Диваки і зануди

Чотирнадцятий розділ

Я проспала до самого вечора. Мене збудили, щоб я щось трохи з’їла. Ми вечеряли на кухні. Там мішма стояли салатники, глечики, блюда, каструлі, сковороди й келихи, а в повітрі витали випари всіляких запахів. Потім я знов заснула під шум горщиків, ополоників і кописток.

Я прокинулася, коли у вікно світив місяць, а над ліжком схилився дідусь, і його лисина теж блищала, як місяць. Не знаю, доторкався він до мене чи ні. Мабуть, я прокинулася від того, що він просто сидів і дивився на моє обличчя.

Тільки-но я розплющила очі, дідусь поклав свою велику долоню на мою руку.

— Я просто хотів тут трішки посидіти, — сказав він. — Перш ніж іти спати.

Я кивнула головою. Усе було так, як у дитинстві, коли я хворіла на кір і ніхто не знав, що зі мною буде. Тоді дідусь так само сидів біля мене на ліжку й тримав за руку. Але тепер я почувала себе непогано. Власне, мені давно не було так добре.

— Тобі вже краще? — спитав дідусь.

Він мовби прочитав мої думки.

— Гмм, — мовила я.

А потім я крізь сміх розповіла йому все, що сталося від часу нашої останньої з ним нічної розмови. У темряві було легко говорити. Ніщо не заважало. Я розповіла про качок, про вечірку в Катті, про те, як я витримала в озері герць із холодом та хвилями, про Ісака, Криївку і про Плиску, що не повірила мені, почувши моє зізнання. Дідусева рука, що лежала на моїй, здавалася тяжкою, як нагрітий на сонці камінь, а заразом і легкою, ніби вона все ще водила смичком по струнах на потрощеній віолончелі.

— Виходить, демонята на якийсь час дали тобі спокій, — сказав він. — Либонь, без них ти відчуватимеш порожнечу. Хоч, може, це не так і важливо. Буває, коли неприємності минають, за ними починаєш тужити. Еге ж, дивно?

Дідусь зітхнув.

І я відчула, що він чогось недоговорював.

— Атож, — мовила я.

Потім запала мовчанка. Кільрой сопів, цокали годинники.

— Ну, а тепер, зозуленько, піду я, мабуть, спати, — сказав він.

Але нікуди він не пішов.

Та ще й просунув свою долоню в мою, щоб здавалося, ніби то я його не відпускала.

— А пам’ятаєш… — почав він.

І ми разом заходилися згадувати то се, то те, не помічаючи, як збігав час. На мене, ніби в дитинстві, війнуло прохолодою лісів, де росла чорниця й малина, де витикали з трави свої голови гадюки, яких ніхто не боявся, хоч вони й крутили ними. Я пам’ятала, як ми відразу висихали після дощу чи плавання під гарячим сонцем. Наші спогади мерехтіли серед ночі, як сонячні прогалинки.

— Тату, може, вже підеш спати? — крикнула мама з другого поверху.

— Зараз піду, — відгукнувся дідусь.

Але не пішов.

Він лишився сидіти.

— Знаєш що, сонечко, — сказав він повагом. — На завтра я запросив деяких приятелів. Хочу, так би мовити, попрощатися, розумієш? Я відчуваю, що вже пора.

Учорашня темна вода увірвалася у віконну шпарину й нагорнула мене крижаним немилосердним холодом. Так мені здалося. Я міцно стиснула його руку. Я зрозуміла.

— Неправда, — зашепотіла я. — Ти обманюєш! Ти не можеш померти!

Хоч я знала, що він не обманював. Йому не було потреби обманювати.

— Не побивайся так, любонько моя хороша, — сказав він тихим голосом. — Я старий. У мене стомлене й немічне тіло. А крім того мені цікаво, що буде потім. От занудам, мабуть, усе зрозуміло. Або вічний сон, або безсмертя. Але для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!

Я мовби бачила в темряві його скривлені губи, що якось по-вовчому усміхалися.

Він ще сидів біля мене в тиші, поки смуток не перейшов у тугу, туга не перетворилася на втому і в кімнаті стало розвиднятися. Тоді він важкою ходою піднявся сходами нагору. Мабуть, подумав, що я заснула.

Я намацала скляну кулю, в яку довго не дивилася. Не знаю, що я сподівалася там побачити. Може, Царство Небесне і усміхненого дідуся, що став святим? Коли я стала придивлятися, то побачила всередині світло — воно зібралося в одну яскраву цятку. А ще я побачила там дідуся, що сидів у саду, де було повно птахів, метеликів і людей.

— А далі? — нетерпляче зашепотіла я і, зігнувши пальця, стукнула кісточкою по прохолодному склу.

Куля дзенькнула й розкололася. Тепер я тримала в руках дві безживні половинки.

Між пухнастими клаптями хмар поблискувало вечірнє сонце.

Гості почали сходитися о шостій. Дехто приїхав на таксі, дехто — автобусом, і в декого був такий стомлений вигляд, ніби вони всю дорогу до нашого саду йшли пішки.

Дідусь цілий день не вгавав. Він мотався туди-сюди на своєму візку й розпоряджався, як накривати стіл і що подавати з їжі. У нього був свіжий бадьорий вигляд, і він весь час наспівував щось веселеньке, хоч трохи фальшивив. Може, йому просто хотілося приховати тривогу? Чи в нього й справді не дуже виходило?

Кожного гостя дідусь зустрічав радісним вигуком і дзвінким цмоканням у щоку. Він лежав у стародавньому ліжку з червоного дерева, яке ми винесли в сад, під квітучою вишнею. Точніше, напівлежав на горі подушок, схожій на купу пелехатих літніх хмар, що впали з неба.

Я майже нікого не впізнала. Мабуть, усі ті усміхнені дідусі та бабусі, у яких трусилися руки, з ціпками й на милицях, вбрані в темні костюми та блискучі сукні, приїхали з притулку для старих. У саду стояли пахощі туалетної води й різких парфумів.

Я стояла біля дідусевого ліжка в тій квітчастій шовковій сукні, яку бабуся носила дівчиною, а він подарував мені, коли ми навідувалися на Мейю.

— Це Симона, моя пестунка, — сказав дідусь, киваючи на мене.

— Сердешне дівча, — зітхнула тітка в чорному солом’яному капелюсі й обняла мене висохлими руками. Вона вся трусилася.

Мама походжала в бабусиному старенькому елегантному капелюшку. Вона всім наливала винний пунш, який дідусь приготував у мідяно-зелених ночвах. Тепер вони були схожі на ванну, де плавали виноград, скибочки ківі та лимона й білі пелюстки квітів.

— Любі друзі! — вигукнув дідусь співучим голосом. — Призволяйтеся усмак і будьте як удома, мої славні диваки!

Ми посідали за довгим столом, легенький вітрець погойдував краї білої скатертини. Уся церемонність де й поділася. Вона витіснилася печінковим та рибним паштетами, пиріжками, маринованими оселедцями, курячими стегенцями, запеченими в прянощах, і качиними грудинками в малиновій підливі. І запилася ситром, вином і пивом.

Дідусь майже нічого не їв. Лише куштував усього потрошку.

Я хотіла щось покласти йому на тарілку, але він похитав головою.

— Сьогодні мені приємно дивитись, як їдять гості, — сказав він. — А я не голодний.

Мені теж не хотілося їсти. А от гості нагромаджували собі на тарілки всілякі страви, салати й фрукти. Голоси ставали все гучніші, дзвінкий сміх відлунював у кронах дерев, а сонце, схоже на спілий персик, пливло над пагорбом у бік сміттєзвалища.

— Я вас усіх люблю! — вигукнув дідусь і підняв свій келих.

Так поволі й смерклося. І тоді заграв оркестр. Той самий оркестр, який дідусь заснував у притулку для старих. Але сьогодні він лише слухав, як грали інші. Скрипки сюрчали, як цвіркуни, кларнети нявкали, як березневі коти, бив барабан і якось по-овечому бекала гармонія. Пані в чорному солом’яному капелюсі грала на арфі, так ніби розчісувала довгі-предовгі коси. А між деревами погойдувалися в повільному танці всі, хто міг танцювати.

Інґве повісив на яблуні кришталеву люстру. Йому пощастило залізти на дерево із загіпсованою ногою і не впасти. Світло сипалося згори нерівними жмутами. А на газоні, там, де не танцювали, горіли смолоскипи, які ми прикріпили над арками майданчика для крикету, щоб гравцям видно було, куди бити. Звідти долинала голосна суперечка, бо два дідусі не могли дійти згоди, хто з них збив кілок.

— От уже ж недотепа! Зараз як цюкну тебе по голові! — крикнув один і замахнувся на другого ключкою.

Він уцілив нею в Аксельсона, який саме прийшов поскаржитися на гармидер, та ще й так, що той не втримався на ногах і звалився у пошкоджений раніше живопліт. Але мама витягла його з кущів і змусила танцювати. Аксельсон уткнувся головою їй у викот сукні, як утішена дитина.

Дідусь сидів на ліжку, як усміхнений Бог, спираючись спиною на свої хмари.

Він постукував у такт музики пальцями по дереву, посьорбував чай зі склянки і слухав, як посвистував самовар.

— Подбайте, щоб свято не закінчилося, — пошепки мовив дідусь.

Він тримав наші з мамою руки у своїх долонях. Нас освітлював місяць. Дідусь заплющив очі й відкинув голову на подушки. Ми мовчали. Просто собі стояли, не прибираючи долонь із його рук. Він дихав дедалі слабше й слабше, поки й зовсім затих.

Я мовчки схилилася над ним і потерлася своїм носом об його носа — ми завжди так робили, коли я була шмаркачкою, а він добрим мудрим Богом. Вуса залоскотали, і мені здалось, що він усміхнувся.

А життя і свято тривали далі, хоч надворі западала ніч.