Дона Флор та двоє її чоловіків

Щосереди Шанґо ласує амалою[67], а в інші дні їсть черепах та баранину (ажапа та агута).

Еува, богиня джерел, терпіти не може кашаси та курятини.

Іямассе полюбляє страву з фазана — конкем.

Для еґума готуйте козла та півня.

Омолу ненавидить краби.

Манірна Ошум, яка обожнює дзеркала та віяла, любить їсти страви з батату, цибулі та креветок. Як гарнір до козлятини, улюбленого м’яса цього божества, слід подавати кукурудзяне борошно з пальмовою олією та бджолиним медом.

Ошоссі, найшанованіше божество, король Спокою й чудовий мисливець, страшенно вибагливий у їжі. У лісі він полює на вепрів, а рибу їсть лише очищену і на дух ненавидить батат і білу квасолю, а ще він зневажає вікна, адже його домом є дикі чагарі. Для войовничої богині Янси, яка не визнає смерті, не варто подавати салат-латук або сапоте, її улюблена страва — аракаже.

Квасоля з кукурудзою — для Ошумари, а для Нана — добре приправлене каруру.

Божество доктора Теодоро, як усіх серйозних та ввічливих людей, — Ошала. Коли він так впевнено крокує в своєму білому костюмі, з фаготом у руках, то нагадує Ошолуфа, найповажнішого прабатька всіх ориш. Серед його кулінарних вподобань страви з батату, білої кукурудзи та білої квасолі. Ошала на дух не виносить жодних приправ, не вживає солі й терпіти не може оливкової олії.

Кажуть, що до азартних ігор та гульбищ Гульвісу навертав Діді, проте тричі було доведено, що божеством покійного був Ешу і ніхто інший. Якщо навіть Ешу і диявол, то що з цього? Можливо, йшлося про Люцифера, грішного янгола, який збунтувався, вбрався у вогонь і пішов проти законів Божих.

У їжі Ешу невибагливий, молотить усе підряд, а от з напоїв визнає лише чисту кашасу. Вночі Ешу тиняється завулками, неодмінно обираючи найважчий, найвужчий та найнезручніший шлях. І всі про це знають, адже кожен, хто має за покровителя Ешу — бешкетники.

А найбешкетнішим був Гульвісин Ешу.

УЖЕ ОТ-ОТ КРУП’Є ОГОЛОСИТЬ ОСТАННЮ СТАВКУ, НАДВОРІ ЗАЙМЕТЬСЯ СВІТАНОК, ТОЖ У ЗАЛІ ПАНУЄ ВТОМА. Мадам Клодетта, яка вже геть втратила надію, ходить від гравця до гравця, благально простягаючи руки. Їй уже не вдається надати своєму голосу та поглядові належної грайливості, запоруки успіху. У неї вже не зосталось і крихти самоповаги, а лише страх померти голодною смертю. Вона вже не говорить із загадковим паризьким акцентом: mon chéri, mon petit coco, mon chou — лише плямкає беззубим ротом, благаючи дати їй фішку хоча б у п’ять мільрейсів. Ні, грати вона не збиралася, цю фішку вона виміняє на гроші, що забезпечать їй сите завтра.

Якби ж то їй вдалося проникнути в казино, обійшовши швейцара чи розчуливши його, якби ж тільки він забув про наказ не пропускати таких, як вона, звісно, мадам Клодетта поставила б цю фішку і, не виключено, виграш подвоївся би чи й потроївся, а це означає, що вона змогла б оплатити огидну брудну комірчину в тій халабуді на Пелоуриньйо, де вона жила зі щурами та бридкими величезними тарганами (вони повзали по її ліжку). Щоранку її будили крики та лайливі погрози негайної розправи Смердила, який збирав плату за оренду житла для сеньйори Імакулади Тавейри Пірес, власниці цього і низки інших будинків, у яких жила біднота, а гроші ці йшли на благодійність сеньйори.

Домовитися про відтермінування оплати? Можливо, вдасться вблагати почекати день-два, якщо Смердило матиме настрій дозволити вдовольнити його потреби. Жахлива ціна для всіх, хто знав його (жахлива навіть для мадам Клодетти, яка впала так низько, але поруч зі Смердилом була запашною квіточкою).

Зараз їй було близько сімдесяти років (а може, й усі сімдесят), на потилиці де-не-де стирчали ріденькі пасма розкішного колись волосся, беззуба, майже сліпа, вона, звісно ж, не могла більше заробляти своїм почесним ремеслом, а колись же до неї стояли черги, щоб причаститися забороненим та жаданим плодом. У сорок років (а їй тоді не можна було дати більше двадцяти п’яти), у самому розквіті сил та краси вона переїхала до Баїї з Сан-Паулу, а до того побувала в Буенос-Айресі, Монтевідео та Ріо. Та про своє блискуче та бурхливе минуле в неї зостались дуже бляклі спогади, адже розкіш та багатство минули, не залишивши в її житті жодного світлого сліду, жодної радості.

А починала вона з шикарного пансіону «Європа» на Театральній площі, де какаові полковники кидали до її ніг п’ятсотмільрейсові купюри, щоб сповна спізнати всі тонкощі жаданої насолоди; і отак від вулиці до вулиці, рік за роком котилася вона долі, аж поки докотилася до брудних канав борделю Жулао Пілар та будинку розпусти Карне Подре. А потім і там їй уже не стало місця. Тулилася по жалюгідних закамарках, а в роті в неї й горобець не наслідив. Вечорами тинялася найтемнішими завулками і пропонувала віддатись хоч за копійчину. Якось їй трапився негр, який змилувався над нею й, даючи їй монетку, наче аж лагідно промовив:

— Пора тобі до своїх онуків, бабуню, бо ти вже геть ні на що не годишся…

Але не було в неї онуків, не було і родичів, друзів, анікогісінько… Не мала вона і пристойного одягу: її елегантні сукні перетворилися на купу смердючого дрантя. Вона продала все, що мала. Останню свою коштовність (родинну реліквію), яку, мов зіницю ока, берегла вона до найгірших часів, продала років із десять тому (а може, і значно давніше, мадам Клодетта давно вже втратила лік часові), і попрощалась вона з таким цінним для неї бірюзовим намистом у провулку вулиці Сан-Мігель, продаючи його одному легковажному, проте дуже галантному кавалерові Гульвісі за вельми пристойну ціну.

І ось зараз, біля рулетки, у вирішальний момент цієї азартної ночі, в останньому оберті білої кульки по чортовому колесу, без жодної фішки, копійчини — тобто, без надії, мадам Клодетта згадувала Гульвісу. Чи вигравав він, чи програвав, чи щастило йому останнім часом, чи ні, не було ночі, щоб він не дав їй бодай однієї фішки в десять тостадо. А якось йому поталанило мало не банк зірвати у «Табарисі», він вийшов тоді з повними кишенями грошей, пішов на район святкувати в гучній компанії друзів, вихиляючи чарку з кожним, кого зустрічав. Жінкам, мов король Карочинья, він роздавав тоді по п’ять і по десять мільрейсів, а іноді і по двадцять, і по п’ятдесят. Ото було видовище: Гульвіса і процесія волоцюжок за ним.

От якби Гульвіса був живий, він неодмінно дав би їй бодай одну фішку, за яку вона змогла б поласувати біфштексом із квасолею чи навіть купила би пачку цигарок, і неодмінно лукаво б їй усміхнувся й промовив: «До ваших послуг, мадам, завжди до ваших послуг», — а вона б йому відповіла: «Merci, mon chou». Але, на жаль, він відійшов так рано, під час Карнавалу, якщо їй не зраджує пам’ять.

Тієї миті, коли вона згадувала Гульвісу, сталося щось неймовірне: досвідченого круп’є з повними жменями різнобарвних фішок у сто, двісті та п’ятсот, о, ті, що по п’ятсот, були особливо прекрасні, раптом немов ударило сильним струмом, він хрипло скрикнув, простягнув руки і десятки кольорових фішок покотилися підлогою.

Гравці притьмом кинулися підбирати їх, що там коїлось… скорчені чоловіки та жінки повзали по підлозі, вихоплюючи одне в одного фішки. Лише мадам Клодетта, немов заціпеніла від такого видовища, вона не ладна була зрушити з місця, аж доки круп’є, прийшовши до тями, позбирав уцілілі фішки. Того вечора вистачило всім, усім, окрім заціпенілої та приголомшеної мадам Клодетти.

Аж зненацька вона відчула, як чиясь рука запхала їй у декольте перламутрову фішку, ту жадану перлину вартістю п’ятсот мільрейсів, обмінявши яку, вистачить та ще й залишиться, щоб заплатити за кімнату і два тижні не перейматися своїм голодним завтра.

«Я до ваших послуг, мадам, я завжди до ваших послуг». Мадам Клодетті здалося, що вона чує цей зухвалий, глузливий голос. «Merci, mon chou», — мимоволі вирвалося з її вуст. Мов у давні добрі часи, вона попрямувала до каси отримати гроші. Голодна і змучена стара мадам Клодетта надто багато вистраждала за своє життя, щоби спробувати пояснити все, що відбувалося довкола. Воно ж і так ясно, що то просто якийсь гравець змилувався над старенькою і всунув їй за пазуху одну з поцуплених фішок. Але хай там як, вона подякувала: «Merci, mon chou».

ПРОКИНУВШИСЬ, ДОНА ФЛОР РВУЧКО ЗІРВАЛАСЯ З ЛІЖКА: ДОКТОР ТЕОДОРО ВЖЕ СКУПАВСЯ, ПОГОЛИВСЯ і почав одягатися.

— Я проспала все на світі…

— Люба, ти, мабуть, смертельно втомилася, нічого дивного. Це ж не жарти — стільки всього наготувати, організувати такий чудовий вечір та ще й обслуговувати гостей… Тобі треба відпочити. Полеж іще трохи, сніданок мені подасть служниця…

— Полежати? Та ж я не хвора…

Дона Флор миттю зібралась: уранці вони завжди разом пили каву і вона готувала чоловікові кускусові кнедлі, тільки їй вдавалося замісити тісто до смаку Теодоро, легке та пухке.

Вона втомилася, так, але зовсім не через вчорашнє свято; це була втома від недоспаної, як колись було, ночі, ночі напруженого вслухання у кожен крок знадвору. До того ж вона хвилювалася чи не помітив бува Теодоро чогось дивного в її поведінці, адже хоч учора була не середа і навіть не субота, а дона Флор одягла той прозорий мереживний пеньюар з їхньої першої шлюбної ночі.

— Який приємний спогад, люба, — сказав доктор. — А знаєш, є дати, що не відзначити їх — просто злочин, тож вибачай, якщо я сьогодні відступлюся від нашого календаря… — він завжди такий галантний, яка б жінка встояла?

Дона Флор погодилася, попри свої розбурхані почуття. На її вустах іще лишився солодкавий слід палкого поцілунку, на язику тлів такий рідний присмак її Гульвіси, та натомість вона отримала лише прісний і сухий дотик вуст Теодоро, яким він звично розпочинав їхні любощі.

Від того всеохопного сум’яття дона Флор геть розгубилася, геть втратила відшліфований за рік життя ритм до спільного і такого цнотливого задоволення з Теодоро. Вона була відсутня, як і тієї першої шлюбної ночі в Паріпе, і чоловікові не відразу вдалося подолати її скутість. Але, на щастя, якщо він і помітив якусь дивну поведінку дружини, то списав її на втому через організацію їхнього свята.

Рано-вранці, коли перший боязкий промінь спроквола торкнувся стін кімнати, дона Флор почула віддалені легкі кроки і мов упала у важкий безконечний сон, ніби після снодійного.

Вона взула домашні капці, накинула поверх нічної сорочки квітчастий халат, зачесалася й пішла в кухню. Та йдучи через вітальню, помітила голого Гульвісу, який безсоромно розлігся на канапі у всій своїй красі. Довелося розбудити його, перш ніж братися за кускус (із кухні вже чути було м’який аромат свіжої кави, що її варила покоївка). Дона Флор торкнулася Гульвісиного плеча, а він, ледь розплющивши одне око, пробубонів:

— На Бога, дай мені трохи поспати, я допіру прийшов…

— Ти не можеш тут у вітальні спати…

— Чому це?

— Я вже казала тобі: мені незручно…

Він невдоволено знизав плечима.

— А до чого тут я?.. Дай спокій…

— Знову ти за своє… Ну, будь ласка, Гульвісо, молю тебе!

Він знову розплющив очі й ліниво всміхнувся.

— Ну гаразд, дурненька, піду в спальню… Мій колега вже вийшов звідти?

— Твій колега?

— Атож, твій доктор… Хіба ж ми обидва не чоловіки тобі? Отже — колеги, кохана моя… — він лукаво поглянув на неї.

— Гульвісо! Негайно облиш свої жарти!..

Промовила це занадто голосно, і відразу ж із кухні пролунав голос служниці:

— Ви щось сказали, доно Флор?

— Емм… Так, я казала, що йду готувати кнедлі…

— Не гнівайся, кохана… — мовив Гульвіса, ліниво встаючи з дивана.

Він простягнув руку, намагаючись пригорнути дону Флор — ох, ця цнотлива голизна! — але вона випручалась.

— Ти геть сказився…

У коридорі чоловіки перетнулися і, дивлячись, як вони проходять один крізь одного, дона Флор відчула ніжність до них обох, таких різних, але все одно її чоловіків перед Богом і державою. «Колеги», — подумала вона всміхнено, та відразу ж схаменулася: «Господи милосердний, я вже стаю така ж безсоромна, як Гульвіса». А той лише по-змовницькому підморгнув їй і потягнувся до доктора язиком, здійснюючи низку порнографічних жестів. Дона Флор розізлилася. Ні, вона не терпітиме його хуліганських витівок, цих його безсоромних коників, брутальних двозначних натяків, і що ж це врешті-решт таке! Уже пора йому навчитися пристойно поводитися в порядному товаристві, у її домі.

Гладенько поголений доктор уже вдягнув жилет, піджак і лагідно промовив до неї:

— Ми сьогодні припізнилися, люба…

«Боже, мої кнедлі…» — спохопилася дона Флор і побігла на кухню.

ПІД КІНЕЦЬ ЗАНЯТЬ ІЗ РАНКОВОЮ ГРУПОЮ, КОЛИ САМЕ ВИРІШУВАЛИ, хто з дівчат приготує солодощі, які вчилися робити на попередньому занятті, дона Флор усім своїм єством відчула присутність Гульвіси, хоч поки що й не бачила його.

Вона ніяк не могла звикнути, що, крім неї, ніхто його не бачить, тому, зустрівшись із ним поглядом, коли він голий сидів собі отак безсоромно за столом, дона Флор аж здригнулася всім тілом. Але жодна з учениць ніяк на це не відреагувала: звісно ж, вони його не бачили, це була винятково її прерогатива — насолоджуватися красою свого голого першого чоловіка.

Учениці й далі безтурботно сміялися й жартували, навіть близько не здогадуючись, що серед них, у чому мати народила, сидить чоловік, витріщаючись на кожну і вивчаючи принади найсимпатичніших дівчат. Ну от, знову він за своє, знову зриватиме їй заняття й фліртуватиме з ученицями. Коли вже так, він іще має розповісти про ту хитрющу й підступну Інес Васкес дос Сантос.

Весело та грайливо пританцьовуючи, він тричі обійшов навколо поважної креолки Зулміри Сімоенс Фагундос з розкішними стегнами та величними бронзовими персами, особистої секретарки могутнього магната сеньйора Пеланкі Моуласа.

Схвально прицмокуючи на її стегна, Гульвісі раптом спало на думку на власні очі переконатися, а чи й справді її перса були відлиті з бронзи, не просто ж так спокусливо та пружно настовбурчилися пиптики. Тож він злетів у повітря, перевернувся догори дриґом і зазирнув простісінько в декольте красуні.

Дона Флор аж заніміла з жаху: вона оце вперше побачила, як легко та впевнено вдається Гульвісі зависати в повітрі; він вільно пересувався у будь-якій позі, навіть униз головою, залітаючи то зліва, то справа, щоб якнайкраще роздивитися дівочі груди.

Учениці не могли його бачити, але, ймовірно, щось таки відчували, бо були якісь занадто збуджені, весь час всміхалися, базікали та жартували. Дона Флор кипіла з люті, Гульвісине зухвальство не мало меж.

І таки не мало, бо спогляданням він не обмежився, а засунув руку в декольте, щоб особисто переконатися, з чого таки зліплено цей чудовий витвір природи…

— Ой! — скрикнула Зулміра. — До мене хтось доторкнувся…

Дона Флор, геть знавіснівши від такого неподобства, викрикнула:

— Гульвісо!

— Хто? Що сталося? Що ви сказали? — спантеличені учениці оточили Зулміру та дону Флор. — Що сталося, доно Флор? Що з тобою, Зулміро?

Зулміра лише загадково зітхнула.

— Мені здалося, що хтось схопив і стиснув мої груди…

— Було боляче?

— Ні… Радше приємно…

Дона Флор насилу себе опанувала, але Гульвісу сполохав її тривожний вигук.

ТОГО ВЕЧОРА ДВІЧІ АБО Й ТРИЧІ ГУЛЬВІСА лукаво звертався до дони Флор, хитро всміхаючись:

— Побачимо, хто візьме гору, кохана… Ти зі своїм доктором і своєю гордістю чи я…

— Чи ти?..

— Чи я зі своєю Любов’ю…

Це був виклик. Дона Флор, заручившись напередодні обіцянкою Гульвіси не брати її силою, а лише за взаємної згоди (і зараз це лише додавало їй упевненості в собі), готова була ризикнути і прийняти той виклик, адже вона не належала до тих, хто здається без бою. Хто пройшов крізь всеохопне пекло вдівства, витримавши всі спокуси, тому нема чого боятися.

— Моя гідність для мене понад усе…

Гульвіса тільки розсміявся:

— Ти говориш точнісінько, як твій доктор, кохана. Така смішна і старомодна, наче якась професорка…

Тепер розсміялась вона.

— А я і є професорка, і була нею ще задовго до знайомства з ним і навіть із тобою. Більше того, я впевнена, що мене як викладачку дуже цінують учениці…

— Ти ба яка зарозуміла кухонна професорка…

— Ти вважаєш, що я зарозуміла? Думаєш, я змінилася?

— Ти ніколи не змінишся, серденько моє. Твоєю єдиною перевагою завжди була честь. Утім, якось мені таки вдалося поласувати тією твоєю найвишуканішою стравою, поласую і вдруге… До того ж, хоч би яка славна ти була викладачка, в любощах завжди залишишся моєю ученицею… І я прийшов, щоб завершити тебе навчати…

Отак жартуючи і сміючись, вони проговорили майже до обіду. Дона Флор анітрохи не сумнівалася, що Гульвісі не вдасться запопасти її скарб, він не зламає її переконань вірної дружини. Бо юне дівча, яке ледь не захлинулося від першого кохання і легко та радо позбулося цноти на берегах Ітапоа — то одне, а досвідчена жінка, яка стільки всього пережила і знає ціну горю та радості — то зовсім інше. О, Гульвіса втомиться чекати. Проте Гульвіса мало вірив у таку незламну стійкість дони Флор:

— Ти станеш моєю в найнесподіваніший для тебе момент. Як і тоді… А знаєш, чому?

— Чому?

І цей нахаба пояснив:

— Бо любиш мене і глибоко в серці розумієш, що й сама цього прагнеш…

І той лукавий самовпевнений погляд… Але дона Флор і не думала відступатися від свого рішення долати спокусу:

— Цього разу твої старання будуть марні… тільки даремно згаєш час…

Спокійний і чарівний вечір розпочався для дони Флор досить тривожно.

Коли після вечірніх занять вона зачісувалася після ванни в самому лише бюстгальтері й трусиках, десь згори над нею пролунало схвальне прицмокування. І це попри те, що, перш ніж податись у ванну, дона Флор переконалася, що жодного з її чоловіків у той момент в кімнаті немає: доктор досі був в аптеці, а Гульвіса, налякавши на ранкових заняттях Зулміру, більше не показувався.

Вона підняла голову і побачила Гульвісу, який спокійнісінько сидів собі на шафі, теліпаючи ногами. У напівтемряві здавалося, начебто він і є отой дерев’яний ангел із церкви св. Терези. Його лукавий погляд жадібно пестив її плечі і безсоромно стікав, мов олія, вниз по її мокрому тілу. «О, Господи!» — прошепотіла дона Флор і похапцем схопила халат, щоб прикритися.

— Нащо, кохана? Хіба ж я не знаю кожної клітиночки твого тіла? Хіба ж не цілував їх колись? До чого ці дурниці?..

У граційному сальто — які витончені рухи! — його оголене тіло крізь світло та тіні невагомо опустилося на новий пружинний матрац їхнього кованого ліжка.

— Ти ба, та цей новий матрац м’який, мов хмара! Вітаю, люба, з чудовою покупкою.

Гульвіса ліниво випростався на ліжку, а вечірнє втомлене сонце осяяло його вдоволену чуттєву та вельми спокусливу усмішку. Дона Флор спостерігала за ним крізь юні сутінки вечора.

— Іди до мене, Флор, лягай отутечки, хочу кохати тебе на цьому неперевершеному матраці…

Дона Флор досі сердилася через вранішній інцидент — коли цей нахаба на її очах мацав Зулмірині перса, а та розпусниця ще й мала совість дістати задоволення, навіть не бачачи негідника, — тому відрізала:

— Тобі мало того, що ти накоїв? То ще й маєш совість сховатися й стежити за мною? Бачу, за цей час ти зовсім не порозумнішав, а міг би…

— Ну не будь така, крихітко… Лягай зі мною…

— Та як ти ще після всього смієш мене до себе кликати! Думаєш, я геть сором втратила?

Але Гульвісі не хотілося суперечок:

— Що тебе так розсердило, любове моя? Що я таке зробив? Подумаєш, трішки повитріщався на жіночу анатомію, мені ж просто стало цікаво, яка на дотик ця власність Пеланкі Моуласа, кажуть, він припадає до її грудей, мов немовля, — Гульвіса розсміявся, а потім заговорив знову: — Ну, люба, сядь хоча б зі своїм чоловіченьком, якщо вже так не хочеш лягати. Сідай, побалакаємо собі, хіба ж не ти завжди казала, що нам потрібно більше спілкуватися?

— Ага, я зараз сяду, а ти даси волю рукам…

— Ах! Якби я міг узяти тебе силою… Якби я міг узяти тебе силою, то хіба гаяв час на оці вмовляння? Силою, люба, я з тобою ніколи не кохатимусь, зарубай це собі на носі…

— Тобі заборонено взяти мене силою?

— Заборонено? Хто може мені це заборонити? Ні Бог, ані чорт не здатні мені щось заборонити. Невже ти цього не зрозуміла за стільки років спільного життя?

— То в чому ж річ?

— А чи хтось коли-небудь брав тебе силою? От скажи, ну бодай раз?

— Ніколи…

— От бачиш… Я просто давно собі заприсягнувся, що ніколи не візьму силою жодної жінки, і колись, коли Мірандау хотів проти волі однієї мулатки залізти їй під спідницю на схилах Уньяу, я не дав йому це зробити… А річ у тім, мила, що я волію отримувати лише те, що дадуть мені з власної згоди, від щирого серця. Хіба можна отримати задоволення, відібравши щось силою?

Уважно глянувши на неї, він усміхнувся.

— Ти сама даси мені все, чого так прагнеш, прекрасна Флорзиньє, і я шаленію від цієї думки… Так-так, ти сама до мене прийдеш, сама відкриєш своє чудове лоно і тоді ми обоє матимемо те, чого так прагнемо. Я не хочу любощів із присмаком ненависті, кохана.

Вона знала: кожне його слово — чистісінька правда. Його тілом гарячою лавою розливалась гордість, і здавалося, він весь аж сяяв нею. Випромінював оте невидиме марево і не як святий, а просто як чоловік: упевнений, може, навіть дещо самовпевнений чоловік.

Дона Флор іще трохи повагалася, й нарешті наважилася сісти коло нього на ліжку. Гульвіса лежав поруч, уважно за нею спостерігаючи. Дона Флор трохи заспокоїлася, проте колишня її впевненість десь поділася. Й ось його долоня ніжно ковзнула з її плеча до пупка. Обурена, вона рвучко встала:

— Та ти ж звичайне брехло… Я вже було подумала, що ти говорив від щирого серця, що ти вмієш тримати слово… А ти… варто було мені сісти, відразу ж розпустив руки…

— То й що? Я ж зовсім трішки тебе попестив, чи для тебе це вже теж означає — брати силою? Сядь сюди і послухай, кохана: я не силуватиму тебе, але спробую все, геть усе, тільки б ти погодилася покохатися зі мною з власної волі, чуєш? За кожної нагоди торкатимуся до тебе, за кожної нагоди я тебе поцілую. Так, кохана, я не брехатиму тобі, тому знай, що я зроблю все, що тільки в моїх силах, аби ти якнайшвидше знову стала моєю, бо моє серце згорає від знемоги і я просто божеволію, так скучив за тобою.

О, це таки був виклик: запекла боротьба чесної, вірної дружини супроти чарівливості, кмітливості та звабності Гульвіси.

— Я не приховуватиму, Флор, і не брехатиму: я щосили тебе спокушатиму, і коли той твій доктор найменше цього чекатиме, його мудра голова засяє новенькими рогами. А зважаючи на те, який він височезний, вони дуже йому личитимуть.

Виклик, кажеш, мій любий перший чоловіченьку, знаний на всі околиці жеребче, зграбний донжуане навколишніх борделів, вправний спокуснику молодих панянок та заміжніх жінок, виклик кажеш, е ні, цього разу не підкорити тобі цієї вершини: я чесна та вірна дружина, тож відстою добре ймення своє та мого чоловіка. Виклик прийнято. Отак подумавши та розставивши для себе всі крапки над «і», вона знову сіла біля Гульвіси:

— Не смій таке казати, Гульвісо, так негарно. Хочеш ти цього чи ні, але до мого чоловіка я попрошу ставитися шанобливо… Годі нам про пусте теревенити, поговорімо серйозно. Якщо я й кликала тебе, як ти стверджуєш, то тільки, щоб побачити тебе знову, поговорити, коли мені стає особливо сумно. У мене і на думці не було тих дурниць, про які ти кажеш. Чому ти про мене такої поганої думки?

— Я? Та чи я хоч раз щось погане сказав?

— Сім років я була твоєю дружиною, а ти тинявся вулицями і не лише гральними закладами. Ти перекидався в ліжку з кожною хвойдою Баїї і тобі цього було не досить, ти волочився і з дівицею, і з молодицею, і з якими завгодно жінками, та про тебе історії гірші, ніж про послідущих дешевих курв розповідали… До слова, я лише нещодавно дізналася, що ти плутався і з цією сухотною Інес, яка тривалий час була моєю ученицею…

— Інес? Ото та худюща? — Гульвіса мусив напружити пам’ять, щоб згадати ту тонку Інес Васкес дос Сантос з її хтивим личком та непогамовним апетитом.

— Ага, ту шкіру та кості забудеш… Невже тебе засмутив той порожній флірт? Зустрівся з нею разочок, і той був не з найкращих, мушу сказати. Та й стільки часу відтоді минуло, чи варто зараз тим перейматися?

— Не варто перейматися, кажеш, а от я про той твій порожній флірт дізналася тільки недавно… Уяви, скільки сорому я натерпілась, Гульвісо! Ти помер, у мене нове життя, новий шлюб, а мені й досі розповідають про твої розпусні походеньки… От я і покликала тебе, щоб раз і назавжди розставити крапки над «і» у цій справі. І зовсім не через те, що ти собі там надумав…

— Але ж, люба, що було — те загуло, тим більше, раз я вже тут, нічого поганого не станеться, якщо ми собі трішки покохаємося. Такої нагоди не варто втрачати… Ти ж теж цього хочеш, а про мене — то й говорити годі…

— Ти мав би вже зрозуміти, що я не з тих жінок, які дурять своїх чоловіків. Сім років ти водив мене за носа, зраджував наліво і направо… Сім років про це всі навколо знали й обурювалися…

— І ти зважаєш на тих сорок цокотливих?

— Бо ти не один раз із кимось волочився, ти робив це систематично, весь час… Інша давно би тебе покинула, відплатила б тією ж монетою й добряче зганьбила б такого чоловіка. А я так вчинила? Ні, я мовчки терпіла, бо я, Гульвісо, Богу дякувати, порядна жінка. Та що й казати, я жодного разу і не глянула на іншого, доки ти був живий…

— Я знаю, люба…

— Якщо ти це знаєш, чому ж хочеш, щоб я зганьбила Теодоро, хорошу і порядну людину, мого чоловіка? Він на руках мене носить, шанує й ніколи, чуєш, жодного разу мене не зрадив. Жоднісінького, Гульвісо, навіть було якось… — і дона Флор раптом замовкла на півслові.

— Якось було що, люба? — обережно запитав він. — Кажи далі…

— За ним чимало жінок мліє, та він їх навіть не помічає…

— Чимало, кажеш? А чи ти, люба, не перебільшуєш? Бо була одна-єдина, і та Маґнолія — перша повія Баїї, й саме її він так по-дурному відшив. Хто таке бачив, щоб поважний чоловік, наче якийсь хлопчисько, так злякався жінки, що мало «рятуйте» не закричав… Просто ганьба… Знаєш, як його після цього називають? Доктор Клізма, люба…

— Перестань, Гульвісо. Хочеш говорити відверто, гаразд, я згодна, але насміхатися з мого чоловіка, оце вже ні… Затям: я його люблю й поважаю, дуже ціную його ставлення до мене і ніколи не зганьблю його доброго імені…

— Але ж ти перша завела про це мову, моя пташко. Тож скажи мені, тільки щиро: кого ти більше кохаєш? Мене чи його? Тільки не лукав… Його чи мене?..

Він поклав голову доні Флор на груди, і вона почала ніжно перебирати його волосся. Каверзне запитання Гульвіси заскочило її й вибило ґрунт з-під ніг.

— Я не брехатиму йому, Гульвісо, він не заслуговує на таке…

Гульвісине обличчя осяяла мила, безневинна, майже дитяча усмішка. Дона Флор торкнулася кучериків на його грудях і від цього дотику її тілом розлилося солодке тепло. Тоді він упевнено сказав:

— Тепер я не сумніваюся, що мене ти кохаєш більше.

— Ні, ти цього не вартий…

Рука дони Флор намацала шрам від ножа: як же любила вона гладити цю близну — спогад про бійку після втечі Гульвіси з коледжу. Ах, Гульвіса, такий легковажний і нерозважливий, такий милий!

Надвечірнє сонце проникло в кімнату, а легенький бриз бавився зі світлом і тінню.

— Я дуже сумував за тобою, кохана, моя туга була така безмежна, що давила на груди, наче тонни сирої землі. Хотів прийти до тебе ще раніше, задовго до того, коли ти вперше покликала мене, але мене тримав мокан, що його дав тобі Діді, я тільки щойно зміг від нього звільнитися… Бо лише тепер ти покликала мене по-справжньому, тільки тепер я став тобі потрібен…

— Я теж весь цей час сумувала за тобою… Хоч і мучилася з тобою за життя, та як тебе не стало, я теж ледь не померла…

Раптом у грудях дони Флор забриніло дивне відчуття, їй хотілося чи то сміятися, чи то без причини плакати, але так тихенько, щоб чула тільки сама. Від ніжного дотику його руки, від білявої голови, що мирно спочила на її грудях, тілом розлилося спокійне тепло, і страшно було поворухнутися, щоб не сполохати цю мить. Дона Флор повільно нахилилася до Гульвісиного обличчя, а він повільно підняв своє, і їхні вуста злилися в поцілунку. Дона Флор ледве встигла вирватися з його обіймів, відчувши, як земля втікає з-під її ніг…

— Ах, милий Боже!

Не варто було ні на мить відступати і піддаватися пристрасті, щоб диявол її не обдурив…

Насвистуючи, Гульвіса вдоволено подався до шафи. Чи то з цікавості, чи щоб не заважати доні Флор збирати по кімнаті друзки її ослабленої волі та рішучості.

КОЛИ ДОКТОР ПРИЙШОВ ВЕЧЕРЯТИ, ДОНА ФЛОР УЖЕ ЦІЛКОМ СЕБЕ ОПАНУВАЛА і, здавалося, її рішучі наміри зберегти вірність чоловікові, не заплямувати його репутації, тільки зміцнилися. «Я ніколи не зганьблю твого доброго імені, ніколи не наставлю тобі рогів, Теодоро. Краще вже вмерти».

Хай там що, треба триматися, не відступати ні на крок, не дати йому щонайменшого шансу збурити її почуття, не дозволити плоті втрутитися в цілісність світосприйняття — як в особливо важкі часи її рятувала йога — не зрадити своїм благочестивим переконанням на користь ганебним спокусам та домаганням Гульвіси. Якщо він і надалі захоче її бачити, то варто навчитися опановувати себе, і підтримувати з ним винятково платонічні стосунки, бо жодних натяків на щось більше дона Флор не могла собі дозволити.

Вона не приховувала — і навіть не намагалася приховати — своїх почуттів до покійного колишнього чоловіка, її першого великого кохання. Адже це він розбудив колись у ній жагу до життя, вихопив із чіпких лап матері та Ладейри-до-Алву і поклав до її ніг щастя, замішане на стражданні. Її сповнювало воістину дивне, незрозуміле почуття, якась глибока ніжність, щось зворушливе, невагома суміш добра і зла.

Вона була щаслива бачити цього нахабу, говорити з ним, сміятися з його жартів і дотепів; вона була щаслива знову відчувати, як стискається її серце від тихих кроків на нічній вулиці, наче колись, у ті далекі безсонні ночі. Одначе тепер їхні стосунки радше нагадували ніжну дружбу без колишніх сварок, без обіцянок і бурхливих та пристрасних баталій у ліжку. Ліжко! Ось де найбільша небезпека! Територія, сповнена пасток і неминучої поразки її достойної вірності.

Зараз, коли вона вдруге заміжня й щаслива, єдине, на що Гульвіса може розраховувати, — це на їхні цнотливі стосунки, так, ніби їхня безсоромна пристрасть після його смерті має раптом перетворитися на платонічну закоханість, позбавлену будь-яких натяків на плотські втіхи, на суцільну насолоду душі. На тілесну насолоду має право лише її другий чоловік, лише докторові Теодоро щосереди та щосуботи доступні солодкі любощі з доною Флор. Гульвісі були відкриті двері тільки в її сни, вільний від подружнього щастя час, і хтозна, чи не від тих снів певним чином залежало щастя дони Флор?

От якби тільки Гульвіса пристав на її пропозицію, от якби не відкинув варіанта ніжного, платонічного почуття між ними, його присутність, присутність веселого друга, урізноманітнила б розмірене, буденне і монотонне життя дони Флор, що стало тепер її щастям. Колись Мірандау, знаний філософ та мораліст, сказав був про це: «Щастя — доволі нудна річ, воно, мов прісна застояна вода…

Якщо ж Гульвіса не погодиться на такі обмеження, доні Флор доведеться розлучитися з ним назавжди, порвати всі зв’язки, бо навіть їхній духовний зв’язок легко може заплямувати репутацію її теперішнього чоловіка і прикрасити його світлу голову ганебними рогами.

Такі роздуми зміцнили її наміри та її тверде рішення, заспокоїлась її збурена душа, кинула вона до рота м’ятну пастилку, щоб перебити гострий медовий присмак зухвалого поцілунку з Гульвісою і, як завше, тепло зустріла доктора Теодоро, взяла його піджак і жилет, запропонувавши натомість свіжий піжамний жакет. Доктор Теодоро, як завжди, чи він вечеряв, чи працював за своїм письмовим столом, чи вивчав нові партії на фаготі, одягнув піжамний жакет поверх сорочки з краваткою — саме так він почувався комфортно.

За вечерею дона Флор помітила, що її чоловіка щось мучить. Він був якийсь відсторонений, майже не розмовляв, мляво їв навіть свою улюблену страву — телятину зі смаженим маніоковим борошном, яйцями, ковбасками і перцем. Було очевидно, що доктор був чимось стурбований, тож дона Флор, як і належить хорошій дружині, серйозно розхвилювалася.

І вже аж коли дійшла черга до кави (з домашніми тістечками), доктор Теодоро нарешті заговорив, хоча йому це далося нелегко:

— Кохана, маю з тобою порадитися, почути твою думку про дуже важливу справу, що стосується нас обох…

— Звісно, любий…

Але він не поспішав розпочинати розмову, мовчав, занурений у себе, вочевидь, добираючи слова. Що ж таке важливе хотів їй сказати Теодоро, що могло так вибити його з колії? Дону Флор так збентежила чоловікова нерішучість, що вона аж забула про власні гризоти.

— Теодоро, що сталося?

Він глянув на неї й прокашлявся.

— Я б хотів, щоб, приймаючи це рішення, ти насамперед дослухалася свого серця і вчинила тільки так, як воно тобі підкаже.

— Господи, та що ж урешті-решт сталося? Благаю, Теодоро, не мовчи…

— Річ у тім, що… Ем… словом, будинок продається…

— Який будинок? В якому ми живемо?

— Так. І ти знаєш, я збирав гроші, щоб купити нам цей будинок, як ти і хотіла. І коли ця ластівка вже майже була в нас у руках, гроші пішли на інше…

— Знаю… Йдеться про аптеку…

— …так, з’явилася можливість придбати ще одну частку аптеки, на яку я витратив більшість відкладених грошей, що дало нам змогу належати до мажоритарної більшості правовласників… Повір, у мене не було іншого виходу…

— Але ж ти ж правильно вчинив, тоді інакше і неможливо було, а я тобі що тоді відповіла, пригадуєш? «Дім купимо пізніше», хіба ні?

— Так то воно так… Але річ у тім, люба, що зараз оголошено продаж будинку майже за безцінь…

— Його виставили на продаж? Але ж мали надати перевагу нам…

— Мали…

З’ясувалося, що власник будинку подався у фермери і тепер розводить биків зебу для славнозвісних «боїв зебу». Ти чула про таке, люба? Так от, у цих боях постраждає і наш омріяний будинок… Адже власник виставив його на продаж майже за копійки. Щодо привілею дони Флор, то власник вважає, що хоч би яка вона була сумлінна та відповідальна орендарка, та свого часу вже мала нагоду придбати будинок, і коли він був майже в неї в руках, розірвала угоду практично на завершальному етапі, а хто ж так робить? З якого це дива власник повинен чекати, поки доктор Теодоро викупить усі частки аптеки, коли гроші за дім потрібні вже зараз. Тож не дивно, що будинок виставлено на продаж. Бо яка йому користь від будинку, якщо подружжя живе там майже безкоштовно? Значно вигідніше розводити зебу, там хоч за кілограм м’яса можна добре вторгувати. Сам власник весь час на фермі, тому за продаж відповідає відділ нерухомості банку, директором якого є професорів друг Селестино. І зважаючи на досить таки помірну ціну, охочих буде хоч відбавляй.

А як доктор Теодоро про все це дізнався? Дуже просто: Селестино телефоном терміново викликав доктора Теодоро до себе в банк. Його тону вистачило, щоб не сумніватися в екстреності справи: «Лишай ті свої ліки і мерщій до мене в офіс». Пояснивши в двох словах, про що мова, він порадив купувати дім, бо вигіднішої для цього нагоди не буде, той божевільний виставив його фактично за безцінь, бо йому, бачте, знадобилися гроші на партію худоби.

— Коли вся ця справа з биками накриється, пане Теодоро, постраждає багато справді хороших людей… Але мій банк ні копійки не дасть на цю аферу… Тож купуйте і навіть не думайте.

Правду казав португалець, увесь цей галас із биками до добра не доведе, такої ж думки був і доктор Теодоро. Але ж де було взяти потрібну суму, якщо він буквально вчора витратив усі свої заощадження на придбання частки в аптеці, ще й у того ж Селестино взяв кредит на невеликий термін?

Банкір добре знав аптекареву вдачу, знав, який надійний, відповідальний та скрупульозний він був, як знав і те, що маючи щонайменший сумнів у спроможності погасити борг, він ніколи не ризикуватиме. Селестино всміхнувся: яке ж непередбачуване іноді наше життя! Така скромна і добра жінка, вправна кухарка дона Флор узяла собі за чоловіків двох таких цілковито різних людей. Та чи видавав би він кредит Гульвісі, як от зараз доктору Теодоро? Гульвіса квапливо, тремтячими руками хапав ручку і ладен був підписати все, що йому підсунуть, аби тільки швидше отримати ті кілька мільрейсів, щоб пограти в рулетку.

— Дістаньте бодай частину необхідної суми, а решту я видам вам під заставу будинку. От погляньте…

Він узяв олівця й докладно все розписав докторові Теодоро. Фактично за доктором залишалось роздобути кілька конторейсів, а решта нехай його не обходить: за це подбає довгострокова пільгова позика під низькі відсотки. Це була пропозиція батька синові: португалець знав дону Флор іще від її першого шлюбу, не раз ласував її смаколиками і завжди ставився до неї з повагою. Втім, не менше він поважав і доктора Теодоро за його порядність і відповідальність. Промовчав він лише про Гульвісу — з цілком зрозумілих міркувань. Але раптово згадавши про нього, Селестино люб’язно всміхнувся другому чоловікові дони Флор і продовжив термін позики ще на півроку.

— Дуже вдячний за вашу пропозицію й ніколи не забуду вашої щедрості, мій любий друже, та на превеликий жаль, зараз я геть не маю грошей, як і не маю, де їх узяти. Бідолашна моя Флорипедес, вона так мріяла купити цей дім, але нічого не вдієш…

— Флорипедес… — пробурмотів Селестино, й подумав: «яке безглузде ім’я» — Скажіть, якщо ваша ласка, сеу докторе, а вдома ви теж так звертаєтеся до своєї дружини?

— О ні, вдома вона для мене Флор, як і для всіх інших. Але…

— Дякувати Богові… — Селестино жестом зупинив доктора: час банкіра — це гроші. — Так от, любий докторе, як я знаю, на рахунку дони Флор, або ж дони Флорипедес, як ви її величаєте, лежить кругленька сума, якої більш ніж достатньо для першого внеску.

Доктор навіть і не думав про гроші дружини.

— Але ж це не мої гроші, вона заробила їх важкою працею, то святе, як я можу дозволити собі розраховувати на них?..

Знову банкір зміряв фармацевта поглядом: Гульвіса не лише просив ті її копійки на гру, ще й іноді забирав їх силою. Навіть руку на неї підіймав, принаймні ходили такі чутки…

— О, воістину благородний вчинок, гідний такої шляхетної людини, як ви, — вишукана ввічливість португальця раптом змінилася відвертим хамством. — Та ви просто віслюк, ось хто ви, як оті аристократи, що, маючи рояль, довбають каміння… От поясніть мені, яка користь із тих «важко зароблених» грошей дони Флор, якщо вони мертво лежать у банку? Його дружина мріє придбати будинок, а цей пан тут своє сране лайно, так-так, пане, істинне лайно оця ваша демагогія! Маєте таку нагоду, і втрачаєте її. Хіба ж у вас, як у подружжя, не спільні гроші?

Доктор Теодоро проковтнув і «дурня», і «віслюка» і навіть «сране лайно», адже він добре знав португальця і багато чим був йому зобов’язаний.

— Не уявляю, як я маю їй про це сказати…

— Що ви не уявляєте? Та тут і уявляти немає чого: коли з жінкою найкраще все обговорювати? У ліжку, дорогенький. Я всі такі питання зі своєю жіночкою тільки там і обговорюю, й ще жодного разу цей спосіб мене не розчарував. Слухайте сюди, маєте добу на роздуми. Якщо завтра у цей час ви не прийдете, я продам будинок тому, хто дасть більше… А зараз вибачайте, у мене купа роботи…

Усе-таки не в ліжку, а за столом, щойно впали перші сутінки, за вечірньою кавою з молоком, доктор Теодоро переповів доні Флор свою розмову з банкіром, не згадавши, звісно ж, про його хамство.

— Думаю, тобі таки не варто чіпати цих грошей.

— А що мені з ними робити?

— Це гроші на твої особисті витрати… Особисті, розумієш?..

— Та про які витрати ти кажеш, Теодоро, якщо ти мені взагалі не даєш за щось заплатити? Ти навіть матері моїй допомагаєш… Геть за все розраховуєшся ще й сердишся, якщо я бодай трохи хочу долучитися. Я весь цей час тільки те й роблю, що кладу ці гроші в банк; лише двічі я знімала звідти невеличку суму тобі на подарунок. То навіщо мені ці гроші, які навіть витратити ніде не можу? Хіба в могилу зі мною покладеш їх, коли помру…

— Та не мели дурниць, люба… — Ну погодься, що, як твій чоловік, я зобов’язаний…

— А чому це я не можу долучитися до купівлі нашого будинку? Чи, може, ти не вважаєш мене своєю правою рукою, своєю вірною подругою? Як тебе послухати, то я годжуся лише на те, щоб прибирати дім, лагодити і прасувати твій одяг, готувати їсти і лягати з тобою в ліжко? — обурилася дона Флор. — То я для тебе лише служниця й наложниця?

Вражений цим несподіваним вибухом дружини, доктор Теодоро остовпів, він не міг мовити й півслова, так і сидів, тримаючи в руці ложку перед своїм роззявленим ротом. Дона Флор трохи себе опанувала.

— Якщо ти мене кохаєш і поважаєш, то просто мусиш дозволити мені долучитися до купівлі нашого спільного дому…

За весь час їхнього спільного життя доктор Теодоро ще жодного разу не був такий зворушений, як цього вечора. Завжди стриманий, він раптом пристрасно вигукнув:

— Ти ж знаєш, Флор, як сильно я тебе кохаю! Ти — моє життя! Невже ти в цьому сумнівалася?!

— Та хіба ж я тобі не жінка, не твоя рідна дружина? Слухай сюди: якщо завтра ти не підеш у банк, то підписувати угоду з Селестино піду я… — рішуче підсумувала дона Флор.

Доктор Теодоро підвівся, підійшов до дружини і міцно її обійняв. Зворушена і схвильована дона Флор пригорнулася до чоловіка. Так, обійнявшись, вони сіли на канапу, цієї миті дона Флор відчувала до нього майже пристрасну ніжність.

— Ти найрозумніша, найсправедливіша та найкрасивіша з усіх жінок…

— О ні, мій Теодоро, зовсім я не найкрасивіша… — І, пильно глянувши в добрі, щасливі чоловікові очі, додала: — Не найкрасивіша, але клянусь тобі, любий, я докладу всіх зусиль, щоб бути найрозумнішою й найсправедливішою.

Мовивши це, вона припала вустами до губ доктора і він відповів їй палким поцілунком: її добрий чоловік, шляхетний доктор Теодоро, який єдиний заслуговує на її ласку і тіло.

Вечірні сутінки вже цілком огорнули вітальню, й Гульвіса, який весь цей час спостерігав за ними, невдоволено провів рукою по своїй білявій гриві й, зажурений, вийшов надвір.

ПІСЛЯ ЦІЄЇ РОЗМОВИ ДОНИ ФЛОР І ДОКТОРА ТЕОДОРО ПОДІЇ В ЇХНЬОМУ ЖИТТІ ПОЧАЛИ РОЗГОРАТИСЯ неймовірно швидко.

У місті почалась така чудасія, від якої волосся ставало дибки навіть у ревнителів містики та магії, таких як ясновидиця Аспазія, що прибувала щоранку зі Сходу до Воріт Кармо, де вона «єдина здатна була застосувати свою спіритичну практику телекінезу»; знаний медіум Жозете Маркос («феномен левітації та ектоплазми»), який був на «ти» з незвіданим потойбіччям; Архангел Міґель де Карвальйо, власник крамнички містичних дрібничок у провулку Калафате; докторка Наїр Сака з дипломом Університету Юпітера, яка могла вилікувати за допомогою магнітних полів будь-яку хворобу; сеньйора Дебора з Чат Страждань, хранителька таємниць тибетських ченців і «верховенного одкровення майбуття», яка була постійно вагітна від духовного злиття з живим Буддою, а також вміла «гарантовано передбачати вигідні грошовиті шлюби та виграшні номери у лотереї»; що й казати про немічного старця Теобалда Багдадського Принца.

Приголомшені були не лише ці світочі. Збентежилися також охоронці й творці незвіданої містерії в самій Баїї: хранителі божественного, іялориші[68], бабалориші[69], бабалаво[70] та іякекерес[71], оба[72] та ога[73]. Отетеріла від тих подій навіть сама Сеньйора Мати зі свого трону в Аксе Опо Афонжа, Менінья до Ґантоїш зі своєю свитою в Аксе Іямассе; тітка Массі з Каса Бланки, поважна Аксе Ія Нассо, навіть вона не чекала такого зі своєю стотрилітньою мудрістю; як не чекала такого й Ольга де Іянса, гордо виконуючи ритуальний танець в своєму дворі Алакету; ні Незіньйо де Еуа; ні Симплісія де Ошумаре; ані Синья де Ошоссі, похресниця покійного отця Прокопіо до Іле Оґунжа; ані Жоаузіньйо де Кабокло Педра Прету; ані Еміліано де Богум; ані Марієтта де Темпу; ані кабокло Нейве Бранко в Алдеї де Зуміно Реанзарро Ґанґажті; ані Луїс де Мурісока, жоден із них не міг проконтролювати ситуацію й знайти якесь пояснення тій дивовижі.

А всі вони чого тільки не бачили в житті: запеклі війни божків на перехрестях у ночі макумби[74], на землі та в небесних просторах, дивні видива та безпрецедентні ритуали, прокляття на смерть, чаклунство та магію чи не на кожному кроці. Вони бачили ошалілих ориш, зібраних в одному місці, незалежно від видів та походження, Ешу, який самотньо ніс свій буремний еґум і якому ніхто не приносив у жертву ні барвистого одягу, ні крові півнів і баранів, не кажучи вже про цілого козла чи ангольського фазана. Його одяг був зітканий із жадання, помережений безсмертною пристрастю, і як єдину пожертву та пошанівок він просив усмішку та медовий погляд дони Флор.

І навіть Янсса (еге ж!), яка виганяє душі, не боїться еґума і готова позмагатися з ним, повелителька мертвих, сміливиця, від крику якої достигають фрукти й руйнуються війська, навіть вона, авторитарна, авантюрна та відважна, не змогла перемогти того безсоромного Ешу, який вихопив у неї шаблю й нагайку. Тепер усе було навпаки, це був час протиріч, період світлого неба в нічну пору та яскравого сонця на світанку.

У покорі припалі додолу іялориші та бабалориші в якийсь певний момент не бажали більше втручатись, а лише захоплено спостерігали за пошуком рішення через вогненну борню. Втрутився лише бабалаво Діді, Асоба де Омолу, він же основний маг Іфи, хранитель дому Оссайн, зважаючи на свою посаду в Корікое Улукотум на території еґума в Аморейрі, спробував зв’язаною соломою мокан приборкати еґума, який прокинувся зі свого сповненого плотських жадань одвічного сну. Він зробив це на прохання Діонісії Ошоссі, втім марно, як з’ясувалося згодом.

Не сказати, що Кардозо і Са здивувався, він узагалі був не з тих, хто дивується, полохається чи то пак легко здається. Але скидалося на те, що його мозок кишить якимись галюцинаціями, ох! як же він від цього неприховано страждав, хоч збентежити його було нелегко. Це сталося тими спекотними днями, коли лютий, збунтований та озлоблений народ оточив міське представництво іноземного монополіста на постачання електроенергії з вимогами націоналізувати нафтовидобувні шахти, розлякав поліцію та щосили горлав «Марсельєзу», не знаючи французької. Тоді все і почалося.

Дона Флор теж не відразу допетрала, що відбувається, на відміну від Пеланкі Моуласа: його калабрійське чуття передбачило та пояснило події, й на це пішло лише кілька днів. Спершу цей безстрашний і безжальний бандит із Калабрії, цей гангстер і відчайдушний гравець не на жарт перелякався й попросив свого шофера Ауреліо, якому він цілком довіряв, піти до матері Отавії Кіссимбі, жриці іялориші за національності конґо, а сам подався до філософа, містика та астролога Кардозо і Са. Тільки він, на думку Пеланкі, міг урятувати його королівство і його престиж у часі всіх цих дивних подій.

Так, престиж і правління, адже Пеланкі Моулас був найвпливовішою людиною Баїї, могутнім королем грального столу, повій та розпусти, володарем рулетки, покеру та бакари в Палаці, Табарисі та Абайшадиньйо. Щовечора з усіх великих та маленьких гральних закладів міста круп’є, директори салонів та власники зносили йому великий куш. Рідко які заклади вислизали з-під його жадібного контролю, хіба що часом уникали відповідальності «Три Герцоги» та притон Паранаґуа Вентури, над рештою ж нависали його загребущі клешні, гачкуваті кігті, відполіровані особистою манікюрницею.

Навіть величезна нелегальна (здавалось би) підпільна лотерея теж почасти була в його володінні й тільки він під прикриттям поліції міг збирати данину з цієї сфери. І якби якийсь наївний відчайдух наважився конкурувати з ним, справедливі маргінали відразу ж всипали б йому по повній: dura lex, sed lex[75].

У всьому штаті Баїя не було впливовішої людини ні серед військових, ні серед єпископів, ні серед жерців. Влада Пеланкі Моуласа не обмежувалася нічим. Це був повновладний господар найбагатшої держави, якому підпорядковувалась величезна армія круп’є, касирів, підставних гравців, маклерів, шпигунів, агентів поліції, охоронців, це був місцевий папа секти з тисячами відданих вірян, фанатичних рабів. Заради своєї безпеки він роздавав подачки представникам адміністрації, правоохоронцям, починаючи з начальника поліції, підтримував мистецтво та сприяв розвитку благодійності, фінансуючи спорудження храмів.

Чого були варті порівняно з ним губернатор, мер, генерали й архієпископи? Не було на землі сили, здатної налякати Пеланкі Моуласа, уже немолодого італійця з люб’язною усмішкою і крижаними, майже жорстокими очима, в зубах якого вічно диміла сигара в мундштуці зі слонової кістки, а поруч лежали перечитані Верґілій і Данте, адже, крім гри, він визнавав лише поезію та мулаток.

НЕГР АРИҐОФ ХОДИВ, ЯК У ВОДУ ОПУЩЕНИЙ, — стільки неприємностей на нього ще не падало. А все почалося десь місяць тому, коли він квапливо збігав зі сходів будинку, де винаймав кімнатку, і несподівано наткнувся на згорток. Розірвав пакунок, а звідти посипалися жовте маніокове борошно, чорне куряче пір’я, ритуальне листя, дві мідні монети і клапті його ще досить нової краватки. Краватка відразу навела Ариґофа на правильний слід: це була помста Заїри.

Якось увечері в «Табарисі», де було повнісінько народу, завжди спокійний та елегантний Ариґоф уліпив Заїрі кілька ляпасів, щоб навчилася достойно поводитись і не випробовувала більше на міцність його терпіння. Заїра була магометанка, але дотримувалася язичницьких афро-бразильських обрядів.

Вона вдалась до справді сильного заклинання, жорстокого та ганебного прокляття; хто ж приготував Заїрі той чаклунський згорток? Без сумніву, це мав бути знавець божественних письмен і магічних листів, але головне — достоту підла людина. Тепер жодне протилежне заклинання йому не допоможе — негрові більше не щастило в грі. Він уже віддав під заставу всі свої найкращі речі: перстень зі справжнього срібла, золотий ланцюжок із підвіскою зі слонової кості, годинник, який він вдало колись купив у білявого матроса, а той, либонь, украв його з каюти якогось мільйонера. Цей годинник був такий красивий, що коли Ариґоф приніс його закласти іспанцеві з Сете, який собаку з’їв на коштовностях, той аж присвиснув від захвату і запропонував п’ятсот мільрейсів, якщо негр надумає його продавати замість того, щоб здавати під заставу.

Так от, ця відьма Заїра геть висушила його фарт та везіння. Стурбований Ариґоф ламав голову, де ж інша частина його краватки. Мабуть, прив’язана до ноги якогось Кабокло разом із його фотокарткою, тією самою, де він, усміхнений, вилискує своїм золотим зубом. Ариґоф подарував її колись безсердечній коханці на знак своєї любові, а тепер тільки й уявляв, як вона штрикає шпилькою в його зображення, щоб чимраз швидше гасла його щаслива зоря.

Чого він тільки не робив: і ванну, настояну на листі, приймав, і Епіфанія де Огум молилася за нього. Тричі чаклунка готувала йому настоянку для ванни, але варто було листю торкнутися до його тіла, воно відразу ж опадало, таке сильне було прокляття Заїри.

Негр снував вулицею Чилі, розмірковуючи про мінливість долі. Він саме вийшов із ресторану й прямував до Терези. Після того нещасного вечора в клубі, коли він програв усе до останньої копійки, Валдоміро Лінс запросив бідолаху на вечерю. Зі злості Ариґоф за раз уплів сніданок, обід і вечерю.

— Ти, певно, вмирав від голоду, Ариґофе, чи що з тобою, друже? — занепокоївся Валдоміро, спостерігаючи, як ненаситно маламурить негр, і почув його похмуру правду:

— Я вже й не знаю, чи ще колись їстиму…

— Та що з тобою, ти захворів?

— Гірше, ой гірше. Мій фарт, моє одвічне щасливе везіння, а разом із ним усю мою долю прив’язали до ніг Кабокло, очорнили помстою ориша. Я вже геть зневірився, друже…

І він розповів йому свою нещасну історію: хоч би до чого він брався — везіння і близько не було. Чи коли грав у кості, чи в карти, чи навіть у рулетку, байдуже, все марно — він неодмінно програвав. Гравці вже кидали косі погляди і навіть почали уникати його, хвилюючись, щоб ті зловісні чари не перейшли на них.

— Я суцільне невезіння, братику…

Так докладно про все розповівши, негр сподівався, що Валдоміро Лінс, цей заможний добряк, перейнявшись його халепою, позичить трохи грошей на гру. Але надії негра здиміли, коли замість очікуваних грошей Валдоміро обмежився порадою, мовляв, такого чорного невезіння можна позбутися лише в один спосіб: на якийсь час узагалі облишити гру. Нехай ослабне сила чаклунства й осяде закляття ебо. Та і самому Ариґофу не завадить заспокоїтись. Якщо ж він впиратиметься й далі, то залишиться без копійки і під заставу підуть його останні штани. Він, Валдоміро Лінс, добре знав з власного досвіду, що спокушати долю не варто, і якось навіть більше трьох місяців не торкався ні карт, ані фішок, ані будь-чого азартного.

Прямуючи вулицею Чилі, Ариґоф думав собі, що приятель таки правду каже: одержимість та зацикленість тут не зарадять, краще йому навідати Терезу да Географію, цю біляву красуню, до якої він скипав жагою і яка стала причиною ревнощів Заїри. В її ліжку, ліниво розвалившись і посьорбуючи кашасу з лимоном, йому вдасться втекти від реальності й забути всі невдачі та невезіння, що спіткали його останнім часом. Так і є, цього разу негр Ариґоф зазнав краху, від його успіху тільки й зосталось, що сороміцька поразка. А що було йому робити? Той Валдоміро Лінс таки мав рацію, він людина досвідчена, поганого не порадить.

Хоч і не відразу, та все-таки вирушив він до Терези; не в його правилах було кидати поле бою, навіть якщо знав, що приречений на поразку. Він згадав іншого Валдоміро, свого найкращого та незамінного друга Гульвісу, який так рано покинув цей світ, упевненого та сміливого, що йому й досі не було рівних ні на ігровому полі, ні у житті. Ось хто без сумніву допоміг би йому, якби був живий!

Як тоді, кілька років тому, після виснажливих тижнів суцільного невезіння, коли не лише в кишенях вітер гудів, а й не було де тих грошей шукати, Ариґоф зайшов до «Табарису», де зустрів Гульвісу, якому — навпаки — доля всміхалася, даруючи купу фішок і щасливих чисел. Того вечора Гульвіса поділився з ним фішкою та своєю удачею: за лічені хвилини він виграв дев’яносто шість конто, чого з ним досі ніколи досі не траплялося. То була ніч нечуваних галюцинацій: не довго думаючи, він замовив півдюжини костюмів, жбурнувши кравцеві в лице кілька кредиток у п’ятсот мільрейсів. Так, то була достоту незабутня ніч, ніч шалених оргій у борделі Карли, і все за його кошт; ніч, що навіки стане легендарною згадкою гральних вечорів у Баїї!

Дивно, та щойно він згадав про Гульвісу, як надзвичайно чітко почув його глузливий голос:

— Ну що, відчайдушний утікачу, де твоя славетна відвага? Геть у дупі залипла? Хто не випробовує долі — не вартий удачі, і ти це добре знаєш. І відколи це ти перетворився на чемного учня Валдоміро Лінса? Хіба ж не ти добряче давав усім прикурити в гральних залах, коли той допіру вперше прийшов до столу?

Ариґоф аж укляк посеред вулиці Чилі, такий реальний і близький був Гульвісин голос, що лунав у його вухах. А над морем уже народжувався місяць і огортав своїм мерехтливим срібним сяйвом Баїю.

— Та забудь про ту біляву кобилку Терезу, чорний страхопуде, ти так боїшся того прокляття, ніби й не син свого Шанґо. Залиш ту сухоребру дівку на потім, спершу випробуй свою долю, а вже тоді прийдеш до неї святкувати.

Невгамовний Гульвіса завжди мав якусь несусвітню чуйку, він вірив і дослухався до найнеймовірніших прикмет і з незмінною усмішкою продовжував грати — щастило йому чи ні. Хтозна, подумав Ариґоф, а що як він бачить мене зараз зі свого неба, знає, як мені кепсько, знає, що я заставив свій золотий ланцюжок, срібний перстень і годинник?

— Ну і де твоя мужність, га? Поверніть мені відважного, безстрашного Ариґофа!

Валдоміро Лінс, цей обережний і досвідчений гравець, порадив йому не спокушати долі й сховатися поки що в ліжку коханки, тої білявої й такої розумної жінки: Тереза знала напам’ять всі річки Китаю, усі вулкани та вершини Анд. Коли вона бачила над собою того кремезного голого негра, здавалося, її серце злітає до піку Гімалаїв і здригається земна вісь: ох, та безсоромна брикуха! Знаючи, якої втіхи можна зазнати в обіймах Терези, лише божевільний міг повернутися тієї ночі в гральну залу.

— Послухай, тюхтію, йди по свій виграш, можеш мені довіритися… — знову пролунав голос Гульвіси.

Ариґоф роззирнувся; здалося, що поруч він відчув теплий Гульвісин подих. Це було так, ніби давній друг узяв його під руку і повів до найближчого звідти «Абайшадиньйо».

— Я ніколи не пасував перед небезпекою… — твердо відказав негр.

Тереза вірно чекала його, смакуючи шоколадними цукерками і мріючи про бурхливі канадські річки та витоки Амазонки. Ариґоф, без єдиного тостадо у кишені, зайшов до «Абайшадиньйо» і сів за картярський стіл.

Антоніо Дединьйо, круп’є, саме готував нові колоди, щоб розпочати гру. Його оточували невпевнені обличчя похнюплених гравців. І жоднісінького знайомого, який позичив би Ариґофу копійчину. Оголосивши, що на кону сто конто, Антоніо Дединьйо виклав на стіл даму і короля.

— Давай даму… — почув Ариґоф Гульвісин голос.

Але де взяти клятих грошей, бодай п’ять мільрейсів? Поруч з Ариґофом сидів незнайомець у білому костюмі з купою фішок у жмені; з самого лише його вигляду було зрозуміло, що в гральних закладах він не вперше і навіть не вдруге; але обличчя його негр не знав, вочевидь, якийсь багатий провінціал. Ариґоф витягнув із краватки вишукану аґрафку у вигляді встромленого в серце ключика — Терезин подарунок. Як стверджував іспанець із Сете, то було не золото, а лише кольоровий метал, а діаманти — звичайні шкельця, тому прийняти її під заставу він однозначно відмовлявся.

Попри те, Ариґоф на свій страх і ризик вийняв ту шпильку і простягнув її сусідові:

— Шановний незнайомцю, чи були б ви такі ласкаві позичити мені фішку, будь-яку, і нехай ця дрібничка залишиться у вас під заставу. Довго в боргу перед вами я не зостанусь, мене звуть Ариґоф, і мене тут кожен знає.

Чепурун простягнув йому фішку в сто мільрейсів.

— Нехай ця шпилька буде у вас, якщо виграєте, просто повернете борг. Нехай щастить!

Лише Ариґоф поставив на даму, більше ніхто з гравців не захотів ризикнути. Навіть чужинець у білому костюмі, і той волів просто спостерігати за грою. З першого ж разу випала дама, Ариґоф виграв і забрав свої фішки, Дединьйо знову відкрив дві карти і, мов за дивним збігом обставин, знову випала дама і король. Ариґоф знову поставив свої гроші на даму.

Антоніо Дединьйо витягнув карту з колоди: не важко було здогадатися, що знову випала дама. І далі теж — дама. Ариґоф продовжував впевнено ставити на даму, але цього разу на даму поставив і незнайомець у білому костюмі. Навколо столу почали збиратись роззяви, які захоплено стежили за грою. Антоніо Дединьйо знову відкрив карту і — о диво! втретє підряд випадала дама, лише цього разу червона, Ариґоф згадав про Терезу. «О, мій Боже!» — вихопилось у якоїсь нервової дівчини.

Дванадцять разів поспіль в Ариґофа випадала спершу дама, а за нею король. Тепер не лише незнайомець, а й багато інших ставили так само, як фартовий негр, який щоразу зривав по три конто — максимальна ставка.

Білий, мов крейда, смертельно напружений Антоніо Дединьйо приготував нові колоди. Тепер за грою стежили не лише зацікавлені завсідники закладу, а й фінансовий менеджер Лулу. Довкола столу вже тіснились усі відвідувачі, були там і гравці в бакару та рулетку, всім було цікаво спостерігати за Ариґофом.

Антоніо Дединьйо показав нову колоду гравцям і витягнув із неї дві карти: блідий, руки тремтять і пітніють, і не дарма: круп’є знову витяг даму і короля. Ариґоф усміхнувся: чари розвіяно руками та вустами Гульвіси, який прийшов йому на допомогу, зміг перемогти невезіння і змусив удачу повернутися. Якщо потойбіччя й справді існує, якщо душі померлих сидять собі отак на хмарах, як стверджують компетентні люди, то Гульвіса, вочевидь, дивиться зараз на нього зі свого далекого місяця й пишається відвагою, ба навіть подвигом, свого сміливого друга Ариґофа, який зміг подолати чаклунство та повернути собі удачу.

Утім, Гульвіса не літав у хмарах, а був отутечки, поруч з Ариґофом, і зрозумівши, що той збирається поставити на короля, й не дивно — стільки кабалістичних підрахунків крутилось навколо (існує хіба один відсоток зі ста, що дама випаде знову), він насмішкувато, впевнено та безапеляційно мовив приятелеві:

— Давай на даму, скурвий ти сину!

Слухняна рука Ариґофа, мов підкоряючись якійсь нечуваній силі, знову поставила на даму.

Зціпивши зуби, щоб упоратися з панікою, Антоніо Дединьйо витягнув першу карту: дама! Стурбовані спостерігачі лише захоплено ахнули, звідусіль чулися вигуки, нервовий сміх, чимраз більше роззяв збиралося довкола столу.

Жилберто Кашоррау, менеджер закладу, став поруч із Лулу з виглядом тотальної недовіри на обличчі. Він був рішуче налаштований негайно викрити шахрайство (бо що ж іще це могло бути?), але той абсурд тривав навіть у нього під носом, і банк у сто конто було зірвано. Тріумфальна та весела дама й далі незмінно випадала першою картою. У чому тут шахрайство, як думаєш, Кашоррау?

У смерть спантеличений Антоніо Дединьйо озирнувся, шукаючи підтримки в начальства, чекаючи бодай якихось розпоряджень, але Кашоррау лише докірливо глянув на нього, не пустивши й пари з вуст і жодним натяком не пояснивши, що робити далі. Тому круп’є неквапом узявся готувати нові колоди і на очах у всіх ретельно їх перетасував:

— Сто конто на кону…

І тремтячими руками витяг дві карти: даму та короля. У залі запала мертва тиша, а потім геть усім гравцям закортіло поставити на даму. Просто з вулиці і з «Табарису» сходилися гравці, довідавшись новину про нечуване везіння Ариґофа. Утім, цей банк довго не протримався.

За вказівкою Жилберто Кашоррау Лулу помчав до телефону. Зчинився страшний гармидер, бо хто ж таке бачив, щоб весь час випадала дама і щоразу першою картою. Незнайомець у білому костюмі голосно повідомив:

— З мене годі, я піду, бо ще трохи і серце моє не витримає. Більше десяти років незмінно граю в Ільєусі, в Ітабуні, у Піранжі та Аґуа Прета. Тож повірте, я бачив чимало шахрайства, але таке бачу вперше. — І додав: — Розум відмовляється вірити моїм власним очам.

Ариґоф хотів повернути йому фішку і запросити на вечерю до Терези, та чужинець відмовився.

— Боже збав! Якби ви знали, як сильно я боюся всіляких заклять і чаклунства, а це ж магія чистої води. Тож залиште свої фішки собі, а я піду викуплю свої, поки вони ще не зникли.

Лулу повернувся, й згодом до нього та Кашоррау підійшов літній, дуже солідний і поважний креол в окулярах — професор Максимо Салес, помічник та довірена особа Пеланкі Моуласа.

Коли Лулу йому зателефонував, Моулас відмовився повірити цій неймовірній історії. Цей відчайдух Лулу знову взявся за старе і зараз, либонь, хиляє ще й за роботою, а це вже неприпустимо. Покірно припавши своєю сивою потилицею до теплих грудей Зулміри Сімоенс Фагундос, він насолоджувався солодким спокоєм, але про всяк випадок все-таки відправив Максимо Салеса вивести на чисту воду шахраїв, хоча історія більше скидалася на п’яні вигадки Лулу:

— Якщо Лулу буде п’яний, то не вагайтеся, професоре, негайно женіть його до собачої матері. Не забудьте повідомити мене про результат…

Небагато часу пішло в Салеса на те, щоб переконатися, що Лулу тверезий і притомний, адже щойно він зайшов, як у руках в Ариґофа знову опинилися сто конто.

Антоніо Дединьйо, витираючи холодний піт зі зблідлого обличчя, боязко глянув на трьох чоловіків, які пильно за ним наглядали. Та що ж це таке, Господи милосердний, та йому ще дітей годувати, а він тільки те і вміє, що керувати грою! Три пари прискіпливих очей пильно стежили за його діями, професор Максимо Салес прошепотів: «Продовжуймо». У своєму синьому костюмі, в окулярах без оправи, з рубіновим перснем на пальці, Максимо Салес мав вигляд вельми імпозантного професора, посивілого від постійних наукових досліджень. Тому його всі тільки так і називали — професор, навіть Пеланкі, хоча за великим рахунком Салес розумівся лише на азартних іграх. На цій ниві він справді був незрівнянним фахівцем.

Антоніо Дединьйо, цей безневинний заручник обставин, приготував нову колоду, і знову все повторилось, як страшний сон. Амезина (її чудове та милозвучне ім’я було скомпоноване з Аме до Америко, імені її батька, та Сіни де Розини, імені її матері), ексцентрична розпусниця, яка зачитувалася Альманахом Думок та іншими езотеричними виданнями, назвала б це не інакше як «той очікуваний кінець світу». Максимо Салес перекинувся кількома словами з Кашоррау та Лулу (переконатися, що від нього не тхне алкоголем) і після наступних кількох дам із королями пішов телефонувати шефові.

Через кілька хвилин Пеланкі Моулас з Зулмірою кулею влетіли до зали. Натовп розступався, щоб він на власні очі зміг переконатись, як на очах тануть його гроші. Сто конто полетіли в нього з-під носа.

Царським жестом Пеланкі Моулас відсторонив Антоніо Дединьйо й привселюдно пильно оглянув колоди: дванадцять королів лежали внизу, останні карти. Професор Максимо, Жилберто та Лулу з розумінням переглянулись. Антоніо Дединьйо, хоч був невинний і знав це, усвідомлював також, що він приречений. Пеланкі Моулас крижаним блакитним поглядом глянув на круп’є, на трьох своїх підлеглих і на жадібні та напружені обличчя натовпу, до краю схвильованого тим абсурдом. Попереду всіх, біля своєї величезної гори фішок, сидів негр Ариґоф: неозора Гімалайська вершина, пік світу цього, як часто називала його Тереза; він широко всміхався і час до часу витирав спітніле чоло.

Усміхнувся й Пеланкі Моулас Зулмірі, яка стояла позаду нього, і власноручно перетасувавши колоди, виголосив так, мов декламував вірш:

— На кону двісті конто.

Хоча це був сам Пеланкі Моулас, володар азартних притонів Баїї, незмінний та невідступний вельможа гральних залів, який аж променився величчю, тому двічі перепитувати, хто він, не було потреби, — доля не поступилася, тож нехай то був фарт чи якесь чаклунство, суті справи це не змінювало: дама знову випадала першою картою. Знову Ариґоф зірвав банк, Пеланкі Моулас оглянув решту карт: там, у кінці («в кінці світу…», як любила наголошувати Амезина), було рівненько складено один по одному дванадцять безсилих королів.

Кинувши карти, Пеланкі Моулас щось пробурмотів, і Жилберто Кашоррау голосно промовив:

— На сьогодні гру закінчено…

Ариґоф розчаровано посунув до виходу в супроводі розкутих дам і підбадьорливих вигуків. Узявши в касі гроші, він накупив для всіх шампанського і подався до Терези, білявої красуні, безтямно закоханої в негра, королеви, неперевершеної у географії та незрівнянної в ліжку. Його аж розпирало від гордості й пихи: на нього навіть злі чари не діяли, бо чи можна поробити такому першокласному гравцеві, як Ариґоф? Та зроду-віку!

Пеланкі Моулас напружено думав про те, що сталося. Лулу тільки знизував плечима, а Жилберто Кашоррау цілком погоджувався з Максимо Салесом: тут не обійшлося без шахрайства, брудного, зухвалого і ганебного шахрайства. І тільки Антоніо Дединьйо, якого щойно втопили у морі дам, приречено чекав вироку.

— Спершу з’ясуймо, що ж усе-таки сталося, — урочисто почав професор.

Пеланкі Моулас знизав плечима: от нехай тепер розгрібають усю цю плутанину, нехай викликають поліцію, роблять приватні розслідування, а от він, істинний калабрієць, нюхом чув, що тут щось нечисто і йдеться зовсім не про шахрайство. І відчував він це не просто так…

А Зулміра Сімоенс Фагундос, перша секретарка, примадонна, незмінна фаворитка Пеланкі Моуласа, раптом грайливо всміхнулася:

— Ой, Пекіто, щось мене мацає… Щось пестить мої перса, любий… і ой як пестить…

Пеланкі Моулас тільки перехрестився.

ОТАКИЙ НЕПЕВНИЙ, МЕТУШЛИВИЙ ТА ЕМОЦІЙНИЙ був той період життя. Втомлені та схвильовані, доктор Теодоро та дона Флор кидалися з одного кінця міста в інший, з банку в нотаріальну контору, звідти в муніципалітет. Доні Флор довелося відпустити учениць до кінця тижня, а доктор Теодоро майже не показувався в аптеці. Зі своєю звичною лузитанською прямотою Селестино заявив доні Флор:

— Якщо ви й справді хочете купити дім, відкладіть на кілька днів ваші дурнуваті заняття, бо нічого з того не буде…

З’явився ще один претендент, і якби не добра воля банкіра, вони б знову втратили нагоду придбати будинок. Знову за крок до успіху будинок був майже в їхніх руках, але сталася невеличка затримка в нотаріуса: їм знадобилося кілька днів, щоб підготувати до підпису угоду. Завдаток колишньому господареві вже виплатили, гроші на нього таки зняли з рахунку дони Флор.

За ці дні попід тверду та сильну руку свого чоловіка дона Флор обійшла, здавалося, пів-Баїї. Вдома їх майже не було, заходили тільки поїсти, поспати, але того мізерного часу їм не вистачало, щоб хоч трохи відпочити. Та й про який відпочинок могла бути мова, коли щойно вона переступала поріг дому, відразу ж з’являвся Гульвіса, який був чимраз нахабніший і зухваліший у своїх намірах спокусити її на любощі та схилити до перелюбу…

— Перелюб? Та про який перелюб ти кажеш? — питав він лукаво. — Чи ж я не твій законний чоловік? Де ж це бачено, щоб дорослу жінку та й у зраді звинувачували через любощі з власним чоловіком? Та чи ж не ти присягала мені у вірності перед суддею та падре? І де ти взагалі бачила, люба Флор, платонічні, як ти оце пропонуєш, стосунки? Що вже й казати про платонічний шлюб? Це ж повний абсурд…

І все це він нашіптував медовим, ніжним голосом, вдаючись до цілком начебто логічних аргументів, прагнучи похитнути дону Флор у її переконаннях:

— Кохана, хіба ж ми одружилися не для того, щоб кохати одне одного? У чому ж тоді проблема?

На своїй руці дона Флор іще відчувала дотик руки доктора Теодоро, навіть чула запах його поту, адже отак попід руку вони сьогодні оббігали вздовж і впоперек усе місто, залагоджуючи безліч паперових питань. Голос Гульвіси постійно вибивав її з колії — як тут відпочинеш, коли від небезпеки, яка тобі загрожує, ти, мов напнута струна? Так, їй загрожувала небезпека віддатися на поталу його медового голосочку, Гульвісині солодкі слова огортали її млосною паволокою, а його палець грайливо торкався її вуст. Усе це так спокушало і вабило дону Флор, що не раз було опам’ятовувалася вже в його обіймах. Тоді силою виривалася з його рук: о ні, ні, вона йому не віддасться, нізащо!

Не віддасться; хоча дещо в ці буремні дні вона йому таки дозволила: зовсім трішечки невинних пестощів. Та чи й справді такі невинні були ті швидкоплинні ласки?

Одного вечора після чергової біганини містом (доктор затримався в аптеці) дона Флор зняла сукню, скинула черевички і панчохи та розляглася на кованому ліжку в самій лише білизні. Навколо панувала тиша і тільки легенький вітерець блукав порожніми кімнатами. Дона Флор зітхнула.

— Ти втомилась, люба? — Гульвіса ліг біля неї.

Звідки його принесло, де ж він так причаївся, що дона Флор його й не помітила?

— З ніг падаю… Щоб запопасти в них якийсь дурний папірець, треба півдня згаяти… І хто б міг подумати?

Гульвіса пестив її лице.

— Але ж ти щаслива, люба…

— Я ж завжди мріяла про цей дім…

— А я завжди мріяв подарувати його тобі…

— Ти?

— Не віриш? Зрештою, маєш право… І все-таки, знай, моєю найбільшою мрією було подарувати тобі цей дім. І колись мені таки мало би аж так поталанити, щоб на «17» випала необхідна сума… І тоді я прийшов би до тебе вже з угодою, і це стало б чудовою несподіванкою… Тільки так мені й не випало такої нагоди… Ти не віриш мені?

Дона Флор усміхнулася.

— Та чому б я тобі не вірила?..

Відчувши на обличчі ніжний Гульвісин подих, вона спробувала якнайшвидше вивільнитися з його загарбницьких обіймів.

— Перестань…

Але він лише цнотливо попросив дозволу притулити свою біляву голову до її грудей.

— Тільки заприсягнися, що ти не…

— Присягаюся…

Яка ж це була солодка мить, дона Флор відчула м’який подих Гульвіси в себе на грудях і ті руки, могутні руки, які берегли її спокій. Однією він пестив її лице, торкався до волосся і від цих дотиків минала втома. Отак, у його обіймах, втомлена денною метушнею, дона Флор поринула у сон.

Коли прокинулася, кімната вже куталась у сутінки, а з роботи повернувся доктор Теодоро.

— Ти спала, кохана? Уявляю, як ти стомилася, бідолашна… Мало того, що витратила всі свої гроші, а тут ще й уся ця біганина…

— Це все дурниці, Теодоро… — дона Флор сором’язливо прикрилася простирадлом.

У сірості вечірніх сутінків вона пошукала поглядом Гульвісу, та його не було. Мабуть, пішов, почувши докторові кроки. Невже він ревнує її до Теодоро? Дона Флор усміхнулася. Гульвіса, звісно ж, це заперечував, але дона Флор усе одно так вважала.

Доктор Теодоро вдягнув піжаму. Дона Флор накинула халат і встала з ліжка. Чоловік узяв її за руки:

— Стільки клопотів, правда ж, люба? Але вони того варті, зараз у нас є своє власне кубельце. Тепер я не заспокоюся, поки не поверну на твій рахунок усе до останньої витраченої копієчки.

Обійнявшись, вони попрямували зі спальні у вітальню. Там уже чекала дона Норма, якій кортіло щонайшвидше довідатися всі новини про купівлю дому.

— Які ж ви голубочки… — сказала сусідка, побачивши їх, і доктор, зніяковівши, відразу ж відійшов від дружини.

Наступного ранку дона Норма забігла до дони Флор порадитися щодо фасону сукні й, глянувши на її оголену шию, всміхнулася:

— А вашому подружжю, вочевидь, емоцій не бракує…

— Що, перепрошую?

— Я про вчорашнє, це ж справжня ідилія — виходити разом зі спальні, міцно притулившись одне до одного!

— Це ти про мене і Теодоро? — злякано запитала дона Флор.

— А про кого ж іще? Ви ж не просто так виходили зі спальні, обійнявшись? Теодоро такий серйозний… Не зорі ж ви там рахували удвох?.. Нарешті доктор відступився від своїх суворих правил… Хоча це цілком зрозуміло, треба ж було вдалу оборудку відсвяткувати…

— Що за балачки, Норміньє!.. Не рахували ми ніяких зірок…

— Ох, люба, та кому ти розказуєш? По твоїй шиї все видно, одна пристрасна мітка красномовніша за іншу. Я й гадки не мала, що наш доктор такий вампір…

Дона Флор провела рукою по шиї і притьма підскочила до дзеркала: синяво-багряні плямки від палких цілунків вкривали шию з правого боку. Який жах!

О, цей клятий тиран Гульвіса, як можна було повірити, що він її не торкнеться… Шия палала та багровіла, але дона Флор на нього не гнівалася. Він же запитав у неї дозволу пестити її шию, торкатися її волосся, шепотіти за вушком, лагідно цілувати… Заколисана такою ніжністю, вона заснула, а той бешкетник цим скористався!

Щоб приховати синці, дона Флор вбралася в блузку з високим комірцем. Боронь Боже, доктор Теодоро побачить ці багряні сліди чужих вуст, адже його власні, здавалося, були нездатні на такі бурхливі та пристрасні витівки. Дона Флор повернулася до їдальні.

— Заради Бога, Норміньє, навіть не думай брати Теодоро на кпини… Ти ж знаєш, який він сором’язливий…

— Звісно, докторові я й слова про це не скажу, але, Флорзиньє, ти ж не заперечуватимеш, що він потроху відступає від своїх правил… Може, колись він і був соромливий, згодна, але тепер… Знаєш, він навіть чимось із Гульвісою схожий: хіба той просто на вулиці таке не робив?..

Дона Флор почула, як поруч хтось підсміюється, й зрозуміла, що це Гульвіса. На щастя, дона Норма не бачила того шибеника: мало того, що він з’явився геть нізвідки, то ще й у тій сорочці, розмальованій голими жінками, що її дона Жіза привезла з Америки докторові. Та сорочка заледве сягала йому до пояса, все решта безцеремонно стричало напоказ…

ЩО В ЦЬОМУ ПОГАНОГО, ЛЮБА? ДОЗВОЛЬ, Я ВСЬОГО ЛИШЕ покладу отут свою руку, ось поглянь, далі цього місця вона не зрушить, я просто ніжно пеститиму тебе. Ну чого ти? — Гульвіса цнотливо торкався тугих округлих стегон дони Флор, але після мовчазної згоди рука його не стрималась, ніжно поповзла від стегон до сідниць і далі, захоплюючи чимраз нові території.

Отак лагідними дотиками, теплим подихом, м’якими вустами, солодкими словами, ніжними поглядами, сміхом, дотепними витівками, кокетливим залицянням Гульвіса, на думку дони Флор, загарбував її нездоланну фортецю гідності та скромності. Незавойованих територій ставало все менше і менше.

Під час кожної зустрічі Гульвіса стирав дедалі більше кордонів, під його руками падали бастіони, захоплені чи силою, чи кмітливістю: дотики, десь трохи далі дозволеного, або тисячі марних обіцянок — «Однісінький цілуночок, кохана, один-єдиний…» Перса, плечі, стегна, сідниці та сатинова впадина… все це тепер належало йому, його рукам, його вустам, це була його територія. І коли дона Флор схаменулася, її чесність і честь перед доктором була вже у пастці, під натиском ворога не впав лише єдиний і останній редут. Вона й не помітила, як він захопив майже всю її територію.

Дона Флор хотіла дорікнути за ті жахливі синці на шиї, пристрасні мітки, через які вона була змушена заборонити йому всі подальші близькі контакти, але Гульвіса лише обійняв її, лагідно шепочучи на вушко, сміючись з її соромливості й скромності, а потім раптом легенько вкусив її за вухо, і все тіло дони Флор обдало жаром.

Треба було негайно покласти край цьому фарсу, цим дворушним взаєминам, таким далеким від невинної дружби і від платонічного зв’язку, який собі уявляла дона Флор, коли Гульвіса з’явився вперше. Оцінивши рівень небезпеки, що загрожувала честі її чоловіка, благочестиву дону Флор охопив справжній відчай і вона твердо вирішила раз і на завжди покінчити з цим абсурдом. Хто ж таке бачив, щоб жінка мала двох чоловіків?

Сидячи на канапі, дона Флор обмірковувала, як би то якнайделікатніше поговорити з Гульвісою, щоб не образити його, зрештою, це ж вона сама його покликала, — аж раптом опинилася в його обіймах. Доки вона відчайдушно добирала слова, Гульвіса проник під її сукню, намагаючись узяти цей останній редут, міцний оплот, що так упевнено беріг гідність його колишньої дружини і честь доктора.

— Гульвісо!

— Ну дозволь хоч упівока глянути на мою любу розкішницю, кохана… Гину за нею всією своєю плоттю… А вона гине за мною…

Охоплена люттю та гнівом, дона Флор зірвалася на ноги. Гульвісі вже обрид її постійний спротив, і між ними спалахнула суперечка. Він геть не очікував такого рішучого відкоша, вважаючи, що завоював її вже цілком.

— Негайно прибери свою руку і не смій до мене торкатись… Якщо хочеш бачитися й розмовляти зі мною, то будь такий ласкавий, тримайся дистанції і затям: чимось більшим, ніж друзями, ми з тобою не будемо… скільки разів тобі повторювати, що я чесна жінка і дуже щаслива зі своїм чоловіком…

У відповідь полетіли кпини:

— Твій чоловік — звичайнісінький дурень, простакуватий недалекий нікчема… Тільки з вигляду такий кремезний… Та що він може знати про мистецтво любощів?

— Теодоро, щоб ти знав, не такий базікало, як ти, він дуже відповідальний і розумний…

— Розумний, кажеш… Не сперечаюсь, щоб над пробірками чаклувати, розуму йому, либонь, таки вистачає. А от щодо любощів — то тут він повний профан, і я в цьому впевнений… Досить на нього лише поглянути…

Дона Флор була вкрай обурена, такою Гульвіса її ще ніколи не бачив.

— Що ж, цього разу ти дуже помиляєшся, чи ж не мені краще знати? Він справжній чоловік! Із ним я навіть більш ніж просто щаслива… Та й, правду кажучи, кращої людини за нього я в житті не бачила. В усіх сенсах… А ти і нігтя його не вартий, якщо вже відверто…

Гульвіса тільки пафосно пирхнув на такий закид.

— Дай мені спокій, Гульвісо, ти мені більше не потрібен… І не смій ніколи до мене торкатися…

Її рішення було невідступне, відтепер жодних дотиків, «невинних» поцілунків, ані права примоститись поруч, бо так «зручніше розмовляти». Та за кого він її має? Вона порядна жінка і вірна дружина.

— Якщо ти така щаслива, то навіщо ж тоді мене покликала?

— Я тобі вже казала, що зовсім не для цього… І тепер шкодую…

Згодом, коли Гульвіса зник, дона Флор лаяла себе за те, що була з ним занадто різка. Він вийшов з кімнати пригнічений та ображений, опустивши голову. Вийшов у прочинені двері й решту дня вона його не бачила. Нехай він тільки прийде ввечері, вона йому неодмінно все спокійно і по-хорошому пояснить. Хоч би який Гульвіса був нахабний цинік, він просто мусить зрозуміти її непросте становище, обмежене кодексом честі.

Зазвичай вечорами, закінчивши поратися по дому, дона Флор ішла в ванну, і коли кімнатою розливався аромат парфумів і тальку, вона лягала на кілька хвилин перепочити. Поруч із нею щоразу вмощувався Гульвіса і вони довго розмовляли про всяку-всячину (і поки точилася розмова, він неодмінно завойовував бастіони, пестив її груди, намагався поцілувати). Якщо ж дона Флор пручалася, він одразу ж починав розповідати про місця, звідки прийшов, і дона Флор, сповнена цікавості та маючи мільйон запитань, умить забувала про свій спротив.

— А Земля звідти яка?

— Вона геть блакитна, люба.

Коли його спраглі руки ковзнули від стегон до грудей, дона Флор запитала:

— А Господь який?

— Господь дебелий.

— Забери руку, ти ж слово дав!..

Гульвіса сміявся, руку з грудей забирати і не думав, вуста його шукали її вуста для поцілунку, гарячий подих із запахом перцю обпікав шию, у кімнаті блукав легкий підвечірній бриз, — ой же, Гульвісо, підступний ти зраднику… Так потроху він здобував чимраз більше і більше прав на неї, один лише редут зостався…

Але того вечора марно чекала на нього дона Флор, Гульвіса не прийшов. Неспокійна, вовтузилася в ліжку, страждаючи від докорів сумління й туги. А раптом він усе-таки образився і пішов назавжди? Невже ніколи більше вона його не побачить?

Дона Флор здригнулася від самої лише думки про це. Як знову жити без нього? Без його витівок, жартів і пестощів? Але хай там як, коли вона хоче і надалі бути порядною жінкою та вірною дружиною, доведеться з цим змиритися… Іншої ради вона не бачила. Думати про це було жахливо: як же важко їй буде, але що поробиш? Треба раз і назавжди розстатися з Гульвісою, бо рано чи пізно їй таки забракне сил опиратися й станеться непоправне. Дона Флор прекрасно розуміла, до чого веде Гульвіса своїми розмовами, і відчувала, як слабшають її позиції у цій небезпечній та солодкій боротьбі.

Як далі протистояти цьому впертому облуді? Чи ж не переконав він її, чи сама вона не дала себе переконати у невинності його дотиків, у цнотливості цілунків, у тому, що в нього і на думці не було безчестити її? Якби він не мав над нею влади, її недоторканність та докторова честь не були б під загрозою.

Гульвіса знову приспить її пильність своїми солодкими примовками, п’янкою колисковою, що діяла безвідмовно спершу на Ладейрі-до-Алву, а згодом і на Ріо-Вермельйо. Тоді вона теж віддалась на поталу цій солодкій музиці, приспана в його обіймах, задрімала невинним дівчам, а як прокинулася, від її честі й сліду не зосталося.

Знову Гульвіса горнувся до тихих берегів того прихистку, де спочивали приховані струни його єства. Найменша необережність дони Флор і її честь, уже не честь невинного дівчати, а честь дорослої жінки, а також честь її зразкового чоловіка, і честь їхнього достойного подружжя, буде заплямовано. І от коли її бідолашний Теодоро найменше на це чекатиме, на його світлій, розумній голові виростуть роги, і це буде найбільша несправедливість стосовно такого чудового чоловіка. Матеріал для тих розкішних ріг уже давно ліпив Гульвіса своїми ніжними поцілунками, палким чоловічим єством, що стрімко наближало дону Флор до гріха.

Тому єдиний порятунок за цієї ситуації, щоб Гульвіса повернувся туди, звідкіля прийшов. Вона, безперечно, страждатиме, серце її краятиметься від самотності, та іншої ради немає… Вона все йому спокійно пояснить: «Вибач, мій любий, але я так більше жити не можу. Прости, що я тебе покликала. Я сама в усьому винна, а тепер прощавай і дай мені спокій…»

Спокій? Чи розпач? Хай там що буде, але вона принаймні залишиться порядною жінкою, яка зберегла вірність своєму чоловікові.

Гульвіса так і не прийшов. Ані в спальню, поки вона відпочивала, ні згодом у вітальню, ні на вечерю. Зазвичай під час вечері він полюбляв покорчити гримаси, щоб дона Флор аж губи прикушувала, щоб не розреготатися, або таки давилася сміхом, коли він приходив у сорочці з голими жінками і витанцював, виставляючи напоказ усі свої багатства; хоча іноді він і злив дону Флор, — коли ставав за спиною доктора і пальцями наставляв йому ріжки. Тоді дона Флор ледве стримувалася, щоб не вилаяти його.

О ні, цього не буде, вона не відступиться, берегтиме останній редут своєї гідності (бо решта — це лише пусті дурниці, як казав Гульвіса). Дона Флор прочекала його до глупої ночі, але він так і не прийшов. Тепер вона не сумнівалася — Гульвіса таки образився. Він завжди був гордий і самовпевнений. Хтозна, можливо, цього разу, він пішов назавжди. Ах, Господи милосердний, навіть не попрощався…

ГУЛЬВІСА ЗНИК У СЕРЕДУ ВРАНЦІ, І ДОНА ФЛОР ВЕСЬ ДЕНЬ ходила, мов неприкаяна, боячись, що вже ніколи не побачить його, хоча й розуміла, що це був єдиний спосіб уникнути неминучого лиха.

Як завше щосереди та щосуботи, пунктуальний доктор сумлінно виконував свій подружній обов’язок, старанно вдовольняючи себе та свою дружину. Звичний ритуал, де задоволення щільно межувало з винятковою повагою, огорнене стриманістю й трепетом і прикрите соромливістю (і простирадлом).

Після ночі в річницю їхнього шлюбу, ночі, коли повернувся Гульвіса, альковні стосунки дони Флор і доктора Теодоро набули звичного ритму, дона Флор віддавалася чоловікові з усією притаманною їй покорою й ніжністю, отримуючи від нього повне задоволення.

Але останнім часом вона стала спрагла і відкритіша: віддавалася більше ніжно, ніж покірливо, доктор відчував її палку нестримність, а іноді навіть дивувався, де й поділася його скромна дружина; вона звабливо вигиналася, солодко стогнала та яскраво приймала спалахи насолоди. Звісно ж, такі докази кохання й втіхи не могли не тішити доктора Теодоро, сильне почуття до дружини чимраз лише зростало, і здавалося, він кохає її навіть більше, ніж це можна собі уявити.

Якось він навіть відступився від свого звичного розкладу; сталося це того дня, коли нарешті завершилася паперова тяганина з купівлею дому. Чим не нагода відсвяткувати? На думку доктора, така подія була більш ніж вагомою причиною, щоб порушити графік нічного життя подружжя.

Того вечора, коли вони, обійнявшись, вийшли зі спальні — його рука на талії дружини, її голова, покірно схилена на його плече, — доктор Теодоро вловив невагомий, принишклий і якийсь небачений досі осміх на її вустах; він відчув, як у повітрі розливається кохання, і весь цей піднесений дух дуже зворушив доктора. Він вирішив неодмінно відсвяткувати цю дату, вважаючи, що «такі екстравагантні миті трапляються раз на всеньке життя й порушення звичного ритму не загрожуватиме фізичному та моральному здоров’ю подружжя (звісно, якщо це не переросте в звичку)».

Чи то вдала купівля будинку так вплинула на дону Флор, що вона підсвідомо підштовхнула чоловіка відступитися від звичного режиму, чи якісь інші зміни вирували в ній, вона й сама не знала. Вогонь, що обпікав її зісередини, вочевидь, був спричинений не вдалими банківськими операціями, не іпотекою, ані успішно підписаними паперами. Купівля дому запалила іскринку більше в доктора. А дону Флор підштовхнула до таких рішучих дій радше невситима жага, розбурхана Гульвісою, його ласками, його впевненими дотиками, його ніжними вустами, його палкими пестощами та багряними мітками у неї на шиї. Зараз, коли доктор здіймався над нею, огорнутий простирадлом, дона Флор заплющувала очі й не уявляла більше над собою гігантського птаха, а тільки Гульвісу, який нарешті її запопав, отримав її всю, й від цієї думки виринали стогони насолоди і стікало соками її лоно.

Намагаючись аналізувати ці події, дона Флор іще дужче заплутувалась. А доктор натомість цілком серйозно вирішив, що треба отак відступатися від звичного режиму їхніх любощів бодай двічі на місяць.

Тієї середи, після сварки з Гульвісою, дона Флор була геть розгублена та схвильована і ніяк не могла заспокоїтися. Вона весь час думала про Гульвісу, який зник так раптово і, можливо, назавжди. Та її втішала думка, що нарешті настав край її поневірянням між двох чоловіків, обидва з яких мають повне право на її кохання й на її тіло; край тим непорозумінням, коли вона не знала, кому віддати перевагу, й іноді, у найсокровенніші моменти навіть плутала їх. Хтозна, чи зможе вона тепер, після повернення Гульвіси, віднайти колишнє спокійне життя з Теодоро, коли її лоно зазнавало жаданого задоволення лише щосереди та щосуботи?

Тієї середи, затуляючи простирадлом багряні сліди Гульвісиних поцілунків і гамуючи в своєму серці тривогу через його відсутність, поринула дона Флор у ніжний вирій подружнього обов’язку зі своїм чоловіком. Та варто було тільки докторові, прикритому простирадлом, здійнятись над нею, як у її скронях задзвенів насмішкуватий голос Гульвіси і змусив здригнутися.

Спершу дона Флор зраділа, що він повернувся і сидів, отак балансуючи, на бильцях їхнього кованого ліжка. Та щойно побачила вираз його обличчя, сповнений співчуття та глуму, її розібрала лють:

— То оце ти називаєш любощами, кохана? То ось він який, славетний доктор Всезнайко, повелитель шльондр і король спокуси? Та за таке кури засміють, люба. Ніколи ще не випадало мені бачити сміховиннішого видовиська… На твоєму місці я б краще попросив у нього якийсь сироп, що бодай кашель може вилікувати, та й солодший за це твоє… Кажу тобі, це все дуже сумно, кохана…

Дона Флор хотіла було відповісти «а мені подобається, і навіть дуже», але не змогла. Доктор дійшов до піку, а вона загубилася у Гульвісиних кпинах, мертва від сорому (і жадання).

РОЗБИТА, ЗБЕНТЕЖЕНА, ВИСНАЖЕНА БОРОТЬБОЮ ЗА СВОЮ ЧЕСТЬ І ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ, ДОНА ФЛОР не знала, що їй робити далі. А що ж Пеланкі Моулас? Його імперія розсипалася, немов від якогось цунамі чи революції.

Такої дивовижі ще зроду-віку не бачили. Траплялося, звісно, що комусь щастило і відчайдушний гравець зривав банк, але вкрай рідко. Бували також і випадки шахрайства, але їх рано чи пізно виявляли. У цьому непевному світі не було нічого стабільнішого за дохід власників грального бізнесу: вагомий прибуток, незначні поодинокі витрати, вони жили, немов у Бога за пазухою, не знаючи горя. Кращим бізнесом було хіба Президенство.

Зараз проти Пеланкі Моуласа повстали колоди карт, кості та рулетка, і пояснити це явище було неможливо. Абсурд, неймовірний, несусвітній абсурд, це треба було бачити на власні очі, щоби справді повірити, але й побачивши це, багато хто повторював слова Ільєуса, який був присутній на турне дам Ариґофа: «Я це бачу, але повірити не можу».

У цьому бізнесі не було такого, чого б на своєму віку не бачив професор Максимо Салес: і як вмирають від розриву серця, зірвавши банк, і як накладають на себе руки, програвши, — а тому завжди і всьому він міг знайти пояснення. Приземлений скептик із холодним розумом та відчуттям твердої землі під ногами, він ніколи не замислювався про якісь надприродні явища. Юнаком торгував білетами підпільної лотереї в Порту-Алеґрі, тримав притон у Манаусі, був круп’є в Ріо, підставним гравцем у Ресифе, банкував у Масейо, тож за життя він бачив усі шулерські махінації й знав усі секрети.

— Професоре, то що скажете? Що вам вдалося довідатися? — запитав його Пеланкі, очі в якого іскрилися сказом.

Нічого конкретного Максимо Салес повідомити не зміг, і змушений був визнати, що помилився, чим ще більше розчарував Пеланкі. Він ретельно оглянув кості і карти, столи та стільці, але жодного натяку на махінації не знайшов. Поліцейські агенти на чолі з інспектором, дуже обізнаним в азартних іграх, під пильним наглядом Максимо ретельно допитали всіх службовців, незалежно від їхніх посад, віку та стосунків із господарем. Допитували навіть Домінґеса Пропалато, молочного брата Пеланкі. Тільки Зулміра втекла від такого приниження, хоча професор, знаючи про їхні стосунки з господарем, не виключав її причетності.

— Ось побачите, ця особа вас іще здивує, бо вона явно з ними у змові.

На думку Максимо, тут діяло якесь добре організоване злочинне кишло, бо тільки винятково кмітливі, метикуваті й уважні професіонали могли провернути таку вдалу аферу. І кишло те, вочевидь, не місцеве, ба навіть, можливо, міжнародного масштабу, адже в місцевих шахраїв не вистачило б на таке ні клепки, ні досвіду, як не вистачило б хисту в їхніх колег із Ріо та Сан-Паулу. Тільки європейські чи американські фахівці, скажімо, з Монте-Карло чи Лас-Веґаса, могли два вечори поспіль зривати банк за грою в бакару на одному і тому ж столі. Старий Анакреон заробив на цьому цілі статки. Та й інші не пішли ображені, до щасливця тоді приєдналося купа народу. На думку професора Максимо, Анакреон був звичайним представником саме такого шахрайського кишла.

Банкував тоді в «Табарисі» найкращий банківник міста, а може, й усієї північної Бразилії — Домінґо Пропалато. Не якийсь там простий службовець, а кум і молочний брат Пеланкі Моуласа. Вони народилися в одному селі з різницею у якихось кілька днів. Мати Домінґо, на його щастя, вигодувала своїм розкішними грудьми майбутнього мільйонера. Готовий померти і вбити за брата, Пропалато автоматично був поза всілякими підозрами. Не те що старий Анакреон, достоту сумнівний суб’єкт.

Звідки у нього взагалі були гроші на гру? Усі знали, що в старого у кишенях вітер гуде, а останнім часом він перебивався, торгуючи підпільними лотерейними білетами в кафе Раймундо Піта Ліма.

Щоправда, старий досвідчений гравець, адже ще задовго до того, як Пеланкі Моулас заснував свою імперію в Баїї, Анакреон уже засвітився в кількох підпільних кублах, де мало хто міг із ним позмагатися.

Минали роки, одне покоління змінювало інше, а Анакреон, за спиною в якого було стільки злетів і падінь, залишався вірний рулетці, картам і костям.

Парубки, які ходили колись за ним назирці, сьогодні стали знаними, серйозними та шанованими людьми, як от Зекіто Мірабо, Ґеррейру, Неліто Кастру, Удґард Курвело і навіть Джіованні Ґімараєнс. Один із друзів його юності, Біттенкур, швидко став великим інженером і обійняв посаду директора Управління з водопостачання. Біттенкур не забув про друга і відразу ж пригрів йому місце з пристойною зарплатнею, що мало забезпечити йому сите життя й спокійну старість. Одначе до сліз розчулений Анакреон, подякувавши Біттенкурові, таки відмовився:

— Дякую, друже, та я годжуся лише до ігор…

Дехто, і, на щастя, таких було небагато, обійнявши високі посади або ж одружившись із багатійками, волів не згадувати далекої буремної юності. Інші померли зовсім молоді, й Анакреон часто їх згадував: веселого дотепника Жу, красеня багача з Кабо Верде Дивалдо Міранду, товстуна Россі, душу компанії, щирого любителя потанцювати й хильнути: хіба раз було, як він п’яний, мов чіп, дзюрив просто посеред переповненого «Паласу» на очах у приголомшених сеньйор і тільки завдяки Анакреону йому за це нічого не було; а що вже й казати про Гульвісу, незабутнього друзяку, невиправного вигадника, який, здавалося, був несповна розуму, як же йому його бракувало…

От хто був його щирий друг, справжній молодець! Три роки спливло після його смерті, а той, навіть спостерігаючи з високого неба, не зміг байдужо дивитися на те, як зубожів його старенький друзяка Анакреон. Якось, коли Анакреон закуняв після свого мізерного сніданку, йому чи то наснився — чи й справді прийшов — Гульвіса, який велів йому того ж дня йти у «Табарис» і за столом Домінґо Пропалато грати два дні поспіль. Але де ж йому взяти грошей? Він позичив трохи в Раймундо, господаря кафе, навіть без його відома — не стане ж той добряк здіймати галас через якихось кілька мільрейсів, — тим більше, що Анакреон дав собі слово повернути борг із відсотками наступного ж дня.

Як досвідчений гравець Анакреон ніколи не ігнорував снів і завжди довіряв своїй інтуїції, цього разу вона підказувала, що все буде якнайкраще, не просто ж так йому наснився найкращий друг, Гульвіса. Під кінець дня, оформивши звіти, він відрахував собі необхідну невеличку суму, на що добряк Раймундо таки не звернув жодної уваги.

А невдовзі сталась ота подія в «Табарисі», що приголомшила половину міста: справжня сенсація, дві ночі поспіль, без хвилинки на перепочинок Домінґо Пропалато вперше за всю історію свого ремесла не знав, що й сказати. Максимо Салес зніяковіло мовчав, сполотнів і побіг кликати Пеланкі Моуласа.

Та й сам Анакреон за довгі роки своєї практики ніколи нічого подібного не бачив, але й гадки не мав привселюдно це обговорювати, адже він поважав Гульвісу і не хотів розголошувати його пораду. Прогресивний у своїх переконаннях, Анакреон вірив у щасливу зірку, для нього не існувало нічого неможливого в картах і в костях.

Щодо Пеланкі Моуласа, то той, щойно ввійшовши до зали, помітив в очах Домінґо Пропалато панічний страх. Коли він сів поруч зі своїм молочним братом, то відразу ж почув відчайдушний шепіт, що пролунав, мов смертний вирок:

— Dio cane, Pecchiccio! Siamo fututi![76]

Пропалато, немов маріонетка, якою керували вищі сили, перевернув карту: знову виграв Анакреон.

«SONO FREGATO, SONO FUTUTO!»[77] — ВЕСЬ ЧАС ПОВТОРЮВАВ ПЕЛАНКІ МОУЛАС, коли після Анакреона настала черга МІРАНДАУ.

З Гульвісиних друзів Мірандау був єдиний, хто, незважаючи на всі негаразди, не падав духом і не переставав грати.

Одного недільного ранку, коли Мірандау саме бавив двох своїх пташенят, він раптом цілком чітко й виразно почув Гульвісин голос: «Сьогодні ввечері в „Паласі“, став на „17“».

Кращого друга, ніж Гульвіса, Мірандау ніколи не мав, вони були нерозлийвода. Він завжди пам’ятав його і дбав, щоб про Гульвісу не забували й інші. Як було його забути, коли такого друга годі знайти?

Але того дня все було інакше. Заледве він згадав свого доброго приятеля, як йому здалося, ніби він ось тут поруч бавить разом із ним його діточок, насвистуючи соловейком якусь пісеньку.

Мірандау збирався в гості до негритянки Андрези, яка обіцяла почастувати його сарапателем на сніданок. Дорогою до неї, і вже за столом, застеленим білою скатертиною, той голос наполегливо нагадував Мірандау, що саме сьогодні ввечері він мусить поставити на «17», оте щасливе Гульвісине число, з яким, утім, ніколи не фартило Мірандау.

За три роки, що минули після смерті Гульвіси, Мірандау кілька разів ставив свій дріб’язок на «17» і завжди програвав. Але якщо така воля його друга, то він поставить іще раз, адже для Гульвіси він ладен пожертвувати й більшим.

Тільки от халепа, треба ж було йому захотіти цього саме сьогодні, коли в Мірандау і копієчки в кишенях немає, а серед запрошених Андрези — тесля Валдемар, Зука — дрібний службовець, якому завжди затримували зарплату, каменяр та підмайстер Пастинья — лише Робату Фільйо міг позичити кілька мільрейсів. Але Робату тільки й спромігся, що за кухлем пива продекламувати на згадку про Гульвісу оду Годофреду, а грошей у нього, на жаль, не було.

Наївшись від пуза, Мірандау марно блукав містом, надіючись роздобути хоч кілька мільрейсів. От би йому це вдалося, тоді б він ризикнув, хоча його улюбленим числом було «3» або «32». А ставити на «17», на його думку, то було повне марнотратство, все одно, що кидати гроші на вітер. Але він зробить це і зробить так, наче покладе квіти на могилу друга.

Але ж нині неділя, де йому дістати грошей? Усі як не на футболі, то в кіно, вулиці майже порожні. А кілька знайомих, який зустрів, відмовили позичати йому гроші на таку непевну справу.

Коли надії вже не було, Мірандау згадав про свою куму дону Флор. Він іще жодного разу не звертався до неї з проханням позичити грошей на гру, лише кілька разів позичав на лікування дітей і на ремонт даху, коли власник будинку відмовився лагодити його власним коштом, демонструючи таким чином свою дріб’язкову й бездушну натуру:

— Дах тече? На дітей, кажете, крапає? Як на мене, сеу Мірандау, то нехай капає хоч на кого. Нехай навіть усіх заллє й стеля обвалиться, що мені до того? Кажете, що то мій дім? То мушу вас розчарувати: тепер усе винятково на вашій відповідальності, тому подбайте про себе самі, любий друже. Я вже більше шести років і копійки від вас не отримую, уже й забув, якого кольору ті ваші гроші…

А що як він перетнеться з доктором Теодоро? Після весілля куми Мірандау тільки раз відвідав її, не бажаючи докучати своєю присутністю фармацевту, якому, напевно, неприємно було бачити Мірандау, адже він надто нагадував Гульвісу, не ззовні, звісно, — один білявий, інший чорнявий — а з морального, чи як дехто сказав би, з аморального боку.

Але того вечора Мірандау не мав іншого виходу: якщо він не потурбує куму, від гри сьогодні доведеться відмовитися.

— Погляньте лише, хто до нас завітав… — сказала дона Жіза доні Флор, коли вони обидві сиділи на стільцях при дорозі.

«Господи милосердний, невже він і Мірандау показався?» — злякалася дона Флор, помітивши поруч із кумом голісінького Гульвісу (уже без похабної докторової сорочки).

Але Мірандау, на щастя, не бачив Гульвісу. Привітавшись із доною Флор та доною Жізою, він поцікавився, як почувається доктор.

— Чудово, дякую. Він на засіданні Спільноти Фармацевтів…

— А я і гадки не мав, що ти сама вдома… — зауважив Гульвіса, але його почула тільки дона Флор, яка ніяк на це не відреагувала.

Дона Жіза посиділа ще трохи і попрощалася, пояснивши, що їй іще купу домашніх завдань з англійської перевіряти. Мірандау сів на звільнене місце:

— Кумонько, даруйте, що змушений турбувати вас, але тут така справа делікатна, словом, мені зараз дуже потрібні…

— Усі здорові?

Мірандау вже мало був не бовкнув, що в сина піднялася температура, і йому потрібно викликати лікаря й придбати необхідні ліки. Але навіщо марно хвилювати куму, якщо вона і так дасть грошей?

— Так, кумонько, у нас усі здорові… Мені потрібно для гри…

— Дякувати Богу, куме.

Аж раптом Мірандау наважився в усьому їй зізнатися:

— …я тут… почув його голос, так чітко і виразно, наче він стоїть поруч, кумонько. Він велів мені обов’язково зіграти і неодмінно саме сьогодні.

Дона Флор дивилася на Гульвісу, який сидів собі на підвіконні в тьмяних променях втомленого вечірнього сонця й пристрасно та безсоромно заглядав їй у самісіньку душу. Намагалася відвести погляд, але всупереч своїй волі все одно милувалася шовковистою шкірою голого Гульвіси, його білявим волоссям, мужнім шрамом і такими манливими вустами.

— Скільки вам потрібно, куме?

— Та небагато…

Дона Флор пішла по гроші, Гульвіса подався за нею, й коли вони опинилися в спальні, схопив її в свої обійми і палко поцілував. Бідолашна дона Флор навіть зойкнути не могла через кума, який чекав за дверима. Що більше опору вона чинила, то рясніше він вкривав цілунками її щоки.

— Ох, Гульвісо… — врешті вихопилось у неї, й дона Флор уже сама, геть утративши сором, підставила вуста.

Вони кинулися до ліжка, і Гульвісині спритні вправні руки спрагло звільняли її від одягу. Якби не кумові кроки в сусідній кімнаті, то віддалась би йому дона Флор сповна, віддала б усю себе саме цієї миті, миті, коли і не згадала б, що вона порядна жінка та вірна дружина… Та вона змогла опанувати себе і взяти ситуацію під контроль; рішуче стулила ноги і випручалася з його обіймів.

— Ти геть збожеволів! Там ж твій кум…

— Тут його немає..

— Йому ж усе чути… Облиш мене, безсоромнику!

Дона Флор підправила зачіску, обсмикнула сукню й вийшла зі спальні. У вітальні на неї чекав Мірандау зі склянкою води в руках, і вона простягнула йому зім’яту в спітнілій долоні купюру.

— Кумонько, не знаю, як вам і дякувати. Але, вірите, якщо я сьогодні не виграю, то не виграю, мабуть, вже ніколи, чесно кажу, таке враження, ніби кум десь поруч і він прихилить до мене удачу.

Уже в дверях Мірандау розсміявся й зізнався їй:

— Тільки от він хоче, щоб я ставив на сімнадцять, але нема дурних, я поставлю на три і тридцять два. Я ще не збожеволів! Якось, кумо, я ставив на тридцять два чотири рази поспіль і всі чотири рази зривав банк. Уявляєте?

— От ідіот!

— От зараз ви чули, кума? Чули, що він сказав? Це ж був його голос?! Скажіть же мені…

Дона Флор, у якої тремтіли ноги, серце вискакувало з грудей, і на вустах пломенів Гульвісин цілунок, лише стиха промовила:

— Не звертайте уваги, куме, іноді він і зі мною отак розмовляє…

Мірандау пропустив її слова повз вуха. Того дня все йшло шкереберть, і безглуздо було шукати пояснень довколишнім подіям. Та й вечір опустився якось несподівано, здавалося, ніби просто вимкнули світло надворі й вулицею розлилася темна зоряна ніч. Годинник Мірандау нагадував, що варто поквапитися.

— Бувайте, кумонько, завтра поверну вам гроші…

— Та не треба, куме. От як виграєте, купите від мене цукерок дітям… — Помовчавши, дона Флор додала: — І від кума…

Аж раптом на її щоці знову зацвів Гульвісин цілунок, ніжний і лагідний, мов подих вечірнього бризу.

— На добраніч, кохана… Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка… Тож чекай на мене, люба… Обов’язково чекай…

ЦЬОГО СУБОТНЬОГО ВЕЧОРА ГРАЛЬНІ ЗАЛИ БУЛИ ВЩЕРТЬ ПЕРЕПОВНЕНІ, ЛУНАЛИ ОРКЕСТРИ, танцювали пари, а Мірандау впізнав аргентинця Бернабо з доною Ненсі. У касі він обміняв на фішки сто мільрейсів, що дала йому кума, дві дрібніші поклав у кишеню «поставлю їх потім на Гульвісине „17“» А решту розділив порівну: половина, щоб поставити на «3», інші для ставки на «32».

Підійшовши до столу, Мірандау всміхнувся круп’є Лоуренсо Мау-де-Ваці, своєму знайомому, і впевнено кинув одну фішку на «3», а іншу на «32». І вони обидві впали на «17» саме перед тим, як Лоуренсо оголосив гру.

Виграло, звісно ж, «17». І так тривало весь вечір, аж доки опівночі, пояснивши це несправністю рулетки, Пеланкі Моулас наказав припинити гру.

У ЗАТИШНІЙ КВАРТИРІ ЗУЛМІРИ, ПРИПАВШИ ДО ЇЇ РОЗКІШНИХ ГРУДЕЙ, Пеланкі Моулас слухав звіт професора Максимо Салеса про те, що найретельніший огляд столу рулетки на очах у всіх присутніх не виявив ані найменшого дефекту, як і жодного натяку на шахрайство.

— Я так і знав… Усе це марно… — простогнав бідолашний король.

У цій квартирі, про яку знали небагацько людей, переховувалася видатна персона, володар міста, одноосібний керманич, та й просто звичайний чоловік зі своїми слабинами, який часом тікав від людських очей у теплі Зулмірині обійми. Під його кабінетом («Підприємець Пеланкі Моулас») з ранку до ночі чатували відвідувачі, кожен зі своєю справою; кого тільки там не було, і кожен зі своїм переліком потреб, проблем та прохань. Усіх їх об’єднувала спільна мета: конче позичити грошей.

Гроші потрібні були на будівництво церкви, на купівлю дзвонів, на благодійні пожертви для лікарні, притулки для старих, виправні колонії для неповнолітніх, дехто вибивав стипендії студентам для поїздок на північ або південь країни. Журналісти й політики, зажерливі та ненаситні, усі вони бажали його коштом рятувати батьківщину, християнську мораль і цивілізацію загалом від підступного та фатального безбожництва й атеїзму. Літератори лізли з проектами нових журналів і рукописами невиданих книжок: «Адже пан дбає про культуру, літературу, мистецтво, сеньйор наша єдина надія», на що Пеланкі розпирало непереборне бажання відповісти: «До бісової матері хай іде ваша надія», одначе замість цього він виписував чек на двадцять, а то і п’ятдесят тисяч, залежно від того, хто просив — молодий поет чи сивочолий митець. Реформатори, моралісти, католики, протестанти, езотерики — всі, хто боровся з падінням моралі, анархією, комуністичною небезпекою, вільним коханням, легковажним нехтуванням правил граматики португальської мови чи скандально відкритими декольте в купальниках на пляжах Бразилії (коли, здавалося, навіть нутрощі напоказ). Асоціація Матерів, берегинь сімейних цінностей, які активно виступали проти алкоголю, проституції й азартних ігор; Товариство допомоги місіонерам в Океанії; Спільнота борців із неписьменністю, яку очолював майор Косме де Фаріа; Карнавальний клуб веселих смаглявок Кабули; хворі всіма на світі хворобами, сліпі, кульгаві, каліки, не кажучи вже про божевільних і професійних жебраків, усі вони хотіли від нього одного — грошей.

І от від усього цього людського гамірного безладу Пеланкі тікав у цю затишну квартирку, на м’якенькі перса Зулміри, що були для нього тим жаданим, тихим сховком від панічного страху, який душив його останнім часом.

Щоб не визнавати себе переможеним, Максимо Салес запропонував сміливий і простий план: треба переробити рулетку так, щоб кулька ніколи не змогла опинитися на числі «17». Така от стара, як і сама гра, каверза, але це єдиний спосіб уникнути шахрайства. Це небезпечно, звісно, це нечесно, але якщо не так, то як?

Максимо від свого не відступався, й усі дурні вигадки Пеланкі про чорну магію й надалі вважав безглуздям і наполягав на своєму: спільно з круп’є та деякими гравцями в місті діє кодло іноземних шулерів, і Мірандау, Анакреон й Ариґоф із ними заодно.

«Та яке кодло, sono fregato, sono fututo!» — для Пеланкі Моуласа всі ці розмови про іноземних шахраїв не варті були виїденого яйця. І ніяке то не кодло, та й не шахрайство.

Усе набагато гірше: то все вороги, які, бажаючи його розорити, звернулися по допомогу до надприродних сил, всепереможних і всевладних.

На хоч і не завжди легкому, проте й не надто тернистому шляху Пеланкі не раз поставали особи, які мали купу підстав його ненавидіти, проклинати чи мстити за його жорстокість. Адже скільки виникало ситуацій, коли слово його було тверде, невідступне та безкомпромісне, слово, після якого відсіювалося так багато доброзичливців та їхніх благих намірів.

А зараз час пожинати плоди, зараз Пеланкі сам, а проти нього ціле поле проклять і чаклунства.

Пеланкі не боявся людей, був безжальним із ворогами. Але цей сучасний і всемогутній, здавалося б, гангстер, дитя прогресу, полохливо ховався під ковдру і тремтів від першого ж удару грому, до смерті лякаючись яскравих спалахів блискавки, що враз перетворювали його на забобонного сільського хлопчика з убогого італійського села Калабрії.

— Maledetto, sono stregato![78]

— От побачите, — відповів йому знаний скептик Максимо Салес, який за життя боявся лише живих людей і не вірив у всі ті байки про загробний світ; знаний скептик і вільнодумець, він завжди всьому намагався знайти якесь логічне пояснення — ми виведемо їх на чисту воду. От переробимо рулетку і буде видно. Так, це заборонено і нечесно, я в курсі, і ні вам, ані мені, повірте, такий спосіб не до душі. І все ж я наполягаю вдатися саме до цих крайнощів, адже за обман платять обманом. Якщо і після нашої операції кулька зупиниться на цифрі «17»! — а ви, сеньйоре, чудово знаєте, що це неможливо, — я погоджуся, що тут щось не чисто, і тоді ми звернемося до негритянських жерців.

Пеланкі Моулас знизав плечима: якщо Максимо потрібні зайві докази, то нехай робить, як вважає, тільки щонайобачніше і тихіше.

— Я сам за це візьмуся, можете не хвилюватися.

— І лише на один вечір…

— Згода, лише на сьогоднішній вечір.

Потираючи долоні, Максимо подався втілювати в життя свій делікатний задум, який Пеланкі Моулас вважав апріорі приреченим. Настав час віддати свої статки та й свою долю в руки надійніших сил, ніж Максимо та поліція. Якщо й існувала людина, здатна пояснити це несусвітнє явище, то це був саме Кардозо і Са, харизматичний філософ, який володів надприродною здатністю проникати в загадки потойбіччя, дізнаватися минуле та майбутнє, що твориться в променистих небесах і в чорних проваллях.

У Зулміри теж не було сумнівів: це витівки диявола. Досі вона мовчала, не бажаючи засмучувати і так зажуреного Пеланкі, але тоді у «Паласі» наприкінці гри щось невидиме пестило її перса і лоскотало. А потім ще й — Боже милосердний! — вщипнуло її за дупу.

— Поглянь, Пекіто…

Вона підняла халат: на бронзовій шкірі красувався багряний синець — знак пальців Гульвіси, — вичерпний і промовистий доказ втручання нечистої сили.

— Accidente![79] — розпачливо вигукнув калабрієць.

ЛЕГКОВАЖНИЙ І ВІДЧАЙДУШНИЙ ГУЛЬВІСА ЗА РОКИ ВІДСУТНОСТІ ні краплі не змінився:

— Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка… Тож чекай, кохана…

Ніби дона Флор — розпусна дівка, яка віддається іншому, поки чоловік спить сном праведника. А він таки спав на їхньому кованому подружньому ложі, вкритий спокоєм і тишею, рівно дихаючи і сопучи, немов у такт фаготу.

Дона Флор спостерігала за цією милою картиною і її переповнювала ніжність: ось він, найкращий і найдостойніший чоловік на світі, її Теодоро. Сильний духом, м’який характером, тому годі їй вагатися, бо це не пасує гідній та порядній жінці.

Краще почекати Гульвісу у вітальні, так надійніше: якби йому кортіло обійняти її, то хоч не в спальні, де спить її чоловік… Не маючи сил опанувати свою розбурхану плоть, у полоні жадань, дона Флор дедалі більше боялася, що не зможе встояти. Варто було їй лише побачити Гульвісу, як воля її слабшала, голова паморочилася, й вона відчувала над собою цілковиту владу спокусника. У такі миті дона Флор уже не володіла своїм тілом, неспокійне єство не підкорялося її думкам, нею майже повністю володів Гульвіса.

Так, вона ще йому не віддалася, але, мабуть, лише тому, що останніми днями Гульвіси майже не було видно; його знову захопили гра та легковажні розваги. Так було і того вечора. Його рішуче і безапеляційне: «Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка», як завжди було просто словами, черговою обіцянкою, якої він і не думав дотримуватись, бо зостався в казино, а може, і в якому борделі. Дона Флор снує вітальнею, відчиняє вікно, визирає надвір і лічить хвилини.

Усі його клятви і палкі зізнання — пуста брехня… Ось вона, дона Флор, чекає тут на нього, а він навіть грою заради неї не здатен пожертвувати. Може, бодай після закриття прийде?

Ну що ж, казино вже точно зачинене — дона Флор добре знає, до котрої години воно працює, бо опівнічне чекання на Гульвісу почалося ще багато років тому. Де ж його носить, що ж змусило його відступитися від обіцянки? Гульвісо, чому ж ти так зловживаєш моїм терпінням, чому ж не приходиш, ти ж дав слово, скільки ж я чекатиму тут всупереч здоровому глузду, забувши про честь, жіночу гідність, про своє подружнє щастя і коханого чоловіка? Чому мені так кортить побачити тебе? Як же ти зумів вселити в мене це бажання?

Уранці на заняттях дона Флор була така нервова та неуважна, що мало рисовий пудинг не впустила додолу. До неї десь здалеку долинув схвильований голос Зулміри Сімоенс Фаґундес, яка стурбовано розповідала:

— Це якась чортівня, дівчатка, я скоро збожеволію зо страху… Пам’ятаєте, як оце днями мені здалося, ніби хтось пестить мої груди? Так от, ця історія триває…

Дівчата почали розпитувати:

— Як? Як таке може бути! Розповідай, хутчіш…

— Учора ввечері була я в «Паласі»…

— Ти ж там щодня буваєш!..

— Бо це входить у мої обов’язки.

— Ага, мені б такі обов’язки…

— Розповідай, Зулміро…

— Так от, учора ввечері були ми з шефом в «Паласі», і там коїлося щось геть неймовірне: кулька рулетки весь час зупинялася на цифрі «17»…

Дона Флор затамувала подих.

— У найнапруженішу мить я раптом відчула, як знову хтось невидимий пестить мої груди, а потім, — вона перейшла на шепіт, — мало йому того було, бачте, то ще й вщипнув мене за дупу…

— Невидимий? Але ж то фантазія! — засумнівалася змарніла сеньйора, яка давно вже не вірила в такі речі.

— Не вірите? Ось, погляньте самі.

Зулміра задерла спідницю, оголила стегно, від якого навіть найдоладніші сеньйори слиною давилися: на шкірі виразно виднівся вже трохи зблідлий слід від Гульвісиних пальців. Дона Флор мовчки вийшла з кімнати.

Настрій, звісно ж, зіпсувався, та вона таки чекала на Гульвісу. Але його все не було, як не прийшов він і наступної ночі. Уся ота його пристрасть була показною брехнею, все оте начебто щире кохання було низьким лицемірством. Дона Флор ночей не досипає, чекає на нього, а він вештається по казино та залазить під сукню до Зулміри. Легковажний облудник, віроломний бездушний цинік. Муки дони Флор скінчилися, уже не спалює її бажання, не гризе совість, зостався сам смуток.

У ЧАС ПЕРЕМОГИ ПРОФЕСОРА МАКСИМО САЛЕСА НЕ СПОВНЮВАЛА ПОГОРДА, йому не були притаманні марнославство і зарозумілість: усі свої успіхи він пояснював приказкою: «На кожного шахрая знайдеться ще більший шахрай». Як людина освічена, він був справжнім гуманістом.

Годі вже з нього розмов про потойбічний світ, злі чари та чаклунства. Зараз варто йому буде лише трішки переробити рулетку і — вуаля, все чаклунство здиміє: шахрайство відразу спливе, залишиться лише вирахувати ватажка того кодла і по всьому. Круп’є Лоуренсо Мау-де-Вака, який і гадки не мав про його задум, не переставав дивуватися, адже напередодні випадало тільки «17», сьогодні ж це число жодного разу не виграло.

Обличчя Пеланкі Моуласа просвітліло. Наскільки він тремтів від потойбічних сил, настільки ж геть не боявся земного. Бо хіба ж якісь чари відступили би перед вигадкою Салеса? А це означало, що вони тут ні до чого. Максимо зірвав з цієї таємничої історії всі маски і тепер — знову могутній — Пеланкі добереться до змовників, змусить їх сповна заплатити за нахабне шахрайство, а надто за той невблаганний страх, що весь цей час точив його душу. Сидячи між Зулмірою та Домінґо Пропалато, Пеланкі знову всміхався гравцям своєю чарівною усмішкою.

Тим часом Мірандау, щасливий і п’яний, спав у прекрасному рожевому будуарі Карли. Напередодні, коли Пеланкі Моулас уже майже втратив самовладання і наказав припинити гру, круп’є Лоуренсо Мау-де-Вака і Домінґо Пропалато полегшено зітхнули: нарешті закінчився той несусвітній кошмар. Посеред океану фішок сидів розгублений Мірандау: сьогоднішній тотальний виграш був для нього геть абсурдним та незбагненним.

Коли на рулетці вкотре випадало «17», Мірандау душило відчуття якоїсь суцільної ейфорії й жаху одночасно. Ейфорія ще хоч якось була виправдана, а от та диявольська удача, вочевидь, мала на собі знак чогось нечистого. Здавалося, цього вечора всі закони гри в рулетку скасовано і весь успіх, усі фішки казино належали тільки йому. Але чи йому належав той безмежний успіх?

Усе йому здавалося підозрілим і дивним: і Гульвісин голос, що невідступно переслідував його з самого ранку, і дона Флор, під час розмови з якою теж, здавалося, був присутній небіжчик, і магія з фішками, що вперто випадали на «17», хоча він кидав їх на «3» і «32». Посеред вечора Мірандау ще раз із цікавості вирішив поставити на свої улюблені числа, та кулька знову і знову опинялася на «17». То хто ж був сам Мірандау в той момент — гравець чи іграшка в руках долі?

Вийшовши з «Паласу», новоспечений мільйонер, в якого від сьогодні серце було не на місці, попрямував до Карлиного борделю — найпринаднішої місцини для тих, хто хоче відсвяткувати якусь визначну подію або ж позбутися душевних страждань. Він довірив свій капітал тлустій і чесній італійці, звелівши, ясна річ, витратити на свято скільки знадобиться. Мірандау боявся, що надмірна увага жінок та алкоголь зроблять свою справу і він розтринькає все до останньої копієчки, адже розпусниці обліплять його, мов бджоли мед. Та й не дарма, адже тієї ночі він збирався організувати грандіозну вечірку, щоб втопити у вині всі події останніх годин та свої роздуми.

Гульбисько тривало аж до світанку, а найстійкіші з гостей, літератори Робату Фільйо, Аурео Контрейрас (зі своєю незмінною квіткою на відвороті піджака) і журналіст Жоау Батиста залишилися поснідати смачною фейжоадою, до якої подали кашасу і молоде вино. Тільки попоївши, Мірандау нарешті впав, і дівчата поволочили його нерухоме тіло до спальні. Згодом вони його роздягли, поклали в теплу ванну, пшикнули парфумом, припудрили тальком і поклали на величезне ліжко в оббитому рожевим атласом та шовком будуарі для почесних гостей.

Упродовж всієї гулянки Мірандау та ще кількох особливо чутливих гостей, як от знайому нам Амезину — від Аме до Америко, імені її батька, та Сіни де Розини, імені її матері, — не покидало відчуття, ніби святом керує якась незбагненна вища сила. Бо як тоді було пояснити раптове рішення товстелезної Карли виконати танець семи вуалей, достоту піднесене і водночас жахливе видовище?

Навіть Максимо Салесові, цьому невиправному скептику та раціоналісту, здалося, начебто за ним хтось стежить, коли він і Домінґо Пропалато майстерно та хитро вдосконалювали рулетку. Іноді він навіть роззирався, немов шукаючи невидимого свідка його темних справ.

Близько півночі Мірандау, який після бурхливого дня і несамовитої кількості спожитого алкоголю спав без задніх ніг, раптом знову почув той, що й раніше, голос: спершу не дуже виразно, потім абсолютно чітко. Гульвіса наказував йому негайно повернутися в «Палас» і знову ставити на «17» і лише на «17»!

Розплющивши очі, Мірандау побачив лише темряву і знову почув той голос. Він мало не вмер із переляку, мерщій заліз під ковдру і затулив вуха подушкою. Напередодні в самий розпал гулянки Анакреон запитав у нього: «Ти теж чув Гульвісин голос? О, іншого такого друга не знайдеш. Бачиш, навіть після смерті він про нас пам’ятає».

Мірандау не хотів чути цей голос, але він звучав чимраз наполегливіше. Усе ясно, його зачаклували, еґум заволодів ним. Треба швидше сходити на кандомбле матері Сеньйори, щоб молитвою очистити свою душу і прихилити божество, принісши в жертву півня, а то й козла — умилостивити божество жертвопринесенням.

Владний і якийсь моторошний голос Гульвіси проникав навіть крізь подушку і його тон геть не подобався Мірандау. І тоді йому не спало на думку нічого кращого — попри весь принизливий абсурд його рішення, — ніж щосили покликати на допомогу, зчинивши галас на весь бордель. Ґречно перепросивши шановного суддю, який цього разу затримався довше, ніж зазвичай, добра Карла пішла заспокоїти переляканого гостя. Коли вона обійняла Мірандау, притуливши до своїх неосяжних грудей, той заприсягнувся їй душею своєї матері і щастям своїх дітей, що більше ніколи в житті не гратиме. І не було на світі — земному чи потойбічному — сили, яка б змусила його ще бодай раз доторкнутися до фішок.

КОЛИ ЗАДЗВОНИВ ТЕЛЕФОН, ДЖОВАННІ ҐІМАРАЄНС УЖЕ ДОБРІ ДВІ ГОДИНИ СОЛОДКО СПАВ. Одружившись, він звик лягати і прокидатися рано, що, на думку його дружини, було дуже корисно як для здоров’я, так і для кар’єри, надто зважаючи на те, що молодість його минула бурхливо, ба навіть розгульно.

Отакий тепер був відомий журналіст Джованні Ґімараєнс, що його життя перевернулося з ніг на голову за дуже короткий час. І все завдяки шлюбу з відданою та енергійною жінкою, яка завдяки своєму рішучому характеру не згодна була миритися з розхристаністю чоловіка. Як і раніше, Джованні був веселий, кмітливий і дотепний вигадник усіляких небилиць, цікавий співрозмовник, готовий поговорити на будь-які теми. Але це й усе. Багато хто дивувався, як цьому невиправному гультяєві, запеклому гравцю й знаному окозамилювачу вдалося так швидко схаменутися.

Ще не так давно батьки Джованні, стривожені чутками, що дійшли до їхнього маєтку, послали в Баїю племінника, податківця з суворими принципами, щоб той довідався, як там ведеться їхньому блудному синові. Податківець зупинився на холостяцькій квартирі Джованні і, щоб краще впоратися зі своєю делікатною місією, тиждень поспіль ані на крок не відступав від свого двоюрідного брата. Повернувшись, він упевнено і стисло поставив діагноз: «Невиправний!»

Принаймні так йому здалося: Джованні розпускав усю свою платню і гроші, що надсилали йому батьки, у гральних закладах та інших подібних місцях, де збував свої дні та ночі, показуючись на службі лише в дні зарплати. По вуха в боргах, він носився з якимись сумнівними ідеями, а тому ні престиж журналіста, ні його кмітливість, ані чарівність, на яку, мов на мед, зліталися нові приятелі, не могли його врятувати.

Повернувшись у звичну для нього сферу, де на першому місці були релігія та сім’я, податківець обурювався впертістю Джованні, який вважав, що тільки послідущий нерозважливий дурень може відмовитися від задоволень, а від солоденької граціозної Зази (в його колах її так і називали Солоденька Витребенька) то й поготів. Податківець так і переказав заплаканим батькам:

— Надії марні. То вже клініка… З таких станів не повертаються…

А він узяв і повернувся. Коли батьки вже поставили на синові хрест, Джованні раптом закохався, а через два місяці справив весілля. Здебільшого всі жаліли наречену: «Та сердешна прокляне день, коли дала згоду вийти заміж за скаженого Джованні».

Так казали ті, хто, не знаючи її особисто, робили висновки з її смиренного вигляду та скромних манер. Через півроку після весілля в Баїю знову приїхав його братик із провінції й тільки скрушно похитав головою: «Бідолашний Джованні!» — і щодуху помчав до Зази, сподіваючись умовити її поїхати з ним до села, щоб ближче познайомитися з тамтешнім життям.

Джованні й справді змінився до невпізнаваності, не показувався більше в гральних закладах та веселих компаніях. Раз на два місяці він за давньою звичкою випробовував долю у підпільній лотереї, але ото й усе. Красою чужих жінок милувався хіба що з екранів кінотеатру. Він став поважним, шанованим чиновником і взірцевим сім’янином, а коли гуляв вулицею з дружиною попід руку та з маленькою донечкою Людмилою за ручку, то була справді зворушлива картина! Разом із залисинами в нього почали з’являтися консервативні погляди, патріархальні настрої й мрії взятися за сільське господарство, — одне слово, це був яскравий приклад навернення блудного сина в лоно суспільства та сім’ї.

Отже, коли задзвенів телефон, наш Джованні спав. Вистрибнувши, мов ошпарений, з ліжка, він — однією ногою ще в сні — схопив трубку: кому це так припекло?

— Це Джованні? — запитали на іншому кінці дроту.

— Так. А з ким я розмовляю?

— Ти розмовляєш із Гульвісою, Джованні. Негайно біжи в «Палас» і став на сімнадцять, грай впевнено і без страху, гарантую тобі виграш. Але не барися, лети мерщій…

— Негайно виходжу.

Навшпиньки, щоб не шуміти, Джованні швидко вдягнувся. Хвалити Бога, дружина спала і не довелося нічого пояснювати: похапцем він схопив сумку, документи, ключі і вибіг з дому. На розі йому трапилося таксі, і вже аж коли вони під’їхали до «Паласу», Джованні раптом виявив, що не має зі собою ні копійки.

— Забув гаманець…

— Не переймайтеся, сеу докторе… Пізніше віддасте… — і він упізнав таксиста, Цигана, який завжди таксував на світанку.

Джованні впізнав Цигана, а от себе, Джованні Ґімараєнса, він не впізнавав. Що, чорт забирай, йому робити в «Паласі» о першій годині ночі? Мов грім серед ясного неба, пролунав дзвінок, де по той бік дроту Гульвіса звелів йому ставити на «17». Але ж Гульвіса помер чотири роки тому, ще до того, як він, Джованні, одружився. Наснилося, мабуть.

Чи наснилося, чи примарилося, а за те, що він потайки дременув з дому, йому і так добряче влетить, тож як він уже тут, то таки скористається порадою Гульвіси. Невагоме відчуття свободи і свіжість нічного повітря підхопили Джованні й він упевнено покрокував до «Паласу».

Попри пізню годину, у залі було повнісінько люду, особливо біля рулетки. Усі захоплено привітали Джованні.

— Радий бачити… Давненько ти тут не був…

— Овва, які люди!

Підійшовши до Пеланкі, журналіст запитав:

— Чи можу позичити у вас грошей? Я так поспішав, що забув і гаманець, і чекову книжку…

— Скільки завгодно… Каса до ваших послуг…

— Та я багато не візьму, хочу лише переконатися в правдивості свого сну. Мені наснилося, що слід будь-що ставити на «17».

— На «17»?

На обличчі Максимо Салеса засяяла усмішка переможця, а серце Пеланкі Моуласа відчайдушно затріпотіло в очікуванні. Джованні написав розписку на позику і, взявши фішки, поставив відразу дві на «17».

— Сьогодні «17» ще не вигравало жодного разу, — мовив хтось із натовпу.

— Увага, гра… — пролунав голос Лоуренсо Мау-де-Ваки.

Кулька закрутилася полем рулетки, марно тяжіючи до числа «17». Щасливий і спокійний Максимо Салес аж сяяв, а Пеланкі Моулас застиг в якомусь німому напруженні.

— Чорне. Сімнадцять. — оголосив Лоуренсо Мау-де-Вака.

СУБОТНІЙ ВЕЧІР, МОНОТОННИЙ СТУКІТ ДОЩУ, МЕЛАНХОЛІЯ… ЯК ЖЕ ВАЖКО ЗАЛИШАТИСЯ НАОДИНЦІ зі своїм сумом. Але навіть у цьому доні Флор не поталанило.

У плащі, з парасолькою і фаготом у руках, доктор Теодоро, як завше, подався на репетицію в дім доктора Венсеслау. Дона Флор цього разу відмовилася: у неї мігрень, і немає настрою провадити світські балачки про останні новинки моди, а тим більше, пліткувати. Вона, звісно, не зізналася, що насправді просто несамовито нудиться на репетиціях оркестру. Навпаки, сказала, що дуже шкодує, бо так хотіла послухати ще раз повільний вальс «Зітхання у місячному сяйві на Міссісіпі» маестро Аженора Ґомеса, створений на честь дони Жізи, з якою автор останнім часом заприятелював ближче.

Дона Жіза зайшла запросити дону Флор на капоейру в районі Амараліни: допитлива американка завжди була в курсі всіх подій. Дона Флор відмовилася, теж пославшись на погане самопочуття. Так само пояснила свою відмову і докторові Івесу та доні Еміні, які кликали її в кіно. Дона Норма теж приходила:

— Ходімо, зіграємо партію в карти, а заодно й побалакаємо.

— Дякую, Норміньє. Я не маю настрою, інакше пішла б з Теодоро. А так він мусив іти сам…

— Бачила, як він ішов до трамвайної зупинки — похмурий, ніби з похорону. Він дуже тебе кохає, Флор.

Як же все-таки погано, що вона не пішла з ним на репетицію: Теодоро просив так мало за своє віддане кохання. Зате інший… І думати не хотіла про ту потойбічну примару… Але ж чому це серце таке дурне? Чому їй сьогодні забандюрилося побути самій? Адже для доктора Теодоро найбільша радість грати на фаготі для своєї дружини. А вона зосталась удома і, чого гріха таїти, відчайдушно сподівалася, що прийде той, інший, забувши нарешті про свої безкінечні азартні ночі.

Але ж вона залишилася, бо хотіла розставити всі крапки над «і», щоб нарешті позбутися його, розірвати з ним раз і назавжди будь-які стосунки. Та чи справді задля цього? Чи задля того, щоб нарешті кинутися в його обійми: «Бери мене, Гульвісо, візьми мене всю, несила вже терпіти…». Тож про що вони говоритимуть? Ох, як же замучило її це нестерпне протистояння духу та плоті…

З сусіднього будинку долинав солодкий голос Марилди, яка оспівувала своє кохання. Молода радіозірка збирається заміж за молодика, який студіює педагогіку, але офіційної пропозиції досі не було, бо кавалер, багатий власник какаових плантацій, мав упередження до публічної діяльності своєї майбутньої дружини, тож вимагав, щоб вона покинула радіо і співала лише для нього. А Марилда ж вклала в цю справу скільки зусиль, як важко було пробитися до омріяного мікрофона, щоб її ніжний спів розлився вулицями міста. Чому за подружнє щастя вона має платити своїм успіхом? Марилда пішла жалітися й радитися до дони Флор.

Та чим дона Флор могла її розрадити і що порадити? Вона й зі своїми почуттями впоратися не могла. Це вже не була та цілісна, виважена та поміркована особистість: її єство шматували протиріччя, розум говорив одне, охоплена жагою плоть — зовсім інше.

Доктор Теодоро розчинився в дощі, прикривши фагот плащем, для нього на цім світі існували дві святі речі: Флор і музика. Заради дружини і заради музики цей зразковий чоловік, якби виникла така потреба, віддав би все — і аптеку, і прибутки, усю фармакологію та й свою репутацію.

А той недостойний мандрьоха бажав лише одного — збезчестити її вдруге, але навіть заради цього не годен був пожертвував бодай хвилькою свого часу. Зрештою, він і за життя ні в чому собі не відмовляв і нічим не жертвував заради дони Флор, якій залишалися жалюгідні крихти його уваги. «Зачекай на мене, я ненадовго», але — так і не повернувся. Безсоромне брехло!

Марилда, припавши у відчаї до ніг дони Флор, питала:

— Флорзиньє, люба, що ж мені робити? Спів — це все моє життя, а мама каже, що головне для мене — вдало вийти заміж, мати сім’ю, чоловіка, діточок, а все інше — дівочі забаганки. А ти як думаєш?

Що могла думати дона Флор: «Зникни, проклятущий, дай мені спокій, я чесна і вірна дружина, не заважай мені щасливо жити зі своїм чоловіком» або ж «Обійми мене, здолай мій бастіон, дотик до твоїх вуст не зрівняється з сімейним щастям»? Ну чому не можна любити лише одного? Чому конче розриватися між двома чоловіками і боротися зі своїми такими протилежними почуттями?

— Ти сама мусиш обирати: тут єдиний вихід — або шлюб, або кар’єра.

— Але чому? Чому я взагалі маю обирати? Невже я не можу просто вийти заміж і співати далі, адже однаково люблю і його, і спів?.. Чому я повинна від чогось відмовлятися, якщо мені подобається і те, й те? Скажи, чому?

А й справді, доно Флор, чому? Аж ось у прочинене вікно долинає голос Марилдиного нареченого, дівчина злякано здіймає брови і біжить. Дона Флор проводить її поглядом, і раптом бачить Гульвісу, який робить пестливі рухи над волоссям дівчини і оповиває її стегна.

— Гульвіса?! З Марилдою?! О ні, нізащо!

Сміючись, він припадає до ніг дони Флор, де щойно перед тим сиділа Марилда, обіймає за коліна і кладе на них голову.

— Дай мені спокій… — тільки й спромоглась промовити дона Флор.

— Чому ти так, любове моя? За що ти весь час на мене злишся?

Він іще має совість таке питати! Наче й не обіцяв їй прийти, наче й не просив на нього чекати. Безсонні, сповнені очікувань та переживань ночі, а натомість — ось тобі звісточка про мене: синці на Зулміриних стегнах. А й справді, чому вона весь час злиться?

— Ти ж сама сказала, що не хочеш мене більше бачити, щоб я забирався геть, от я і забрався! Ми трохи розважилися з Пеланкі, я думав, лусну від нього зо сміху!..

— З Пеланкі, кажеш, чи, може, з його секретаркою?

— А ти ревнуєш, смаглявочко? Я собі ось як подумав: зникну на кілька днів, вона за мною затужить, почне молити Бога, щоб я повернувся, уже на все буде ладна, і я нарешті отримаю те, чого так бажаю…

— І що це ти собі надумав? Не буде цього! Я чесна жінка, прибери від мене руки!

Пекучі цілунки обпалювали шкіру, вуста линули до її вуст, рука ковзнула в найпотаємніший закуток тіла, в її останній редут. Її тіло мліло, тягнулося до нього, прагло відкинути перестороги, що сковували її розум. Вірна та невідступна в своїх рішеннях, дона Флор тепер готова на все, вона здасться, й байдуже, де його носило і з ким. Уже немає сил опиратися, щоб захистити останні крихти своєї честі, на які зазіхав Гульвіса. Ох, якби ж вона могла покликати когось на допомогу! У Гульвіси так мало часу, він квапиться, щоб встигнути на гру: «Ну ж бо, кохана, ходімо до спальні». Вона підводиться в його обіймах, слухняно йде за ним, уже не думає про опір, та й про честь свого чоловіка чи й думає? «З тобою хоч куди, коханий».

— Кумо, можна до тебе?

Діонісія Ошоссі ввійшла у прочинені двері.

— Що з тобою? На тобі лиця нема…

Чудом врятована дона Флор сіла на канапу і прошепотіла:

— Сам Бог послав тебе, кумо Діонісіє. Тільки ти зможеш допомогти мені. Сідай.

— Кумо, та що з тобою? Ти вся тремтиш…

Дона Флор узяла Діонісію за руку.

— Кумонько, я маю негайно позбутися Гульвіси, потрібен хтось, хто змусить його зникнути і не турбувати мене більше, скільки часу він уже морочить мені голову, я вже й не я, і не знати, що від мене зосталося.

— Це ти про покійного кума?

— Вгамуй його, кумо, знайди, як відправити назад, бо лихо мені буде… Навіть не знаю, як тобі пояснити… Він повернувся і хоче забрати мене зі собою, от навіть зараз, щойно ти прийшла, здається, впоїв мене якимось трунком, і коли б не ти… Якщо так триватиме й далі, він забере мене…

Щоб не скрикнути, Діонісія прикрила рукою рот.

— Ох, кумо, тут боронь Боже згаяти час. Я зараз же піду до батька Діді — щастя, що знаю де він. Бо з таким же не до кожного й звернешся, тут потрібен священний посох.

— Діді? — дона Флор згадала довготелесого негра з квіткового базару, який дав їй мокан на Гульвісину могилу. — Іди, кумо, біжи чимдуж, якщо хтось і може мене врятувати, то справді лише він. Як ні, то мені кінець, станеться непоправне…

— Уже лечу…

Діонісія вибігла, захищена своїм намистом Ошоссі, яке, втім, було безсиле перед могутніми божествами, але вона твердо вирішила докласти всіх зусиль, щоб урятувати життя куми: бо що ж може бути непоправне, як не смерть? Швидше, Діонісіє, поквапся, лети звивистими вузькими вуличками аж до брами царства Іфа: там, на перехресті, ти зустрінеш могутнього жерця.

— Мій батьку, — звернулася до нього Діонісія, поцілувавши в руку, — небіжчик хоче забрати зі собою мою куму, порятуй її, поверни еґума в його царство померлих. — І вона розповіла все, що знала.

А тим часом змоклий до ниточки доктор Теодоро повернувся додому. Репетицію скасували через сильну зливу. Він ковтнув лікеру — для профілактики грипу та застуди, вдягнув піжамну сорочку і, взявши фагот, виконав для дони Флор найкращі речі зі свого репертуару. Слухаючи музику, дона Флор поступово заспокоїлася, тривога її вляглася, і вже не здавалося, що вона розпусна, безчесна та легковажна жінка. Більше тобі немає чого боятися, Теодоро, я люблю тебе одного і належу тобі і тільки тобі, досі в моєму серці жили двоє, але відсьогодні все буде інакше. У жодному серці немає місця для двох, я звеліла відірвати ту частину мого єства, і ось я знову тут, твоя достойна та вірна дружина, яка смиренно слухає твій чудовий фагот. Я тут, Теодоро, твоя дружина з тобою.

А в іншому кінці нічної Баїї зайнялося багаття й довкола нього осяяний жрець закружляв у ритуальному танці, тимчасом як Діонісія, донька Ошоссі, ревно молилася. Здійнявся буревій, загримів грім, згасли вогні, море люто збурунилося і боги ориша, верхи на сліпучих блискавицях, дали свою згоду на заклик жерця. Усі, крім Ешу, який незворушно і твердо промовив: «Ні».

ЗВІСТКУ ПРО МІСТИЧНІ ПОДІЇ В ЖИТТІ ПЕЛАНКІ МОУЛАСА КАРДОЗО І СА ОТРИМАВ на цвинтарі саме тоді, коли він прийшов на власну могилу, як робив це завжди в день своєї смерті. Тієї його смерті, коли він іще був багатим баїянцем Жоакімом Перейрою, який 1886 року помер у своєму приватному будинку на Корредор да Віторія. По небіжчику відслужили поважну панахиду, на багатий похорон із плакальницями завітали місцеві масони, оптові торговці і навіть сам губернатор провінції.

Могили Кардозо і Са розкидані по всьому світу. І в мумії одного з музеїв, яку знайшли у Великих Єгипетських Пірамідах, і серед снігових заметів Альп, які він підкоряв з армією Ганнібала, і в пісках аравійської пустелі, що він не раз перетинав її на своєму на гнідому коні. У Франції було щонайменше дві його могили, скільки ж в Італії; його закатовувала на смерть іспанська інквізиція за алхімію і віровідступництво; він був і багатим, і бідним, жебраком, ченцем і кардиналом, торгував фініками в Єгипті при вході на ринок на берегах Нілу ще за часів Рамзеса II, у личині відомого математика Аллі Фоше вивчав сузір’я Східної півкулі ще до Різдва Христового.

У Баїї, крім могили при негритянській церкві Пассо, він знайшов вічний спокій біля церкви на острові Ітапаріка, де загинув у бою з голландцями 1638 року красивим, спритним та легковажним тридцятитрирічним офіцером його величності короля Португалії Франциско Нуньєса Мариннью д’Еса — справжнього поціновувача гарненьких індіанок.

Безліч томів знадобилось би, щоб охопити весь цей неоціненний досвід і багатогранність його життів, відчайдушних подвигів та любовних пригод, щоб залишити для історії всі таємниці, які приховував сухоребрий, мов скелет, Антоніо Мелшіадес Кардозо-і-Силва (Кардозо і Са для обраних), скромний архіваріус муніципалітету і маестро окультних вчень, спадкоємець Великого Ключа Соломона, світовий філософ, який у своїй праці поєднував неоціненний досвід і різносторонність знань жителів різних епох.

— Я приїхав по вас, сеньйоре Кардозо, господар звелів хоч із-під землі вас дістати, його обікрали… — сказав Ауреліо, шофер Пеланкі.

— Ходімо, я на тебе чекав…

— Ви знали, що я маю прийти?

Від цього невинного запитання мудрець розсміявся так щиро і весело, що здалося, тієї миті немає на світі задоволенішої та щасливішої людини за нього:

— А ти як думав, Ауреліо? Я, затям це собі, знаю геть усе — як таємне, так і явне…

Та Ауреліо і не думав вникати, а тим більше сперечатися з ним на якісь теми, уже сама присутність Кардозо і Са вибивала йому землю з-під ніг. В авто, сидячи біля водія, маестро весь час вітався з кимось невидимим.

— Вечір добрий, бригадире.

Який іще бригадир? Та отой, що ген-ген біля моря насолоджується вечірньою прохолодою. Де, сеу Кардозо? Ауреліо не бачить ніякого бригадира. Бо не кожному дано побачити, дорогенький мій, тільки обраним.

— Вітаю, люба сеньйоро, цілую ніжки.

Теж не бачиш? Вельми елегантна жіночка в капелюшку з пір’ям і в сукні зі шлейфом, ох і красунею ж була вона свого часу… Через цю шелихвістку двоє квітучих юнаків укоротили собі віку. А зараз усі троє гуляють берегом моря, отак собі попід ручку, мило бесідують та всміхаються одне одному. Ти геть сліпий, якщо не помічаєш такої осяйної краси.

— Боже збав мені таке бачити, сеу Кардозо…

Маестро знову регоче, вулицею тиняється безліч привидів, водій напружено вчепився в кермо, його не тішить уся ця містика.

— То кажеш, з грою в Пеланкі геть усе кепсько? — цікавиться раптом Кардозо.

— Вам і це відомо? — дивується приголомшений водій. — То й справді виходить, що ви про все знаєте…

Зненацька Кардозо відвертається, ховаючи лице. Від кого? Від тої спортивної білявки, яка йде до пляжу? Від неї, дорогенький; а знаєш, хто це? Це Жанна Д’Арк, а ти знаєш, ким був Кардозо і Са? Французьким кардиналом П’єром Кошоном, папським леґатом, що його полохлива рука підписала смертний вирок цій незайманці. Тепер йому всюди ввижаються невинні очі й цнотливий образ його білявої жертви.

— Отакий я був лукавий, аморальний та легковажний негідник…

У своєму сховку вдома в Зулміри Пеланкі Моулас нетерпляче чекав на єдину людину на світі, здатну скласти докупи ті містичні фрагменти.

— Довго ж ви, сеу Кардозо…

— Я завжди приходжу вчасно, ні на мить пізніше, ні раніше.

Він привітався з Зулмірою, яка вабила своїми принадами в прозорому пеньюарі, о! Кардозо і Са дуже добре її знав із минулих життів: ось вона, хвацька очільниця амазонок, мчить долинами на своєму баскому коні, і перса її, як і зараз, налиті, хоч нині вона їх ховає, шкода — подумав Кардозо, бо попри свою безтілесність, він був вельми небайдужий до земних спокус.

— Я шукаю вас уже два дні…

— А чого ви від мене хочете — поспіху чи якості?

Погляд маестро раптом застиг десь вдалині, від зосередженості та концентрації на високому чолі проступили краплі поту.

— З рулеткою ви прогадали, адже так?

Пеланкі обернувся до Зулміри, ніби кажучи: «А, бачиш, казав, що він усе знає». Навіть до тієї вбогої халабуди, в якій Кардозо жив у неймовірних злиднях зі своєю дружиною й п’ятьма дітьми (він ніколи не брав грошей за добро, яке робив людям) уже дійшли чутки, адже в місті тими днями говорили тільки про «Палас», «Табарис», «Абайшадиньйо», столи рулетки та азарт. Містика чи шахрайство, диво-дивне чи звичайний обман, хай там як, а новину про Пеланкі ніхто не міг сприймати байдужо. Авжеж, до маестро дійшли ці плітки, та чи потрібні були йому вони, щоб дізнатися все, що його з цього приводу цікавило? Коли це він, Кардозо і Са, покладався на чутки?

— Сьогодні вранці, перед тим як виходити з дому, я сказав собі: «Пеланкі потребує моєї допомоги, він неодмінно шукатиме мене, нелегке в нього зараз становище».

— Нелегке, це дуже м’яко кажучи… Вони хочуть мене доконати, Кардозиньйо, хочуть поквитатися зі мною…

Пеланкі розповідав йому про всі ті чудасії, Кардозо спокійно слухав, сидячи навпроти і киваючи головою, немовби йшлося про звичні буденні речі. Жодного руху, який свідчив би про збентеження, тільки монотонне кивання головою, здавалося, жодне слово не здатне вплинути на його висновок щодо цієї історії. Слухаючи, маестро раз по раз спроквола скошував очі на оголене стегно уважної Зулміри, що грайливо вигулькувало з-під прозорої тканини пеньюара. Та ясно, що те гріховне видовище аж ніяк не заважало духові мудреця здійматися на вершину, а навпаки — тішило його.

Втомлений старечий погляд то блукав вдалині, то вдивлявся у вічність, то повертався до реальності. Коли Пеланкі закінчив свою довжелезну розповідь, Кардозо і Са, який і без неї усе розумів, оголосив свій вердикт:

— Це все марсіани… — безапеляційно заявив він.

І раптом вибухнув сміхом, ніби йшлося про якусь бешкетну витівку, ніби на кону не стояло щастя самого Пеланкі.

— Марсіани? Які марсіани?.. Не знущайтеся з мене, сеу Кардозо! Ви моя остання надія, не підведіть мене. Які ще, матері його, марсіани? Тут очевидні речі відбуваються, а марсіани до чого? Ніхто їх не бачив, та й узагалі, де гарантія, що вони існують? А от чаклунство — то зовсім інша річ, і всі ці темні вроки готові заподіяти і «добрі» люди…

— А кому не дано їх побачити, той і не побачить… Кажу ж: це все марсіани!.. А не всі ці ваші вороги та їхні діяння… Марсіани, знаєте, вельми цікаві істоти, і особливо їх вабить техніка, вони завжди хочуть усе дослідити, а завдяки вищому складу розуму, вони не мусять покладатися на ефемерне везіння чи боятися невдачі…

— Марсіани серед нас? — втрутилася в розмову Зулміра, яка завжди була ласою до таких цікавинок. — І давно?

Загалом, хай там що ви собі подумали, Кардозо і Са не був якимось типовим картоманом чи звичайним окультистом, який шукає відповідей у кришталевій кулі; був це і не пересічний провидець, і геть не хіромант.

— О, перші марсіани прибули до нас дуже давно. Та лише троє людей бачили їх на власні очі…

— І ви один із них?

Кардозо зашарівся й всміхнувся:

— О, дайте їм час, і ви ще побачите всю їхню силу. Незабаром людство чекають глобальні зміни, — з його вуст вихопився характерний сміх. — Але зараз вони невидимі… І тільки обрані…

— Сеньйоре, ви можете їх побачити? — втрутилася Зулміра. — Розкажіть, які вони? Красиві?.

— Ми порівняно з ними огидні потвори.

Дівчина геть спантеличилась.

— Сеу Кардозо, то, по-вашому, це вони до мене торкалися й щипали? Отже, вони теж таке роблять?

— Роблять що? — перепитав Кардозо, якому закортіло більше деталей. — Поясніть, як щипали і торкалися? Торкалися до чого?

І збентежена невинна жертва міжпланетних домагань розповіла про все, що з нею недавно сталося.

— Я показувала синці Пекіто, а також подругам зі школи дони Флор. То дона Флор тоді так розхвилювалася, що мало не зомліла.

На тобі: всім показала, а йому, Кардозо і Са, — дзуськи. Чи вона йому не довіряє? А без особистого обстеження in loco[80] (як казав кардинал Кошон) майже неможливо встановити походження того явища. Дещо роздратований Кардозо і Са відповів:

— Що ж, якщо така річ, то не думаю, що йдеться про марсіан. Якби то були марсіани, то максимум, що відбулося, це передача думок.

Максимум передача думок? Оце так маєш… — подумала Зулміра, розчаровано повертаючись до свого манікюру. А в Пеланкі досі була купа сумнівів.

— А що як це таки не вони?

— Не переживайте, довіртеся мені, я все з’ясую…

О, Пеланкі довіряв проникливості та розуму Кардозо і Са, та цього разу йшлося про вельми складну справу, тому додаткова консультація не завадить. Варто принаймні почути думку матері Отавії.

Кардозо і Са набивав люльку, дивлячись кудись за обрій і, здавалося, голос його долинає, ніби здалеку:

— Марсіани дуже мене поважають, от якихось дні чотири тому я побував із ними на Марсі, обійшов усю планету, у них там одне місто з чистого срібла, а інше — із золота… Риби літають, а на дні морському буяють квіти…

Уже йому було не до налитих Зулміриних стегон, погляд Кардозо не ковзав по її пишних грудях, а лиш відображав промінь світла, який привів його на Марс. «Маестро в трансі», — шанобливо прошепотів Пеланкі, а Зулміра розправила ошатне мереживо на пеньюарі.

ВІДЧИНИЛИСЯ ВОРОТА ПЕКЛА І ГРІШНИЙ ЯНГОЛ ПОСТАВ на порозі спальні дони Флор, сяючи безсоромними хтивими очима, палаючи вустами і — голий-голісінький. Якщо навіть свята не встояла перед його звабливим поглядом, перед його поманливим сміхом, перед мужніми грудьми, то що було казати про дону Флор? Де ти, кумо Діонісіє, де твоє намисто Ошоссі, де той обіцяний ебо? Поквапся, Діонісіє, поспіши повернути диявола в його царство вічної ночі. Якщо це не зробити негайно, дона Флор не зможе більше опиратися і це коштуватиме їй вельми дорого… Усе її благочестиве життя, незаплямована репутація, покора, повага людей, усе це під загрозою: завтра світле ім’я дони Флор, символ чесноти, буде втоптане в бруд, оповите зневагою, оббрехане злими язиками. Завтра вона буде геть інша, осквернена ганьбою, сточена докорами сумління, на неї презирливо тицятимуть пальцями.

Погляд дони Флор зупиняється на його прутні — сталевий, готовий до любощів; відгомін нестерпної жаги її лона розливається спраглим тілом.

Хіть пристрасно обпікає її єство, та водночас її охоплює вперте бажання боротися за свою честь, сміливо захищати її. Котра ж із цих двох є справжня дона Флор? Та, котра не підпускає Гульвісу, чи та, що спроквола, крок за кроком, стиха йде йому назустріч? Тиша, і тільки дощ тарабанить по даху…

Суботній вечір, голова досі гуде від мігрені, розум затьмарюється, усе змішується — той неочікуваний візит Діонісії, й концерт фагота: все це здається таким далеким! Внутрішня битва дони Флор не вимірюється вже ні годинами, ні хвилинами, то вперта відсіч, то знову жага, болісна, непоборна жага. Доктор у ванній готується до скромного і радісного їхнього суботнього святкового ритуалу, а дона Флор спокійно і покірно чекає на нього. Аж раптом, о! цей безсоромник знову припадає до її ніг та ще й наказує:

— Сьогодні ти не ляжеш із тим лайном, я тобі гарантую! Інакше я таке тут влаштую…

Це вже було ні в тин, ні в ворота! Яка маячня! Нісенітниці! І от зрозумій те жіноче серце… — дона Флор раптом розсміялася, замість того, щоб обуритися і прогнати нахабу.

— То ти ревнуєш до нього? Ну й на здоров’я!

— Як же я тебе хочу, кохана, — відповів він і випростався на ліжку. — Як довго я на це чекав… Подумати лишень, мушу завоювати свою законну дружину, з якою я без перешкод спав сім років! Ну все, терпіти немає жодних сил. Ревнувати тебе до цього доктора Пургена, до цього недолугого? Побрався з моєю дружиною, гаразд, мушу визнати, як людина він справді непоганий, але ж не як чоловік? Та він же нічогісінько в любощах не петрає, розумієш? Гаразд, я віддаю йому належне, але нехай і він поступиться: нічого, раз перетерпить, адже сьогодні ти кохатимешся зі мною. Хто-хто, а я найкраще знаю, як тобі догодити.

— Тоді ти мусиш зачекати і, попереджаю, ждати доведеться довгенько.

Голе спрагле тіло, гарячі вуста, жаданий погляд і рука, що повільно ковзає стежинками її плоті, він візьме її: дону Флор, його рабиню, таку незалежну лише на словах, таку жадану. Та чи не завжди так було? Завжди її гордість та цнотливість танули в його могутніх руках, а дона Флор покірно схилялася перед ним — її чоловіком та повелителем. Гордість, соромливість, покора, мораль, гідність, та чого варті всі ці умовності, якщо заради неї він повернувся з небуття, звідки, як відомо, ніхто досі не повертався.

— Знаєш, я був так далеко, мов ув’язнений на дні колодязя, із зв’язаними руками та ногами, і знала б ти, скількох зусиль мені коштувало вирватися до тебе, кохана. Ти так відчайдушно кликала мене, і ось я тут, із тобою, здолавши заради тебе вогонь і люту холоднечу, явне і таємне, а ти он як тепер зі мною поводишся. От чому ти так чиниш, кохана?

— Ох, Гульвісо…

— Чому ти ставишся до мене, як до якоїсь паскудної собацюри? Годі, люба моя. Сьогодні або ніколи. Коли прилізе той огидний тарган, скажи йому, що ти погано почуваєшся. І ми покохаємося на славу.

— О!.. нізащо… Я, порядна жінка, і в думці не маю зраджувати своєму чоловікові, скільки разів ще тобі повторити?

Показався доктор у чистій піжамі, кімнатою розлився аромат запашного мила. Приємний вираз обличчя, тепла усмішка, чесний погляд.

— Теодоро, любий, ти мені, звісно, вибач, але давай не сьогодні, я щось погано почуваюся. Перенесімо все на завтра, якщо ти не заперечуєш.

Невже занедужала? Доктор непокоїться. О, вона ще вдень скаржилася, то, вочевидь, не звичайна знемога. Може, це застуда? Де ж це мій термометр, де таблетки, де з біса, аптечка? Ні, ні, любий, не турбуйся, лягай спати, і завтра я буду, як нова копійка, обіцяю…

— …здорова і до твоїх послуг… — ніжно прошепотіла дона Флор.

І як я могла так ганебно опуститись, як можна бути такою безсоромною? Куди? Куди поділися мої честь і гордість, де вона, моя мораль? — запитувала в себе дона Флор, вдячно цілуючи в щоку стурбованого чоловіка. Але доктор Теодоро наполягав: їй неодмінно потрібні ліки, принаймні заспокійливе, щоб добряче виспатися. Та щойно він вийшов по ліки та по воду, як дона Флор опинилася в Гульвісиних обіймах.

— Та чи ти збожеволів?! Негайно відпусти мене, він зараз повернеться…

Гульвіса цілком об’єктивно та неупереджено зауважив:

— А знаєш, він не такий уже й поганий хлопець, оцей твій другий чоловік. Зовсім навпаки. Він мені дедалі більше подобається… Між нами кажучи, ти чудово влаштувалася, він завжди піклуватиметься про тебе, а я буду з тобою чудово кохатися.

Доктор приніс глечик зі свіжою водою, дві склянки і маленьку чарочку з прозорими ліками.

— То звичайна валер’янка, досить двадцяти крапель на півсклянки води й одразу ж заснеш.

Теодоро ретельно відрахував краплі, налив у склянку води. Але варто було йому на мить відвернутись, як хтось поміняв склянки. Хто це зробив? Гульвіса чи сама Флор? І як доктор, чудовий фармацевт, компетентнішого і знайти було годі, не відчув специфічного смаку валер’янки? Диво та й годі. Що ж, одним дивом більше, одним менше, суті справи це не змінить і нікого не здивує. А можливо, склянок ніхто і не переставляв, просто дона Флор не випила валер’янку, а доктор, поцілувавши дружину, просто собі відразу заснув, заколисаний монотонним стукотом дощу.

— Ось і все… — сказав Гульвіса. — Тепер нам ніхто не завадить, кохана…

— Тільки не тут… — почала благати дона Флор, і останніми безсилими краплями стікала її гідність і повага до другого чоловіка. — Ходімо, краще у вітальню…

Відчинилися ворота раю, пролунало алилуя. «Де це ти бачила, щоб кохались у сорочці?», дона Флор покірно постає перед ним оголена, звабна і красива. Вони, немов одне ціле, два оголених єства, які от-от зіллються воєдино. Її лоно пронизує вогненний спис: удруге Гульвіса безчестить її, спершу незайманкою, а тепер — заміжньою жінкою. А потім вони летять, кружляючи росянистими луками, назустріч світанковій зорі.

Ніколи ще дона Флор так не тремтіла, вона згорала від пристрасті, знемагала від жадання, билася, немов у лихоманці.

Ох, Гульвісо, якщо ти так зголоднів, то що вже мені казати, коли увесь цей час я була, мов на суворій дієті, без солі та цукру, цнотлива та порядна дружина поважного та шанованого Теодоро. Чого варта ота репутація, та й яке мені діло до всіх пліткарок, які тільки й чекають нагоди, щоб спаплюжити моє добре ім’я? Так, я заміжня, то й що? Ти, головне, цілуй, обпікай кожну клітинку мого спраглого тіла своїми палкими вустами з присмаком цибулі, спали своїм вогнем мою цнотливу непокору, навіки розірви сталевим списом ту доброчесну перепону сором’язливості, адже я твоя, твоя рабиня, твоя сучка…

Вони кохалися знову й знову, відлітали до небес і спускалися на землю, поринали в забуття і приходили до тями, підкорювали нові вершини і топилися одне в одному.

Гульвіса шепотів, яка вона красива, як він кохає її, ось таку, зухвалу та невгамовну, і як полюбив її колись ніжною незайманкою.

— Пам’ятаєш, як я вперше доторкнувся до тебе? Карнавальна хода дійшла до берега, і ти до мене притулилася…

— Ти обійняв мене і провів рукою, отак…

Він повторив цей рух, і в пам’яті до найменших деталей зринули відчуття тієї миті.

— Той твій хвіст, немов у русалки, бронзове лоно, пружні перса… Ти розквітла, моя квіточко, розквітла, моя Флор, яка ж розкішна ти стала, солодка і манлива кожною клітинкою твого тіла. Мушу зізнатись, я цілував багатьох жінок, але жодна, чуєш, жодна з них не зрівняється з тобою, клянусь тобі, Флор… А якими винятковими соками стікає твоє лоно…

— Яке воно на смак? — запитала геть осміліла дона Флор.

— О, це воістину вишукана суміш меду, перцю й імбиру…

Він божевільний, збочений, незабутній тиран, легкий, мов вітерець, і пекучий, як полум’я. Її Гульвіса. Ти ж більше не втечеш від мене, благаю, а якщо підеш, то не стане мене від того горя. Молю, навіть якщо я тебе проганятиму, — залишся, навіть якщо наполегливо велітиму дати мені спокій, не покидай мене, благаю…

Я буду щаслива без тебе, я певна цього; з тобою не буде мені життя, лише безчестя й страждання. Та навіть щасливою, я не зможу без тебе жити. О!.. немає життя без тебе, чуєш, ніколи більше не покидай мене, Гульвісо!

У НЕДІЛЮ МОЖНА ПОСПАТИ ДОВШЕ, ТОЖ КОЛИ ТОГО РАНКУ ДОНА ФЛОР РОЗПЛЮЩИЛА ЗАСПАНІ ОЧІ, дощ ще стугонів по даху, а над нею схилилося стурбоване обличчя Теодоро, який обожнював її, оберігав її сон і її спокій.

— Ти виспалася, кохана? Температури немає? — приклав руку до її чола.

Дона Флор усміхнулася, потягуючись зі сну. Який у неї дбайливий чоловік, який турботливий! Вона неквапливо обійняла його за шию й ніжно поцілувала.

— Я прекрасно почуваюся, Теодоро. Все, мов рукою зняло.

Доною Флор опанувала якась лінива знемога, їй раптом захотілося поніжитись у ліжку, сховавшись у лагідному теплі її вірного й відданого Теодоро. Безтурботний недільний ранок, м’який пружний матрац, млявий перестук дощу і всеохопна любов її святого Теодоро. Доктор лагідно обіймає дружину.

— Яка ж я сьогодні лінива, любий…

— То навіщо тобі вставати? Вчора ти погано почувалася, маєш повне право перепочити сьогодні, як слід. Принести тобі кави?

Який же він милий і порядний!

— Я полежу, але тільки якщо ти ляжеш поруч.

Доктор Теодоро, з його соціальним становищем, з його поважним віком, знаннями, зніяковіло й безхитрісно всміхнувся, немов маленьке хлопченя:

— Тут така справа, люба… якщо залишуся з тобою, я за себе не ручаюся…

Дона Флор грайливо глянула на чоловіка.

— Що ж, доведеться ризикнути, Теодоро… — і соромливо занурилася лицем у подушку.

Щойно зі сну, не розчесана, з солодкими персами, що торкнулися до грудей Теодоро, її грайливий вигин стегна дражнив бронзовою позолотою з-під простирадла.

— Ого, ти, мабуть, вкрай неспокійно спала, поглянь які синці…

На якусь мить серце дони Флор зупинилося:

— Де?

— Ось… Бідненька… — Теодоро ніжно провів долонею по її стегнах.

Цей ніжний неквапний дотик умить знайшов своє відлуння в її лоні. Їхні вуста зустрілись, і дона Флор здригнулася: чистий (але палкий) та відданий поцілунок Теодоро, несподіване від цього задоволення, монотонний стукіт дощу, затишне тепло ліжка, зніяковілість доктора, бажання в його збентеженому погляді, її оголені груди, і все це серед білого дня! Ох, який сором! Яка насолода! «Для спокійних буднів і турботи кращого чоловіка годі й уявити». Але невже лише для цього? Кожен чоловік смакує по-своєму, як любила повторювати Марія Антонія, її колишня учениця, неперевершена у цих справах, «кожен має свої вподобання, виняткові та відмінні від інших, треба тільки знайти ключик і насолоджуватися, бо кожен! ох, кожен може здійняти тебе до небес…» Дону Флор заполонила жага, інакша, боязка, але впевнена і сильна; ті його несміливі дотики, ті обережні лінії, ох, Теодоро!

— Ти ж мені заборгував, любий…

— Я? Заборгував? — здивувався доктор, і мило всміхнувся, ну хіба ж не велике дурненьке дитя?

Широке чоло, скільки знань у ньому ховається, а як чоловік він страшенно милий і дурненький! Дона Флор лагідно провела долонею по чоловіковій голові й легенько всміхнулася.

— Так, ти мені винен. Он як майстерно вислизнув учора з моїх рук…

— Будьмо відверті, люба Флор, якщо хто й вислизнув, то…

— Що ж, якщо це я заборгувала, то мушу будь-що повернути свій борг, ти знаєш, як я не люблю боргів… — І дона Флор лукаво прикрила долонями своє усміхнене обличчя.

Чого було ще бажати благородному фармацевтові? Він навіть зрадив своєму серйозному тону:

— Гляди мені, бо ще й відсотки вимагатиму…

Педантичний і правильний, її Теодоро вже почав був робити все, як завжди, намагаючись прикрити простирадлом свою пристрасть, шанобливо, як і належить виконувати подружній обов’язок. Але дона Флор його випередила: вона раптом зірвала простирадло і скинула його додолу, а потім шанобливий доктор опинився в її обіймах. О, він ніколи не забуде того дощового недільного ранку, благословенного ранку, спокійного та незвичного, який подарував їхнім любощам нові барви, небачені досі емоції й неповторні відтінки.

А дона Флор тільки згорнулась тихенько клубочком і з вдоволеною усмішкою на вустах під акомпанемент дощу полетіла в міцні обійми здорового сну.

ЗАГАЛОМ УСЕ БУЛО, ЯК ЗАВЖДИ, ЗВИЧАЙНА СОБІ НЕДІЛЯ; не змінилася і дона Флор. Вона пережила пекельні муки і була переконана, що настане кінець світу, проте нічого не сталося. Бо наше життя — це суцільні несподіванки…

Єдине, чим та неділя відрізнялася від інших, це тим, що докторова аптека була відчинена — єдина на весь район, тому доктор Теодоро поспішив до своїх клієнтів. Ось чому, коли дона Флор вийшла зі спальні, чоловіка вдома вже не було. Та потужити на самоті цього ранку їй не вдалося.

Спершу знову прийшла Марилда зі своєю одвічною дилемою; згодом — заплакана дона Марія до Кармо, яка була на межі справжнього нервового зриву: ну як можна ставити якийсь спів вище заміжжя? Сусідки теж одностайно виступили на користь заміжжя, усі, крім дони Жізи. Але хто слухатиме ту екстравагантну американку: що нормально для Сполучених Штатів, зовсім не годиться для Бразилії, а іноді навіть становить тут певну загрозу. Дона Жіза не лише проповідувала користь розлучень, а й мала совість сперечатися з доною Жасі та доною Енеїде, мовляв, цнотливість — це звичайнісінькі пережитки й утримуватися навіть шкідливо для здоров’я: через такі дурні традиції у психушках повно незайманок! Ви тільки уявіть! Але решта кумась, сповнені моральних упереджень, переконували, що заміжжя — це єдина виправдана мета, до якої повинна прагнути кожна жінка, адже Бог створив жінку, щоб вона дбала про затишок у домі, про свого чоловіка, народжувала йому діток і радо про них піклувалася. Очолила цю войовничу групу дона Марія до Кармо, яка мріяла, як вона сама казала, достойно прилаштувати свою єдину доньку:

— Сім’я, ось що для неї має бути а пріоритеті, бо чого варте оте її радіо? Що, крім непевності, воно дасть їй у житті?

Непевність? І понеслося: а які небезпеки чигають на неї з тим радіо, погляньте, скільки співачок й артистів уже постраждали, воно й не дивно, всі оті фанати, та й публіка, зрештою, зараз дуже легковажна і підозріла, — на цьому особливо наполягала дона Динора, активна поборниця й захисниця патріархальних звичаїв. Якщо вже на те пішло, то артистів знають не лише з їхніх виступів, — он скільки пліток про них ходить — пристойних і не дуже. Це стосується й співаків, режисерів і музик, усі вони, вважала дона Динора, ті ще негідники та донжуани.

Чого варта лише нещодавня історія з молодою співачкою зі зразкової родини — її добре знала дона Енеїде, — дівчина опинилася в лікарні з сильною кровотечею, бідолашка буквально стікала кров’ю, й коли лікарі її обстежили, то з’ясували, що причиною всьому був аборт, зроблений якоюсь криворукою дилетанткою. Дівчина не померла тільки завдяки докторові Зезіто Маґальяесу, знаному та шанованому спеціалістові. Він урятував нещасну, буквально повернув до життя, але хто ж поверне її репутацію? «Ні він, ані будь-хто інший, — підсумувала дона Динора, — не поверне її гідності й доброго імені».

— От би хтось вигадав пігулки для відновлення гідності, — втрутилась дона Норма. — Які гроші можна було б на цьому заробляти! От уявіть собі, йдеш хоча б у нашу місцеву аптеку і кажеш: «Докторе Теодоро, запакуйте, будь ласка, цей новомодний препарат — для мене, для моєї сестри… і ще якийсь найдешевший — для служниці».

Усі вибухнули сміхом. Зрештою, усі ці історії не стосуються слухняної, на думку багатьох, Марилди. Тому нема чого тут гадати: щоб дівчина й надалі підтримувала таке хороше враження про себе, навіть мови про радіо бути не могло, міцний шлюб — єдине правильне рішення для порядної дівчини. Як же здивувалися сусідоньки, коли дона Флор, яку Марилда вкотре попросила про заступництво, порадила все ж вручити нареченому гарбуза й послати його під три чорти, а самій залишатися на радіо, де на неї чекали не лише хороші перспективи, а й висока зарплатня. Ця баталія мало не закінчилася бійкою, бо дона Марія до Кармо, оскаженіла від такого заступництва, кинулася на дону Флор:

— О, була б це ваша дитина, дуже сумніваюсь, що ви були б такі розумні… Таких порад і ворогові не дадуть…

— Та як ви смієте!..

Урешті-решт вони обидві розридалися, і Дона Марія до Кармо так і не вирішила — підтримувати доньку в її рішенні чи наполягати на своєму. Врешті, доні Флор таки вдалося переконати більшість, і дона Норма підсумувала:

— У пеклі буде командувати, погляньте на нього, часи рабства вже давно минули.

Дона Флор пішла готувати їсти — у ті неділі, коли аптека працювала, вони з доктором не ходили обідати до дядька з тіткою в Ріо-Вермельйо. Раптом у двері постукали:

— Можна до вас, кумонько?

Це була Діонісія Ошоссі, вона прийшла по гроші, адже треба було поквапитися, бо до обряду майже все готово, чекали тільки дону Флор, щоб обступити її ритуальним колом і танцювати весь вечір, аж до ранку. Ще, звісно, треба було залагодити багато справ, адже обряд був нелегкий. Проте бабалао[81] вже розкинув шкаралупи й ориші відповіли йому, отже, назад дороги нема. Щоб забезпечити їй спокій, звільнити від поганого ока, від будь-якої хвороби, від злих намірів еґума, який бажає їй смерті, дона Флор мала взяти участь у надскладному обряді, адже справу мали не з пересічним ебо. Ешу, покровитель небіжчика, не погодився з усіма ориша, і зараз він налаштований дуже рішуче. Тому Діонісія вважала, що недоцільно економити на обряді. Адже йшлося про життя та смерть, та й проти Ешу непросто було воювати, тому рахувати гроші не варто, як не варто й баритися, поки дона Флор іще тримається на ногах. Тому для жертвопринесення треба купити одного барана, двох кіз, дванадцятеро півнів, шестеро ангольських курей і десятки метрів тканини. Не кажучи вже про інші необхідні речі з довгого переліку, написаного олівцем на темному сувої паперу. Поруч із кожним предметом було зазначено його вартість і ще плюс двадцять мільрейсів для Оссаіма[82], щоб він відкрив лісові хащі, де блукає Ешу.

Але як це розуміти? Дона Флор у чудовому гуморі, цілком задоволена життям, геть інша людина, ніж учора ввечері. Чи й не марно, бува, Діонісія звеліла жерцям не скупитися на витрати?

Ні, ні, дона Флор сама її про це попросила, тому красно вдячна за турботу і клопоти. Але й справді, люба кумонько, зараз із горем пополам усі страхи вже начебто минулися.

— Небіжчик перестав турбувати?

Дона Флор зніяковіло всміхнулася.

— Швидше, мабуть, я перестала його боятися. Дякую, але твоя допомога мені вже не потрібна.

Але що ж його робити? Перервати обряд уже неможливо. Вночі та вдосвіта тварин принесуть в жертву, перед кожним божеством поставлять велику миску з ритуальною їжею. З недільного вечора та до світанку жерці вестимуть переговори з ориша. Назад немає вороття, бо наслідки можуть бути фатальні й непередбачувані… Хто ж так ризикуватиме? Навіть вона, Діонісія, як звичайна посередниця, ніколи не взяла б на себе такої відповідальності.

Навіть якщо кума позбулася страху, Ебо тільки допоможе їй зберігати спокій. Тим більше, що гроші жерці вже витратили; боги напилися гарячої крові тварин і поласували своїми улюбленими шматками м’яса; вони вже озброєні і наділи свої емблеми, а крик Янсан[83] уже лунає лісом. Тепер дона Флор може бути впевнена, що небіжчик ніколи більше її не потурбує.

Дона Флор відрахувала гроші, й додавши ще трохи, подякувала Діонісії за її важку працю, а потім запросила пообідати куркою в багряному соусі, свинячим філе в коньяку і солодким пирогом. Але Діонісія поспішала повернутися на жертовну територію, де під гуркіт барабанів Ошоссі вимагав свого улюбленого коня.

У такі робочі неділі, після обіду (їв доктор поспіхом, не розтягуючи задоволення, щоб якнайшвидше повернутися в аптеку, покинуту на хлопчика-кур’єра), дона Флор перевдягалася й, незважаючи на протести чоловіка, йшла разом із ним в аптеку, щоб хоч трохи звеселити його працю у вихідний день. Там вона теж ставала за прилавок і допомагала продавати ліки, ошатна й елегантна, немов на прийомі в мільйонерки дони Маґи Патерностро чи комендаторки Імакулади Тавейри Пірес. У такі дні вся її виняткова краса була тільки для доктора Теодоро і, розуміючи це, він почувався переможцем, попри недільні чергування. Так було і цього разу: граціозна і чарівна, дона Флор хизувалася своїм бірюзовим намистом, подарунком Гульвіси. А загалом для неї це була звичайна неділя — та ж вулиця, та ж аптека, ті ж клієнти, Теодоро і вона, дона Флор. Ніхто не тицяв на неї пальцем, ніхто нічого не помітив, ніхто не обвинуватив її в перелюбі, навіть лукава дона Динора, всезнаюча відунка. Те саме сонце, той самий дощ (хоча й невеличкий, така собі мжичка), ті ж розмови та усмішки, жодних змін. Вона очікувала справжнього кінця світу, як усередині себе, так і назовні: боялася, що серце розірветься й її забере смерть. Але все було, як завше: ох, як часто ми надумуємо собі несосвітенних дурниць…

Саме коли вона відпускала чергового клієнта, з-за прилавку їй усміхнувся доктор Теодоро — яка ж у нього чудова дружина. Дона Флор відповіла йому усмішкою, й мимоволі глянула на його ясне чоло: на роги не було й натяку. Що за дурниці, дона Флор, що за дурнувата комедія?

В їхніх із доктором стосунках нічого не змінилося, хіба що приємний спогад про сьогоднішній ранок додавав якоїсь інтимності цьому їхньому недільному чергуванню. Одначе грів її не лише той спогад, а й згадка про ніч у вітальні, про ті божевільні, пристрасні та гарячі любощі під монотонний стукіт дощу, коли вони з Гульвісою буквально розчинились один в одному. Цього спокійного і тихого недільного вечора в дони Флор раптом знову спалахнула нездоланна жага до Гульвіси. Коли ж він знову прийде, цей дивак, тиран і примарний хитрун, її перший? Увечері, мабуть, швидше за все, саме тоді, коли втомлений доктор засне солодким сном праведника.

Тимчасом дона Флор, як і личить зразковій дружині, допомагає своєму другому чоловікові, у млосному очікуванні солодкої ночі з першим, аж тут, зненацька, її мов блискавкою вдарило. Це ж кума Діонісія сказала, що Гульвіса більше ніколи не потурбує її. Боже милостивий, а що як так і буде?!

МАТИ ОТАВІЯ КІЗІМБІ ВБЛАГАЛА ТАКИ ПЕЛАНКІ ТА ЗУЛМІРУ взяти ванну з листя та кокосового мила. Потім вона розклала на перехрестях пір’я принесених у жертву півнів, захистивши Пеланкі з усіх чотирьох боків, і звеліла чекати результатів. Одначе володар гральної імперії вже поспішав до інших віщунок.

До ясновидиці Аспазії він прийшов саме тоді, коли вона допіру повернулася зі Сходу і щойно натягнула той свій (доволі засмальцьований) ворожбитський одяг. Хоча брязкіт золота не надто її вабив, але пропустити такого ласого клієнта їй забракло волі, хоча й робота мала бути важка.

Вона театрально випростала руку, закликаючи ексклюзивну «систему духовних рухів», встановила контакт із духом, і щось прохрипіла, сіпаючись, наче її душать. О, це було не найприємніше видовище, тож Максимо Салес, скептик до глибини душі, уже хотів було розвернутись і піти, але Пеланкі самим лише поглядом заборонив йому навіть думати про це. Пеланкі стояв впевнено, підтримуючи попід руку Зулміру, яку так і тягнуло до всього надприродного, надто після того, як хтось невидимий спокусився її грудьми і стегнами (і хтозна чим іще). Безвідмовна та вірна секретарка, завжди поруч, завжди підтримає, вислухає й прихистить, — і що б він без неї робив!

Нарешті божевільна жриця Сходу з диким відсутнім поглядом і незрозумілими вигуками повернулася на тлінну землю. Вона глянула на Пеланкі й тіло її затремтіло, з горла вирвався несамовитий крик, і вмить вона зробилася така спустошена, жаль було і глянути. Жриця попросила підкинути грошенят до винагороди, бо робота була таки дуже виснажлива, адже доля Пеланкі виявилася така темна і непролазна, що їй заледве вдалося щось вивідати. Тож їй потрібні ще гроші на свічки, щоб розвіяти тотальний морок його душі. Аспазія поклала гроші в шухляду, запалила свічки, і тільки тоді її всепроникний погляд зміг розпізнати його ворогів.

— Бачу на узбіччі трьох чоловіків, жоден із них не бажає вам добра…

— Ох! — простогнав Пеланкі. — Скажіть мені, signora mia[84], які вони з себе…

Аспазія мовчала, немов силкувалася краще розгледіти цих трьох, а Пеланкі її квапив:

— Погляньте чи один із них бува, не лисий, а інший не товстий? А третій…

— Нехай про третього сама скаже… — втрутився Максимо Салес. — Зрештою, хто тут провидиця?

Віщунка, хоч і була в трансі, кинула нищівний погляд на те хамло: та як він сміє, мало того, що робота її виснажує, то ще й якийсь хамула втручається. А потім ще мають совість казати, начебто вона задурно гроші отримує. Ой нелегко дістається їй той заробіток, ой нелегко…

— Перший із тих трьох, — оголосила вона загробним голосом, — голомозий.

— Теж мені новина… — пробубонів Максимо.

— Другий — дебелий, я б навіть сказала товстопузий…

— А третій? Який з себе третій? — процідив Максимо.

— Третього розгледіти не можу, зусібіч темрява його обступила…

Пеланкі вже не стримався:

— Це точно він, завжди він від мене ховається, maledetto[85]! Ану ж придивіться, чи є в нього вуса і чи бува, не перебитий ніс…

Але Аспазія наче й не чула його, занурена в таємниче споглядання:

— От і прояснилося: бачу в нього вуса і… пождіть, секундочку… зламаний ніс…

— Ну от, як я і боявся, то ті ненависні Страмбі! — вигукнув Пеланкі. — І що ж його зробити, скажіть мені, щоб прибрати зі свого шляху цей непотріб?

За їхнє вигнання з Баїї на найдальший Схід стомлена і виснажена Аспазія зажадала солідну суму. Пеланкі вже вийняв був гаманець, але Максимо Салес, цей рішучий скептик, знову встромив свій ніс і зажадав, щоб Аспазія мала совість і знизила ціну.

Невтомними зусиллями Аспазії позбувся Пеланкі братів Страмбі, але не позбувся свого тотального невезіння у грі. Тому його скорботний шлях від ворожок до віщунок тривав.

Жозете Маркос принаймні молода і гарна, як зауважив Максимо Салес, якийсь нетиповий виняток із того їхнього таємного ворожбитського братства, що здебільшого складалося зі старих затасканих шкур. Чому воно так? — не раз міркував професор. — Чому царство потойбіччя зазвичай виходило на зв’язок із таким страхолюдиськами світу цього? Чому кімнати, де приймали відвідувачів, завжди були такі брудні, чому місця, де знали відповідь на такі нетипові запитання, завжди були просякнуті затхлим смородом, мов трухлявий склеп померклих душ людських?

О святе спасіння Жозете Маркос, струнка блондиночка, і головне — чистьоха яка! Вона прийняла їх у вітальні, де стояли вази з квітами і попільнички, уважно вислухала їхню історію, залишила їх зі своїм чоловіком, її помічником, і подалася до спеціальної кімнати ворожіння й левітації. Чоловік Жозете — Маркос, теж молодий і приємний ззовні пройдисвіт, дипломатично і завбачливо повідомив їм, що порівняно з іншими Жозете бере за свої послуги зовсім небагато, адже посередництво з духами безкоштовне, а гроші потрібні, щоб відновити її здоров’я — вони йдуть на уколи та препарати (а вони зараз такі дорогі!), кожен сеанс забирає в неї стільки сил… Щоразу, виробляючи ектоплазму — а вона сил на це не шкодує ніколи, це вам підтвердить кожен, хто до неї звертався, — її організм, і без того тендітний та вразливий, вкрай виснажується, тому якісне відновлення просто життєво необхідне. Для Пеланкі Жозете була останньою надією й сподіванням, тому він не поскупився й поклав у кишеню Маркоса щедрий гонорар.

У сусідній кімнаті з фіолетовими фіранками панувала майже непролазна темрява. Уся в білому, Жозете напівлежала у кріслі, огорнена своїми магічними флюїдами, а Маркос звелів усім чотирьом — Пеланкі, Зулмірі, Домінґо Пропалато і Максимо — взятися за руки, щоб зміцнити силу думки. Заледве вони це зробили, як маленька лампадка, що жевріла в кутку кімнати, вмить згасла.

Потім звідусіль задзвеніли дзвоники, почувся вереск, схожий на нявкання, і якесь дивне мерехтіння осяяло кімнату; Зулміра істерично зойкнула, Пеланкі заціпенів, а Пропалато, стиснувши зуби, тремтів і вкривався липким потом. Усі ці спалахи та звуки позначали появу самого брата Лі У, китайського мудреця з династії Мін. Але невиправний Салес знову втрутився, заявивши, що Лі У тут ні до чого, і всі ці чудасії виробляє Маркос, якому, до слова, чудово живеться на всіх цих спекуляціях з ектоплазмою. Та навряд чи варто зважати на думку людини, яка ні у що не вірить, тож якщо ми її й документуємо, то лише заради об’єктивності нашої хроніки.

А от Жозете вартувала довіри, зосередившись на своїй копіткій роботі, вона (чи то пак сам китайський мудрець її вустами) щось дивно лепетала, мов дитина, незрозумілою мовою, мабуть, стародавньою китайською чи, може, то була португальська племені макао, словом, зрозуміти її було нереально. Мудрець Лі У вважав, що причиною всіх негараздів була вродлива італійка, яку Пеланкі свого часу обдурив і яка так і не змогла з цим змиритися.

— А блондинка чи шатенка? — запитав калабрієць.

— Шатенка, дуже гарна шатенка років двадцяти п’яти…

— Двадцяти п’яти? Та їй було майже сорок, та ще гадюка! Я ні в чому не винен! Будь ласка, дорогенька, скажіть китайцеві, що моєї вини в цьому немає…

Її звали Анунсіата, на вигляд тендітна і невинна сеньйорина, яка шукала захисту, насправді ж… ох! курва курвою! А Пеланкі тоді було заледве сімнадцять…

Болісне розчарування охопило його незрілу юнацьку психіку, він схопив ніж і чикнув підлу зрадницю просто по її миловидому підлому личку. Від в’язниці вберегло лише те, що він був неповнолітній, але понівечена Анунсіата кляла його в лікарні й присягалася помститися, живому чи мертвому. І от тепер, через стільки років, вона, вочевидь, вирішила здійснити свою обіцянку. Анунсіата, перше кохання італійця: послідуще курвисько.

Але Пеланкі і не збирався каятися: його жінка повинна належати лише йому, а не всім, кому заманеться, й Зулміра це знала і намагалася бути в тіні, далі від гріха!

За додаткову оплату китайський мудрець погодився звільнити Пеланкі від проклять Анунсіати. Фінансові питання погодився залагодити Маркос, посередник між духами та живими людьми. Усе, від Анунсіати з її почикриженим обличчям і сліду не зосталось, але невезіння й далі переслідувало Пеланкі.

Архангел Мігель де Карвальйо, загорнутий в якесь простирадло, у тюрбані, не описував облич, не називав імен, а діяв швидко і рішуче. Він узяв руки Пеланкі в свої й пильно глянув йому у вічі: Пеланкі переслідує невблаганний ворог, якого калабрієць колись сильно образив і який нещодавно помер. Усевидячий архангел одразу ж його виявив.

— Він зараз стоїть у вас за спиною.

Усі мимоволі ступили крок уперед, навіть Максимо Салес про всяк випадок підійшов до дверей.

— Кажете, він недавно помер?

— Так. І посварилися ви через жінку… — додав архангел, глибоко вдихнувши.

Пеланкі здогадався, що йшлося про Діоженеса Рібаса, у якого він відбив дружину, немолоду вже мулатку, хоч і з залишками колишньої вроди. Ображений Діоженес погрожував йому кинджалом, але Пеланкі — тоді вже законний власник майже всіх гральних закладів, — щоб стулити йому пельку і врятувати мулатку, яку той ревнивець уже замучив переслідуваннями, звелів своїм найкращим найманим бандитам втерти цьому Рібасові добрячого маку. Коли після тієї пригоди Діоженес Рібас вийшов із лікарні, він одразу ж кудись пропав, і Пеланкі лише випадково дізнався, що той нещодавно помер у страшних злигоднях. Щодо мулатки, призвідниці тієї історії, то незабаром вона набридла Пеланкі й він обміняв її на двісті п’ятдесят карткових колод.

Своїм вогненним мечем архангел вигнав Діоженеса, жалюгідного рогоносця, й узяв за це зовсім небагато, бо мав за правило ніколи не наживатися на біді ближнього свого. Рогоносця не стало, а невезіння множилися.

Доктор Наїр Саба, сорокарічна лікарка, дипломований хірург, страшна як та смерть, лікувала хворих магнетичними пасами. За підказкою зірок і за помірну ціну вона вмить виявила щонайменше шістьох ворогів Пеланкі й одразу ж їх усіх знищила, вилікувавши заодно йому виразку дванадцятипалої кишки, а Пропалато — хронічний ревматизм. Лише тотального невезіння Пеланкі вилікувати їй не вдалося.

Шістдесятирічна Дебора була вдягнена в таке страшне руб’я, що, на думку Максимо, їй не варто було навіть показувати грошей: вона всім трохи зніяковіло розповідала, що вже понад тридцять років вагітна Апокаліпсисом, була весь час п’яна і вічно застуджена, мала вигляд щонайогиднішої жебрачки. Дебора виявила лише якусь Кармозину, давнє кохання Пеланкі, яку він колись дуже негарно покинув, бо, бачте, король гри не терпів кощавих і некрасивих жінок. Дебора доклала чималих зусиль, щоб спровадити цю особу, і вдалося їй це лише завдяки кільком ковткам кашаси з баночки з-під мікстури. Вона запропонувала Пеланкі кілька способів вгадувати виграші в підпільній лотереї, але невезіння тривало.

Відмовився від гонорару за свої послуги лише Теобальдо Принц Багдадський, весь у білому, насуплений висохлий старець із пильним поглядом блакитних очей і добрим обличчям. Він відмовився від грошей, адже не виявив ані видимих, ані прихованих ворогів, ані жінок, ані чоловіків, які бажали би Пеланкі зла. А як і виявив, то волів це не розголошувати. Він поплескав Пеланкі по плечу й зі сльозами на очах сказав:

— Тільки Маестро Абсурду зможе вас урятувати. Тільки він і ніхто більше.

— А де мені його шукати?

Старенький вісімдесятирічний Теобальдо Принц Багдадський, який уже понад двадцять років віщував кінець світу, за що його садили в тюрму і замикали в божевільню, переслідували, одначе не зламали, невблаганний пророк Старого Заповіту пояснив:

— Ти знайдеш його там, де найменше шукатимеш…

Мовивши це, він заплющив очі й поринув у сон.

У Зулміриній квартирі, у цілковитій, як це і необхідно мислителю, самотності, Кардозо і Са обмірковував деталі свого плану дій: зустріч із марсіанами вже призначено, а серед них він має чимало друзів.

— Що там? — запитав він у Пеланкі.

Утомлений і пригнічений, король рулетки зітнув плечима.

— Чи не знаєте, бува, де знайти Маестро Абсурду? Ви чули про такого?

— Ви хочете побачитися з Маестро Абсурду? — і веселий регіт розлився вітальнею.

— Хочу, і якомога швидше!

— У такому разі, ось він, перед вами. Маестро Абсурду — це я.

— Ви? Тож покваптесь! Якщо це триватиме ще бодай тиждень, мені клямка.

— Покваптеся, Кардозиньйо, — благально докинула Зулміра.

Маестро Абсурду всміхнувся на таке лагідне звертання відданої секретарки.

— Спокійно, зараз усе владнаємо.

«Який же в нього пильний, достоту соколиний погляд», — подумала Зулміра.

З АПТЕКИ ПОПІД РУЧКУ ВИЙШЛИ ДОНА ФЛОР І ДОКТОР ТЕОДОРО. Перекусивши і трохи перепочивши, доктор мав повернутися до праці, адже недільні чергування тривали до десятої вечора.

— Бідолашний мій Теодоро… — поспівчувала чоловікові дона Флор.

— Ти сьогодні лягай раніше, люба, ще вчора ти нездужала… — турботливо порадив Теодоро.

Як же раділа дона Флор, що нарешті тій запеклій боротьбі протиріч, яка так довго роздирала її зісередини, тому пекельному протистоянню душі та плоті, настав край. Зараз її турбувало лише одне — а що як Гульвіса не повернеться? Що вона тоді робитиме? Та він таки повернувся, варто було докторові ступити за поріг (у плащі та з парасолькою, бо знову лило, мов із відра), як дона Флор одразу ж опинилась на їхньому кованому ліжку, на м’якому матраці, під теплим покривалом, у Гульвісиних обіймах…

— Ти такий блідий, а як схуд і змарнів… Утомився, мабуть… Це тому, що ти знову не спиш, знову гинеш у тих нескінченних іграх та оргіях. Тобі слід більше відпочивати, коханий, — прошепотіла дона Флор у перерві між мільйонами легких і таких солодких ласк і пестощів, після бурхливих, полум’яних любощів. Так, білий мов стіна, але усміхнений, Гульвіса їй відповів:

— Чи я втомився? Є трохи. Ти навіть не уявляєш, як я реготав із Пеланкі. Добренько, кохана…

— Добренько, кохана? Ти не залишишся на ніч?

— Наша ніч — зараз. А потім заступить мій колега, твій другий чоловік.

На очах дони Флор забриніли сльози:

— Ні, Гульвісо… Я більше ніколи не належатиму йому… Ніколи, Гульвісо, чуєш?! Невже ти цього не розумієш?

Гульвіса вдоволено всміхнувся.

— Не кажи так, люба. Ти чесна і поважна жінка, я знаю, але навіщо себе дурити? Не лише мені ти належатимеш, і ми обоє це знаємо, солодка моя брехушечко, він теж твій чоловік і має на тебе таке ж право, як і я. І ти знаєш, що він мені чимраз більше подобається… Хіба я не казав, що ми чудово вживемося…

— Гульвісо!

— Що, голубонько?

— Отже, тобі начхати, що я наставлю тобі роги з Теодоро?

— Роги? — провів він рукою по кучерявій шевелюрі. — О, та хіба ж з ним можна наставити роги? Ми обидва пов’язані з тобою навіки, серденько, обидва маємо на тебе повне право, схвалене законом і церквою, так же? Тільки от він, дурень, мало тебе порає. А наше з тобою кохання, мила, хай навіть протиприродне, але таке ж законне, як і твоє з ним. Хіба не правду я кажу? Ми обидва — твої чоловіки, в нас однакові на тебе права, то хто кого дуритиме? Радше ти, Флор, обманюєш нас обох, але принаймні вже не обманюєш себе.

— Себе?

— Я так тебе кохаю… — стишений, небесний Гульвісин голос прокрадається в самісіньке серце дони Флор. — Щоб обійняти тебе, здолав небуття, й ось я тут, з тобою. Але не вимагай, щоб я був одночасно і Гульвісою, й Теодоро, це не в моїх силах, на жаль. Я можу бути лише собою, тим Гульвісою, який дасть тобі море любові, а решту дасть тобі він: власний будинок, подружню вірність, повагу, гроші і становище в суспільстві. Цим він забезпечить тебе сповна, бо для повного щастя, Флор, тобі все це дуже потрібно. Але ти ніколи не будеш щасливою без моєї любові, розпутної, брудної, мінливої й палкої, хоч вона і змушує тебе страждати. А кохання моє таке безмірне, що дало мені повернутися з небуття, і ось я знову тут, з тобою. І знову я дарую тобі радість, страждання й насолоду. Але тут я не для цього, щоб бути весь час поруч, бути твоїм уважним, люблячим і вірним чоловіком, який у точно визначений час гулятиме з тобою, водитиме тебе в кіно і лягатиме з тобою в ліжко — ні, кохана, я тут не для цього. Для таких справ кращого, ніж мій благородний колега, годі й знайти. А я завжди буду чоловіком тієї згорьованої дони Флор, і за жодних обставин не дам зотліти твоєму спраглому любощів єству. Натомість він подбає за твою честь, добре ім’я й побутове щастя. Він — твій день, я — твоя ніч, твій коханець, від якого ти шаленієш. Ми обидва твої чоловіки, дві сторони твоєї особистості, твоє «так» і твоє «ні». І тільки з нами обома ти зможеш бути справді щаслива. Коли я був у тебе один, то нічого, крім моїх любощів, ти не мала і о!, як же ти страждала! Коли в тебе був тільки він, ти мала все, але тоді ти страждала ще дужче. Зараз поглянь на себе, гармонійна і цілісна дона Флор, і така ти повинна бути завжди.

Пестощі ставали все відвертіші, і їхніми тілами розливалась розпечена лава пристрасті.

— Поквапмося, кохана, наші ночі такі короткі. Кохаймося, бо скоро знову мене затягне в небуття, така моя доля, а настане черга твого другого чоловіка, мого колеги, мого побратима. Для мене — вся твоя пристрасть, твої потаємні бажання, твоє блаженство та забуття, для нього — тільки залишки твоєї любові, подружній обов’язок, вдячна повага, твоя благородна частина, Флор. Як на мене, це просто ідеально: я, ти і він — чого тобі ще бажати? Решта — лише омана і лицемірство. Чи ти й надалі брехатимеш собі?

Майже ввійшовши в неї, він говорив далі:

— Думаєш, я прийшов тебе збезчестити, натомість я рятую твою честь. От скажи, Флор, якби не прийшов я, твій чоловік, людина, яка має законне право на тебе, тільки відверто скажи, не обманюючи себе: що сталося б, якби я не прийшов? Я прийшов, щоб завадити тобі завести коханця й заплямувати своє чесне ім’я.

Пригадуєш Принца, такого собі Едуарду, знаного ще на прізвисько Живі Мощі? Чи, може, ти вже забула, як віддано він стовбичив під ліхтарем, а ти, така зачарована, ховалася за жалюзі? Пам’ятаєш, як нетерпляче ти чекала його? Та якби я вчасно не послав Мірандау, то вже б на моїй покійній голові, попри скорботу чесної вдови, давно красувалися б роги.

О! той його неземний голос, той непогамовний апетит, той присмак імбиру з перцем і ароматом свіжої цибулі (і гірка правда з його солодких вуст)…

А зараз, кохана Флор, не думай ні про що, настав час пристрасних, жаданих наших любощів, і ніщо не повинно стати нам на заваді.

О, Гульвісо, мій завойовнику, мій єретику, о Гульвісо, мій любий тиране, поквапмося…

НА РОЗКІШНИХ ОКСАМИТОВИХ БРОНЗОВИХ ПЕРСАХ ЗУЛМІРИ Сімоенс Фаґундес спочивав містик Кардозо і Са…

Справді Кардозо і Са? Так, усе правильно, це не описка і не помилка, а банальна зміна облич. Так, це був не Пеланкі Моулас, володар ігор, підпільної лотереї й незмінний повелитель урядовців і вірної Зулміри, який точнісінько так само тулився був до її грудей, шукаючи прихистку в м’якому і ніжному теплі її принад. А зараз це почесне місце було за нашим дивакуватим Маестро Абсурду, безстрашним Капітаном Космосу, майже чистим нематеріальним духом. Як вдалося Кардозо і Са досягти таких висот? А дуже просто — він це в неї випросив. Доки він старанно залагоджував проблем Пеланкі, відвідуючи гральні зали та ведучи перемовини з марсіанами (зокрема з Геніальним Вождем — жорстоким і прославленим диктатором, якого досі не бачила жодна людина), наш Кардозо став ближчий до Зулміри і нахабно зваблював її, схиляв до любощів та лестив, і врешті-решт старий добрий спосіб не підвів, і дав свої плоди.

Спершу, винятково з дослідницькою метою, він попросив показати сліди дотиків невидимки на її «величних стегнах амазонки». Сліди вже зійшли, залишилися тільки спогади. Але Кардозо і Са неодмінно треба було побачити те місце (дослідити феномен in loco, як то кажуть). Бо ж наука вимагала деталей.

Коли ж він урешті домігся свого, поспішати не став (квапливість — ворог науки), а взявся оглядати прискіпливо: тут важливо було все — колір, щільність, форма, — ніщо не повинно було пройти повз його пильне око. Зулміра лише зніяковіло всміхалася: чи й справді Кардозиньйо був такий безплотний дух, чи справді він був такий далекий від усього земного?.. Ну майже.

— О, воістину, як гори Марса, — конформація й безодня, — констатував Географ Всесвіту.

Задовольнивши (частково) свою невтоленну цікавість цією частиною Зулміриного тіла, Кардозо, великий шанувальник жіночої краси, з винятково наукових і, звісно ж, естетичних міркувань попросив відкрити його дослідницькому поглядові її перса. Вихована Пеланкі в культі краси та поезії, Зулміра просто не змогла встояти перед таким чемним проханням, позбавленим будь-якого брудного підтексту, тим більше, що інтерес виявляла така винятково ґречна особа.

Маестро Кардозо і Са, поважний митець і шанувальник жіночої краси, бажав лише мить помилуватися цими «шедеврами Верховного Архієрея Всесвіту», але варто було йому лише глянути на оголені Зулмірині перса, як він дістав таку потужну естетичну насолоду, аж земля пішла з-під ніг. Якщо цей майже безтілесний дух піддався земній спокусі, що ж тоді казати про Зулміру, звичайну смертну жінку? Тому неминуче таки сталося.

До того ж, якби Пеланкі Моулас справді був щедрий, то він і сам додумався про належну винагороду титанічних зусиль видатного астролога та алхіміка, та його невтомної праці, й мав би особисто запропонувати йому Зулміру, звільнивши її від посади секретаря й залишивши собі лише приємний обов’язок оплачувати доволі чималі витрати цієї неперевершеної діви. Адже Великий Маестро Абсурду дотримав слова і таки врятував калабрійця, раз і назавжди позбавивши його невезіння й марсіанського гармидеру.

Що ж, безперечне було принаймні одне: саме цими днями Джованні Ґімараєнс покинув поле битви і покинув його останнім.

Перший був Анакреон. Якось увечері цього сивочолого патріарха, вчителя не одного покоління, занесло в притон Паранаґуа Вентури, де саме грали тільки міченими картами. Коли весь час виграєш, то хіба це можна назвати справжньою грою? Тож йому захотілося спокусити долю в запеклій боротьбі з кульками, рулеткою й картами. Самі подумайте: ось ви берете фішку, ставите на конкретне число і виграєте. А як же гострі відчуття, азарт, задоволення? Та це ж кара Боже! А що він, Анакреон, чудовий гравець, повелитель рулетки і карт, що він таке зробив, щоби прогнівити Бога?

Хіба це гра?! Вигравати — не грати. Грати — це ходити по лезу ножа, балансувати на межі, тремтіти від страху програти і божеволіти від радості виграшу, гра — це коли ти програєш і виграєш. Гра — це очей не зводити з кульки, що підстрибує на рулетці, це затамовувати подих на неочікуваному числі, що принесе тобі удачу. А, дасть Бог, це число ще й кілька разів випаде — яке ж то щастя! А зараз Анакреонові навіть дивитися на ту кульку не хотілося, бо вона так чи так слухняно прямувала до виграшного числа, на якому стояла його фішка. А карти і кості? Та ж історія… Ну чим він заслужив на таке покарання?

Старий Анакреон звик грати чесно, ризик був для нього насолодою. А зараз? Боже, яка ганьба! Та хіба ж то гра — наперед знати результат?

Але доля підкинула йому Паранаґуа Вентуру.

— Мій заклад — це тобі не казино, Пеланкі, — сказав той. — У мене особливо не розженешся.

Обидва розсміялися. У закладі Паранаґуа Вентури самого лише везіння було замало, тут важили вміння ризикувати, невідступність і пильне око, інакше обіграють за дві секунди. Та Анакреон того вечора шахрайства не боявся: йому було важливо позбутися свого постійного везіння, що давало купу грошей, але не задоволення. Така вже була в нього натура.

Ариґоф теж після кількох днів небачених виграшів подався у «Три Герцоги» у пошуках справжніх емоцій. Кілька днів він жирував зі своїми грішми — правду кажуть, що легкий заробіток псує людину. От і Ариґоф геть сказився, надумав утримувати коханку, щоб вона ні в чому собі не відмовляла, закидав свою Терезу подарунками: купив їй співочого птаха, щоб заколисував її перед сном, поривався навіть платити за її квартиру і за покупки.

Відчувши себе утриманкою, Тереза запротестувала: о, вона, Тереза Негритуде, ще сама здатна заплатити за квартиру і за свого негра, бо має честь і гордість! Ще кілька подарунків можна було зрозуміти: птах її дуже зворушив, але щоб платити за її квартиру? Це вже занадто!

Так, завдяки Терезі, Ариґоф вчасно розгледів безодню під ногами: він раптом зрозумів, що останнім часом ходив у казино не заради гри, а заради грошей. Що ж це з ним сталося, куди ж поділась його чоловіча гідність? Тоді він і подався в «Три Герцоги», а Тереза знову відкрила йому свої обійми.

Щодо Мірандау, то ми вже знаємо, чим він поклявся. Як і завжди, він зустрічав світанки в гральних залах, любив жінок, гульки, але до фішок і карт ніколи більше не торкався. О, таких незбагненних явищ у своєму житті він ще раз не витримає. Джованні Ґімараєнс, тепер великий чиновник і землевласник, повернувшись у «Палас», не перетворився знову на завзятого гравця. Спершу він вирішив, що скільки житиме, ставитиме на «17», а гроші Пеланкі вкладатиме в землі та пасовиська для худоби. Проте дружина і знайомі засудили його за повернення до гри, і чарівний, хоч і консервативно налаштований, журналіст таки віддав перевагу званню доброчесного сім’янина, а не затятого гравця. Джованні не подався з «Паласу» в «Три Герцоги», не було його і в Паранаґуа Вентури чи в Зезе. Він вирушив на своє подружнє ложе, до його такої звичної вже відповідальності. Звісно ж, мав на те вельми вагомі причини, геть інакші, ніж в Анакреона та Ариґофа.

Тепер ми знаємо, як три паралельні реальності дійшли до спільного результату, поки Маестро Абсурду домовлявся з марсіанами та невинно розважався з амазонкою.

Перемога Кардозо і Са аж ніяк не похитнула матеріалістичних переконань впертого Максимо Салеса. Для нього все і так було зрозуміло: цей безневинний, на перший погляд, Кардозо і очолював оте кодло, а Зулміра була його спільницею, це ж очевидно, як божий день. Вони давно знають одне одного, давно перебувають у злочинному зв’язку, до того ж іще й коханці, а цей старий рогоносець Пеланкі нічого не помічає. Якщо це не так, то як тоді пояснити все, що відбувалося?

Дивовижний, надзвичайний Кардозо і Са, Кардозиньйо, хто би міг подумати, що він такий вправний любаско? Він практикував мистецтво кохання не лише на теренах нашої планети, а й в інших цивілізаціях. І залюбки передавав цю приємну науку своїй старанній та допитливій учениці.

— Кардозиньйо, а як кохаються на Сатурні? Якщо в них немає рота, то як вони цілуються? Як вони обіймаються, якщо в них немає рук?..

А маестро Абсурду знай собі вибухав лунким реготом.

— Зараз я тобі все продемонструю…

Єдине, чого Зулміра остерігалася, це щоб Пеланкі не довідався про їхній духовний зв’язок, містичну близькість, єднання споріднених душ, адже він неодмінно вгледить зраду там, де йшлося винятково про науковий інтерес та естетичну насолоду.

— А якщо Пекіто зараз увійде і побачить нас? Він здатен нас повбивати, якось він присягнувся…

Маестро Абсурду заспокоїв її:

— Я тоді зроблю отак, і ми станемо невидимі.

Він зробив руками магічні рухи і взявся описувати звичаї нептунців.

ГУЛЬВІСА СТАВАВ ЧИМРАЗ БЛІДІШИМ І ЗМУЧЕНІШИМ, ДОНА ФЛОР СХИЛЯЛАСЯ НАД ЙОГО ОБЛИЧЧЯМ: що з тобою, любове моя?

— Я стомився…

Ледь жебонів його голос, погляд став відсутній, погаслий, руки схудли… Дона Флор пояснювала це безладним Гульвісиним життям. Бо який організм здатен витримати таку постійну виснажливу напругу?

Історія повторювалася: колись усі теж вважали його міцним молодиком, який так і випромінював здоров’я й енергію, а він звалився долілиць у самісінький розпал Карнавалу, танцюючи в костюмі баїянки. Помер миттєво. Красивий, молодий і жвавий чоловік, а серце геть зношене. Дона Флор ніколи не забуде, як вона, попід руки з доною Нормою та доною Жізою, розштовхувала костюмований натовп, а потім побачила його, бездиханного, з усмішкою на обличчі, він сміявся в лице смерті. Поруч, немов у почесній варті, стояв Карліньйос Маскареньяс у костюмі цигана, мовчало його неземне кавакіньйо; площею пройшлася смерть, прикрашена брязкальцями, блискітками та яскравими барвами.

А зараз смерть підкрадається маленькими кроками. Спершу Гульвіса геть зблід, а потім став млявим, майже прозорим, якимось аж безтілесним, сливе невагомим. І це була не та хвороблива слабкість, коли немов танеш від хвороби, що з’їдає зісередини, ні, він не відчував болю, не мав гарячки. Він немов утрачав свою міць, а разом з нею — щільність, здавалося, він просто зникає.

Спершу дона Флор не надавала цьому значення, вважаючи, що Гульвіса, як завжди, занадто захопився своїми хлопчачими витівкам або — не виключено — просто жартував із нею, щоб налякати, а потім посміятися з її переляку. Який він був, той Гульвіса, такий і залишився, вона добре знала ці його звички, жарти і розваги за рахунок інших. Як казала не раз у паніці дона Розилда: той іще мартопляс.

Мати приїхала несподівано, з великими валізами, що віщували тривалий візит. Доктор Теодоро мовчки проковтнув цей удар долі і, як людина вихована, зустрів тещу приязно: «Ми завжди вам раді». З роками прикра вдача дони Розилди ще дужче погіршувалася, заледве переступивши поріг, вона залементувала на весь дім:

— Твій братичок справжній тюхтій, вайло і розмазня! А дружина його крутить ним, як циган сонцем! Я приїхала і більше звідси ні ногою!

«О, Боже милосердний, дай мені сил і терпіння…» — благала дона Флор, а доктор Теодоро вже геть зневірився. На її погрозу «більше звідси ні ногою!» було хіба дві ради: або ж отруїти її, але на це, будьмо відверті, йому забракне снаги, або ж сподіватися на диво, якого в наш час не буває. Тут доктор Теодоро сильно помилявся, й дуже скоро переконався в цьому.

Менш ніж через добу після приїзду дона Розилда вже мчала на пароплав до Назаре так шпарко, наче земля обпікала їй п’яти. Не вся пекельна нечисть, звісно, але Сатана, Люцифер, а може, Вельзевул, Демон або Чорт, хто його знає, яке він у потойбіччі має ім’я, але ясно було одне: це був найстрашніший з усіх дияволів, який, свого часу став її зятем.

Він тягав дону Розилду за волосся, а якось навіть збив її з ніг; весь день шепотів їй на вухо непристойності, погрожував надавати копняків, а потім задерти сукню й впердолити по самі помідори.

— Цей дім кишить привидами! Ноги моєї більше тут не буде… — заявила вона, пакуючи валізи.

«От і маєш диво, отже, дива таки існують», — сумирно констатував доктор, вважаючи, що він не заслуговує на такий неймовірний подарунок небес.

— Цей виблядок тут повсюди, він хоче мене вбити!.. — волала дона Розилда на прощання.

— Вона з’їхала з глузду… — компетентно заявив доктор Теодоро.

Дона Флор, показуючи свою згоду з чоловіком, легенько всміхнулась — вона не заперечуватиме — і підморгнула Гульвісі, який, стоячи в дверях, реготав, аж заходився.

Щодня він ставав усе прозоріший, нечіткий, а незабаром дона Флор змогла дивитися крізь нього.

— О, коханий, ти танеш на очах…

Уперше Гульвіса не мав навіть сили її обійняти, який же він був збентежений і розгублений. Куди й поділася його пристрасть, його зухвалість.

— Не знаю, що коїться, люба… Схоже, вони мене забирають… Хоч би як хотілося мені зостатись…. Мене виводять звідси, кохана… Мабуть, я більше тобі не потрібен… Бо все ж у твоїх руках, адже доки ти мене кохаєш, доки мене потребуєш, доки думаєш про мене, доти я буду тут, з тобою. Що ж ти робиш, Флор?

Дона Флор згадала про Ебо. Добре, що кума Діонісія попередила її. Так, це вона сама в усьому винна, бо вона ж сама звернулася до жерців, благаючи забрати Гульвісу назад у царство смерті.

— Це все чаклунство…

— Чаклунство? — Гульвісин голос ледве линув.

Вона розповіла йому все до найменших подробиць про той суботній вечір, коли вже в Гульвісиних обіймах її честь урятувала Діонісія де Ошоссі, яка в розпачі кинулася до жерця просити справити обряд. Бабалао Діді, не вагаючись, узявся до справи, так-так, саме той Діді, який був твоїм наставником, Гульвісо, коли ти ще був геть маленький.

— Що ж ти накоїла, Флор, моя втрачена квіточко, навіщо?

— Щоб урятувати свою честь…

Але це не допомогло, а сталося те, що сталося. Гульвіса виявився сильнішим за заклинання Діді. Після всього, що між ними було, дона Флор хотіла зняти дію закляття, але було вже пізно, кров пролилася, жертви принесено.

— О!.. ти відсилаєш мене туди, звідки я прийшов, і я мушу йти. Моя сила — це твоє бажання, моє тіло — це твоя пристрасть, моє життя — це твоє кохання, якщо ти мене розлюбила, мене не буде… Прощавай, Флор, я зникаю…

І він поволі зникав, розчиняючись у повітрі, а потім і геть щез, наче його ніколи і не було.

ОТ І ЗНИК ГУЛЬВІСА, НЕВИННА ЖЕРТВА БОГІВ, ЛАСА ЗДОБИЧ ЗАКЛЯТЬ.

Це твій останній шанс, доно Флор, твоя остання можливість захистити честь і гідність, такі важливі для твоїх сусідів, твого оточення, твого суспільства. Ти ще маєш одну вузьку шпаринку: Ебо, створений Діді на замовлення Діонісії. Не така вже й легка справа — рятувати моральність, благочестя, підвалини достойного суспільства і цивілізації загалом. Але ж іншої ради нема? Найголовніше, доно Флор, ти відновиш свою честь перед Богом і перед власною совістю, заблудла вівця, яка повернулася каючись. Принаймні перед людьми не треба буде виправдовуватися, адже вони (на щастя) нічого не знають про той твій ниций учинок.

Дозволивши Гульвісі піти, ти швидко і легко забудеш ваші божевільні ночі, сповнені пристрасних любощів, вони здадуться тобі сном, маревом, галюцинацією або ж просто порожніми мріями в моменти байдикування. Ти ні в чому не винна, доно Флор, тебе не розриватиме каяття, ти мирно житимеш зі своїм чоловіком і в злагоді зі своєю совістю. Це твій останній шанс, забудь Гульвісу, доведи, що ти чесна жінка!

Куди ти, доно Флор, і чи стане в тебе сил? Навіщо рятувати його з небуття?

Без його кохання — мені не жити. Краще померти разом із ним. Якщо його не буде поруч, я шукатиму його в кожному чоловікові, у кожних вустах я шукатиму той присмак, мов зголоднілий вовк, блукатиму вулицями. Він моя честь і гідність.

У ЗАПЕКЛОМУ ПРОТИСТОЯННІ СВЯТИХ ЗДІЙНЯЛОСЬ У ПОВІТРЯ ВСЕ МІСТО, ГОДИННИКИ показували одночасно полудень і північ: всі ориші об’єдналися, щоб поховати Гульвісу з його жагою до любощів; на захист бунтівного еґума став лише Ешу. Грім та блискавиці, буревії й хурделиці, сталь проти сталі, море запеклої диявольської крові. Пекельна сутичка на перехресті всіх доріг, останньому шляху на кордоні з небуттям.

Із вод океану вийшла Ієманжа, огорнена в небесну блакить, її довге волосся з морської піни та крабів, срібний хвіст, обплутаний зеленими водоростями і темними спрутами. Металевим віялом вона відігнала вітри смерті, армія риб вітала її своєю німою мовою…

Ліси вклонялися перед мисливцем Ошоссі, царем Квето. Протягом цього протистояння він з’являвся на трьох скакунах. Уранці — на вепрі, вечірню зорю зустрів на білому коні, а рожевий світанок — верхи на Діонісії, найкрасивішій з його доньок, найулюбленішій. І скрізь, де він ступав, усе живе довкола вмирало.

Величезна змія Ошумаре сповзла з веселкової арки, змією та змієм була вона одночасно, за нею повз кортеж із гаді — гримучі змії, гадюки, кобри та жарараки, п’ять батальйонів плазунів-гермафродитів. Вони зіштовхували Гульвісу з веселкової арки, але той встояв, та якщо на веселку він зайшов впевненим міцним чолов’ягою, то зараз став тендітною субтильною незайманкою. Ешу своїм тризубом проколов веселку й Ошумаре скрутилася в дивовижне сталеве кільце, встромивши хвіст собі в пащу…

Огум зібрав ту сталь і загартував її для мечів, Еуа остудила їх у своїх джерелах, Нана додала впевненості своєю старечою мудрістю. Король війни Шанґо, оточений оба та ога, стріляв блискавками. Пішла в наступ Омолу з моторошним полчищем хвороб на чолі з чорною віспою, столітньою лепрою, гнійними та венеричними хворобами — бідолашний Гульвіса став сухотний і чумний, він осліп і оглух. Ешу, великий цілитель африканських племен, тільки жував і випльовував наслані на нього хвороби, одну по одній.

Зі срібним списом у руці, пританцьовуючи, прийшла Ошала: юнак Ошаґія й старець Ошолуфа. Усі вклонилися його величі. За ним постала Янса, повелителька мерців, богиня війни. Від її крику всі оніміли, той крик, мов кинджалом, простромив Гульвісине серце.

Жерці йшли щільними шерегами, брязкаючи зброєю в ім’я своїх древніх законів. Жерці всіх націй світу, зі сходу до півночі, усі вони згуртувалися проти Ешу і вирушили в останній рішучий бій.

Усе в цьому світі переплуталося: голі незайманки повиходили на вулиці й площі, пропонуючи себе перехожим. Потім почали народжуватися діти, тисячі дітей. Усі однакові, бо всі вони були дітьми Гульвіси, кучеряві байстрята. Морем плавали будинки, Фарол-да-Барра та Сонячні дренажі; Морський форт опинився на Террейро-де-Жезус, у садах плавали риби, на деревах зріли зірки. Годинник Палацу бив на Страшний Суд, небо було малинове з помаранчевими плямами. Зійшла зоря з комет, яка кожній старій діві подарувала чоловіка та дітей. Місяць упав в Ітапаріку на гаї мангових дерев, закохані підібрали його, а там, мов у дзеркалі, відображалися їхні цілунки та ласки.

О, це була воістину запекла боротьба. Закони та суб’єктивні консервативні цінноти захищало військо на чолі з доною Динорою та Пеланкі Моуласом, а на захист кохання й поезії став Кардозо і Са, який весело всміхався, лежачи на Зулміриних персах.

Люди вибігали на вулиці зі смолоскипами, організовуючи бурхливі страйки та влаштовуючи погроми. Коли вони дійшли до площі, то диктатура спалахнула, мов брудний клаптик паперу, і на кожній вулиці замайорів білий прапор свободи.

Сам Диявол керував тим повстанням, і о двадцять другій годині тридцять шість хвилин порядку та феодальним традиціям настав край. Від колишньої моралі вціліли лише крихти, які незабаром виставили в музеї.

Крик Янса змушував людей тремтіти від смертельного страху. Від Гульвіси — безрукого, безногого і майже безплотного — залишився зрештою лише сірий димок, купка попелу і пошматоване у кривавій борні серце. Оце й усе. Кінець Гульвісі та його непогамовним пристрастям. Бо хто ж таке бачив, щоб небіжчик та й так пристрасно кохався на кованому ліжку?

Сутичка сягнула переломного моменту. Знесиленого Ешу оточили зусібіч — шляхів до відступу не зосталось. Еґум Гульвіси знову був у дешевій труні, у глибокій темній могилі. Прощавай, Гульвісо, прощавай назавжди!

Аж раптом у повітрі щось промайнуло, крізь забарикадовані шляхи, долаючи відстань, лицемірство, святенницькі заборони та забобони летіла гола жінка: це була дона Флор. Голос її кохання заглушив смертельний крик Янси саме тієї миті, коли Ешу вже котився схилом униз, а поет складав епітафію для Гульвіси. На землі спалахнуло вогнище, в якому згоріла облудна брехня.

ОДНОГО ЯСНОГО ПОГІДНОГО НЕДІЛЬНОГО РАНКУ ЗАВСІДНИКИ БАРУ МЕНДЕСА, що на Кабеса, спостерігали, як вулицею попід руку з доктором Теодоро йде елегантна дона Флор. Подружжя прямувало в Ріо-Вермельйо, де тітонька Літа і дядько Порту вже традиційно на них чекали. Обличчя дони Флор так і світилося, хоча вона скромно потупила погляд, як і личить поважній заміжній жінці, яка, втім, радо відповідала на шанобливі вітання.

Сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, окинувши дону Флор поглядом, зауважив:

— Ніколи б не подумав, що Доктор Пурген насправді такий молодець… А так і не скажеш…

— Що не скажеш? Він хоч і фармацевт, а стократ кращий за будь-якого лікаря… — втрутився Алфреду.

— Ви тільки погляньте на неї, яка краля! А ступає, мов справдешня королева, одразу видно, що нічого їй не бракує ні на столі, ні в ліжку. От що я вам скажу: у неї вигляд жінки, яка завела собі коханця й регулярно наставляє чоловікові розлогі роги…

— Не мели дурниць! — заступився за дону Флор Мойзес Алвес, какаовий плантатор. — Якщо і є в Баїї чесна жінка, яка ніколи не зраджує чоловікові, то це саме дона Флор.

— Та хіба ж я заперечую? Я про те, що цей доктор лише на вигляд такий святий і праведний. Насправді знімаю перед ним капелюха — ніколи б не подумав, що він впорається з такою жінкою. Така цукерочка потребує неабиякої майстерності! — і захоплено проводжаючи її поглядом, сеу Вівалдо продовжив: — Погляньте лишень на ці солодкі стегна! От-от, щойно! Бачили? Таке враження, ніби хтось їх пестить… Ох і пощастило ж тому докторові…

Попід руку зі своїм щасливим чоловіком, дона Флор ніжно всміхається. Ах, цей Гульвіса з його чудовою звичкою всюди літати назирці, пестячи її стегна та перса, шугаючи навколо неї, мов легкий ранковий бриз! У цей світлий недільний ранок дона Флор іде вулицею, страшенно втішена обома своїми чоловіками.

На цьому добігає кінця історія дони Флор і двох її чоловіків, описана до найменших подробиць, ясна, мов день божий, і темна та незбагненна, як, зрештою, все наше життя. Історія ця, хочете вірте, а хочете ні, справді сталася в Баїї, де такими чудасіями вже нікого й не здивуєш. А якщо ви сумніваєтеся, то сміливо можете запитати в Кардозо і Са, він вам і скаже — правда це чи ні. А шукати його треба на Марсі або ж у будь-якому злиденному закутку міста.

Салвадор, квітень 1966 року

Майже завершивши роман, Жоржі ніяк не міг визначитися, з котрим із двох чоловіків залишити дону Флор. Він опинився в типовому для письменників глухому куті, переписуючи десятки сторінок, вносячи десятки корективів, шматуючи і викидаючи десятки і десятки сторінок готового тексту, намагаючись розплутати той клубок подій, що він же їх і створив.

Наша племінниця Жанаіна, яка тоді саме гостювала в Баїї, почула ту історію й запитала: чим же вона закінчиться? Жоржі пояснив, що хоч би як йому симпатизували обидва персонажі, адже кожен із чоловіків мав свої незаперечні переваги, Флорипедес — це звичайна жінка, представниця середнього класу, вірна усіляким стереотипам і забобонам, яка не здатна не лише на двошлюбність, а й на перелюб. Тому він вирішив, що, коли Гульвіса відійде в небуття, Флор піде за ним.

Ми всі були вкрай здивовані таким сумним фіналом. Наступного дня, прокинувшись, я побачила, як Жоржі зосереджено та завзято клацає на машинці. Він, мабуть, геть не спав, бо видно було, що сидить він отак уже не одну годину. Побачивши, що я прокинулася, він щиро зрадів і сказав: «Ота твоя подруга, доно Зеліє… Вона та ще штучка!».

«Яка така подруга?» — не второпала я. «Дона Флор? Та ти що! Ота скромна і тихенька таки наважилася залишитися з обома чоловіками?! Оце вона утнула!»

Правду кажучи, мені аж полегшало. Моя подруга дона Флор таки не скорилася волі автора, як сильна і вольова жінка вона прийняла виклик долі.

Зелія Ґатті Амаду