я незаміжня…

— Я теж! — урвала її мама. — Але що кому до того: заміжня ти чи незаміжня? І ті, й ті мають право на втіху. Правда ж?

Здається, Плиска трохи осіла. Неуважним жестом вона тицьнула вказівним пальцем у кругленьку вершкову булочку і облизала солоденький кінчик пальця.

— Я щодо сина, — почала вона знов зі смутком в очах. — Останнім часом з ним чимало проблем, розумієте. У школі. Він просто шибайголова, словом, весь час бешкетує.

— Йой! — мовила мама. — Це дуже прикро. Сподіваюсь, нічого серйозного не накоїв.

Що мені тепер робити? Надворі глухо й розкотисто погуркував грім, ніби демонстрував те, що я відчувала. Все небо почорніло. Складалося враження, що ми перебуваємо в одній із темних кімнат освітленого під стелею лялькового будинку. Може, пробратися нишком до дідуся й попросити його зіграти божевільного, щоб випровадити звідси Плиску? Та вже, либонь, запізно. До того ж, здається, дідусь на кріслі-гойдалці заснув.

— Не знаю. Мабуть, ні, — відповіла Плиска. — Хоч і перегнув палицю. Я просто голову ламаю, що мені з ним робити…

— Ну, я не експерт, — мовила мама.

— А хіба я експерт? — сказала Плиска. — Але треба про це поговорити…

— Звичайно, — згодилася мама. — І що той халамидник утелентував? Ви говоріть, говоріть. Я вмію слухати, голубонько.

Тим часом, як Плиска поволі і з деяким ваганням розповідала про всі мої витівки, я відчувала, що насувалася гроза. Мама лише гмикала та агакала, швидкими мазками кладучи на малюнок фарби. На тлі свинцево-сірого заднього плану, де лежали всілякі іграшки та тістечка, виблискували мідяно-зеленими, рожевими й білими барвами Інґве та Плиска.

Невдовзі все це закінчиться, подумала я, придивляючись до мами. Але її обличчя було незворушне.

— Оце вам таке, — закінчила Плиска перелік моїх ганебних вчинків.

— Знаєте, — мовила мама, махаючи малюнком у повітрі, щоб швидше висохла фарба. — Я уважно слухала вашу розповідь і, як на мене, це вже занадто.

Потім вона намочила якусь ганчірку в ночвах з водою, де сидів Інґве, і стала витирати нею своє замащене обличчя.

— Уже закінчила? — нетерпляче запитав Інґве. — Я застуджуся, коли так довго сидітиму в холодній воді.

— Це все, що ви можете сказати? — роздратовано спитала Плиска.

Та мама вже взувала свої гумові чоботи.

Невже вона настільки обурена, що вирішила піти з дому?

— Вибачте, — відповіла мама. — Я ж казала, що поспішаю. Ви чудово позували. А щодо вашого сина, то мені здається, ви могли б ним пишатися. Здається, у ньому море енергії та фантазії!

— Мого сина? — Плиска гикнула.

— Саме так, — мовила мама. — І знаєте, не присікуйтеся ви так до нього з тими вдяганками, золотце. Моя дочка вдягається так само.

І мама зникла.

Плиска і собі похопилася. Вона встала зі стільця й рушила до дверей — усе ще в капелюсі і з підмальованими очима. Інґве потюпав за нею, лишаючи за собою мокрі сліди. З виглядом швейцара, який забув, що на ньому немає штанів, він допоміг Плисці вдягнути плащ.

— Невже вона не зрозуміла, що я говорила про її сина? — спитала вона.

— Мені жаль, — відповів Інґве. — Але в неї немає сина.

Тоді Плиска відчинила двері й випливла надвір, де було темно, гуркотів грім і лупашив дощ.

Пронесло. Гур-р-р!

На небі без угаву спалахували блискавки. Повітря здригалося від грому, і хмари були схожі на величезні валуни, що молосували одне одного. Дощ лив як з відра, тож за мить на мені не було сухого рубчика. Я вилізла надвір у кухонне вікно, аби Інґве не запідозрив, що я була вдома.

Уже надворі я побачила, як на ґанок сходила якась жінка в білому плащі. То була справжня натурниця. За хвильку вона пішла назад і була дуже невдоволена. Що їй сказав Інґве?

Я перевела подих. Ті демонята, про яких розповідав дідусь, справді добре потрудилися! Але скільки це ще потриває? Чи й справді мама нічого не зрозуміла? Схоже на те.

Коли я зайшла в будинок, Інґве сидів у кріслі-гойдалці. Дідуся вже там не було.

— Привіт! — сказала я. — Ти брьохав босоніж по дощу?

— Ет, — фиркнув він і пустив із люльки дим, що смердів спітнілими підошвами.

— Де мама? — спитала я.

— Пішла відносити малюнок, — відповів Інґве. — Мабуть, скоро повернеться.

— А дідусь?

— Відпочиває нагорі.

Далі я не знала, що питати. І відійшла до вікна. Чорні валуни вже мало не полягали на дахи. Вони торохкали дедалі гучніше, ніби в каменедробарці, і розсипали довкола іскри, як при електрозварюванні. Ось уже й над нами!

Я притулила чоло до холодної шибки і згадала ті слова, що сказала мама Плисці. Вона порадила їй пишатися своїм сином, якого Плиска не мала, через те, що «у ньому море енергії та фантазії». Про мене мама такого ніколи не сказала б, ніколи! Нарешті напруга минула. Я була врятована!

— Іди перевдягнися! — сказав Інґве.

— Що?

— Я все знаю. Не думай, що ти викрутишся, — додав він зловісним голосом.

Бабах! Будинок мовби заходив ходором. Коли я обернулася, то побачила освітлене блискавкою обличчя Інґве. Воно було посиніле й негарне. Голова в мене пішла обертом. Що — «все»? Виходить, цей нікчема сидів у ночвах, слухав, що казала Плиска, і допетрав, що син — то я? І як це я забула про цього Інґве? Та його треба було втопити в ночвах! Тепер він, напевно, прителіпає до школи, стягне з мене хлоп’яче вбрання і виставить, мов дурну, на посміх! А все ж це через нього! Бо з нього все почалося!

— Я не розумію, навіщо? — спитав він. — Хай тобі грець, навіщо?

Він підвівся з крісла і рушив до мене.

Нема дурних, так я тобі й дамся!

— Симоно! — крикнув він.

Але я вже метнулася до дверей. До мене долинало тюпання його босих ніг.

Я побачила, що в Аксельсона світиться. Ну, тепер у нього з’явиться ще більше пікантних дрібничок, які він буде переминати на зубах своїм сусідам, подумала я, коли побачила, як Інґве вибіг надвір босоніж, у самих трусах, піджаку і сміховинному капелюсі на голові.

Я помчала до сміттєзвалища. Небо то спалахувало, то гасло, так наче блискавки весь час провадили фотозйомку. Я чула, що Інґве мене наздоганяв. Мої ноги обважніли. Тісні джинси промокли до рубця й не давали бігти швидше. Перевага була на боці Інґве. Він уже наступав мені на п’яти.

Аж тут я загледіла крислатого дуба. Вилізти на нього буде завиграшки! Одним скоком я дістала до найнижчої гілки й підтягнулася. Мені стільки разів доводилося лазити по деревах, що мої руки були неабияк натреновані, тож я швидко забиралася все вище й вище, поки досягла верхів’я, де гілля було тонке й не дуже густе. Тут у Інґве неодмінно запаморочиться голова!

Він уже був під деревом.

— Злазь, хай тобі чорт! — загорлав він, перекрикуючи грім.

Усе перемішалося. Дощ сік в очі. Гуркіт грому розпанахував груди. Земля зливалася з небом, утворюючи єдину невиразну пляму, де без угаву мерехтіли блискавки. Здавалося, на світі немає нічого, крім цього безмежного моря, куди не може проникнути справжнє світло.

— Нізащо! — крикнула я у відповідь.

— Дурепа! Невже ти не знаєш, як це небезпечно? — крикнув він.

— А мені начхати! — крикнула я, і мені закрутило в носі.

— Ти таки звихнулася! — крикнув він якимось плаксивим голосом.

— Якщо я тобі так треба, то лізь сюди! — крикнула я.

Я побачила, як Інґве ухопився за ту саму гілку, що хапалась я. Потім незграбно обхопив її ногами і насилу підтягнувся до другої. Його очі були повні жаху. Він почав лізти стовбуром угору, весь час ковзаючи підошвами по слизькому гіллі. І так поволі він підбирався все вище. Після кожної гілки, яку долав Інґве, я очікувала, що він зірветься додолу.

— Зупинися! — зарепетувала я. — Зараз упадеш!

Але він не зупинився. Його несло далі.

— От шельма! — крикнув він.

Нараз усе небо спалахнуло вогнем. А гуркнуло так, що позакладало вуха. На нас мовби звалилася палаюча стеля. Мене засліпило так, що я обхопила гілку ногами й руками. Та однак важко було втриматися.

Стало нічим дихати. Здається, щось горіло на сміттєзвалищі. Я була впевнена, що блискавка влучила в наше дерево. Зиркнувши вниз, я обімліла: Інґве висів догори ногами. Його капелюх лежав на землі. І я зрозуміла, що будь-якої миті він теж може гунути додолу.

Раптом я збагнула, що він ліз на дерево, аби рятувати мене. Тож навіть якщо він і прицюцькуватий зануда, то я не можу допустити, щоб він скрутив собі в’язи.

— Допоможи! Ради Бога, допоможи мені! — заблагав він.

Я спустилася до нього й побачила в його очах смертельний страх. Обличчя в нього було біле, як Плисчин плащ.

— Ти нічого нікому не скажеш, га? — спитала я. — Нічого про те, що знаєш?

Він похитав головою.

— Розумієш, — спробувала я щось пояснити. — 3 часом усе втрясеться.

— Буде тільки гірше. Розумієш?

Він так само похитав головою і єхидно спитав:

— А тобі конче треба цілуватися з дівчатами?

Я похитала головою.

— Допоможеш мені злізти? — благально спитав він.

Я кивнула головою і погладила його мокру, майже лису голову.

З великим зусиллям він зумів перевернутися ногами вниз. Потім я спустилася нижче і пильнувала, щоб він потрапляв ногами на ті гілки, які могли його витримати. Ноги в нього затерпли й закоцюбли.

Нам лишалося здолати ще кілька гілок. Аж тут гілка хруснула, і Інґве шугонув додолу! То було не дуже високо, і я думала, що все обійшлося. Та ба — він підвередив ногу і не міг на неї ступати. Дорогою додому йому довелося спиратися на моє плече.

— Мені жаль, — сказала я.

— Усе гаразд, — відповів він.

— Де ви були? — спитала мама, як ми зайшли в будинок.

Вона обвела здивованим поглядом Інґвині подряпані босі ноги і забруднений піджак.

— Лазили по деревах, — з усмішечкою відповів Інґве.

— Господи, які ж ви дурні! — вигукнула мама, косуючи в наш бік.

Потім ми посідали до столу їсти червоний борщ зі сметаною та свіжим хлібом. Мама була в чудовому гуморі, як завжди, коли здавала малюнки. А ще ми сміялися. Ступня в Інґве так набрякла й почервоніла, що стала схожа на буряк. Загалом же в нього був незвично пристойний вигляд.

— Нам краще поїхати в лікарню, — сказала мама, коли ми попили каву.