Дона Флор та двоє її чоловіків

Післяслово

Коли на початку 80-х я написав есей про цю книжку, характеризуючи її як роман про стосунки[86], то був точнісінько на місці самої дони Флор: плив проти течії.

Я запекло боровся проти усталених норм, які диктували, про що та як саме слід говорити, коли йшлося про «Бразилію». І не про ту конформістську Бразилію — національну державу, зображену крізь економічну чи то пак політичну призму, що рецептом її успіху була боротьба на користь так званого «розвитку» і проти авторитаризму, а про менш помітну колективну Бразилію, яка простежувалась у соціальних прошарках, їхніх приземлених цінностях, добре втілених, наприклад, у геть не антагоністичній Бразилії Карнавалу, релігійних свят, футболу, народної музики, національної кухні, жартів та, зокрема, у давніх «забутих» та захованих від пильного ока аналітиків ієрархіях; ту Бразилію, у якій жили такі неоднозначні й парадоксальні персонажі, як от Педро Маласартес, Макуніма, Авґусто Матраґа і ця виразна та чудова героїня Жоржі Амаду, що всупереч звичним нормам західних affaires du coeur[87] виходить за рамки трагічного вибору Елоїзи, Джульєтти, Ізольди, Еми, Луїзи і низки таких же пристрасних жінок, які опинилися заручницями обставин, геть неприйнятних та немислимих, — бо де ви бачили щастя відразу з двома чоловіками?

Таке зовсім не ортодоксальне й антибуржуазне трактування комфорту в стосунках однієї жінки з двома коханими чоловіками на противагу всім традиційним пересудам вельми яскраво зобразив автор роману Жоржі Амаду.

Між двох вогнів опиняється героїня історії. З одного боку Гульвіса, перший чоловік Флор, ярижник, що за друзів та гульки рідну матір продасть, молоде життя якого закінчилося просто посеред карнавалу, а з іншого боку — доктор Теодоро Мадурейра, поміркований, забезпечений, освічений і врівноважений другий чоловік, фармацевт, який вириває Флор із самотніх і сумних лабетів удівства.

Історія не була б така цікава й захоплива, якби не одна оригінальна деталь: кохання дони Флор до Гульвіси, навіть після заміжжя з Теодоро, не дає душі покійного відійти у вічність і розчинитися в неминучому забутті. Сила їхніх хоч і перерваних смертю почуттів, не дає небіжчику померти назавжди, а воскрешає Гульвісу, який постає не в жалюгідному післякарнавальному образі, а сексуальним, із крові та плоті, чоловіком, спраглим любощів, — тієї палкої пристрасті, за якою так тужила дона Флор у фінансово стабільному, прісному, рутинному та вельми передбачуваному подружньому житті з другим чоловіком.

Дона Флор, як і інші героїні в схожій ситуації, розривається між двох чоловіків, які мають не просто різні, а діаметрально протилежні погляди, світогляд, ідеологію й цінності. Як баїянський Діоніс, Гульвіса — людина ночі, сексу, азарту і богеми, простору, в якому панують крайнощі, де мета і способи її досягнення перебувають у перманентному дисбалансі. Його життя не вписується ні в раціональний плин буденності, ні в рамки усталених норм, що розділяють законне від злочинного, чорне від білого, свято від будня. Так він і живе, силкуючись примирити ті цінності, тому для нього життя, що зводиться до зустрічей, пиятик, гулянок і спілкування в галасливих компаніях, важливіше за особисті стосунки з їхніми рамками та ненависними межами.

Теодоро Мадурейра — кардинально протилежний. Його життєве правило: «Для кожної речі своє місце та кожна річ на своєму місці», — принцип, без якого нічого у його впорядкованому світі не діятиме. Фармацевт звик дозувати ліки, Теодоро Мадурейра — справжній маніяк рівноваги та завбачливості, розважливого життя. Такий собі Аполлон тропіків. Яскравий приклад збалансованого суспільства, в якому поблажливість (для друзів) межує з суворими законами (для ворогів). Між розпорядком вдома, де все має своє відведене за правилами ієрархії місце, та між вулицею, де, здавалось би, всі рівні, тому там панує вічна плутанина, виникають конфлікти, бо складно зрозуміти, хто твій співрозмовник, і показати йому, хто є ти. Усе відбувається в межах трикутника — Флор, Гульвіса і Теодоро; дім, вулиця й потойбіччя; порядок, помилки та обставини; чоловік, дружина та коханець, — хто ж переможе в тому рутинному дуалізмі, ми дізнаємося, зрозумівши цей твір. Бо орієнтованість сучасності на рівноправ’я, на особисте щастя, на безумовне верховенство частини в цілому все одно приводить до неминучого вибору однієї сторони, скажімо, «Гульвіси» (або ж vadio — любощі) — що її характеризує втіха, відсутність обмежень і дружба, — або ж іншої, назвімо її стороною «Теодоро» (або ж теомана), зосередженого на дотриманні правил, що поширюються на всіх без винятку — адже є ситуації і навіть системи, у яких невідповідність між стилем життя Гульвіси і Теодоро надзвичайно впадає у вічі. Така невідповідність — це красномовна межа переходу від консервативних традицій до сучасного сприйняття світу. Між суспільних прошарків, де люди дотримуються моралі, та систем, у яких перманентно загострений диспут особистих інтересів (і прав) та колективних правил.

Виявити розбіжність між сучасним дуалізмом дозволеного та забороненого, гнобленого та гнобителя, чорного та білого, сеньйора та раба, волі та цензури, ось що становить підґрунтя багатьох теорій у Бразилії.

Розбіжність між людьми та встановленими законами ці теорії пояснюють расовим дефектом, симптомами відсталості чи то пак незрілості, ба навіть певної інфантильності країни, або ж беззаперечним фактом економічної структури — диявольський патримоніальний капіталізм або ж сучасність (мало хто здатен відрізнити їх) — це матиме значно більшу силу, ніж саме соціальне життя.

Дона Флор, як ніхто інший, відчула цю невідповідність. Насолоджуючись рутинним, передбачуваним існуванням (уперше в житті вона має змогу відкладати гроші), кожної миті відчуваючи явні переваги свого ситого, розміреного життя з добре збалансованими доходами та витратами, дона Флор одначе тужить за неспокійним і дивним коханням до першого чоловіка. І це парадоксально, адже той чоловік був негідник, паливода, волоцюга, п’яниця й бабій. Потреба Флор у першому чоловікові така велика, що він приходить до неї у вигляді духу, сповненого жаги та пристрасті, пропонуючи те, що ніколи досі не ототожнювалося із загробним світом: любощі і пристрасне кохання, зухвалу хтивість та карнавальний настрій.

Ось той несподіваний поворот, що так жахає дону Флор, яка вже встигла звикнути до банальних подружніх стереотипів. Ось те, що змусило її постати перед світоглядною дилемою. А чи можливо звикнути до дилеми? І коли саме парадокс перетворюється на протиріччя? Коли і за яких обставин те, на що, здавалося б, немає ради, стає зрозумілим? Коли? — запитання, що ним у творі часто спекулюють — за яких обставин можна перетворити безвихідний дуалізм на продуктивний трикутник, досконаліший за Святу Трійцю? Бо якщо на небесах Господь існує в трьох іпостасях, і три іпостасі — у Господі, то чому б на землі такому не трапитися?

Відповідь на запитання, поставлене в романі, криється, зокрема, в магічному Спасінні, що ним Жоржі Амаду примирив перебільшені, екзальтовані та крайні вияви життя. Двоє можуть легко стати трьома, доки між ними існуватиме очевидний зв’язок, трансформований у певного суб’єкта. Адже якщо поділити два, то отримуємо рівні частини, без залишку, що вельми драматично зобов’язує приймати сторону когось одного; число ж три створює той залишок, що спричиняє градацію й породжує ієрархічний зв’язок, відновлюючи єдине ціле.

У цьому сенсі відмова обирати, ця приречена сучасною мораллю позиція, базована на перевазі одного з варіантів, охоплює значно вагоміші внутрішні стани, ніж страх або зневага. Адже, що багато разів підтверджено в творі, ця відмова і є вибір! От гаразд, а хто сказав, що обирати обов’язково? За умови свободи існує щире кохання й зв’язок, що має всепереможну силу, то чому ж не можна просто зігнорувати той вибір, не обирати, а ввести в ту безкінечну дилему третє поняття або ж стосунки? Посередництво, що хоча і почасти, але все ж є складовою будь-якого успішного процесу змін. Адже поступ у різноманітних способах життя передбачає рецидиви, що, втім, сприйматимуться як докорінно нові прояви, водночас увиразнюючи і роблячи очевидними давні практики. Це за умови, якщо ви не перешкоджаєте процесу створення мостів між ними.

І якби дилема двох чоловіків перечепилась би об буржуазну поважність, то дона Флор повторила б нещастя своїх предків, підтвердивши, як важливо дружині дотримуватися вигаданих норм, щоб захистити власну честь і добре ім’я своїх батьків, братів і чоловіків. Джульєтта не змогла протистояти колективній думці своєї сім’ї на користь особистих стосунків із Ромео. Романтичний індивідуалізований зв’язок було витіснено абсолютною дуальністю сімей. Між берегами, складовими яких є щоденність і пригоди, життя й смерть, рутинні любощі та пристрасний секс, немає третьої позиції. Або Батько, або Син його. Але — запитав би Жоржі Амаду — як щодо Духа Святого? Живого та єдиносущного єднання з ними обома? Чому тому зв’язку, що він, наче їжа, на якій спеціалізується дона Флор, не стати рецептом, що не витіснив би одну зі складових дилеми, а оживив і відродив її, додав їй барв, а не перетворив на руйнівну та суперечливу?

Іронія, карнавальна та інтуїтивно-реляційна перспектива Жоржі Амаду торують шлях крізь весь роман. Чи то пак, вимірковують той шлях. У цьому сенсі, Дона Флор та двоє її чоловіків — не просто такий собі баїянський роман, де формула сумнівного успіху повторюється, як писав не один університетський критик Сан-Паулу про цей пост-лівий твір Амаду. Бо він також — і зокрема! — пропонує нам обирати, не обираючи.

Дона Флор трактує послідовність та одночасність її двох любовей не лише як конфлікт протилежностей, а як взаємозалежність та взаємодоповнюваність. Таке, що можливе до втілення, щойно стане зрозуміло, що стародавні соціальні практики можна розглядати як духовні, а не як єдино центральні у суспільстві. Інклюзія, витіснена з сучасного дуалізму, що віддає перевагу трактуванню суспільства як низки незворотних взаємовиключних і конфліктних понять, викриває давні недоречності. Отже, те, що дона Флор постає перед вибором, не є складовою її існування. Тут ідеться про дещо набагато глибше. Своїми діями героїня примушує задуматись: а в чому ж полягає оте недоречне. Яке суспільство здатне уникнути дилеми чи суперечок між практикою й теорією; у якому суспільстві немає конфліктів між новим і давнім, між інтересами окремої особи, групи осіб, партій, класів та встановлених ними норм і правил.

Проблема полягає не в тому, щоб виявити щось «недоречне», а в способі, як оте «недоречне» подолати. Дискомфорт, зумовлений невідповідністю, не може бути виправданням того, аби просто сказати, що «оце все» — безглузді дурниці і наше життя відстале, бо навіть мінімальні спроби щось змінити геть не ефективні в Бразилії. Таке світобачення видає цілковиту соціологічну наївність, бо ж яке суспільство не переймає, не всотує й не бере за приклад інститути і цінності інших систем та культур? Проблема полягає в тому, щоб знайти місце цим протисистемним речам у конкретному суспільстві.

Один із варіантів як цього домогтися — критично обдумати, — що і зробила дона Флор, — силу конфлікту. Фабула цього методу передбачає те, що прийняття нових стилів життя дуже часто трансформує давні звички в нав’язливі спектри. Але дона Флор не припускається типової політичної помилки бразильських соціологів, які вважають, що нове автоматично витіснить старе. Навпаки: вона вчиться балансувати між старим і новим. Знаючи ціну традиціям, які були частиною єства дони Флор, вона дозволяє Гульвісі певним чином стати частиною свого життя, адже розуміє, що витіснити його зі свого світу вже нереально. Вона ретельно обдумує та визнає причини та ієрархію своїх жадань, можливість, задовольнивши їх, продовжувати гідне життя з обома чоловіками. Зауважте, один із них і не здогадується про існування іншого, а дона Флор, як розумна людина, знає про них обох і вміє втримати баланс. Вона розуміє, що важливо вийти за рамки цензури, щоб свобода, яка в тій цензурі тіснилася, змогла розквітнути.

На мою думку, це вельми захопливий роман, відверто популістський, сповнений бразильського щодення, пронизаний чуттєвістю й написаний не з-під батога чи під впливом якихось обставин, де яскраво змальовано життя вдови, яка щиро кохала двох чоловіків, до того ж обидва вони були законні — один — небіжчик, який божеволіє від пристрасті; інший — живий, прихильник розміреного, впорядкованого подружнього життя; у романі показано неймовірну силу цього любовного трикутника на тлі невідомої та суперечливої Бразилії, суспільство якої не визначилося ні щодо минулого, ні щодо теперішнього. Абсолютна новизна, дозвольте мені нарешті поставити крапку в цій післямові, поки вона не переросла у ще один твір, новизна, за допомогою якої дона Флор із притаманною їй безпосередньою простотою закоханої жінки створила і донесла нам таке виняткове трактування свого бачення кохання.

Жардім Уба, 2 та 10 січня 2008 року