Шостий розділ

у якому я виряджаюся на свій манір,
Ісак дає здачі,
ми відвідуємо Криївку,
і я майже забуваю, хто я така

— Ти вже скоро? Що можна там стільки робити? — у відчаї засопів Інґве.

Він заторсав двері туалету так, що задзеленчали всі мамині баночки та слоїчки, які стояли в шафці.

Коли й було щось, від чого Інґве втрачав самовладання, то це неможливість потрапити до туалету тоді, як йому припікало.

Я спустила воду в унітазі, щоб заспокоїти його, і відчикрижила ще кілька кучериків. Вони впали в умивальник, де вже лежала купка моїх темно-каштанових пасемець.

— Заспокойся! Я скоро вийду! — крикнула я в двері.

Я роздивилася себе в дзеркалі й відчула задоволення від того, що побачила. Коси я підстригла щонайменше на кілька сантиметрів. Тепер моя голова була, як у мавпи Мончічі. Хоч подекуди вийшло трохи нерівно, але дуже стильно. Обличчя видовжилося, а очі немов побільшали.

— Ти там поселилася? — застогнав Інґве.

— Щастя приходить до того, хто вміє чекати, — огризнулась я, підмела волосся, вкинула його в унітаз і спустила воду, але там тільки пшикнуло, оскільки бачок був уже порожній.

У своєму новому вбранні я готова була починати свій новий день у ролі хлопця. Тої миті, коли я хотіла клацнути замком і впустити Інґве, я дещо згадала. Біля рушників висів пакет вати, тож я висмикнула звідти чималий жмут, скрутила з нього щось схоже на качалку і запхнула спереду у свої хлопчачі труси «Olympia». Ця деталь була дуже важлива.

— Нарешті! — зітхнув Інґве, кинувшись до порога, коли я відчинила двері.

Та раптом він зупинився, а його обличчя скривилося від жаху.

— Господи, на кого ти схожа, дівчино! — скрикнув він. — Що з твоїми косами? І як це ти вбралася?

— Ти сам казав, щоб я купила собі щось приємне і гарненьке, — невинно пролебеділа я.

— То оце так ти збираєшся йти до школи? Що скаже вчителька?

— Усі дівчата в класі так одягаються, — збрехала я. — Вчителька також.

І я зникла. Мені більше не хотілося ув’язуватися в суперечку. Я завернула на кухню, схопила собі два банани та мандаринку і вибігла в прохолодний травневий ранок.

Плиска сиділа за вчительським столом. На ній були окуляри, в яких вона могла далеко бачити, чи ніхто не списував. Очі за скельцями пантрували все навколо, як дві недремні піраньї. Нас змусили розсунути парти. Ледь чутно шурхотіли ручки та гумки. А загалом було тихо.

Я зиркнула на Ісака. Він сидів, схиливши голову над аркушем паперу, і вертів кінчиком ручки в ніздрі. О, то він не може впоратися із завданням? Чуд-дово! Так йому й треба! Він навіть не глянув на мене, коли хвацько під’їхав червоним джипом до школи саме тоді, як пролунав другий дзвінок. Його батько, здається, був таке саме велике цабе, як і він, бо сидів за кермом і сигналив, щоб усі на них звернули увагу — на джип, на Ісака і на батька.

Одне вухо в Ісака було червоне й одутле. А губа так підпухла, ніби запливла салом, куди більше, як моя. Очевидно, той бугай, якому належала джинсова куртка, вчора його добряче віддухопелив! Моє озлоблене серце не тямилося від радості. То он чого йому заціпило!

Я дуже швидко впоралася з завданням. Англійська — мій улюблений предмет. Ніхто не попередив мене, про що сьогодні йтиметься. Але мені в пригоді стали давні знання, які я здобула, бо була розважливою, здібною дівчиною. Тож тепер я мала час розглянутися по класу.

На одній стіні висіло багацько малюнків. Здебільшого то була всяка мазанина: «Качині історії», гітаристи, дерева, будинки, на дахах яких із димарів валував дим і майоріли прапори. Кваша намалював мопеда. Данне — зеленого змія, а Катті — цицькасту дівулю.

Один малюнок відрізнявся від усіх інших.

На ньому було намальовано білого лебедя. Він сідав на свинцево-сіру воду, а лапи, що торкалися поверхні, лишали на сірому тлі слід білого шумовиння. Крила в лебедя були широко розкинуті, повні повітря, а шия витягнута вперед. Я не знаю, чим той малюнок мене зачарував. Мабуть, тим, що був дуже точний: у ньому було передано одну швидкоплинну мить. Білий лебідь нагадував ангела посеред суцільної сіризни — ангела, що плинув між сірим небом і сірим морем.

Придивившись пильніше, я помітила з самого краєчку в правому кутку підпис — Ісак.

Тієї миті, як я виявила ім’я автора малюнка, мене хтось штовхитьнув у плече. Ісак! Коли я обернулася до нього, він кинув мені на парту зібгану записку. З глузду збився абощо? Чи він думає, що Плиска геть сліпа? От уже ж дундук! Неймовірно! Що-що, а малювати він уміє, та коли немає третьої клепки в голові, хоч як крути, списувати не вийде.

Очі Плиски, схожі на піраньї, блиснули за скельцями окулярів.

З дивовижною спритністю для своєї комплекції вона підскочила до Ісака і вдарила долонею правої руки по тій записці так, як м’ясник ударяє сокирою по шматку м’яса.

Вона засопіла від гніву і вже нічим не скидалась на панну Вершкове Тістечко.

— То ти списуєш просто у мене під носом? — засичала вона і вчепилася в Ісака. — Що це означає?

Мені стало трохи жаль Ісака. Не доведи Господи наразитися на Плисчин гнів!

— Я не списував, — спокійно мовив він.

Мабуть, нічого гіршого він не міг придумати. Ну авжеж, намагається викрутитися. Та чорта з два, якщо тебе заскочили на місці злочину. Було б краще зізнатися і покаятися.

— Що? — верескнула вона і засопіла ще дужче. — Ти теж брешеш! Є дві речі, яких я ні за яких обставин не можу пробачити. Перше — списування. А друге — брехня. А ти, Ісаку, і списуєш, і брешеш. Як тобі не соромно!

— Мені не соромно, бо я не списував, — стояв на своєму Ісак.

Або він якийсь дурний, або дражнить її навмисне. Але навіщо це йому?

У класі запала глибока тиша. Усі відклали ручки вбік. Усі, крім Анни, що гризла ручку і щось обмірковувала. З флегматичною повільністю Плиска підняла записку з парти. Вона помахала нею переді мною, ніби тримала зашмаркану носову хустинку.

— І що тут написано? — спитала вона. — Може, це невеличкий любовний лист?

— Ні-і, — відповів Ісак.

— Ану ж побачимо, що в цій записці, — мовила вона. — Може, прочитаєш сам, Ісаку?

— Читайте ви, панно вчителько, — відповів Ісак.

Плиска розгорнула зім’ятий папірець і пробігла очима. От дідько, чого я не схопила його і не проковтнула, як він лежав у мене на парті?! Вчителька стояла з запискою в руках, а ми всі чекали, що буде далі.

— Вибач, будь ласка, — сказала вона безгучним голосом. — Ти повинен мені вибачити, Ісаку. Я погарячкувала. Ви всі маєте почути, що тут написано. Слухайте: «Ні, Симоне, ти — смердючий пацюк, я нікому не даю списувати! Знайди когось іншого». І підпис: «Ісак».

У мене похололо всередині. Господи, що за покидьок! Корчить із себе дурня, а підкинув цю записку для того, щоб виставити мене несусвітнім брехлом! Ось я й попалася! І що тут можна пояснити? Чорта лисого поясниш! Ну й хитруняра! Я тремтіла і водночас відчувала, як у моїй душі з’являється повага до Ісака.

Плиска обернулася до мене.

— Отже, це тебе я мала шпетити, — мовила вона.

Вчителька схопила мій письмовий твір, який я відсунула від себе, пошматувала його на дрібні-дрібнесенькі клаптики і кинула додолу.

— Так у нас чинять зі списаними творами, Симоне, — сказала вона. — А більше ми поговоримо на перерві.

Я глянула на Ісака й зустріла його погляд. Він усміхався — зухвало, весело і щиро. От він мені й помстився. Тепер ми були квити!


— Що вона казала?

Ми сиділи біля озера на безпечній відстані від шкільного подвір’я. З води віяло прохолодою, тож ми знайшли прихисток у Криївці, тобто в закинутій старій шопі. Колись там зберігали весла та інше човнярське причандалля, а також брали напрокат човни для коротких недільних прогулянок. Відтоді тут лишилося кілька побитих весел.

А ще Ісак, Данне, Кваша, Стефан та Пепсі настягали сюди всякого мотлоху, знайденого на сміттєзвалищі, тож ми мали допотопну розкладачку, журнальний столик, радіоприймач на батарейці, якого технічний геній Пепсі полагодив так, що з нього в певній черговості лунали гучні марші і прогнози погоди, сигнали перевірки часу і передачі про сільське господарство. До того ж у Криївці було кілька дерев’яних стільців, гасова лампа, залізна груба та примус.

На столі лежали купи хтозна-колишніх коміксів, майже ціла колода карт і декілька порнографічних журналів. На підлозі валялося повно недопалків та засохлі жуйки.

А загалом це було приємне приміщення, куди дівчат не пускали. Всіх, крім, звичайно, Катті. Бо вона дозволяла хлопцям мацати себе за груди і розповідала вельми пікантні історії про те, що дорослі роблять ночами.

Кваша приніс із собою чимало цигарок-самокруток.

Ми затягувалися різким, ядучим димом. У животі від того крутило так, ніби вмикалася бетономішалка, що перемелювала на кашу картоплю, білий соус і котлети. Ми з усіх сил удавали, що ловили кайф, і для нас не було більшої втіхи, як затягувати в себе ту нудотну смердоту.

Будь-яка настороженість між нами зненацька безслідно випарувалася. На перерві вони всі мене обступили — і співчували, і переймалися, і захоплювалися тим, що я змусила дорослу людину втратити самовладання.

На мене раптом стали зважати.

Ісак сам привів мене до Криївки. То було справді потайне місце, а біля дверей завжди хтось стояв на сторожі. І пильнував, щоб сюди не забрели ніякі зануди, ябеди, дівчиська або вчителі.

Тепер я належала до хлоп’ячої гоп-компанії. Злий дух, що вселився у мене, задоволено гиготів.

Поки Данне зішкрябував своїм складаним ножиком засохлу шкіру на давній рані в себе на коліні, я плела небилиці про те, як сердито мене вичитувала Плиска. Усі задоволено всміхалися, хоч добре знали, що то брехня. Насправді Плиска спитала, які я маю проблеми, і дивилася на мене великими занепокоєними очима. Але навіщо мені про це розповідати? Та краще б уже вона гнівалася. Через ті очі в мене душа була не на місці.

Ісак хихикав разом із усіма. Він так і не зізнався, що все сталося через нього. Що він мене перемахлював. А я не мала жодної можливості щось спростувати. Якщо він хотів похизуватися, то похизувався. Хоч я теж могла б розповісти про куртку «MOTÖRHEAD». Ми з ним — одного поля ягоди.

Я придивилася до нього: він сидів і випльовував крихти тютюну, що прилипали до губ. І мені навіть здалося, що я помилялася. Може, він і не такий йолоп, як я спершу думала.

— Що мені робити? — спитав він, коли я закінчила розповідати. — Плиска сказала, щоб я завтра приніс у школу своїх птахів.

— То й що? Візьми та й принеси, — пхикнув Кваша, вдаючи із себе мудрагеля.

— Та приніс би. Якби вони в мене були, — мовив Ісак.

— Якби були? — скрикнув Кваша. — А чого ж ти ними хвалився?

— Знічев’я, — відповів Ісак. — Злетіло з язика.

Я чудово його розуміла. Бо ж сама сказала, що маю собаку. Хоч Кільрой і зник.

— Скажи, що вони десь полетіли, — запропонувала я.

— Вже пізно це казати, — буркнув Ісак. — Але вона так несподівано мене про них запитала, що я пообіцяв принести.

— О, то скажи, що вони зранку ще сонні, — підключився Стефан.

— Вона однак не відчепиться, — промимрив Ісак.

— Я все влаштую, — бовкнула я, не подумавши. — Я влаштую так, що твої птахи завтра вранці будуть у класі.

— Як? — спитав Ісак і здивовано закліпав.

— Це моя справа, — відповіла я, не уявляючи, як і з чого почати.

Тієї миті щось страшно задеренчало.

То задзвонив заведений старий будильник на журнальному столику. Він нагадав нам, що пора вертатися до школи.

Нарешті можна було загасити ці гидезні цигарки.

Я трохи відстала. Мені треба було сходити до вітру. Так, щоб ніхто не бачив.

Хай там як, а я відчувала задоволення. От тільки навіщо було обіцяти принести в клас птахів?

Коли я зайшла до спортзали, всі вже розминалися. Голуб чогось злився.

Він підстрибував на місці, щоб розігрітися.

— Марш перевдягатися! — гримнув він. — Швидше воруши ногами, ти й так запізнився!

Хай йому грець, де я візьму птахів? Може, позичу в когось зі знайомих? Але навряд чи в них є брунатні. І навіщо він ляпнув, що птахи брунатні?

Моя голова так розколювалася від думок, що я нічого не помічала. Отямилася лиш тоді, як почула довкола себе вереск і галас. Біля мене металися напівголі дівчата. Вони махали трусиками, штаньми та майками, намагаючись ними прикритися. Анна пожбурила в мене своїм чоботом, адже мама загадала їй взяти чоботи на випадок дощу.

Лише Катті трималася спокійно. Вона весело мені всміхалася і погойдувала тілом так, що в неї підстрибували груди.

Спершу я нічого не второпала. Що це з ними сталося? Від кого вони ховалися? Потім таки збагнула. Мене занесло в дівчачу роздягальню! Я так поринула у свої роздуми, що забула про свою хлопчачу роль! От халепа! Добре, що хоч сама не роздяглася.

— Ану геть! Геть звідси, збоченцю! — зарепетувала Фріда, натягаючи мені на голову трусики.

Тепер я нічого не бачила.

Потім хтось вчепився мені в руку. Напевно, Анна зараз покаже мені, де раки зимують, подумала я. Вона тримала мене, мов у лабетах, і я загилила їй носаком у худу ногу.

— Краще відпусти! А то пошкодуєш! — прохрипіла я.

Аж тут я почула, як той, у кого влучив мій носак, застогнав. І навіть якось не по-дівчачому.

— Ти сказився, лобуряко! — загорлав хтось.

То був Голуб! Він випхав мене у двері. Я ледве переставляла ноги. До того ж труси вже сповзли на голову, і я в них була ніби в чепчику.

Голуб дивився на мене з неприхованою відразою. Я мала вигляд інакший, ніж «його хлопці».

— Я з тобою ще розберуся. Будь певен, Симоне! — зловісним голосом пообіцяв він.

Решту уроку мені довелося сидіти в хлоп’ячій роздягальні. Оце так покара! Якби ж то Голуб знав!

Я зіщулилася на лавці, вдихаючи гострі запахи поту та старих кедів. За якийсь час вереск, крики і тупіт гумових підошов пронизав Голубів свисток. Хлопці залетіли в роздягальню. Вони поскидали з себе мокрі спортивні костюми й голяка побігли в душ. Я з цікавістю роздивлялася їхні цюцюрки, що погойдувалися у них між ногами і були схожі на сосиски, редиску і моркву-коротельку.

Тишком-нишком я засунула руку собі в труси і помацала ватяну качалку. Вона була на місці!


Загрузка...