Дона Флор та двоє її чоловіків

Кілька днів тому хтось запитав (здається, це була дона Наїр Карвальйо, бо саме вона полюбляє подавати тільки найвишуканіші та найвигадливіші страви), чим незвичним й оригінальним можна догодити гурману, справжньому шанувальнику кулінарного мистецтва.

Що ж, для такої оказії рекомендую вам справжній делікатес: печеня з черепахи — від дони Кармен Діас, повелительки соусів та спецій, яка довго тримала цей рецепт у таємниці! Можете собі його записати. Якщо не помиляюся, черепаху їдять на свято кандомбле, адже, за словами моєї куми Діонісії, доньки Ошоссі, це улюблена страва бога Шанґо[45].

Крім черепахи, можна також приготувати дичину, особливо рагу з ящірки тегу: в неї дуже ніжне м’ясо з легким присмаком коріандру та розмарину. Якщо маєте можливість, запечіть цілого дикого вепра і подайте, загорнувши його у запашне листя, о! це достоту королівська страва, що пахне волею та сельвою[46].

Якщо ж ваш гість воліє ще вишуканішого наїдку, справжнього non plus ultra[47] його колекції, шедевра, чогось геть виняткового, божественної насолоди, чому б вам не запропонувати йому вродливу молоду вдову, замариновану у власних сльозах туги та самотності, приправлену скромністю й скорботою, розігріту на повільному вогні забороненого бажання, що надає їй потаємного присмаку гріховності?

Скажімо, я одну таку вдову знаю; вона щоночі тушкується на повільному вогні, приправлена перцем та медом, і вже цілком дійшла, щоб її подавати.

(рецепт дони Кармен Діас, що вона надала його доні Флор, люб’язно погодившись поділитися ним з ученицями)

Беремо черепаху, здавлюємо її з боків до смерті (варварський метод), але так, щоб не пошкодити голову. Підвішуємо її за задні лапи і відрізаємо голову. Так вона повинна повисіти годину, щоб стекла вся кров. Потім кладемо черепаху на спину і відрізаємо лапи, але не викидаємо їх, а лише обережно знімаємо шкіру. Далі виймаємо черепаху з панцира, тельбушимо її — зрізуємо м’ясо, вибираємо лівер (серце та печінку) та яйця (якщо вони є), — а кишки викидаємо. Все це потрібно робити дуже обережно та максимально дбайливо. М’ясо та потрух гарненько промиваємо, солимо, поливаємо оливковою олією зі спеціями, додаємо лимон, часник, цибулю, помідори та перець, ставимо в добре розігріту піч і печемо до золотистої скоринки й вишуканого аромату. Цю страву слід подавати з королівською картоплею, звареною в несоленій воді, або з фарофою[48] й коріандром.

ПІВРОКУ ВДОВУВАННЯ ДОНА ФЛОР ДОТРИМУВАЛАСЯ СУВОРОЇ ЖАЛОБИ, надворі і навіть удома ходила тільки в глухих чорних сукнях. Дозволяла собі лише сірі панчохи.

Ось чому учениці (нова, велика і галаслива група), побачивши її якось уранці в білій блузці з темними візерунками, в намисті зі штучних перлів та з підфарбованими губами, натхненно зааплодували вчительці. Одначе мине ще півроку, перш ніж дона Флор дозволить собі в одязі яскраві кольори — зелений, рожевий, помаранчевий, блакитний і червоний, а також новомодні: небесно-блакитний, барвінковий та кольору морської хвилі.

Вона знову стала «веселою вчителькою», такою, як її змалювала у своєму жартівливому віршику багатійка Маґа Патерностро. Насправді ж разом зі спогадами про Гульвісу дона Флор поховала у своєму серці й внутрішню скорботу ще тоді, через місяць після його смерті. З поваги до звичаїв та про сусідське око вона ще вдягалась у все чорне, проте вже віднайшла у собі звичний м’який сміх, добродушність, свою колишню жагу до життя і працьовитість. Іще відчувавсь якийсь задумливий смуток, але це лише додавало їй принадності, чарівливості, призабутої завзятості й натхнення, коли дона Флор знову взялась за свою школу, що після втрати Гульвіси так її занедбала.

Ніколи не промовляла в присутності інших імені свого чоловіка, здавалося, вона вже зовсім оговталася, забула, наче його ніколи і не було; здавалося, що після важких і тривалих роздумів, після її тужливої одержимості вона раптом погодилася з доною Динорою та іншими сусідками, що чоловікова смерть принесла їй тільки довгождане полегшення. Здавалося…

Повернувшись тоді з кладовища, де вона поклала на могилу Гульвіси квіти і букетик від провидця, дона Флор повідчиняла всі вікна в домі, дозволивши сонцю осяяти кімнати і повиганяти тіні та примари. Потім підмела, взяла швабру та ганчірки і почала прибирати.

Дона Розилда зголосилася допомогти дочці, але дона Флор напосілася прибрати так ретельно, щоб вимести з хати все зайве, зокрема і дону Розилду, тож матір було випроваджено в Назаре-дас-Фариньяс, хоча син із невісткою вже почали плекати марні ілюзії, що спекалися її назавжди. Хіба ж овдовіла і невтішна Флор — думали вони — не потребує материної турботи та опіки? Після всього пережитого самотній і беззахисній Флор зараз як ніколи потрібне досвідчене та рішуче материне плече, допомога як у хатніх клопотах, так і підтримка в подоланні всіх негараздів, що її спіткали. Хтозна, може, саме зараз станеться диво, і вони назавжди звільняться від нагляду дони Розилди, матері та свекрухи, хоча останнім часом більше свекрухи, ніж матері… Селеста була більше служниця, ніж невістка, навіть дала обітницю святій Богородиці Скорботній, попросивши в неї заступництва.

Однак їхніх молитов не почуто, мабуть, святий заступник дони Флор був сильніший, а може, їй допомагали язичницькі боги Кету й Ошоссі — ориша її куми Діонісії (а що!). Хай там як, а доні Флор вдалося позбутися дони Розилди, яка перед від’їздом зчинила несамовитий ґвалт, пересварившись з усіма сусідами, які, мовляв, створили навколо неї нестерпну атмосферу.

Як же мучилася вона в тісному доньчиному помешканні, де для неї навіть окремої кімнати не знайшлося, тож бідолаха змушена була спати на розкладачці у вітальні, де дона Флор проводила свої заняття. Та що там казати, для неї навіть шафи окремої не знайшлось, ніде було навіть привезені речі розкласти. Не те, що в сина: великий просторий будинок з усіма вигодами. До того ж у Назаре дону Розилду шанували. Там вона була не просто собі мати сеу Ейтора — заслуженого працівника залізниці вищої категорії й другого секретаря Громадського руху, а ще й одного з найкращих у місті гравців у нарди та шашки (не минули марно зусилля покійного сеу Жиля) і чудового художника-портретиста, — у Назаре вона й сама була чудовою оздобою тамтешнього суспільства, розповідаючи скрізь про свої зв’язки з найповажнішими людьми столиці: Мариньйо Фалкау, д-ром Зителманом Олівою, доною Ліжією; журналістом Насіфе, доною Маґою, підприємцем Нілсоном Костою, і передусім — з її кумом доктором Луїсом Енріке, «світлою головою», гордістю того краю.

А тут — дарма, що це столиця — її донька живе у кварталі, де мешкають люди небагаті або середнього достатку, та й до дони Розилди вони не виявили ні поваги, ні зацікавлення, більше того, її навіть недолюблювали. Близькі доньчині подруги — дона Норма, дона Жіза, дона Еміна, дона Амелія Руас, дона Жасі — нахабно закидають, начебто це вона, рідна мати, своїми докорами, поганим ставленням до небіжчика-зятя й безглуздою ненавистю до нього довела Флор до такого жахливого стану. Ба більше, вони знахабніли вкрай і поставили їй умову: або вона змінить поведінку і перестане паплюжити пам’ять зятя, або нехай котиться під три чорти. Ультиматум їй поставили.

Тільки на зло тим знахабнілим сусідкам дона Розилда вирішила продовжити свій візит, незважаючи на нестерпні умови і неналежне до неї ставлення. (Дона Жасі навіть знайшла для Флор служницю — похмуру та мовчазну Софію, свою похресницю.) Однак цей спротив тривав недовго, і відбувши місячну панахиду за нелюбим зятем, дона Розилда вирішила повертатися, отримавши до того ж через свого кума-доктора звістку про те, що преподобний Валфридо Мораїс призначив її скарбничною ради зі збору коштів на перебудову та реставрацію собору в Назаре. До цієї ради входили дружина судді (президент), дружина префекта (перша заступниця), дружина інспектора поліції (друга заступниця) та інші шановані особи вищих кіл міста Назаре. Дона Розилда вже давно мріяла приєднатися до лав членів адміністративної ради, нехай навіть на незначну посаду, а тут її так неочікувано удостоїли такого почесного місця. Либонь, сам Дух Святий благословив падре Валфридо на його рішення, бо раніше, хоч скільки діймала його проханнями дона Розилда, він завжди відмовчувався.

Скількох сумнівів та вагань коштувало священику це рішення… Аж тут один поважний земляк, до якого той звернувся по солідну пожертву з казни штату, не довго думаючи, заявив, що допоможе лише за умови, якщо дона Розилда отримає посаду у благодійному товаристві. Який ниций шантаж, подумав священик, але змушений був поступитися, бо дуже потрібні були ті гроші, і без втручання доктора Луїса Енріке він не міг пришвидшити бюрократичної тяганини.

Нещодавно дона Жіза, з якою доктор любив часом подискутувати про недосконалість роду людського, сказала йому:

— Якщо дона Розилда негайно звідси не поїде, бідолашна Флор повік не матиме спокою, бо не може навіть побути наодинці з собою і розібратись у всьому, що на неї навалилося… А їй якомога швидше це треба зробити, вона в дуже важкому стані, її одержимість переходить у хворобу, любий докторе, тут тільки психоаналіз допоможе. Сам Фройд наводить схожі приклади…

Дона Норма, з якою вона прийшла, вчасно втрутилася:

— Ви зробите всім нам велику послугу, докторе… Тільки якнайшвидше відправте цю відьму в Назаре, жодних сил більше немає її терпіти…

«Бідний Ейтор, бідна Селеста, бідні діти…» — зітхнув доктор. Але треба було обирати між згорьованою, розгубленою душею дони Флор і подружжям у Назаре, над яким уже кілька років знущалася дона Розилда; він без вагань приніс у жертву свого похресника та його тендітну дружину, хоча в їхньому домі його завжди добре годували і тепло приймали, коли він приїжджав у Реконкаву.

У кожного свій хрест, вирішив він; дона Флор несла свій сім років поспіль, її чоловік був неабияким тягарем. Тому це дуже несправедливо саме зараз, коли вона скована ярмом вдовування, нав’язувати їй матір, цей терновий вінок.

Після від’їзду дони Розилди сусідки майже вгамувалися і вже менше оскверняли світлу пам’ять Гульвіси, дона Норма і дона Жіза рішуче наполягли дати доні Флор спокій, щоб та нарешті повернулася до нормального життя, пройшовши безкраю пустелю самотності. Але після смерті Гульвіси її життя стало значно спокійніше — вічне чекання, страх втратити чоловіка, відчай та безвихідь залишилися в минулому, і дона Флор тепер міцно спала ночами. Усе це закінчилося. Вона лягала порівняно рано, перед сном любила посидіти надворі з доною Нормою й іншими подругами і обговорити всі останні новини, радіопередачі та фільми. У кіно вона ходила з доною Нормою й сеу Сампайо, доною Амелією і сеу Руасом, доною Еміною й доктором Івесом, справжнім поціновувачем ковбойських фільмів. Щонеділі обідала в Ріо-Вермельйо у дядька та тітки: дядечко Порту, як і раніше, захоплювався пейзажами; тітонька Літа, попри невблаганну старість, досі доглядала сад і дбала про котів.

Не захотіла дона Флор приєднатися до веселої та жвавої компанії, яка збиралася грати в карти у дони Амелії, куди приходила навіть дона Енеїде з Шаме-Шаме. Завзяті картярки всіляко заманювали дону Флор, одначе її рішення було непохитне, можливо, покійний Гульвіса розтратив весь азарт їхньої сім’ї, не залишивши нічого для неї. Її підтримував найзапекліший противник карт, власник керамічної фабрики, аргентинець сеу Бернабо, натомість його дружина, дона Нансі, від гри просто божеволіла, чоловік же дозволяв їй розкладати лише пасьянси.

Так і жила дона Флор — розмірено і спокійно; між заняттями у двох групах, а вони ставали чимраз численніші, вона намагалася придумати собі якесь світське дозвілля, наскільки їй дозволяв нинішній статус удови. Справ у неї було не так уже й мало, як могло здатися на перший погляд: вони заповнювали майже весь її час і доні Флор ніколи було сумувати. Не кажучи вже про замовлення на святкові сніданки, обіди, бенкети чи прийоми, від яких вона просто не могла відмовитися; у такі дні дона Флор з раннього ранку пропадала на кухні. Робота ця виснажувала до краплі, адже дона Флор була дуже вимоглива до своїх страв і в кожну вкладала часточку душі.

На підмогу вона взяла собі шістнадцятирічну дівчинку, доньку вдови дони Марії до Кармо, яка, успадкувавши після чоловікової смерті плантацію какао, невдовзі після карнавалу оселилась у верхній частині міста на Ареал де Сіма й одразу ж приєдналася до товариства дони Норми. Вправність смаглявої Марилди обіцяла їй велике майбутнє у царині кулінарії, вона завзято готувала соуси та приправи, здружилася з доною Флор і не відходила від неї ні на крок, уважно спостерігаючи, як та ворожить над стравами. Дона Флор усміхнено дивилася на дівчину, яка літала по дому, наспівуючи пісеньок, на її лискуче волосся, на красиве, хоч і бліде від слабкості та лихоманки обличчя, характерне для багатьох підлітків, які живуть у тропіках; якби Гульвіса був живий, не зарадили б жодні застороги, він ніколи не зважав ані на вік, ані на інші упередження.

Отож можемо дійти висновку, що життя дони Флор було заповнене по вінця, час летів невблаганно й іноді вона навіть не встигала зробити все, що планувала. Після безлічі дрібних справ і занять з ученицями вона була така втомлена, що засинала сном праведниці, щойно її голова торкалася до подушки.

Якщо ж її життя було таке повноцінне, звідки ж тоді це вічне відчуття пустки, ніби все, що вона робить, — марна і нікому не потрібна метушня? Грошей з її скромністю й економністю цілком вистачає для належного життя, ще й за давньою звичкою вдається заощаджувати; живеться їй спокійно і навіть весело, чому ж усе видається порожнім і суєтним?

В ОТОЧЕННІ ДОНИ ФЛОР НІКОЛИ НЕ БРАКУВАЛО ПЛІТКАРОК, адже ця справа паспорта не вимагає. Серед охочих поточити ляси були старі та молоді, але пальма першості беззаперечно належала доні Динорі, що її компетентність сягнула таких вершин, аж до неї почали ставитись, як до провидиці.

Ми неодноразово згадували її на сторінках цієї книжки, проте досі нічого не розповіли про неї, й могло скластися хибне враження, що вона несуттєвий персонаж, звичайна собі плетуха з сусідської лавки. Швидше за все, ми не приділяли належної уваги такій видатній особистості, як дона Динора, через нестерпну дону Розилду, яка нарешті повернулася в Реконкаву. Та виправитися ніколи не пізно, адже справедливість має перемогти.

Декотрі вважали дону Динору вдовою командора Педро Ортеґи, багатого іспанського комерсанта, який відійшов у вічність десять років тому. Насправді ж вона ніколи не була заміжня, хоча й не дівувала довго; дуже рано втекла з дому в пошуках захопливого і певним чином яскравого життя, сповненого пікантних пригод. Але тепер — Богу дякувати! — коли вона зустріла свого обранця, годі знайти особу вимогливішу до дотримання правил моралі та етичних норм. У сорок п’ять років, ще до знайомства зі своїм заможним іспанцем, вона вже переживала за власне майбутнє, адже, звиклу до комфорту, ніщо не лякало її так, як бідність.

Дона Динора ніколи не була красунею, але мала щось таке, що приваблювало чоловіків, якусь особливу чарівність, але згодом та чарівність узялася зморшками і десь зникла. І тут їй неймовірно пощастило зустріти командора, «ось він, мій щасливий лотерейний білет», — казала тоді дона Динора своїм подругам. Іспанець забезпечив їй майбутнє і купив будиночок неподалік площі Другого липня, де вона й оселилася.

Хтозна, можливо, через страх постаріти в злиднях, заробляючи на кусень хліба розпустою, дона Динора відразу пристала на умови командора і з вельми легковажної особи перетворилася на взірець пристойності та моралі.

А коли Педро Ортеґа пішов на той світ, доні Динорі було вже за п’ятдесят (точніше, п’ятдесят три) і за вісім років їхнього позашлюбного зв’язку вона ще більше відчула смак чеснот і сімейного життя.

Вдячний командор залишив у спадок вірній подрузі, яка відкрила йому світ незвіданих насолод (це ж треба бути таким йолопом, щоб простояти найкращі роки свого життя за прилавком кондитерської й пізнати лише висохле, закоцюбле тіло дружини, вічно похмурої праведниці): крім будинку — притулку гріховних пристрастей, — він залишив їй акції й державні облігації, а також скромну, проте цілком достатню ренту для того, щоб забезпечити їй спокійну старість, яку дона Динора цілком присвятила пліткам та інтригам.

Тепер їй шістдесят із невеличким гаком: різкий голос, нервовий сміх і промовисті жести. Вона мала вигляд неконфліктної, доброї бабусі, та насправді це була «гримуча змія в пляшці, оздобленій пташиним пір’ям». Так поетично висловлювався про неї Мірандау, який здавна був улюбленою мішенню кумоньок-пліткарок. Уперше цю фразу він сказав журналістові Джованні Ґімараєнсу, коли та благовірна вдова, вся мов зіткана з моральності, поверталася з обіду в дони Флор з нагоди приїзду Силвіо Калдаса. Згодом Мірандау філософськи підсумував:

— Що безпутніша дівиця замолоду, то облудніша в старості. Суміш хвойди і святенниці…

— Оте старе дрантя? Що за одна?

— О, колись то була ще та гріховодниця, мала тоді не лише ім’я, а й прізвисько. А скільки всього про неї розповідав Анакреон, він теж було пив із того глечика. Я впевнений, що і ти про неї чув. Усі колись знали її як Динору-Розкішний-Зад.

— То це вона? Славетна Динора-Розкішний-Зад? Боже праведний!

Усе прекрасне минуще, дійшли обидва висновку, споглядаючи позірну доброчесність у такій огидній подобі: дона Динора була низенька, опецькувата, з короткими ногами, широкозада і головаста… Уся в чорному, як і належить взірцевій удові, на шиї медальйон із фото командора, про якого вона говорила винятково як про свого чоловіка, до того ж єдиного в її житті. Людей на кшталт Анакреона вона вважала виродками; такі люди для неї наче й не існували, вона їх просто навмисне ігнорувала.

Дона Динора ніколи не говорила нічого поганого в лице, паскудила позаочі, а в розмові була чуйна, незлостива і милосердна. Так вона здобула опінію святої та божої. Коли ж викривали якусь її інтригу, вона прикидалася жертвою: хотіла, мовляв, добро людям зробити, а натомість має таку чорну невдячність…

Сеу Зе Сампайо, людина мирна і спокійна, рано лягав спати, пояснюючи це своїми надуманими болячками. Зазвичай перед сном любив погортати свіжі газети і старі журнали (старі журнали і давні альманахи він просто обожнював). Зачувши пронизливий голос дони Динори, він у паніці затикав вуха і стримано, проте обурено, як людина, яка вже не в змозі долати огиду, казав доні Нормі:

— Але ж вона й шльондра, такої сучари ще світ не бачив…

— Облиш, Зе, ти мислиш стереотипно, вона не заслуговує на таке ставлення, це дуже мила і добра жіночка, повір…

Хитра дона Динора зуміла повернути довіру дони Норми навіть після історії з Діонісією, коли її престиж сильно похитнувся. Одначе напустити туману сеу Сампайо було не так просто:

— Добра… Хвойда вона, ось хто. Люба, зроби ласку, подбай, щоби ця курва не припхалася до нашої спальні. Скажи, що я відпочиваю, сплю, вмер урешті-решт… словом, кажи, що хочеш…

Та хіба ж могла дона Норма запобігти інтригам дони Динори? На правах щирої подруги та вільно могла зайти до осель найшанованіших і найзаможніших родин. Бідних вона теж не цуралася, але всіляко наголошувала на своїй соціальній вищості; перша опинялася там, де потребували підтримки, одначе завжди тримала бідолах на певній дистанції. Вона пройшла прямісінько до спальні, прочинила двері:

— Дозволите, сеу Сампайо? — Зе Сампайо ненавидів цю здоровецьку голову, «найбільша макітра в Баїї», ще й ота її кінська щелепа, пронизливий голос і штучна дбайливість. — Знову вам нездужається, сеу Сампайо? Я завжди казала: «Сеу Сампайо, попри його дебеле тіло, має вкрай тендітне здоров’я. Щонайменша дрібничка і він уже лежить у ліжку, оточений ліками». Завжди так казала і казатиму: «Якщо сеу Сампайо не берегтиме себе, одного чудового дня він просто вріже дуба…»

Приголомшеному Зе Сампайо так і кортіло витурити її в шию:

— Помиляєтеся, доно Диноро, я здоровий, як бик…

— Чому ж тоді завжди, як я приходжу, ви в ліжку, чому ж не вийдете до нас, не поспілкуєтеся? Ви ж такий ерудований… Усі знають, що ви лише тому не отримали диплома… Ну, гаразд, ви ж знаєте, людям аби попатякати… Якщо на все це звертати увагу… Я от не зважаю на цю пустопорожню балаканину… Ха, бракувало ще цим перейматися, воно просто в одне вухо влетіло, в інше вилетіло…

Зе Сампайо знав, до чого вона веде: натякала на його юні роки, коли він, сидячи на шиї у батька, жив собі на широку ногу. Батько, розлютившись, перестав давати йому гроші, примусив покинути навчання і відправив працювати в магазин.

— Та хай собі побазікають, доно Диноро, хіба можна до всього так серйозно ставитися…

— Ви теж вважаєте, що не варто перейматися всім, що про нас патякають? Так же? — вона витріщала свої бичачі очі, немов Зе Сампайо віщун, здатний прорікати беззаперечні істини.

— Мабуть, так… — Зе Сампайо кипів із люті. — Але знаєте що, доно Диноро? Єдине, чого я хочу, — це спокою і відпочинку… Щоб мені це хоч трохи вдалося, намагаюся напоумити тих, кому, вочевидь, бракує розуму, але поки що мені це не дуже вдається… Скажу вам більше, мені вже це остогидло… Тож дозвольте…

І, взявши до рук газету чи журнал, він повертався до гості спиною. «Ти, Зе Сампайо, справжнє хамло, — казала чоловікові дона Норма, якій було за нього соромно. — Як у тебе язик повертається так розмовляти з доною Динорою, святою жінкою!..»

Але дона Динора і не думала брати близько до серця слова Зе Сампайо, крім того, вона геть не вважала, що її намагаються витурити. Вона просто змінювала тему розмови:

— Ви вже чули, що сталося з сеу Вівалдо?

От же ж хитра, сам чорт товкачем у ступі не влучить! Вдалось їй усе-таки його зацікавити. Переможений Зе Сампайо відкладав газету.

— Із сеу Вівалдо? Ні. А що з ним, власне, сталося?

— А я вам розповім… Ви ж знаєте сеу Вівалдо, він порядна і добра людина! Ще на ґринґо схожий, такий завжди рум’яний…

До суті справи вона зазвичай підходила здалеку: спершу нахвалювала, потім накручувала інтригу, повідомляла, хто і де хильнув зайвого, хто в гречку стрибнув, іноді звучало навіть ім’я коханки і найчастіше це були поважні пані.

За її словами, Сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, геть зневажаючи сакральний дух такого закладу, щосуботи збирав у себе компанію безбожників і там же, просто на трунах і надгробних плитах, вони грали у той ненависний їй покер, ще й розпивали коньяк і джин.

— Хіба ж це не блюзнірство? Хіба не можна знайти на таке інше місце?.. — І після короткої паузи додала: — Чи не думаєте ви, сеу Сампайо, що азартні ігри — це найбільше зло?

Зе Сампайо не думав про це і не хотів думати. Він хотів лише трохи спокою, але дона Динора і далі невпинно тріщала. Питань нема, сеу Вівалдо сумлінний, чесний громадянин, справний платник податків, чудовий чоловік, прекрасний батько, але, погодьтесь, якщо він не перестане грати, то під загрозою опиниться його сім’я, адже, як усі гравці, він рано чи пізно втратить над собою контроль. А там кине дітей напризволяще, піде з дому. Погляньте хоча б на дону Флор. Поки живий був її негідник чоловік, раб отих азартних ігор, як же вона мучилася: а як він до неї ставився, навіть руку підіймав… А подивіться на неї зараз: вільна щаслива жінка, яка може сповна насолоджуватися життям, без будь-яких турбот і хвилювань.

— Якщо вже зайшлося про дону Флор, то чи не здається вам, сеу Сампайо, і тобі, люба Норміньє, що це несправедливо: така чарівна, красива жінка досі в жалобі за тим пройдисвітом? Чому б тобі, Норміньє як найближчій подрузі не поговорити з нею? Що ж до мене, то як ворожка-аматорка я довідаюся її долю по зірках, по кришталевій кулі та по картах.

Аматоркою дона Динора себе називала тому, що не брала грошей за ворожіння: майбутнє вона віщувала безкоштовно лише друзям і знайомим, хоча й стверджувала, що не кожен професіонал може похвалитися таким рідкісним даром, як у неї. Справжнє шосте чуття у неї відкривалося, коли йшлося про різні нещастя, невдачі та негаразди. У цьому вона була справжнім пророком.

Чи ж не вона передбачила мало не за рік із гаком страшний скандал, що вибухнув у сімействі Лейте, тих зарозумілих багатіїв, які відокремилися від усіх високими мурами розкішної вілли на березі моря, на Ладейра-де-Преґіса? І яка різниця — прочитала вона це на засмальцьованих картах чи довідалася з кришталевої кулі, чи відчула своєю диявольською інтуїцією?

Варто було приїхати до них із Ріо невинному ангелу Аструд, вихованці коледжу Святого серця, щоб оселитись у сестри, як на дону Динору, ні сіло ні впало, відразу ж зійшло пророцтво:

— Ох, добром це не закінчиться…

Це у неї вихопилися, щойно вона побачила дівча в автомобілі з її двоюрідним братом, а той брат — доктор Франколіно Лейте — «сатир Франко», як його назвали в дуже вузькому колі друзів — впливовий адвокат, який співпрацював із великими вітчизняними та іноземними компаніями, плантатор і член ради директорів важливих підприємств, і просто благородний та гордовитий пан, який полюбляв хильнути віскі. Сидячи за кермом свого американського спортивного автомобіля, з мундштуком у роті та хустинкою на шиї, адвокат навіть не дивився на перехожих. Зате дона Динора ні на мить не випускала його з поля зору, випитуючи всі подробиці життя тих багатіїв через кухарок, покоївок, економок, садівника та водія. А потім завуальовано, хоча красномовно, промовляла:

— Погано, ой погано це все закінчиться, ось побачите… Хіба ж можна порох отак близько до вогню…

Дона Динора не велася на невинний образ учениці коледжу.

— Це миле створіння з потупленими очима ще нас здивує, то ще та безсоромниця, ось побачите, вона просто чекає слушної нагоди…

Це несправедливе, на перший погляд, передбачення здавалося таким абсурдним, що страшенно обурило Карлоса Бастоса, молодого сусіда Аструд, який, крім того, що ненавидів плітки, ще й був відверто зачарований небесною невинністю дівчини.

— Навіщо так підло оскверняти дівочу чистоту таким брудним дешевим наклепом?..

Коли ж вибухнув скандал і безневинну Аструд на п’ятому місяці вагітності вигнала з дому її розлючена сестра — сатир Франко на той момент уже переситився дівчиною (воістину вишукана і добірна пожива для всього міста), — дона Динора вирішила помститися романтичному Карлосові Бастосу, який досі ще був закоханий в Аструд:

— Що, бевзю, переконався? Мене не обдуриш… Від пліток іще ніхто не вагітнів, а от якщо дівка розчепірює ноги…

Ніщо не могло сховатися від всевидячого ока та собачого нюху пильної дони Динори. Тож сусіди самі почали звертатися до неї, радитися в найособистіших питаннях, просили поворожити на картах і кришталевій кулі, за допомогою яких вона легко дізнавалася про минуле, теперішнє й майбутнє.

І ніхто достеменно не знав — чи справді мала вона магічні здібності, чи була звичайнісінькою дилетанткою і лише поверхово зналася на гороскопах і окультних науках, але факт залишається фактом: дона Динора перша заговорила про новий шлюб дони Флор, варто було вдові відмовитися від суворої жалоби та повернутися до скромного життя без тривог і хвилювань, навіть на думці не маючи вдруге виходити заміж.

Дона Динора пустила чутку про прийдешнє весілля й навіть описала зовнішність нареченого набагато раніше, ніж зайшлося про залицяння й значно раніше, ніж дона Флор зауважила свого майбутнього обранця. Що ж до самого нареченого, то якщо він і мав якісь почуття до дони Флор, то нікому про це не розповідав, та й, мабуть, і собі в цьому не зізнавався. Отже, хочете вірте, хочете ні, але дона Динора рішуче заявила, що наречений буде смаглявий, середнього віку, високий, плечистий, шляхетний, із серйозним поглядом і вишуканими манерами, а в правій руці неодмінно триматиме темно-червону троянду: саме так побачила його дона Динора в кришталевій кулі. Згодом дами і королі, валети і тузи лише підтвердили її передбачення, чесні наміри претендента, його достаток та докторський ступінь.

ПРИНЦ І СПРАВДІ БУВ СМАГЛЯВИЙ, АЛЕ НЕ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ, не плечистий, не високий, хоча по-своєму шляхетний, красивий і навіть елегантний. Одне слово, за всього бажання він навряд чи відповідав портретові майбутнього нареченого дони Флор, що його дона Динора побачила в кришталевій кулі і розтеревенила про це на всю площу Другого липня, ввівши загін пліткарок у стан нетерплячого очікування.

Делікатний і блідуватий, як зазвичай бувають поети-романтики або ж альфонси, з чорним, гладенько зачесаним волоссям, завжди напарфумлений, із чи то мрійливою, чи то сумною усмішкою на вустах, великими виразними очима, стрункий, вишукано і охайно вбраний. Для змалювання Принца доречні були б найдобірніші означення: «блідо-мармуровий», «меланхолійний», «мрійливий», «вродливий», «з алебастровим чолом і агатовими очима». Йому було за тридцять, хоча на вигляд ледь більше двадцяти; без сумніву, за козир мав отой безпросвітний смуток, що випромінювало його обличчя, млосний погляд і, звісно ж, красномовство — все це було безпрограшною зброєю у його такій цікавій і достоту непересічній діяльності. Відразу ж зауважимо, що спеціалізувався він винятково на молодих вдовах, ретельно розробивши тактику залицяння й уже маючи за плечима чималий досвід.

У колах шахраїв і поліціантів (а де ж, до слова, та межа, якщо вона взагалі існує, між цими двома зовні такими протилежними, а насправді такими схожими світами?) його знали як Принца: так його називали за ґречність, безпосередність і певну гордовитість. Утім, у лагідному затишку борделів його знали під іншим прізвиськом; повії називали його Живі Мощі, воістину містичне наймення, що виникло завдяки його надмірній блідості та сухорлявості. Насправді ж його звали Едуарду і він був одним із найвідоміших та найкрасивіших шахраїв міста. Щодо прізвища, то не варто його і вказувати, адже жодного стосунку до історії дони Флор та двох її чоловіків воно не має.

До того ж сам Принц ретельно приховував своє прізвище; поліція теж не вважала за потрібне його розголошувати, коли справа дійшла до ближчого спілкування з цим елегантним чоловіком. І газети, повідомляючи на своїх шпальтах про його ув’язнення, зазвичай нетривале, теж не називали його прізвища, до невизначеного «такий собі»:

«Вчора на площі Се затримано такого собі Едуарду, знаного в злочинних колах як Принц. Чоловіка обвинувачено в тому, що він обдурив вдову Жульєту Філлол, яка мешкає на Барбалью, пообіцявши одружитися з нею, маючи на меті мати вільний доступ до її дому, щоб привласнити коштовності й гроші довірливої закоханої жінки».

Таку обережність можна було пояснити шанобливим ставленням до сім’ї шахрая, яка у вищих колах Фейра-де-Сантани посідала не останнє місце. Якщо влада, радіо та преса не вважали за потрібне називати Принцового прізвища, то не будемо ж і ми перетворювати нашу розповідь на скандальну хронічку, даючи пліткарям нагоду розважитися й прирікаючи на безчестя поважну та шановану родину. Уявіть, який зчинився би галас, якби дона Динора зі своїм загоном пліткарок довідалася, хто Принцові родичі! Навіть далекі нащадки не відмилися б від ганьби пращурів, «облитих брудом і загрузлих у болоті безчестя» (як би це з властивим йому красномовством охарактеризував професор Епамінондас Соуза Пінто).

Тим часом кумоньки були просто в захваті від ґречності Принца та млосної паволоки на його очах. Навіть дона Динора спробувала швиденько змінити дещо в своєму прогнозі, щоб якнайточніше наблизити портрет майбутнього нареченого до зовнішності Принца. Ось чому всіх так приголомшили вбивчі слова Мірандау, який навідався з дружиною й трьома дітьми до своєї куми дони Флор: «Цей тип — добірний покидьок…»

Елегантний Принц, шпацируючи кварталом, одразу ж ускочив у заплутану й дивну історію. Втім, він не здивувався, адже життя без пригод — не життя.

Подруги дони Флор і кумасі гучно обговорювали віщування дони Динори щодо майбутнього заміжжя молодої вдови, це передбачення облетіло вже всі усюди, аж поки нарешті з’явився меланхолійний та задумливий Принц.

Підсміювалися лише дона Норма, дона Жіза, дона Амелія Руас та дона Еміна, а пліткарки — соратниці дони Динори пильно роззиралися на всі боки, шукаючи серед перехожих того, хто міг би годитися в залицяльники доні Флор згідно з описами віщунки. Правду кажучи, приглядалися не лише кумасі, дона Жіза теж кидала допитливі погляди в натовп, шукаючи «красивого та елегантного чоловіка середніх років». Про дону Норму годі й казати: після похорону Гульвіси всі її молитви були про те, щоб Флор якнайшвидше заручилася й справила весілля. Не скласти ліку щасливим парам, які вона звела, подолавши всі труднощі, усунувши суперників і сумніви, що виникали в процесі, а подекуди ще й спротив батьків. Невдачі вона зазнала лише з Валделоїром Реґом, дуже нерішучим юнаком, якого сватала до милої, проте вже дещо зів’ялої сусідки. Та навіть після поразки дона Норма не втрачала надії видати Марію заміж, можливо, навіть за того ж таки Валделоїра.

Отож подруги та одержимі сусідки дони Флор завзято видивлялися для неї нареченого за портретом дони Динори, яка не поскупилася на подробиці, змальовуючи його зовнішність і характер. Якщо треба було наворожити комусь нареченого, її описи завжди були детальні й дуже красномовні. Вочевидь, саме через це багатослів’я іноді так важко бувало знайти чоловіка, який відповідав би портрету дони Динори. Бо ж спробуй знайти носія стількох чеснот!

Невгамовні пліткарки ретельно вивчили кожного жителя свого ще й сусідніх кварталів, але досі нікого схожого знайти не вдавалося. Бо ж один, скажімо, мав вчений ступінь і гроші, але не підходив вік. Інший був відповідного віку, але не смаглявий і без вченого ступеня, та й за іншими ознаками не пасував. Але кумасі не здавалися, вони невпинно пропонували доні Флор кандидатів, а іноді — про всяк випадок — одразу двох.

Дона Флор із цього тільки сміялася: таку безглузду нісенітницю могла вигадати лише дона Динора, не мала іншої роботи, як чужі заручини та весілля планувати. Дона Флор навіть у думці не мала ще раз виходити заміж, тим більше, ще й року не минуло, як Гульвіса помер, тож вона має гідно продовжувати жалобу, пам’ятаючи про померлого коханого.

За вісім місяців удовування вона твердо вирішила, що більше заміж не вийде. А й справді, навіщо? Їй нічого не бракувало, вона сама собі заробляла на хліб уроками кулінарії; в неї багато хороших подруг і всі вони добре до неї ставляться, оточують увагою, співчуттям і турботою; вона не сумує за чоловічим теплом, адже разом із Гульвісою поховала такі почуття. Тож навіщо ж їй знову виходити заміж?

Із журливою посмішкою, проте впевнена в непохитності свого рішення, вона відкидала будь-які спроби залицянь, а також пропозиції дони Норми і дони Жізи, які, зрозуміло, пропонували їй кандидатів лише з найкращих дружніх міркувань.

Дона Жіза пропонувала професора Епамінондаса Соузу Пінто, немолодого холостяка, який викладав у приватних чоловічих гімназіях граматику, а у вільний час вивчав історію. Вічно кудись квапився, завжди спітнілий, вбраний у засмальцьований білий костюм із камізелькою, у свої майже шістдесят років він був якийсь надто непевний і невизначений; але дона Флор його знала та поважала, і якби їй довелося змінити своє рішення, то навряд чи вона обрала би професора, який так безапеляційно і навіть дещо чванливо висловлювався (а це було занадто для неї, не кажучи вже про його незбагненну легковажність). Дона Флор потішалася з цього: так, їй випала доля вдови, але вона ще не докотилася до того, щоб виходити заміж за такого чоловіка.

Розважалися й подруги дони Флор: дона Норма, яка знала все місто, ніяк не могла визначити, хто ж той наречений із передбачення; дона Амелія все шукала його серед своїх знайомих і дона Еміна, яка щиро змагалася за кандидатуру Мамеда, сирійця, її співвітчизника, антиквара і теж удівця, який хоча і жив по сусідству, але рідко бував у Баїї, бо їздив провінцією, скуповуючи поточені короїдами дерев’яні ікони, клишоногі стільці, надщерблений кришталевий посуд і навіть нічні горщики. Мамед? Та він же страшніший за моє життя, ще гірший за професора Епамінондаса — казала дона Флор.

Навіть дона Енеїде не полінувалася прийти з Шаме-Шаме зі своїм кандидатом у кишені; вона всіляко агітувала дону Флор розглянути як варіант її родича, нотаріуса, який жив десь на берегах Сан-Франциско, сорокап’ятирічного, плішивого, але досить дотепного та заможного чолов’ягу на ймення Алуїзіо. На думку дони Енеїде, він найбільше з усіх відповідав описові дони Динори. І хоча він не мав ученого ступеня, зате у нього була власна адвокатська контора і багато постійних клієнтів, аж доки на свою голову не подався в політику.

Єдиним його недоліком, вважала дона Енеїде, було те, що колись він перебував у цивільному шлюбі, проте в церкві не вінчався. Вжитися з дружиною їм не вдалося, й уже понад десять років тому вони розлучилися. Замолоду Алуїзіо був масоном, безбожником і зневажав церковні обряди, але зараз був уже готовий вінчатися, якби для нареченої це було важливо. А доні Флор, вважала дона Енеїде, цілком достатньо і церковного шлюбу, для багатьох людей лише він і чинний, адже благословення дає сам Господь, натомість цивільний шлюб — це порожня формальність, здійснена суддею. Дона Енеїде вже написала родичеві лист, красномовно звеличуючи красу і доброту дони Флор. «Я ще не звар’ювала, й не хочу ні заміж виходити, ні з кимось знайомитись, а тим більше їхати в той малярійний Сан-Франциско». Дона Флор була обурена: це ж треба, щоб дона Енеїде, яка називала себе її подругою, додумалася запропонувати їй цей ганебний шлюб у вигнанні. Маячня це все, навіть посміятися нема з чого.

Кожен претендент на руку і серце дони Флор мав ті чи ті риси створеного доною Динорою образу. І тільки Принц був зовсім на нього не схожий: він не мав ані грошей, ані вченого ступеня, ні статури, ні зросту, та й вік був не той. Коли він раптом з’явився в їхньому кварталі і став тривожно фланірувати туди-сюди повз кулінарну школу «Смак і Мистецтво», дона Флор прийняла його за залицяльника однієї з молоденьких учениць або ж коханця котроїсь із заміжніх.

Частенько вона бачила, як дівчат приводять до школи попід ручку їхні кохані, а після занять зустрічають і проводжають додому. Знала дона Флор і про те, що деякі заміжні жінки хвацько наставляють роги своїм чоловікам, використовуючи заняття в школі як прикриття для приємніших розваг. Вони пропускали уроки або ж бували тільки на початку заняття, коли дона Флор диктувала рецепти: записували їх у зошит, щоб показати як доказ власної старанності. Насправді ж вони збували час у домах побачень. Ось що відразу ж спало на думку доні Флор, коли вона побачила Принца, який замислено стояв під ліхтарем і безперервно курив; також вона подумала, що це, вочевидь, хлопець однієї з її наймолодших дівчаток, адже й у самого було ще геть хлоп’яче личко.

Але минали дні, тижні, а поруч із ним вона жодного разу не побачила котроїсь зі своїх учениць, одначе він і надалі в різний час, навіть пізно ввечері, незмінно стояв на одному і тому ж місці, дивлячись на її вікна. Тоді дона Флор дійшла висновку, що цього дивного юнака нічого не пов’язує з її ученицями. Якщо це так, до кого ж тоді звернені його погляди і тужливі зітхання?

Марилда! Справді, як же вона раніше не здогадалась? Оскільки дівчина більше часу проводила у Флор, аніж у себе вдома, він зробив висновок, що то її сестра чи племінниця: обидві вони були смагляві, з ніжною матовою, ледь рожевуватою шкірою, такий незвичний відтінок може бути лише внаслідок змішання крові індіанця й білого.

Цікаво, а як сама Марилда до нього ставиться? Приймає його залицяння чи дає йому відкоша? Дівчина, либонь, уже готова до стосунків, через два роки закінчить кулінарні курси і їй цілком можна буде заручатися й виходити заміж. Марилда теж помітила юнака, та відразу ж зрозуміла, що залицяється він не до неї; хто ж так запав йому в серце? Можливо, запальна Марія чи красуні-доньки доктора Івеса, або ж, зрештою, чому не тендітна вчителька Балбіна, хто його знає? Але він завжди стоїть під ліхтарем, а звідти видно лише вікна вітальні дони Флор, де вона, Марилда, засиджувалася допізна, слухаючи радіо і читаючи романи для молодих дівчат. Отже, цей нерішучий і замріяний незнайомець гине за нею?

Спостерігаючи за ним крізь жалюзі, Марилда видихнула: «Красивий!» Вона вже готова була пожертвувати залицянням Месенаса, свого однокурсника, її ровесника. «Елегантний юнак», — погоджувалася дона Флор; іще зовсім молодий, йому десь двадцять три, щонайбільше двадцять чотири роки, ідеальний вік для стосунків. Треба буде все про нього довідатися, з’ясувати, що він робить і де працює. Мабуть, багатий, усе на те вказувало, інакше не міг би годинами стовбичити на вулиці, підпираючи ліхтар, навпроти будинку дони Флор.

Утім, хоч скільки Марилда всміхалася незнайомцю — все марно, — він жодного разу не всміхнувся навзаєм. Вона навмисне виходила прогулюватися людною площею або сиділа в задумі на балюстраді дворика при церкві святої Терези — у місці, наче спеціально створеному для таємних побачень: над головою прозора небесна блакить, попереду темний морський оксамит, а поруч столітні стіни храму і терплячий дон Клементе, завжди готовий благословити вкрадливий поцілунок юних відступників.

Одначе Принц не пішов за нею ні на велелюдну площу, ні до спокійних стін храму, що височів над морем. Він незмінно підпирав ліхтар, ніби його до нього прикували, і тужливо поглядав на вікна кулінарної школи. Отже, якщо не через Марилду страждав той печальний незнайомець, то хто ж, як не Флор, була його пасією?

Такого висновку дійшли подруги дони Флор, сусідки-пліткарки і навіть Марилда, попри свій іще зовсім юний вік і брак досвіду.

— Я думаю, що стоїть він там через вас, Флор.

— Через мене? Та ти з глузду з’їхала!

Кілька днів по тому, коли вони разом із доною Нормою вирушили торгувати на вулицю Чилі, Принц пішов за подругами і сів із ними в один трамвай. Він курив сигару за сигарою й ніжно та любо всміхався доні Флор. Дона Норма ледь не сказилася, коли, помітивши це, подумала, що у дони Флор можуть бути від неї таємниці.

— Ну дуже гарно… Знайшла собі шанувальника і нічого мені не сказала…

— Та я й гадки не маю, хто він такий… Уже давно стовбичить під моїми вікнами. У житті такого нахаби не бачила! Спершу думала, що в нього роман із котроюсь з моїх учениць, але потім зрозуміла, що це не так. Тоді запідозрила Марилду, але і тут помилилася. А вона, сердешна, як засмутилася! Насправді ж я не знаю, що і думати…

Дона Норма докладно вивчала юнака своїм пильним поглядом, хоча їй здавалося, що дивиться вона крадькома і непомітно.

— Але ж поглянь, який красунчик… Тільки, як на мене, занадто вже екстравагантний… — І глянувши ще раз, підсумувала: — Втім, може, я й помиляюся, просто для мене він якийсь аж надто красивий…

— Красивий чи ні, а мене він не цікавить…

Вони вийшли з трамваю, а незнайомець — за ними. Дона Норма вирішила добряче заплутати їхній маршрут, щоб пересвідчитися чи він справді за ними стежить. Жодних сумнівів. Юнак не намагався підійти до них чи заговорити, він тільки ніжно всміхався й мрійливо дивився їм услід, ані на мить не втрачаючи з поля зору. Якщо вони заходили в магазин, він чекав їх біля дверей; якщо повертали за ріг вулиці, він повертав за ними; якщо зупинялися біля вітрини, він зупинявся біля сусідньої. Які ж тут могли бути сумніви?

Кумасі, вмираючи від цікавості, поодинці або групками проходили повз ліхтар, щоб роздивитися Принца. Який же він гарний і який же в нього змучений вигляд! З якою ж надією, ніжністю в очах він вимолює уваги до себе, а яка лагідна у нього усмішка… Усі сусідки були на його боці, підтримували його, співчували і навіть намагалися розпізнати в ньому нареченого, побаченого доною Динорою в кришталевій кулі. Хіба ж не смаглявий і чорнявий, а що як і вчений ступінь має, і грошенята в нього водяться? Стосовно інших прикмет, то, напевно, підвела короткозорість ворожки, через яку молодість їй видалась зрілістю, тендітність — міцністю, бліді щоки — здоровим рум’янцем. Усі вони були переконані, що доні Динорі варто було б іще раз звіритися з кришталевою кулею і картами, щоб розставити всі крапки над «і».

Так дона Динора і зробила на численні побажання піднесених жительок кварталу, через непереборну симпатію й співчуття до Едуарду, Принца Вдів, немов прикутого до ліхтаря навпроти дому дони Флор, своєї чергової гавані, що обіцяла йому питну воду і провіант.

Однак і карти, і кришталева куля знову показали енергійного плечистого чоловіка середнього віку з докторським перснем і бордовою трояндою. Та оскільки, як це зазвичай буває за таких таємничих обставин, образ нареченого був оповитий маревом, і дона Динора не була впевнена, який камінь прикрашає перстень доктора, тому з’ясувати його професію не вдалося. Зате абсолютно впевнено і навіть дещо розчаровано вона заявила, що блідий юнак з-під ліхтаря ніякий не наречений, а також гарантувала, що наречений неодмінно з’явиться, але трохи згодом.

Хоч як старалася дона Динора, схилившись над кришталевою кулею, розкладаючи карти, закликаючи собі на допомогу води Гангу і таємниці тибетських храмів, усе було марно: сили східної магії всіляко перешкоджали Принцові Едуарду (такому собі). Марні були і жертвопринесення голубів, інших пташок і навіть чорного козла за сприяння Діонісії Ошоссі, яка бажала захистити свою куму від злого ока і лиходіїв. Ешу перешкоджав галантному спокусникові, підступному коханцю вдів, який викрадав їхні самотні серця, а заодно і їхні гроші, золото, срібло та коштовності.

УСІ ВІСІМ МІСЯЦІВ СВОГО ВДІВСТВА, КРІМ ПЕРШОГО, НАЙСКОРБОТНІШОГО, сповненого горя й відчаю, дона Флор збула в дрібних, невинних щоденних клопотах. Завершення глибокої скорботи ознаменувалося тим, що вона почала відвідувати дядька з тіткою у Ріо-Вермельйо та найближчих подруг, решту часу віддаючи заняттям у школі, виконанню замовлень і теревеням з сусідками. У червні, на Святого Іоанна, вона варила канжику[49], смажила цілі таці памоньї[50] та манауе[51], готувала фруктові лікери. Але для сторонніх її дім було зачинено і на святого Антонія, і на святого Іоанна і навіть на святого Петра, покровителя вдів. Діти, які прийшли поласувати канжикою, розпалили багаття біля її дверей, прийшли також дона Норма, дона Жіза, ще кілька подруг — святкували тісним колом і без жодних розваг. Канжику, памонью і лікер дона Флор готувала для дядька з тіткою, друзів і учениць, щоб пригощати їх на свято кукурудзи.

Через півроку після смерті Гульвіси, у грудні, саме перед тим, як на горизонті показався Принц, вона стала частіше виходити в світ. У вересні, напередодні свята Косми і Даміана, у день поминання померлих, вона зняла з себе жалобу. Свято, як завжди, розпочалося зранку вибухами хлопавок і закінчилося пізно вночі запаморочливим ферободо[52]. Тепер двері дони Флор було відчинено не лише для друзів, але і для сторонніх осіб. За звичаєм, вона приготувала каруру і пригостила кількох сусідів і друзів, виконавши таким чином свій обов’язок перед небіжчиком. Прийшли до неї Мірандау з дружиною й дітьми; Діонісія Ошоссі тільки з дитиною, оскільки її чоловік саме перевозив вантажі між Аракажу, Пенеду і Масейо.

Подруги всіляко намагалися розважити дону Флор: ходили з нею по крамницях, запрошували в кіно і в гості; вона побувала на двох виставах із Прокопіо, коли він був з гастролями в театрі Ґуарані. З доною Нормою і сеу Сампайо вона пішла першого разу, а вдруге вже з доктором Івесом і доною Еміною, й обидва рази сміялася до сліз.

Але іноді вона залишалася вдома, відмовлялася від усіх запрошень, посилаючись на втому від великої кількості замовлень; у такі моменти в неї виникало якесь неприємне відчуття, якого вона не могла ні позбутися, ні зрозуміти: здавалося, ніби вся ця метушня, робота і навіть розваги не могли цілком заповнити її життя, яке раптом стало таке нікчемне і жалюгідне; усе це лише втомлювало її. То була не фізична втома, дона Флор завжди була активна, вона солодко спала ночами; то була якась інша, геть виснажлива втома, що спустошувала її з середини.

Зараз у неї не було жодних підстав для жалю й зневіри; життя її було як ніколи веселе та різноманітне. Вона розважалася, гуляла, в неї знову з’явилося багато приємних клопотів, школа врешті-решт; і попри це час до часу на неї все ж наверталася туга, немов хмара, що затьмарювала сонячний день. У неї було багато друзів, дядько з тіткою, яких вона дуже любила, поруч завжди була Марилда, до якої вона ставилась, як до молодшої сестрички, майже доньки. Дівчина ділилася з нею своїми таємницями і фантазіями, захоплено розповідала, як мріє стати співачкою на радіо. Дона Флор гуляла, слухала всі передачі підряд — від музичних до гумористичних, читала романи для дівчат, які їй рекомендувала Марилда, вислуховувала сусідок, які наперебій пропонували їй женихів. І що б на це сказали самі претенденти, дізнавшись, як ними торгують на цьому новоствореному ринку рабів, детально описуючи їхні чесноти і недоліки, розважаючись і подекуди навіть насміхаючись із них. А й справді, що б вони сказали про сватання, про яке навіть не підозрювали, ще й, зважаючи на те, що кожен із них заочно дістав гарбуза?

— Сеу Раймундо де Олівейра? Це який? Той, що допомагає сеу Алфреду різьбити лика святих? Та ні, Жасі, дай спокій, він, звичайно, людина, дуже хороша, але з вічно понурим виразом обличчя й одержимо прив’язаний до церкви… Давай когось іншого, будь ласка…

Утім, інші їй теж не подобалися. Ті ж, у кого краса поєднувалася з діловими якостями, — як жаль! — уже були одружені, жоднісінького вільного не лишилося, то ж і розраховувати на них не було сенсу. Як от, скажімо, професор Енріке Освалд із Академії мистецтв, родич сімейства Ареалів; Шавес, красень архітектор, який будувався неподалік; Сеу Карлітос Майя, власник не надто солідного туристичного агентства; іспанець Мендес; Сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, або ж навіть красень Женаро де Карвальйо, за яким таємно зітхали всі дівчата, бо дона Наїр навіть близько не підпускала їх до свого чоловіка.

Оскільки кожного гіпотетичного кандидата у наречені дона Флор нещадно висміювала, свахи від неї потроху відчепились і більше варіантів не пропонували.

Так і текло життя дони Флор: безтурботно, спокійно і водночас цікаво, — аж раптом на початку літа, на початку спекотного грудня, з’явився Принц і немов приріс до ліхтаря, пустивши корені в бруківку.

Після походу дони Флор і дони Норми по крамницях на вулицю Чилі не лишилося жодних сумнівів у тому, хто ж був натхненною музою юнака. Дона Флор згорала від сорому, ображена пристрастю цього нахаби, ніби вона, забувши про скромність і смиренність, як личить удові, давала йому для цього якийсь привід. Певно, забагато вона всміхається і занадто часто виходить з дому, якщо кожен нахаба може дозволити собі отак стовбичити під її домом і витріщатися на її вікна. Яка ганьба! Але що в нього на думці?

Вочевидь, нічого хорошого, і дона Флор тільки розчаровано зітхала, замикаючи двері та вікна після поради дони Норми бути обачною. Доні Нормі якось одразу не сподобався цей блідий красень, не викликали довіри його юне обличчя, елегантність і облесливість. А раптом вони обидві помиляються? Раптом у нього лише найкращі наміри, і він людина порядна, гідна поваги і навіть руки дони Флор?

Та коли й так, дона Флор зараз цілком задоволена своїм життям і не планує ні вдруге виходити заміж, ані терпіти біля своїх вікон того таємничого залицяльника; вона не належить до легковажних жінок, які плюндрують пам’ять про покійних чоловіків, скидаючи з себе жалобне вбрання в домах побачень.

Дона Норма намагалася настановляти подругу, хіба ж можна було так перейматися тим невідомим юнаком? Принаймні досі він поводився дуже навіть шанобливо: тільки й того, що поглядав на неї і супроводжував, дотримуючись належної відстані. Зрештою, дона Флор уже не маленька дівчинка і нічого страшного немає в тому, що до неї залицятимуться чоловіки, навіть якщо наміри їхні не дуже зрозумілі. Вона красива, самотня жінка, то чому б її не жадати і не домагатися її уваги? Адже у такий спосіб віддають належне її красі і схиляють голову перед її гідністю. Не збирається дона Флор заміж виходити, то й нехай, хоча дона Норма ніколи не зрозуміє такої безглуздої позиції, але зараз не про це мова. Навіщо ображати людину, яка прийшла до неї з щирими почуттями? Чому б увічливо не відмовитися від його залицянь: «Мені дуже приємна ваша увага, однак заміж виходити я більше не збираюся, чого я там не бачила?!»

Дону Флор розважали такі повчання подруги. Та повертаючись додому з магазинів і бачачи, що залицяльник, який увесь час ішов за ними, знову ставав біля ліхтаря, вона обурено зачиняла вікна. Засмучений юнак попереминався з ноги на ногу і врешті-решт змушений був покидати свій пост.

Крізь щілини жалюзі за цією сценою спостерігали допитливі сусідки, й усі вони дружно засуджували вчинок дони Флор. Навіть дона Жіза, яка випадково стала свідком гордовитої відмови дони Флор. Наскільки начитана й освічена була ця жінка, настільки ж наївна і довірлива в щоденному житті. «Ох! — співчутливо вигукнула вона, зауваживши зухвалу поведінку дони Флор. — Бідолашний хлопець мусить страждати від феодальних забобонів і її відсталих поглядів на життя!» Її слова лягли бальзамом на рани упослідженого донжуана.

А бідолашному покинутому юнакові нічого більше й не треба було: там же, на вулиці, у слізному і палкому зізнанні, він відкрив своє серце і повідав американці про свої добрі та чесні наміри, палке кохання й несамовитий розпач. Він відрекомендувався їй Отоніелем Лопесом, тридцятирічним холостяком, комерсантом з Ітабуни, власником мануфактурної крамниці та кількох плантацій какао. Він був такий самотній і понад усе мріяв одружитися з дівчиною, яку щиро покохає. До столиці штату він приїхав трохи розважитися, але випадково побачивши дону Флор, закохався з першого погляду, мало глузду не втратив від своїх почуттів, а зараз не може собі уявити, як житиме далі, якщо вона не вислухає його. Він знає, що дона Флор — достойна вдова і порядна жінка, цього йому цілком достатньо, решта його не обходило. Якщо вона бідна, тим краще: його прибутків цілком вистачить, щоб вони жили в злагоді і достатку.

Шахрай одразу ж зачарував дону Жізу, адже Принц був надзвичайно ввічливий, вражав хорошими манерами; він вивідав у неї про дону Флор усе, що його цікавило. Те, скажімо, що дона Флор небагата, до мільйонерки їй дуже далеко, проте і бідною її назвати не можна. Завдяки заощадженням від занять і без чоловіка, який програвав усі її заробітки, вона потроху встає на ноги і навіть відкладає, от лише не зрозуміла, бідолашна, що гроші краще покласти у банк під відсотки або ж вкласти у якусь справу, а не вдома тримати, хоча дона Жіза вважає, що життя з часом і цього її навчить. Завжди надмірно відверта дона Жіза, яка не вміла тримати язика на припоні та ще й обожнювала покритикувати чужі помилки, назвала такі дії дони Флор відсталістю, а на додачу сказала: «Одного дня вона дограється і якийсь злодюжка пронюхає про гроші й обкраде її. Ото матиме науку!»

Яким же це треба бути негідником, заперечив їй Принц, щоб обікрасти таку добру, порядну і безкорисливу вдову. Для нього ж така проста і безпосередня дружина — це найзаповітніша мрія. Отак розмовляючи, дона Жіза розповіла йому про всі коштовності й прикраси дони Флор: і про французьке бірюзове намисто, і про старовинні золоті сережки зі справжніми діамантами — єдина дорога серцю тітки Літи річ, окрім котів, саду та чоловікових акварелей. Оскільки сама тітка Літа ніколи не надягала тих сережок, то й постановила залишити їх у спадок племінниці, вирішивши віддати їх доні Флор, щоб та могла носити їх, коли заманеться. Віддала, проте не подарувала, адже то було єдине, що вони мали на чорний день: на випадок тривалої хвороби чи пожежі, чи ще якогось лиха. Бо хто від цього застрахований?

Спілкування закінчилося тим, що дона Жіза пообіцяла замовити за Принца слівце, щоб його було вислухано і почуто. Також пообіцяла будь-що вмовити дону Флор прийняти того псевдоітабунця бодай задля того, щоб в очі відмовитися від заручин і заміжжя. А Принцу більшого й не треба було: щодо свого красномовства та чарівливості він не сумнівався, адже ще жодного разу не зазнав поразки. Нехай лише йому дадуть можливість висловитися, тоді заручини таки відбудуться, отже, грошенята вдови від нього нікуди не дінуться, адже ще жодна жінка не встояла перед його чарами.

Того вечора після занять Марилда ввімкнула у вітальні дони Флор світло, радіо, відчинила вікно: наполегливого залицяльника під ліхтарем уже не було. Марилда гукнула дону Флор і показала порожній тротуар.

Дона Флор переповіла, як вона вигнала цього нахабу, демонстративно зачинивши вікна перед його носом. Розповідаючи цю історію, вона крадькома глипала на вулицю. Глибоко в душі вона була трохи розчарована: яке ж це кохання, якщо чоловік здається перед першою ж перешкодою? Навіть Педро Боржес свого часу робив усе можливе, щоб домогтись її уваги. А яка вона з ним була жорстока! Листи повертала, від подарунків відмовлялася, грубіянила, а він уперто наполягав на своєму і навіть прийшов до неї з обручками. Оце було справжнє кохання! А цей, бачте, пішов, щойно перед ним зачинили вікна…

Ніби ненавмисне, дона Флор кілька разів підходила до вікна і задоволено відзначала, що не помилилася з висновками: незнайомець більше не приходив.

Перед сном дона Флор байдуже знизила плечима: що ж, так то й так. Якщо вона справді не планує знову виходити заміж, то чи варто цікавитися шанувальником, що його почуття такі непевні? Таке марнославство не прикрашає жінку в її становищі.

Уперше за весь цей час вона не заснула міцним, благодатним сном. Лежачи з розплющеними очима, дона Флор болісно міркувала. Якщо бути відвертою, чи й справді вона така невідступна в своєму небажанні виходити заміж і щасливо жити самотньою, не наважуючись на нову шлюбну авантюру? Безперечно! Вона так вирішила і край! Не варто про це й думати, не лише сумніватися. Вона була така переконана в правильності свого рішення, так щиро насміхалася над кандидатами в наречені, яких невпинно пропонували їй подруги та сусідки, над доною Динорою, яка пророкувала їй шлюб із достойним та заможним сорокарічним чоловіком. Аж тут раптом вона втрачає сон через якогось бевзя, який стовбичив під її вікнами?

Наступного дня, рано вранці, схвильована дона Жіза забігла до дони Флор, щоб докладно переповісти розмову з псевдокомерсантом з Ітабуни. Вона ледь дочекалася ранку, а вчора, хоч би як хотіла, але прийти не змогла, бо тричі на тиждень вечорами викладає інтенсивний курс англійської мови, а це дуже втомлює і виснажує немолоду дону Жізу.

Після безсонної нічки невиспана дона Флор слухала її неуважно, тамуючи головний біль. Це вона має його прийняти і вислухати наміри і пропозиції? Але який у цьому сенс, якщо вона вирішила більше не виходити заміж? Тільки даремно гаяти свій час. Дона Жіза розпиналася, переконуючи її, наводячи безліч аргументів на користь закоханого молодика, закликала її до розважливості й урешті таки вмовила поки що не відмовляти йому остаточно. З поваги до подруги дона Флор пообіцяла добре подумати і не проганяти залицяльника. Потім прийшла дона Норма, яка хотіла позичити дріжджів на пиріг й охоче долучилася до бесіди. Багатий комерсант із Ітабуни? Ви тільки погляньте, яка ж оманлива буває зовнішність і як можна помилятися в людях… Дона Норма сприймала його, як порожнє місце, а він насправді серйозна і солідна людина, добре забезпечений і вихований, чудовий претендент. Але ж такий змарнілий і блідий, а те його обличчя…

— Флор, ти мені, звісно, вибач… Може, тобі це буде неприємно… Та невже колір його обличчя не нагадує тобі дитячого лайна?..

Увечері Принц знову мов приріс до ліхтаря, він радісно всміхався і очей не зводив з вікон дони Флор. Зауважив, що кілька разів дона Флор промайнула з кокетливим бантиком у волоссі, і сприйняв це за хороший знак. Того вечора учениці дони Флор зауважили, що їхня зазвичай спокійна та усміхнена викладачка нині якось незвично стурбована. Втім, це можна було пояснити: дона Флор страшенно погано спала, у неї розколювалася від болю голова, а серцебиття було таке нестримне, що, здавалося, серце от-от вистрибне з грудей. Дона Даґмара, жвава і вродлива торохтійка, спостережлива і гостра на язик учениця, лукаво зауважила:

— Схоже, у вас вдовина мігрень, люба моя, так буває, коли не вистачає чоловічого тепла в ліжку, але не переймайтеся, від неї є чудові ліки — заміжжя…

— Заміжжя? Та боронь Боже…

— Не хочете заміж, то й не треба… Ви ж знаєте, що ці ліки можна приймати і без заміжжя. Хай там як, цьому дому явно бракує чоловіка, — і дона Даґмара весело розреготалась.

Слідом за нею зайшлася сміхом уся група. Дона Флор відчула, що червоніє, немов злодійка, яку заскочили на гарячому, або ж брехуха, яку щойно викрили. Невже, забувши про гідність і скромність, що личать достойній удові, вона своєю поведінкою показала, як їй бракує тепла, як вона, немов вулична дівка, ладна віддатися першому-ліпшому? Невже через її веселі жарти над сусідками-свахами і віщуваннями дони Динори склалося враження, начебто її розбирає нетерплячка кинутися в ліжко з чоловіком або коханцем? Але ж це несправедливо, вона була достойна і порядна вдова, таких іще пошукати!

Отакий неспокійний і тривожний видався цей день. Дона Флор щосили намагалася не підходити до вікна, навіть щоб покликати дону Норму або Марилду. Тепер вона знала, що сама в усьому винна, їй ніколи досі так не кортіло виглянути на вулицю, здавалося, ніби щось манило її звідти. Яка ганьба!

Саме тому, коли дона Амелія прийшла запросити її на французький фільм, що став відомим і популярним завдяки відвертим реалістичним сценам, вона з радістю погодилася, аби тільки знову не мати довгої безсонної ночі. Після кінотеатру дона Флор зазвичай засинала як убита, дрімаючи ще в трамваї. Добрі сусіди, крім фільму, не могли придумати нічого кращого, до того ж про ту стрічку багато писали в газетах і гаряче обговорювали. Дона Еміна була від фільму в захваті, а доктор Івес обурювався, вважаючи стрічку суцільною порнографією! Дона Норма прицмокувала від задоволення, згадуючи деякі сцени: «…там таке, люба моя, от, наприклад, біля озера, коли він пристрасно зриває з неї сукню, впивається в її оголені груди і вони нестримно кохаються просто на очах у перехожих, їй байдуже, що вона гола, її груди напинаються насолодою, пипки тверднуть, а навколо тільки й чути її блаженні стогони…». Марилда обурювалася, що її не пустили на цей фільм, заборонений для юнаків і дівчат, молодших вісімнадцяти років. Фашистське насильство над молоддю.

Коли вони кудись ішли з сеу Руасом, то зазвичай запізнювалися: фільм уже почався, йшли титри, а в переповненому залі було темно. Вони насилу знайшли свої місця в різних рядах залу, віддалені одне від одного. Місце дони Флор було десь у самому центрі, поруч із якоюсь парочкою, вочевидь, нареченим і нареченою, які сиділи, тримаючись за руки і горнучись одне до одного. Вдоволений свист юних студентів пролунав уже на перших сценах, де вигиналися напівоголені танцівниці в кабаре на площі Піґаль. Намагаючись не звертати уваги на поцілунки, стогони і дотики сусідньої парочки, дона Флор напружено стежила за складним сюжетом фільму.

Аж раптом на своїй шиї відчула гаряче дихання якогось чоловіка і почула солодкий шепіт, який чудово розрізняла у навколишньому гаморі. Медові слова лилися зізнаннями в коханні, возвеличували її прегарні очі, розкішне волосся; так ще ніхто не говорив про її красу та жіночність. Не треба було й обертатися, щоб дізнатись, кому належить цей улесливий голос, хто шепоче їй такі вишукані компліменти. Його подих лоскотав її шию, як лоскоче легкий весняний вітер, теплі слова і зізнання злилися в приємну гарячу пісню, що палким теплом розливалася по її тілу.

Дона Флор подалася вперед, зберігаючи певну дистанцію між собою і Принцом, але так лише потривожила закоханих, бо Принц теж нахилився до неї, продовжуючи своє палке зізнання. Та дона Флор не бажала його слухати, як не бажала бачити і закоханих поруч, які вже геть утратили сором, вона всього лише хотіла поринути в заплутану історію на екрані, збагнути непростий зв’язок між пристрастю й жорстокістю.

Глядачі шаленіли, починалась ота знаменита сцена біля озера: оголену, чуттєву, повногруду героїню пристрасно обіймав м’язистий гордовитий чоловік із палкими божевільними очима; це страшенно збуджувало парочку поруч із доною Флор, такої зухвалості вона ще в житті не бачила!

А голос позаду вимолював любові, благав бодай про якусь прихильність, просив дозволити хоча б раз зустрітися, щоб він міг розповісти про свої почуття, соціальне становище, про свої чесноти, свої наміри, щоб кинути до її тендітних маленьких ніжок магазин в Ітабуні з великим асортиментом товарів, а заодно — його віддане серце, що згорає у пристрасному вогні.

На шиї дони Флор вібрував теплий подих, лагідний голос нашіптував прекрасні, мов вірші, слова, під захоплений свист глядачів обіймалися на екрані актори і насолоджувалась одне одним парочка поруч, а позаду дона Флор відчувала незриму і запаморочливу присутність чоловіка. Жодна порядна і скромна вдова не встоїть.

На виході з кінотеатру вона навіть не глянула на Принца, коли він, стоячи в дверях, благально дивився просто в її серце. Дона Флор опустила голову і разом із доною Амелією, обуреною фільмом, і її чоловіком, який набагато більше обурювався ганебною поведінкою молодих хуліганів, пройшла повз нього. Як їй фільм? Краще б вона взагалі на нього не йшла, відповіла дона Флор на запитання сеу Руаса, від криків у неї розболілася голова і вона ледь встигала стежити за сюжетом, а тут іще поруч тих двоє безсоромних.

Утомлена після фільму і після вчорашньої безсонної ночі, дона Флор вирішила випити снодійне, щоб спокійно виспатись. Але й уві сні її переслідував наполегливий залицяльник, його подих, його голос. Тієї ночі їй снилися незрозумілі, нескінченні й дивні сни.

ДОНІ ФЛОР СНИЛОСЯ, НАЧЕБТО ВОНА НА БАГАТОЛЮДНІЙ ПЛОЩІ, У ЦЕНТРІ ХОРОВОДУ, МОВ У ЯКІЙСЬ ДИТЯЧІЙ ГРІ.

Коло складалося з претендентів на її руку і серце, яких їй пропонували сусідки і подруги. Усі до єдиного — і спітнілий професор Епамінондас Соуза Пінто, й антиквар Мамед, і різьбяр Раймундо Олівейра, і дволикий родич дони Енеїди Алуїзіо: то він заможний дивак, то прителепкуватий селюк. Веде хоровод уже знаний нам комерсант з Ітабуни, заможний Отоніел Лопес, тобто наш любий Принц, такий собі Едуарду — спокусник удів, який невтомно прокладає собі шлях до самотнього серця дони Флор та її грошей; грошей, що вона їх через надмірну обережність воліла зберігати вдома, щоб не ризикувати, поклавши в банк під відсотки або вклавши у якусь справу.

І площа, і хоровод раптом опиняються у величезній кришталевій кулі, крізь яку дона Динора, вилискуючи своїми вставними щелепами й окулярами, керує всім дійством.

Наречені поволі кружляють навколо дони Флор і приспівують:

Дона Флор, розглядаючи кожного претендента, відповідає:

І вона щосили штурхає професора Епамінондаса Соузу Пінто, обираючи його собі за партнера, а той якось невміло і роздратовано намагається танцювати поруч із нею, всередині кола, наспівуючи своїм скрипучим голосом:

Згодом професор кидає до її ніг своє майно: підручник із граматики, примірник «Луїзіади»[53] з примітками олівцем, історію Другого липня[54] та Ришуельську битву[55]. Далі він підносить їй історію ще кількох національних свят, щось про маловідомого генерала і корабель у пляшці («На ньому ми вирушимо у плавання, пані»). Та раптом він зашпортується у власних панчохах кольору небесної блакиті й одразу ж кудись зникає вся його елегантність, а разом із нею й парасолька. Від його неоковирних спроб утриматися на ногах дона Флор мало не луснула зо сміху. Який же він смішний! Тільки її подрузі-американці, яка не мала ні такту, ні пошани до поважного і пихатого дона Пінто, могло спасти на думку запропонувати їй його у женихи.

Здавалося, дона Флор сама на себе не схожа, вона нестримно регоче з пустотливого дідугана, який на кожному кроці спотикається і все ж силкується стягнути з неї вінчальну фату і вибити з рук весільний букет із флердоранжем[56] — символом цноти. Відмовивши йому, прекрасна дона Флор назавжди виштовхала з хороводу цього претендента на її серце.

У своєму сні дона Флор знову була незаймана, одначе втратила сором і скромність. У білій гаптованій сукні, у вельоні, стрічках і з флердоранжем вона кружляє і, метляючи подолом весільної сукні, спокушає женихів своєю цнотою.

Знемагаючи від бажання, прагнучи якнайшвидше вийти заміж, дона Флор пропонує себе за дружину кожному, мов стара дівка, яка вже геть зневірилась і втратила будь-яку надію з кимсь побратися. Вона підступає до кожного претендента, запрошує його на танець і обіцяє віддати цноту тому, хто вкраде в неї флердоранж і обірве з нього пелюстки, але, звісно ж, лише після того, як їхні стосунки буде узаконено, адже вона мусить подбати про своє майбутнє.

Вона солоденько наспівує і закликає їх до танцю, безсоромно і хтиво вихляє грудьми та стегнами, а потім витягує претендентів одного по одному в центр кола і танцює з ними, мов дешева повія. Цинічна, манірна, легкодоступна і така нав’язлива, що аж нудить, така жалюгідна.

Коли доходить черга Мамеда, вона притискається до нього всім тілом, веде у танці, як джентльмен, а потім так завзято заходиться з ним у шалених вихилясах, що й сама не збагне — як цьому поважному панові так доладно це вдається. В одній руці він тримає старовинний срібний канделябр, в іншій — порцеляновий горщик із блакитним пейзажем англійського села і ледь помітною тріщиною — дуже цінні й рідкісні речі. Він готовий віддати їх в обмін на її цноту, ще й доплатити чотириста п’ятдесят мільрейсів. Але як же йому дістатися до флердоранжа, якщо його руки зайняті цінними старовинними подарунками? Дона Флор кружляє навколо антиквара, розкуто торкається до його живота, мов ненавмисне, струшує древній порох із його коштовного надбання, регоче і глузує з нього.

Хто справді створений для танцю — то це сеу Раймундо. Він готовий заради її цноти принести в дар Біблію, пророків, стародавніх і новітніх святих, священних тварин: віслюка і риб, а на додачу — майже одинадцять тисяч незайманок, не враховуючи тих трьох-чотирьох, що він їх уже подарував своєму покровителю сеу Алфреду. Усі вони цнотливі та воістину непорочні, їх сеу Раймундо відмовився продати панові Маріо Краво, архітекторові Леву та інженерові Адауто Лімі, які шукали собі хороших секретарок. Утім, якщо в сеу Раймундо вже є стільки незайманок, то на біса йому здалась іще одна? Ненаситний апетит чи прихований гріх? Невже його бордель аж такий великий, а клієнтура така колосальна? «Мій дім розпусти — це неозоре небо, о!, доно Флор, а я лише мрію поцілувати ваші спраглі вуста. Я давній грішник, прийшов зі Старого Заповіту і прямую просто в Апокаліпсис». То й з Богом, Парасю, — засміялася дона Флор.

Черга дійшла до сеу Алуїзіо, міцного чолов’яги, порядного і достойного, хоча й трохи простакуватого. Він поводиться дуже виважено, вправно танцює, дуже вишукано просить її руки. Він єдиний майже дотягнувся до флердоранжа, та мало не зірвав іншої квітки дони Флор. Але вона не така вже й дурна, і не дозволить отак просто оволодіти нею, незважаючи на хитрощі та улесливі слова адвоката.

— Ходімо до церкви, моя люба, у мене вже все готово: і обручки, і єпископське благословення, я навіть висповідався й отримав відпущення гріхів.

— А ви не обдурите мене, пане? Якщо ж ви так прагнете одружитися, то зробімо це і в судді, і в падре.

— Невже вам замало церковного благословення? Чого варті мирські закони перед законом Божим?!

— Залиште при собі, сеу доктор, свого падре і свою сповідь. Даруйте, але без суддівської згоди ви нічого не доможетеся й не зірвете пелюсток із моєї квітки.

«Моя дівице, люба вдовице», — ніжно шепочучи, вступив у коло молодий, красивий і блідолиций, стрункий брюнет із млосним, благальним поглядом; дона Флор відчуває його теплий подих, від його пісні в неї паморочиться голова:

А танцює він, мов відомий актор кабаре, і танець якийсь до болю знайомий, що ж це за танець? Звідусіль лине спокусливий голос:

Далі сниться доні Флор, що на світанку вона вже не цнотлива, але й не вдова. Кудись зникли фата і квіти флердоранжа, зникла біла весільна сукня. На ній скорботна вуаль і мантилья, сірі панчохи і чорне вбрання, в серці смуток і розпач, а в руках чудова троянда, темно-червона, майже чорна.

А вона так мріяла про білу весільну сукню, свого часу їй так і не випало покрасуватися в ній, бо пелюстки її невинності облетіли ще до весілля й розвіялись у подиху теплого бризу в Ітапоа.

Тож вона сміливо може кепкувати з кандидатів у наречені, яких пропонували турботливі подруги і кумоньки, з передбачень дони Динори, вдавати з себе незайманку, яка ніколи не знала чоловічої ласки. То чому б і не розважитися з претендентами. З усіма, крім галантного юнака під ліхтарем навпроти її вікон, окрім того благородного Принца, який здавався ще таким молодим, але вже був такий забезпечений, а скільки дівчат за ним умлівали, та йому потрібна була тільки Флор, згорьована вдова. Але з цим успішним комерсантом з Ітабуни, жаданим нареченим для будь-якої дівчини, а тим більше для вдови, жартувати не випало. Його гарячий подих розлився по її давно вже схололому тілу, воскресивши в ньому, здавалося, давно померлі відчуття; у ній спалахнула прихована пристрасть, і дона Флор уже не знала куди себе подіти.

З нього вона не може кепкувати, як не може не помічати його присутності: він не примара, не вигадка її подруг чи сусідок, як решта кандидатів, а реальний чоловік, який немов приріс до ліхтаря й закоханим поглядом дивиться на вікна її вітальні. Ще зовсім трохи, один крок, і він зайде в її дім і обійме її. Коли він ішов за нею вулицею чи зігрівав своїм подихом і ніжними словами в кінотеатрі, її впевненість у своєму рішенні потроху спадала, відступаючи перед нестримним полум’ям бажань.

Тепер дона Флор розуміла, чому, попри всі приємні розваги та всі клопоти, вона почувалася такою нікчемною й спустошеною. З нею танцює чоловік, промовляючи: виспишся на світанку. І танець його такий знайомий, його точно виконують у кабаре. Та що ж це за танець, Боже милий, звідки ж його може знати дона Флор?

Але байдуже, що то за танець, і яка до нього музика, не має значення, де вона зараз і котра година; віддавшись шалу, дона Флор зриває з лиця вуаль, простягає нареченому руку і кришталева куля тріскається: «Я самотня й вродлива, йди до мене, мій Князю, поцілуй мене, Принце, й обвінчаймось відразу». Аж раптом вона згадує, що це за танець: це ж танго, що вона його танцювала молоденькою дівчиною в домі майора, а згодом, через сім років, у Палас-готелі. Її блідолиций кавалер несподівано зникає разом із кришталевою кулею й доною Динорою. Перед нею постає небіжчик, пам’ять про якого вона зрадила. Перед нею її чоловік. Обурений, він замахується й дає їй ляпаса. Дона Флор падає на коване ліжко, її померлий чоловік зриває з неї вдовину сукню, й розсипаються пелюстки флердоранжа. Він хоче бачити пушок на її оголеному тілі, жадає взяти її негайно, а хто ж це кохається одягнений? Ах!, тиран, свавільний тиран…

Зібравшись на силі, дона Флор прокидається, навколо ніч і їй стає страшно. І лише коти нявчать на дахах і в дворах про її безкінечний безглуздий сон, про її втрачений спокій!

ПІСЛЯ ДОВГОЇ-ДОВГОЇ НОЧІ РОЗДУМІВ І СТРАХІВ, ночі самотності й болісної жаги, ночі пекучих досвітніх сліз, заледве зажевріла вранішня зоря, що розвіяла всі сумніви, дона Флор сіла перед дзеркалом, щоби вбратися й зачесатися. Вона напарфумилася й наділа сережки тітки Літи, потім інші прикраси, й узялась приміряти сукні, наче знову повернулась у часи Лайдери-до-Алву, коли вбиралась, як дівчина з заможної сім’ї. До ранку дона Флор вже була ошатно вдягнена, адже блідий юнак не раз приходив під вікна до сніданку. До того ж була неділя, в церкві мав казати проповідь дон Клементе.

Але цього ранку до сніданку прийшов Мірандау — рідкісний останнім часом гість у домі своєї куми. Прийшов він із дружиною й дітьми; похресник подарував доні Флор фрукти і обшивку, яку майстерно вигаптувала кума. Дону Флор дуже здивував і несподіваний візит, і стільки подарунків — з якого дива? Кумонько, може, ти ще скажеш, начебто забула, що сьогодні 19 грудня — день твого народження? Дону Флор дуже зворушила така чуйність і увага; останнім часом багато свят, а надто днів народжень, утратили для неї сенс, тому і про свої уродини вона геть-чисто забула. Дружина Мірандау не повірила:

— Забула? Чому ж тоді так вичепурилась із самого ранку?

Мірандау сумно зауважив:

— А пам’ятаєш, кумо? Рівно рік минув від того вечора в Паласі, ніколи не забуду той твій день народження…

Невже минув рік? Цілий рік… І дона Флор одяглася, зачесалася, вплела у волосся стрічку, надягнула діамантові сережки, бризнула на шию свої найкращі парфуми, та аж ніяк не з нагоди дня свого народження, про нього вона геть забула. Зате не забули ні дядько з тіткою, ні дона Норма, дона Жіза, дона Амелія, дона Еміна, дона Жасі й дона Марія до Кармо. Вони прийшли привітати її з подарунками: туалетне мило, парфуми, сандалі та відрізи тканин.

— Яка ж ти сьогодні красуня, очей не відвести! А яка елегантна! — не могла натішитися дона Амелія.

— Це ще нічого, а от торік від неї й справді очей не можна було відвести!.. — сказала дона Норма, яка теж і досі була під враженням того вечора в «Паласі». — Та й подарунок минулорічний з оцими, звісно, не зрівняється…

— Цього року подарунок у неї не гірший… — стиха мовила дона Марія до Кармо, знана на всю околицю пліткарка.

— А це ж який? — поцікавилася дружина Мірандау.

Дона Еміна і дона Амелія, задоволено всміхаючись, розповіли їй останні новини.

— Та ви що!..

— Він порядний, — висловила свою думку дона Жіза, — і благородний.

Мірандау пішов у бар на Кабеса, де щонеділі збиралися випити віскі багатії з Ільєуса на чолі з землевласником Мойзесом Алвесом. Подруги весело теревенили у вітальні, поки дона Флор, надівши на свою ошатну сукню фартух, готувала разом із Марилдою святковий сніданок.

Уже аж під вечір з’явився Принц пожинати плоди своєї вчорашньої праці, результат обіцяного сприяння дони Жізи та палкого освідчення в коханні у темному залі кінотеатру. Блідий від пристрасті й нетерплячки, ніколи досі він не був такий схожий на Христа, який звершує свій тернистий шлях на Голгофу. Напередодні Принц сказав своїй коханці Лу, дурненькій тендітній розпусниці, на яку той витратив останні гроші, позичені в чергової вдови, недоладної грубаски дони Амброзині Аррузі:

— Квітонько моя, сьогодні я завоюю цю неприступну фортецю і вона опиниться в моєму ліжку.

Лу пригорнулася до сухореброго торса Живих Мощів.

— А вона така ж потворна, як і попередня? Чи красуня?

Ревнива Лу не розуміла суворих засад Принцової моралі, що, ясна річ, не личило коханці такого досвідченого і невідступного у своїх принципах професіонала.

— Я ж казав тобі, люба, гарна вона чи потворна, для мене це не має ніякого значення. Невже ти не розумієш, що це звичайна угода, фінансова операція? Мені байдуже до її принад, дурненька, головне, щоб у неї були гроші і хоч якісь прикраси…

Першою помітила Принца на його незмінному посту дона Еміна. Щаслива, вона сповістила про це дону Флор.

— Уже прийшов…

Гамір та екзальтована біганина стурбованих жінок здивували Мірандау, який вдячно поласував смачним ситним обідом. Зацікавившись, він теж підійшов до вікна, де юрмилися сусідки, і побачив на протилежному боці вулиці, під ліхтарем, поруч з особняком сеу Бернабо, такого собі Едуарду, самого Принца, який чистив нігті сірником і галантно всміхався.

— Що ті Живі Мощі тут забули?

— Які ще Живі Мощі? — здивувалася дона Норма.

— Та ж Принц, отой-о. Знаний шахрай і пройдисвіт…

Він хотів іще додати: «повелитель вдів», але, пильно глянувши на жінок, які застигли у важкому, німому мовчанні, відразу ж усе зрозумів. Одначе вдав, що нічого не помітив, і з властивою йому баїянською делікатністю усміхнено вів далі:

— О! Це неперевершений аферист і авантюрник; він живе з того, що обводить навколо пальця різних дурнів своїми історіями та казками про виграшні білети, збирає гроші на пожертви для неіснуючих лікарень, про його витівки часто пишуть в газетах…

— Я відразу зрозуміла, що то не простий тип… Варто лише глянути на його манірне обличчя… — заявила дона Норма.

— Либонь, він і тут примітив потенційну жертву, скажімо, надумав аргентинця обікрасти чи ще когось… — припустив Мірандау.

— Точно, аргентинця, я навіть бачила, як вони розмовляли, — не кліпнувши оком, збрехала дона Норма: вона теж була баїянка, отже, не менш тактовна і делікатна, ніж Мірандау.

Покинувши на самоті з втраченими ілюзіями вражених жінок і приголомшену дону Флор, на очах якої забриніла одним-одна сльоза розчарування, оскільки така ницість на більше і не заслуговувала, Мірандау, ніби ненавмисне, перетнув вулицю й підійшов до Принца. Подруги дони Флор на знак обурення підійшли закрити жалюзі й побачили, як він розмовляє з шахраєм. Ані на мить Принц не переставав усміхатися, навіть коли зовсім уже заплутався в поясненнях, а Мірандау владним жестом вказав йому на узвіз у напрямку Нижнього Міста. Прилипнувши до вікна, жінки спостерігали цю коротку німу сцену.

Але Принцові теж варто віддати належне: він умів визнавати власні поразки і ніколи не пер проти рожна, по-дурному впираючись і ризикуючи загриміти за ґрати чи наразитися на кулаки. Це ж яке кляте невезіння! Треба ж було націлитися на куму самого Мірандау! Він іще щасливо відбувся, залишившись цілим і неушкодженим. Принц щиро запевняв, що нічого не знав про дружбу Мірандау з доною Флор, бо коли б знав, то й ноги його не було б на цій ладейрі…

Навіть не глянувши на вікна дони Флор, він розвернувся й подався в бік моря, кудись до Ладейри-да-Преґісе. Ще не дійшовши до Нижнього Міста, він побачив набожну вдову, яка прямувала до церкви, у жалобі та з вуаллю на обличчі. Принц, вірний своєму нелегкому ремеслу, кинувся до нової гавані, озброївшись своєю незмінною млосною усмішкою і благальним поглядом.

ВІДТОДІ НА ЇХНІЙ ВУЛИЦІ ПРИНЦА НІХТО БІЛЬШЕ НЕ БАЧИВ, НЕЗАБАРОМ про нього перестали говорити, вже не намагалися визначити по кришталевій кулі, картах і гороскопах претендентів на руку і серце дони Флор. Якщо раніше вона принаймні сміялася з того, то зараз і чути про таке не хотіла, не приховуючи свого роздратування й сприймаючи як образу будь-яке нагадування про шлюб.

Подруги та сусідки немов уклали неписану угоду і деякий час узагалі не поверталися до цієї дражливої теми; здавалося, вони вже змирилися з рішучим наміром дони Флор залишитися вдовою й ніколи більше не виходити заміж. А якщо раптом якась балакуча бабуся поривалася обговорити цю благодатну для пліток тему, їй негайно нагадували про Принца і вона замовкала, немов шахрай і досі стояв під ліхтарем, глузуючи з усієї вулиці. Не кажучи вже про вето на цю тему, накладене доною Нормою — одвічним президентом кварталу, загалом дуже навіть ліберальною й демократичною особою, яка, втім, коли треба, вдавалася до диктатури.

Наступних кілька тижнів після тієї пригоди на дні народженні дона Флор геть не мала спокою: сусіди наввипередки запрошували її до себе, намагалися заповнити весь її вільний час і були дуже привітні та уважні. Вона передивилася майже всі нові фільми в кінотеатрі, була в гостях уже в половини світу, бігала з подругами по крамницях, а як закінчувалися вечірні заняття, сама придумувала, куди б його податися.

— Норміньє, чорнявочка моя люба, а куди це ти зібралася така виряджена? І чому мені нічого не кажеш?

— Несподівані похорони, моя хороша. Мені щойно повідомили — і доволі таки пізно, — що помер сеу Лукас де Алмейда, наш давній приятель і далекий родич Сампайо. Серцевий напад. Сампайо не захотів піти, ти ж його знаєш, а тобі я нічого не сказала, бо ти не знала небіжчика. Та якщо хочеш, можемо піти разом… Судячи з усього, похорон буде багатий…

Дона Флор була незмінним супутником дони Норми на панахидах та похоронах, на днях народженнях і хрестинах. І в печалі, і в радості її подруга не втрачала енергії, тому і свята, і скорботні події, на яких вона опинялася, були вдалі. Дона Норма відразу ж брала все в свої руки, раділа чужій радості, співчувала горю, допомагала в біді, підтримувала бесіду, з апетитом їла і пила завжди в міру; коли треба було, всміхалася, коли треба — плакала. Навіть на найнуднішому заході ніхто не міг зрівнятися з доною Нормою, завжди готовою на будь-який компроміс і допомогу. «Вона — Колос», — казала дона Енаіде, «Титан», — заявляв Мірандау, її відданий шанувальник, «Свята», — шепотіла дона Амелія, «Найкраща подруга», — стверджувала дона Еміна, і не лише вона.

— Справжнісінький ураган… — стогнав Зе Сампайо, який страждав від надто бурхливої діяльності дони Норми.

— В усьому світі ви не знайдете ще однієї такої, сеу Сампайо, це Жінка з великої літери, справжня берегиня, мати нашого кварталу… — не погоджувалася з ним дона Флор.

— Так то воно так, доно Флор, але несила мені терпіти стількох дітей, я вже добряче від них усіх втомився… — похмуро заперечував сеу Сампайо.

Кілька разів разом із доною Жізою дона Флор відвідувала Пресвітеріанський Храм на Кампо Ґранде — американка співала там псалми так само натхненно, як читала Фройда й Адлера, обговорювала соціально-економічні проблеми чи танцювала самбу. За ті відвідини дону Флор шпетив дон Клементе:

— Подейкують, ти стала пресвітеріанкою, Флор, це правда?

Пресвітеріанкою? Яка нісенітниця! Вона тільки два чи три рази заходила в їхній храм з подругою просто з цікавості і знічев’я. Довго і нудно тягнеться час для вдови, падре.

Разом із Руасами вона вирушила у невимушену та приємну подорож на вихідні в Алаґоіньяс, рідні місця сусідів. З доною Даґмарою відвідала заняття з йоги, які проводила граціозна мініатюрна жіночка, гнучка, мов циркова гімнастка. Але час йоги накладався на її графік у кулінарній школі, тож дона Флор не змогла — хоч дуже й хотіла — записатися на курс, щоб опанувати ті складні вправи, які, коли вірити рекламі, «робили тіло спритним і підтягнутим, а душу чистою і здоровою», «гарантували фізичну та моральну стійкість і досконалу гармонію душі та тіла», без якої життя перетворюється на купу лайна. За останні місяці дона Флор і сама переконалася: внутрішня боротьба перетворює життя на дантівське пекло.

Разом із доною Марією до Кармо та Марилдою вони ходили на відбір для конкурсу «У пошуках нових талантів», куди таємно записалася Марилда. Щонеділі протягом трьох місяців дівчата і юнаки мали можливість змагатися за почесний титул «Нова зірка радіокомпанії» і за право підписати контракт. Гарненька Марилда дуже чуттєво та натхненно, проте з поганенькою вимовою, проспівала парагвайську пісню, отримавши, втім, досить високу оцінку і посівши заслужене друге місце. Такий багатообіцяючий старт вселив у дівчину надію здійснити її заповітну мрію про власну програму, що пропагувала б народні пісні, та про фотосесії для обкладинок журналів. Єдиною перешкодою на її шляху була дона Марія до Кармо, яка, почувши про все це, тільки презирливо зморщила носа. Скільки зусиль коштувало Марилді вмовити її і дозволити взяти участь у конкурсі; зрештою, та погодилася тільки тому, що знала доктора Клаудіо Туюті, не останню людину на радіо. Нелегко було переконати її відмовитися від свого упередженого ставлення до їхньої ідеї; перед нею були безсилі і розумні аргументи дони Жізи, і схвильовані прохання дони Флор. Але побачивши доньку біля мікрофона, таку граційну та гармонійну, почувши її голос, що пролунав над усім містом, сльози гордості й щастя забриніли в неї на очах. А потім вона так обурилася рішенням журі, що мало не побилася з ведучим тієї програми, відомим диктором Силвіо Ламеньйо, або ж просто Силвіо, адже, на її думку, саме донька заслуговувала на перше місце, і не отримала його тільки через протекцію, якою скористався безголосий і бездарний Жоау Жилберто.

Зі своєю кумою Діонісією дона Флор домовилася побувати на святі Ошоссі, на кандомбле Аше Опо Афонжа, прихопивши дону Норму та дону Жізу, які дуже таким цікавилися, але завадила їхнім планам сильна застуда дони Флор і її страх (а що як недуга переросте в небезпечний грип). Та й, будьмо відверті, дона Флор трохи остерігалася всіх цих кандомбле, коли на вулицях повно чаклунських деспашо та ебо з їхніми зловісними чарами; адже це така річ, хто хоче в це все вірити — нехай вірить, а як ні — то ні; от дона Флор не хотіла ризикувати. Якось Діонісія їй сказала:

— Кумонько, твій ангел-охоронець — Ошум.

— А яка вона, та Ошум, Діонісіє?

— На вигляд це добропорядна пані, яка усамітнено живе десь у затишному будиночку, й уособлює мир та спокій. Але вона вмить може перевтілитися на манірну грайливу молодицю, якій пальця в рота не клади… Хочу, щоб ти знала, кумо, ця ошуканка була одружена з Ошоссі та Шанґо, а зараз вона покинула води і живе на землі, згораючи з жаги.

Усією цією біганиною і клопотами дона Флор намагалася вщерть заповнити своє життя, тому що разом із Принцом зникли її спокій та безтурботність, розмірність, виваженість і міцний сон, що загоював рани.

Після кошмару з хороводом женихів її життя докорінно змінилося. Занепокоєння чимраз зростало, поступово перетворюючись на постійну гнітючу тривогу.

А після вечора в кіно колишній спокій, радість від інертного та порожнього існування, занять з ученицями вже і не поверталася до неї. Тепер вона розуміла, що все це поверхове й оманливе, як води тихої, але підступної річки, нестримний внутрішній вогонь пожирав дону Флор.

Скромній вдові не раз доводилося захищати свою честь не від розпусних нахаб — знаючи її, жоден із них і не наважився б залицятися, — а від зухвалих парубійків, які днями поспіль стовбичили на розі вулиці, чіпляючись до жінок. Але й вони зазвичай замовкали перед її штивністю і цнотливістю. Якщо ж хтось із них таки наважувався на якийсь масний жарт на її адресу («розкішний задок, красунечко!», «поглянь лише на її настовбурчені пипки!», «ходімо, зроблю тобі солодко, любонько!»), — то відразу ж замовкав, бо дона Флор поводилася так, ніби була сліпа, глуха і німа, словом, як і годиться скромній і порядній жінці. Захищала вона свою гідність і від себе самої: від власних хтивих думок, від грішних снів, від палахкого бажання, що жевріло в її спраглому тілі. Не було в неї більше славнозвісного «морального і фізичного самовладання», необхідного для здоров’я, як навчали майстри йоги; не було «досконалої гармонії душі та тіла». Між плоттю й душею точилися криваві міжусобиці: цнотливу та скромну на вигляд дону Флор спалювало полум’я жадання.

Спершу розкуті еротичні сни зрідка відносили її в заборонену для незайманок і вдів країну, розпалювали притуплену жагу та нереалізовані бажання. Дона Флор нажахано прокидалася, хапалася за серце, заледве ворушачи пересохлими вустами. Після таких снів їй було страшно знову засинати.

Удень було легше: відганяти від себе грішні думки та стримувати відчайдушне серцебиття було не так важко, коли вона викладала на курсах або читала романи. Але як із цим упоратися вночі, коли вона була така беззахисна перед своїми сновидіннями?

Згодом дона Флор і вдень почала потерпати від сластолюбних думок, вона частіше сумувала і скрушно зітхала від нездійсненних мрій. Варто було їй на мить залишитися на самоті, як найневинніші думки переносили її до однієї й тієї ж сцени: вона лежить на кованому подружньому ліжку, скута нестримним і всеохопним вогнем бажання. А як же її вдовина честь?

Останнім часом малювала в уяві цілі сцени, в яких оживали і змішувались уривки з романів, історії, вичитані з газет, випадки, що розповідали сусідки і подруги, та спогади про власне заміжжя. Гарячий подих Принца вдихнув у неї вогонь жаги, що отруював кров і завдавав нестерпних пекельних мук.

Через надмірно збуджену уяву вона змушена була перестати читати дурненькі романи для юних дівиць, що ними так зачитувалася Марилда, зітхаючи над долею графинь і герцогів. Адже навіть вони, такі невинні й добрі, занадто збурунювали дону Флор; у найневинніших місцях вона неодмінно вбачала щось пікантне, кожна дрібниця розпалювала її натягнуту, мов струна, чуттєвість, і сюжет роману та його персонажі невпізнавано змінювалися. В її уяві вирували жахливі образи, дівчата-невинятка вмить ставали хтивими хвойдами, чемні юнаки перетворювалися на брутальних жеребців. Зрештою, невинні романи для підлітків вона почала сприймати як брудну порнографію.

Так було не лише з літературою: прихований еротичний контекст вона вбачала у міських новинах, сусідських теревенях, на шпальтах газет. В їхньому вечірньому пліткарському колі саме жваво обговорювали останню новину про те, як п’ятнадцятирічну незайману покоївку позбавив цноти її господар, а у бідолашної одинадцятеро братів, а в того п’ятдесятитрирічного чолов’яги п’ятеро дітей, сини вже з вченими ступенями, троє доньок — вдало одружені, є ще й купа внуків і жива дружина; батько дівчини, тесля, зі зброєю в руках поспішив захистити честь їхньої сім’ї, внаслідок чого від трьох пострілів у серце загинув зразковий громадянин і мораліст, лідер консерваторів, а зневіреного батька збезчещеної дівчини за скоєний злочин кинули за ґрати; за наругу над честю сімейства хтивий негідник поплатився життям, а збунтований народ почав вимагати справедливості, наполягаючи на звільненні ув’язненого теслі. Подруги та сусідки дони Флор підтримували батька, який, дізнавшись про наругу на дочкою, осліп від люті й, не тямлячись від гніву, помстився за неї та свою родину. Усі підтримували його, крім дони Динори: «Ці паскудні служниці завжди стрибають до господарів у ліжко, щоб потім мати чим їх шантажувати». А доні Флор із цієї події запам’яталися лише окремі деталі: її хвороблива уява зобразила тендітну полохливу дівчинку в лаписьках старого негідника і стогони… дівочі втішені стогони… Інші важливі деталі: батьків відчай, смерть ґвалтівника як розплата за скоєне — її мало обходили, насправді їй було байдуже, тож вона просто погодилася з подругами.

Так щодня її цнотливість зазнавала чимраз більших випробувань. Однак ті, хто бачив її під час занять з ученицями чи з подругами у магазині, або в гостях (хоча вона ніколи не відвідувала вечірок, що могли поставити під сумнів її вдовиний статус) не могли навіть уявити, яка запекла боротьба триває в глибині її душі, як вона мучиться ночами: адже дона Флор була однією з найшанованіших і достойних жінок, з її вуст жодного разу не пролунало і натяку на хтивість чи непристойність. І якщо раніше вона разом із подругами кепкувала над женихами, то тепер і чути ні про кого не хотіла, поставивши хрест на новому заміжжі. Навряд чи в цьому кварталі, в усьому місті та й, мабуть, у світі можна було знайти вдову цнотливішу і скромнішу за бездоганну дону Флор.

Зовні тиха і привітна, здавалося, нічого не порушує її розміреного існування, проте всередині вона палала нестримним вогнем, як Ошум, її покровителька. Ах, Діонісіє, знала б ти, яке шалене полум’я обпікає ночами смагляве тіло твоєї куми, яким жаром палає її спрагле лоно, ти б негайно порадила розслабитись у ванні або ж у чиїхось обіймах.

Що стурбованішою ставала дона Флор, то тривожніші були її сни, то довшими видавалися безсонні ночі. Якщо їй щастило спокійно виспатись аж до ранку, то це було справжнє свято, достоту Господнє благословення. Зазвичай же вона засинала, і щойно тіло налаштовувалося відпочити, як приходили ті хтиві сни, що відносили її у світ спокус; вона металася по всьому ліжку, напиналися її пружні груди, горіло жадливе лоно. Сон відступав, нестримна жага не давала їй стулити очей, і отак вона, зціпивши зуби, тремтіла до ранку від невтоленного бажання. «Коли плотське переважає над духовним», як ішлося в брошурці з йоги.

Куди ж зникла її скромність? Вона ж ніколи така не була, навіть із чоловіком кохалася тільки після того, як йому вдавалося побороти її соромливість. А тепер їй іноді снилося, що вона продається за гроші. Ви таке чули? Яка ганьба! Не раз вона прокидалася посеред ночі й лила гіркі сльози на руїнах себе колишньої, тої дикої дівчинки, яка цнотливо прикривала простирадлом свою голизну. А зараз вона вигиналася від потягу, мов хтива, цинічна, дешева хвойда, скажена сука в період злучки.

Іноді вона так втомлювалася, що ввечері могла заснути в кіно або ж, розмовляючи з подругами, куняла, вмираючи від бажання швидше притулитися до подушки. Та варто їй було вдягти нічну сорочку, вкритися ковдрою, як сон кудись щезав, у голові починали роїтися тисячі думок, а вона всіляко намагалася скерувати їх у буденне русло, планувала покупки, думала про свої заняття, про раптову хворобу їхнього сусіда чи знайомого, про ядуху тітки Літи, яка через напади теж уже не спала ночами.

Дону Флор ночами теж душили спазми, спазми невтоленної пристрасті. Вона не могла позбутися своєї теперішньої сутності, не могла опанувати думок, хоч як старалася думати про Марилду, про її бажання стати співачкою, про труднощі на цьому тернистому шляху, а в уяві крутився образ блідого Принца, який в кінотеатрі нашіптує їй на вушко красиві та солодкі слова любові. Куди там Марилді з її проблемами, тернистим шляхом та солов’їним голосочком?

Дона Флор знала про славу Принца серед жінок легкої поведінки. Діонісія ніяк не могла повірити в наївність дони Флор, вона була переконана, що її кума, як і все місто, читала в газетах про елегантного шахрая, та й сама вона не раз розповідала їй історії про млявого завсідника борделів на прізвисько Живі Мощі. Так-так, саме у будинках розпусти він мав шалений успіх, а все завдяки його субтильній блідолицій красі, оксамитовому голосу, тужливому погляду і величезному багатству, про яке вже ходили легенди серед усіх його шанувальниць. Через його солодке словоблуддя блудниці часто сварилися, розгорталися справжні драми. Колись навіть дві красуні побилися за нього — одну з них відвезли в лікарню з відкритим ножовим пораненням, а іншу кинули за ґрати.

Того ж дня доні Флор наснилося, що вона і є ота друга розпусниця, яка кидається з ножем на Діонісію зі словами (вона б ніколи в житті не промовила таких слів): «Гей ти, брудна шльондро, дай-но я прикрашу твоє миле личко!» А Діонісія лише знущально сміється, і сміються з наївної вдови інші розпусниці. Хіба ж вона не знає, що той вишуканий красень — це Принц, повелитель вдів, який тільки й знає, що виманює у них гроші та коштовності? І не потрібна йому ні дружина, ні коханка. І якщо вона це знає, то навіщо прийшла сюди пропонувати йому своє голе, спрагле від невтоленної жаги, лоно? Ганьба! І де ж її славетна вдовина цнотливість?

Дона Флор вирішила спробувати пити снодійне, сподіваючись, що це допоможе їй швидше засинати і спати до ранку. Вона пішла в аптеку на розі вулиці Кабеси порадитися з фармацевтом Теодоро Мадурейрою. За словами дони Амелії — і не тільки її, — попри те, що доктор Теодоро був звичайний собі фармацевт, за рівнем знань він не поступався багатьом лікарям; він був надзвичайно компетентним у своїй справі, а ліки, що він радив, гарантували успішне лікування будь-якої хвороби.

Безсоння, нервовість, уривчастий сон? Напевно, перевтома, нічого серйозного, люб’язно поставив діагноз аптекар і порадив якісь пігулки, що чудово знімають втому, заспокоюють нервову систему і гарантують міцний сон. Дона Флор може приймати їх спокійно, і навіть якщо ліки не допоможуть, то вже точно не нашкодять, адже вони не містять наркотичних речовин, як багато інших дорогих і модних сучасних препаратів. «Ці теперішні препарати ой які небезпечні, сеньйоро, майже як морфій і кокаїн, а може, ще небезпечніші». Фармацевт — справжня ходяча енциклопедія — уважний, трохи церемонний, на прощання вклонився доні Флор і попросив неодмінно повідомити про результати.

На жаль, Сеу Теодоро!.. Вона й справді спала всю ніч, прокинулася аж тоді, коли перелякана служниця гримала в двері її спальні перед самим початком занять. Сон і справді був тривалий, але не менш тривожний, ніж попередні, сповнений такою ж одержимістю, такою ж чуттєвою насолодою, з неодмінними оргіями; сон той був гірший за інші, адже перервати його неможливо, тому дона Флор так і крутилась усеньку ніч у хворобливих образах своєї підсвідомості, її лоно стікало соками, а вся вона була, немов натягнута струна, мов роз’ятрена рана. Після таких нічних тортур прокинулася вранці геть розбита. З таблетками чи без — нестримне бажання перемагало. Одержима, одержима.

Бідолашну дону Флор ці галюцинації просто розривали, доводили до безумства. Та вдень, поки не мала часу про таке замислюватися, поки була заклопотана з ученицями, поралася по господарству і організовувала свій побут, здавалось, вона цілком байдужа до протилежної статі чи будь-якого натяку на інтим. Але варто було вийти у місто, її вуха відразу ловили вигуки чоловіків, їй всюди вчувалися сороміцькі пропозиції, ввижалися пожадливі погляди, хтиве бажання самців, які роздягали її поглядами, пожирали очима, і муки починалися знову. Вночі ті муки робилися просто нестерпні, вона ладна була битися об стінку, щоб приглушити внутрішній крик, бажання почути непристойні пропозиції, побачити ласі погляди, відчути спраглий подих, непристойний шепіт, грубу лайку, брутальні обійми. А іноді їй снилося, що вона нахабно пропонувала себе чоловікам, як послідуща повія, дешева сука, вульгарна і легкодоступна, смердюча вигрібна яма, та не було чоловіка, якого б вона не отримала. Та щоразу, коли чоловіки опинялися безпосередньо коло її розпеченого лона, дона Флор раптом сахалася і прокидалася, сповнена відчаю й тривоги.

Ніхто не здогадувався про її жахливий стан. Усі вважали, що ведеться їй спокійно та безтурботно, цікаво і навіть весело. Адже раніше вона жила в справжньому пеклі через гультяя-чоловіка, який виносив з дому всі її заощадження і через якого вона чимало страждала, а тепер, овдовівши, дона Флор поводиться, як і личить жінці в її становищі: вона не хоче вдруге виходити заміж і навіть трохи зневажає чоловіків. Така поведінка відверто дивувала і навіть трішки захоплювала кумоньок і сусідів. Коли вона з’являлася на Кабеса, гордовита і замкнута, чоловіки в барі сперечалися між собою:

— Погляньте лише, порядна жінка, красива, молода, нічого їй не бракує, а на чоловіків і не гляне…

— Ой, та вона вже занадто порядна, як на мене, хтозна, може, і не через доброчесність.

— А через що?

— Просто, мабуть, вона холодна від природи. Є такі жінки, як мармурові статуї, їм пристрасті осоружні, а цнотливість їхня зовсім не від чеснот, а від того холоду, адже вони, як ті брили льоду. Дона Флор, напевно, саме така.

— Ой, та хто її знає, та хай там як, вона без сумніву найпорядніша вдова у місті…

Але недовірливий і зарозумілий літератор наполягав:

— Та крижана брила вона, я впевнений. Холодна, закам’яніла.

Елегантно і скромно вбрана, дона Флор тихо йшла, привертаючи увагу перехожих своєю простою й вишуканою красою. Вона не роззиралася на всі боки, стримано відповідала на дружні привітання різьбяра Алфреду, на гучне «добрдень!» іспанця Мендеса, на шанобливий уклін фармацевта, веселий сміх негритянки Віторини. Яких же зусиль коштувала їй ця стриманість, ця витримка — вона була вимордувана безсонням, тією марною боротьбою з бунтівною плоттю. Так і йшла вона, зовні — штиль, усередині — ураган.

— ТИ Й СПРАВДІ БУЛА З НИМ ЗАНАДТО РІЗКА, НАВІТЬ ГРУБА… — відверто сказала їй дона Норма. — Недурно Енеїде образилася.

Сонячного недільного ранку після гучного суботнього святкування дня народження сеу Зе Сампайо подруги оточили дону Флор, яка й досі кипіла від роздратування.

— Терпіти не можу такої зухвалості…

— Та він просто пожартував, а ти так тим перейнялась… — дона Амелія не вбачала в поведінці доктора Алуїзіо нічого поганого.

— Жартувати теж треба вміти…

Дона Норма не втрималася й сказала те, що всіх давно мучило:

— Ти мені, звісно, вибач, Флор, але ти зі своїм не-займайте-мене, далеко підеш. Хіба ж можна ображатися на такі дрібниці… Раніше ти така не була… Я, звісно, не чула тієї розмови, та навіть якби він щось зайве бовкнув, не варто це брати так близько до серця…

А дона Жіза видала цілу теорію, що пояснює поведінку нотаріуса з Пілау-Аркаду:

— Пам’ятаймо, що сеу Алуїзіо — типовий житель сертау[57], консервативний, патріархальний, він звик поводитися з жінками, як зі своєю власністю або ж домашньою твариною, наприклад, коровою…

— От власне… — впіймала її за язик дона Флор. — Як із коровою… Для нього всі жінки — корови… А він от справжній бугай…

— Ти неправильно мене зрозуміла, Флор, як і не зрозуміла сеу Алуїзіо. Не варто забувати, в якому середовищі він живе, адже його оточення — це лише землероби та скотарі… А сам він справжнісінький феодал…

— Справжнісінький нахаба, ось він хто… Тільки з позірно ввічливими манерами… Бере руку, щоб потиснути, а сам недвозначно її лоскоче…

— Флор, Норма правду каже, ти стала надто вразлива. Доктор Алуїзіо справді хотів просто потиснути руку… — втрутилася дона Жасі.

— Потис тобі руку і поглянув на твою долоню, щоб прочитати там долю… — уточнила дона Марія до Кармо. — І чому це кожен нахаба неодмінно хоче прочитати долю на руці?

— То й ти вважаєш його нахабою?

— Кого? Сеу Алуїзіо? Навіть не знаю… а він точно доктор?

А й справді, як до нього звертатися: «сеу Алуїзіо» чи «доктор Алуїзіо»? Так дона Марія до Кармо мимоволі підкинула важливе питання до обговорення. У тих краях, де практикував цей бездипломний адвокат, знаний як один із найкрасномовніших судових ораторів, звісно ж, його вважали доктором. Але в столиці без диплома про закінчення університету на це звання він не мав права. Щоб не поставити під сумнів компетентність адвоката в місті, до нього почали звертатися й так, і сяк, задовольняючи таким чином і впертих формалістів, і поблажливих лібералів. Але приятельок дони Флор це мало обходило:

— Зі званням чи без, але забивати памороки своєю вишуканою балаканиною він справді майстер, — резюмувала дона Еміна, яка досі не промовила й слова.

Йшлося про вчорашнє святкування дня народження Зе Сампайо, що ледь не закінчилося скандалом. Оскільки сеу Сампайо терпіти не міг гостей, вечірок і свят, доні Нормі довелося обмежитися святковою вечерею, на яку вона запросила друзів і сусідів. Скупий, проте ласий до смачненького сеу Сампайо, як завжди, був проти, щоб його дружина готувала все вдома, пропонував піти вдвох до ресторану й пообідати там. Тихо, без непотрібного шуму, спокійно і недорого. Як завжди, дона Норма повстала проти такої економії, заявивши, що вони цілком у змозі достойно прийняти своїх друзів на звану вечерю, принаймні шведський стіл їм цілком по кишені.

Уже в ліжку, з великим пальцем у зубах (як він це завжди робив, коли хвилювався) сеу Зе Сампайо щосили намагався довести незаперечну, на його думку, істину.

— Насправді я проти такого дійства з кількох важливих причин.

— Що ж, можеш їх озвучити, тільки не розповідай мені казок, ніби продаж взуття зменшується. Я на власні очі бачила твої звіти…

— Та не про це зараз мова… Прошу вислухати мене уважно і не перебивати. От яке задоволення від того вашого шведського столу? По-перше, я не люблю їсти навстоячки, коли всі штовхаються навколо столу, а я соромлюся й урешті-решт мені залишаються самі недоїдки. Щойно я нарешті наважусь покласти собі щось на тарілку, аж з’ясовую, що всю закуску вже з’їли, а від індички залишилися самі крильця. От коли всі сидять за столом — це зовсім інша річ. По-друге, півбіди з тим шведським столом у гостях, а от шведський стіл, коли ти господар дому — це вже біда. От як ти собі це уявляєш? Я — як гостинний господар — спершу пропущу до столу людей, а сам підійду останній і, звісно ж, для мене вже нічого не залишиться. А в ресторані — інша річ. Там ми сидимо і замовляємо, що нам до душі, а оскільки день народження лише раз на рік, то кожен може з’їсти і по дві страви…

Остання фраза — це була справжня поступка сеу Сампайо на користь сімейного відпочинку та вдоволення своїх харчових уподобань.

Дона Норма насилу дослухала його до кінця:

— Не будь смішний, Зе Сампайо. По-перше, нас усі запрошують на дні народження…

— Але ж я ніколи не ходжу…

— Іноді таки ходиш… А коли вже йдеш, то з’їдаєш за п’ятьох точно… По-друге, не треба мені казок, мовляв, ти такий сором’язливий і мало собі кладеш. Згадай, як на день народження сеу Бернабо, ти ж пішов до нього лише тому, що він іноземець, і там ти не посоромився з’їсти сам майже половину суфле з креветок, не кажучи вже про пиріжки… І все через твою жадібність…

— О, так! — замріяно зітхнув сеу Сампайо — дона Нансі завжди таку смакоту готує, що їси й не наїсися…

— Я готую не гірше… По-третє, вдома ти про себе точно добре дбаєш і завжди перший рвешся до столу, аби ж то я не знала… Та на тебе дивитися соромно! Називається, господар дому… По-четверте, з моїх вечірок, дякувати Богу, ще ніхто голодний не пішов. По-п’яте, ресторанна їжа…

— Годі… — почав благати Зе Сампайо, загортаючись з головою у простирадло. — Мені не можна сперечатися, у мене високий тиск…

Вечірки дони Норми завжди вражали щедрим почастунком: якщо вона запрошувала двадцятеро осіб, то готувала на п’ятдесят; і не дарма, адже залишками страв та вина дона Норма пригощала потім усю навколишню бідноту. Цього року привітати Зе Сампайо прийшли майже всі сусіди, зокрема, подружжя Бернабо: дона Нансі відразу ж розчинилася в компанії подруг, а сеу Ектор, як завжди, обговорював робочі моменти і звеличував Аргентину.

Палкий патріот своєї Батьківщини, сеньйор Бернабо любив порівнювати Аргентину та Бразилію, віддаючи, звісно ж, перевагу першій — з її розвиненою промисловістю, природними ресурсами і кліматом. От в Аргентині справжні чіткі пори року: літо, осінь, зима та весна, не те що в Бразилії, де весь час нестерпна спека; в Аргентині зразково налагоджене залізничне сполучення, а тут потяги їздять, як їм заманеться; в Аргентині соковиті європейські фрукти, вино, хліб із чистої пшениці, чудове м’ясо, породиста худоба. Дона Нансі терпіти не могла цих чоловікових патріотичних дебатів і поспішила втрутитись:

— Але ж, Бобо, тут теж багато чого хорошого, погодься… От хоча б мої улюблені ананаси, вони просто чудові… — вона обожнювала ананаси і завжди намагалася оберегти чоловіка від конфліктних ситуацій з якимось бразильським патріотом, палким захисником своєї нації.

Зрештою, до таких ситуацій вона звикла. Якось в аналогічних геополітичних дебатах сеу Шалуб, ринковий торговець, сирієць за походженням і бразилець у першому поколінні, а тому завзятий націоналіст, геть оскаженів і єхидно бовкнув запальному Бернабо:

— Якщо аргентинська промисловість настільки краща за тутешню і життя там таке прекрасне, то чому ж ви переїхали гончарювати у Бразилію?

Художник Карибе (той, що написав портрет Діонісії Ошоссі в королівській сукні) якось прийшов до аргентинця домовитися випалити в його печі декілька своїх виробів, і ставши свідком його суперечки про танго та самбу, не втримавшись, вигукнув:

— Та дайте спокій!.. Як можна жити в країні, де немає темних мулаток?.. Хай Бог милує!

Але на дні народженні сеу Сампайо аргентинський патріот поводився досить коректно. Він, як завжди, розхвалював Аргентину, але не забував і Бразилію, а надто Баїю з її привітними і добрими жителями. Загалом вечірка вдалася на славу, якщо не брати до уваги невеличкий інцидент (його обговорювали тільки в жіночому колі) між доною Флор та сеу Алуїзіо.

Дона Флор від самого початку сумнівалася, чи годиться їй іти на ту гучну забаву, адже ще й рік не минув після смерті її чоловіка; і хоча до року не вистачало всього кількох днів, удовині принципи та переконання — це святе, і якщо хоч на йоту від них відступитися, можна було наразитися на цькування зграї розлючених кумоньок.

Дона Норма мало не луснула зо сміху: ну відколи це вдова не може повечеряти у колі друзів? Адже це не бал, не танцюльки. Якщо навіть Артуро та його друзі-студенти поставлять на програвач диск, щоб трошечки потанцювати, то в цьому немає нічого лихого, адже така невинна розвага аж ніяк не суперечить жалобному етикету і точно вже не образить пам’яті покійного.

До того ж дона Флор увесь день готувала для цієї вечірки частування. За допомогою Марилди вона зварила цілий казан ватапи та смачнючої рибної мокеки, поки дона Норма готувала солодощі. Тож урешті-решт вона таки погодилася піти на вечірку, але краще б не йшла, тоді б не наразилася на таку неприємну ситуацію.

Коли вже була повна хата гостей, а столи гнулися від наїдків, приїхала з Шаме-Шаме дона Енеїде з тацею кіндимів[58] та краваткою на подарунок для сеу Сампайо. Вона вибачилася за чоловіка, який суботніми вечорами завжди грав у покер, а тому відмовлявся від усіх інших запрошень. Замість нього вона прийшла з сеу Алуїзіо, для багатьох — доктора Алуїзіо, адвоката і нотаріуса з узбережжя Сан-Франциско, майже холостяка, якого дона Енеїде давно припасла на роль чоловіка дони Флор. Вбраний, як на весілля, — темний костюм, вишукані парфуми, напудрене обличчя, — він скидався на манекен, незважаючи на гачкуватий масивний ніс, блискучі залисини і живий пронизливий погляд. Дона Енеїде гордо відрекомендувала свого впливового кузена, а потім додала:

— Алуїзіо, дозволь познайомити тебе з доною Флор Ґімараєнс, найкрасивішою вдовою в Баїї.

— Перестань, Енеїде…

Доктор Алуїзіо схилився, щоб поцілувати руку дони Флор, і вона ледь не задихнулася від аромату його парфумів.

— Люба сеньйоро, я ніколи не забуду цієї миті. Кузина в своїх листах не раз возвеличувала ваші чесноти і красу… Та я бачу, що в своїх розповідях вона і на половину не змогла передати ваших принад, адже таке мистецтво до снаги тільки справжньому митцеві слова…

Промовляючи ці слова, він невідривно і пожадливо роздягав її своїм масним поглядом, під яким спершу з неї злітала сукня, згодом спідня білизна. Ніколи досі дона Флор не відчувала себе такою оголеною; він оцінював кожен вигин її тіла, пружність грудей та рожевий відблиск її лона. В його очах читалося хтиве схвалення, а ввічлива усмішка змінилася вдоволеним вищиром.

І весь цей час він не випускав її руки.

Оцінивши її нарешті, сеу Алуїзіо дійшов висновку, що перед ним легка і надійна здобич. Його досвід провінційного донжуана підказував, що лагідність і скромний вигляд дони Флор лише маска. Він добре знав таких жінок: їхній зовнішній образ майже завжди був брехливим, зате які, чорт забирай, дикі та нестримні були вони в ліжку.

У себе в провінції, де жінка не мала жодних прав, а цілковито підпорядковувалася волі чоловіка — свого володаря, — і жила винятково побутовими клопотами, сеу Алуїзіо не раз читав у глибинах соромливого погляду палкий відгук на його хтивий заклик.

Хто знає, які шторми вирують під тими тихими водами; чи не тліє бува під стриманістю і благочестям молодої вдови, здорової жінки, вогонь пристрасті та бажання? О, доктор Алуїзіо досконало вивчив таких святих та божих, які ховалися в тіні своїх помешкань, скуті середньовічною мораллю. Та щойно випаде слушна нагода, вони спритно і винахідливо уникнуть усіх протиріч, обійдуть страхи, і з вправністю експертів зраджуватимуть своїх деспотів, які іноді показували, хто в домі господар, за допомогою револьвера чи кинджала.

У вільний час — а його у сеу Алуїзіо було більш ніж достатньо, оскільки цьому сприяла його посада, — він захоплювався жінками, вивчав їхню сутність, пізнавав (особливо в інтимному аспекті). Суддя в Пілау-Аркаду доктору Диваль Пітомбо любив назвати його «заслуженим психологом, тонким знавцем жіночої душі й вишуканим шанувальником класичної літератури». Втім, всі його знання з класичної літератури обмежувалися бразильськими романами, деякими перекладами грецької міфології, кількома фрагментами із книжок про римську імперію, здебільшого періоду занепаду. У стосунках із жінками сеу Алуїзіо не одну собаку з’їв, і це допомагало йому завжди досягати мети, примушуючи панікувати одружених чоловіків і даруючи йому славу чарівного спокусника. Йому не ставали на заваді ні залисини, ні гачкуватий носюра: не одна жінка заради нього пішла на гріх, переступивши через власний страх, знехтувавши консервативними суспільними переконаннями і ймовірною розплатою.

Так і сталося: цей всемогутній погляд бадьористого Казанови з берегів Сан-Франциско без вагань зазирнув у потаємні закутки душі дони Флор, прочитав думки, що вона їх так ретельно приховувала від інших, прочитав усі її таємниці, оголив тіло і душу. Його проникливий погляд за кілька хвилин спілкування оцінив геть усе, і сеу Алуїзіо дійшов висновку, що це нічогенька молодиця, яка цілком могла би припасти йому до смаку. В його очах дона Флор аж ніяк не була тією найпоряднішою й найблагочестивішою вдовою всієї Баїї, якою її бачили відвідувачі бару на руа Кабеса, дарма, навіть найзлостивіша пліткарка не побоялася б дати голову на відсіч за честь дони Флор. Пожираючи її поглядом, адвокат лагідно стиснув простягнуту руку дони Флор у своїх долонях і почав стиха, ледь відчутно пестити її. Дона Флор одразу ж збагнула, якого він про неї враження, й здогадалася про його наміри. Нахабний, самовдоволений і самозакоханий провінціал. З такими слід діяти негайно, і якщо відразу не дати відкоша, то його хамській поведінці не буде меж. Спохмурнівши, дона Флор різко вирвала свою руку з його долонь. Але цей спокусник із каатінґи[59] вдав, начебто нічого не сталося.

— Дозвольте зізнатися вам відверто, шановна пані… Я приїхав до столиці не лише у ділових справах та щоб побачитися з родиною, передовсім мене привело сюди нестримне бажання з вами познайомитись… Енеїде в своїх листах…

Але дона Флор, зрадівши, що до кімнати саме ввійшла дона Даґмара, її учениця й подруга сімейства Сампайо, відказала доктору Алуїзіо:

— Якщо ваша ласка… Я б хотіла привітатися зі своєю подругою…

Балакуча і допитлива дона Даґмара відразу ж поцікавилась:

— А це що за голомозий павич? Черговий претендент?

— О, дай мені спокій, люба… Це кузен Енеїде, такий собі доктор Алуїзіо, політичний діяч із якогось глухого закутка…

— А! То ось він який, багато про нього чула… Кажуть, працює десь неподалік Сан-Франциско… Піду-но я щось перехоплю, моя хороша.

У вітальні було повно гостей, столи вгиналися від страв, гриміли тарілки, ножі та виделки, порожній посуд відносили на кухню, звідти приносили нові наїдки. Свято вдалося на славу: прийшли комерсанти, господареві колеги та члени Клубу крамарів, родичі, сусіди, подруги дони Норми розділилися на групи і жваво спілкувалися в кімнатах та на веранді. У кухні юрмилися похресники дони Норми та кумасі. У кутку вітальні, неподалік від основного столу, іменинник квапливо і жадібно напихався, крадькома кидаючи тривожні погляди на страви, пильнуючи, щоб гості не з’їли все, перш ніж наїсться він.

Зе Сампайо всіляко намагався нікому не впадати в око, щоб йому, часом, не перебили насолоди. І все ж аргентинець Бернабо, з жовтими від денде губами, підійшов до нього як до іменинника та господаря дому подякувати за частування:

— Давно вже я так смачно не ласував, друже. Ваша дружина — прекрасна господиня…

Дона Флор трохи побула з доною Нормою та сусідськими кухарками, які прийшли їй на допомогу, і щойно гості трохи розсіялися по кімнатах, вона сіла на краєчок вільного стільця в кутку веранди і почала спостерігати за присутніми: сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, накладав собі вже четверту тарілку, доктор Івес налягав на десерти.

Колупаючись зубочисткою в зубах, сеу Алуїзіо, ніби випадково підійшов до дони Флор і боком прихилився до стіни поруч із нею:

— Гостина, мов у Римській імперії… — зауважив він.

Дона Флор спершу хотіла промовчати, але вирішила, що немає підстав для такої нетактовності.

— Коли Нормінья влаштовує вечірки, у неї завжди чудові та розмаїті страви…

Дона Флор і далі спостерігала собі за галасливими гостями, а Сеу Алуїзіо роззирнувся довкола, а потім до неї долинув шепіт нотаріуса:

— Скажіть мені, красуне…

— Що саме? — злякалася дона Флор.

— Як ви ставитеся до того, щоб сходити на озеро Абаєте помилуватися зоряним небом? Спершу підете ви і почекаєте мене на площі.

Дона Флор схопилася, мов ошпарена, і здавлено вигукнула:

— Та як ви смієте?

Доктор Алуїзіо вдоволено всміхнувся, він добре знав справжню ціну цьому першому обуренню, і така реакція була для нього звичним явищем.

— Я пропоную лише трішки прогулятися…

Дона Флор не могла промовити й слова, від такого нечуваного нахабства вона зашарілася, серце вистрибувало з грудей. Невже в неї на чолі написано, що її лоно волає за чоловічою ласкою? Рвучко, майже бігцем, кинулась у вітальню.

— Флор, що сталося? — запитала Марилда, помітивши, як тремтять її руки.

— Не знаю, мабуть, серце… Зараз минеться…

— Сідай отут… Принесу тобі води…

— Не треба, дякую… я посиджу з твоєю матір’ю…

З подругами, які кепкували над ненажерливістю деяких гостей, дона Флор потроху оговталася від пережитого шоку, вдоволеної усмішки того нахаби та його зухвалого запрошення. Це ж яким треба бути розперезаним, щоб мати совість запросити її, так би мовити, поночі йти зорями милуватися. Перегодя вона таки приєдналася до баляндрасів подруг, які саме обговорювали цікаві моменти, що їх зауважили дона Амелія й дона Еміна. Дона Марія до Кармо сказала, що вона ніколи досі не бачила сеу Сампайо таким веселим під час вечірки, і це її турбує.

У розпал цієї жвавої розмови знову показався наполегливий кавалер із Сан-Франциско, цього разу попід руку зі своєю кузиною доною Енеїде, і нахабно втрутився:

— Буде у вас місце для ще двох? Чи ваша розмова не для чоловічих вух?

— О, ми вже про все таке поговорили…

Дона Флор вдала, що не помічає нотаріуса, а той уже через кілька хвилин зголосився передбачити майбутнє дони Амелії по руці. Свої нехитрі передбачення він дотепно пересипав жартами, навіть дона Флор кілька разів всміхнулася. Доні Амелії він пообіцяв подорожі та багатство. Потім настала черга дони Еміни: цілком серйозно сеу Алуїзіо наворожив їй народження дитини.

— От, чорт забирай! Досить того, що Анінья так неочікувано з’явилася, то тепер іще одне…

— Цього разу буде хлопчик… Запевняю вас, я ніколи не помиляюся…

Завершивши з доною Еміною, він глянув на дону Флор, ніби нічого між ними і не сталося. В його очах знову спалахнуло зухвальство, він знову поглядом оголював її тіло і душу, ще й так безпардонно провів по губах кінчиком язика, що дона Флор аж заціпеніла. Як далеко думає зайти цей хам? На щастя, ніхто більше цього не помітив. Узявши руку дони Флор, сеу Алуїзіо промовив:

— Тепер ваша черга…

— Я не вірю у ворожбу. Це все забобони і нісенітниця…

Але подружки весело її заохочували, ну ж бо, Флор, у цьому немає нічого поганого. Що б вони про неї подумали, якби вона відмовилася? Було б іще гірше, тому залишалося тільки погодитися. Доктор Алуїзіо, справжній експерт жіночої душі, переможно всміхнувся, впевнений у своїй беззаперечній проникливості. Він обережно взяв її ліву руку в свою — долонею догори. Акуратно підстриженим нігтем іншої руки, ніжно проводив по лініях її долоні, непомітно лоскочучи і не зводячи з неї очей. Але дона Флор була похмура і стримана.

— Чудова лінія життя… Ви проживете понад вісімдесят років… — Потім він на секунду замовк, уважно вивчаючи долоню вдови, і продовжив: — На вас чекають великі зміни…

— Зміни? Які? — захоплено зацокотіли подруги.

— От, по лінії кохання… Я бачу нове захоплення… Випадкова зустріч, а скільки пристрасті…

— Дозвольте… — дона Флор спробувала вивільнити руку.

Та сеу Алуїзіо і не думав її відпускати, продовжуючи в тому ж дусі.

— Заждіть… Це ще не все… Слухайте далі… Це буде сеньйор із провінції…

Дона Флор раптом встала і різко висмикнула свою руку з рук адвоката.

— Я не дозволю вам такого нахабства…

І швидким кроком вийшла з вітальні, покинувши остовпілих подруг й ображену дону Енеїде на самоті з тим хамом.

— Що це на неї найшло?.. Хіба Алуїзіо перейшов якісь межі? Хіба він її образив? Просто пожартував, щоб було весело… Терпіти не можу таких необдуманих вчинків… Та як вона може? Ну от скажіть, що вона собі думає? Теж мені принцеса!

Тільки нотаріус був спокійний і навіть виправдав дону Флор:

— Сердешна Флор… Я знаю цю нервозність, така їхня доля… бідолашних молодих удів; доки знову не вийдуть заміж, вони всі так істерично поводяться. Провінційні містечка рясніють такими діагнозами, на жаль… Старі діви та вдови ображаються з будь-якого приводу, плачуть, влаштовують істерики, завжди надміру серйозні та мало всміхаються. А на старості декотрі з них навіть божеволіють…

Втрутилася дона Марія до Кармо:

— Послухайте, докторе, я теж удова, і можу образитися…

Адвокат оцінив її поглядом: нічогенька ще удовиця, хороша статура, тугеньке тіло, такий крам іще не варто списувати. А доктор Алуїзіо дарма часу не гаяв. Він умить забув про дону Флор і мовив доні Марії до Кармо:

— А покажіть-но мені, якщо ваша ласка, вашу ліву руку, хочу дещо з’ясувати…

Узявши руку дони Марії до Кармо, він пильно подивився їй в очі.

— Мені сказати вам правду, чи збрехати?

Коли дона Флор вийшла, Марилда і дона Норма пішли за нею і побачили, що вона плаче. Дона Норма повторила слова сеу Алуїзіо:

— Флор, ти стаєш істеричкою.

Дона Флор на заняттях і в мріях

— ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ ІЗ МОЄЮ СКОРБОТОЮ ТА САМОТНІСТЮ, зрештою, де ваша повага до мене як до чесної вдови? Перейдімо до уроку. Сьогодні готуватимемо найскладнішу і по-справжньому вишукану страву — рибну (або курячу) ватапу, найсмачніший наїдок баїянської кухні. І не треба мені щомиті нагадувати, що я ще молода: я вдова і все моє єство померло для кохання. Отже, ватапа на десять осіб (та щоб іще й залишилось, як годиться). Нам знадобляться дві голови великих свіжих груперів, хоча можна використовувати й іншу рибу, втім, не факт, що це буде смачно. Додаємо до них сіль, коріандр, часник, цибулю, кілька помідорів і лимонний сік.

Потім поливаємо чотирма повними столовими ложками хорошої оливкової олії, байдуже — португальської чи іспанської; кажуть, грецька найкраща, та я ніколи її не використовувала, бо не бачила в продажу.

Що я робитиму, коли зустріну чоловіка, який припаде мені до душі? Того, хто знову воскресить у мені почуття, згаслі під тягарем пам’яті про померлого? Ах, дівчатка, що ви знаєте про самотнє життя вдів! У кожної з них виникають грішні думки, але порядна вдова ніколи розповідатиме про них. Дайте мені спокій!

Тушкуємо рибу в усіх цих спеціях, а потім додаємо ледь-ледьочки води і проварюємо її. Відціджуємо весь соус в якусь миску, щоб настоявся.

Нічого не вдієш, моє подружнє ложе перетворилося всього лише на місце для самотнього сну. Але все, що стається, — на краще. А що може бути краще за спокійні чисті сни? Що може бути краще за безтурботне і скромне життя вдови, яка забула про грішні бажання? Та як мені жити далі, якщо ложе це стало для мене розпеченою пустелею зболених непогамовних жадань? Що ви можете знати про страждання вдів, які мордуються на своєму самотньому ложі під тягарем спогадів про покійного чоловіка? Ви прийшли сюди навчитися куховарити, а не пізнати, якою дорогою ціною дається нам, чесним вдовам, оце самозречення. Тож краще продовжмо заняття.

Натираємо два великих свіжих кокосових горіхи. Тремо, тремо, не зупиняймося, праця ще нікому не зашкодила (кажуть, вона відволікає від поганих думок, мені в це не віриться). Отриману білу масу слід підігріти, перш ніж відтиснути молоко, — воно має бути густе і чисте, без домішок. Його теж відставляємо вбік.

Вичавки не викидаємо — зараз модно бути бережливими. Опустіть їх у літр окропу, потім відтисніть іще раз — вийде рідке молоко. Ось після цього можна сміливо викидати те, що лишилося, — це вже непридатне до вжитку.

А чи придатні до вжитку вдови, які ховаються за машкарою лицемірства? В якій це країні вдів ховають разом із чоловіком? У якій це країні спалюють їхні непотрібні вже тіла разом із тілами небіжчиків? І це, мабуть, правильно — краще відразу згоріти, перетворившись на попіл, замість того, щоб тліти на повільному прихованому вогні бажань під лицемірним жалобним одягом і вуаллю, що приховує таємні гріховні помисли. Кому здалася та вдовина скорбота?

Окраєць зачерствілого хліба відділяємо від шкуринки й кладемо у проціджене кокосове молоко, щоб він розм’як. Потім розмочений хліб пропускаємо через добре вимиту м’ясорубку разом з арахісом, сушеними креветками, горіхами кеш’ю, імбиром та перцем чилі — за бажанням клієнта, звісно ж (деякі люблять нестерпно пекучу ватапу, інші ж віддають перевагу майже не перченій).

Усе це добре перемішуємо і опускаємо у відціджений риб’ячий відвар, туди ж додаємо імбир, кокосові горіхи, сіль, перець, часник і кеш’ю; варимо на малесенькому вогні, щоб бульйон добряче загус.

Неймовірна ватапа з ароматом імбиру, перцю, з арахісовою ноткою, цими пікантними, збудливими прянощами, хіба ж вона на вас не діє? Чи збуджують вони мене, ці аромати? Щоб збудитись, я ніколи не потребувала запаху імбиру чи арахісу, для цього в мене були його руки, його вуста, його ніжні слова і він сам, той, хто пристрасно зривав з мене простирадло, щоб своїми нестримними цілунками здійняти мене до небесних насолод. А хто тепер на моєму вдовину ліжку зірве з мене напинало сором’язливості? І звідки береться те нестримне полум’я, що спалює мене зсередини, якщо поруч немає ні його рук, ані губ, немає його сміху, нічого немає?.. Чому воно мене спопеляє, оте жадання? Чому до мене стільки запитань, звідки взагалі така надмірна цікавість до інтимного життя вдови? Чому з мого обличчя хочуть зірвати чорну скорботну вуаль, під якою заховане моє нутро, ота суміш добропорядності та пристрасті. Я вдова, тож навіть думати, не те що говорити про таке, мені не годиться. Моє місце біля плити, де я маю приготувати ватапу, докинувши достатньо імбиру, арахісу та перцю чилі.

Тепер додаємо у бульйон кокосового молока, густого та рідкого, і два повні горнятка пальмової олії, вона надасть ватапі бурштинової позолоти. Потім довгенько проварюємо на повільному вогні, весь час помішуючи дерев’яною ложкою в одному напрямку, інакше ватапа згорнеться. Вимішуймо-вимішуймо, аж доки страва буде готова.

Отак щоночі, на повільному вогні проварюють мене сни, та що вдієш, я лише чесна, скромна вдова, одночасно розпусниця, істеричка та навіжена. Ці нічні тортури мене вбивають, я готова бігати вулицями, шукаючи чоловіка, чоловіка, якого я пригощатиму золотавою ватапою і своїм спраглим смаглявим тілом з ароматом імбиру та меду.

Ну ось, ватапа готова, погляньте лише, яка краса! Залишилося тільки ледь скропити пальмовою олією й подати як самостійну страву, або ж із кашею акаса[60]. Гарантую, ваші наречені та чоловіки будуть наминати, аж за вухами лящатиме! Якщо вже зайшлося про наречених, можете всім своїм знайомим розказати про одну молоду, досить милу і красиву вдову, з матовою золотавою шкірою, яка першокласно готує, роботяща і порядна, з чудовою репутацією, жодна жінка в місті, ба навіть на всій Реконкаву не зрівняється з цією зразковою, скромною вдовою, яка згорає на вогнищі несамовитої пристрасті.

Якби вам трапилася відповідна кандидатура, не вагайтеся, швиденько кажіть мені; вранці чи ввечері, опівночі чи на світанку, в дощ чи в спеку, байдуже, негайно кажіть йому адресу і нехай приходить — сам, зі священиком, із суддею чи з шлюбним контрактом, все одно… тільки нехай не бариться. І нехай оцей мій крик душі, оце волання про допомогу лине вітрами в небо, пливе всіма підводними течіями, розпливається з відпливом і припливом морськими та річковими шляхами, адже гавань мою так важко виявити. Якщо хтось із вас почує про холостяка, який шукає вдову, щоб стати з нею на рушник, перекажіть йому, що ось вона, тут, біля плити, готує рибну ватапу і смажиться на пекельному вогні бажань.

ЯКОСЬ ДОНА ФЛОР НЕ ВТРИМАЛАСЯ Й В УСЬОМУ ЗІЗНАЛАСЯ ДОНІ НОРМІ: «Я чиста лише ззовні, а всередині — мов вигрібна яма». У ній зростало нестримне бажання, зростало в її тілі, виривалося стогоном із грудей, мовчало криком у тиші її самотності, а нищівні сни не давали їй спокою аж до ранку. «Я проклята, Норміньє, не хочу про це думати, і думаю весь час, не хочу навіть згадувати, але постійно пам’ятаю, боюся своїх снів, та вони сняться мені щоночі. Усе проти моєї волі, розумієш? Я безсила… Моя воля безсила. Я не можу впоратися зі своїм тілом, що мене геть не слухається, Норміньє».

У читаній-перечитаній книжечці з йоги йшлося про «запеклу боротьбу духу та плоті», але боротьба ця була мукою для її тіла, що бунтувало проти її цнотливої душі, ця боротьба вибивала її з колії, з її спокійного існування, адже між волею й інстинктами вже не було жодного зв’язку, жодного узгодження. Усе тепер було суцільною суперечністю: зразкова молода вдова проти спраглої любощів молодиці. Цей важкий випадок, якщо вірити канонам йоги, вимагав «повної зосередженості та щоденних фізичних вправ».

Але не допомогла їй мудра книжка та складні вправи, що їх пухкенька дона Флор не змогла подужати. Намагаючись досягти довгожданої рівноваги душі й тіла, дона Флор два тижні виснажувала себе і мучила. Прагнучи допомогти подрузі, дона Даґмара особисто показала їй різні вправи і дона Флор узялась терпляче їх виконувати, сподіваючись на успіх. Подруга всіляко вихваляла унікальну систему йогів: за цією методикою їй вже вдалося схуднути на чотири кілограми. А от дона зазнала цілковитої поразки: вона навіть не схудла. Замість такого очікуваного спокою й душевної гармонії вона лише втомилася, тіло нило, а пристрасть так і не відступила.

Не зарадили їй і мудрі висновки вченої дони Жізи, яка, немов професор із кафедри, сипала незрозумілими словами: комплекси, лібідо, підсвідомість, сублімація, табу.

— Для такої сповненої печалі закомплексованої жінки, як ти, Флор, секс перетворюється на табу.

Табу чи не табу, свідомість чи підсвідомість, сублімація, комплекси чи й звичайнісіньке бажання чоловічого тепла — та еротичні сни продовжували спопеляли її зісередини. За логікою американки дона Флор мала вийти на вулицю, підчепити першого-ліпшого чоловіка і, переспавши з ним, розірвати весь той ланцюг сублімацій та комплексів, знищити на її кованому подружньому ложі всі згубні табу, зганьбивши на віки-вічні себе і пам’ять свого небіжчика-чоловіка.

Навчена досвідом, прониклива і кмітлива від природи, дона Норма відразу ж виголосила вердикт:

— Це все, моя люба, від браку чоловічого тепла. Ти молода, Богу дякувати, здорова, то чого ж ти хочеш? Навіть черниці відбувають своє аскетичне життя в умовному шлюбі, у шлюбі з Христом, але деякі з них навіть Ісусові примудряються наставити роги, — дона Норма всміхнулася: — О, пригадуєш монашку з Дестерро, яка завагітніла від пекаря, а потім пішла в актриси? Тоді всі тільки про це і говорили, пам’ятаєш?..

Але навіть образ монашки на театральній сцені не розважив пригнічену дону Флор.

— Але, Норміньє, я ж удова… — не вгавала вона.

— То й що? Чи ти думаєш, що вдова — це вже не жінка? Вдови, як я знаю, весь час тільки про чоловіків і думають, мріють про них, шукають… Отак-от…

— Але ж ти чудово знаєш, що я не така. Ти ж сама мене якось назвала хамкою…

— То й що? Так, я знаю, що ти не кокетка… Але будьмо відверті, останнім часом ти стала така дратівлива, іноді аж нестерпна… Уже майже рік удовуєш, а стан не поліпшується, здається, що й далі така згорьована, ніби лише вчора чоловіка поховала. От раніше ти разом із нами кепкувала з наречених, а тепер, варто хоч комусь пожартувати на цю тему, тобі відразу дах зриває…

— Ти й сама чудово знаєш, до чого призвели всі ті розмови… З’явився той шахрай…

— То все це через отого Графа — чи Принца, чи як його там? Це він так на тебе вплинув, коли стовбичив під ліхтарем? Через того нахабу ти стала така затуркана? Але ж він розглядав тебе лише як ласу здобич, а от сеу Алуїзіо… Втім, після його залицянь ти й геть замкнулася, майже нікуди не виходиш, сахаєшся чоловіків, ніби вони якісь дикі звірі… Зрештою, сеу Алуїзіо хотів лише…

— Я чудово знаю, чого він хотів…

— Добре, нехай він хотів опинитись у твоїх обіймах, переспати з тобою… Але ж це природно… І ще будуть охочі, он скільки чоловіків так і в’ються довкола тебе. Ти ж не просто вдова, а справжня красуня, багато хто поклав на тебе око…

— Невже в мене такий розпусний вигляд, що ці нахаби сміють про таке думати…

— Невже ти вважаєш, що коли чоловік хоче переспати з жінкою, то вона неодмінно розпусниця? Якщо, звісно, не брати до уваги твій «не-займай-мене» вираз обличчя…

— Але ж, Норміньє, що мені з цим робити?

— Мусиш задовольнити ту пекельну жагу, дівчинко… Погасити той нищівний вогонь… Якщо ти не можеш спокійно спати і жити, то лише тому, що тебе випікає зісередини це прокляте полум’я…

— Що ти, Норміньє, Боже збав…

— Але хіба ж це не так? Чи я ж не правду кажу?

— І що я маю зробити? Піти по руках? Я не якась там гріховодниця, щоб коханців заводити. Таке може виправдати лише шлюб… Мені хочеться померти з сорому вже через те, що я про ці дурниці думаю, а ти кажеш жагу вгамувати… Невже я така легковажна, якщо ти мені таке пропонуєш…

— Ой, не перебільшуй, нічого несусвітнього я тобі не пропонувала. І нема на що ображатися!

— Але ж ти сказала…

— Так, я сказала і повторюю: тебе випалює непогамована пристрасть, або як казала моя знайома своїй мамі: «Моя розкішниця, мов розжарена пательня». От і в тебе щось таке. Але це зовсім не означає, що ти легковажна… Навпаки… Ти дуже серйозна і здаєшся ще серйознішою, бо ходиш така гонорова… Побачила б ти свій вираз обличчя, коли якийсь чоловік на тебе звертає увагу…

— А хіба я маю радіти, коли мені кажуть: «Давай зроблю тобі солодко». Краще вже вмерти… Ти ж знаєш, у мене нікого не було, крім чоловіка…

— Так і має бути…

— Але ж він помер…

— І помер він раніше за тебе. Ніщо не заважає тобі вийти за іншого. Ти молода, Флор, тобі ще й тридцяти немає…

— Цього року вже буде…

— Ти ще таке дівчисько… Те, що з тобою відбувається, — це не хвороба і ніяке не божевілля. Ти маєш лише два варіанти, моя люба: або вийти заміж, або завести коханця. Ще, звісно, ти можеш піти в монастир. Але тоді, щоб не зневажити Отця Небесного, стережися продавців хліба, молочарів, садівників та й священиків теж.

— Не блюзнірствуй, Норміньє…

— Я не блюзірствую, Флор. Якби ти була легковажна, то і в жалобі могла би розважатися в своє задоволення, злягаючись з усіма підряд. Але ж ти в нас не така, а це означає, що твій варіант — це знову вийти заміж…

— Бажання вдови, Норміньє, пригнічуються докорами сумління і пам’яттю про померлого чоловіка, вдова не має права згадувати ночі їхніх любощів, а тим більше, мріяти про нового чоловіка. Усе це ображає пам’ять небіжчика.

— Бажання вдови сильніше за пристрасть незайманки або заміжньої жінки, дурненька ти моя, — жваво заперечила дона Норма. — Новим заміжжям ти зовсім не зневажиш пам’ять небіжчика; вдова може шанувати померлого чоловіка і водночас бути щасливою з іншим. До того ж, якщо перший шлюб, м’яко кажучи, був не надто радісний…

У цій тривалій, душевній та щирій бесіді двох подруг, сповненій довіри та підтримки, що навіть між сестрами рідко трапляється, дона Флор нарешті здалася. Можливо, вона здалася значно раніше, у жорстокій внутрішній боротьбі, але вона ніколи б собі цього не визнала, якби дона Норма не розрубала вузла упереджень і лицемірної скорботи, зотлілої у полум’ї жадання.

— Але ж, Норміньє, що з того, коли я й погоджуся з тобою?! Хто захоче взяти мене заміж? Нікому ж не охота доїдати чужі недогризки! Та й не збираюсь я пропонувати себе всім підряд… Напевно, так і помру в цій глухій самотності.

— Зніми свою маску і ручаюся: не мине й півроку…

— Яку маску?

— Ту, що в тебе на обличчі, маску вдаваної скромності й чесноти: «Я вдова і вдовою назавжди зостанусь, я померла для одруження і для життя». Зніми цю машкару, почни знову всміхатися, поверни нам попередню Флор і я гарантую, не мине і півроку…

Розмова відбулася через кілька днів після Карнавалу, який цього року святкували значно пізніше, ніж минулого: у березні, приблизно через місяць після першої річниці по смерті Гульвіси.

У день цієї сумної події дона Флор із самого ранку вирушила з букетом квітів на цвинтар, вона довго плакала біля могили, немов сподівалася знайти там розраду і спокій. Так і сталося, це був один із таких рідкісних, проте найспокійніших днів її вдовування. Дона Флор відчувала лише смуток, глибокий, умиротворений смуток.

Але разом із Карнавалом її муки поновилися. Дивлячись у вікно на виряджених учасників процесій, під звуки тієї ж музики і тих же пісень, що й торік, вона мимоволі поверталася в ту жахливу неділю, знову бачила тіло свого чоловіка, який лежав у костюмі баїянки на площі Другого липня серед стрічок серпантину та кружалець конфеті.

А коли найяскравіша та найвеличніша процесія «Діти моря» зупинилася навпроти кулінарної школи «Смак і Мистецтво» і негритянка Андреза де Ошум в образі морської королеви віртуозно затанцювала — приголомшені сусіди визирали з вікон, захоплені оплески глядачів розлилися всією вулицею — дона Флор розридалася. Тієї миті вона була самотня, як ніколи, вона особливо гостро відчула раптом брак чоловічого тепла. Рік тому, коли тіло покійного вже лежало на їхньому кованому подружньому ложі, вона нишком кинула оком з-за спин дони Норми та дони Жізи на карнавальний натовп. Тоді в її душі боролося життя та смерть. Вона не вірила, що Гульвіса помер, намагалася знайти бодай якийсь натяк на життя. А згодом дона Флор усвідомила, яка безмежна пустка заполонила її життя. Торік, із небіжчиком у кімнаті, вона ще могла крадькома глянути на карнавальну юрбу. Нині ж їй було просто нестерпно спостерігати бадьорі танці «Дітей моря», чути акомпанемент барабанів. Вона не могла дивитися на них навіть тоді, коли на знак поваги до померлого процесія зупинилася під її вікнами й Андреза протанцювала, зображаючи коливання човна на хвилях, спеціальний танець пам’яті про хорошого друга; вона навіть не змогла просто постояти біля вікна, бо їй ввижалося оголене, бліде, навіки схололе тіло.

Важко було їй спостерігати за карнавалом, але ще важче було жити. Небіжчик немов скористався всеохопною святковою атмосферою, щоб знову владно нагадати про себе. Страждання дони Флор стали нестерпні, вона не могла більше приховувати їх і мучитися на самоті. Втомлена від усього цього і розгублена, не спроможна була більше приховувати своєї гризоти. Вона втомилась… і не здатна вже дати собі раду, в усьому зізналася доні Нормі.

Дона Норма запевнила її, що заміжжя не забариться, варто лише їй цього захотіти і зняти з себе маску холодної байдужості та неприступності. Вони перепитали дону Жізу її думку щодо слушності припущень дони Норми, однак американка мало переймалася проблемами шлюбу, вона взагалі вважала зайвим цей безглуздий і дещо антигуманний інститут; навіть попри те, що читала князя Кропоткіна, так і не змогла осягнути різниці між анархізмом і психоаналізом. У шлюбі чи поза ним, вважала американка, дону Флор усе одно мучитиме комплекс провини, що вона його зможе позбутися, тільки переступивши через усі табу. І байдуже, які це будуть стосунки — вільні з плотськими втіхами, дружба, любовна пригода чи ніжний роман, — головне, щоб це сталося якнайшвидше. Але поради дони Жізи допомогли б, якби дона Флор була не такою скромною, а навпаки — легковажною вдовою.

А от слова дони Норми надихали: вона готова була побитись об заклад, що коли дона Флор перестане ненавидіти всіх на світі й знову почне щиро всміхатися, то менш як за півроку на її пальці красуватиметься обручка або ж вона принаймні буде заручена.

Дона Жіза вважала цю суперечкою несуттєвою, адже вона дотримувалась іншої думки: навіщо доні Флор так рано надягати шлюбне ярмо? Навіщо їй це, якщо навколо стільки вільних чоловіків? Та й навіть якби вона побилася об заклад із доною Нормою, то все одно програла б, адже життєва мудрість майже завжди перемагає книжкову.

Чи тому, що серце дони Флор поступово скресло і не була вона вже така холодна з чоловіками, знову всміхалася й розмовляла то з одним, то з іншим, тримаючи водночас достатню дистанцію; чи то за випадковим збігом обставин (що ймовірніше), втім, уже через місяць після розмови з доною Нормою і доною Жізою доктор Теодоро Мадурейра, співвласник аптеки на розі вулиці Кабеса, показав свою відверту зацікавленість і найчесніші наміри. Вдоволена дона Динора з виглядом переможниці зажадала визнання:

— Не дурно ж я ще кілька місяців тому побачила його в кришталевій кулі: солідний і достойний сеньйор, чудово забезпечений доктор наук. Хіба ж я не правду сказала? З вас могорич, доно Флор!

— Чудова кандидатура, як же їй пощастило! — раділи за неї подруги і кумасі.

НІХТО НЕ ЗНАЄ, КОЛИ САМЕ У ФАРМАЦЕВТА ВИНИКЛО ПОЧУТТЯ ДО ДОНИ ФЛОР; важко назвати точний день і час, коли зароджується кохання, до того ж у зрілого, поважного чоловіка; найсильніше, найнезбагненніше в його житті почуття; кохання не питає, коли йому прийти, не звіряється ні з годинником, ані з календарем. Невдовзі після відвертої розмови дони Флор із подругою до неї підійшов доктор Теодоро і, сором’язливо всміхаючись, зізнався, що давно, ще до Гульвісиної смерті, почав задивлятися на неї. З рецептурної кімнатки в глибині аптеки він захоплено спостерігав, як вона перетинає площу або йде Кабесою. «Якщо я все-таки наважуся, то візьму собі за дружину лише таку жінку: красиву і достойну», — розмірковував він, стоячи серед пробірок і шкаликів з ліками. Звісно ж, це було чисте і платонічне почуття, адже фармацевт не належав до тих, хто здатен безтямно закохатися у заміжню жінку й, уявляючи її, хтиво пожирати жадібним поглядом, або (як влучно і витончено зауважив сам аптекар, маючи хист ошляхетнити найбрутальніші слова) «гріховним поглядом жадань».

Найперша захоплення фармацевта помітила дона Еміна, яку, втім, мало обходила чужа доля: вона не любила всюди пхати свого носа і намагалася просто бути в курсі подій, щоб при нагоді підтримати розмову. Та порівняно з іншими сусідками дона Еміна не була аж така всюдисуща і допитлива.

Це сталося на початку квітня, коли головні вулиці та площі запруджують студенти, святкуючи початок навчального року. У довгій процесії, під егідою старшокурсників, ішли новачки. Вони були поголені налисо, загорнуті в простирадла і зв’язані один із одним мотузкою, наче середньовічні раби, а в руках несли плакати, що висміювали уряд, високі тарифи та неспроможних політиків.

Прямуючи від будівлі медичного факультету на Террейро де Жезус, процесія перетнула всеньке місто і посунула до Барри, зупиняючись час до часу на площі Кастру Алвеса, Св. Педро, площі Пієдаде, Кампо Ґранде. У найвелелюдніших місцях старшокурсники, які сиділи верхи на віслюках, звеселяли допитливих перехожих гротескними промовами.

Жителі сусідніх із площею Другого липня й Кабесою вулицях зібралися на площі Св. Педро, щойно почули перші заклики та вигуки демонстрантів. Заспішили подивитися на процесію Дона Норма, дона Амелія, дона Марія до Кармо, дона Жіза, дона Еміна і, звісно ж, дона Флор.

За точним і непомильним спостереженням дони Еміни, доктор Теодоро стояв за прилавком аптеки, не звертаючи жодної уваги ні на студентів, які висміювали професорів і громадських діячів, ані на їхні жарти. Він мирно розмовляв з якимсь підприємцем і касиркою. Втім, варто йому було побачити подруг, як він почав помітно нервуватися. Це здивувало дону Еміну, і вона вирішила поспостерігати за ним. Завжди спокійний і стриманий, побачивши подруг, він квапливо встав зі свого звичного місця за прилавком, ввічливо вклонився й голосно привітався з жінками. Та спершу (і це дуже важлива деталь) вийняв із кишені жилета гребінець і зачесав ним своє смагляве волосся, в чому не було щонайменшої потреби, оскільки зачіска у нього була бездоганно набріолінена. Куди й подівся поважний спокій аптекаря, він заметушився, мов хлопчисько. «Я звернула увагу, що, перш ніж привітатися з нами, він одягнув піджак», — сказала дона Еміна, намагаючись знайти пояснення поведінці фармацевта.

Він був у бездоганно білій сорочці та сірому жилеті — товстий золотий ланцюг ефектно звисав із кишені, де лежав золотий годинник, що дістався йому в спадок від батька, — у штанях з ідеально напрасованими стрілками і у начищених до блиску черевиках. На пальці виблискував перстень доктора наук. Словом, цей високий, респектабельний чолов’яга викликав незаперечну симпатію.

Подруги люб’язно відповіли на його привітний уклін; фармацевт був шанованою людиною в тих краях і його радо приймали у вищих колах. За словами дони Еміни — а вона завжди помічала деталі, — погляд доктора Теодоро був спрямований на саму лише дону Флор, інші мов не існували для нього; і якщо в цьому погляді не було й натяку на пристрасть, то очевидної зацікавленості важко було не помітити. «Здається, він захоплено пожирав тебе очима», — зауважила кмітлива дона Еміна, пояснюючи доні Флор дивну поведінку аптекаря.

Коли з-за прилавку подруг уже важко було розгледіти, він вийшов на вулицю, а відтак, не довго вагаючись, попрямував за ними.

Зупинившись неподалік, так що йому видно було великий годинник на площі Св. Педро, аптекар, вочевидь, старався, щоб його не помітили. Потягнувши за золотий ланцюг, він витягнув свій годинник і всміхнувся точності швейцарського хронометра. Дона Норма і дона Амелія, щоб не проґавити жодної деталі дійства, стали на лавку, а решта стояла обабіч неї навшпиньки. Зі своєї шпигунської позиції доктор Теодоро з набожним трепетом стежив за кожним рухом дони Флор.

Тримаючи ситуацію під контролем, дона Еміна зауважила, що фармацевт майже не стежив за подіями на площі, де першокурсники з пофарбованими в помаранчевий колір обличчями виконували танець смерті, а старшокурсники пили пиво і газовані напої. Якщо доктор Теодоро всміхався, то лише тоді, коли всміхалася дона Флор, якщо аплодував, то тільки якщо аплодувала вона; він не зводив з удови захопленого погляду. Дона Еміна смикнула за спідницю дону Норму, яка, стоячи на лавці, гучно аплодувала дурницям, що лунали з вуст старшокурсника, який сидів на віслюку (бідолашна тварина якраз скористалась зупинкою й ласувала недоїдками, що валялися вздовж тротуару). Спершу дона Норма не втямила, на кого їй показує очима подруга. Нарешті, побачивши фармацевта, який задивлявся на Флор, вона здивовано вигукнула:

— Матінко рідна! Ви тільки погляньте на нього!

Надзвичайну новину негайно ж повідомили доні Амелії та доні Марії до Кармо: доктор Теодоро ховається за вежею з годинником і очей не спускає з нашої Флор. Тільки дона Жіза не брала участі в цих розмовах, зосереджено вичитуючи написи на транспарантах першокурсників; вона вважала, що студентські маніфестації допомагають скласти цілісне враження про громадську думку, і користувалася з такої нагоди. Мабуть, так уже їй судилося — завжди все знати і вміти все пояснити, посилаючись на останні наукові досягнення. Для подруг найвагомішим речовим доказом була дивна поведінка аптекаря, й вони щосили намагалися знайти їй пояснення.

— Якби не побачили на власні очі, не повірили б…

Процесія рушила далі за своїм маршрутом і подруги попрямували за нею. А дона Норма, мотивуючи тим, що їй треба забігти до знайомої, завернула на одну з сусідніх вулиць. «Зараз ми все з’ясуємо!» Якусь мить доктор Теодоро вагався, нерухомо застигнувши біля вежі з годинником, а потім пішов собі, як людина, що просто вийшла прогулятися без жодної мети.

Дона Норма, а за нею і решта подруг, пирснула зо сміху, — всі, крім дони Флор, яка наївно нічого не помічала, і дони Жізи, яка готова була вже подискутувати про те, що «молодь схильна до будь-якої громадської діяльності». Раптом вони — це була ідея дони Норми — зупинилися біля будинку, куди дона Норма зайшла начебто на хвилинку. Доктор Теодоро, який лише трошечки від них відстав, змушений був іти далі. Проходячи повз подруг, він усіляко намагався вдати, начебто зовсім їх не помічає, але робив це так неоковирно, що це, на жаль, було кумедне видовище. Відчуваючи на собі глумливі погляди, він, бідолашний, не знав куди подітися й, остаточно розгубившись, завернув за ріг вулиці, й мало не бігцем кинувся звідти. Коли він проходив повз них, дона Марія до Кармо не втрималася й захихотіла.

— Цить… — осмикнула її дона Норма.

— І куди це доктор Теодоро так поспішає? — поцікавилася дона Флор, побачивши, як той хутко зник у провулку.

— Скажи ще, начебто ти нічого не розумієш. І не соромно? І довго ти ще будеш від нас усе приховувати, чи, може, поділишся нарешті з подругами? Якщо, звісно, ми варті твоєї довіри!

— Ви про що?! Вічно ви щось вигадуєте… І що цього разу?..

— Невже ти й справді нас переконуватимеш, що нічого не знаєш і не помічаєш?..

— Але, на Бога, що я мала помітити?!

— Наприклад те, що доктор Теодоро закоханий у тебе…

— Що? Фармацевт? Та ви геть очманіли! Зовсім відбилися глузду… З чого ви взяли?.. Доктор Теодоро такий церемонний за натурою… Та ви знущаєтеся з мене!..

— Знущаємося? Вся його церемонність випарувалася, люба, ходить за нами, мов неприкаяний…

Вони ще довго кепкували з дони Флор, поки тривала студентська процесія. Та вже вдома, залишившись наодинці з доною Флор, дона Норма заговорила з нею серйозно. Вона теж помітила дивну поведінку фармацевта; як влучно зауважила Флор, людина він вихована і ніколи досі не загравав з клієнтками. А тут вибіг на вулицю, пішов за ними, потім, як хлопчисько, сховався за вежею з годинником. Ні, це не вигадки сусідок, дона Норма не дозволила б собі такого злого жарту над найкращою подругою, адже доктор Теодоро — людина порядна й солідна, тож коли йдеться про нього, легковажити не випадає. Такою кандидатурою не варто нехтувати: адже він шанований, відповідного віку, забезпечений, зі вченим ступенем і чудовим здоров’ям, словом, кращого і не знайдеш.

— Невже ти і справді вважаєш, що я можу його зацікавити? Не вірю! Кому сподобається жувати зачерствілий недогризок хліба з чужого столу?

Дона Норма зміряла подругу з голови до ніг:

— Дай Боже кожному такі недоїдки!..

Збентежена дона Флор аж розпашілася з цікавості. Насправді зараз вона найменше нагадувала черствий хліб, радше навпаки — апетитну здобну булочку; її молоде квітуче обличчя кольору старовинної бронзи випромінювало свіжість, а міцно збите тіло звабливо пахло пітанґою[61]. Красуня, справді доладна молодиця. І так, це вже не цнотливиця, але вона чесно подарувала свою невинність чоловікові на кованому подружньому ложі; отже, вона була значно смачнішою та привабливішою за багатьох невинних дівчат, які зазвичай нічим, окрім своєї невинності, й не вирізнялися з сірої маси, зокрема, через брак досвіду в любовній сфері. Наївна незайманка, не вміючи розпізнати свого бажання, безумовно, не дорівняється до вдови, яка по-справжньому тужить за тілесним теплом.

— Тож годі тобі, Флор, за такими недоїдками, як ти, я впевнена, зітхає не лише доктор Теодоро, просто ми цього не знаємо. Ти мені краще скажи, як він тобі? Змогла би його покохати?

Але дона Флор боялась і подумати про якісь почуття до нього, доки не матиме доказів, що фармацевт і справді нею цікавиться: а що як усе це якийсь злий жарт або ж помилка. Вона не бажала знову опинитися в такому незручному і принизливому становищі, як із Принцом і сеу Алуїзіо, — надто чітко ще бриніли в пам’яті їхні шахрайські наміри і нахабні домагання. Але дона Норма таки змусила дону Флор нарешті зізнатися, що аптекар їй, мабуть, таки й справді небайдужий. Адже він увічливий, пристойний, шанований — таких помічаєш одразу, — ще й нагадує їй одного кіноактора: зовсім трішечки, але цього досить, щоб перейнятися до нього симпатією. І якщо припущення дони Норми правильні, то цілком імовірно, навіть безсумнівно, у неї таки врешті-решт таки зажевріють до аптекаря почуття… Та чи відчуватиме вона до нього те, що до покійного чоловіка? Ні, це буде щось зовсім інше… Адже вона і сама змінилася, уже майже вісім років минуло, відколи вона молодим дівчиськом познайомилася з Гульвісою на святі в майора і необачно подарувала йому своє серце (а потім і тіло). Почуття заполонили її цілком, й вона радо віддалася Гульвісі, щойно він того забажав, усупереч материній волі, яка була категорично проти їхніх стосунків, не кажучи вже про заміжжя.

Тепер дона Флор упевнена в собі, розважлива вдова і не допустить ані необдуманих вчинків, ані безрозсудних почуттів, які можна пробачити юному дівчиську, але не тридцятирічній жінці в жалобному одязі (і з гарячим лоном). Якщо з часом вона все-таки покохає, то це буде спокійне і ніжне почуття, без бурхливих крайнощів і пристрасних любощів у схованих від людських очей завулках. Вочевидь, це буде зріле, тихе, майже ідилічне кохання. До доктора Теодоро вона не мала антипатії чи неприязні, в дечому він її навіть приваблював. Але це не причина говорити про заручини та про весілля й будувати плани на щасливе подружнє життя.

— О, моя хороша, все складеться якнайкраще! Тільки не будь дурепою, не замикайся в чотирьох стінах і не супся… — напучувала подругу дона Норма.

І казала вона це не просто так, адже дона Флор одразу заявила, що вона і не думає навмисне цікавитися доктором Теодоро і крутитися перед аптекою, начебто демонструючи свою красу і величезні соромливі очі, в яких читається знемога від вимушеної самотності. «О ні, Норміньє, на таке можеш і не надіятися»…

— Повір, люба, цього разу я подбаю, щоб ти не втратила такої нагоди…

Але ж і довго довелося доні Нормі переконувати вдову відступитися від свого відлюдькуватого образу. Адже у її становищі, коли лоно згорає від знемоги, треба щонайшвидше виходити заміж або принаймні завести коханця, бо так можна і збожеволіти чи, боронь Боже, пуститися берега, кидаючись в обійми першого-ліпшого або, оббиваючи пороги борделів, навішуючи цілі оберемки ріг на череп небіжчика. Варто лише ступити на цю криву стежку, і складно буде відмовляти всім спраглим. Або й надалі носити жалобу, аж поки зів’яне її ніжна, соковита квітка.

— І годитиметься лише для того, щоб попісяти…

Краще вже відразу наважитися, чесно вийти заміж і зажити достойно в любові та злагоді, шануючи світлу пам’ять про покійного чоловіка, але й не згадуючи про нього занадто часто, щоб не образити наступника. Проте останнім часом із вуст дони Флор майже не зринало ім’я небіжчика. Спершу вона згадувала його значно частіше, здебільшого в суперечках з кумасями, які не оминали нагоди вкотре спаплюжити його пам’ять. Коли ж подруги і сусідки нарешті вгамувалися, вона поховала чоловіків образ глибоко в серці і берегла його, мов якусь дивовижну коштовність. Якщо ж хто і згадував його, то не при доні Флор. Тепер залишалося лише зняти зі стіни портрет усміхненого Гульвіси — цинічного і зухвалого (втім, варто визнати, харизматичного та спокусливого), заховати його якнайдалі, глибше у серце. Зовсім скоро на зміну йому (як на стіну, так і під спідницю) прийде новий чоловік та ще й який — красивий, солідний, у самому соку!

Невже задля цього не варто швидше вийти заміж? Невже їй не хочеться мати достойне життя, як личить чесній жінці, відчувати повну насолоду від виконання подружнього обов’язку, замість того, щоб через страх злих пліток і забобонів згорати в знемозі, закусуючи губи та скрегочучи зубами від самоти. Будьте певні, дона Норма подбає, щоб дона Флор не проґавила такої чудової, а можливо, єдиної нагоди. Ні і ще раз ні!

Саме тому відразу ж після вечірнього заняття, під час якого дона Флор вчила вихованок готувати лагоминку з желатину та кокоса, що називалася «чоловіча помадка» — відверто провокативна назва, що викликала серед учениць безліч дотепів і жартів — «ох, ця достоту найсолодша помадка!» — дона Норма зайшла по неї й потягла на Кабесу купувати квіти, наче без сторонньої допомоги вона б не впоралася. Звісно, букет вона купувати і не збиралася: продавець, старий негр Косме до Омолу, дуже здивувався, що дона Норма так довго роздивляється букети, але ніяк не може обрати; причина ж полягала в тому, що доктор Теодоро, як на зло, зник десь у нетрях аптеки і не показувався звідти. Купивши все-таки квіти, подруги затрималися біля ятки Віторини. Але фармацевта все не було. Та дона Норма капітулювати не збиралася, — не вагаючись, вона ввійшла до аптеки, тягнучи за собою дону Флор, і замовила в продавця упаковку вати. Дона Флор готова була крізь землю провалитися від гучних вигуків невгамовної подруги, яка будь-що намагалася привернути увагу.

У глибині аптеки, у маленькому рецептурному відділі поміж великих синіх і червоних, мов зі старовинних гравюр, бутлів вони помітили доктора Теодоро, який щось розтирав і змішував у кам’яній ступці. Ось він надягає окуляри і обережно підсипає мікроскопічні дози порошку на крихітні терези. Занурений у таїнство приготування ліків, не помічає подруг і, задається, геть не чує, як дона Норма розповідає про подію, описану недавно газетах.

Згодом він, повністю зосередившись на процесі, відходить від терезів, насипає в пробірку перетерті на порошок мінерали, додає туди двадцять крапель безбарвної рідини, і раптом усе приміщення огортає червонястий дим, немов суміш науки, магії та ясного докторового розуму.

Дона Норма не з тих, хто швидко здається, вона голосно й улесливо каже:

— Флор, люба, поглянь лише, серед усього цього диму доктор Теодоро схожий на чарівника… Аж страшно, правда?!

Фармацевт здригнувся, почувши ім’я дони Флор серед пасталакання дони Норми; він зсунув на носа товсті окуляри (для фокусування на близьку відстань) і побачив серед ліків свою музу; на мить йому перехопило подих, земля попливла з-під ніг. Приголомшений, хотів був підвестися, зачепив мензурку з майже готовими ліками (для полегшення хронічного кашлю дони Зезе Педрейри, сухенької бабусі з вулиці Форка); шкалик упав і розлетівся на друзки, темна пляма розійшлась по підлозі, а обличчя незграбного доктора спаленіло.

— О, Господи! — зойкнула дона Флор.

Це все, що тоді прозвучало, бо нічого більше й не сталося, тільки весело розреготалася дона Норма, розраховуючись за вату: дуже вже смішний був аптекар — окуляри сповзли, а він заціпенів із піднятою рукою, немов у ній досі була мензурка.

Зніяковіла дона Флор вийшла з аптеки, тимчасом як дона Норма поглядом підбадьорювала схвильованого фармацевта. Доктор Теодоро спробував був щось сказати, але не спромігся промовити й слова.

Дона Норма наздогнала дону Флор уже на розі вулиці: то як, вона досі сумнівається, що небайдужа аптекареві? Чи збирається й далі — хоча це було б безглуздо для жінки в її становищі — шукати красивішого та соліднішого претендента? Кращого неможливо й уявити, моя люба: дипломований доктор, та ще й з аметистовим перснем, власник аптеки, багатий, знатний, міцний, з бездоганним характером, порядний та цікавий. Чого ще тобі бракує?

СОЛІДНИЙ СОРОКАРІЧНИЙ ЧОЛОВІК: САМЕ ЙОГО ПОБАЧИЛА ДОНА ДИНОРА В КРИШТАЛЕВІЙ КУЛІ, про нього сказали карти. Це без сумніву доктор Теодоре: добробут, соціальний статус, вчений ступінь, гордовита постава, шляхетна поведінка — збігалося геть усе, — як же сталося, що подруги обнишпорили всеньке місто, шукаючи чоловіка з такими прикметами, і жодна з них не звернула уваги на фармацевта? А він же був у них під самісіньким носом. Чи дона Динора не достатньо точно його змалювала, чи це на кумась і подруг найшло колективне затьмарення, що завадило помітити цього чоловіка у віддаленому закутку аптеки, де він у своїх товстих окулярах на носі зосереджено схиляється над наркотиками та отрутами і змішує їх, перетворюючи на цілющі ліки та продаючи за помірними цінами.

І навіть коли літописець у своїх оповідках описував заміжжя дони Флор, її радість і смуток, він добре вчинив, не включивши доктора Теодоро в перелік претендентів, що їх наввипередки пропонували кумасі, адже жодна з них не згадала про аптекаря, жодна навіть не вимовила його імені під час балачок про вдівство дони Флор і про те, як її розважити. Втім, йому це зіграло на руку, адже якби не забудькуватість кумоньок, він теж приснився би доні Флор серед претендентів на її руку та серце, отже, постав би перед удовою у смішному світлі.

Але як же все-таки вони могли про нього забути? Адже кожна з подруг бачила його в аптеці серед різнобарвних мензурок, запахів ліків або ж зі шприцом у руках, готового штиркнути голку в руки та сідниці бабусь, його клієнток. А й справді, всі ж у нього лікувалися й радилися з ним, чому ж ніхто його не помічав?

Та тому, що всі вважали його затятим холостяком, а отже, прирівнювали до одружених чоловіків із дітьми. Навіть дона Норма в своїх копітких пошуках нареченого для анемічної Марії, своєї сусідки та похресниці, жодного разу не згадала про нього. «Доктор Теодоро? Та якщо він і досі не одружився, то вже не одружиться, навіть не варто даремно гаяти час; бо то вже така кондиція, що коли б він і захотів створити сім’ю, то йому, бідоласі, це було б не до снаги!»

Таке безапеляційне упередження так і закріпилося за аптекарем; воно так укоренилося, що нікому й на думку не спало кокетувати з ним, як з іншими холостяками.

Та й дона Динора, королева ворожінь і передбачень, майже щодня бувала в аптеці й двічі на тиждень оголювала перед аптекарем свої хирляві сідниці. Ох, яке ж невблаганне буває життя, адже колись її всохлу дупу оспівував в елегіях юний невиправний романтик і майстер слова Робату, натхнення якого оплачували багаті комерсанти. Отож двічі на тиждень фармацевт робив доні Динор надзвичайно болючу антиревматичну ін’єкцію, й навіть її всевидячому оку не вдалося впізнати в кришталевій кулі цього смаглявого симпатичного сорокарічного чоловіка. Бо вона краще за всіх знала, що одруження йому ніколи не світить.

Ні, він не був імпотентом і не можна сказати, що не цікавився жінками або не поважав їх. Ані тіні сумніву ні в кого не виникало з цього приводу, адже тихий, привітний і скромний доктор Теодоро за слушної нагоди завжди був готовий відійти від звичної поведінки, щоб промовисто довести свою мужність, зацідивши, скажімо, ляпас мерзотнику, який би наважився в цьому засумніватись.

Насправді збивала з пантелику його шляхетна поведінка, що воістину личить кожному достойному чоловікові. А в кого закрадаються якісь сумніви чи раптом хто зажадає доказів, то нехай піде в завулок Сапоті до охайної дебелої мулатки Отавіани дас Дорес, або ж Тавіньї М’якенької, що її скритність можна легко усунути кількома монетами; а ту потайливість можна зрозуміти, коли маєш таких поважних клієнтів: двох суддів, трьох комерсантів з Нижнього Міста, старого падре, професора медицини та й нашого любого фармацевта.

Ця педантично охайна, скромна, людяна і тиха мулатка швидше нагадувала привітну господиню, й саме тому доктор Теодоро обрав її. Клієнтами Тавіньї були переважно представники еліти, які відвідували її в конкретний час (наперед обумовлений) і кожен із них мав свої звички та вподобання — іноді доволі екстраординарні, м’яко кажучи, як от суддя Ламейра, який страждав відносно гострою формою копрофілії[62] — та не було клієнта, який би вийшов від неї невдоволеним. Так-так, у Тавіньї всі клієнти діставали те, по що приходили, — байдуже, чи то звичайні пересічні чоловіки, як от доктор Теодоро, чи старі жартівники, яким доводилося довго смоктати, щоб їхня зброя набула стану бойової готовності, чи клієнти, що вершиною екстазу для них було пестити пальцями її лоно, — всі без винятку виходили від неї вдоволені та сповнені блаженства.

Щочетверга рівно о восьмій вечора доктор Теодоро гостював у неї вдома і завжди його оточувала повага та чемність. Він вмощувався у кріслі-гойдалці навпроти Отавіани, яка плела шкарпеточки для немовляти, присьорбуючи особливий фруктовий лікер із монастиря Лапа, і вони мило теревенили про всілякі актуальні події та газетні новини. Завдяки постійному спілкуванню з освіченими чоловіками ерудиція Тавіньї чимраз збагачувалася, вона вміла підтримати приємну інтелектуальну розмову, а тому в Сапоті всі вважали її інтеліґентною особою і часто радилися з нею щодо різноманітних питань. До того ж вона любила покритикувати новітні звичаї, відсутність порядку і розбещену безбожну сучасну молодь.

Цілісінький вечір фармацевт вислуховував повчальні постулати мулатки: «Цей сучасний світ повністю втрачений, сеу доктор, нічого святого в ньому не зосталося». Згодом вони переходили у спальню, де на білосніжних накрохмалених простирадлах витали аромати зілля і п’янких любощів. І саме завдяки спальні — це варто наголосити — в Отавіани ніколи не виникало жодних підстав сумніватись у фармацевтовій мужності.

Без додаткової оплати доктор Теодоро іноді залишався в її обіймах до півночі, бувало що й давав хропака на зручному м’якенькому матраці, згорнувшись клубочком біля теплої, турботливої Отавіани, яка дбайливо оберігала його сон. Перш ніж розпрощатися з гостем, вона іноді пригощала його мунгунзою[63], солодким рисом, канжикою та чаркою лікеру, «щоб привести його до тями», як кокетливо всміхаючись, шепотіла смаглява красуня.

Кумасі не записували фармацевта у лави холостяків і не вплутували його в інтриги ще й тому, що знали який відданий він своїй паралізованій матері, для якої був усеньким світом. Її розбив параліч, щойно доктор Теодоро закінчив університет, і щоб хоч якось розрадити її, він пообіцяв не одружуватися, доки вона житиме. Це найменше, що він міг зробити на доказ своєї відданої любові.

Його батько помер, ще коли доктор Теодоро готувався до вступних іспитів. Він хотів було покинути навчання й осісти в містечку Жекіє, де вони тоді мешкали, і назавжди впрягтися в ярмо торгівлі за прилавком успадкованої від батька мануфактурної крамнички; та крамничка, купа боргів і світла пам’ять про батька — це все, що зосталось у Теодоро. Одначе вдова, з першого погляду страшенно слабка і тендітна жіночка, такої жертви від сина не прийняла: її покійний чоловік понад усе мріяв дати синові вищу освіту, адже хлопець чудово навчався і йому пророкували велике майбутнє. Теодоро готувався до вступних іспитів, тимчасом як мати опікувалася крамничкою. Він лише трішки відступив від задуманого і, замість медицини, пішов на фармакологію, бо це дозволяло йому закінчити університет на три роки раніше.

Від ранку до ночі вдова гнула спину, поралася по господарству і у крамничці, виплачувала борги й утримувала сина. Незабаром він знову спробував покинути навчання, але мати знову не дала це зробити: все, що від нього потрібно, це сумлінно навчатися, здобути освіту, а вже по закінченні він може працювати скільки завгодно.

На випускному вечорі, коли вона побачила свого єдиного сина в чорній випускній мантії, з дипломом і перснем, бідна жінка не впоралася з емоціями, які її переповнювали, і, коли повернулася в готель, у неї стався крововилив у мозок. Вона дивом вижила, проте її назавжди скував параліч.

Ледь не втративши матері, молодий фармацевт, хоч і дещо мелодраматично, втім, цілком щиро, заприсягнувся, що буде з нею завжди і не одружиться, доки вона жива. Наступного ж дня він забрав назад свої освідчення в нареченої Віолети Са і відтоді так не мав іншої коханої. Єдиною його втіхою та розвагою був фагот, на якому він навчився грати ще гімназистом.

Крамничку в Жекіє він продав і викупив покинуту аптеку в Ітапажипе, попереднім власником якої був лікар: на старості медик звар’ював і доживав віку в психіатричній лікарні, куди його запхали родичі. Доктор Теодоро винайняв будиночок неподалік аптеки і повністю віддався роботі та догляду за своєю прикутою до інвалідного візка матір’ю, яка не тямилася з ревнощів за сином. Щовечора, примостившись поруч із нею, доктор Теодоро награвав сольні п’єси для фагота, щоб хоч якось розважити хвору.

Багато років поспіль фармацевт майже не виходив за межі свого кварталу, де він був вельми шанованою людиною. За протекцією нового знайомого, музиканта Аженора Ґомеса, доктора Теодоро з його фаготом прийняли в аматорський оркестр, де, крім нього, грали лікарі, інженери, адвокати, суддя, службовець та двоє крамарів. Щонеділі збиралися то в одного, то в іншого вдома і виконували свої улюблені твори.

З новим господарем аптека знову почала процвітати, а за доктором Теодоро закріпилася непохитна слава порядної й доброї людини.

А скільки молодиць смалило до нього халявки, скільки містків прокладали до його невблаганного серця. Однак він і не думав відступатися від свого наміру і жодній не подавав надії, переконаний, що не має права дурно забирати в них час. Усю його увагу та ніжність було зосереджено на паралізованій матері: для неї були всі його квіти, шоколадні цукерки та делікатні сувенірчики, і навіть створено сонату на знак взаємного обожнення та відданості: «Вечори материнської любові в Ітапажипі».

Коли колишній власник аптеки помер, так і не одужавши, доктор Теодоро взяв на себе всю майнову тяганину, мов був близьким родичем осиротілої сім’ї. Вочевидь, саме тому вдова аптекаря надумала одружити доктора Теодоро зі своєю молодшою донькою, доволі безпутною й фривольною особою. На щастя, він і не думав порушувати своєї обіцянки, інакше зазіхань на його свободу було б не уникнути. Наполеглива вдова вже почала звертатися до нього як до зятя, на правах законної тещі. Єдине, як можна було вийти з цієї нездорової ситуації, — вилучити свою частку й раз і назавжди забути про аптеку та про небажане одруження.

Коли постало питання, куди вкласти виручені кошти, один знайомий (ми вже мали нагоду з ним познайомитися, коли він ледь не переїхав дону Розилду на вулиці Чилі, ще й смачно вилаявши її), експертний представник фармацевтичних продуктів Розалву Медейрос порадив докторові Теодоро звернути увагу на прибуткову та вигідно розташовану аптеку, що її ніяк не могли поділити спадкоємці. Чудовий об’єкт для вкладення капіталу, маючи гроші, можна розпочати там непоганий бізнес.

Так він і зробив. Придбав дві з п’яти часток спадщини, оплативши частково готівкою, частково в кредит. Таким чином, став компаньйоном досить прибуткової справи, ще й співвласником. Спершу йому було дуже нелегко, відсотки кредиту були страшенно високі. Втім, у цих тимчасових негараздах йому вагомо допоміг банкір Селестино, до якого порекомендував фармацевтові звернутись один із музик-аматорів, доктор Венсеслау Перес де Вейґа, однаково неперевершений як скрипаль, так і хірург. Португалець швидко допетрав, з якою серйозною людиною він має справу (у людях він добре розбирався) і відкрив доктору Теодору світ вексельних обрахунків, що значно полегшило тому життя.

Загалом фармацевт жив дуже скромно і тихо. Витрачався лише на доглядальницю для матері, на заняття музикою й щотижневі візити до Тавіньї Манемоленсії. Десь за рік до того, як доктор Теодоро захопився доною Флор, він полегшено видихнув, оплативши свій останній кредитний внесок.

Тепер він став офіційним співвласником солідної чималої аптеки в центрі міста, на Кабесі, а то вам не якась там маленька аптечка на околицях Ітапажипе. І хоча йому належали лише дві п’яті частки капіталу, доктор повністю керував справами, бо брати один з одним сварилися, й навідувалися до аптеки лише по гроші.

Правду кажучи, доктор Теодоро мав би отримувати левову частку прибутку, адже своєю невтомною щоденною працею він сприяв популярності закладу. Порядкував він упевнено та спокійно, і навіть не сумнівався, що рано чи пізно зуміє викупити всі частки. Доки тих двоє лежнів-братів пускали на вітер залишки спадщини, доктор Теодоро завоював пошану і повагу всіх жителів кварталу, зокрема, і кумась.

Коли він з’явився на Кабесі, весь такий бездоганний, в охайному темному костюмі, такий серйозний і солідний чоловік, якому ще навіть не виповнилося сорока, та ще й неодружений, кумоньки відразу заметушилися. За якихось кілька днів вони вже знали про нього геть усе: і як він завдяки материній самовідданості закінчив університет, і як захопився грою на фаготі, що була його єдиною розвагою; а особливо всіх зворушила жертовна клятва доктора Теодоро відмовитися від шлюбу, присвятивши своє життя догляду за паралізованою матір’ю.

Допитлива та прискіплива дона Динора, полюючи на щонайменші деталі, не полінувалася навіть з’їздити в Ітапажипе, де їй вдалось поспілкуватися з медсестрою, яка доглядала маму доктора Теодоро. Безвідмовна та всепереможна синівська відданість аптекаря варта того, щоб бути оспіваною у віршах та сонатах, навіки полонила серце кумоньок, і вони дали спокій фармацевту та його немічній матері.

Усі так звиклися з думкою, що через свою жертовну обітницю доктор Теодоро ніколи не одружиться, аж навіть не зауважили вагомих змін у його житті: кілька місяців тому в інвалідному візку, де провела більше двадцяти років, померла його паралізована мати, тож дотримуватися клятви вже не було потреби. Але кумасі так і не перетворили його на об’єкт своїх пересудів і пліток, адже за ним міцно закріпилася слава порядної, але не створеної для шлюбу людини.

Уявіть, як же їх здивувала, ба навіть приголомшила новина, буцімто аптекар закоханий у дону Флор. Оце так! От же ж бестія! У повній бойовій готовності вони завбачливо зайняли стратегічно важливі позиції між аптекою й кулінарної школою «Смак і Мистецтво». Під їхнім всюдисущим спопеляючим поглядом ішов доктор Теодоро непевним, скутим кроком у своєму охайному сіруватому або ж блакитному костюмчику повз вікна дони Флор, з яких вона ввічливо всміхалася на його низький уклін. Ох, лицемір, але ж облудник! — читалося з поглядів і жестів шептійок. Досі мешкаючи в Ітапажипе, доктор Теодоро вже не поспішав на трамвай, коли замикав двері аптеки: вдома на нього більше не чекала нетерпляча мама. Снідав і обідав доктор Теодоро у ресторані португальця Морейри, гуляв вулицями Кабеси, Масіеле, Содре — видно було, що він, мов причарований, не оминає нагоди замаячіти під вікнами дони Флор. Попри це, він ґречно витримував дистанцію, не надокучав їй своєю присутністю, але ж як можна залишатися скромним і стриманим, якщо на кожному кроці він надибував кумоньок і вислуховував єхидні натяки дони Динори?

Доктор Теодоро, який не звик мило всміхатися на кожну дрібничку і лицемірити, почувався у цій ситуації вкрай розгублено, все це добряче надокучало йому. Дона Норма здогадалася:

— Шкода бідолаху…

— Згодна, — всміхнулася дона Флор.

— Так далі тривати не може… Я за це візьмуся…

Щоб раз і назавжди розставити всі крапки над «і», дона Норма вирішила відверто поговорити з закоханим фармацевтом. Дона Флор теж більше не вдавала байдужої, за кожної нагоди привітно згадувала аптекаря добрим словом і незмінно підходила до вікна, якщо він проходив вулицею.

— Поговорю з ним…

— Ти що, геть із глузду з’їхала? Ще чого доброго подумає, що я тебе підіслала, вважатиме мене шелихвісткою, готовою нав’язатися першому-ліпшому…

— Ой, та не казися… Довірся мені…

Але так і не довелося доні Нормі взяти все в свої руки: того ж вечора схвильована дона Флор примчала до неї додому з листом у руках на кілька аркушів і конвертом. Лист був на дорогому блакитному папері з позолоченою облямівкою й запаморочливим ароматом сандалу і містив сердечні освідчення у коханні вишуканою та бездоганною португальською. Доктор Теодоро докладно описав своє фінансове становище, здобутки, чесні та щирі наміри, які готовий був покласти до ніг дони Флор. Ніжні звертання було пересипано несміливими спалахами пристрасті, повагою та любов’ю.

— Боже, який же ж він!.. — вигукнула дона Норма, жадібно читаючи лист. — Просто чудовий!

ЯКЩО ПЕРШИЙ ШЛЮБ ДОНИ ФЛОР ОРГАНІЗУВАЛИ НАШВИДКУРУЧ, без традиційної церемонії, то з другим було дотримано всіх правил, його навіть можна було назвати дещо помпезним. Із Гульвісою Флор не була заручена, відразу після поспішного зв’язку вони нашвидкуруч і абияк відгуляли весілля, бажаючи якнайшвидше за допомогою державної печатки та церковного благословення повернути нареченій якщо не цноту, то принаймні добре ім’я.

Цього разу все було ретельно прораховано до щонайменших дрібниць: надруковано оригінальні запрошення на весілля, у газеті «А Тарде» у рубриці «Суспільство» опубліковано оголошення про цю подію, де доктора Теодоро називали «нашим шановним і високоповажним передплатником». Багате пишне весілля з безліччю гостей, чудовою музикою й квітами, а скільки людей прийшли на вінчання в церкву св. Бенто, де падре Жеронімо виголосив одну зі своїх найкрасномовніших проповідей! Згодом, на цивільній церемонії, суддя доктор Піньйо Педрейра з притаманною йому лаконічною витонченістю та щирістю побажав молодятам жити в злагоді та порозумінні «під акомпанемент неземних арф». Довготелесий, худорлявий суддя був добрим знайомим нареченого, адже разом вони грали в аматорському оркестрі під керівництвом Аженора Ґомеса, де доктор Педрейра виконував партію кларнета.

Отже, з другої спроби дона Флор отримала все, про що лише могла міряти. Наречені попросили дону Норму, яка в таких справах не одну собаку з’їла, заздалегідь усе ретельно спланувати і продумати до найменшої дрібнички, а чимало інших сусідів охоче зголосилися допомагати в організації.

Чи є щось неможливе для дони Норми? Їй навіть вдалося вмовити дону Розилду забути про їхні з дочкою непорозуміння і таки приїхати на весілля. Приїхали також із Назаре брат із дружиною; не було тільки Розалії й Антоніо Мораїса, який затявся повернутися в Баїю, доки теща не горітиме в пеклі.

Цього разу дона Розилда не мала до чого причепитися, все було їй до смаку: і пишне весілля, й зять, який вельми наближався до створеного ще на Ладейрі до Алво образу. Він, звісно, не принц, та й до ідеалу йому, на відміну від Педро Боргеса, далекувато, проте, хоч як крути, але він принаймні був доктором, добре забезпеченим, співвласником однієї з найбільших центральних аптек, та й шанована він людина, не те, що той пройдисвіт Розаліїн чоловік, який в мастилі з ніг до голови заробляв собі на шматок хліб, рачкуючи під чужими автомобілями, а про першого чоловіка Флоріпедес, того волоцюгу і шахрая, взагалі краще не згадувати. Таким зятем, як доктор Теодоро, не соромно було і перед її елітними знайомими похвалитися — він не остання людина в суспільстві.

У цьому її другому шлюбі не було хіба що залицянь і побачень, та це й логічно, не годиться добропорядній вдові кокетувати, гуляти з чоловіком вулицями і мліти в якомусь під’їзді від його обіймів та цілунків, від його обмацувань, від вкрадливих дотиків до грудей, сідниць і далі за сценарієм… Це ще можна зрозуміти, коли так поводиться цнотлива дівчина, якщо, звісно, наміри її коханого серйозні, але ж не порядна вдова…

Саме тому після благородного і палкого зізнання доктора Теодоро — за згодою сторін та схваленням родичів і друзів — вони вирішили використати заручини як чудову нагоду краще пізнати одне одного і визначити, чи створені вони для спільного проживання у шлюбі. «Дона Флор уже навчена гірким досвідом, — сказав сеу Сампайо, уповноважений представник нареченої, — і не ризикуватиме більше без надійних гарантій успіху».

Це мав бути такий серйозний крок, що навіть дона Норма за всієї своєї любові та поваги до Флор не зважилася підштовхнути її до відповіді на відверте зізнання фармацевта на блакитно-золотому папері з ароматом сандалу та пристрасті. Як найкраща подруга Флор, з якою та ділилась усіма секретами і таємницями молодої спраглої жінки, закутої в окови вдовування, вона, як ніхто інший, розуміла, що цей шлюб буде чудовим розв’язанням усіх проблем подруги. Адже таке відверте і ввічливе зізнання в коханні не може обмежитися звичайним «я згодна»; ну згодна, і що далі?.. Насамперед варто було розставити всі крапки над «і» та призначити дату заручин і весілля, щоб дона Флор не стала заручницею непевної ситуації, новина про яку миттю розлетиться світом. Недосвідчений же фармацевт достойно вийшов із дурного становища, в якому опинився через свою недолугість, ставши посміховиськом для всіх місцевих кумась, які стежили за кожним його кроком, поглядом і жестом.

Саме тому дона Норма порадилася не лише з доною Жізою, освіченою та мудрою жінкою, ще й хорошою подругою, а й зі своїм чоловіком сеу Зе Сампайо. Спершу вона хотіла запитати поради в тітки Літи та дядька Порту, оскільки мати й інші родичі дони Флор жили в Назаре-дас-Фариньясі та в Ріо. Втім, згодом вони з удовою дійшли висновку, що користі з людей похилого віку на попередніх узгодженнях таких непростих питань не буде. От якщо дійде до заручин — то питань нема, вони запросять і тітку Літу, і дядька Порту, щоб ті на власні очі могли переконатись у чесних намірах доктора Теодоро.

Усі справи, заплановані на той вечір, було терміново відкладено. Дона Норма змушена була бігти до дони Амелії і просити її відвідати у лікарні свою племінницю у п’ятому чи шостому коліні, яка щойно народила:

— Вічно та Нормінья мусить влізти зі своєю допомогою, от навіщо вона здалася дівчині, в якої і так купа родичів… — бурчала дона Амелія дорогою до лікарні, куди вирушила мов з-під батога.

Доні Жізі теж довелося відмовитися від запрошення на прохану вечерю до її німецьких друзів, де гості в напівмороці та священній тиші слухали музику Бетховена і Ваґнера, зосереджено смакуючи напої. Щодо сеу Сампайо, то дона Норма ледь вмовила його прийти: він терпіти не міг пхати свого носа в чужі справи, а ще й такі особисті, як заміжжя. І тільки тому, що йшлося про дону Флор, яку він насправді дуже поважав і підтримував як чесну вдову і, ніде правди діти, вельми спокусливу молодицю — таке добро пропадає! — він таки наважився поступитися своїми принципами заради доброї справи.

Це історичне високодостойне зібрання розпочалося читанням та обговоренням листа доктора Теодоро.

— Одразу видно витончену та чуттєву натуру, мені сподобалось, — підсумував сеу Сампайо.

За ним обережно і боязко озвалася дона Флор:

— Я згодна, зрештою, чому б і ні, мені він теж сподобався…

— Сподобався він їй, бачте… Та то не чоловік, а скарб! — вигукнула дона Жіза, яка вже навчилася доречно вживати баїянський жаргон на щодень.

Урешті, за порадою дони Норми, вони уповноважили Зе Сампайо переговорити з фармацевтом від імені вдови, залагодити всі формальності й повідомити йому про згоду дони Флор, утім, поставивши певні умови: припинити маячіти під вікнами вдови кумонькам на посміховисько, а також одразу перейти до офіційних заручин, зустрівшись із дядьком і тіткою дони Флор.

Якщо його влаштовують такі умови, то він зможе зустрічатися зі своєю нареченою тричі на тиждень — у середу, суботу та неділю. У середу і суботу по обіді доктор Теодоро зможе приходити до неї в гості і перебувати там до десятої години, звісно ж, лише в присутності третіх осіб, щоб і краплина бруду не заплямувала честі шанованої вдови. У неділю вони снідатимуть у дядька з тіткою і можуть також піти в кіно з подружжями Сампайо або ж Руасів.

Слід зауважити, що дона Жіза категорично не погоджувалася з такими обмеженнями. Вона сприймала їх за святенництво, породжене безглуздими забобонами і середньовічними звичаями. Одначе Зе Сампайо дуже мудро пояснив, що тільки так можна зберегти чистим добре ім’я сусідки.

Хоча все і вказувало не безсумнівну порядність доктора Теодоро — його поведінка, виважений лист, — вдову все ж неодмінно треба було захистити від будь-яких несподіванок. А що як аптекар проводитиме всі вечори в домі невинної Флор, гулятиме з нею всюди попід ручку — бозна де і невідомо в яких закутках, а потім раптом надумає втекти: хіба мало такого навколо? Що тоді станеться з її бездоганною репутацією? З достойної та шанованої вдови Флор перетвориться на брудний нічний горщик, що його за потреби може використати будь-хто та й піти собі. Тож освічена дона Жіза може сміятися з цього скільки їй влізе, але йому, Зе Сампайо, небайдужою є репутація дівчини, і він вважає, що…

Середньовіччя, феодалізм, свята інквізиція — та хто ж таке бачив, щоб тридцятирічна вдова, самодостатня жінка, яка сама здатна себе забезпечити і сама порядкує заробленими грішми, потребувала свідків, щоб прийняти в себе нареченого, якому теж далеко не п’ятнадцять? Така несосвітенність можлива хіба що в Бразилії… У Сполучених Штатах із цього хіба що посміялись би…

Сеу Сампайо мовчки вислухав американку, пильно дивлячись їй у вічі та глибоко в душі визнаючи її правду: всі ці заходи безпеки, зустрічі зі свідками — повна нісенітниця, зрештою, кожна жінка має право сама вирішити, кому і коли їй віддатися, й ніхто краще за неї цього не знатиме… Насправді було б чудово, якби ця премудра лепетуха з її альтернативним та нестандартним мисленням хоч раз та й наважилася втілити на практиці свої тези, ділом довести свою зневагу до всіх чинних норм та упереджень… Та де там! Скільки красномовних теорій, стільки голослівного обурення, а насправді ж це були пусті балачки. Якщо вона й мала коханців, то ніхто про це не знав. Навіть доні Динорі жодного разу не вдавалося вивести її на чисту воду. Вона розсипала теревені, мов горіхи, хоча власними діями ніколи їх не підтверджувала. Завжди всміхнена, привітна американка, вочевидь, була задоволена життям і їй нічого не бракувало ні у фізичному, ні в моральному сенсі, бо хоч скільки кумасі винюхували, нічого підозрілого винишпорити їм не вдавалось.

«Хтозна, а що як вона і справді свята…» — на завершення їхньої зустрічі, щоб хоч якось виправдати своє рішення, подумав сеу Сампайо.

Наступного дня, ще раз відійшовши від свого звичного розпорядку дня, сеу Сампайо прийшов у свій взуттєвий магазин пізніше, ніж завжди, бо мав перед тим зустріч із доктором Теодоро, сплановану заздалегідь, щоб раз і назавжди позбутися дорученого йому тягаря.

Та вони поспілкувалися дуже душевно, хоча спершу обидва були вкрай скуті і говорили натяками. Сеу Сампайо довго не знав, як нарешті викласти всю суть, а доктор Теодоро не міг уторопати всіх його алегорій. Втім, вони таки порозумілись, адже комерсант бажав щонайшвидше все залагодити, а фармацевт, збурений задавненою пристрастю, готовий був іти на будь-які умови, тільки би одружитися з вдовою.

Зустріч відбулася в найглухішому закутку аптеки, якнайдалі від сторонніх вух та очей. Але так тільки здавалося, бо неочікуваний ранній візит і підозріло тривале перебування в аптеці не могла не помітити всевидюча дона Динора (навіть процедури з лікування сифілісу не тривали так довго), яка заскочила туди, буцімто зробити укол, хоча цей візит було призначено аж під вечір.

Поведінка сполоханих конспіраторів не лишила доні Динорі й краплі сумнівів, до того ж вона ще й почула досить недвозначний уривок розмови:

— Отже, любий докторе, мої вітання. Ви обоє заслуговуєте…

Звістка миттєво розлетілась околицями; дону Флор почали вітати ще задовго до того, як вона дізналася про позитивне завершення місії сеу Зе Сампайо (якого вдячна наречена попросила бути на вінчанні у ролі батька).

У суботу ввечері в очікуванні довгожданої зустрічі доктора Теодоро та вдови перед будинком дони Флор зібралося кілька ґав; кумасі безсоромно зайняли позиції біля дверей аргентинця і навпроти дверей кулінарної школи.

Спокійна й усміхнена, дона Флор чемно чекала довгожданого візиту в компанії, як і належить у таких випадках, найближчих родичів (дядька і тітки) і найближчих друзів: дони Динори, яку змушені були запросити, щоб уникнути великого скандалу, кількох подружніх пар, дони Марії до Кармо і Марилди, яка так хвилювалася, наче йшлося про її заручини. На найпочеснішому місці, у кріслі, зручно вмостився Луїс Енріке, видатний громадський діяч і літератор. Натовп роззяв чимраз ріс, зчиняючи дедалі більше шуму.

Завдяки своєму швейцарському годиннику доктор Теодоро не забарився ні на секунду. Елегантний, чепурний, із квіточкою в бутоньєрці — було видно, що він достоту важлива персона, кумасям від такого видива аж дух перехопило. Його чемно зустріла тітка Літа, він ґречно привітався з усіма присутніми і попрямував до виділеного для нього згідно з протоколом місця: на канапі, поруч із доною Флор.

Дона Флор красувалась у новій, зі смаком скроєній сукні, а її щоки від надмірної уваги пашіли сором’язливим рум’янцем. Але вона була дуже спокійна, навіть дещо стримана, і нікому й на думку не спало, яких зусиль їй коштувало приховати свою внутрішню боротьбу, хвилювання та покору, сумніви та сподівання, боротьбу, що так непогамовно вирувала цими тривожними днями. Невже нарешті настане край її похмурій скорботі, її розпачу і самотності? Невже це та нова сторінка її життя, сповнена щастя і любощів?

Доктор Теодоро сів на краєчок канапи, запала незручна, важка, урочиста пауза. Фармацевт зніяковіло роззирнувся: з нього не зводили очей численні гості, — а коли він зустрівся поглядом із доною Нормою і та всміхнулася, щоб хоч якось підбадьорити його, доктор Теодоро підвівся і звернувся до дони Флор та всіх присутніх, мовляв, його щастя не мало би меж, якби «дона Флор милостиво погодилася стати його нареченою, побратися й повінчатися з ним, вірно йти пліч-о-пліч тернистим шляхом життя, а він, заручившись її дружбою та підтримкою, забезпечить безтурботне райське життя…»

Такі достоту красномовні слова були гідні високого політичного діяча або вченого мужа, адже у промовистій риториці з доктором Теодоро ніхто не міг зрівнятися: «Який же він шляхетний і достойний», — подумала дона Марія до Кармо, яка серед усіх присутніх майже не була з ним знайома. Тимчасом фармацевт говорив далі, він невпинно наголошував, які прихильні до нього небеса, що він стоїть отут, оточений родичами та друзями жінки, яка стала сенсом усього його життя; як же шкода йому, що не змогли приїхати брат із сестрою його коханої, братова і шваґро, а особливо найрідніша людина, вірна та любляча, достойна щонайбільшого пошанівку, матінка дони Флор…

На таку несподівану згадку про дону Розилду дона Амелія мало не вдавилася сміхом: «Чекай-чекай, ще й тобі дістанеться любов вірної матінки…», та вона чемно прикрила рот рукою й відвернулася, шукаючи поглядом дону Норму чи дону Еміну.

Завершивши промову, доктор Теодоро в присутності таких вельмишановних свідків попросив руки дони Флор. З його вуст зринали чимраз палкіші слова, аж дона Норма не втрималася і заплескала в долоні, що неймовірно обурило сеу Сампайо: та де ж це бачили, щоб у такий урочистий момент та й аплодували?! А дона Флор себе опанувала, звелася на ноги, простягнула руку своєму нареченому й підставила для поцілунку щоку:

— Я погоджуюся вийти за вас…

Варто було йому легесенько торкнутися вустами до її щоки, як звідусіль залунали привітання, благословення, теплі обійми, а галаслива юрба знадвору ввірвалася в дім і налетіла на доктора Теодоро з докорами:

— От тобі й маєш — святий та безгрішний…

Святковий стіл угинався від наїдків та напоїв, а кумасі тільки й чекали запрошення, і першими кинулися до частунків. Марилда з покоївкою подавала домашні лікери: яєчний, фіалковий, смородиновий, з гуави та бразильської сливи, смаковиті аромати яких видалися фармацевтові знайомими, і він усміхнено зауважив:

— Лікери просто незрівнянні, язик можна проковтнути! Дуже схоже, що вони з монастиря Лапа, чи не так?

Такий знайомий йому цей присмак, в уяві відразу ж поставала затишна гостинна домівка й тепле, привітне спілкування. Втім, ці його припущення спричинили вибух сміху, ба навіть обурення: невже доктор Теодоро ніколи і краєм вуха не чув про кулінарні таланти дони Флор? Її неперевершений хист не обмежувався лише приготуванням їжі, вона мала авторський підхід до лікерів; а те чернече пійло з Лапа, Дестерро чи Пердоеса — то просто сиропи, солоденькі сиропи, що навіть поруч не стояли з лікерами вашої нареченої, сеу докторе…

Аптекар зніяковіло зізнався, що про лікери йому не випадало нічого чути, зате про винятковий кулінарний талант дони Флор — багато разів, як і про її школу, хоча, на жаль, насолодитися її шедеврами ще не доводилося. Тепер змушений буде надолужувати і, напевно, добряче розтовстіє.

Заручини видалися дуже щирими та невимушеними. Тепер мить, коли він опиниться в святе-святому цього дому, у спальні дони Флор, для доктора Теодоро була сповнена ще солодшого засмаку. Думка про це не давала йому спокою, адже він зовсім не знав, як підступитися до жінки, гадки не мав про той незвіданий період залицянь та пізнавання одне одного, а його інтимний досвід і взагалі давно зводився лише до спілкування з Отавіаною, що в неї за окрему плату він отримував приємну неквапливу бесіду, затишну обстановку, смачну їжу, лікери та постіль. Утім, він геть розучився пускати бісики, залицятися й кохати.

На прощання дона Флор знову підставила щічку нареченому для цнотливого (або, як вона і сподівалася, боязкого та несміливого) цілунку, аж раптом відчула, як він затремтів, коли торкнулася його вологих пальців. «Він точно, як і я, згоряє зсередини від жадання», — подумала вона.

Тієї ночі, аж до ранку, дона Флор марила тільки про нього. В її сні він постав смаглявим кремезним велетом, сильним, широкоплечим і непереможним, який взяв її, безвладну, силоміць.

Так почалося життя вдови у новому для неї статусі, статусі зарученої. Навколо тільки й гомоніли про це, всі одностайно були переконані, що аптекар і вдова створені одне для одного.

Спочатку дона Флор запропонувала була влаштувати весілля щонайменше за півроку. Це була одна з небагатьох пропозицій, проти якої був, власне, наречений. «Заждіть, посагу готувати не треба, інших питань до залагодження немає, то навіщо ж стільки чекати?» Підтримали доктора Теодоро і кумасі, тож доні Флор нічого не залишалося, тільки погодитися скоротити той трепетний, сповнений очікування термін до трьох місяців.

Три місяці затишного спокою, три місяці, за які наречені потроху звикли (і досить легко) одне до одного і ставали чимраз ближчі. Щовечора вони довго розмовляли, звісно ж, у присутності дони Норми або ще якоїсь подруги, обмірковуючи, як їм найкраще облаштувати майбутнє сімейне життя.

Житимуть вони в домі дони Флор, і не лише тому, що докторові Теодору було так зручніше — його аптека була за два кроки звідти, — але й тому, що дона Флор категорично відмовилася закривати школу, хоча доктор Теодоро і переконував, що в аптеці він заробляє цілком достатньо для пристойного життя. Якого милого продовжувати ті виснажливі заняття? Але дона Флор дуже звикла і певним чином навіть не уявляла свого життя без своїх галасливих, усміхнених учениць, без теплих промов і розчулених сліз при врученні диплому, та й ніде правди діти, залежати від чоловіка матеріально їй зовсім не хотілося. Тому ця тема навіть не обговорюється. Нізащо!

У решті питань вони змогли без проблем дійти згоди. Навіть коване ліжко, до якого дона Флор відчувала потаємну, приховану пристрасть і за долю якого відверто побоювалася — швидше за все доктор не захоче спати в ліжку, де стільки разів вони кохалися з Гульвісою — не стало навіть предметом обговорення. Вони вирішили крок за кроком скласти список необхідних речей, щоб можна було оновити оздобу будинку на їхній смак, (фармацевт, скажімо, попросив виділити для нього письмовий столик, за яким би зміг працювати), а коли зайшлося про спальню, наречений просто запропонував придбати новий матрац. Теперішні пружинні матраци просто чудові, він сам має такий, але односпальний.

А щодо ліжка, то варто хіба що пофарбувати його, все одно ж фарбуватимуть стіни і дещо з меблів. Оце, напевно, і все!

Так вони звикали одне до одного і дона Флор уже ловила себе на думці, що відчуває якусь навіть ніжність до цього спокійного і стриманого чоловіка, відповідального і, щоправда, трохи педантичного й подекуди занадто церемонного, але дуже делікатного, уважного і, безсумнівно, шалено в неї закоханого. Після зустрічей, на прощання, а він приходив щодня (вони дуже швидко відмовилися від тих безглуздих нісенітниць, що їх так висміювала дона Жіза, про три візити на тиждень), Теодоро легенько, несміливо цілував її. Його випнуті м’ясисті губи ледь торкалися вуст вдови, а їй так хотілося смачно вкусити ті губи, палко припасти вустами і забутись у справжньому поцілунку.

Якось увечері вони пішли в кіно, та, як це щоразу бувало, коли з ними йшов сеу Руас, вони, звісно ж, запізнилися; сеанс уже давно почався і в переповненому залі не вдалося знайти місць поруч для них трьох. Врешті дона Флор і доктор Теодоро опинилися в перших рядах, надто близько до екрана, зате без зайвих пильних поглядів збоку. Спершу вони, затамувавши подих, сиділи, взявшись за ручки, і намагалися стежити за сюжетом фільму, та потім він ніжно торкнувся до її вуст, але у відповідь отримав геть інший поцілунок. Це був перший для них взаємний, глибокий і справжній цілунок, пристрасне єднання чоловіка та жінки, що попередні спроби порівняно з цим були цнотливими цьомками. Крім того, до весілля залишався всього тиждень, один-єдиний тиждень і вони стануть подружжям перед Богом і людьми, тому той цілунок був також першим камінчиком, що зсунув ту кучугуру знічення та сором’язливості, яка так сковувала наречених.

Саме про такий поцілунок марила дона Флор безсонними ночами, у глибині душі погоджуючись з доною Жізою: на дідька терпіти, якщо до весілля всього кілька днів! Утім, ані вона, ні наречений про це навіть не обмовилися. Вони поцілувалися ще і ще раз, стискаючи руки одне одному. Цієї ночі вперше за багато місяців дона Флор спала спокійно.

Такий був шлях ніжної та соромливої вдови до її другого заміжжя. Зовсім іншими барвами почав вигравати її оновлений пофарбований дім, вітальня вилискувала в грайливих променях кришталевої люстри, а біля входу красувалася новенька вивіска з назвою школи. Інакше сприймались і переставлені старі меблі разом із недавно придбаними, як от письмовий стіл із кріслом-вертулькою; на кованому ліжку (тепер блакитному) красувався пружинний матрац. Зі стін вітальні зняли кольорові світлини дони Флор і її першого чоловіка, натомість з’явилася фотографія, на якій серед випускників факультету в чорній мантії було зображено фармацевта. Юний Теодоро радісно всміхався в об’єктив.

Не годиться, щоб у домі витав дух померлого, тому фотографію Гульвіси точно варто зняти — порадила дона Норма. Звісно ж, вона мала рацію, втім, дона Флор не хотіла залишати на стіні і свій портрет, адже на тій фотографії було геть мале, дурне дівчисько, крізь невинний погляд якого проступав глибокий слід недоспаних ночей, коли чекала чоловіка з казино. Зараз від тієї дівчинки вже й сліду не залишилося, у дзеркалі вона бачила статечну, врівноважену жінку, наречену доктора, людину, яка цілком заслужила на своє щастя.

Так усі навколо й казали: і гості, які заповнили церкву, серед них був і банкір Селестино, який запізнився так само, як і на перше весілля дони Флор. Щойно сутінки розлилися містом, а на небі забовваніли перші зірочки, звідусіль линув спів цвіркунів і кумкання жаб, наречені сіли в таксі, щоб відбути медовий місяць на смарагдовому березі затишної затоки Баїя-дос-Тодос-Сантос — всі присутні, навіть дона Розилда, одностайно стверджували:

— Цього разу вона не прогадала, нарешті дівчинка буде щаслива.