Дона Флор та двоє її чоловіків

Теоретичне заняття.

Інгредієнти (на 8 персон): склянка не розбавленого водою кокосового молока, склянка пальмової олії, кілограм крабів.

Для заправки: три зубчики часнику, сіль за смаком, сік лимона, коріандр, петрушка, зелена цибуля і дві ріпчасті, півсклянки солодкого оцту, перець, півкілограма помідорів. Згодом: ще чотири помідори, цибулина, перець.

Практичне заняття:

Натріть на тертці кілька цибулин, розтовчіть часник у ступці: цибуля і часник зовсім не смердять, зовсім, це, шановні, просто найдухмяніші овочі. Наріжте дрібно коріандр, петрушку, кілька помідорів, трохи зеленої цибулі і додайте половинку солодкого перцю. Вимішайте все з оливковою олією і дайте цій ароматній суміші настоятися. (Ці дурепи вважають цибулю смердючою, та що вони тямлять в істинних чистих пахощах? Гульвіса любив сиру цибулю, тому його цілунки обпікали).

Цілі краби слід гарненько промити в лимонній воді: так, щоб вимити весь бруд, але не позбавити їх запаху моря. Потім їх слід один за одним занурити в соус і викласти на сковороду. Залишки соусу обережно вилити на краби, але повільно, бо страва дуже делікатна.

(Ах, це ж була найулюбленіша Гульвісина страва!)

Візьміть чотири добірних помідори, солодкий перець, цибулину, наріжте все це кружальцями і красиво розкладіть на тарілці. Краби повинні настоятися зо дві години і як слід увібрати в себе соус. Потім поставте сковорідку на вогонь.

(Гульвіса завжди сам ходив купувати краби у свого постійного продавця на ринку…)

Коли краби будуть майже готові, додайте кокосового молока, і вже перед тим, як зняти їх з вогню, полийте пальмовою олією.

(Він щохвилини куштував соус, ніхто не мав такого витонченого смаку.)

Це найвишуканіша, найніжніша страва; хто зуміє її приготувати, може достоту вважати себе досконалою кулінаркою. Та якщо відчуваєте, що не впораєтеся, краще не беріться взагалі, адже не кожен має вроджений кулінарний хист.

(Це була найулюбленіша страва Гульвіси, ніколи більше не подам її до свого столу. Ніколи більше не вчепиться він зубами у краба, а губи його не пожовтіють від олії. Ах… ніколи більше він не поцілує мене! Ніколи більше не обпече моїх вуст своїм пекучим від сирої цибулі поцілунком!)

НА СЬОМИЙ ДЕНЬ ПО СМЕРТІ ГУЛЬВІСИ У ЦЕРКВІ СВЯТОЇ ТЕРЕЗИ ВІДБУЛАСЬ ЗАУПОКІЙНА СЛУЖБА, ЯКУ ВІДПРАВЛЯВ ДОН КЛЕМЕНТЕ НІҐРА; під куполом храму мерехтіла блакитно-прозора зоряниця, її світло линуло від моря, над яким височіло святилище. Церква нагадувала корабель, готовий відчалити від берега, — звідусіль лунали схлипування й співчутливий шепіт, адресований доні Флор, яка уклякла перед вівтарем, вся в чорному, у мереживній, позиченій у дони Норми, мантильї, що прикривала її волосся, заплакані очі та вервицю в молитовно складених руках. Одначе присутні перешіптувалися, співчуваючи їй не через втрату чоловіка, а тому, що свого часу вона його здибала. Схилившись перед вівтарем, дона Флор нічого не чула, немов у церкві не було нікого, крім неї, священика та духу покійного Гульвіси.

Перешіптування старих вівтарних щуриць, які ненавиділи сміх і радощі, піднімалося вгору разом із димом ладану і вже ставало загрозливим:

— Цей відступник і на молитву не заслуговує…

— Та якби не ця свята жінка, то, либонь, вечірку замість заупокійної влаштували, з танцями і всіма наслідками…

— Його смерть для неї справжнє звільнення…

Навіть дон Клементе, промовляючи біля вівтаря молитви зі стародавніх книг за душу покійного Гульвіси, всією своєю впокореною плоттю відчував у чарівливій атмосфері щойно зародженого світанку злісне вторгнення, демонічну присутність Люцифера або Ешу[9], радше таки Ешу, який упевнено розгулював собі під куполом. Чому вони не дають Гульвісі спочити з Богом? Дон Клементе добре знав небіжчика. Гульвіса любив прийти на монастирське подвір’я поговорити; вмощувався на кам’яну огорожу і розповідав різні історії, що не завжди були доречні серед святих стін, проте священик завжди уважно вислуховував його, адже цікавився і намагався зрозуміти життя кожного.

У коридорі між нефом та ризницею було споруджено щось на зразок вівтаря, де красувався вирізьблений з дерева ангел — скульптура невідомого автора XVII століття, — який дуже нагадував Гульвісу. Здавалося, Гульвіса був моделлю для скульптора: той же невинний і водночас безсоромний, ніжний і зухвалий вираз обличчя. Ангел стояв навколішках перед скульптурою святої Клари, пізнішої роботи у стилі бароко, і простягав до неї руки. Якось дон Клементе повів Гульвісу до вівтаря, щоб показати ангела; йому було цікаво, чи помітить той схожість? Побачивши ангела, Гульвіса розсміявся.

— Що тебе так розвеселило? — запитав священик.

— Нехай простить мені Господь, отче… Але чи вам не здається, що ангел клеїться до святої?

— Що, що він робить? Та що ти таке кажеш, Гульвісо?

— Ви мені, отче, вибачте, але в цього ангела обличчя зальотника… Він зовсім не схожий на святого… Погляньте лише на його очі… який хтивий погляд…

Повернувшись до вівтаря і піднявши руки для благословення, священик знову почув злісний шепіт: злий дух досі витає посеред нас! Ах, ці нечестиві вуста! Буркотливі, завше всім незадоволені баби! Жалюгідні і скнаристі старі діви на чолі з Розилдою, «Хай простить їм Господь, бо нескінченна є доброта його!»

— Скільки та бідолашна натерпілася від нього. Вона їла хліб, замішаний дияволом…

— Та їла, бо сама хотіла, хто їй винен… Чи не казала я їй і не раз… Якби не була така вперта, то послухалася б старшу… Я зробила все, що могла…

Так просторікувала дона Розилда, мати дони Флор, яка в своїх безкінечних напучуваннях радше скидалася на мачуху.

— Але ж ця красуня вперлася рогами… От — Бог свідок, — навіть чути нічого не хотіла, все робила по-своєму… І до кого притулилася, де собі прихисток знайшла…

Промовивши це, вона подивилася в той бік, де молитовно вклякла її сестра дона Літа, і додала:

— Замовляти панахиду для цього пройдисвіта — це все одно, що жбурляти гроші на вітер або ж набивати кендюх священику…

Дон Клементе махнув кадилом, пустивши пелехи ладану проти смердючого диявольського духу, що виходив із уст богомолок. Він зійшов з вівтаря, зупинився перед доною Флор, лагідно поклав руку їй на плече і сказав так, щоб його почуло це злісне, отруєне, трухляве збіговисько:

— Навіть грішні ангели знаходять собі місце поруч із Богом, у його благодаті.

— Ангел… Та будь він проклятий!.. Він був істинний виплодок пекла… — просичала дона Розилда.

Дон Клементе, ледь згорбившись, попрямував через неф до ризниці. У коридорі він зупинився перед ангелом, споглядаючи цю дивну скульптуру, де невідомий художник майстерно зобразив одночасно і грацію, і цинізм. Що відчував він тоді, що хотів втілити в цьому образі? Сповнений земних пристрастей, ангел розпусним поглядом пожирав бідну святу. «Хтиві очі, — як зауважив тоді Гульвіса, — нахабна посмішка, безсоромний вираз обличчя». Точнісінько як у Гульвіси. Такої схожості дон Клементе ще ніколи не бачив! Та чи не помилився він, дон Клементе, поспішивши долучити Гульвісу до благодаті Господньої?

Він підійшов до вибитого у кам’яній стіні вікна і глянув на подвір’я монастиря. Тут зазвичай Гульвіса сідав на огорожу, біля ніг його хлюпало море, по якому снували вітрильники. Тоді він казав:

— Якби Господь був всемогутній, отче, то зробив би так, щоб «17» виграло дванадцять разів поспіль. Оце справді було б чудо із чудес! Я прийшов би тоді сюди і засипав усю церкву квітами…

— Господь не грає в ігри, сину мій…

— Тоді, отче, як він може знати, що добре, а що погано. Його не проймає та агонія, яку відчуває гравець, коли бачить, як крутиться кулька рулетки, коли він ризикує останньою фішкою і серце його от-от вистрибне з грудей…

І довірливо, немов про секрет, відомий лише йому і священику, Гульвіса питав:

— От звідки Господові таке знати, отче?

Тим часом дона Розилда, стоячи на паперті, пасталакала далі:

— Викинуті на вітер гроші… Ніяка заупокійна не врятує того волоцюгу. Бог справедливий!

Із глибини церкви, попід руку з доною Жізою та доною Нормою, вийшла Дона Флор у мантильї, що приховувала її згорьоване лице. У блакитному і прозорому ранковому повітрі плив храм, немов кам’яний корабель.

ЛИШЕ ДО ВЕЧОРА КАРНАВАЛЬНОГО ВІВТОРКА ЗВІСТКА ПРО СМЕРТЬ ГУЛЬВІСИ СЯГНУЛА Назаре-дас-Фаріньяса, де жила дона Розилда в домі свого одруженого сина-залізничника, отруюючи життя невістці, яку перетворила на свою рабиню. Не гаючи часу, вона вирушила в Баїю післякарнавальної Попільної середи[10] — такої ж нудної, як і сама дона Розилда, якщо вірити її зятю, Антоніо Мораїсу. Він завжди казав про неї: «Це не жінка, а післякарнавальна Попільна середа, вона вбиває будь-яку радість». Прагнення якомога менше спілкуватися з тещею, безсумнівно, було однією з причин, чому Мораїс уже кілька років жив у передмісті Ріо-де-Жанейро. Вправний механік, він прийняв запрошення свого друга і подався шукати щастя на півдні, де досягнув неабияких успіхів. Навіть під час відпустки він волів не з’являтися в Баїі, «поки ця мегера отруює там повітря».

Утім, дона Розилда не відчувала ненависті ні до Антоніо Мораїса, ні до невістки. По-справжньому вона ненавиділа тільки Гульвісу, і ніколи не могла пробачити доні Флор її заміжжя — результату підлої змови проти авторитету і рішень дони Розилди. Щодо старшої дочки Розалії, то хоч дона Розилда і не була в захваті від її вибору, але не перешкоджала почуттям молодят і не була проти їхніх заручин. Із зятем та з невісткою вона не знаходила спільної мови, бо за своєю природою просто не могла не докучати ближньому, і якщо не сперечалась із кимось, то почувалася порожньою і нещасною.

Гульвісу ж вона зненавиділа ще відколи він залицявся до її доньки, розставляючи тенета брехні та зваб, у які заплутував дону Флор цей осоружний претендент на її серце. Вона навіть імені його не могла чути. «Була б у нас справжня поліція, цей негідник давно сидів би у в’язниці», — повторювала вона щоразу, як їй нагадували про зятя, цікавлячись, як у нього справи, чи переказували вітання.

І коли вона вряди-годи навідувала дону Флор, то перетворювала свої візити на справжнє пекло і мучила її розмовами про шахрайські витівки Гульвіси, про його розпусні походеньки та безперервні скандали.

Ще стоячи на борту пароплава, вона розчахнула свої гидомирні вуста і прокричала доні Нормі, яка на прохання дони Флор зустрічала її:

— Нарешті той проклятущий відкинув ратиці!

Пароплав причалював, набитий нетерплячими пасажирами з клунками, кошиками, торбами, всілякими пакунками і сумками з фруктами, маніоковим борошном, картоплею, солодким маніоком, вудженим м’ясом, капустою і гарбузами. Спускаючись трапом, дона Розилда не переставала викрикувати:

— Цьому каторжанському виродку давно пора було на той світ!

Дона Норма розгубилася. У присутності дони Розилди вона завжди знічувалася так, аж земля пливла з-під ніг. З самого ранку співчутлива сусідка прийшла в маленьку гавань, готова підтримати і підбадьорити згорьовану тещу, сподівалась побачити її в жалобі і в сльозах, надіялася побідкатися разом на непевну долю: сьогодні людина жива і сповнена енергії, а завтра вже лежить в труні…

Вона б вислухала її скарги, втішила дону Розилду, порадила б скоритися волі Господа, який відає, що творить. А потім вони, мати і близька подруга дони Флор, обговорили б, як тепер жити вдові, яка зосталася сама-самісінька на білому світі, а ще ж така молода. Ось до чого готувалася дона Норма. Усі її жести, слова, рухи — все було винятково щире і співчутливе: її поведінка не мала жодної показовості. Дона Норма звикла перейматися долею всіх, хто її оточував; вона була за своєрідну швидку допомогу для сусідів, які приходили в її дім, найкращий на вулиці (якщо не брати до уваги дім аргентинця Бернабо, власника керамічної фабрики, до слова, — аж занадто розкішний), щоб позичити грошей з нагоди якогось свята, солі, перцю чи навіть дещо з її одягу, щоб покрасуватися на святі:

— Доно Нормо, мама просила позичити у вас горнятко пшеничного борошна для пирога. Вона потім вам віддасть… — казала Аніна, молодша дочка доктора Івеса, який жив неподалік. Його дружина, дона Еміна, співала арабські пісні, акомпануючи собі на роялі.

— А хіба ж твоя мама не була вчора на ринку? Але ж роззява!.. Одного горнятка вистачить? Приходь іще, як не вистачить…

Або ж негреня з дому дони Амелії кричало своїм пронизливим голосом:

— Доно Нормо, господиня звеліла попросити у вас чорну краватку-метелик сеу Сампайо, бо краватку сеу Руаса міль поїла…

Іноді приходила дона Різолета і драматичним, із придихом, голосом благала:

— Нормінья, Бога ради, допоможи мені…

— Що сталося, жінко?

— Якийсь п’яний сів біля мого дому, і я не можу увійти, що мені робити?!

Дона Норма йшла туди і, впізнавши того халамидника, всміхалася:

— Так це ж Бастіо Кашаса, людоньки добрі… Агов, Бастіо, вставай дорогенький, відіспишся онде в гаражі за будинком…

І так увесь день: хтось просить позичити грошей, хтось допомогти вгамувати чергового божевільного, хтось — доглянути хворого. Ще дона Норма безкоштовно робила уколи, конкуруючи з лікарями й аптекарями, не кажучи вже про ветеринарів: кішки з усіх околиць сходилися, щоб у темних закутках її дому народити кошенят, бо знали, що там вони і їхній виплодок будуть у теплі та безпеці. Окрім цього, дона Норма поширювала зразки лікарських засобів, що їх видавав їй доктор Івес, кроїла сукні та моделювала одяг — у неї був диплом кравчині, писала листи за неписьменних служниць, давала поради і вислуховувала скарги, допомагала організувати весілля, була хорошою свахою, словом, залагоджувала найрізноманітніші проблеми. Дні поспіль вона отак збувала у клопотах і не раз чула від Зе Сампайо:

— Що ж ти літаєш, мов ошпарена, навіть телевізор не подивишся… — і приречено запихав до рота великий палець.

Добросерда дона Норма готувалася щиро обійняти згорьовану дону Розилду, підтримати і втішити її. А та поводилася так абсурдно, ніби зятева смерть була для неї якимось святом. Ось вона спускається трапом, тримаючи в одній руці стандартний пакет добре висушеного ароматного борошна з Назаре-дас-Фариньяс і кошик, де полохливо борсаються придбані на борту пароплава краби; в іншій руці — сонцезахисна парасолька і валіза. То ще добре, подумала дона Норма, що та валіза невелика, отже, вона тут ненадовго, а отой маленький дерев’яний баульчик вона зазвичай бере, коли їде на кілька днів. Дона Норма поквапилася їй назустріч, щоб допомогти і скорботно обійняти, висловивши співчуття: вона ні за що на світі не відмовилася б від виконання свого сумного обов’язку.

— Співчуваю вам…

— Співчуваєте? Мені? Е ні, дорогенька, прибережіть для інших свої ввічливі балачки! Як на мене, то він давно міг би вже піти на той світ, тож не відчуваю жодної втрати і про його смерть анітрохи не шкодую. Нарешті знову можу вільно зітхнути і сказати, що в моїй родині немає виродків. Але яка ганьба, хіба ж ні? Теж мені, знайшов коли померти — посеред Карнавалу, ще й у карнавальному костюмі… ніби навмисне…

Вона зупинилася перед доною Нормою, поставила на землю валізу, кошик, пакунок і, з голови до ніг змірявши її поглядом, не втрималась від шпильки:

— Не хочеться лестити, та ви, скажу вам, добряче погладшали… Справжня сучасна красуня, така собі пухкенька, просто не дівка — золото, приємно глянути, тьху-тьху, щоб не зурочити…

Дона Розилда поправила кошик, з якого намагалися втекти краби, і продовжила у тому ж дусі:

— Оце я розумію: жінка не повинна ганятися за мінливими модними тенденціями… Погляньте лише на тих божевільних, які морять себе голодом, щоб схуднути, а потім від сухот лікуються… А ви…

— Та невже, доно Розилдо?! А я вже була подумала, що хоч трохи схудла… З такою суворою дієтою, як у мене… Вже місяць не вечеряю, вже й забула смак улюбленої квасолі…

Дона Розилда зміряла її критичним поглядом:

— Ой, щось не схоже, дорогенька…

Узявши речі, вони попрямували до підіймача Ласерди. Дона Розилда не вгавала:

— А як там сеу Сампайо? Далі тільки й валяється у ліжку? У житті не бачила такого лежня. Як старий пес, їй Богу…

Доні Нормі не надто сподобалося таке порівняння, і вона лагідно спробувала заперечити:

— Нічого не вдієш, такий уже вдався…

Однак дона Розилда не схильна була прощати людських ґанджів:

— Та Боже збав!.. Мати такого нахабного чоловіка, як у вас, це кара небесна, чесне слово. Ось мій, наприклад… царство небесне моєму Жилю… Певна річ, він був далеко не святий і не якийсь особливий… Та порівняно з вашим… Ах, люба моя, кажу вам: я б на вашому місці точно не витримала… Чоловік, який нікуди не виходить, ніде не буває, впирається і завжди стирчить перед телевізором…

Дона Норма спробувала повернути розмову до головної теми: зрештою, дона Розилда втратила зятя і саме тому приїхала в Баїю. Про цю трагічну подію і слід було говорити, до такого спілкування дона Норма і готувалася:

— Флор досі дуже згорьована і пригнічена. Їй стільки всього довелось пережити…

— Бо вона незграба і розтелепа. І завжди така була — як не моя дитина, їй Богу. Мабуть, у батька вдалася. Ви не знали покійного Жиля? Не хочу набивати собі ціну, але за господаря в домі завжди була я. Бо ж він був ні риба ні м’ясо, ні каптан ні ряса — все доводилося вирішувати мені. А Флор — таке ж як і її таточко, таке ж слабодухе і безвольне; інакше хіба ж змогла б вона стільки часу терпіти свого чоловіка?

Дона Норма зробила висновок, що якби покійний Жиль не був таким тюхтієм, він би точно не зміг довго терпіти своєї дружини, і поспівчувала тяжкій долі батька дони Флор. А самій доні Флор тепер світили постійні візити матері і, — хтозна? — а раптом вона вирішить переїхати до овдовілої дочки, порушивши теплу і дружню атмосферу, що панувала в їхньому кварталі.

За життя Гульвіси візити дони Розилди до дони Флор були на диво короткі, вона намагалась якнайшвидше наговорити на зятеву адресу паскудств і вчасно, поки не з’явився той бісів негідник зі своєю вульгарщиною, вирушити додому. Доні Розилді ніколи не вдавалося взяти над ним гору, вона не здатна була навіть роздратувати Гульвісу, який, щойно побачивши тещу, вибухав веселим сміхом і поводився так, ніби вона була для нього найдорожчою і найбажанішою гостею:

— Ви тільки погляньте, хто до нас завітав! Моя люба теща, моя друга матуся, серденько моє золоте, моя милосердна голубонька! А як там ваш язичок, добре підгострили? Сідайте сюди, моя пресвятая матінко, поруч зі своїм коханим зятечком, покопирсаймося разом у смітті Баїї…

І він вибухав гучним і завзятим сміхом, як цілком задоволена життям людина. Якщо його не засмучували прострочені векселі, нескінченні борги, постійний брак грошей і вічні пошуки їх на гру, то невже теща могла зіпсувати йому настрій? Вона ще до заміжжя дони Флор ненавиділа майбутнього зятя за його незмінно добрий гумор і за ставлення до неї.

Розлючена, вона покидала поле битви під гучний веселий регіт Гульвіси і відігравалася на Доні Флор, всіляко ганьблячи її позаочі на жвавих пліткарських посиденьках:

— Ноги моєї більше не буде в цьому триклятому домі, бісова дочко! Атож, залишайся зі своїм щеням отим… чоловіченьком, нехай він і далі ображає твою матір, яка виплекала, вигодувала тебе своїм молоком… Я йду, бо ще, не дай Боже, поб’є мене… А я, на відміну від тебе, зовсім не люблю ходити у синцях!..

Здавалося, дзвінкий сміх Гульвіси переслідував її навіть на вулиці, лунав у кожному закутку, і від його глузувань у дони Розилди голова йшла обертом. Якось вона була вкрай ошаліла, забувши про свій статус скромної вдови, і просто посеред залюдненої вулиці обернулась до вікна, з якого реготав її зятьок, і жбурнула в нього мало не цілою в’язкою бананів, оскаженіло сиплячи при цьому зневажливими та лютими словами:

— На тобі, скотиняро така, встроми собі їх сам знаєш куди!..

Це обурило перехожих, високоповажного професора Епамінондаса, наприклад, чи красуню дону Жізу.

— Геть не здатна себе опанувати… — осудливо промовив професор.

— Якась істеричка… — підтримала його вчителька.

Попри те, що дона Норма добре знала дону Розилду і не раз була свідком її лютих сварок, попри те, що вона вже звикла до її єхидства та уїдливості, пропри все це, стоячи там, у черзі до підіймача, дона Норма дивувалася.

Вона уявити не могла, що відраза тещі до зятя може сягнути таких масштабів; навіть після його смерті дона Розилда не сказала про небіжчика жодного співчутливого слова — нехай і нещирого, просто щоби підтримати розмову. Навпаки, вона не вгавала:

— Тут аж дихати стало легше після того, як сконав той пройдисвіт…

Дона Норма більше не могла стримуватися:

— Ну як можна таке казати! Ви, мабуть, дуже зла на Гульвісу?

— Ще б пак! А хіба нема з чого злитися? Волоцюга без копійки за душею, п’яниця ще й гравець… І воно влізло у нашу сім’ю, замакітрило голову моїй дочці і забрало нещасну з рідного дому, щоб жити на її гроші…

Звісно, він був п’яниця, гравець, нероба і поганий чоловік, міркувала дона Норма, але ж як можна так ненавидіти людину після її смерті? Хіба ж не личить, із поваги до мертвих, забувати всі їхні гріхи? Та дона Розилда була геть іншої думки:

— У нього язик повертався називати мене старою каргою, він ніколи не ставився до мене з повагою, насміхався… Обдурив мене, обвів довкола пальця, пошив мене в дурні, заподіяв мені купу неприємностей… І це я маю забути все тільки тому, що він мертвий і на цвинтарі? Лише тому?

ВІДІЙШОВШИ У КРАЩИЙ СВІТ, ПОКІЙНИЙ ЖИЛЬ, ТОЙ БЕЗХРЕБЕТНИЙ ТЮХТІЙ, покинув свою сім’ю у дуже скрутному, майже безвихідному становищі. У цьому разі фраза «відійти у кращий світ» мала аж ніяк не переносне, а дуже навіть пряме значення. Хоч би що чекало його в таємничому потойбіччі — рай, сповнений променистого світла, солодкої музики та ангелів, чи похмуре пекло з киплячими казанами, вологий лімб, вічне поневіряння у сидеричних колах, а може, і просто небуття, — будь-який із цих варіантів був кращий за його подружнє життя з доною Розилдою.

Худий і небалакучий, чимраз змарніліший і мовчазніший, сеу Жиль утримував сім’ю, продаючи не надто ходові товари, — це приносило скромний дохід, якого заледве вистачало на щоденне існування: буденні витрати, оплата квартири на другому поверсі на Ладейрі-до-Алву, одяг дітям; а також потурання буржуазній чваньковитості дони Розилди з її примхливими забаганками, прагненням жити у розкоші, як найзаможніші сім’ї, з її заповітною мрією потрапити у світські кола і належати до них. Доні Розилді здавалися огидними більшість її сусідів, обділених, на її думку, долею — продавці, державні службовці, касири та кравчині. Вона зневажала цих плебеїв, які не вміють приховати своєї бідності, цуралася їх, пихато поводилася з ними, вважаючи, що потрібно виявляти повагу лише «респектабельним родинам» — про це вона не раз казала покійному Жилю, спіймавши чоловіка на гарячому, коли він смакував пивце в компанії Казузи Безодні, лотерейного маклера і вимагача, якого вважали філософом і чи не найлегковажнішою людиною в кварталі. Прізвисько Безодня йому дали не випадково, Казуза любив випити, і його ненаситну горлянку можна було порівняти лише з безоднею.

Чому ж сеу Жиль не бажав спілкуватися з доктором Карлосом Пассушем — затребуваним лікарем, з інженером Вале — впливовою особою в секретаріаті Транспортного відділу, з телеграфістом Пейшоту — літнім паном, який збирався на пенсію, досягнувши неабияких висот у поштовому відомстві, з молодим журналістом Насіфе, який отримував чималий прибуток від «Сучасного торговця» за, якщо вірити рекламі, «невтомний захист інтересів баїянської комерції»? Насправді всі ці люди були сусідами Жиля і належали до кола «респектабельних сімей»… Недорікуватий Жиль не вмів навіть друзів обирати; якщо він не сидів із Безоднею в «Чудовій місцині», то грав біля дому Атенора Ліми в триктрак або в шашки, і це, либонь, була єдина радість у його житті. Цього Атенора Ліму, комерсанта з Табоане і одного з постійних Жілевих клієнтів, можна було б зарахувати до «респектабельних» сусідів, якби не його зв’язок, що про нього всі знали, з негритянкою Жувентиною, яка спершу служила у Ліми. Тепер вона весь час сиділа біля вікна, мала власну прислугу, словом, поводилася нахабно і зухвало, а її гучні передрачки з доною Розилдою чула вся Ладейра-до-Алву. А недолугий Жиль, всівшись просто на тротуарі брудної вулиці, люб’язно вітався з тією простолюдинкою, наче то була дружина священика чи судді.

Зусилля дони Розилди подружитися з впливовими людьми були марні: з сімейством Коста — нащадками помітного політичного діяча і власниками величезної плантації в Матата (іменем цього знаного політика було названо одну з вулиць, а його онук Нелсон став видатним банкіром і промисловцем); з сімейством Марінью Фалкау з Фейра-де-Сантани, в крамниці якого Жиль замолоду стажувався (сеу Жоау Марінью позичив йому грошей, щоб він міг переїхати до столиці), з доктором Луїсом Енріке Діас Таварес, директором відділу, що всі вважали його розумахою і який публікував свої статті в газетах, — його ім’я вона вимовляла з особливою гордістю і щоразу нагадувала про свій з ним родинний зв’язок: «Це мій кум, хрестив мого Ейтора».

Перебираючи ці солідні знайомства та ганячи Жілевих приятелів, вона драматично запитувала співрозмовників, сусідів, вулицю, місто і весь світ: чим же вона так завинила перед Богом, за що він покарав її чоловіком, не здатним забезпечити достойного життя, відповідного до її походження і кола друзів? В одних комерсантів справа процвітала, зростала клієнтура, продажі і вони отримували вагомі премії. Купували собі будинки або ж земельні ділянки, щоб потім будувати особняки. Інші навіть могли дозволити собі таку розкіш, як автомобіль, — наприклад, їхній хороший знайомий Розалву Медейрос, родом зі штату Алаґоас, який лише кілька років тому прибув із Масейо з порожніми руками, а тепер он їздить на власному «студебекері». Цей Розалву так запишався, що одного дня, проїжджаючи вулицею Чилі, не впізнав дону Розилду і мало не збив, коли вона з люб’язною усмішкою кинулася назустріч машині, щоб привітати успішного чоловікового колегу. Хоч як це дивно, той не лише її перелякав, а ще й, різко засигналивши, вилаяв:

— Що, на той світ закортіло, гадина колюча?!

За якихось три-чотири роки цей нахаба завдяки своїй хитрості та харизматичності заробив на фармацевтичних товарах на автомобіль, вступив до Баїянського тенісного клубу, зблизився з багатьма політиками і багатіями, словом, перетворився на важливу персону і он як задер носа! Дона Розилда скреготіла зубами: ну що ж їй робити з цим йолопом Жилем?!

А Жиль із зразками своїх товарів — шнурками, підтяжками, накрохмаленими комірцями і манжетами — волочився пішки або ж їздив трамваєм; він спеціалізувався на товарах, що давно вийшли з моди, обмежуючись старими магазинчиками з дріб’язковим крамом і вузьким колом клієнтів із передмість. Він не вмів вийти з цього замкненого кола і все життя тупцював на місці. Ніхто не вірив у його здібності, а сам він і поготів.

Якось він зрозумів, що втомився від постійних нарікань і скарг дружини, усвідомив, що всі його старання не приносять ані радості, ані результату. Порту, його шваґер, чоловік Літи — Розилдиної сестри, теж зі шкури ліз, щоб заробити на життя уроками креслення й математики в державному ремісничому училищі Паріпе. Щодня Порту їздив туди потягом, прокидаючись удосвіта і повертаючись пізно ввечері. Проте щонеділі він блукав вулицями міста зі своїми пензлями та фарбами, малюючи яскраві міські пейзажі, і це миле хобі дарувало йому стільки радості, що ніхто ніколи не бачив, щоб він був у поганому настрої або ж нудьгував. І одружився не на Розилді, а на Літі, бо, на відміну від сестри, вона була свята жінка, від неї ніхто ніколи не чув лихого слова ні про людину, ні про будь-яке живе створіння.

Жилеві не щастило навіть у шашках і нардах. Атенор Ліма сідав із ним грати, тільки якщо не було сильнішого партнера; а щодо сеу Зеки Серри, чемпіона кварталу, то він, навіть щоб просто вбити час, ні за що не погоджувався на такого нецікавого, посереднього та неуважного партнера. До того ж дона Розилда зажадала, щоб Жиль раз і назавжди перестав спілкуватися з Казузою Безоднею, який нещодавно вийшов із в’язниці і досі перебував під слідством, отже — дуже потребував співчуття, підтримки та опіки. І Жиль, наче та полохлива курка, оминав місця, де міг здибатися з Безоднею, покірно виконуючи наказ дружини.

Так і не досягнувши успіху в своїй жертовній праці, одного холодного і вологого зимового дня він підхопив пневмонію, хоч і в легкій формі — «навіть не двостороннє запалення легень», як іронічно зауважив д-р Карлос Пассос, — і покинув цю грішну землю. Тихо і мирно, стримано і несміливо покашлюючи. Будь-хто на його місці легко подолав би недугу, що була не надто загрозливіша за грип. Але Жиль втомився, о, як же він втомився! — так втомився, що йому, щоб померти, не захотілося чекати серйознішої і небезпечнішої хвороби. Менше того: про тяжку, престижну, важливу хворобу, а надто про дорогу, модну болячку — з тих, що про них писали в газетах, — він і мріяти не наважувався. Йому цілком достатньо було звичайної пневмонії. А тому, ні з ким не попрощавшись, він покинув свою тілесну оправу і поринув у вічний спокій.

УЖЕ ДАВНО ДОНА РОЗИЛДА ОСОБИСТО КОНТРОЛЮВАЛА ЇХНІЙ СІМЕЙНИЙ БЮДЖЕТ, щотижня видаючи чоловікові з комісійних, що він заробляв як торговий представник, кілька монет на трамвай і на сигарети «Ароматні» — з розрахунку пачка на два дні. Але відкладених грошей заледве вистачило на похорон, жалобне вбрання і витрати на поминки. Виручки від останніх чоловікових операцій майже не було, хіба якісь жалюгідні копійки, тож дона Розилда залишилася з сином-гімназистом і двома маленькими доньками — Флор допіру стала підлітком — без жодних засобів до існування.

І хоч дона Розилда була така як була — сувора, різка, свавільна і непривітна, — проте мала і позитивні якості. Рішуча і вольова, вона зробила все, щоб її діти здобули освіту, доклала максимальних зусиль, щоб утриматися в тому становищі, в якому їх покинув Жиль, і спромоглась не докотитися до халупи на Ладейрі-до-Алву або ж брудної кімнатки на Пелорінью.

З усією притаманною їй одержимістю дона Розилда зубами вчепилася в ту квартиру. Переїхати звідти в дешевше житло означало б для неї остаточно впасти в очах суспільства. Вона будь-що мала організувати все так, щоб Ейтор закінчив принаймні середню школу, знайти йому роботу, а також видати заміж дочок, і видати вдало. А щоб цього досягти, не можна було опускати рук, поринути в злидні або ж виставляти їх напоказ, утративши честь і сором. Адже понад усе на світі дона Розилда соромилася бідності, ах!, вона соромилася її так, що прирівнювала до злочину, що заслуговує на сувору кару.

Дона Розилда мала залишитись у квартирі на Ладейрі-до-Алву за будь-яку ціну. Так вона і пояснила зятеві, коли той приніс позичити їй заощадження дони Літи (слід віддати доні Розилді належне — незабаром усі ці гроші вона повернула у повному обсязі). Її не влаштовував ані будинок, який можна було винайняти казна-де, проте за помірною ціною, ані пристосований до життя підвал на Лапіньї, ні квартирка з двох кімнат у Портас-до-Кармо. Вона немов приросла до Ладейри-до-Алву, хоча за цю квартиру їй доводилося не надто дешево платити, надто овдовівши, не маючи жодних засобів для існування — ні великих, ні малих.

Звідти, з широких балконів другого поверху, вона могла дивитися на майбутнє з упевненістю: не все ще було для неї втрачено. Вона змінила свої попередні плани на життя, проте так і не відмовилась від своїх забаганок. Якби відразу опустила руки, покинувши впорядковану, добре вмебльовану квартиру з килимами та гардинами і переїхавши в будинок, що, наче вулик, набитий злиднями, їй назавжди довелося б розпрощатися з усіма своїми надіями і мріями. Тоді Ейтор стояв би за прилавком бакалійної крамниці, у кращому разі — магазину, й усе життя гибів на касі, та й дівчат спіткала би така ж доля, або ж іще гірше — подалися б кельнерками в бари та кафе терпіти зухвале ставлення господарів і відвідувачів, а звідти пряма дорога в бордель і на панель. Залишаючись у своїй квартирі, жінка ще могла опиратися цьому загрозливому майбутньому. Покинути її для дони Розилди означало здатися без бою.

Ось чому вона відмовилася від пропозиції Атенора Ліми взяти Ейтора на роботу. І навіть не вважала за потрібне довго сперечатися з Розалією, коли та заявила, що хоче влаштуватися секретаркою на рецепцію успішної фотостудії «Фото Elegante» на Байша-душ-Сапатейруш, де Андрес Ґутьєррес, смаглявий іспанець із підстриженими вусиками, вдосконалювався у найрізноманітніших виявах фотомистецтва: від миттєвих світлин три на чотири сантиметри для посвідчень особи і стандартних карток («готові через добу») до «незрівнянних кольорових портретів, справжніх шедеврів», зокрема групових знімків із хрестин, весіль, першого причастя та інших урочистостей, достойних пожовклої вічності у сімейних альбомах. Хоч би що ви побажали сфотографувати, на обрії відразу виникав Андрес Ґутьєррес зі своїм фотоапаратом і зморшкуватим помічником-китайцем вельми підозрілого вигляду і невизначеного віку. Ходили чутки — дійшли вони, звісно, і до дони Розилди, завжди охочої попліткувати про Андреса, його «Фото Elegante», його помічника і сферу їхньої діяльності, — начебто китаєць у запечатаних конвертах їхнього виробництва продає надзвичайно натуралістичні листівки «мистецького ню», що мають нечуваний успіх. Як стверджували пліткарки, для таких фото за якихось тисячу реалів позували бідні і легкодоступні молодиці. До того ж вони ще й задовольняли Андресові примхи, і хтозна, можливо, і примхи його китайця. Чого тільки не пасталакали про те фотоательє. Тому й не дивно, що дона Розилда накинулася на доньку, коли та наївно і захоплено повідомила їй про пропозицію іспанця:

— Ще раз таке почую і шкуру з тебе здеру… відгамселю, що боків не залатаєш, тварюко невдячна…

Андресу вона пригрозила буцегарнею, перелічивши всіх своїх «впливових» знайомих: як бодай іще раз підгребе до її дочки, то хай начувається, розпусний галісійський кнуряка, дона Розилда усе розповість поліції…

Андрес теж був не з тих, хто дасть собі в кашу наплювати, нахабний і запальний, як усі іспанці, він не поступався доні Розилді в зухвалості. Почав з того, що галісійським кнурякою, до того ж рогатим, був не хто інший, як батько дони Розилди; а він, Андрес, співчуваючи становищу сім’ї після смерті сеу Жиля, ґречного і доброго чоловіка, який, без сумніву, заслуговував на кращу дружину, вирішив запропонувати роботу дівчині, заледве знаючи її, з єдиним наміром допомогти, і що отримав натомість? А натомість біля дверей його студії реве оця істерична корова, та ще й погрожує, вигадуючи всілякі нісенітниці і підлі наклепи! Якщо вона негайно не заткне свою вигрібну яму, себто паскудний писок, то нехай краще відразу котиться під три чорти і то швиденько, бо він — поважний, законослухняний громадянин, справний платник податків і нащадок стародавнього андалуського роду — нікому не дозволить називати себе кнурякою… Байдужий до цієї суперечки китаєць копирсався сірником у своїх довгих закручених нігтях, про які чого тільки не вигадували балакучі пліткарки…

Правдою чи брехнею були ті захопливі історії про фотостудію, — дона Розилда не для того ростила доньок, виховувала їх і давала освіту, щоб вони потрапили в лапи якогось Андреса Ґутьєрреса, андалусця, галісійця чи китайця, біс його зна, хто він там насправді… Доньки були тепер єдиним важелем, що за його допомоги вона хотіла змінити хід своєї долі і підвищити свій суспільний статус. Вона не приставала на жодну пропозицію прилаштувати Розалію і Флор, хоч робили їх із найкращими намірами. Дона Розилда не бажала виставляти напоказ своїх дівчат і наражати їх бодай на щонайменшу небезпеку. Місце порядної дівчини — в сім’ї; її мета — заміжжя, так вважала дона Розилда. Дозволити донькам стати за прилавок нікчемної крамниці, піти працювати касиркою в кінотеатр або стати секретаркою стоматолога означало б визнати власну бідність і капітулювати; це було однаково, що всім показати свою огидну, гнійну, смердючу виразку! Нехай дівчата працюють, але вдома, набуваючи навичок, необхідних для нареченої або ж заміжньої жінки. І якщо досі ці навички — як і саме заміжжя — були просто важливою складовою планів дони Розилди, то тепер вони посіли основне, пріоритетне місце.

Поки сеу Жиль був живий, дона Розилда мріяла дати синові вищу освіту, вивчити його на лікаря, адвоката або ж інженера. Докторське звання і університетський диплом допомогли б йому долучитися до еліти, засяяти серед сильних світу цього. Докторський перстень на пальці Ейтора мав стати ключем, що відімкнув би перед ним двері вищого світу, цих далеких і недосяжних сфер Віторії, Канели, Ґраси. Братове становище допомогло б і її донькам знайти хороших наречених серед його товаришів із пристойних родин і забезпечило б дівчатам чудове майбутнє.

Жілева смерть майже унеможливила здійснення цього геніального плану. Ейтор тоді ще навчався в гімназії, йому залишалося два роки до закінчення, але вчився він посередньо і змушений був весь час перескладати іспити. А на які кошти їй було оплачувати довгі п’ять або й шість років навчання в університеті? Вона заледве змогла дотягти його до закінчення курсу в державній гімназії Баїї, де навчання було безкоштовне. Після коледжу ж йому не загрожує жалюгідна доля торгового представника, можливо, навіть вдасться отримати місце в банку або — чому б ні? — обійняти державну посаду, що гарантуватиме премії, соціальні гарантії та стабільність, підвищення платні і кар’єрне зростання, можливості, варіанти та інші блага. Цієї мети дона Розилда розраховувала досягти за допомогою своїх упливових знайомих.

Вона вже не сподівалася досягти висот, про які мріяла, не надіялася на докторське звання, на перстень, що свідчив про закінчення університету, — зі смарагдом, рубіном або сапфіром. Шкода, але нічого не поробиш. Її чоловік, цей мамула, своєю ідіотською смертю вкотре поламав її плани.

Зате новий план, що вона так детально склала у дні жалоби, йому вже не вдасться зруйнувати. Цього разу її козирним ключиком, що відмикатиме двері добробуту і комфорту, було заміжжя Розалії і Флор. Видати їх заміж («прилаштувати», як казала дона Розилда) і то якнайвдаліше, за аристократичних юнаків, нащадків багатих батьків, синів полковників-плантаторів або ж за комерсантів — бажано гуртової торгівля — зі становищем, грошима і великим кредитом в банках. І якщо цієї мети вона збиралася досягти, то не могло бути й мови, щоб послати дівчаток на якусь сумнівну роботу, виставляючи напоказ їхню бідність; адже коли дівчина красива, а її квітуча молодість погано прикрита, це може викликати неабиякі гріховні, ниці та непристойні бажання у багатіїв та поважних осіб і, звісно ж, спонукати до пропозицій, але аж ніяк не руки та серця.

Дона Розилда воліла, щоб доньки тихенько сиділи вдома, допомагали їй по господарству і своєю поведінкою підтримували принаймні видимість їхнього забезпеченого життя, себто і надалі справляли враження небідних і добре вихованих наречених. Коли дівчат запрошували в гості до їхніх знайомих на недільні ранкові чаювання або на дружні вечірки, вони були вбрані як з голочки, справжнісінькі благородні паняночки. Ощадлива дона Розилда рахувала кожну копієчку, ледь зводила кінці з кінцями, одначе терпіти не могла нечупарності, навіть у хатньому одязі. Доньки мали бути завжди бездоганно вбрані й готові будь-якої миті прийняти казкового принца, якщо той раптом з’явиться. І для цього дона Розилда не шкодувала зусиль.

Якось Розалію запросили на танці з нагоди дня народження старшої доньки впливового і заможного доктора Жоау Фалкау в його особняк із кришталевими люстрами, столовим сріблом і кельнерами у фраках. Серед запрошених — винятково вишуканий контингент, суцільні вершки суспільства, багатії й аристократи світу цього. І Розалія стала справжньою сенсацією того свята, її вбрання виявилося найрозкішнішим, аж привітна господиня дона Детінья не втрималася від похвали:

— Яка ж ви гарненька, Розаліє… Ну просто лялечка, красуня…

Вона і справді мала вигляд заможної вишуканої аристократки. Тимчасом на вечорі були присутні шляхетні дівчата, яким пощастило належати до місцевої знаті — лікарів і бакалаврів блакитної крові, держслужбовців і банкірів, крамарів і комерсантів. Матовий, блідий відтінок ніжної шкіри метиски, Розалія, здавалося, була найясніша серед цих чарівних баїянок, які вражали всіма відтінками смаглявості, — між нами кажучи, можна сміливо стверджувати, що на цьому вечорі були присутні найвитонченіші метиски і найпрекрасніші «білі» мулатки!

Дивлячись на Розалію, так елегантно вбрану, ніхто б і подумати не зміг, що сукню, яку всі так вихваляли, Розалія з доною Розилдою пошили власноруч, та й не лише сукню, а й решту аксесуарів, зокрема, вони перетворили старі зношені туфельки на новий сатиновий витвір мистецтва. Крім багатьох інших своїх талантів, Розалія мала хист чудово кроїти і шити, плести і вишивати.

Дівчата без сторонньої допомоги, а лише завдяки власним здібностям і залізному керівництву дони Розилди давали раду з усіма життєвими труднощами, Ейтор і далі навчався в коледжі, закінчуючи курс, вони вчасно платили за квартиру, за радіоприймач і нову плиту, ще й спромагалися відкладати на придане, весільні сукні, серпанки, гірлянди, адже постільна та спідня білизна і комбінації вже лежали у скринях.

Увесь цей крам дівчата ладували самі. На своїй швейній машинці на педалях Розалія шила на замовлення, викроювала сукні, вишивала витончені блузки. Флор готувала закуски і солодощі для сімейних свят і невеликих урочистостей: днів народжень, перших причасть. Якщо коником Розалії було шиття, то покликанням молодшої сестри була кухня. Здавалося, Флор має природжений хист готувати. Змалку вона навчилася пекти тістечка та виготовляти делікатеси, весь час крутилася біля плити, переймаючи таємниці кулінарного мистецтва у тітки Літи, чудової кухарки. Дядько Порту, Літин чоловік, окрім живопису, любив іще смачно попоїсти. Він обожнював каруру[11] і сарапател[12], життя б віддав за фейжоаду[13] і вправно стушковане овочеве козідо[14]. Спершу Флор навчилася пекти пиріжки з м’ясом і рибою, потім почала брати замовлення на комплексні сніданки та обіди, згодом навчилася сама складати рецепти і почала давати уроки кулінарії. І врешті-решт відкрила власну кулінарну школу.

Так вони і тягнули лямку — одна кроїла і шила, цілісінький день сидячи за швейною машинкою, інша — поралась у кухні біля плити, а дона Розилда справно керувала всім цим процесом. Жили скромно, розмірено, в очікуванні, коли на якомусь святі чи під час прогулянки з’являться раптом мандрівні лицарі, напаковані грошима і пишними титулами. Першою, під руку з нареченим, під вінець піде Розалія, а слідом за нею наречений поведе Флор, і обидві під звуки весільного маршу попрямують до вівтаря й увійдуть до кола сильних світу цього. Розалія — перша, бо вона старша.

Дона Розилда пильно вдивлялась у кожного, хто виникав на горизонті, очікуючи принца, всього у золоті, сріблі та діамантах. Іноді вона впадала у справжній відчай: а що, коли казковий принц так і не прийде? Адже саме пора йому з’явитися, не може ж вона все життя чекати, та й дівчата вже мріють про наречених. Он Розалії уже двадцять, а вона і далі невтомно крутить свою швейну машинку і, зітхаючи, поглядає у вікно — коли ж нарешті прийде по неї той герцог, граф чи барон? Це нестерпне чекання так затягнулося, аж Розалія вже мимоволі почала надумувати, як вона залишиться старою дівкою, а потім стане озлобленою, смердючою, буркотливою баберою, на що жартівливо натякав добрий дядько Порту, кепкуючи з аристократичних забаганок дони Розилди.

Часто Розалія мріяла, як зустріне судженого на вечірці, дорогою до тітки в Ріо-Вермельйо, на ранковому сеансі в кіно, за кермом автомобіля або ж — одягненого в біле з голови до ніг — на недільній регаті; він марився їй то веселим студентом, то серйозним ученим з товстими фоліантами під пахвою, то танцюристом, який хвацько виконував химерні па аргентинського танго, то романтиком, що млосно зітхає під звуки нічної серенади.

Дона Розилда теж чекала, і її нетерпіння посилювалося: коли, коли ж він з’явиться, той довгоочікуваний зять, мільйонер, лорд або лицар, доктор наук у чорній шапочці чи комерсант із Нижнього Міста, той какаовий або тютюновий плантатор, власник магазину чи бодай якоїсь маленької крамнички, або ж хоча б якийсь спітнілий ґринґо-бакалійник? Коли він нарешті з’явиться?

ОТАК ВОНИ І ЧЕКАЛИ… ТИЖНІ, МІСЯЦІ, РОКАМИ, ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ, ошатно вбрані, в охайній квартирі, а той жаданий лицар усе не з’являвся, як не з’являвся і молодий аристократ із Барри чи Ґраси, ні син какаового плантатора-полковника, ні успішний комерсант, ані галісієць, який розбагатів, важко працюючи на складах і пекарнях. Зате з’явився Антоніо Мораїс, власник ремонтно-механічної майстерні, майстер-самоук, у своєму робочому, чорному від мастила комбінезоні. З’явився він дуже вчасно, тому дівчата його з радістю прийняли. Розалія вже всі сльози виплакала, змирившись із долею самотньої старої дівки, а дона Розилда вже не мала сил цьому опиратися. Звісно, це не той зять, про якого вона мріяла, не зводячи очей із доньок, поки одна сиділа за швейною машинкою, а друга стояла коло розпеченої плити. Але з певних міркувань вона не могла більше протистояти загрозливому гніву і зухвалим витівкам своєї Розалії, отієї — кров із молоком — дівки, яка у її двадцять (з гаком) років щосили рвалася заміж.

І хоча Антоніо Мораїс не був ані багатий, ані впливовий, усе ж він працював не на когось, а мав власну, хоч і невелику, майстерню з постійною клієнтурою і заробляв достатньо, щоб утримувати сім’ю — дружину і дітей. Доні Розилді довелося змиритися з долею. А що було робити, як доля не залишала їй вибору?

На той час Ейтор за сприяння свого хрещеного доктора Луїса Енріке вже почав працювати на Залізниці Назаре і переїхав у Реконкаву[15], лише час до часу навідуючись у Баїю. На тій роботі перед ним відкривалися привабливі перспективи і доні Розилді не було чого за нього хвилюватись. Як і за Флор, яка успішно викладала кулінарне мистецтво дівчатам і жінкам, заробляючи гроші і здобуваючи репутацію хорошої викладачки. Тепер усі домашні витрати оплачувала переважно вона, тому що Розалія свої гроші витрачала на сукні, черевички і мережива — їй треба було дбати про зовнішність.

Антоніо Мораїс уперше помітив Розалію на денному сеансі в кінотеатрі «Олімпія»; того дня, крім двох фільмів і серіалу, власник кінотеатру сеу Мота вніс у програму виступ кількох зірок відомих театральних колективів, які гастролювали по провінціях і саме були проїздом у Баїї. Поки «Мірабел, чуттєва варшавська мрія», немолода вже, поважна полька, втомлена від війни, сцени і будинків розпусти, вертіла кістлявим задом на радість молодому поколінню, що проходило там школу життя, Антоніо Мораїс звернув увагу на дону Розилду та двох її дочок, які сиділи на сусідніх із ним місцях: Розалію у піднесеному очікуванні і Флор з її розкішними грудьми та стегнами.

Механік одразу ж відвернувся від пошарпаної «варшавської мрії», яка завзято вигиналася перед публікою. Грайливі очі Розалії зустрілися з його покірним поглядом. Вийшовши з кінотеатру, Антоніо дійшов услід за матір’ю і доньками до самісінької їхньої квартири на Ладейрі-до-Алву. На мить Розалія з’явилася на балконі і легенько всміхнулася йому тремтячими вустами.

Наступного дня по обіді Антоніо Мораїс млів у любовній знемозі, тиняючись по Ладейрі-до-Алву, час до часу зупиняючись навпроти будинку дони Розилди. Розалія, зачаївшись, обнадійливо дивилася на нього з вікна. Блукаючи то вгору, то вниз вуличкою, механік очей не зводив з її балкона і насвистував пісеньок. Через деякий час Розалія у супроводі Флор вийшла з дому. Непевним кроком Антоніо підійшов до них.

Дона Розилда, яка завжди була насторожі, помітила легкий флірт між ними ще в суботу у кінотеатрі. Зрозумівши, що охоплена пристрастю Розалія її не послухає, дона Розилда вирішила озброїтись інформацією про цього молодика. З’ясувала, що його добре знає сеу Атенора Ліма, який охоче розповів їй про хлопця тільки хороше: Антоніо Мораїс — вправний механік, майстер на всі руки, дуже працьовитий і має власну майстерню в Ґалес. У дев’ять років хлопчик втратив батьків під час автокатастрофи і залишився сам-самісінький, проте він не приєднався до Капітанів піску[16], життя на вулиці теж його не вабило. Він попросився помічником у майстерню негра Пе де Пілау, чудового механіка, зростом вищого за собор. У майстерні хлопчисько працював до сьомого поту, брався за будь-яку доручену роботу, ретельно вивчаючи цю справу. Сталої зарплатні не отримував, але йому дозволяли ночувати в майстерні і брати чайові, часто досить навіть щедрі. Він самотужки навчився читати і писати, у сеу Пе де Пілау перейняв ремесло, а вже юнаком, на свій страх і ризик, Антоніо спробував сам братися за дрібний ремонт. Мав спритні руки і ясний розум: не існувало секретів у роботі автомобільних моторів, що йому їх не цікаво було розгадати. Звісно, він не має ні освіти, ні статків, утім жоден механік не може з ним зрівнятися. У нього є свій стабільний заробіток і навряд чи доні Розилді вдасться знайти кращого чоловіка для Розалії, бо ж і вона не принцеса і не власниця какаових плантацій — немов ножем відрізав Ліма своїй пихатій і сварливій сусідці.

Інші знайомі підтвердили цю інформацію про Антоніо, і дона Розилда, порадившись зі своїм кумом д-ром Луїсом Енріке — який зажив слави мудреця і завжди давав тільки слушні поради — ретельно зважила всі «за» та «проти» і вирішила на користь механіка.

Авжеж, це не той зять, про якого вона мріяла, не принц блакитної крові з повними золота скринями. Та принаймні в його жилах текла благородна кров — його далеким предком був принц африканського племені Обітіко, який свого часу переїхав в Баїю рабовласником; проте з часом до благородної крові домішалася плебейська кров деградованих португальців і голландських купців, завдяки чому на світ і з’явився цей мулатик — симпатичний смаглявий хлопчина з приємною усмішкою. Не було в нього і повних золота скринь; заощаджених механіком грошей не вистачило навіть на невеличкий будиночок. Зате Розалія шаленіла від жагучої пристрасті і навіть чути не хотіла про сумнівне походження й убогі заощадження Антоніо, тож доні Розилді нічого не залишалось, як відступити перед доччиним бунтарством та агресією: Розалія зухвало відповідала матері і дратувалася через будь-яку дрібницю. І ось, під час п’ятого чи шостого вечірнього візиту, дона Розилда зауважила, що у накрохмаленому білому костюмі, капелюсі набакир і напастованих до блиску черевиках Мораїс мав пречудовий вигляд.

Закохані саме горнулись одне до одного, ніжно дивились одне одному у вічі, тримаючись за руки, мило шепотіли всілякі дурниці, аж раптом із холодної тіняви сходів своїм інквізиторським їдким голосом до них звернулася дона Розилда:

— Розаліє, доню, може ти познайомиш мене зі своїм залицяльником?

Тремтячим від страху голосом, ковтаючи слова Розалія представила зніяковілого Мораїса матері, яка, не церемонячись, одразу ж накинулася на нього:

— Моя дочка не фліртує з чоловіками наліво і направо, не підморгує їм на кожному кроці, за ручку з коханим сама не ходить, не для того я її виховувала, щоб вона розважалася з усякими галайдами.

— Але ж я…

— Той, хто хоче спілкуватися з моєю донькою, повинен спершу озвучити свої наміри.

Антоніо Мораїс запевнив дону Розилду, що в нього лише серйозні наміри щодо Розалії, що він уже не якийсь хлопчисько і не збирається нікого обманювати. А потім із готовністю та виваженістю дав відповіді на весь ретельно спланований допит дони Розилди, яка з перших вуст переконалася в достовірності отриманої про нього інформації, особливо стосовно доходів від майстерні.

Дона Розилда врешті схвалила їхнє спілкування, й механіку було офіційно дозволено приходити вечорами до них на ґанок, де відтепер Розалія чекала на нього, сидячи на стільці. Дона Розилда з вікна ревно пильнувала сімейну честь: не на втіху різним гульвісам виховувала вона своїх дочок. Тому, щойно Мораїс ледь торкався тремтячою рукою до ніжної дівочої долоні, зверху відразу чулося докірливе кахикання дони Розилди:

— Розаліє!

Тому не дивно, що механік поквапився з заручинами, бажаючи якомога швидше отримати повну свободу дій і звільнитися від цього нестерпного контролю. Тепер наречений став частіше бувати в їхньому домі, ходити з Розалією в кіно на недільні ранкові сеанси, куди з ними незмінно вирушала Флор, яка повинна була пильно стежити, щоб закохані не цілувалися і не горнулися одне до одного; дона Розилда вимагала максимальної поваги до доньки. Але Флор не була підлою нишпоркою; чудово розуміючи і підтримуючи сестру, вона відверталась спиною від неї і майбутнього шваґра, поринала з головою у фільм, жувала цукерки і не звертала жодної уваги на закоханих, охоплених пристрастю палких поцілунків.

Як до, так і після заручин дона Розилда намагалася поводитися якомога люб’язніше, щосили приховуючи не надто світлі сторони свого кепського характеру. Їй будь-що треба було видати доньок заміж, а з Розалією й чекати вже не було коли, бо ж дівчат на виданні було хоч греблю гати, а юнаків сильно бракувало. І дона Розилда прекрасно розуміла, що видати доньок заміж — нелегка справа. До того ж майже всі її знайомі вважали, що механік — хороший варіант. А дона Ельвіра, мати трьох набурмосених, тілистих незайманок, приречених на довічну безшлюбність, навіть підсилала їх свататися до Мораїса. Ті шерепи обступили бідолашного, відверто і багатообіцяльно посміхалися йому, але затягнути Мораїса в ліжко їм не вдалося. До того ж, міркувала дона Розилда, Мораїс працьовитий і вихований, тож після одруження його не важко буде прибрати до рук, щоб слухався любу тещу. Втім, тут вона помилялася: зять згодом її ще не раз здивує.

Яка насправді людина дона Розилда, механік дізнався лише після весілля. Вони вирішили всі разом оселитися на другому поверсі будинку на Ладейрі-до-Алву — дуже зворушливе та економне рішення: менше витрат іще й уся сім’я вкупі, адже здавалося, що ні Мораїс, ні дона Розилда й уявити не можуть, щоб жити окремо. Розалія була категорично проти цих безглуздих задумів, нагадуючи, що «сім’ю створити — своє гніздечко звити», але як могла піти проти солодкої ідилії матері та коханого?

Утім, не минуло й півроку після медового місяця, як з дони Розилди поперла її справжня сутність, і невдовзі зять уже казав знайомим: «Хіба лише Христос зміг би витримати життя поруч із доною Розилдою, та й то мав би спершу спробувати, бо, либонь, і Спасителю терпіння забракло».

Так і переїхали молодята туди, де дідько каже «добраніч», у Кабулу, далеко за місто. Мораїс волів їздити, стоячи на одній нозі в переповненому трамваї, що волочився, немов черепаха, та ще й протягом свого нескінченного шляху час до часу сходив із рейок, а тому весь час запізнювався; волів виходити з дому вдосвіта, щоб встигнути до відкриття в майстерню, розташовану поблизу Ладейра-дос-Ґалес; він ладен був жити в дрімучому лісі, де шипіли отруйні гримучі змії, панували Ешу і вільно блукали стежками містичні духи кандомбле[17], завдаючи людям усілякого лиха; він був згоден на будь-що, аби тільки не під одним дахом із тещею. Що йому якісь гримучі змії чи Ешу!

На другому поверсі будинку на Ладейрі-до-Алву залишилася квітнути лише юна Флор — чарівна дівчина з ніжним личком, високими грудьми і пишними стегнами — і дона Розилда, яка ставала чимраз уїдливіша й скаженіша. Після від’їзду Розалії всі свої надії і сподівання вона покладала лише на молодшу дочку; Флор була її останнім козирем у боротьбі за високе становище у суспільстві, в якій вона стільки разів зазнавала поразки.

Попри все, дона Розилда не втратила силу духу, не похитнулось її неухильне бажання піднятися вгору соціальною драбиною, що вела б її у світ багатіїв. Безсонними ночами (часто вона не могла заснути, вибудовуючи нові стратегії) дона Розилда твердо вирішила, що її молодша донька не дістанеться ще одному якомусь Мораїсу. Для Флор вона обере достойного чоловіка, справжнього аристократа, дипломованого лікаря або ж багатого комерсанта. Дона Розилда готова була чіплятися зубами і нігтями, щоб відвоювати той її останній бастіон. Такого, як із Розалією, вона більше не допустить. На відміну від Розалії, Флор була слухняна і розсудлива, її не лякала перспектива засидітися в дівках, вона не базікала щомиті про заміжжя і не обурювалася, коли мати заборонила їй фліртувати з пересічним службовцем, продавцем із крамниці дріб’язку і португальцями, які торгували в хлібному магазині. Вона спокійно корилася, не здіймала галасу, не замикалася в спальні, погрожуючи самогубством, як це робила Розалія, коли дона Розилда, дбаючи про її майбутнє, забороняла навіть щонайневинніше кокетство. І ось результат — Розалія заміжня за цим нікчемою, навіть не комерсантом, а простим механіком, робітником! Який жах! Та його становище у суспільстві ще нижче за їхнє! І нехай він хороший майстер, нехай непогано заробляє, нехай — хороший чоловік для її дочки, але річ у тім, що з ним Розалія не лише не піднялася вгору по суспільній драбині, а й опустилася ще нижче, завдавши чималих клопотів доні Розилді, яка, звісно ж, розраховувала зовсім на інше. О ні, з Флор усе буде інакше, більше дона Розилда так не помилиться.

Поки дона Розилда виношувала плани і будувала стратегії, Флор ставала дедалі відомішою викладачкою кулінарного мистецтва, зокрема баїянської кухні. Флор змалечку розвивала Богом даний талант, іще в дитинстві вона шаруділа рецептами і гримала баняками, переводила сіль, цукор і продукти на різноманітні соуси. Вона весь час діставала замовлення на баїянські страви, її часто просили допомогти приготувати ватапу[18] і ефо[19], мокеку[20] і шіншін[21] як для найбільших свят, так і для сімейних вечорів у тітки Літи й Дороти Алвес, де збиралося багато гостей, тому їжі готували з запасом. Згодом про талант Флор дізнавалося дедалі більше людей, до неї приходили по рецепти, а багатії запрошували до себе додому з проханням навчити готувати ті чи ті особливо складні страви, заправки та соуси. Дона Детінья Фалкау, дона Ліжія Оліва, дона Лаурита Таварес, дона Івані Силвейра та інші «впливові» сеньйори, дружбою з якими дуже пишалася дона Розилда, рекомендували її своїм подругам, тому Флор не сиділа склавши руки. Саме одна з цих вельмишановних пані подала ідею започаткувати школу, де проходитимуть теоретичні та практичні заняття, вона ж зголосилася платити за це, запевнивши Флор, що то достойна винагорода за працю чудової викладачки й до того ж хорошої подруги, а не оплата послуг кухарки. До таких улесливих хитрощів вдавалася Луїза Силвейра, знатна сержипійка, надзвичайно винахідлива і дворушна особа.

Але попри те, що школу вже було відкрито давніше, справжні уроки Флор почала давати лише після від’їзду Розалії й Мораїса в Ріо-де-Жанейро. Механік вирішив, що відстань між Кабулою й Ладейрою-до-Алву недостатня, і зажадав, щоб їх із тещею розділяв океан, — так сильно він зненавидів дону Розилду, цю «мегеру» або, як він любив казати, «цю чуму, війну і голод!».

Школа процвітала. Навіть пані з елітних районів Канели, Гарсії і Барри приїжджали опанувати секрети солодкої оливкової й пальмової олій; однією з перших зголосилася дона Маґа Патерностро, заможна, впливова пані, натхненна пропагандистка кулінарних талантів Флор.

Час збігав, спливали роки, а Флор не поспішала створювати сім’ю; дона Розилда вже починала турбуватися з цього приводу, адже її донька давно вже була не юна дівчина. Флор лише знизувала плечима і думала тільки про школу. Приїхавши якось до них у гості з Назаре, Ейтор — а його художні здібності завжди були очевидні — намалював кольору вивіску і повісив її на балконі:

Ейтор колись прочитав був у газеті чималеньку статтю про відкриття школи «Знання і мистецтво», засновану таким собі Анізіу Тейшейру, який нещодавно повернувся зі Сполучених Штатів. Замінивши у цьому модному словосполученні слово «знання» на слово «смак», він адаптував його відповідно до захоплень сестри. Поруч із вигадливими літерами красувалось елегантне тріо схрещених ложки, виделки та ножа, що вдало доповнювало загальну концепцію задуму. (Якби цей «витвір мистецтва» було створено нині, Ейтор цілком міг би влаштувати виставку своїх полотен і продати деякі з них за добрі гроші. Втім, у ті далекі часи залізничний службовець міг розраховувати хіба на похвалу матері, сестри та однієї з учениць Флор, дівчини з променистими очима на ім’я Селеста.)

Грошей, які Флор отримувала за уроки, цілком вистачало, щоб утримувати помешкання, а також на скромні витрати маленької сім’ї, усілякі побутові дрібнички і, звісно, їх відкладали на придане і на майбутнє весілля. Але насамперед ці заняття заповнювали час Флор і хоч трохи звільняли її від необхідності вислуховувати постійні нагадування дони Розилди про те, чого їй коштувало виростити і виховати двох доньок, і безперечно, про те, що Флор потрібно щонайшвидше знайти такого чоловіка, який витягнув би їх звідси, з тієї Ладейри-до-Алву, у краще, багате життя елітних районів Барри, Ґраси і Віторії.

Одначе, здавалося, Флор геть не цікавило ні кохання, ні заміжжя. На вечірках вона танцювала то з одним, то з іншим юнаком, вислуховувала компліменти, привітно всміхалася, та й по тому. Не зворушили її й пристрасні благання студента-медика, веселого паранайця, любителя розважитися і пофліртувати. Флор була байдужа до його залицянь, хоча дона Розилда так і загорілася: нарешті студент, майже бакалавр, шукає прихильності її дочки.

— Та не подобається він мені… — рішуче заявила Флор. — Якийсь наче пес коростявий…

Ані вмовляння, ані сварки розгніваної дони Розилди не змусили її змінити думку. Дона Розилда вже почала панікувати: невже повториться історія з Розалією, невже Флор така ж уперта, як її сестра, і сама обере собі нареченого? Дона Розилда звикла вважати, що у молодшої доньки характер покійного Жиля й вона будь-що підкориться материній волі, а Флор, бачте, і знати не хоче цього студента, який, до слова, незабаром закінчує університет, а його батько — відомий латифундист із Пара, власник пароплавів і островів, каучукових лісів і какаових плантацій, диких індіанських племен і довжелезних річок. Так це ж справжня, повна золота скриня! Дона Розилда вирішила дізнатися про нього більше і, вислухавши відгуки кількох знайомих, уже уявила себе власницею неосяжних просторів Амазонії, керуючи і віддаючи накази селянам-метисам та індіанцям. Нарешті з’явився той казковий принц, не марними виявилися її сподівання, не дарма вона стільки для цього пожертвувала. Вона припливатиме в Баїю на кораблі, а власники елітних будинків Барри і котеджів Ґраси всіляко їй догоджатимуть, улещуватимуть і підлабузнюватимуться.

Але Флор зі своїм ніжним округлим личком, матовою шкірою, милими ямочками на щоках лише здивовано дивилась на матір і втомлено та манірно повторювала:

— Не подобається мені цей хлопець… Він огидний, як самі злидні…

«Та що вона з біса собі понавидумувала? — сердилася дона Розилда. — Та вона поводиться так, ніби у шлюбі головне любов і краса, невже вона думає, що такі претенденти, як Педро Боржес, у чергу ставатимуть до неї на Ладейрі-до-Алву?»

— Люба моя царівно-королівно, любов приходить, коли люди починають жити разом, коли з’являються спільні інтереси, діти. А спочатку — головне, щоб не було огиди. Може, він тебе чимсь образив?

— Ні, боронь Боже. Він, мабуть, хороша людина. Та я вийду заміж лише за того, кого щиро покохаю… А Педро геть некрасивий… — Флор тонула у любовних романах із «Жіночої бібліотеки» і мріяла про небагатого білявого юнака, відважного і вродливого.

Із піною на вустах від люті дона Розилда так пронизливо заверещала, що відгомін їхньої суперечки було чути всім сусідам:

— Некрасивий, бачте! Та яке це взагалі має значення? Краса чоловіка, дуриндо ти безпросвітна, не в зовнішності, а в характері, в його соціальному статусі, в багатстві. Ти коли-небудь бачила, щоб заможний та й був непривабливим?

От дона Розилда нізащо не проміняла би цього некрасивого Боржеса (та не такий уже й огидний він був: високий, міцний, щоправда, з трохи грубуватим обличчям) на цілу юрбу зухвалих молодиків із Ріо-Вермельйо, у яких і в скрині пусто, і в кишенях не густо. Доктор Боржес — дона Розилда наперед присвоїла йому цей титул — не просто достойний юнак, що відразу видно з його манер, а ще й родом зі славетного сімейства з Пара, до того ж дуже багатий. Дона Розилда з’ясувала, що їхня резиденція в Белені — це справжній палац, де самих лише слуг з десяток осіб. Десяток, чуєш ти, недолуга, самовдоволена, вередлива нікчемо! Там усі підлоги і сходи — з мармуру. З мармуру! І, драматично простягнувши вперед руки, дона Розилда промовляла:

— Та де ж ти бачила, щоб заможний та й був непривабливий?

Флор усміхалася і на щоках знову красувалися її чарівні ямочки; заміж вона не квапилася і впевнено заперечувала матері:

— Ви, мамо, так кажете, ніби я якась дама, яка чоловіків за статками оцінює… Не подобається він мені і край!..

Боротьба за Педро Боржеса між роздратованою і щоразу все більш розлюченою доною Розилдою та її донькою, яка була спокійна, ніби нічого й не сталося, досягла свого апогею під час випускного балу Педро, куди він їх запросив.

Задля такої урочистої події дона Розилда вирядилася просто бездоганно: вся в блискучій тафті, набундючена, немов гордовита пава, з вишуканими воланами на рукавах й іспанською діадемою у волоссі вона мала досить смішний вигляд. Зате у Флор, вбраній у неперевершену ніжну мереживну сукню, того вечора відбою не було від кавалерів. Вона не пропустила жодної кадрилі, проте так і не подала найменшої надії новоспеченому випускникові.

Навіть тоді, коли напередодні від’їзду в далеку Амазонію Педро прийшов до них з візитом і, щоб справити краще враження, взяв із собою батька. Батька звали Рікардо; це був величний кремезний дядько з гучним, громоподібним голосом. На кожному пальці красувалося по кілька перснів — дона Розилда мало не зомліла, коли побачила стільки коштовних каменів. Один із них — величезний чорний діамант, який, мабуть, коштував щонайменше п’ятдесят тисяч реалів, о Матір Божа!

Рікардо розказував про свої володіння, про приручених індіанців, про каучукові плантації, словом, різні цікавинки з Амазонії. Потім розповів, який радий, що його син нарешті вивчився на доктора. І додав, що тепер лише мріє побачити сина у щасливому шлюбі з порядною, скромною і простою дівчиною; її гроші їх не цікавили, мовляв, заощаджено предостатньо; сказавши це, він заворушив пальцями і мерехтливий блиск діамантів осяяв вітальню. Він мріяв про невістку, яка подарує йому внуків, а ті заповнять веселим криком і теплом ту холодну розкіш мармурового палацу в Белені, де старий удівець Рікардо самотньо жив, поки Педро навчався. Отак розповідаючи, старий очей не зводив із Флор, немов очікував від неї слова, жесту чи бодай привітної усмішки (бо якщо це було не сватання, то дона Розилда тоді нічогісінько не тямила у таких речах). Дона Розилда тремтіла від емоцій та хвилювання: нарешті настала та благословенна мить, ніколи доти вона не була так близько до своєї мети… Вона дивилася на свою нікчемну доньку, очікуючи її скромної, проте впевненої згоди. Одначе та лише байдужо промовила:

— Я не сумніваюся, що знайдеться красива і порядна дівчина, згодна вийти заміж за Педро. Мені б лише хотілося, щоб весілля відбулося в Баїї, тоді б я все приготувала для банкету.

Педро Боржес, анітрохи не образившись, сховав куплену наперед золоту каблучку для заручин, а старий Рікардо кашлянув і змінив тему розмови. Дона Розилда відчула, що їй стає зле, вона задихається і її серце ось-ось вискочить із грудей.

Несамовитіючи з люті, вона вийшла з вітальні, боячись, що зомліє. Вона щиро зажадала смерті цій невдячній свинюці, яка ж вона ідіотка, це ж треба бути матері рідній таким ворогом, клята дурепа! Як вона наважилася відмовити докторові — тепер уже й справді докторові, — багатому юнакові, майбутньому власнику островів, річок, індіанців, мармурових особняків, коштовних перснів?! Та як вона посміла?!

Нездоланна стіна ненависті й ворожнечі, фатального нерозуміння та глухої злоби постала би між матір’ю й дочкою, назавжди об’єднавши їх і назавжди відокремивши одна від одної, якби невдовзі після Боржесового від’їзду на обрії не показався Гульвіса. Ах, порівняно з титулами, становищем, багатством і везінням Гульвіси — про що дона Розилда дізналася від нього самого і від кількох його друзів — Педро з усіма його маєтками, мармуровим палацом із десятком слуг і просторими землями, був просто жебраком.

ВІТАЛЬНО ВКЛОНИВШИСЬ, МІРАНДАУ З ОБЛИЧЧЯМ, СПОВНЕНИМ ПРИХИЛЬНОСТІ ТА СИМПАТІЇ, попросив у дони Розилди дозволу і сів біля неї на один із солом’яних стільців, розставлених по периметру зали. Вічний студент («постійний», виправляв він, коли йому нагадували про сьомий рік навчання в Школі Агрономії) витягнув ноги й акуратно розправив складку на штанях. Дивлячись на пари, які вигинались майже в акробатичних па аргентинського танго, він схвально всміхнувся: жоден танцюрист не міг зрівнятися з Гульвісою, жоден, то ж благослови його, Боже, і бережи від лихого ока, благаю! Мірандау був забобонний, але це не заважало цьому світлому мулатові в його двадцять вісім років мати репутацію послідущого ледаря і найпопулярнішої особи в борделях і гральних закладах Баїї.

Відчувши, що дона Розилда дивиться на нього, він обернувся, чарівливо всміхнувся і, окинувши її критичним поглядом, з жалем констатував: «Шарму позбавлена, до вжитку непридатна». І йшлося не про вік: Мірандау вже давно вніс у свій неписаний кодекс взаємин із жінками параграф, у якому йдеться, що зрілість у жодному разі не перешкода, інакше фатальних помилок не оминути. Жінки, яким уже перебігло за п’ятдесят, часто зберігають чарівну молодість і здатні до чудових перетворень та непередбачуваних рекордів. Він це знав із власного досвіду, тож зараз, дивлячись на вцілілі руїни дони Розилди, згадав величну пишноту Селії-Марії-Пії-дос-Вандерлей-і-Прата. Ця тендітна жінка була дамою з вищих прошарків суспільства, проте мала воістину шалений темперамент і не знала ніяких заборон і перешкод. У свої, як вона стверджувала, шістдесят із гаком років, будучи достоту ненаситною, вона невпинно наставляла роги, цілі хащі рогів, своєму чоловікові та коханцям. Маючи онучок бальзаківського віку і правнучок на виданні, вона залишалася палкою і нестримною коханкою, милосердно вдовольняючи (ще й як милосердно!) потреби молодих студентів. Мірандау примружив очі, щоб не бачити жінку, яка сиділа поруч, — цей скелет, до якого страшно доторкнутися й від якого нікуди не дінешся, — і щоб легше було згадати гаряче лоно і незабутній темперамент Селії-Марії-Пії-дос-Вандерлей-і-Прата і банкноти у п’ятдесят й сто тисяч реалів, що їх вона — вдячна, багата і щедра — тихенько засовувала йому в кишеню піджака. Але ж хороші були часи! Мірандау, першокурсник Школи Агрономії, допіру починав пізнавати науку, любощі, життя і Марію-Пію-дос-Вандерлей, облиту з голови до ніг справжніми французькими парфумами.

Мірандау розплющив очі й оглянув залу, йому так хотілось знову вдихнути незабутній аромат Маріїних парфумів; але поруч сиділа мерзенна шкапа — справжня відьма з зіпсованими зубами, обвислою шкірою і гулькою на голові, — яка уважно вивчала його своїми короткозорими очима. Стара потвора, від якої вже тхнуло тліном, духом підгнилого м’яса; Мірандау подумки вдихнув аромат парфумів, що досі зберігався в його пам’яті — ах, шляхетна Вандерлей, де ж ти зараз, моя шістдесятилітня красуне? Цій старій вочевидь не властиве милосердя, на яке ти була така щедра.

Але він був вихованою людиною й пишався цим, тож вічний студент не забув усміхнутися доні Розилді. Але ж яке страшидло, стара шкапа, висохла ропуха, якась таранька пересушена, фу, навіть уявити гидко… попри це Мірандау поводився ввічливо і ґречно з цією виснаженою матір’ю сімейства, поважною вдовою. У глибині душі він був порядною людиною, просто збився на манівці в гральних закладах та будинках розпусти. До того ж зараз у Мірандау був хороший настрій.

— Весела вечірка, авжеж? — звернувся він до дони Розилди, починаючи свій історичний діалог.

На всіх його гулянках завжди було одне і те ж. Спершу — приплив всеохопної, бурхливої радості. Світ здавався йому досконалим і неперевершеним, а життя легким і безтурботним. У такі хвилини він міг усе зрозуміти, всьому радів, легко знаходив контакт навіть із таким опудалом, як його сусідка. Він ставав дуже люб’язний, товариський, без угаву фантазував і вигадував щось цікаве. Забував про те, що він бідний студент, «вічний, спраглий до знань студент», як він сам себе називав і жив у цьому образі постійно, — натомість входив у роль молодого, успішного юнака, вдатного агронома і завзятого ловеласа. Він любив розповідати всілякі історії й робив це бездоганно, майстерно змальовуючи колоритні типажі і гостросюжетні ситуації. І не просто розповідав, а захоплено ділився кожною з таких історій, і йому не раз казали, що він цілком міг би стати відомим письменником.

Та якщо вечірка затягувалася, то до ночі весь його оптимізм і хороший настрій кудись випаровувалися і до кінця гулянки Мірандау починав нарікати на свою долю, безжально ганити себе і критикувати, згадуючи дружину — безневинну жертву його деградації, чотирьох дітей, які залишилися без їжі, і всю родину, якій загрожує виселення, поки він марнує життя в гральних кублах і борделях. «Я жалюгідний розпусник, ница падлюка». Таким був цей простий і порядний хлопець, коли його мучила совість. Утім, ця друга сутність Мірандау проявлялася досить таки рідко і тільки після дуже затяжних пиятик.

Проте зараз, о пів на дванадцяту ночі, на вечірці у майора Пержентино Піментела, відставного офіцера військової поліції штату, Мірандау був усім задоволений і сповна налаштований на душевну бесіду з доною Розилдою. Він щойно від пуза наївся, скуштувавши всі страви, а деякі навіть по кілька разів. Столи гнулися від усіляких баїянських наїдків.

Ватапа і ефо, абара[22] і каруру, мокека з крабів, креветок і риби, акараже і акаса[23], шіншін, рис із вудженим м’ясом і перцем, а крім того, гори смажених курчат та індиків, свинячі окости і смажена риба для тих недоумків, які ще не оцінили смак олії денде (Мірандау, набивши повні щоки їдла, запевняв, що не перевелися на цьому світі плюгаві добродії, здатні на будь-яку ницість). Цю неймовірну кількість їдла рясно запивали алуа[24] кашасою, пивом і португальським вином. Уже багацько років майор щороку влаштовував таке свято, дотримуючись суворої клятви вшановувати традиції кондомбле, відколи божества ориша врятували йому дружину, якій загрожувала смерть через камені в нирках. Він не жалів грошей, які цілий рік заощаджував і з радістю витрачав за один вечір. Отже, Мірандау наївся до гикавки — він любив попоїсти, а ще більше любив випити — і зараз, ситий, ледь дихаючи від такої кількості їдла й алкоголю, він жадав лише цікавої бесіди, що добре сприяє травленню.

У залі вирувало аргентинське танго під чудову музику Жоаузіньйо Наварро, найвідомішого піаніста Баїї. Деякі жителі з особливо витонченим музичним смаком, як, скажімо, суддя Кокейжо, вмикали радіо, тільки щоб послухати композиції у його виконанні. І чи, бува, не його гра на світанку в «Табарисі» змусила всіх забути про втому? Було дуже важко його запросити на приватні вечірки, адже часу на такі аматорські дрібниці він зовсім не мав. Одначе майорові він не міг відмовити і завжди приймав його запрошення, оскільки колись давно старий не раз ставав йому у пригоді.

Мірандау доброзичливо поглядав на пари, які кружляли у танці, аплодував неперевершеній грі Жоаузіньйо, всміхався сусідці і запевняв, що на цій вечірці немає фасонистіших юнаків, ніж він і Гульвіса. Потрапити на свято майора Тиририка (як прозвали хвацького Пержентино хлопчаки з Ріо-Вермельйо) вважалося майже непосильною місією, так, це нелегка справа і вдасться там опинитися чи ні було метою не одного парі. Мірандау був на сьомому небі від щастя: нарешті їм із Гульвісою вдалося подолати бар’єр, споруджений майором, нарешті важкі, замкнені на ключ дубові двері, що відчиняються лише перед запрошеними близькими і давніми друзями родини, розчахнулися й перед ними. Більше того, їх обох прийняли з розкритими обіймами майор і дона Аврора, його дружина, яка ще прискіпливіше за майора стежила, щоб їхній дім відвідували тільки гідні і шановні гості. А на вулиці жвавий натовп роззяв, які гідно програли парі та з гіркотою визнавали свою поразку, коли Гульвіса і Мірандау, перекинувшись кількома словами з майором Тиририкою, під гучні вигуки дони Аврори увійшли в будинок. І як же їм це вдалося?

Мірандау зітхнув, погладжуючи своє вщерть набите черево і блаженно всміхнувся. Повз нього протанцював Гульвіса, обіймаючи гарненьку пухкеньку мулаточку, справну дівку — кров із молоком! — бо ж хлоп не пес, на кістки не кидається — з виразними зеленими очима, ніжною бронзовою шкірою, розкішними стегнами і принадними грудьми.

— На диво доладна краля, неймовірна красуня. — Мірандау вказав на дівчину, з якою танцював його друг.

Старе опудало насторожилося, розправило свої всохлі груди і войовничо відказало:

— Це моя донька!

Мірандау не знітився.

— О, тоді мої сердечні вітання, сеньйоро. Відразу видно, що це порядна дівчина і з хорошої сім’ї. А мій друг…

— Хлопець, з яким вона танцює, — ваш друг?

— Чи мій це друг?! Та найкращий, сеньйоро, він мені за рідного брата…

— І хто ж він, дозвольте дізнатися?

Мірандау випростався в своєму кріслі, витяг із кишені напахчену хустинку, витер піт із масивного чола, а на його вустах розтяглась вдоволена усмішка, адже понад усе на світі любив вигадувати кумедні історії:

— Дозвольте мені спершу відрекомендуватися: доктор Жозе Родріґес де Мірандау, інженер-агроном, помічник інспектора в Головному Управлінні… — сердечно простягнув він руку доні Розилді.

Долаючи останній напад сумнівів, дона Розилда окинула співрозмовника ворожим поглядом. Утім, кмітливий Мірандау своєю відкритою привітною усмішкою вмів усунути будь-яку неприязнь, будь-яку недовіру і завойовувати прихильність будь-якого супротивника, навіть такого злісного і злоязикого, як дона Розилда.

Парентеза про Шимбо та Риту де Шимбо

ЯКОСЬ, КОЛИ ВЖЕ СПАДАЛИ СУТІНКИ, А ПОВІТРЯ БУЛО НЕСТЕРПНО ВАЖКЕ ВІД ПЕКЕЛЬНОЇ ЛІТНЬОЇ СПЕКИ, сиділи Гульвіса та Мірандау в барі «Аламеда» на Сан-Педро за першою того дня чаркою кашаси. Вони гучно обговорювали і планували, як краще збути святковий вечір у Ріо-Вермельйо, аж раптом у дверях закладу показалося зашаріле обличчя де Шимбо, отого знатного Гульвісиного родича, якого напередодні призначили на посаду помічника інспектора чи пак другої за важливістю особи в поліції. Спеціаліст із реєстрації шлюбів і син впливового політичного діяча, Ґімараенс анітрохи не поважав батькового консервативного аскетизму і нехтував будь-якими правилами пристойності; цей далекий кузен Гульвіси, родом із знатного і багатого сімейства, був легковажним шибеником, любителем гулянок, азартних ігор і розпусних жінок, словом, — справжній, відчайдушний гультяй. Останнім часом він трохи стриножив коней, хоч це і суперечило його невгамовній натурі, але чого не зробиш заради посади. Втім, не судилося йому довго на тій посаді протриматися, все-таки він надав перевагу свободі і був готовий заради неї пожертвувати навіть найсоліднішим титулом.

Спершу знехтував роботою в Бельмонте, місті, де народився й виріс і де очолив муніципалітет, звісно ж, не без сприяння його батька — сенатора і відомого землевласника, який організував так звані «вибори». Він покинув цю принадну посаду і авторитарний титул, відмовившись від почесних обов’язків і чималих привілеїв, бо занадто дорогою ціною довелося йому платити за них. Жителям Бельмонте, бачте, замало було його адміністративних талантів, вони зажадали від можновладця ще й моральності, а це вже було занадто.

Ці чортові верескуни здійняли грандіозний скандал тільки через те, що Шимбо, керуючись своїми сміливими та прогресивними переконаннями, перевіз із Баїї кількох веселих дівиць, щоб хоч якось розважити монотонне буття маленького провінційного містечка і самому не знидіти від тої самотності. Серед тих дівиць була і Рита де Шимбо, чарівна королева бурхливих ночей у «Табарисі». Своїм прізвищем де Шимбо вона завдячує тривалому, пристрасному зв’язку з Ґімараенсом, оспіваному богемними митцями у прозі та віршах. Вони сварилися, кляли одне одного, розходилися назавжди, а через кілька днів мирилися, щоб насолодитися безтурботною ідилією та палкою пристрастю. Тому Рита і додала до свого прізвища де Шимбо, як дружина бере собі чоловікове прізвище. Дізнавшись, що він став мером, всеохопним володарем міста, вершителем доль беззахисного населення, вона надіслала йому телеграму, в якій висловила бажання розділити цю владу зі своїм коханим. Адже найвища насолода, про яку можна було тільки мріяти, — це насолода владою, тож хтива Рита зажадала негайно її скуштувати. Шимбо, по зав’язку ситий самотніми ночами в Бельмонте, прочитавши про нестримне бажання тієї палкої жінки, відразу ж наказав привезти її.

Шимбо здобув незалежність і солідний статус очільника муніципалітету, правителя Бельмонте, тому Рита де Шимбо просто не могла заявитися до нього, як проста смертна — адже вона була його фавориткою, справжньою королівською куртизанкою. Тому вона взяла з собою свиту з трьох красунь, дуже різних, але однаково чудових: Зулейка Маррон, примхлива, розпусна мулатка, яка вміла так вихляти стегнами, що створювались затори і захоплено озиралися пішоходи; Амалія Фуентес, загадкова, схильна до містики перуанка з м’яким, приємним голосом, ну і Зізі Кульюдинья, розкішна спокусниця, тендітна і золотава, мов пшеничка. Одначе цю невеличку чарівну процесію — соромно зізнатися! — бельмонтинці не лише належно не привітали, а ще й узяли на кпини, до того ж не самі лише тамтешні дами, а й кавалери. За винятком хіба що певних прошарків населення — безвусих студентів, кількох нероб і просто охочих гульнути — жителі містечка поставилися до красунь з підозрою і відверто уникали.

Згодом Риту де Шимбо бачили опівночі на балконі муніципалітету; та насилу трималася на ногах і на все місто викрикувала лайки, запас яких у неї був невичерпний. Пішов поголос, начебто старий комерсант Авраам, уже дідусь, кинувся всім на посміх до Зулейчиних ніг, тринькаючи спадок своїх онуків на розваги з коханкою; Береко, поштовий службовець, незіпсований і цнотливий юнак, закохався в Амалію Фуентес і, розгледівши її безгрішну та релігійну натуру, запропонував їй руку і серце, чим дуже розчарував свою консервативну та забобонну рідню. Скандал сягнув апогею, коли Кульюдинья стала мрією всіх гімназистів, їхньою королевою, їхнім прапором запеклої битви та чистим ідеалом. Дійшло до того, що чарівна блондинка, ніскілечки не соромлячись, ходила вечорами по Бельмонте в оточенні гімназистів, а поет Сосіженес Коста присвячував їй сонети. Яка ганьба для всього міста!

Навіть зарозумілий вікарій під час проповіді своїм пронизливим голосом обвинуватив Шимбо у його гріховній поведінці. Він назвав цих принадних дівиць «приблудними столичними повіями», «бісовими блудницями»… Бідні дівчата! З цією проповіддю священик звернувся до натовпу парафіян під час недільної меси, обвинувативши Шимбо в тому, що він перетворює тихий Бельмонте на Содом і Гоморру, руйнує теплі домашні вогнища, розбиває сім’ї і що бідолашному містечку дуже не пощастило мати за очільника такого розпусника, «Нерона в кальсонах». Маючи чудове почуття гумору, Шимбо лише посміявся з уїдливісті падре. Дівчата розплакалися, Рита де Шимбо закликала до помсти, а адміністративний секретар Міґел Турко, екзальтований сирієць, знаний підлабузник, палко відданий Ґімараєнсам, запропонував поквитатися з вікарієм, пославши двох горлорізів відлупцювати його і заодно навчити хороших манер.

Шимбо витер Риті сльози, подякував сирійцю за відданість і, заплативши двом найманим убивцям, які втекли з Ільєуса, відпустив їх. На перший погляд, Шимбо тільки здавався безтурботним та легковажним, насправді ж він був обережний, спритний стратег із неабиякою політичною далекоглядністю. Він добре уявляв собі, як відреагував би старий сенатор, якби він, Шимбо, оголосив війну Церкві і побив священика, бажаючи помститися за трьох блудниць. До того ж у падре були особисті причини ненавидіти його. Назвавши Шимбо «Нероном у кальсонах» він натякав на ту ніч, коли шанований глава муніципалітету в самих трусах утікав через усе місто після того, як вікарій упіймав його на гарячому в обіймах наївної Марикоти, старанної наймички, покірної овечки вікарія, яка служила йому не лише в кухні але й у спальні.

Тому Шимбо нічого більше не залишалося, крім як зібрати своє невелике майно, взяти з собою ображених гостей і попід руку з Ритою де Шимбо попливти на найближчому пароплаві в Баїю, відмовившись від високої посади, гонорарів, почестей і відрахувань від підпільного грального бізнесу. Бельмонте осиротів, втративши вмілого адміністративного керівника і столичних красунь. Після себе Шимбо залишив відремонтовану пристань, добудовану школу і підправлений цвинтарний паркан, а дівиці залишилися приємним спогадом, який іще довго тривожив спокійний сон Бельмонте.

У Баїї Шимбо отримав прибуткове місце службовця в управлінні юстиції, де ніхто за ним більше не стежив і не контролював кожен його крок. Він знову занурився в нічне життя міста і його походеньки вирували в «Табарисі» (де знову зійшла на трон Рита де Шимбо), в «Трьох Герцогах», у будинку розпусти Карли та Гелени Бейжа-Флор. Батько-сенатор час до часу відривав його від бурхливих пригод і виконання скромних обов’язків секретаря з реєстрації шлюбів, щоб використовувати в своїх політичних маневрах, що гарантували б йому становище в суспільстві та всілякі вигоди, отримати які було мрією багатьох, тільки не Шимбо, все, про що він мріяв, — це вільне безтурботне життя людини, яка живе як сама собі знає.

Причиною поваги Шимбо до Гульвіси були навіть не їхні далекі й, до слова, вельми сумнівні родинні зв’язки, а радше любов до рулетки і кабаре. Почувши якось, як хтось обізвав був Гульвісу злидарем і захребетником, він одразу ж улаштував його в префектуру на посаду інспектора садів, мовляв, «кожен Ґімараєнс повинен мати свою нішу в суспільстві».

— Серед Ґімараєнсів ніколи не було захребетників…

У цьому і полягала вся чарівність протиріч Шимбо, такий зовсім не керований жодними конвенціями та протоколами з одного боку, а з іншого — він був людиною з глибокими родинними почуттями і ревно дбав про цілісність могутнього клану Ґімараєнсів.

Якось, ідучи в управління поліції, на вулиці Сан-Педро, Шимбо зустрів Гульвісу і Мірандау. Стомлений життям Шимбо був одягнений, наче людина, яка прямує з похорону чи весілля: накрохмалений комірець, метелик, камізелька, ціпок із золотою ручкою. Вбраний у темний вечірній костюм того спекотного лютневого дня, Шимбо понад усе на світі мріяв про ковток добре охолодженого пива.

— Нас порятує хіба полярна буря… — мовив Гульвіса, обіймаючи свого родича-покровителя.

Шимбо проклинав долю, не добираючи слів: «Мало того блядського життя, то ще й робота повне лайно… теж мені… пердолитися за губернатором на всі церемонії, на всі ці смердючі, гнилі збіговиська…» А бачили цю його форму португальського командора? Сьогодні ввечері, з огляду на свої повноваження, він мусить супроводжувати губернатора на медичний факультет коледжу, куди його запросили на урочисте відкриття національного конгресу акушерів. І щоб його дідько вхопив… на курвину маму йому всі оті промови, тези, аргументи чи дискусії про пологи, викидні та аборти! Проголосивши це, Шимбо залпом вижлуктав гальбу пива, надіючись утамувати спрагу та злість на батька з його одвічною манією використовувати його для своїх політичних маніпуляцій…

До того ж — хіба не халепа! — конгрес відкривається саме в той вечір, коли майор Пержентино Тиририка з Ріо-Вермельйо, про якого вони напевно ж чули, влаштовує свято. Колись Шимбо зробив майору послугу, звільнивши на його прохання одного розбишаку, і ось тепер майор будь-що хоче йому віддячити. Кажуть, бали у Тиририка справді приголомшливі: там ніколи нічого не бракує, ані їжі, ані розваг, ані, тим паче, випивки. І його, Шимбо, чекають там як почесного гостя, тільки уявіть!

— Натомість я мушу слухати медичні балачки про пологи… Батько не оминає жодної нагоди втулити мені якесь вигідне дільце…

І чому сенатор не дасть йому спокою, якщо перед цим старим сатрапом сам губернатор тремтить? Загорілись очі в Гульвіси, всміхнувся Мірандау, Шимбо щойно відчинив перед ними двері слави дому майора Пержентино.

ТОГО ВЕЧОРА ПЕРЕД ДОМОМ МАЙОРА ЦІ ДВОЄ БИЛИСЬ ОБ ЗАКЛАД ІЗ РЕШТОЮ ТАКИХ ЖЕ НЕРОБ, що вони потраплять на бал і їх зустрічатимуть як найбажаніших гостей. Вони й справді проникли туди і їх зустріли як почесних гостей, адже Гульвіса відрекомендувався майорові та доні Аврорі як племінник помічника інспектора, заявивши, що той не зміг приїхати; Мірандау ж, за його словами, був особистим секретарем Шимбо.

— Мій дядько, доктор Айртон Ґімараєнс, був змушений супроводжувати губернатора на конгрес акушерів. Та позаяк він у жодному разі не хотів знехтувати вашим запрошенням, то попросив мене і свого секретаря доктора Мірандау замінити його. Дозвольте відрекомендуватися — доктор Валдоміро Ґімараєнс…

Майор відповів, що зворушений таким люб’язним вчинком інспектора, який висловив свої вибачення через племінника, йому дуже шкода, що той не зможе особисто приїхати на бал, оскільки майор планував підняти тост за його здоров’я, й запевнив, що вони з дружиною раді бачити в своєму домі друзів інспектора. Він уже простягнув було Гульвісі руку, як Мірандау, натхненний ввічливістю господаря, вирішив піти ще далі:

— Даруйте, майоре, що втручаюся, та, правду кажучи, сьогодні представляти помічника інспектора високої честі удостоєний я, доктор Жозе Родріґес де Мірандау, доцент Агрономічного інституту, помічник доктора Айртона… А мій друг Валдоміро, хоча він і племінник Шимбо, проте представляє, власне, не його, а сеньйора губернатора…

— Губернатора? — вигукнув майор, отетерівши від такої честі.

— Так і є, — підтримав приятеля Гульвіса, — коли губернатор почув, що помічник інспектора просить свого племінника і секретаря представляти його на вашому святі, він попросив мене (адже я служу в канцелярії його величності), обійняти «його хорошого друга Пержентино і переказати вітання його чарівній дружині».

Майор і дона Аврора, яких так і розпирало від гордості, провели цих щонайпочесніших гостей у дім, відрекомендували їх присутнім, веліли наповнити їхні келихи вином і подати найкращі страви.

Приголомшені друзяки Гульвіси і Мірандау відмовлялися вірити своїм очам. Що ж такого мали придумати ці два нахаби, щоб їх так гостили? Ще жодного разу нікому з їхнього кола не вдавалося переступити порогу омріяного дому майора, який запрошував лише обраних друзів. Для майора це було питанням честі. Він не раз повторював, присягаючись: «Жоден пройдисвіт не потрапить на моє свято, хіба тільки через мій труп!» І справді, ті спритники, які попри поліційну охорону проникали на бали чи навіть на прийоми в урядовий палац і до доктора Клементе Маріані, щороку зазнавали поразки у майора, хоча порівняно з тими імпрезами прийом у його домі був звичайною, пересічною вечіркою. Одначе нікому з пройдисвітів не вдалося взяти цієї неприступної фортеці.

Хоча — це перебільшення. Едіо Ґантоіс, метикуватий студент, і згадуваний уже Лев-Срібний-Язик, той іще хитрун, якось примудрилися проникнути на бал майора і втриматися там майже півгодини; втім, коли присутність чужинців виявили, їх виганяли стусанами і ляпасами, м’язистий Едіо намагався битися з гостями, а здоровань Лев — навкулачки з майором.

Як вони так легко вознеслися, а після тріумфу так ганебно осоромилися? Це зовсім інша історія, проте варто її послухати, щоб іще чіткіше оцінити всю винахідливість витівки Гульвіси та Мірандау. Тоді саме до Баїї прибув на гастролі дуже розрекламований екстравагантний концертмейстер з Росії, який вигравав на пилці-ножівці, дуже простому і далеко не музичному інструменті, не гірше ніж на найвишуканішому роялі. Газети називали його «росіянином із магічною пилою». Отож в Едіо була стара пила, а у Лева — чудернацьке ім’я. Обидва полюбляли пригоди, тому, загорнувши пилу в папір і перехиливши для сміливості кілька чарок кашаси, вони заявилися в будинок майора, відрекомендувавшись як російський музикант і його імпресаріо.

Майор Тиририка нюхом чув, що діло нечисте, у нього було завжди якесь шосте чуття на всіляких пройдисвітів. Варто було йому тільки побачити Лева та Едіо, як внутрішній голос забив у всі дзвони. Та гості, почувши, що прибув «росіянин із магічною пилою», були у захваті від можливості послухати його чудернацьку гру. Мовчки і покірно, хоч сповнений сумнівів, майор відчинив двері й дозволив шахраям увійти. Весь вечір він вирішив не зводити з них очей. Самозванці прихилили пилу до вішака, і майор відразу ж відзначив, як вони кинулися до столу, повного наїдків та напоїв. Перезирнувшись із доною Авророю, якій вся ця історія теж здалася надто підозрілою, майор — за підтримки нетерплячих гостей — зажадав, щоб концерт розпочався негайно. А частування опісля. Хоч як намагався Едіо своїми балачками викрутитися і відтягнути неминучий провал, йому не вдалося перенести виступ. До того ж через якусь небачену метаморфозу Лев немов відчув приплив якогось дивного натхнення і так реалістично ввійшов у роль, аж, здавалося, сам переконаний, що він російський концертмейстер. Він не змусив себе довго вмовляти і під бурхливі овації й вигуки присутніх узявся за стару пилу. Його аристократичний вигляд — зігнуте над пилкою худе довге тіло, скуйовджена шевелюра, спрямований вдалечінь погляд, справжнісінький тобі маестро — на якусь мить похитнув навіть майора і дону Аврору. Та щойно він торкнувся кавовою ложечкою пили, як всім без винятку стало ясно, що їх розігрують, — про це потім розповідав сам Едіо. Проте Лев не здавався, він дедалі більше і більше входив у роль, вдавав із себе артиста і наполегливо гатив ложкою по пилі. Але господар будинку, його дружина та гості не оцінили належним чином його завзятість та високе мистецтво.

Майор і кілька його друзів, які терпіти не могли таких витівок, вирішили провчити цих нахаб. Їхній шлях до дверей був довгий і воістину епічний, Едіо і Лев пам’ятатимуть його до скону. Вони йшли під лавиною стусанів і ляпасів, кулаків та копняків, спотикаючись і падаючи. Дона Аврора поривалася видряпати їм очі, але майор викинув їх надвір просто у притихлий натовп (слідом полетіла пила, яка, впавши на бруківку, жалібно дзеленькнула і замовкла).

Із Гульвісою й Мірандау нічого такого не сталося: ні в майора, ні в дони Аврори не виникло й натяку на підозру. Вони від пуза нагостилися й добряче випили, адже їх пригощали найкращим, що було на столі. Тепер Гульвіса вальсував, а Мірандау розмірковував, чи варто йому від імені Шимбо підняти тост за майора та дону Аврору. Він ледве стримав сміх, коли дона Розилда запитала про хвацького молодика, кавалера її доньки. Бажаючи справити ще ефектніше враження, Мірандау відповів запитанням на запитання:

— Хіба майор вас не познайомив?

— Ні, я якось не помітила, коли він увійшов.

— Тоді, шановна сеньйоро, я залюбки вас проінформую. Цей молодик — доктор Валдоміро Ґімараєнс, племінник доктора Айртона Ґімараєнса, помічника поліцейського інспектора, онук сенатора…

— Тобто, славнозвісний онук сенатора Ґімараєнса, про якого всі тільки і говорять?..

— Саме так, сеньйоро. Це племінник саме того всемогутнього, найвпливовішого політика, мого хрещеного…

— Він вас хрестив?

— Авжеж, Гульвісин дід — мій хрещений.

— Гульвісин?

— Це його прізвисько ще з дитинства. Він улюблений онук сенатора.

— Він що, студент?

— Хіба я вам не казав? Він уже закінчив університет, дипломований адвокат. Службовець канцелярії губернатора, великий муніципальний чиновник, інспектор…

— Податковий інспектор? — ця інформація перевершувала всі найсміливіші мрії дони Розилди.

— Ні, люба сеньйоро, він перевіряє гральний бізнес. — І пошепки Мірандау додав: — А це, між нами кажучи, набагато прибутковіша справа, що приносить навіть страшно сказати який щомісячний прибуток, не кажучи вже про всілякі милі дрібниці… Крім того, зараз він іще й закріплений за канцелярією губернатора…

У пориві великодушності, Мірандау поцікавився:

— До речі, сеньйоро, у вас бува нема якогось бідного родича, який зараз шукає роботу? Бо якщо є, то ви кажіть, досить просто назвати його ім’я… — він глибоко вдихнув і, задоволений собою, гордо продовжував: — От зараз він собі танцює, так? Але не дивуйтеся, якщо на наступних виборах він стане депутатом…

— Але ж він іще такий молодий…

— Ну а як ви хотіли?.. Йому ж он на роду написано купатися, мов сир у маслі, от він і живе як у Бога за пазухою і всі шляхи його трояндами всипані. — Цього вечора поетична душа Мірандау тріумфувала, йому здавалося, що своїми ліричними відступами він здатен до сліз розчулити навіть саму дону Аврору, цю холоднокровну зміюку з Ріо-Вермельйо.

Дона Розилда примружила свої короткозорі оченята, немов засліплені жовтим полум’ям марнославства. Жоаузіньйо Наварро закінчив своє танго химерними акордами, а Гульвіса і Флор уже всміхалися одне одному. Дона Розилда здригнулася: ще ніколи не бачила доньку такою щасливою, а вона, будьте певні, знала Флор як облуплену. «Ну а він, — мучилася вона у здогадках, — невже він теж на гачок попався?» Обличчя Гульвіси випромінювало невинність, простакуватість та щирість. Дона Розилда згорала від хвилювання. О святий Боже, невже це він, той багатий і знатний зять, посланий їй небесами?! Навіть іще багатший та видатніший за Педро Боржеса із його неозорими землями і натовпами слуг. А тут сам онук сенатора, наближений до уряду, та й сам майже як той уряд. «О, пресвята Богородице з Капістоли, допоможи мені! Змилуйся, Господи, наді мною, здійсни те очікуване диво, і я боса піду в процесії омивання[25] з квітами і глечиком чистої води».

Коли в залі з’явився майор, дона Розилда чемно подякувала співрозмовникові й, підійшовши до господаря дому, вказала пальцем на кількох гостей, які спілкувалися в кутку зали, — Гульвісу та Флор, дону Літу і Порту. А Мірандау, спостерігаючи за діями того старого опудала, подався по пиво.

— Майоре, відрекомендуйте мені, будь ласка, того юнака… — попросила дона Розилда.

— А хіба ви з ним іще не знайомі? Це ж родич доктора Айртона Ґімараєнса, помічника поліцейського інспектора, мого хорошого друга… — і самовдоволено додав: — Для близьких друзів він Шимбо… Він сам мені колись сказав: «Пержентино, клич мене просто Шимбо, хіба ж ми не друзі!» Дуже приємна і порядна людина… Якось він зробив мені велику послугу… — майор говорив голосно, явно хизуючись своєю дружбою з інспектором.

Дона Розилда потиснула юнакові руку, а Флор представила їх одне одному:

— Моя мати, доктор Валдоміро…

— Для друзів — Гульвіса.

— Доктор Валдоміро — під протекцією нашого видатного губернатора. Він працює в його канцелярії…

— Губернатор дуже цінує вас, майоре. От навіть сьогодні він казав мені: «Обійми мого друга Пержентино, мого щирого друга»…

Майор просто танув від вдоволення:

— Красно дякую, докторе…

Порту, який почувався вочевидь незручно поруч із такою поважною особою, зауважив:

— Дуже відповідальна та ще й яка висока посада…

— Ну що ви… Я ще навіть не знаю, чи залишуся в канцелярії, — скромно відказав Гульвіса.

— А чому? — поцікавилася дона Літа.

— Мій дід, — вів далі Гульвіса, — сенатор…

— Сенатор Ґімараєнс… — тихо додала дона Розилда.

Гульвіса всміхнувся їй своєю наймилішою усмішкою, а потім сумно глянув на Флор, свою чарівну партнерку:

— Дід хоче, щоб я переїхав у Ріо, пропонує мені там посаду…

— І ви погодитеся? — загорілись смарагдові оченята Флор.

— Насправді мене тут ніщо не тримає… Точніше, ніхто… Я такий самотній…

Флор ледь чутно зітхнула:

— А я яка самотня…

З вітальні покликали майора; він весь час був на ногах, розважав публіку, як і належить воістину гостинному господареві.

Незабаром з вітальні долинули оплески і чийсь голос закликав до тиші — доктор Мірандау хотів виголосити тост за господарів цього свята. Вистрілило шампанське, а корок злетів аж до стелі.

Усміхнені Гульвіса і Флор теж пішли послухати промовця… «Виступом Мірандау, — сказав Гульвіса, — не варто нехтувати». Дона Розилда, дивлячись, як вони попід руку попрямували до вітальні, вже не в змозі стримувати радості від тієї ідилії, промовила:

— Чи вони ж не ідеальна пара? Хіба ж вони не створені одне для одного? Втім, на все воля Божа…

— Бійся Бога, жінко! Вони ж допіру познайомилися, а ти вже весілля вимальовуєш! — Літа похитала головою: сестра геть з глузду з’їхала в гонитві за багатим нареченим для доньки.

Дона Розилда випнула свої всохлі груди, окинула зарозумілим поглядом недовірливу Літу і, сповнена нездійсненних сподівань, попрямувала до вітальні, звідки лунав оксамитовий, пом’якшений пивом голос красномовного доповідача. Гучними оплесками привітали гості початок тосту, а Мірандау відважно продовжував:

— «На нетлінних сторінках історії, пані та панове, блискучими золотими літерами буде викарбувано почесне ім’я майора Пержентино, людини безмірних чеснот та заслуг, — на цих красивих порівняннях голос Мірандау ледь затремтів, — а також ім’я його видатної дружини — гідної оздоби нашого суспільства — дони Аврори, справжнього ангела… так, так, дорогі пані та панове, чистого і невинного ангела, вірної дружини, відданої й покірної, як бронзова діва…»

Посеред наповненої гостями зали стояв той пройдисвіт Мірандау з келихом шампанського в піднятій руці і полонив усіх, включно з господарями дому, своїм красномовством. Майор блаженно всміхався; його вірна дружина, «віддана, як бронзова діва», смиренно опустила очі: ще ніколи свято в їхньому домі не було таким урочистим.

— «…дона Аврора — неземна істота, воістину свята, створіння Боже…»

На очах створіння Божого бриніли сльози.

ЛЮБОВНА ІНТРИЖКА ФЛОР І ГУЛЬВІСИ ТАКИ ЗАКІНЧИЛАСЯ ОДРУЖЕННЯМ, втім, як з’ясується згодом, без заручин, отже, всупереч загальноприйнятим звичаям і традиціям, що їх свято дотримуються в усіх шанованих родинах. Їхній роман був чітко поділений на два кардинально різні етапи. Перший, спокійний і променистий, можна було б класифікувати як рожево-мрійливий, він перебігав чітко і зрозуміло, все відбувалося за спільною згодою, панувала всеохопна, якась навіть святкова злагода. Другий етап — тривожний, розгублений, з постійними переслідуваннями і зустрічами крадькома, для нього характерна була ненависть і ворожнеча, що, зрештою, перейшли у відкриту війну. Спершу дона Розилда перевершила сама себе, демонструючи виняткову люб’язність і лояльність й в усьому потураючи молодятам. А потім її немов підмінили — спостерігати за цим було хоч і цікаво, проте не надто приємно — вона аж пінилася від люті, зневаги та бажання кривавої помсти. Тепер дона Розилда готова була на все, тільки б не допустити шлюбу доньки з цим негідником — «покиддю, чиряком, недолюдком». Такими ганебними словами вона називала Гульвісу, якого ще донедавна вважала найкращим парубком Баїї, найвигіднішим нареченим, вродливим і харизматичним, щедрим і розумним, відповідальним і мужнім.

Від того балу в майора Тиририки, коли Мірандау ввів дону Розилду в приємну оману своєю заплутаною розповіддю, що несподівано підтвердилася, вона не тямила себе від щастя майже два місяці. За ці незабутні дні обійшла всю Ладейру-до-Алву і прилеглі до неї вулички, відвідала геть усіх, від негритянки Жувентини, яка зображала з себе знатну сеньйору, до доктора Карлоса Пассоса, який відбою не мав від клієнтів. Дона Розилда не вважала за потрібне мовчати про своє майбутнє впливове суспільне становище, наближеність до уряду та до вищих кіл, до яких і належав Гульвіса, залицяльник її доньки. Та понад усе вона хизувалася його елегантністю, чарівністю, красномовством і поставою. Гульвіса був для неї божеством, кумиром, і дона Розилда аж зі шкури вибивалася, догоджаючи хлопцеві, намагаючись сподобатися йому, щоб урешті-решт підкорити Гульвісу.

Одне курйозне непорозуміння внесло певну плутанину в тотальне засліплення дони Розилди. Серед шкільних подруг Флор була дівчина на ім’я Селія, з бідної сім’ї, некрасива і до того ж кульгава. Так-сяк вона насилу закінчила педагогічне училище і отримала диплом учительки з правом викладати в державній початковій школі. Кілька місяців боролася за це місце, але не змогла навіть потрапити на прийом до директора Департаменту освіти. Дона Розилда співчувала їй і допомагала, чим могла. Можливо, тому що порівняно з цією нещасною дівчиною вони з Флор здавалися справжніми багачками. Вона уважно вислуховувала скарги Селії на її важке життя, на несправедливе начальство, плітки про чиновників і подробиці інтимного життя тих «вампірів-освітян». Вишкіривши свої почорнілі, гнилі зуби, Селія шипіла, що роботу отримують лише обрані, які погоджуються провести вечір-другий у домах побачень, от шльондри! Порядні ж дівчата приречені протирати шкіряні крісла приймальні. І Селія стільки там насиділася, що стала справжнім експертом у злих плітках про чиновників, завідувачів відділів, не кажучи вже про директора департаменту освіти — хоч він був і міфічний персонаж, та ця невдаха знала про нього все: які має звички, статки, вподобання, чи любить дружину і дітей, хто його коханка, — ніщо не пройшло повз її пильне вухо, хоч на прийом до нього так і не прорвалася.

Якось, іще на початку роману Флор і Гульвіси, охоплена відчаєм Селія — термін призначення вчительок на вакантні посади от-от мав закінчитися, — завітавши до дони Розилди, випадково познайомилася з Гульвісою. Дона Розилда хотіла, щоб дівчину взяли нарешті на вакантну посаду, та ще більше їй кортіло увиразнити перед сусідами престиж і авторитет її майбутнього зятя, який розпоряджався всіма вакансіями й орудував в адміністрації штату. І цим-от престижем, цією впливовістю дона Розилда користуватиметься на власний розсуд, так, як їй заманеться.

Безперечно, заплутавшись у тенетах брехні, вдова помилялася щодо становища доньчиного кавалера, проте розхвалюючи знайомим його легку вдачу і добре серце, вона мала слушність: будь-яке страждання було Гульвісі ненависне і здавалося несправедливим. Тому, коли дона Розилда розповіла йому історію Селії, драматизуючи деталі та перебільшуючи її каліцтво («навіть якби вона захотіла, все одно не змогла прийняти запрошення цих розпусників із Департаменту освіти»), а потім змалювала лиху долю дівчини, розповівши про гіркі злидні та голод, п’ятьох братів, хвору на ревматизм матір і нічного сторожа батька, Гульвіса перейнявся цією історією й узявся допомогти. Він вирішив поговорити зі своїми знайомими — партнерами по азартних іграх, які мали певний вплив у тих колах, а доні Розилді та Флор заприсягнувся відразу ж наступного ранку прийти на прийом до губернатора і вимагати, щоб директор Департаменту освіти негайно надав Селії місце. Селії тільки треба буде по обіді піти до директора — на той момент її призначення вже буде оформлено.

— Можете на мене розраховувати…

— Можеш на нього розраховувати… — повторила дона Розилда.

Флор лише всміхнулася, бо їй не залежало — матиме Гульвіса високе становище в суспільстві чи ні, навпаки, воліла, щоб він був не аж такий упливовий, а отже — мав менше клопотів. Адже їм не завжди вдавалося бачитися. Іноді днями Гульвіса не озивався, не показувався біля їхньої веранди, а коли нарешті з’являвся, то від безсонних ночей, проведених за роботою в адміністрації, мав стомлений вигляд.

Гульвіса попросив назвати повне прізвище дівчини та інші необхідні дані. Вже вкотре, без будь-яких сподівань, Селія написала на клаптику паперу цю інформацію. Скільки людей вже за неї і просили, і клопотали, та все марно. Чого ж цьому зухвалому пройдисвіту, очевидному шахраю та гультіпаці раптом заманулося влаштовувати її долю? Аж сам падре Барбоза давав їй свою візитку, щоб показала її директорові, і якщо вже навіть це не допомогло, то коханому Флор не вдасться й поготів. Та і хто він, власне, такий? Досить глянути на його вічно пожмакане лице, щоб зрозуміти його ярижницьку сутність. Безнадійно оббиваючи пороги відділу освіти, Селія добряче надивилася на людей і її сповнювала тотальна зневіра та скепсис. Її не тішило ні чуже щастя, ні те, що є люди, які їй співчувають і прагнуть допомогти. Серце дівчини було порожнє і геть зачерствіле, тому коли Селія вкотре записувала дані батьків, рік народження і номер диплома, то нітрохи не сумнівалася, що даремно втрачає час, що все одно цей негідник нічого для неї не зробить. Як же їй остогидли ці самовпевнені, пихаті казкарі зі своїми порожніми обіцянками. Та що було робити? Дона Розилда, немов з глузду з’їхала, до небес возвеличуючи цього вихваляку, — докторе Валдоміро, може те, докторе Валдоміро, може се, — то що ж їй залишалося, крім як знову напроситися на обід до цієї навіженої старої? А стосовно самого Валдоміро, то достатньо було глянути на нього, щоб зрозуміти: цей тип обдурить Флор і його мов вітром знесе.

Насправді Селія була несправедлива до Гульвіси, бо щоб їй допомогти, він обійшов того вечора всі гральні заклади, але бідолаху двічі спіткала невдача: мало того, що все програв, так іще й не зустрів жодного впливового друга, якому міг би розповісти про нещасну долю вчительки і поклопотати за неї. Ні Джіованні Ґімараєнс, ані Мірабо Сампайо, ні навіть його тезка Валдоміро Лінс так ніде і не показалися, ніби крізь землю провалилися, покинувши рулетку, бакару та блек-джек на ласку долі. Гульвіса блукав так до пізнього вечора і найвпливовішою особою, яку він зустрів, був Мірандау, тож зрештою все закінчилось тим, що вони вирушили повечеряти чудовим сарапателем до Андрези — дочки Ошума і хресної студента-агронома.

— Не дівка, а торба з клопотом… — розповідав Гульвіса історію Селії, поки вони йшли до негритянки Андрези. — Кривонога, кульгава, вся якась всохла чи що, так ще й така нефартова…

Мірандау порадив Гульвісі не журитися, мовляв, є люди, які тягнуть за собою невдачу за невдачею і нема на це ради. А сумувати зараз з цього приводу і поготів не варто, бо ще апетит зникне, а Андрезин сарапател уся Баїя знає, сам доктор Годофреду Фільйо її хвалить, а він, до слова, ого який поціновувач. А цю справу можна залагодити і завтра. Зрештою, ця невдаха вже стільки чекала, що за один день нічого їй не станеться. А щодо Андрезиного сарапатела, то як там було у віршах маестро Годофреду?

І здогадайтеся, кого вони зустріли в гостях у негритянки? Годофреду власною персоною. Смакуючи Андрезину вечерю, він щедро розсипав компліменти, вихваляючи як страви, так і саму господиню, цю «вправну красуню, королівську пальму, ранковий бриз, статую на носі корабля». Андреза, гордо і велично всміхаючись, товкла перець для соусу.

— Лише погляньте, хто тут! — привітався Мірандау. — Мій безсмертний вчитель, знімаю капелюха перед вашою геніальністю.

— Краще зніми капелюха перед цим чудовим сарапателем, — розсміявся поет, тиснучи юнакам руки.

Вони сіли за стіл, і Андреза вмить зауважила заклопотаний вираз Гульвісиного обличчя. Зазвичай цей дотепник весело жартував і був душею товариства. А сьогодні? Що ж з ним сталося, що змусило його так спохмурніти?

— Гульвісо, в чому річ, скинь тягар з душі, поділися з нами, хоч би що тебе мучило. — Андреза в жовтій сукні, в браслетах і намистах дуже скидалась на чарівну негритянську богиню. — Розкажи, мій білявчику, не журись, твоя негритянка тут, вона готова вислухати тебе, розрадити і втішити.

Скатертина зі столу пахла пачулями, а підлогу вкривало ароматне листя пітанги. Смакуючи сарапател і попиваючи нерозбавлену кашасу, Гульвіса докладно розповів про поневіряння нещасної Селії. Негритянка розчулилася і, поклавши руку на свої розкішні груди, щиро поспівчувала дівчині, яка так страждала, бідолашна, від своєї кульгавості і від голоду. І не ледащо ж якесь — працювати рветься, а влаштуватися не може. Невже Годофреду, що його вірші так часто друкують у газетах, та й сам він не останній чиновник, невже він не замовить за неї словечка і нічого для неї не зробить? Вуста Андрези затремтіли, Гульвіса правду каже — як можна веселитися, коли твій ближній страждає від тяжкої недолі? І нащо їй розповіли цю сумну історію? Тепер вона не всміхнеться, доки не впевниться, що дівчину взяли на роботу. Поет Годофреду пообіцяв поклопотати за неї — хтозна, може, йому щось і вдасться зробити для Селії. Завтра… Точніше, сьогодні, але в другій половині дня, адже вже починає світати, Годофреду постарається з’ясувати, що для неї можна зробити… Він не сказав, що директор Департаменту освіти — його родич і близький друг і що поетове прохання неодмінно буде виконане. Поет узагалі не любив хвалитися і навіть власні поеми публікував лише вряди-годи. Просто він хотів, щоб Андреза знову всміхалася, адже без її усмішки вечір став такий сумний, а світ порожній і холодний.

Тому, коли наступного дня Селія без будь-якої надії на успіх, шкандибаючи своєю кривою ногою сходами вгору, переступила поріг приймальної кабінету директора Департаменту освіти, її приголомшила привітність секретаря його величності, який раніше поводився з нею сухо і відсторонено.

— А я чекав на вас, доно Селіє. Мої вітання, от саме зараз отримав ваше призначення, яке вже, до речі, підписане…

— Га? — наче торбою по голові прибита, вичавила Селія. — Моє що?!

Секретар спокійно та запопадливо розставив усі крапки над «і»:

— Ваше призначення… Директор підписав його відразу, як прибув… Вочевидь, дуже впливова особа клопоталась про вас… Це була одна з останніх вакансій, решта вже всі давно зайняті… А взагалі, моя вам порада, негайно вирушайте до директора школи і представтесь йому.

Селія так і зробила, а потім, зібравши всю свою нещасну сім’ю, вирушила в будиночок на Ладейру-до-Алву подякувати господині. Вона переповіла слова секретаря щодо «вочевидь дуже впливової особи» і дона Розилда повторила їх, насолоджуючись, смакуючи кожним звуком, немов куштувала солодкий смак влади. Від задоволення дону Розилду пройняв незрівнянний трепет: правду кажучи, вона і не сподівалася на такий швидкий та позитивний результат. Так швидко виконуються лише прямі розпорядження губернатора. Так, так, доню, самого губернатора, отже, Гульвіса справді має неабиякі зв’язки в уряді.

Новина про призначення Селії швидко облетіла всенький квартал, і коли ввечері прийшов Гульвіса, надіючись побути наодинці з Флор, його звідусіль гаряче вітали сусіди, мало не влаштовуючи на його честь маніфестації. Його дуже здивували всі ці вдячні обійми, дифірамби та захоплені вигуки дони Розилди, яка диким вереском уславляла його заслуги. Після безсонної ночі Гульвіса весь день проспав і геть забув про негаразди бідолашної вчительки. «О! — вигукнув він. — Які дрібниці, нема за що і дякувати!»

Поет таки дотримався слова, що він давав радше Андрезі, ніж йому, Гульвісі. Але як зізнатись, як розвіяти цю облуду? Хіба ж дона Розилда та її сусіди чи бідолаха-вчителька з її виснаженими, похмурими і нечупарними родичами, які прийшли висловити йому свою вдячність, здатні зрозуміти заплутані та несповідимі шляхи, якими часом доводиться простувати? Хіба ж вони повірять, що своїм призначенням Селія має дякувати не йому, а старій чорношкірій кухарці Андрезі, яка попри ще більші, ніж у Селії, злидні, завжди весела та всміхнена, у своїй дерев’яній халабуді на морському узбережжі Аґуа-дос-Менінос подає сніданки морякам і вантажникам?

Про цю історію швидко дізналися в місті, і на Гульвісу з усіх боків посипалися прохання: менш ніж за тиждень їх надійшло аж вісім. Кандидати на найрізноманітніші посади — від водія трамваю до фінансового інспектора — всі вони застрибали перед доною Розилдою і, перш ніж іти в управління, прямували на Ладейру-до-Алву. Просили навіть за місце ризничого в церкві Консейсау да Прайя, що незабаром нібито мало звільнитися, хоча цього ніхто не знав напевне. Навіть якби Гульвіса був одночасно губернатором і архієпископом, то навряд чи йому вдалося впоратися з усіма цими проханнями.

ДОНА РОЗИЛДА НАСОЛОДЖУВАЛАСЯ СВОЄЮ ЗНАЧУЩІСТЮ Й НЕЗРІВНЯННИМ СМАКОМ СЛАВИ, а Гульвіса на затіненій веранді насолоджувався дотиками до пружних грудей Флор, смакував боязкий і водночас жагучий присмак її цілунків. Відкривав їй світ заборонених насолод, про який вона досі навіть не здогадувалася, щодня чимраз більше і більше завойовуючи її тіло, долаючи побоювання та соромливість, вивільняючи її приховану пристрасть. Флор пашіла від потягу і бажання, всередині все палало нестримним вогнем, проте вона докладала всіх зусиль, щоб не втратити голови. Та з кожним днем відчувала, що дедалі менше контролює емоції, що вже не має сил опиратися, жадаючи віддатися цьому зухвалому загарбнику, який заволодів уже майже всім її нестримним тілом, що палало в пекельній лихоманці, від якої не було ліків, ой не було.

Але ж і нахабний був той Гульвіса! Він не освідчувався їй в коханні, не зізнавався про свої високі почуття, як і не просив дозволу бачитися. Замість промовистих слів та гучних фраз Флор вислуховувала лише двозначні натяки на сороміцькі наміри. Через кілька днів після їхнього знайомства під час свята в Пержентино вони, повертаючись від тітки Літи, піднімалися по Ладейрі-до-Алву, і Гульвіса, який ішов на крок позаду, прочитав вивіску кулінарної школи, схилився до вуха Флор, наче збирався прошепотіти їй якийсь милий комплімент.

— Кулінарна школа «Смак і Мистецтво»… Смак і мистецтво… — повторив він майже пошепки, і його вусики тремтливо залоскотали вухо дівчини. — Ах! Як же хочеться мені тебе посмакувати… — це була не випадкова гра слів, а прямо і відверто висловлені наміри Гульвіси.

Флор ніколи ще такого не чула, вона й гадки не мала, що юнак може отак ось залицятись. І чому вона відразу не прогнала Гульвісу?

Флор була не з тих дівчат, які годинами просиджували біля вікна та безсоромно підморгували юнакам чи кокетували в кожному затіненому закутку вулиці. Навіть найсміливіші її залицяльники не отримували нічого більшого за боязкий поцілунок, як от Педро Боржес, якому заледве вдалося торкнутись губами її щоки — про щось більше не могло бути й мови. Якщо якийсь зухвалець простягав руку, щоб її обійняти, Флор спалахувала від обурення й гніву і проганяла нахабу, адже вона вірно берегла себе для того єдиного, якого справді полюбить. От йому, її обранцеві, вона вже ні в чому не відмовить; і таким обранцем виявився Гульвіса, тому дівчина і не прогнала його, як проганяла інших: ввічливо, без скандалу, проте категорично та неухильно.

Не прогнала Флор Гульвісу і після другої зустрічі, наступного дня після балу в майора Тиририка, хоча, власне, на балу вони провели разом лише кілька годин. Того дня Флор із подругами пішли поспостерігати за карнавальною ходою, де до них підійшов Гульвіса і став позаду. Всміхаючись, подружки відійшли в бік, щоб не зруйнувати очевидну мить зізнання в почуттях (боязке воно буде чи палке — залежало насамперед від темпераменту залицяльника; дехто, наприклад, волів зізнаватись у листі, вдаючись, якщо треба, до вказівок з книги «Порадник закоханим»). Дівчатам уже було не до карнавалу, вони без упину теревенили про поведінку хлопця: він ані на мить не відходив від Флор і був на карнавалі її постійним кавалером. Без сумніву, ось зараз він їй зізнається, а це насправді був дуже важливий крок: дівчині належало або відразу погодитись, або ж їй потрібен був час, зазвичай день, на роздуми. Флор одразу попередила подруг, що змусить Гульвісу кілька днів помучитися, та дівчата засумнівалися, що їй таке до снаги.

Але хлопець і на думці не мав зізнаватися; про що тільки не плелось у їхній жвавій розмові, а й справді, цей Гульвіса то ще той зайдиголова! І ось коли дві карнавальні групи-суперниці зустрілися біля церкви св. Анни, Гульвіса, скориставшись скупченням людей, притиснувся до неї ззаду і, обхопивши руками груди, жадібно поцілував її в шию. Флор лише здригнулася, стуливши повіки, вона повністю віддалася на поталу його діям, завмерши від страху і насолоди.

Ці перші зустрічі, хоча між закоханими так і не було ніякого офіційного зізнання, були воістину незабутні. Щоліта під час місцевих свят Флор гостювала у тітки Літи і дядька Порту, яких дуже любила. У лютому кулінарна школа зазвичай була закрита.

Цього разу другого лютого Флор вирушила помилуватися процесією на честь Ієманжі. По хвилях мчали вітрильники з квітами і дарами для покровительки вод і течій, заступниці від шторму та негоди, яка сприяла вдалому рибальству та оберігала життя моряків. Флор подарувала Ієманжі гребінець, парфуми та химерний перстень. Живе Ієманжа на пагорбі в Ріо-Вермельйо, в каплиці, що височіє над океаном.

Разом з іншими дівчатами з цього кварталу Флор розважалася, беручи участь у всіх святкових розвагах: вранці — морське купання, по обіді — урочиста хода до маяка Барри і в Армараліну (іноді навіть в Пітубу); потім жваві й виснажливі репетиції карнавальної процесії, пікніки в Ітапуї у домі доктора Натала, друга дядька Порту, або ж — на озері Абаєте, де співали під гітару і запускали конфеті. Увечері прогулювалися по Ларґо-де-Сантана чи на Марикіті, серед барвистих та строкатих яток; і якщо хтось зі знайомих не організовував у себе танців, то вони іноді і без запрошення вривалися в дім, лякаючи господарів і збуваючи вечір уже в їхньому колі.

Дім Порту, повитий квітучою лозою, стояв на Ладейра-де-Папаґайо, потопаючи в ніжному ароматі акацій. Щонеділі дядько Порту любив прогулятися зі своїм другом, сержипійцем Жозе де Доме, таким же любителем живопису і дуже сором’язливою особою. Прогулюючись, вони завжди обирали якесь мальовниче місце і малювали будинки тих околиць або чарівні пейзажі. Якихось два роки тому, коли Розалія й Антоніо Мораїс переїхали в Ріо, Флор, якій було самотньо і сумно, відчула незбагненний потяг до цього зрілого, хоч на вигляд він був молодший, ніж на свої сорок років, худорлявого кабоклу [26]. Одного разу, подолавши зніяковіння, Жозе запропонував Флор написати її портрет; тло було яскраво-жовтих і помаранчевих тонів, що вигідно відтіняло матове обличчя Флор. «Яка несусвітня маячня! А, зрештою, чого ще можна чекати від цього недоумка», — заявила дона Розилда, побачивши яскраві кольори на полотні. Образотворче мистецтво вона визнавала лише у вигляді хромогравюр із календарів. Проте Жозе де Доме так і не вдалося завершити портрет. Флор повернулася на Ладейру-до-Алву, і хоча й обіцяла позувати щонеділі, так жодного разу не приїхала: дівчина теж не змогла належно оцінити роботу митця. Набагато більше їй подобалися його усмішки і його самотність, але це почуття не переросло у закоханість, бо хіба ж це закоханість, оті довгі мовчанки та швидкі погляди, коли Флор позувала. Швидше це було ефемерне захоплення, що тривало кілька літніх днів, але так і не подолало зніяковіння художника. Наступного свого приїзду в Ріо-Вермельйо Флор знову привітно зустріла дядечкового друга, але такої чарівності, як попереднього разу, вже не було, тож вони поводилися так, ніби нічого між ними не сталося. Незакінчений портрет Флор і досі висить в ательє художника на четвертому поверсі старого будинку на Ларґо-де-Сантана; якщо б вам захотілося його побачити, то наберіться мужності й підніміться тими старезними сходами.

А з Гульвісою все настільки інакше… Він накрив нестримною лавиною, підкорив своїй волі і вирішив її долю. Під кінець свята в Ріо-Вермельйо, цих кількох прекрасних днів, які так швидко промайнули, Флор зрозуміла, що жити не зможе без Гульвіси, без його жартів, запальних веселощів та шаленої присутності. Вона слухалася його в усьому: на вечірках не танцювала ні з ким іншим, гуляла з ним попід руку на святковому ярмарку, а коли місто огортали вечірні сутінки, спускалася на берег моря, щоб у чорноті ночі цілуватися з Гульвісою до знемоги, трепетно завмираючи, коли його лагідні руки піднімали її сукню і блаженно пестили її стегна і сідниці. Чи могла б дона Розилда уявити, що її донька така податлива та вільнодумна? Та й сама вона заплющувала очі на ці очевидні крайнощі його сміливого залицяння, подекуди такі неконтрольовані, що навіть далеко не безгрішна Літа здивовано зауважила:

— Тобі не здається, Розилдо, що Флор занадто багато дозволяє цьому хлопцеві? Вони всюди разом, ніби вже заручені, й не скажеш навіть, що знаються лише кілька днів…

Дона Розилда обурено заперечила:

— Не зрозумію, якого милого ти причепилася до хлопця… Авжеш, він багатий, посідає певне становище в суспільстві, от про нього і ходять усілякі плітки. Але тобі, що від нього треба?.. Бачу, ви з Порту вже добряче наслухалася того вашого видатного митця? А самі, либонь, тільки й мрієте одружити його на Флор. І не надійтеся, свою дочку я точно не віддам за ті старі злидні. І чим тільки Гульвіса вам не догодив? Не бачу нічого поганого в тому, що він залицяється до Флор, тим більше, їй давно вже пора заміж. А тепер, коли сам Господь, почувши мої молитви, послав нам такого вигідного нареченого, ви з Порту створюєте проблему на рівному місці й обвинувачуєте хлопця в усіх смертних гріхах… Дай мені спокій, жінко, і залиш свої вигадки при собі…

— Та чого ти роз’єрепенилася? Нічого поганого я не сказала… Це ти завжди була занадто вимоглива і вважала, що всі дівчата повинні бути цнотливими невиннятами. Згадай, як іще недавно, варто було тобі побачити, що якесь дівча гуляє з хлопцем попід руку, ти вже називала її пропащою… А зараз тебе наче підмінили, Флор он геть від рук відбилася…

— То по-твоєму, вона пропаща? Так? Кажи, не соромся.

— Що ти вигадуєш? Ти ж знаєш, що я так не думаю!

— А я знаю, що роблю, вона — моя донька і, дасть Бог, цього року вони поберуться… — сказала дона Розилда, закінчуючи суперечку.

— Дай Боже, дай Боже…

— Так і буде, от побачиш… І перестань потішатися, просто ви не злюбили за щось Гульвісу от і казитеся…

Але це було не так. Навпаки, своєю харизмою і багатою фантазією Гульвіса спершу був зачарував усіх на Ріо-Вермельйо, а потім і на Ладейрі-до-Алву. Дона Літа і Порту вже встигли з ним здружитися і справді вважали його чудовим чоловіком для Флор. Щодо дони Розилди, то вона, здавалося, тільки й жила тим, що думала як би догодити його бажанням та виконати щонайменші забаганки.

А забаганка у Гульвіси була тільки одна: залишитися на самоті з Флор, обіймати, долати спротив та сором’язливість і зрештою заволодіти нею. Плутаючись у хтивих оковах своїх бажань, Гульвіса чимраз сильніше втягувався в цю гру і прив’язувався до дівчини: до її смарагдового, сполоханого погляду, до боязкого, цнотливого тіла, що пристрасно палахкотіло. Зокрема його полонили м’якість і жіночність Флор, затишок, що вона випромінювала, особлива тиха чарівність і ніжний спокій вразили Гульвісу до глибини душі.

З дитинства він ріс без сім’ї: мати померла при пологах, а батько занадто швидко зник із його життя. Гульвіса прийшов на цей світ у результаті випадкового зв’язку сина дрібних буржуа та покоївки; батько, далекий родич знатних Ґімараєнсів, опікувався ним, доки не знайшов собі дружину, а одружившись, поквапився спекатися байстрюка, якого його набожна жінка зі священним обуренням називала «дитям гріха». Гульвісу влаштували в інтернат, де він із горем пополам довчився до останнього класу, хоча так його і не закінчив, безтямно закохавшись у матір свого приятеля — доладну сорокарічну красуню, дружину комерсанта з Нижнього Міста, яку тоді вважали чи не найдоступнішою повією вищого світу, — пристрасну натуру з відповідною поведінкою.

Це була дуже романтична історія. У дні батьківських відвідин красуня тихо зітхала і млосно дивилася на Гульвісу, поки він тинявся довкола неї подвір’ям, похмурий і зажурений, немов в’язень, безнадійний в’язень у в’язниці для підлітків. Вона пригощала його цукерками і печивом, які привозила для сина. А Гульвіса потайки дарував їй орхідею, вкрадену з оранжереї священика. В один із батьківських днів (перша неділя кожного місяця), що ними Гульвіса так ніколи і не скористався, бо по нього ніхто ніколи не приїжджав, вона відвезла його погостювати в свій маєток на Ларґо-да-Ґраса і відрекомендувала чоловікові:

— Однокласник нашого Зезіто, сирота, не має сім’ї.

Трохи пришелепкуватий Зезіто розводив якихось гризунів, і коли його привозили з інтернату, весь день збував у підвалі будинку зі своїми вихованцями. Скориставшись тим, що комерсант ліг подрімати після смачного обіду, сеньйора повела Гульвісу в швейну кімнату, почала цілувати, пестити і врешті оволоділа ним. «Хлопчику мій, о мій гімназисте, мій слухняний учню, тепер я твоя вчителька, ох, ти мій цнотливчику», — гаряче шепотіла вона і справді взялась його навчати. І навчала ще й як! У хлопця прокинулась пристрасть, груба і нестримна. Вона казала, що нікого ще так не любила, цинічно і переконливо запевняючи, що Гульвіса її перший коханець і вона мріє утекти з ним в якийсь затишний куточок і насолоджуватися їхнім безмежним коханням. Шкода лише, що він навчається в інтернаті…

— А якби я втік з інтернату, ти б зі мною жила?

І того ж вечора він утік з інтернату і подався до неї, щоб звільнити з лап того «буржуазного звіра», який змушував її так страждати і принижував своєю близькістю. Винайняв жалюгідну кімнатку в якомусь злиденному пансіоні, купив хліба, вареної болонської ковбаси «Мортадели» (він любив «Мортаделу»), дешевого пійла, яке називали вином, і букет квітів. Трохи грошей ще навіть залишилось: друзі, яким він розповів про свою таємницю, на знак солідарності зібрали, скільки змогли, на організацію втечі і на любов. Гульвісу обожнювали

Поважна пані ледь не померла зо страху, коли він увірвався, тимчасом господар дому в сусідній кімнаті колупався в зубах і читав газети. Обурена до глибини душі, вона заявила, що Гульвіса геть з глузду з’їхав, що вона не якась там авантюристка і ніколи не покине своєї домівки, чоловіка і сина, щоб стати коханкою якогось хлопчака, ніколи не проміняє комфорт і суспільне становище на злидні й безчестя. Вона благала Гульвісу схаменутися, повернутися в інтернат, де, можливо, ще не помітили його втечі, а в наступний батьківський день, ох!.. вона йому обіцяє…

Та Гульвіса її вже не слухав, його заполонили гнів і прикра образа за цей підлий обман. Анітрохи не переймаючись присутністю чоловіка в сусідній кімнаті, він схопив жінку свого серця за довге, висвітлене пергідролем волосся й голосно лаючи та обзиваючи нещасну, взявся обдаровувати її ляпасами і стусанами, словом, здійняв такий галас, що позбігалися не лише слуги та чоловік, а й жителі всієї фешенебельної Ларґо-да-Ґраси. Того дня, як згодом запевняв Гульвіса, він став справжнім чоловіком, раз і назавжди навчений гірким досвідом.

Ця скандальна історія вивела сімнадцятирічного Гульвісу в нічне життя міста, де він згодом познайомився з відомим шулером Анакреоном, який здавна славився своєю витонченою грою. Недосвідченому юнакові годі було і мріяти про кращого наставника, який би втаємничив його в тонкощі гри у покер, блек-джек чи рулетку. Насправді Анакреон був не лише видатним гравцем, а ще й мав добре серце, такий собі Дон Кіхот. Під час короткої зустрічі з батьком Гульвіса навідріз відмовився повернутися в інтернат, а негідник Ґімараєнс під цим приводом відмовив йому в батьківському благословенні і будь-якій грошовій підтримці: у нього, мовляв, немає коштів утримувати шибеників. Розбагатівши на жінчиних статках, він став тим іще скнарою і моралістом. До того ж відколи завдяки Гульвісі його прізвище стало згадуватися в соціальних хроніках газетних шпальт, його почали долати сумніви: а чи справді він Гульвісин батько? Покійна Валдета дорікала йому в тому, що він її збезчестив і вона завагітніла. Та чи варто було так свято вірити якійсь там служниці? Вона не знала іншого чоловіка, крім нього, стверджували її подруги, оплакуючи небіжчицю. Та хіба слова тієї голоти, в якої ніколи не було ні хати, ні тину, можуть слугувати доказом? Тож, може, Гульвіса його син, а може, і не його, та й коли то було, хто б це зараз із певністю підтвердив? Єдине, що не потребує підтвердження, це те, що Гульвіса — сучий син і негідник, адже він намагався зґвалтувати порядну жінку, матір свого однокласника, яка прийняла його в своєму домі, як рідного… Вочевидь, Гульвісин батько і справді належав до «гнилої гілки Ґімараєнсів», як запевняв Шимбо, і не успадкував шляхетних традицій цього роду.

Відтоді, остаточно осиротівши, Гульвіса ні до кого не відчував ані теплих родинних почуттів, ані глибокої прихильності. Його життя вирувало між численними коханками різного віку, соціального стану та кольору шкіри, вже не лишилося борделю чи кабаре, де б він не заводив інтрижок із блудницями, не крутив швидкоплинних романів із заміжніми жінками, жодної з яких він не любив по-справжньому і жодна з яких не дарувала йому відчуття повноти і краси життя. Ніколи ще сварка або ж розрив стосунків не затьмарювали його душі, не навертали на думку про самогубство. Він переходив від однієї жінки до іншої, як ходив від столу до столу в гральному залі, якщо улюблене число «17» підводило його.

І тільки зустріч із Флор на святі у майора раптом розбудила у ньому давні мрії про родинне вогнище, домашній затишок, ситий, красиво застелений стіл та чисте подружнє ложе. Досі в Гульвіси не було навіть постійної адреси, бо, не маючи грошей на оренду, він щомісяця переїжджав із одного дешевого пансіону в інший. Та й чи міг викидати гроші на вітер, коли в нього майже не вистачало на гру?

Флор додала нових, незвіданих барв у його життя, з цією дівчиною Гульвіса дізнався, що таке спокій, тепло і ніжність. І він, безперечно, став цінувати це відчуття сімейного затишку.

— Я люблю тебе, крихітко, бо ти така ж тепла й покірна, як домашнє звірятко…

Гульвіса так захопився Флор, що готовий був терпіти навіть її нестерпну матір, достобіса противну, огидну і божевільну баберу. Він купався в щирості і простоті дівчини, зачарований її життєрадісною відкритістю й тихою скромністю. Прагнучи понад усе подолати її спротив, водночас він пишався соромливістю й невинністю Флор. Адже згодом саме йому вдасться подолати ту соромливість і сповна насолодитися її недоторканою цнотою. Гульвісині приятелі почали помічати якийсь дивний, небачений досі блиск у його очах; замріяний, він міг довго стояти біля рулетки, так і не зробивши ставки.

Ось чому його найкращі друзі, як от Мірандау, анітрохи не здивувалися, коли під час карнавалу він танцював у гурті «Щасливі газетярі», що його організували жителі Ріо-Вермельйо, а оформив дядечко Порту. Дівчата і хлопці, перебрані на продавців газет, розмахували «Діаріо да Баїя», «А Тарде», «Діаріо де Нотісіас» і «О Імпарсіал».

Навколо кружляло конфеті, літали стрічки серпантину, лунали пісні, а головне — ніякої кашаси. Словом, усе відбувалося цілком інакше, ніж на всіх попередніх карнавальних святкуваннях за участі Гульвіси, що як починалися в суботу, так у вівторок і закінчувалися. Він долучався до любителів гульбищ, крутився серед розпусниць, танцював посеред вулиці самбу, а під вечір, смертельно п’яний, падав, де стояв; і так чотири дні поспіль.

— Погляньте лише, кого занесло у цей гурт, Гульвіса власною персоною! Ще й з бубоном у руках! Це ж хто міг подумати! — дивувалися перехожі, які звикли його бачити в гучних, веселих, непристойних компаніях. А тут Гульвіса йшов поруч із Флор, обсипаючи її конфеті й обдаровуючи ніжними словами.

Одначе це не завадило йому після опівночі, розпрощавшись із нею, приєднатися до звичного для нього безпутного товариства, горланити пісень і невпинно лигати дешеву кашасу. Він вирушав прямісінько в «Табарис», «Мейя-Луз» або «Флозо». А в понеділок, посилаючись на термінову роботу в губернаторському палаці, тікав о десятій вечора, бо не міг же він запізнитися на бал, де Андреза та інші блудливі мулатки красувалися в білосніжних ватних перуках, сатинових і оксамитових костюмах придворних дам епохи Марії Антуанетти.

Хоч би яка сильна була пристрасть Гульвіси до Флор, хоч би як віддано він мріяв про сімейну ідилію й тепле домашнє вогнище, він і в думці не мав змінювати свій спосіб життя і зраджувати свої звички. На відміну від Мірандау, якого іноді раптом пробивало:

— Починаю, друже, нове життя… Їй-бо, з завтрашнього дня…

Гульвіса ніколи таке не казав. Авжеж, він був закоханий, він збирався одружитися, але це аж ніяк не означало, що він готовий відмовитися від своїх звичок, ігор, дурисвітства, рік пійла і вуличних колотнеч, куди ж без нього борделі та казино?

МОРЕ ТРОЯНД, НЕОЗОРІ ГОРИЗОНТИ, ЧИСТЕ БЛАКИТНЕ НЕБО, МИР І ЗЛАГОДА панували в закоханих Флор та Гульвіси. Аж ось, мов грім серед ясного неба, наче нізвідки налітає буревій, напливають чорні, свинцеві хмари, спалахує кривава війна, кохання Флор і Гульвіси заборонене.

Дещо збентежений усвідомленням власної провини за те, що сталося, — бо хіба ж не він заклав такий ненадійний фундамент оцього карткового будиночка, що не втримався навіть від найменшого подиху небезпеки? — Мірандау, з філософськими нотками у голосі, повчально зауважив:

— Отак завжди… Ну чому в нас немає жодних гарантій? Жодних… Онде навіть мотор вантажівки після ремонту і той отримує на півроку гарантію… А люди? Варто лише подумати, що нарешті все починає налагоджуватися, ставати на свої місця, аж раптом усе летить шкереберть, усе важливе і найдорожче сходить на пси, обертаючись купою попелу на життєвому згарищі…

На думку Мірандау, саме так з Гульвісою і сталося, й не було жодного шансу відновити в очах дони Розилди репутацію чиновника губернаторської канцелярії. Зрештою, це стосувалося й дони Флор… А якого ще ставлення він міг від неї очікувати, коли вона взнала правду? О, Мірандау добре тямився на цих лагідних і покірних дівчатах: варто лише натякнути на зловживання їхньою довірою, як вони гордо задирають носи і стають неприступні.

— І повір мені, дівочий гнів уже як вийде з берегів… — песимістично констатував він.

Нікчема, сволота, негідник, мерзотник! Ні, доні Розилді бракувало нищівних слів, щоб висловити лють на цього покидька й обурення його шахрайством. Ще вчора вона вважала Гульвісу ідеальним нареченим для своєї доньки, називала його мало не святим, возвеличуючи до небес. А сьогодні — радше віддасть доньку за поліціанта, злочинця, довічно ув’язненого вбивцю, лише не за цього виродка. Дізнавшись від сусідів про такі безапеляційні заявочки дони Розилди, Мірандау, якого і так жерли докори сумління, міг усе-таки реалістично поглянути на речі: якщо після цього всього Гульвіса і надалі залицятиметься до Флор, то він геть нічого не тямить у жінках. І шкода, бо Гульвіса, який завжди був при здоровому глузді, зараз засліплений любов’ю, він не хотів зрозуміти, що все вже пропало і нічого більше з цим не поробиш. Мірандау замовив собі вина в барі «Тріунфо»: мав хоч трохи розвіятися.

А Гульвіса і не збирався відновлювати свою репутацію, щоб якось угамувати лють дони Розилди, тієї чортової баби, бісової відьми та ницої лицемірки. Не збирався він і розривати стосунків із Флор, назавжди втрачати її приємну усмішку, спокійну ніжність і пристрасні зітхання. Навпаки, він рішуче надумав одружитися з нею. Зрештою, головне — їхня ніжність, їхнє взаєморозуміння, їхній світ, усе решта — лише дурний жарт. Адже Флор полюбила Гульвісу не за вигадану посаду і суспільне становище, якого він насправді не мав, і тим більше не за гроші, яких у нього теж не було.

Найдужче в цій історії Гульвісу вразило те, що викрила його Селія, його протеже, ця крива дурепа, яка завдяки його втручанню працювала зараз вчителькою. Саме вона здійняла увесь цей ґвалт, докопалася до істини і виказала Гульвісу доні Розилді. Захекана Селія дошкутильгала на другий поверх у такому хвилюванні, що їй аж перехопило подих і заледве могла два слова докупи зліпити, втім, вигляд у неї був аж надто самовдоволений.

Кажете, «великий чиновник»? Та на сходах палацу його ноги зроду не було; єдиний палац, який він справді постійно відвідує, — то це «Палас», притулисько всіх шулерів, розпусників і шльондр… Авторитет, кажете? Та він авторитетний хіба серед найдешевших повій, власниць борделів і шулерів. Кажете, чиновник канцелярії губернатора? Та якби він тільки наважився ввійти до кабінету губернатора, його негайно затримали б і кинули в буцегарню. А як тоді її влаштували викладачкою? Ой, краще взагалі про це не думати, хтозна, до яких махінацій вдався цей каторжний пройдисвіт.

Як же Селії, цій непримітній вчительці початкових класів, вдалося розплутати весь цей клубок брехні, викрити в усіх подробицях той фарс, який Гульвіса розігрував перед доною Розилдою, не викликавши в неї й натяку на сумнів, жодного бажання вхопитися бодай за якусь соломинку в цьому океані брехні? Чим пояснити її завзяття у викритті цього байкаря і дешевого спокусника?

Здивуванню Гульвіси не було меж:

— Це ж треба таке… Я ж нічого поганого не зробив цій дівчині, навпаки…

Хто знає, можливо допомога Гульвіси змусила Селію відчути не лише вдячність, а й образу? У глибині душі вона не могла змиритися, що так глибоко помилялася щодо нього, що її нюх на покидьків і вміння розбиратися в людях так сильно підвели її цього разу; нещасне і жалюгідне життя Селії озлобило її і сповнило заздрощів, от вона і не вірила, що Гульвіса міг їй допомогти… Селія випадково натрапила на слід і почала своє розслідування, аж доки розплутала всю павутину брехні, яку Мірандау почав сплітати ще на святі в майора і яка з кожним днем дедалі нагромаджувалась і збільшувалася, хоча не так Гульвіса був у цьому винен, як звичайний збіг обставин. І лише після того, як Селія акт за актом відновила цей фарс, вона відчула оте нестримне задоволення: отже, не так уже й легко обвести її навколо пальця, отже, є ще в неї ота проникливість і не обдуриш її всілякими побрехеньками про губернатора. Задоволена і щаслива, що їй вдалось вивести шахрая на чисту воду, забувши про кульгавість, Селія злетіла на другий поверх, де дона Розилда і Флор шили придане. «Та то ж звичайнісінький альфонс і жалюгідний дурисвіт, а я, до слова, ніколи в цьому не сумнівалась». Її зазвичай похмуре обличчя сяяло, нечасто випадала в житті така радість, адже почувши погані новини, люди зазвичай клянуть усе, на чому світ стоїть, нарікаючи на нещасну доленьку, а хіба може бути щось прекрасніше, ніж таке неперевершено-бентежне видовище, як чужі страждання?

Для Селії не було. Жоден чоловік ніколи не глянув на неї сповненим жадання поглядом, ніхто ніколи не всміхнувся до неї з любов’ю, а в школі учні боялися її і тікали.

Нестямна від люті дона Розилда погрожувала накласти на себе руки, істерично ридала, благала дати їй води. Але Флор не звертала на матір уваги, вона не чула її стогонів, а лише німо дивилася на Селію.

— Геть звідси, невдячна тварюко, і щоб ноги твоєї не було більше в цьому домі…

— Флор, це ти мені кажеш? Ти серйозно? Але в чому річ?

— Навіть якщо він такий, як ти кажеш, як тобі совісті вистачило так вчинити? Він улаштував тебе на роботу… Дізнавшись таке, могла б і стримати свій язик, але ж як швидко ти забула, що він не дав тобі з голоду здохнути?..

— А чому ти так вирішила? Хто може підтвердити, що це саме він клопотав за мене? Я, наприклад, впевнена, що вирішальну роль зіграв лист падре Барбози…

Флор говорила пошепки, але голос її був сповнений зневаги та презирства:

— Кажу тобі, геть звідси, жалюгідна суко, доки я не відучила тебе пхати носа в чуже життя.

— То й залишайся з ним, заради Бога, він іще не раз тебе зганьбить і виставить на посміховисько…

Обурена людською невдячністю, Селія пошкандибала сходами вниз.

З тієї ж миті між доною Розилдою і Флор розгорілась нещадна війна. Так, саме війна, а як іще можна все це назвати? Почувши, як перед носом Селії гримнули двері, дона Розилда забула про зомління й хороші манери і на повні груди закричала їй вслід, адже потребувала продовження розмови, хотіла ще раз встромити ножа у відкриту рану.

— Селіє! Селіє! Зачекайте, не йдіть…

— Я виставила її за двері… — понуро констатувала Флор.

— Оце твоя вдячність? Людина приходить до тебе з добрими намірами, а ти її виганяєш?!

— Та погань не переступить порогу цього дому, поки я жива…

— З яких це пір ти стала тут командувати?

— Якщо вона ще коли-небудь сюди зайде, то піду я…

Мірандау не помилився, стверджуючи, що викриття Гульвіси викличе у дони Розилди бурю обурення. Втім, він цілком схибив щодо реакції Флор. Певна річ, щасливою від того всього Флор не була і її невдоволення цілком зрозуміле: з якою метою Гульвіса таке вигадував і так нерозважливо брехав? Але вона ні на мить не подумала з ним розійтися. Флор щиро кохала Гульвісу і їй було байдужісінько, який у нього статус, що за посаду обіймає й чи має вплив у політичних колах.

Так вона йому і сказала того ж вечора, коли, всупереч забороні дони Розилди, вийшла побачитися з коханим до найближчого вуличного закапелка. Вона уважно вислухала його, прийняла всі пояснення й тихо заплакала, сказавши, що він «трохи божевільний дурненький красень». Тоді вперше Гульвіса заговорив про свої почуття, про те, як він пристрасно кохає Флор і як хоче з нею одружитися. І цього було цілком достатньо, щоб вона забула про всі неприємності, болючі обмани і нікому не потрібні клопоти, в які він її втягнув.

Саме тому Флор сказала, їм що доведеться трохи почекати. Принаймні місяців десять, поки їй не виповниться двадцять один рік, адже тоді вона досягне повноліття й вийде з-під материної опіки, бо на її згоду сподіватися марно. Ніколи ще Флор не бачила її такою розлюченою й знавіснілою, тому треба було ще добре поміркувати, як організувати зустрічі потайки від материного ока. Адже зараз ті стосунки, що їх раніше так палко захищала дона Розилда, можуть існувати лише в підпіллі: мати категорично заборонила їй будь-які зустрічі з Гульвісою, а його престиж на Ладейрі-до-Алву тріснув, як обруч на діжці. Гульвіса ніжно виціловував дрібні, пекучі сльози, що градом котилися по щоках коханої, не звертаючи жодної уваги на перехожих.

Оскаженіла дона Розилда вже чекала доньку з сирицевим батогом у руках, зробленим колись спеціально для приборкання норовистих тварин і неслухняних дітей. Батіг давно висів собі без діла, хоча свого часу ним неодноразово гамселили невиправного ледаря Ейтора. Та й Розалія свого вхопила добряче, тільки Флор дісталось ним на горіхи лише кілька разів, коли вона була ще зовсім маленька. Зараз батіг красувався на стіні у вітальні, як одвічний символ материнської влади в цьому домі. Варто було Флор переступити поріг, як мати накинулася на неї, щедро батожачи по грудях і шиї, залишаючи на шкірі багряні басамани — красномовний слід війни, що тривала вже понад тиждень.

Флор, не зронивши ні звуку, прийняла удари, лише, як могла, затуляла руками обличчя; вона не зрадила свого кохання. «Доки я жива, він з тобою не одружиться», — люто репетувала дона Розилда. Наступного дня Флор заледве змогла встати з ліжка, побите тіло боліло й пекло, а на шиї багровіла запечена кров. Вчинок дони Розилди обговорювала вся вулиця: негритянка Жувентина, яка зазвичай стежить біля свого вікна за всіма подіями, ділилася деталями з сусідками, а доктор Карлос Пассуш палко засуджував жорстоку систему виховання дони Розилди, хоча і визнавав, що причин для невдоволення й гніву вона мала більш ніж достатньо.

Коли у звичний час Гульвіса показався перед будинком, вікна другого поверху були наглухо зачинені, балкон порожній, а вхідні двері взято на важкий залізний засув. Крізь віконниці з кімнати Флор, що виходила вікнами на бічну вулицю, ледь пробивалося світло. Хтось розповів йому про вчорашню колотнечу, а всезнаючі сусідки доповіли, що дона Розилда замкнула бідолашну Флор у її кімнаті.

Гульвіса погодився з негритянкою Жувентиною, коханкою Атенора Ліми, коли та підсумувала: «Гієна безжальна, ось хто вона, та дона Розилда»; він мовчки вислухав усе, що йому розповіли, попрощався і пішов.

Пішов, щоб повернутися опівночі й розбудити всю Ладейру-до-Алву і прилеглі до неї вулички найніжнішою та найчуттєвішою серенадою, яку рідко почуєш в нашому та й у будь-якому іншому місті. Ті, що її почули, назавжди запам’ятали і зберегли в своєму серці.

Ще б пак! Гульвіса зібрав для Флор найкращих музикантів Баїї. Золоте кавакіньйо довготелесого Карліньйоса Маскареньяса, якого він знайшов у Клариному борделі в ліжку гостинної Маріаніньї Пентельюди. Неперевершена скрипка знаменитого Едгара Коко, з майстерністю якого можуть зрівнятися хіба музиканти з Ріо-де-Жанейро або десь з-за кордону. Плакала флейта віртуоза Валтера да Силвейри, бакалавра в юриспруденції; Гульвіса заледве відірвав його від книжок: недавній випускник готувався до конкурсу на суддівське крісло, розраховуючи незабаром отримати цю почесну посаду. От тоді вже не послухаєш його славнозвісної флейти, що її звуки викликають воістину неземну насолоду. Щодо гітари, то на ній грав юнак, якого всі любили за галантність, веселу вдачу, скромні й водночас шляхетні манери, за його дотепність, витонченість, рідкісні музичні здібності й чудовий, чарівливий голос. Віднедавна його виступи почали транслювати по радіо і він уже здобув заслужені лаври.

Його ім’я — Доривал Кайммі — лунало звідусіль, близькі друзі гітариста наввипередки запевняли, що варто лише видати нові композиції музиканта, як одразу той чорнявий стане знаменитістю. Всі вони були хороші й вірні друзі Гульвіси, з якими він починав свої веселі вечори і зустрічав світанки. Про всяк випадок він іще привів з собою блідого співака кабаре і вже п’яного Мірандау.

На початку Ладейри вони зупинилися на кілька хвилин і всю вулицю зворушили розпачливі, тужливі акорди скрипки Едгара Коко.

Мелодію підхопили кавакіньйо, флейта і гітара, а згодом заспівав Гульвіса і підспівав йому Кайммі. Співак із Гульвіси, звісно, такий собі, проте його надихали заборонена пристрасть, бажання помститися за кохану, розвіяти її журбу, втішити, розрадити музикою і вкотре підтвердити їй своє кохання:

Серенада відлунювала вулицею, а з вікон потроху почали визирати зацікавлені заспані обличчя, заворожені музикою й співом Доривала Кайммі. Негритянка Жувентина радісно аплодувала виконавцям, вона підтримувала Флор і Гульвісу, а до того ж обожнювала серенади. Деякі сусіди, розгнівані, що їх розбудили, вже ладні були висловити своє невдоволення, та зрештою спокійно заснули, зачаровані неймовірною мелодією кохання. Доктор Карлос Пассуш був одним із них: лютий, він схопився з ліжка, бо з шостої ранку працював у лікарні, а додому повертався аж о дев’ятій вечора. Та поки ішов до вікна, гнів потроху вщухав і він став підспівувати мелодії, опершись на підвіконня, щоб краще чути музикантів.

Музики зупинилися на розі вулиці, навпроти вікон Флор, а Гульвіса підійшов ближче до вуличного ліхтаря, щоб кохана могла краще його розгледіти. Звуки флейти доктора Силвейри, мовби здіймалися вгору до її вікна; скрипка Едгара Коко проникала в усі шпаринки зачинених віконниць до кімнати дівчини і вихопила її тремтячу з ліжка. «О Боже правий, та це ж Гульвіса!» Флор підбігла до вікна, прочинила віконниці й омліла: за вікном, під світлом ліхтаря, стояв він — білявий красень із простягнутими догори руками:

Кілька сусідів вийшли послухати серенаду. Казуза Безодня в старій, поношеній піжамі теж вийшов, зачарований дивовижною мелодією і сподіваючись, що хтось із музик таки прихопив із собою плящину.

На балконі другого поверху з тьмяного мороку, мов з порожнечі, з’явилася дона Розилда і люто накинулася на музик, щосили намагаючись перекричати серенаду:

— Волоцюги! Дармоїди!

Але пісня залунала ще гучніше, а голос Кайммі здіймався вище неба:

Звідки взяла Флор таку червону, ледь не чорну троянду? Гульвіса впіймав її на льоту. Це була воістину чудова ніч для закоханих, у небі мерехтіло ніжне срібло місяця, в повітрі витали аромати розмарину, а вся вулиця підспівувала серенаду для замкненої у кімнаті Флор:

Дона Розилда вискочила на вулицю в засмальцьованому халаті, розпатлана і люта, з усією своєю ненавистю накинулася на друзів Гульвіси:

— Геть звідси! — пронизливо лементувала вона. — Я викликаю поліцію, у суд на вас подам, собаки приблудні!

Вона з’явилася так раптово, що на якусь мить музики збилися з ритму і перестали співати. Дона Розилда тріумфально випросталася й переможно постала посеред онімілої вулиці:

— Вшивайтеся звідси, лайдаки, я сказала!

Утім, це була лише коротка мить її тріумфу. Знову залунала флейта доктора Силвейри, наслідуючи хлопчаче улюлюкання і сміх, наче кепкуючи з дони Розилди.

А потім Гульвіса впевнено попрямував до своєї майбутньої тещі й неймовірно граційно і майстерно розчепірився у знаменитому «крабику»[29]. Знавісніла від несподіванки та обурення дона Розилда в паніці відступила і з останніх сил видерлася до себе на другий поверх.

Серенада залунала знову і розлилася по всіх закутках Ладейри, і відгомін її бринів аж до світанку. Їй підспівували добряче підпилі перехожі, аплодував нічний сторож, потім з’явилася пляшка, що її так чекав Казуза Безодня. Співали Гульвіса і Кайммі, співав Женнер Августо, доктор Валтер співав своїм густим басом, співав нічний сторож, який усе життя мріяв виступати на радіо. Вся вулиця співала серенаду для Флор, яка у сяйві місячного світла визирала зі свого вікна в прозорому мереживному пеньюарі. А внизу стояв Гульвіса — галантний кавалер із червоною, ледь не чорною трояндою у руці — символом їхнього кохання.

РЯТУЮЧИСЬ ВІД ЗАБОРОН ТА МАТЕРИНИХ ПЕРЕСЛІДУВАНЬ, ФЛОР втекла з дому, знайшовши притулок у Ріо-Вермельйо в тітки Літи та її чоловіка Талеса Порту, де ніхто та ніщо не заважало їй бути разом із Гульвісою.

Спершу Порту вагався: йому не хотілось ускладнювати і без того непрості стосунки з тією зарозумілою й владною доною Розилдою; на відміну від неї Порту був добродушним і спокійним чоловіком. Йому подобалося тихе врівноважене життя у своєму куточку, він любив свою скромну роботу й обожнював живопис. Крім того, Дона Розилда вже раз була накинулась шулікою на них із Літою під час карнавалу, коли вони висловилися проти роману племінниці з Гульвісою. Тоді ще для дони Розилди Гульвіса був достойний руки її доньки, вона вважала його нареченим, якого сам Бог послав і якому, як вона тоді стверджувала, хіба що німба бракувало, щоб у святі записатися. Порту вважав дону Розилду впертою лихою дурепою, що корчить із себе бозна яку сеньйору; не хотів мати з нею нічого спільного. Але куди подінешся, якщо до тебе приходить згорьована племінниця у супроводі серйозного та поважного юнака, який цілком усвідомлює свій вчинок і його наслідки? Закохані відразу ж зізнались у непоправному: Гульвіса зірвав із Флор вінок, а це означало, що вони — хоче того дона Розилда чи ні — негайно мають обвінчатися, дарма, що нареченій іще не виповнилося двадцяти одного року. Тепер тільки шлюб міг урятувати честь дівчини.

Плачучи, Флор благала дядька і тітку пробачити, що вона так ганебно забула про суворі сімейні традиції та сором і поступилася наполегливому коханому, мовляв, це все через дону Розилду та її нице свавілля, бо як можна було заборонити бачитися з коханим, замкнути в чотирьох стінах, наче малу дитину, а вона ж за кілька місяців уже повнолітня. Більше того, мати навіть била її, хто ж витерпить таке ставлення? Зрештою, Гульвіса ж не якийсь там зарізяка, не злодій, що переховується від правосуддя, не бандит пропащий, та й вона, Флор, уже не п’ятнадцятирічна дівчинка, яка нічого в житті не тямить. Бо як квартиру оплачувати, на життя заробляти, то Флор уже доросла, а тут? Після від’їзду Розалії прибутки від їхнього з матір’ю ательє геть зійшли нанівець, дона Розилда майже не мала замовлень, тимчасом як кулінарна школа Флор процвітала, і саме на ті гроші вони з матір’ю жили. Чому ж тоді дона Розилда вважає, що має право все вирішувати сама? Чому нехтує думкою таких розумних людей, як тітка Літа, сеу Атенор Ліма чи навіть сам доктор Луїс Енріке, Ейторів хрещений, якого вона колись так поважала, а тепер і чути про нього не хоче? Талес Порту тільки співчутливо кивав: Флор те кохання геть уже памороки забило.

Ані Флор, ані Гульвіса не бажали миритися з такою ситуацією. Для Гульвіси зараз усе було на кону, це була його вирішальна ставка. Пристрасть до Флор охопила молодика з голови до п’ят, затьмарила розум: для нього не існувало на світі іншої жінки, наче оця — з ямочками на щоках, пухкенька Флор — найкрасивіша, найзвабливіша в усій Баїї, єдина, яка могла вгамувати його голод і спрагу, позбавити його самотності. «Ні, ніколи, хіба як мене звідси вперед ногами винесуть», — заявила дона Розилда, навіть слухати не бажаючи родичів і друзів, які одне поперед одного переказували їй про бажання Гульвіси свататися.

Навіть тітка Літа якось спробувала заступитися за Гульвісу, але дона Розилда накинулася на неї з прокльонами:

— Доки я ще, Богу дякувати, жива, цей негідник не одружиться з моєю донькою. І не тому, що вона заслуговує такої материнської турботи, ні! Але поки я відповідаю за цю невдячну паскуду, за цю гадину колючу, я ні за що не дам своєї згоди. Краще нехай помре, ніж вийде за того волоцюгу.

Літа хотіла заперечити, наводила різні аргументи на користь Гульвіси, намагалася переконати сестру, зломити цю стіну ненависті: любов творить дива, чому ж Розилда відмовляється прийняти зміни, що сталися з Гульвісою, мовляв, він уже зовсім інша людина, проте знавісніла дона Розилда тільки гарчала від люті:

— Досить із нас того горя, що ти заподіяла нашій сім’ї, вийшовши заміж за Порту. Ну гаразд, згодом він виправився, а якби цього не сталося? Якби він і надалі був такий безсоромний? — вона наголосила на останньому слові, ніби обвинувачувала Порту в усіх найважчих гріхах.

Це дона Розилда так натякала на минуле Порту, молодість якого пройшла в театральних колах Ріо-де-Жанейро, в гастролях по всій країні, від міста до міста. Він був одночасно сценаристом і хореографом, а якщо треба було, то підміняв акторів, суфлера, директора і костюмера. Одружившись, Порту взявся за розум і влаштувався на роботу в Баїї, де й осів. Від його кочівного життя зберігся лише альбом із вирізками та смішні анекдоти, і за кожної нагоди він намагався всім той альбом показати, дотепно його коментуючи.

— Ну, але ж, хіба, зрештою, все не налагодилося? — мовила дона Літа, яка в глибині душі пишалася чоловіковим театральним минулим. — Ти ж бачиш, які ми щасливі? І до речі, мене анітрохи не бентежить його робота в театрі. Він ні в кого нічого не вкрав, нікого не обдурив, невинних не спокушав…

— Та що ти мелеш?! Які там невинні, якщо він волочився з самими лише шльондрами? Де було йому тих невинних узяти? І запевняю, робив він це з величезним задоволенням, поглянь лише на його бісові очі…

Добра і привітна, повна протилежність сестри, дона Літа терпіти не могла, коли ображали її чоловіка. Кров ударила їй в голову:

— Знаєш що, дорогенька, тримай свого язика на припоні й не смій більше ніколи обмовляти мого чоловіка, я прийшла сюди не для того, щоб вислуховувати твої паскудства…

Дона Розилда слухняно замовкла, стиха вибачившись. Сестра була єдиною людиною на світі, яку дона Розилда ще поважала і з якою боялася посваритися.

— Я прийшла сюди, бо Флор мені як донька… І якого біса ти не даєш дівчинці вийти заміж, хлопець їй до душі, він її кохає безтямно, чого тобі ще треба? Тільки тому, що він виявився не такий усемогутній, як ти собі надумала?

— Та скільки тобі втовкмачувати, нічого я собі не надумувала, це вони зловживали моєю довірою, негідники! — згадавши про те жахливе ошуканство, дона Розилда знову оскаженіла. — Скажу тобі більше. Краще нам поставити на цьому крапку і ніколи не повертатися до цієї розмови. Доки я за неї відповідаю, не допущу, щоб вона вийшла заміж за цього покидька. Коли їй виповниться двадцять один, якщо ще захоче, хай летить під три чорти і губить себе, скільки їй заманеться. А до того часу я не дам своєї згоди і край.

— Ти сама шукаєш корости, щоб чухатися… Дивись, не наклич біди…

А біда не забарилася. Після невдалого візиту тітки Літи — останньої надії Флор — дівчина вирішила прислухатися до свого серця. Тобто скоритися Гульвісі; а він, озброївшись найвагомішими аргументами, переконував її, що на розв’язання цієї проблеми є лише одна рада, що водночас дасть змогу Флор довести її любов і довіру. Щойно Гульвісі вдалося переконати дівчину, вона відразу ж дозволила йому те, чого він так давно домагався. Одначе, якщо бути відвертими до кінця (навіть при всьому нашому доброму ставленні до Флор і прагненні захистити перед читачами цнотливість і скромність нашої героїні, яка стала жертвою чарівного донжуана), варто таки наголосити, що і сама Флор несамовитіла від бажання й потреби віддатися йому сповна, адже в ній давно палав вогонь, на якому вщент згоріли її сором’язливість і здоровий глузд.

Один із заможних приятелів Гульвіси — Маріо Портуґал, тоді ще легковажний холостяк, дозволив йому пожити в своєму скромному будиночку на околиці Ітапоа. Ніжний бриз бавився гладким чорним волоссям Флор, а сонячні відблиски тендітно тремтіли на її шкірі. Під плескіт хвиль і легкий подих вітру Гульвіса пристрасно притискав Флор, поки його пальці цілунок за цілунком, ґудзик за ґудзиком розщіпали на ній сукню, а коли страх і сором сковували дівчину, він лише стиха запевняв її:

— Повір мені, я не вмію кохатись під простирадлом, а одягненим і поготів. Ну чого ж тобі соромитися, дурненька? Хіба ж ми не для того одружимося? Та й навіть без одруження, кохатися — це божа справа, адже Господь закликав людей кохатися. «Кохайтеся, діти мої, й буде у вас потомство», — казав він і це одна з найсправедливіших його заповідей.

— Благаю, Гульвісо, не гніви Бога… — Флор загорнулась у червоне простирадло. Все у цій кімнаті пашіло пристрастю й збуджувало її фантазію: оголені жінки на стінах, репродукції картин, де фавни бавляться з німфами, величезне дзеркало навпроти ліжка, о, Маріо Портуґал був той іще джентльмен, створив у своїй спальні витончено еротичну атмосферу, з парфумами та прохолодними напоями на столику. У животі Флор затріпотіли метелики.

— Якби ж він не хотів, щоб люди кохалися, зробив би усіх безплідними і діти так би й росли без батька та матері… Ну мила, не будь така, зніми простирадло…

Він ніжно відкинув із Флор те знавісніле червоне простирадло і перед ним постало її смагляве, налите тіло, що нездоланно вабило на тлі сліпучої постелі. Гульвіса не втримався і захоплено вигукнув:

— Люба, але ж гола ти ще прекрасніша…

— Гульвісо…

Щоб вона не соромилася, він пригорнувся до неї своїм оголеним тілом, а Флор лише млосно примружила очі. Блаженне алилуя прокотилося над морем Ітапоа, лагідний бриз сколихнув акордами любові морський спокій мовчазних риб і русалок, пристрасні стогони Флор підхопили феєрію, що лунала всюди, на землі алилуя, в морі алилуя, в небі і в пеклі алилуя!

Того ранку Флор пішла допомогти доні Мазі Патерностро, своїй колишній заможній учениці, приготувати сніданок на п’ятдесят із гаком персон з нагоди дня народження, а також солодкі столи та вечірні перекуски. Відтак вирушила на побачення з Гульвісою, де і сталося те, що давно мало статися. Дона Розилда думала, що Флор не відходить від плити в дони Маґи, а вона лежала в обіймах Гульвіси в Ітапоа.

Відтоді у Флор було тільки одне на думці: вона всюди шукала привід усамітнитися з Гульвісою в будиночку на пляжі Ітапоа. Часто просила своїх подруг і учениць: «Якщо мама запитає, то кажи, що я була з тобою». Дівчата не відмовлялися, вони любили Флор, а багато хто відверто симпатизував їхній парі. Зазвичай після уроків хтось із дівчат казав:

— Я візьму з собою Флор на вечірку, бідоласі потрібно розважитися…

Збоку могло скластися враження, начебто Флор і справді починає потроху забувати Гульвісу. Дона Розилда тріумфувала: останнім часом Флор уже не була така похнюплена, більше не просиджувала весь час у своїй кімнатці, чекаючи, коли Гульвіса покажеться на вулиці, щоб виглянути у вікно на зло матері, коли той негідник зупиниться побалакати з негритянкою Жувентиною. Ця нахаба і ще кілька сусідок усіляко допомагали закоханим. Дона Розилда наскрізь бачила їхні підступи; нічого, настане день, коли вона відплатить їм сторицею. Флор кидала Гульвісі записки, посилала повітряні цілунки. Тоді дона Розилда не витримувала і починала на чому світ стоїть лаяти доньку та того пройдисвіта. А він лише підсміювався, стоячи на розі вулиці.

Але незабаром дона Розилда помітила деякі зміни: Флор більше не поводилась, як раніше, не співала сумних пісень, не згадувала на кожному кроці паскудне ім’я свого коханого, та й він більше не приходив на їхню вулицю. Флор знову всміхалася, знову казала матері «доброго ранку» і «доброго вечора», відповідала коли дона Розилда зверталася до неї.

Якось на Байша-дос-Сапатейрос Флор випадково зустріла давню подругу:

— Гляди, шануйся… — сказала вона на прощання і по-змовницькому всміхнулася.

Як усміхались і Флор з Гульвісою, сідаючи у таксі — завжди одне і те ж, що належало Циганові, давньому Гульвісиному другові, — і мчали до Ітапоа, міцно тримаючись за руки і крадькома цілуючись. Коли сутеніло, Циган по них приїжджав, їхали вони не поспішаючи, Флор притулялася до Гульвіси, і на його плече спадали її довгі пасма чорного, скуйовдженого морським бризом волосся; заморених солодкою втомою, коханців сповнювала ніжність і єдине, чого вони в такі моменти хотіли найменше, — це розлучатися.

Щоразу Гульвіса дужче і дужче наполягав, ба навіть вимагав, щоб Флор провела з ним ніч; йому вже недостатньо було бути поруч і просто кохатися з нею, йому хотілося, щоб вона засинала в його обіймах, відчувати тепло її подиху, оберігати спокій сну. Флор теж мріяла про ту повноцінну ніч кохання, не обтяжену часовими рамками, що лише сковували палку дівочу натуру.

— Але ж… якщо я не прийду ночувати додому, — сказала вона одного разу ввечері, коли Гульвіса знову благав її залишитися, — …я більше не зможу повернутися до матері…

— А навіщо тобі повертатися? Одружимося — і край. Чому ти не хочеш нарешті розставити всі крапки над «і» й в усьому зізнатися… Не розумію…

— А де я житиму до весілля?

Зійшлися вони на тому, що найкраще Флор буде у тітки Літи і дядька Порту, у них вона почувалась як удома. Отож наступного дня, відразу після занять з ученицями, Флор спакувала речі в дві валізи та баул, замкнула двері своєї кімнати на ключ, поклала його в сумочку і сказала матері, що йде на ринок у Байша-дос-Сапатейрос. Там на неї вже чекав Гульвіса в Цигановому таксі, який знову відвіз їх в Ітапоа, втім цього разу повернувся він із ними лише наступного ранку.

Приятельці, яка зайшла перекинутися кількома словами і забрати своє замовлення, дона Розилда сказала:

— Флор пішла на ринок, скоро повернеться. Слава Богу, вона більше навіть не згадує про цього негідника і взагалі стала набагато спокійніша…

— Скоро і зовсім його забуде… То завжди так буває…

— Та доведеться забути, хоче вона того чи ні…

Довгенько вони теревенили, дона Розилда ще вирішила обговорити нових сусідів, які переїхали з Амарґози й оселилися на їхній вулиці.

— Гаразд, доно Розилдо, мені вже час, раз Флор затримується, піду я тоді. Переказуйте їй вітання.

Залишившись сама, дона Розилда стала чекати доньку. Спершу вона просто трохи непокоїлася, а згодом її вже охопила тривога. До ночі дона Розилда вже точно знала: та дівка геть сказилася й утекла з дому. Вона підважила складаним ножем замок на дверях кімнати Флор і побачила набиті речами валізи та баул. Ах он воно що, та брехунка весь цей час її дурила, вдаючи, нібито порвала з тим пройдисвітом, а сама й далі з ним бачилася. Дона Розилда всю ніч просиділа з батогом у руках. Ох, нехай мені тільки повернеться…

Коли наступного дня по полудні сестра зі шваґром, який, м’яко кажучи, був ні в сих, ні в тих, постукали в двері, дона Розилда зчинила істерику, рвала на собі волосся і кричала:

— Знати її більше не хочу… Ноги її в цьому домі більше не буде… та таким лахудрам місце в борделях…

Доні Літі теж урвався терпець:

— Будь ласкава, притримай язик, твоя донька в мене, а мій дім — не бордель. Якщо тобі взагалі байдуже до щастя твоєї дитини, нехай так — це твоє діло. Але нам із Талесом не байдуже. Тому ми прийшли сповістити, що Флор виходить заміж. Якщо хочеш, — весілля, як годиться, буде тут, в її рідному домі. А ні, то ми з великим задоволенням влаштуємо його в себе.

— Та хвойдам і заміж не треба виходити, вони й так можуть волочиться…

— Послухай, жінко…

Утім, делікатний підхід тітки Літи і докірливе мовчання дядька Порту так ні до чого і не привели. Дона Розилда відмовилася приходити на весілля й тим більше давати згоду на шлюб, нехай ота пропаща сама вибиває дозвіл у судді, щоб усе місто взнало про її ганьбу і безчестя. І хай навіть не розраховують, що вона покриватиме її гріхи і рятуватиме репутацію.

Наступного ж дня дона Розилда поїхала в Назаре до сина, який прийняв її без особливого ентузіазму. Ейтор і сам уже думав одружитися, і єдине, що його стримувало, невисокі заробітки.

Та щойно він заощадить трохи грошенят, то неодмінно одружиться. Вже і наречену приглядів — колишню ученицю Флор, оту, з вологими блискучими очима, на ймення Селеста.

ДОРОГОЮ В СОРДЕ, КУДИ ФЛОР ІШЛА ПОДИВИТИСЯ НА БУДИНОК, ЯКИЙ ЗДАВАЛИ В ОРЕНДУ, вона зустріла свою колишню ученицю, дону Норму Сампайо, досить заможну пані, дружину комерсанта з Нижнього Міста. Дона Норма — чарівна, дуже життєрадісна і привітна жіночка з добрим серцем, у чому ми з вами вже мали нагоду переконатися. Вона жила поруч із потрібним Флор будинком.

Дім був досить непоганий, Флор усе сподобалось, адже там можна було й жити, й провадити заняття, до того ж і плата була помірна. Дона Норма запевнила Флор, що це, безсумнівно, чудовий варіант, до того ж власник — її хороший знайомий і очевидно, що він надасть їй перевагу перед іншими наймачами. А вже про це вона подбає, нехай Флор не переймається.

Дона Норма намагалася все зробити, щоб полегшити Флор життя протягом усього цього неспокійного періоду; жінка всіляко втішала і підбадьорювала її. Вона допомагала залагодити всі проблеми й у всьому підтримувала.

Насамперед дона Норма не давала їй зневіритися та занепасти духом. Флор докладно розповіла всю свою сумну історію, а дона Норма зацікавлено розпитувала — їй хотілося знати все до найменших дрібниць від початку до кінця. Флор страждала, їй здавалося, що весь світ дізнався про її, як делікатно висловилася тітка Літа, «поганий вчинок», мовляв, складалося враження, ніби в неї на чолі випалили тавро легковажної розпусниці.

— Послухай, дівчинко, не мели дурниць… Ну от хто знає, що ти йому віддалася? Четверо-п’ятеро людей, ну хай шестеро, від сили, але то вже точно максимум… Та навіть повінчатись у фаті ти собі спокійно можеш, якщо захочеш. Та що кому до того, врешті-решт! Крім того, мати твоя поїхала з міста, от вона справді могла прийти до церкви і влаштувати скандал…

Флор соромилася своєї ганьби, свого негідного вчинку, та що ж уже вдієш. А для дони Норми весь цей гаданий кінець світу не вартий був виїденого яйця.

— Облиш, у наш час кожні дві дівчини з трьох віддаються до весілля, до того ж із найпристойніших родин, моя люба…

Вона навела кілька курйозних і дуже втішних для Флор прикладів. Скажімо, донька університетського професора, хіба ти не чула, як вона перед весіллям узагалі віддалася другові нареченого, розірвала заручини, втекла з ним і таємно обвінчалась? А зараз ота панійка належить до самісіньких вершків суспільства, що про них у газетах пишуть: «Дона така-то влаштувала прийом… і все таке…»? Ну а про суддівську доньку ти теж не чула? Її сторож заскочив на гарячому за маяком у Баррі, де вона — ну ти розумієш — зі своїм нареченим… — добре, хоч зі своїм! Сторож, теж молодець, не здав їх поліції, й то лише тому, що кавалер його підкупив. Правда, потім це не завадило тому сторожеві хизуватися трусиками дівчини, до слова кажучи, розкішними, з чорним мереживом. І навіть попри все це дефіле спідньої білизни, вона не посоромилася вінчатися у вельоні, віночку і білосніжній сукні: жінка мала і хороший смак, і гроші. А ота ціпочка — її батько ще прискіпливіше за дону Розилду наглядав за доньками, не випускав з дому і не зводив із них очей, — так от, хіба ти не чула, як її застукали в кущах з одруженим чоловіком, іще й батьківським кумом? І нічого, згодом вона вийшла заміж за бідняка і під гаслом «що більше, то краще» наставляє йому роги і, віриш, не гребує ні парубками, ні одруженими, ні багатими, ні бідними. «Насправді багато дівчат, люба моя, тільки тому до весілля й не віддаються, бо й гадки не мають про те, яка це насолода, або ж наречений не наполягає. Зрештою, до весілля чи після весілля, яке це має значення?»

Таким чином дона Норма не лише трохи заспокоїла Флор, переконавши її в тому, що не такий уже й великий гріх вона вчинила, а й допомогла придбати все необхідне для створення домашнього затишку, від меблів до різного побутового дріб’язку. Серед них і коване ліжко, оздоблене гравюрою ручної роботи, перекуплене у Жорже Тарраппа, власника антикварної крамниці на вулиці Руї Барбози і — хто б сумнівався — приятеля дони Норми. Жорже Тарраппа виявився дуже привітним високим червонощоким сирійцем майже апоплектичного вигляду; дізнавшись про весілля Флор, він подарував їй набір лікерних чарок. Від себе дона Норма подарувала їй кілька першокласних махрових рушників. Окрім того, вона майже за безцінь продала Флор чудове покривало з блакитного сатину з візерунком у вигляді фіолетових гілок гліцинії та лілій. Цю дорогу річ доні Нормі подарували на весілля її дядько з тіткою, які мешкають у Ріо. Втім, недовірливий Зе Сампайо з першого погляду зненавидів цей подарунок; на його думку, лілові гілки на покривалі занадто нагадували похоронну опону. Через це кляте покривало вони мало не посварилися першої ж шлюбної ночі. Якби дона Норма не згорала тоді від цікавості дізнатися, що буде далі в тих незвіданих просторах любощів, вона б достойно відповіла на помисливість Зе Сампайо, який не заспокоївся доти, доки покривало не зникло з його поля зору назавжди. Ним більше не користувалися, і воно залишилося абсолютно нове. До слова, на вулиці Чилі за таке покривало можна було б вторгувати чималу суму.

Ну і якщо вже зайшлося про покрівці, то варто зауважити, що єдиним внеском Гульвіси в сімейний затишок була клаптикова ковдра — колективний витвір дівчат із борделю Інасії. Всі вони були палкі шанувальниці нареченого, зокрема і сама господиня, мулатка з подзьобаним віспою обличчям, наймолодша, проте чи не найдосвідченіша власниця подібних закладів Баїї. Час до часу Гульвіса опинявся в її ліжку і днями, а то і тижнями міг звідти не вилазити.

Ну хіба ж Гульвіса винен, що його внесок виявився такий мізерний порівняно з заощадженнями Флор, що вона їх накопичувала роками, хіба ж винен, що ті заощадження так швидко закінчилися? Він дуже хотів би взяти на себе всі витрати, принаймні більшу частину, і не жалів задля цього сил. Ніколи ще його друзяки не бачили його таким напруженим і зосередженим за столом казино, проте «17» — його улюблена число — випадало вкрай рідко, складалось враження, ніби його взагалі вилучили. Гульвіса шукав щастя і в рулетці, і в блек-джеку, і в бакарі. Втім, хоч як він старався, все було марно, доля відверталася від нього і йому все ніяк не фортунило. Уже не було в кого позичати, хіба що у власної нареченої, от у неї він і попросив кругленьку суму.

— Бути не може, щоб мені ще й сьогодні не пощастило. До ранку я привезу таку тачку грошей, що ти пів-Баїї зможеш купити, ще й на ящик шампанського для весільного бенкету залишиться.

Утім, Гульвіса так і не приніс ані грошей, ані шампанського. Йому і справді не щастило.

Шампанське було тільки на святкуванні з нагоди укладення цивільного шлюбу, що його влаштували в домі дядька Порту і тітоньки Літи. Талес Порту врочисто відкоркував пляшку, а суддя виголосив промову за здоров’я та добробут молодих. Вінчання теж було скромне і швидке, на ньому, крім тітки Літи і дядька Порту, були присутні лише найближчі подруги Флор та сеу Атенор Ліма (і, ясна річ, дона Норма). Мільйонерка дона Маґа Патерностро прийти не змогла, зате вранці прислала цілу батарею кухонного посуду — дуже практичний і потрібний подарунок. З боку нареченого були присутні директор департаменту парків і садів — у нього невиправний Гульвіса під приводом весілля виманив гроші, як, утім, і в інших своїх колег, — Мірандау зі своєю худорлявою й свіжою, втім уже старіючою білявою дружиною, і Шимбо. Побачивши в церкві помічника поліційного інспектора, Талес Порту зауважив потім доні Літі: «Поглянь, виходить, що не все було брехнею в жарті над доною Розилдою. Принаймні Гульвіса і справді родич Ґімараєнсів».

На прохання дони Норми вінчав молодят дон Клементе — парафіяльний священик церкви святої Терези. Гульвіса скидався на елегантного завсідника кабаре, Флор, уся в блакитному, тихо всміхалася, ледь примруживши очі. Дона Норма так і не змогла переконати її вбрати білу сукню та вельон, тій дуринді забракло духу. Обручки позичили у Мірандау перед самим весіллям. Напередодні в «Табарисі» для Гульвіси зібрали необхідну суму грошей, щоб він зміг розрахуватися за вже наглянуті в ювелірній крамниці Ренота обручки. Та вже за півгодини Гульвіса все до копійки програв у «Трьох Герцогах». Хоча, якби він бодай пішов по ті обручки, то зміг би їх випросити. Ювелір, хоч той іще скнара, не завжди міг встояти перед Гульвісиною наполегливістю і не раз позичав йому грошей. Але після безсонної ночі наречений ледь не проспав власного весілля і вже в останню хвилину примчав по наречену на Цигановому таксі.

Коли вони виходили з церкви, мов нізвідки з’явився банкір Селестино з букетиком фіалок у руці. Він підійшов до Флор — власне, вже до дони Флор, як і належало звертатись до заміжньої жінки. Поцілував їй руку, вибачився за запізнення. Він допіру довідався про весілля й не мав часу купити подарунок, — і непомітно тицьнув Гульвісі кредитку. Гості поспішили привітатися зі знатним португальцем, а найперші поквапилися це зробити Шимбо і дон Клементе.

У дворі монастиря всі попрощалися з молодятами і тільки дона Норма провела їх до нової оселі, на фасаді якої вже красувалася вивіска «Кулінарна школа «Смак і Мистецтво»». Уже на порозі дому дона Флор запропонувала сусідці:

— Заходьте, поговоримо про те, про се…

Але дона Норма лише лукаво посміхнулася:

— Хіба би я геть з глузду з’їхала, — підморгнула вона, показуючи на затягнуте чорними хмарами небо. — Онде ніч скоро, спати вже пора…

Гульвіса не зміг не погодитися.

— Ваша правда, сусідко. Хоча, скажу я вам, для цієї справи мені не потрібен якийсь конкретний час доби та й місце теж не має значення… — підморгнувши доні Нормі, Гульвіса обійняв Флор і пішов з нею коридором їхньої оселі, нетерпляче розстібаючи на ходу сукню дружини.

Зайшовши до спальні, він поклав Флор на блакитне сатинове покривало, нетерпляче зриваючи з неї сукню, взуття та білизну. Оголена, вона випросталася на покривалі, а перші сутінки лагідно огортали її смагляве тіло.

— Благаю! — мовив Гульвіса — Приберімо цю похоронну ганчірку, вона схожа на саван. Принеси краще ту, клаптикову ковдру, на ній ти будеш, як справжня королева. А це ми краще віднесемо в ломбард, за нього нам дадуть купу грошей…

І ось лежить вона на тій строкатій ковдрочці, заціпеніла від страху та сорому, вбрана лише в прозоре павутиння сутінок, заміжня нарешті Флор. Віднині вона не просто Флор, а дона Флор, і Гульвіса її чоловік, чоловік, якого вона сама обрала, всупереч порадам старших, не зважаючи на материну заборону; чоловік, якому вона віддалася ще до весілля, чудово усвідомлюючи, хто він насправді; чоловік, без якого вона не уявляла свого життя. Вона горіла на вогні, яким палали Гульвісині вуста, його пальці спопеляли її лоно, а тіло мліло від пристрасного полум’я жаги. Тепер, коли вони вже стали законним подружжям, Гульвіса, як і належить чоловікові, роздягнув свою дружину і, лежачи поруч на їхньому кованому подружньому ложі, розглядав її з усмішкою. Її красивий чоловік, золотисті волосинки вкривали все його тіло і біляво кучерявилися на грудях, мужній шрам від удару ножем проступав на лівому плечі. Поруч із ним дона Флор здавалася негритянкою, таку смагляву мала шкіру. Оголені були не лише їхні тіла, а й душі, ніжно обіймаючи свою дружину Гульвіса стиха шепотів їй на вушко всілякі солодкі дурниці.

Вони нестримно кохались, аж поки нарешті геть знесилилися. Втомлена від пристрасної знемоги Флор загорнулась у ковдру і солодко заснула. Гульвіса всміхався і лагідно спостерігав за своєю дружиною. Гульвіса, її коханий чоловік, красивий та мужній, ніжний і добрий.

Коли Флор прокинулася, годинник показував другу ночі, а її чоловіка в ліжку не було. Дона Флор обійшла дім, шукаючи його, але Гульвіси ніде не було. Подався таки випробувати долю на гроші, подаровані банкіром. І це першої ж шлюбної ночі! Зціпивши зуби від розчарування й образи, дона Флор припала до подушки і заплакала першими гіркими сльозами заміжньої жінки.

СІМ РОКІВ МИНУЛО ВІД ТИХ ПЕРШИХ СЛІЗ, ВИПЛАКАНИХ ДОНОЮ ФЛОР, до тривожного недільного ранку, коли Гульвіса впав мертвий, танцюючи самбу серед перебраного карнавального натовпу. І, як влучно тоді зауважила дона Жіза — а та жінка слів на вітер ніколи не кидала, — хоч усі ці сім років дона Флор оплакувала власні неіснуючі гріхи й справдешні гріхи свого чоловіка, та побачивши бездиханне Гульвісине тіло на площі Другого Липня, вона гірко заридала, либонь, таки не всі ще сльози виплакала. Сльози сорому і страждання, болю та приниження.

Гіркі та пекучі сльози, що лилися здебільшого самотніми, безсонними, довгими ночами очікування Гульвіси додому, ночами, коли здавалося, що світанкова зоря опускається до самісінького пекла. Дощовими ночами, коли струмені води заводили свою тужливу пісню, монотонно барабанячи по дахах, її груди сковував холод, вона тужила за теплим Гульвісиним плечем, за його сильними мужніми обіймами. Дона Флор вслухалася в кожен шелест і не могла заснути від нестримного бажання мати його поруч, бажання, що кровоточило, немов відкрита, задавнена рана. Охоплена тугою, скована крижаною лихоманкою, вона тремтіла від пекучої самотності їхнього подружнього ліжка.

Зате коли він був поруч, — ох!, з Гульвісою холод і смуток відразу відступали. Він запалював у ній те радісне тепло, що здіймалося з її лона, пломеніло червоним рум’янцем на обличчі й усю ніч гріло їхні тіла. Доні Флор було затишно, вона була щаслива і навіть святкова, здавалося, вона щойно перехилила келих вина або чарку лікеру. Близькість Гульвіси п’янила її, як вишукане, витримане вино, і хіба можливо встояти перед його цілунками і ласками? То були воістину нестримні ночі феєричної пристрасті. Але як же мало було таких днів, коли, повечерявши, Гульвіса залишався з дружиною, розлігшись на канапі й поклавши голову їй на груди, слухаючи радіо і розповідаючи різні історії. Його сміливі руки пестили її, збуджували і вони чимдуж летіли до їхнього кованого ліжка, де кохалися до самого ранку.

Таких вечорів ставало чимраз менше… Здебільшого таке випадало, коли Гульвісу раптово охоплювала відраза до того безладного способу життя, й він покидав друзів, кашасу, рулетку на три-чотири дні, а то й на тиждень і сидів удома. Тоді він переважно спав, порпався у шафах, клеївся до учениць і вимагав у Флор кохатися з ним, коли йому заманеться, навіть у найневідповідніший час. Але ж як швидко пролітали ці дні. Легковажний Гульвіса перекидав усе догори дриґом, його бадьорий сміх дзвенів у коридорі, він говорив із вікна з сусідами, слухав, як сваряться дона Норма і дона Жіза, та сповнював весь дім і всю вулицю своїми веселощами. Але ночей, сповнених запаморочливої ейфорії й божевільного захвату, нестримного сміху та їхніх пристрасно сплетених тіл на кованому ліжку ставало дедалі менше. «Моя кокосова цукерочко, мій базиліковий цвіте, пряність життя мого, моє пухнасте звірятко, твоя розкішниця солодша за мед», — чого тільки не шепотів він їй на вушко!

Зате непорівняно більше було інших, безконечних ночей чекання. Дона Флор тоді спала тільки на одне вухо, прокидалася від найменшого шелесту, а то і зовсім не спала, скована гнівом та образою, аж поки десь віддаля долинали його кроки, а потім обертався ключ у замку. З того, як відчинялися двері, вона вже знала, скільки було випито кашаси і чи вдалась йому гра. Тоді вона стуляла повіки і вдавала, що солодко спить.

Іноді він приходив на світанку і вона лагідно зустрічала Гульвісу, оберігаючи його запізнілий сон. На стомленому чоловіковому обличчі жевріла провинна усмішка і, немов немовля, він згортався в клубочок в обіймах дружини. Дона Флор мовчки ковтала сльози, щосили намагаючись приховати, що плаче, — у нього ж і так було досить причин для роздратування: Гульвісині нерви не витримували виснажливої боротьби з нещасливою долею. Він майже завжди приходив напідпитку, а іноді й у смерть п’яний, майже відразу засинав, але спершу таки голубив дружину, шепочучи: «Сьогодні я геть усе програв, моя смаглявочко, але завтра неодмінно відіграюся…» Дона Флор не спала, охоплена бажанням, відчуваючи, як чоловік, притиснувшись до неї, неспокійно здригається; він і вві сні продовжував грати, та й уві сні йому теж не щастило. Так він і спав, промовляючи: «Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять, двадцять три», — чотири фатальних для нього числа… Флор спостерігала за чоловіком і уявляла, як він ставить на одне з них і виграє. Вона вже приблизно уявляла, що таке рулетка з її спокусами та власними математичними законами. Так, обіймаючи вдосвіта Гульвісу, вона охороняла його від усього світу, від усіх отих фішок і карт, від круп’є й усього цього невезіння. Вона горнулася до нього всім своїм тілом і зігрівала, немов беззахисне немовля; солодко сопучи, Гульвіса і справді був схожий на білявого хлопчика, на велику дитину.

Іноді він і взагалі не приходив ночувати; дона Флор чекала його весь день і наступну ніч, страждаючи від приниження. Учениці, звісно, помічали її печальний і небалакучий стан, тож намагалися уникати делікатних запитань, побоюючись, що бідолаха просто розплачеться від сорому. Між собою вони осуджували легковажного дурисвіта і його спосіб життя. І як тільки йому совісті вистачало мучити таку хорошу дружину? Та варто було їм побачити Гульвісу, почути його вкрадливий голос і веселі жарти, — вони танули і мліли.

Протягом дня Гульвіса тільки те й робив, що шукав, хто б йому позичив грошей, але здебільшого ті пошуки були марні: в гральних залах у борг не дають, фішки можна отримати лише за готівку. Він обходив банки, переконував керівників і їхніх заступників видати чек; вдавався до хитрощів, вибиваючи в поручителів гарантії, або під страхітливі відсотки кілька сот мільрейсів у скупого лихваря. Весь свій післяобідній час він міг згаяти на скнару, вмовити якого було майже неможливо, і радів, якщо таки вдавалося добитися свого і скупердяй, не маючи більше сил опиратися, брав нарешті ручку й виписував чек. Але дехто, з практичніших міркувань, волів діяти так: щойно Гульвіса приходив із чеком, жертва жбурляла йому зо дві сотні, тільки би позбутися прохача. Через місяць або два той чек уже все одно був би недійсний. Гульвіса рідко вертався з порожніми руками. Замало було простої жадібності, щоб не пристати на його умовляння, потрібно було мати залізну волю, бути геть байдужим до чужого горя, словом, належати до людей безсердечних, як от італієць Ґільєрме Річчі з Ладейри-да-Табуао. Він і став відомим саме завдяки тому, що мужньо опирався Гульвісі впродовж декількох років.

Варто згадати також і про власника книгарні Дмевала Шавеса, багатія, який у ті часи був іще звичайним продавцем. Він довго протистояв Гульвісі, але одного разу той на цілісінький день узяв Дмевала в облогу. Вони разом пообідали, вже наближався вечір, Гульвіса шість годин поспіль наполягав на своєму — Мірандау спеціально засікав час на своєму швейцарському годиннику. Врешті-решт у Дмевала спухли вуха від Гульвісиних благань, і він таки здався:

— Присягаюся, я вперше в житті ручаюсь за когось…

— Що ж, друже, непоганий початок, краще і не придумаєш. Далі все піде як по нотах, от побачиш: хто хоч раз за мене поручився, вже не може зупинитися, входить у смак.

Покинувши приголомшеного вгодованого продавця, Гульвіса помчав у банк: Дмевал сумно схилився над бухгалтерськими паперами, не розуміючи, як його змогли змусити поставити свій підпис на векселі.

Коли вдень і вечорами в «Табарисі» відбувалася гра, Гульвіса навіть вечеряти не приходив. Кидав до рота якусь булочку чи канапку, а вечеряв уже глупої ночі, коли зачинялися всі гральні заклади… Найзавзятіші — він, Джованні, Анакреон, Мірабо Сампайо, Мейя Порсау, негр Ариґоф, елегантний, немов князь із російських романсів, — прямували всією компанією на Рампа-ду-Меркаду[30], на площу Сімох Воріт, до Андрези чи в будь-яку таверну, де подавали каруру в листі, рибну ватапу, холодне пиво і нерозбавлену кашасу.

Траплялося, що він забігав повечеряти додому, де похапцем попоївши, тікав іще перед дев’ятою вечора. Дона Флор остаточно втратила надію, що її чоловік повертатиметься з роботи, як це роблять усі чоловіки, перевдягатиметься в домашній одяг, читатиме газети, обговорюватиме з нею новини і вони разом ходитимуть у гості чи в кіно. Вона вже й забула, коли востаннє була в кінотеатрі! Хіба би дона Норма затягнула її на ранковий сеанс. Чоловік її був дивний, дивний і непередбачуваний, вони місяцями могли нікуди не виходити вдвох. Але щоразу, коли він знімав піджак і послаблював вузол краватки, вона запитувала одне і те ж:

— Ти ж сьогодні вже нікуди не підеш, правда?

Гульвіса незмінно всміхався й незмінно відповідав:

— Я піду, але ненадовго, кохана. Просто вже домовився про зустріч, але я швиденько, от побачиш…

Іноді він заходив додому до вечері, але вже з іншою метою. Це були дні тотальної невдачі: мало того, що він програвав усе до останньої копійчини, так йому ще й не вдавалося роздобути грошей; інтуїція його підводила, керівники банків і чути не хотіли його прохань, ще й поручителів як вітром здувало. У такі дні Гульвіса лютував. Зазвичай із захопленням ласуючи вишуканими стравами дони Флор, у дні невдач він їв мовчки, без апетиту, похапцем і навіть не помічаючи, що саме йому подають. Він крадькома поглядав на дружину, намагаючись визначити, який у неї настрій і чи почує вона його прохання. Бо приходив до неї з однією метою: випросити грошей. Він і так завжди у неї позичав і, ясна річ, боргів не повертав ніколи. Щоразу дона Флор поступалася й давала йому якийсь мізер, хоча частенько їй і самій бракувало грошей. Це були дні його занепаду, дні коли Гульвіса був грубий і жорстокий, а від його чарівності й галантності не залишалося й сліду.

Варто було їй лише глянути на Гульвісу, як вона відразу ж здогадувалася про його наміри. За всі ці роки дона Флор уже знала його як облупленого: ходу, лукавий блиск очей, коли він поглядав на якусь красуню з числа її балакучих учениць чи на декольте дони Жізи, або й просто — на перехожих панянок. Гульвіса не пропускав жодної спідниці, хіба би жінка, яка траплялася на його шляху, була геть потворна.

Отак щоразу пополудні Гульвіса вирушав шукати гроші на ставки, і вже від результату його пошуків залежатиме — прийде він додому вечеряти чи ні, буде лагідний чи грубий і похмурий. Повечерявши, він знову прямував назустріч своїй похмурій долі. Похмурій? Навряд чи це врочисте слово пасувало до Гульвісиної вдачі та його безтурботного життя. Його життя можна було назвати нічним, утім аж ніяк не похмурим. Гульвісі зовсім не личили темні та понурі відтінки, що ними недоброзичливці полюбляють змальовувати гравців.

У Гульвіси не тремтіли руки, коли він робив ставку, і його зовсім не мучило сумління після безсонних ночей. Щоправда, його охоплювало тривожне хвилювання, коли він стежив за кулькою рулетки, серце вистрибувало з грудей, але це було приємне хвилювання. Жодного разу він не думав про самогубство, на нього не сходило каяття, ніколи не чув він голосу розуму. Гульвіса не знав усіх тих жахів, від яких гинуть азартні гравці. Шкода, звісно… Та що поробиш, якщо так воно є? Неможливо було уявити Гульвісу таким собі романтичним героєм, який не в змозі боротися з лихим фатумом, зневажає себе, хоче пустити кулю в чоло на вході в казино, але не може набратися духу.

Така була його планида, напружена і брутальна, як у справжнього мачо, жоден слабак не витримав би цієї щоденної боротьби, щохвилинної вечірньої напруги. Для Гульвіси удари підступної долі ніколи не були катастрофою чи якимось невиправним нещастям. Його життя було різноманітне й веселе і завжди знаходився хтось, хто погоджувався позичити йому грошей. Неймовірно, скільки людей зазнали його впливу. Можливо, у такий спосіб вони насолоджувалися ризиком, не відвідуючи казино, адже, згідно з загальноприйнятою думкою, не кожен дозволить собі так низько впасти. Гульвісі ж доля дарувала бурхливі емоції.

Так сталося й того злощасного серпневого вечора: Гульвіса намагався вициганити грошей у дони Флор, а вона не давала, бо й у самої залишалося зовсім трохи на домашні витрати, — в результаті вони посварилися і чого тільки не наговорили одне одному. Врешті дона Флор таки не витримала, жбурнула йому ті жалюгідні тридцять мільрейсів і, взявши їх, Гульвіса переможно попрямував до дверей, мовляв, нехай знає, хто в домі господар. В «Абайшадиньйо», де саме грали у французьку рулетку, він поставив десять мільрейсів на своє улюблене число, аж раптом… Раптом його число виграло — хочете вірте, хочете ні! — чотирнадцять разів поспіль. І Гульвіса, оточений схвильованим натовпом, робив і робив ставки, здавалося, він не думає припиняти і вічно ставитиме на своє улюблене число. Дізнавшись про це, Мірандау, як божевільний, примчав з іншої зали, де грали в рондо, і крикнув Гульвісі:

— Друже, вгамуйся дітей своїх ради, так не може щастити вічно!

У Гульвіси дітей не було, тож зупинятися він не збирався, але Мірандау дітей мав, тож він прикрив фішки руками і, відштовхнувши Гульвісу, витягнув його звідти. І правильно зробив: Гульвісине улюблене число більше не випадало, тож хоч він вийшов з гри і проти своєї волі, зате у виграші.

Того вечора вийшов із казино з туго набитими кишенями і відразу ж згадав кинуті зопалу слова ридаючої Флор: «Мені ж ти нічого не позичаєш, правда? Та що тут скажеш, ти взагалі нічого не вартий і ні крапельки мене не любиш», — тому Гульвіса вирішив повернутися додому раніше і з подарунком. І не з якоюсь там абищицею, а з дорогим намистом, каблучкою, браслетом, коштовним каменем. Але де було купити той розкішний подарунок, якщо все вже зачинено? Мірандау запропонував пошукати щось вартісне в публічних домах. Дівчата іноді отримували дорогі подарунки від фермерів з плантацій какао чи поміщиків, а деяким навіть вдавалося щось зібрати і, покинувши своє ремесло, вони відкривали салони краси або невеличкі крамнички. Мірандау навіть знав двох, які вийшли заміж і стали цілком порядними жінками.

Вони вирушили на пошуки, обходячи кабаре, розважальні заклади, готелі та пансіони, і всюди, куди заходили, пригощали пивом, вином та коньяком усіх охочих випити. Звісно ж, Гульвісиним коштом. Вони оглянули десятки прикрас, але то були жалюгідні й дешеві брязкальця з кольорового металу чи латуні з різнобарвними скельцями, — тимчасом поночіло.

«Я будь-що мушу прийти додому раніше, — думав Гульвіса, — адже як сюрприз, то сюрприз». Гульвіса поспішав, уявляючи, як зрадіє дона Флор, коли він повернеться до опівночі та ще й із подарунком. Але це мав бути справді вартісний подарунок, вишуканий, а не те казна-що, яке можна купити у вуличних торговців. Нарешті вони знайшли те, що шукали, та ще й недорого, на Ладейра-де-Сау-Міґел, у «будуарі» — як пишно висловився Мірандау — пані Клодетти, підстаркуватої куртизанки, яка жила за рахунок нечисленної, проте постійної клієнтури, привабленої її французьким походженням.

Бірюзове намисто невимовної блакиті до глибини душі вразило Гульвісу та Мірандау. Тендітна оправа зі щирого золота надавала прикрасі первинної краси. Стара куртизанка міцно затиснула намисто в жмені, мов захищаючи фамільну прикрасу, і розповіла по секрету, що привезла це намисто з Європи, і його свого часу носила матінка пані Клодетти і бабця, тому для неї воно достоту безцінне. Тільки солідна сума може змусити її розлучитись із коштовністю, що нагадує навіки втрачений світ дитинства, її Лотарингію. Так, тільки за великі, дуже великі гроші. Звісно, що «le petit Vadinho, le pauvre»[31], ніколи не матиме такої суми, а якщо колись і матиме, то навряд чи він витратить ці гроші на жіночі прикраси. Але ж, пані, чого варті для Гульвіси гроші? Навіть програвши все до останньої копійки, він шукає їх лише для того, щоби знову спробувати щастя в рулетці. Гульвіса жбурляв повними жменями з напакованих кишень, аж доки там майже нічого не лишилося; оченята пані Клодетти спалахнули жадібним вогнем, з-під тонн пудри і крему обличчя цієї мумії затремтіло, коли вона побачила грубі купюри.

Таксі Цигана привезло Гульвісу під його дім за двадцять хвилин до опівночі. Дона Флор ледь устигла задрімати, як у спальню ввірвався Гульвіса, зірвав ковдру, що прикривала оголене тіло дружини, поклав на її тремтливі груди намисто і, всміхаючись, мовив:

— А ти не хотіла позичити мені грошей, дурненька… — і все, що залишалося в нього в кишенях, а це трохи більше двох конторейсів, Гульвіса демонстративно висипав на їхнє коване ліжко.

І чи можна назвати «гіркою» долю людини, на обличчі якої не згасала усмішка, навіть якщо не щастило виграти?

Можливо, з погляду дони Флор доля Гульвіси й була похмура; з погляду дружини, яка ночі не досипає в очікуванні свого чоловіка. Отак і жила дона Флор, чекаючи його з ночі у ніч усі сім років заміжжя, сім років її власного життя. А скільки сліз було пролито за ці сім років, але ж і яка пристрасть палала на їхньому подружньому ложі; ніжністю й ласкою намагався обдарувати її Гульвіса за всі довгі години гіркого нестерпного та принизливого чекання. Якось дона Жіза, опираючись на свої невичерпні знання в царині психології, психоаналізу, психографії та інших американських витребеньок, пояснила доні Флор, що вона одружена з винятковим індивідуумом, — винятковим не у тому значенні, що дона Флор звикла вкладати в це слово, себто, величний, найкращий; зовсім ні! Доні Жізі йшлося зовсім не про це: винятковими вона вважала людей, які не вписувалися в рамки нудних усталених суспільних норм. Чи здатна дона Флор зрозуміти його і бути з ним щасливою? — неодноразово зауважувала дона Жіза, без сумніву хороша подруга, проте надто вже вчена і гостра на язик.

Дона Флор просто хотіла, щоб у неї було все як у людей, і чоловік щоб був не гірший за всіх. Хіба ж він не працював у муніципалітеті, куди його влаштував багатий родич, доктор Айртон Ґімараєнс, знаний як Шимбо? Вона мріяла, щоб Гульвіса приходив з роботи з газетами під пахвою, з пакетом печива чи кокосових ласощів. Вечеряв би, коли належить, перед сном гуляв із нею попід ручку, насолоджуючись легким вечірнім вітерцем і мерехтливим сяйвом місяця. А потім вони кохалися б і засинали в обіймах одне одного, а не робили б це, коли йому забандюриться.

Але в них усе було навпаки: Гульвіса приходив додому, коли заманеться, а то й узагалі ночував абиде чи, незалежно від часу, місця та погоди, розважався з повіями. З дружиною він теж кохався, не зважаючи ні на годину, ні на місце, не переймався чи не зайнята бува Флор і чи має охоту. У них вдома панувала тотальна анархія, Гульвіса тинявся вечорами, не попереджуючи дружину, де він і коли повернеться, й вона лежала на своєму кованому ліжку в безкінечному очікуванні, страждаючи від туги, ревнощів та приниження. Чому інші чоловіки зважають на своїх дружин, поважають їх, а Гульвіса нехтує нею? Чому він не такий, як усі? Чому не можна жити спокійно, безтурботно, розважливо, без пліток і без цього безкінечного очікування? Чому?..

Поступово все це — очікування, рулетка, кашаса, тижні самоти, крики, лайки та образи — стали для дони Флор звичними, та вона не могла звикнути до цього цілком, не могла змиритись і, мабуть, не змогла б до смерті.

Утім, не вона померла перша. І відтепер, ох!, як же це прикро, відтепер їй нема на кого чекати, нема на що сподіватися, нема кого любити. Гульвіса назавжди пішов з дому, і дона Флор раптом усвідомила, що тягар її страждань просто нестерпний. Більше не вистрибуватиме серце з грудей на кожен звук з вулиці, більше не дослухатиметься вона до п’яних кроків за вікном, до тихого скреготу ключа в замку, до акордів далекої серенади. Далекої і пристрасної серенади. Іноді Гульвіса будив її піснею під акомпанемент скрипки і кавакіньйо, гітари і флейти, труби і мандоліни, як тоді, на Ладейрі-до-Алву, коли вона вперше дізналася про свого коханого все: і те, що в нього ні копійки за душею, і що він ніякий не чиновник, а шахрай, вимагач, п’яничка, розпусник і гравець.

ЗАРАЗ, ВИПРОСТАВШИСЬ НА КОВАНОМУ ЛІЖКУ, ДОНА ФЛОР НАМАГАЛАСЯ НЕ СЛУХАТИ БАЛАКАНИНИ дони Розилди, яка, стоячи біля дверей, жваво дискутувала з доною Нормою. Флор щосили намагалася відтворити ланцюг минулих подій, смакуючи деталями, знову занурюючись у призабутий спів її коханого, у зворушливу серенаду тоді, на Ладейрі-до-Алву. Так вона прагнула заповнити порожні години її животіння і заспокоїти згорьоване серце, адже їй уже не було на кого чекати. Тепер вона мала тільки світ спогадів, світ, у який хотілося поринути навіки, у той приємний прихисток, де ще тліли жаринки, притрушені попелом невмирущого бажання. Раптом вона мовби опинилася за товстою стіною, що оберігала її від усіх тих ницих сусідських перешіптувань, пліток, чуток та коментарів про неї як про тепер уже вдову, стіною, що гарантувала їй безпеку часткової відсутності у цій жорстокій реальності. Спершу здавалося, що в її венах тече лише смуток і жалоба, вона ніяк не могла прийняти і змиритися з тим, що ніколи більше не побачить Гульвіси, ніколи більше не відчує його поруч, отут, із нею. І це «ніколи» триватиме вічно.

Під акомпанемент приглушеного лементу дони Розилди і ледь чутної серенади, що лунала в її серці, дона Флор занурювалась у відгомін минулого: тієї ночі вона підійшла до вікна щойно почула перші акорди. Її тіло аж гуло від материних побоїв, а на шиї багровів кривавий басаман, вона почувалася нікчемним, вибитим, потоптаним ганчір’ям, а її серце взялося попелом від образи та несправедливості. Аж раптом побачила Гульвісу, який підіймався їхнім узвозом крізь тьмяне світло ліхтаря, з простягнутими до неї руками. Впізнала вона і його друзів: унікальний і незрівнянний голос Кайммі, Женнера Августо, який при місячному сяйві здавався ще блідіший, ніж завжди, впізнала і неперевершену гру Карліньйоса Маскареньяса, Едгара Коко, доктора Валтера да Силвейри і Мірандау. А потім вона кинулася шукати ту незвичайну, майже чорну троянду, що напередодні зрізала в садку тітки Літи. Все її життя перевернулося з ніг на голову, все, що відбувалося, не вписувалося в жодні рамки контролю, хоча, як і раніше, вона перебувала під тотальним впливом залізної авторитарності дони Розилди. Здавалося, ця музика додавала їй сил і сміливості. Флор упіймала себе на думці: вона навіть зраділа, що Гульвіса виявився лише дрібним службовцем префектури, обіймаючи жалюгідну посаду, а те, що він невиправний гравець, її і геть не обходило.

Щоночі, виснажена безсонням, дона Флор згадувала ті вечори, залиті місячним світлом, напоєні ніжністю та ласкою, намагаючись заглушити розпач, в який занурювалася щоразу, коли розуміла, що Гульвіса вже ніколи не розпалить того тліючого бажання в її лоні, ніколи вже вона не зриватиметься ночами, чуючи знадвору серенаду і дослухаючись, чи то бува співає не її чоловік.

Часом Гульвіса переходив усі межі: або кілька ночей поспіль не ночував удома, або, як тоді, відразу після одруження, програв усі гроші, відкладені на сплату оренди, а їй нічого не сказав, і якою ж брехункою була вона тоді в очах господаря. Воліючи будь-що загладити свою провину і шукаючи примирення, Гульвіса всіляко намагався догодити, коли Флор ігнорувала його, не розмовляла, не помічала його, так ніби й не мала чоловіка.

Тоді він метушився, крутився довкола неї, нашіптував компліменти, обіцяв піти кудись разом, приставав до неї, тільки б домогтися бажаної близькості. Та Флор була непохитна, засівши в окопах образи та приниження. У такі моменти Гульвіса готовий був на найбільші жертви: піти з нею в кіно чи в гості до дони Маґи, або до Ейторового хрещеного — доктора Луїса Енріке; всі вони давно вже запрошували їх. Іноді він приводив музикантів під її вікно і співав серенаду, зігріваючи сон дружини і вражаючи всю вулицю. Щоправда, серенада його була вже без чарівних акордів Доривала Кайммі та доктора Валтера да Силвейри. Кайммі переїхав у Ріо, де виступав на радіо і записував платівки, відомі виконавці співали його самби та приморські пісеньки. А доктор Валтер, не повірите: став суддею в провінції й своєю чарівною флейтою заколисував тепер власних діточок — цілий оберемок синочків і донечок, яких дружина народжувала йому щороку по одному, а то й по двоє. Рідко в наш легковажний час, час вільнодумства та необдуманих вчинків, зустрінеш людину, яка би так відповідально ставилася до своїх обов’язків, як суддя Валтер.

Не стало її Гульвіси, не прийде він до неї більше, ніколи не прийде… Як не стало і його голосу, його щирої усмішки, його лагідних рук, білявого волосся, зухвалих вусиків, нічних марень рулеткою в хмільних передсвітанкових сутінках. Не стало навіть того принизливого та болісного безкінечного очікування безсонними ночами. Все на світі віддала, тільки б знову отак безглуздо страждати, чекаючи свого чоловіка, з тривогою дослухаючись у нічній тиші до його непевних п’яних кроків!

Марно дона Норма благала дону Розилду виявити бодай дещицю співчуття:

— Зрозумійте, що менше говорити при ній про Гульвісу, то швидше вона забуде його. Погляньте, як вона, сердешна, страждає, то чим ви допомагаєте, нагадуючи про недоліки її чоловіка? Та згляньтеся над бідолашною хоч у цьому!

Марно. Вона саме для того й приїхала, щоб допікати дочці своїми докорами, нагадувати про силу-силенну недоліків Гульвіси — ось який був її спосіб втерти сльози, що на них, на її думку, небіжчик не заслужив. Вона не переставала повторювати: його смерть може тільки потішити й аж ніяк не засмутити. Щойно переступивши поріг, вона вкотре висловила свою думку так, що її почула вся вулиця: дону Розилду це не обходило.

Але дурно вона старалася: дона Флор ніколи не зможе забути Гульвісу. Не забуде вона його недоліків і ганебних учинків, а солодких митей і поготів… митей їхнього тепла, смішних словечок, упевненої мужності, з якою він брав її, та мужньої слабкості, коли він горнувся до неї, шукаючи захисту в її ніжності.

У доні Флор ниділо болісне, сливе фізичне страждання, що межувало з цілковитою апатією до життя. Безпросвітну внутрішню порожнечу вона намагалася заповнити повсякденними турботами; втікала в ці дріб’язкові клопоти, щоб стримати гіркі сльози і хоч якось змогти жити далі. На сьомий день після панахиди вона відновила заняття в кулінарній школі. Спершу учениці утримувалися від звичних для душевної атмосфери їхніх занять жартів, кпин та глузувань, а просто зосереджено схилялися над гарячою плитою. Проте витримали не довше двох-трьох днів, повернувшись, зрештою, до невимушеного спілкування, яке так тішило дону Флор: їхній жвавий гамір допомагав їй відволіктися, розвіював сивий попіл смутку і тяжких думок.

Не прийшла на заняття лише маленька Ієда з личком свавільної дикої кішки, і це тільки підтвердило підозри дони Флор. Чи соромно їй було глянути доні Флор у вічі, чи страшно опинитись у спорожнілому без Гульвіси домі, осиротілому без його жартів, веселого сміху та зухвалих витівок?

А дарма, могла би приходити, дона Флор не стала б нічого з’ясовувати, обговорювати, а тим більше обвинувачувати її в чомусь. Хотіла дізнатися лише одне: чи не вагітна бува ця негідниця, чи не носить під серцем Гульвісиної дитини?

Дона Флор не могла мати дітей і знала про це. Її лікар, Лоурдес Бурґос, пояснив причину, а доктор Жаїр, підтвердивши діагноз, запропонував зробити нескладну операцію, що, цілком імовірно, подарує їй радість материнства. Але дона Флор відмовилася, тим більше доктор Жаїр не міг гарантувати успішного результату. Ось чому в чоловікових зрадах її найбільше непокоїло народження позашлюбної дитини.

Дона Флор так і не встигла з’ясувати, чи хотів Гульвіса дітей. Мабуть, страх перед операцією перешкоджав їй відверто поговорити з ним на цю тему, хто його зна… Щоправда, дона Флор не раз у нього запитувала:

— Чи не дуже ти страждаєш, що у нас немає дітей?

Може, саме знаючи про її безплідність і страх перед операцією, Гульвіса і приховував своє бажання мати біляву кучеряву дівчинку, схожу на нього, або чорноволосого смаглявого хлопчика, схожого на дону Флор. Якось почувши, як він захоплюється пухкеньким, рожевощоким товстунчиком, переможцем конкурсу серед найздоровіших немовлят року, який тепер дивився на них із настінного календаря, дона Флор знову завела мову на непросту для неї тему:

— Якщо ти хочеш дитинку, я погоджуся на операцію. Доктор Жаїр каже, що вона може бути цілком успішна. Щоправда, жодних гарантій…

Гульвіса слухав її неуважно, занурений у свої думки і, здавалося, взагалі не чув, що вона йому каже. Дона Флор змушена була заговорити голосніше, щоб вивести його з того стану:

— Як не вийде, то не вийде… Але принаймні ніхто не скаже, що ти хотів дитину, а я не зробила все, що від мене залежало… Я подолаю свій страх, ти тільки скажи… — промовила Флор, ковтаючи сльози.

Гульвіса терпіти не міг, коли вона плаче, тому, ніжно провівши долонею по її засмученому личку, всміхнувся:

— Яка ж ти в мене дурненька… Навіщо йти на такі жертви, кладучи себе під ніж? Забудь про цю нав’язливу ідею, я не дозволю, щоб ти дала себе покалічити. І не повертаймося більше до цієї теми.

Бажаючи поставити крапку в цій розмові, він тепло обіймав її, лагідно цілував, ніс на руках через усю кімнату до їхнього подружнього ложа, проте так і не відповів, чи страждає від того, що в них немає дитини, дитини, якої вона не могла йому народити, але це легко могла зробити будь-яка інша жінка… У звичній для нього манері Гульвіса відволікав дону Флор від важких думок.

Чи любив Гульвіса дітей? Ох!, як же він їх любив… Варто було дітлахам його побачити, вони вмить кидали найзахопливіші забавки і мчали назустріч. Гульвіса ніколи не втомлювався гратися з дітьми; тоді він по-справжньому був собою. Мірандау попросив Гульвісу та дону Флор стати хрещеними батьками молодшого з чотирьох його синів; малий змалку обожнював свого хрещеного: щойно його бачив, великий, мов у жабеняти, ротик розпливався в усмішці, хлопчик простягав рученята і, вириваючись від матері, тягнувся на руки до Гульвіси. Вони могли бавитися годинами: Гульвіса імітував крики диких звірів, стрибав, як кенгуру, весело сміявся. То ж як той, хто так любив чужих дітей, міг не хотіти своїх? Але Гульвіса ніколи не зізнавався в цьому дружині, щоб вона не потерпала від страху перед хірургічним втручанням.

Дона Флор лежала на їхньому осиротілому подружньому ложі, і їй допікали докори сумління. Мабуть, не зважаючи на песимізм лікарів, варто було таки ризикнути. Вочевидь вона, хтозна?, повелась на слова дони Жізи, думку якої поділяли багато сусідів і навіть дядько з тіткою. Дона Жіза авторитетно висунула теорію спадковості, щоб заспокоїти безплідну жінку. Навіть тітка Літа, завжди така добра, шукаючи виправдання Гульвісиним витівкам, не раз казала їй:

— Немає злого, щоб на добре не вийшло, доню. От якби ти народила хлопчика, такого ж бешкетника, як Гульвіса? Подумай про це! Господь знає, що творить…

Телес Порту підтакнув дружині:

— Літа правду каже. Щоб жити щасливо, зовсім не обов’язково мати дітей… От як ми, наприклад, у нас же ніколи не було дітей…

Вони і справді щасливо жили, сповна віддаючи себе одне одному: Порту зі своїми недільними пейзажами та дона Літа зі своїми квітами у саду і старим, розгодованим котом, якого вона пестила, мов свою єдину дитину.

Багацько людей у такий же спосіб намагалися втішити дону Флор, але сама вона знаходила в тому лише виправдання свого страху перед операцією, страху, який був, правду кажучи, звичайним егоїзмом.

І ось зараз, під акомпанемент єхидного голосу дони Розилди згадуючи ту далеку ніжну серенаду, вона зізналася собі, що насправді річ не в страху перед операцією. Якби вона так сильно, як Гульвіса, хотіла дітей, то таки наважилась би лягти в лікарню. Але не тужило її серце за материнством, не мріяла вона про залиту дитячим сміхом кімнату. Бо лише Гульвісою жила дона Флор, лише його хотіла бачити в їхньому домі, лише його, її чоловіка та її сина, її «велику дитину».

Наче з туману долинали до неї уривки материної суперечки з доною Нормою:

— Забути його, ось що їй зараз справді потрібно, та погляньте лише на неї — молода дівчина, ще все життя попереду…

— Ніхто її не силував іти заміж за цього негідника… — відрізала дона Розилда.

— Нехай він не виправдав ваших сподівань, але навіщо весь час ганити його ім’я, нащо тривожити небіжчика? Ми, навпаки, повинні будь-що відволікати бідолаху, не давати їй і миті на пекучі спогади, так, вона поновила заняття у школі, але цього мало, вона ж нікуди не ходить, от вийшла б кудись, розважилась, їй неодмінно треба його забути…

Нудне бубоніння дони Розилди знову перервав доброзичливий голос дони Норми:

— Якби ж у них хоча б дитина була…

Дона Флор почула оте — «Якби ж у них хоча б дитина була…», і ця фраза застрягла в її думках. Так, тоді їй було би значно легше… Не почувалась би такою самотньою і порожньою, було б заради кого жити. Надворі, у теревенях сусідок, на месі чи будь-якому святі, на ринку чи в крамниці, скрізь, де опинялася дона Розилда, лунали прокльони на адресу покійного Гульвіси, мовляв, такий він був жахливий, що і слів бракує. І дона Флор затулила вуха, не бажаючи чути тієї заяложеної материної пісні, нехай в її пам’яті буде місце лише любій серцю серенаді. Так і лежала дона Флор на своєму кованому осиротілому ліжку. Ні чоловіка, ні дитини, яка могла би стати їй втіхою.

За прожиті в горі і радості сім років їхнього шлюбу ніщо так не стривожило її, як звістка про те, що начебто на околицях Террейро мулатка Діонісія народила Гульвісі сина. Вона завжди боялася, що він покине її через позашлюбну дитину. Варто було доні Флор дізнатися, що звичні чоловікові походеньки з якоюсь черговою шелихвісткою тривали довше кількох ночей, її серце стискалося від страху, що суперниця народить йому дитину, і перед очима поставала картина, як те дитя простягає до Гульвіси рученята.

Жінок вона не боялася, хоч і ревнувала. «Не переймайся, все це просто задля розваги», — чоловік не виправдовувався, а просто давав зрозуміти, що їй немає чого боятися. А якщо все ж народиться дитина? Дитина — це залізний аргумент, і жодних шансів у дони Флор не залишиться. Вона ладна була крізь землю провалитися, коли дона Динора — і як тільки вона про все знала? — повідомляла, завжди дуже здалеку, а потім щиро вибачаючись, ім’я нової Гульвісиної коханки і подробиці (іноді до найінтимніших деталей!) їхніх стосунків. Доні Флор аж заціплювало, коли уявляла — який жах! — що на світ з’явиться дитина, дитина, що вона її не могла, і найголовніше, не хотіла народити? Тож можете собі уявити, в якому стані була дона Флор, коли одного чудового дня дона Динора прийшла до неї з «останньою» свіженькою новиною про Гульвісу. Мовляв, її чоловік став батьком, а народила йому Діонісія, невимовної краси мулатка, яка була натурницею в багатьох художників (а нещодавно позувала одному відомому модерністу, знаному як Карибе, який на знак протесту проти консервативного суспільства зобразив її в костюмі королеви), вона була окрасою демократичного і дуже відомого будинку розпусти Лусіани Паки у найзалюдненішому районі.

Дона Динора мала тільки добрі наміри, їй і на думку не спадало плести інтриги чи повідомляти Флор усі ці новини з якихось підступних міркувань, їй це було геть не властиво. Просто вона вважала своїм обов’язком донести подрузі інформацію з перших вуст, попередити таку добру і порядну дону Флор, щоб ніхто не сміявся за її спиною.

— Та розпусниця таки народила від нього…

Дона Динора не вдалась до сильнішого епітета. Вона була втіленням ґречності та обережності й страшенно боялася когось образити, навіть ту легковажну та розпусну жінку, яка народила від одруженого чоловіка. «Я не інтриганка, і нікому не бажаю зла», — запевняла дона Динора, і багато хто їй вірив.

Змовкли останні акорди серенади, щез чудовий спів, як зникла та символічна чорна троянда. Лежачи на своєму вдовиному ложі, дона Флор тремтіла, згадуючи тривожні миті, коли остаточно для себе вирішила: ні за що на світі, ніколи, за жодних обставин вона не відпустить Гульвісу, вони завжди будуть разом і вона любитиме його з усіма його недоліками, з усіма іграми, гульками, жінками та позашлюбними дітьми. І згодом вона йому це довела.

У НЕДІЛЮ, ЯСНОГО ТА ПРОХОЛОДНОГО ЧЕРВНЕВОГО РАНКУ, ВІДБУВШИ ВІДПРАВУ, З ЦЕРКВИ СВЯТОГО ФРАНЦИСКА ВИЙШЛИ ДВІ ЖІНКИ і рішучо попростували через площу Террейро-де-Жезус у напрямку лабіринту старовинних вузеньких вуличок Пелоуриньйо під акомпанемент сороміцької вуличної самби, яку наспівували малі шибайголови, вистукуючи ритм порожніми консервними бляшанками:

Дона Норма, зітхнувши, пробурмотіла подрузі:

— Ще молоко материне на вустах не обсохло, а вони он яке виспівують.

Можливо, це був просто збіг, і на пісню їх надихнули зовсім не дебелі форми дони Норми, та про всяк випадок вона окинула нахаб суворим поглядом, що вмить пом’якшав, коли помітила замурзаного малюка років трьох, який попри своє лахміття та шмарклі, що звисали мало не до колін, весело танцював самбу в центрі їхнього кола.

— Поглянь, Флор, як же воно хвацько витанцьовує, оте чортеня…

Дона Флор глянула на голопузу ватагу. Частина з тих бешкетників порозбігалася велелюдною площею, змішавшись із мандрівними фотографами чи торговцями фруктами, намагаючись поцупити з їхніх кошиків апельсини, лайми, мандарини абощо. Інші аплодували торговцю, який продавав сумнівні чудодійні ліки: на шиї в нього, мов краватка, скрутилася кобра. Ще котрісь жебракували біля церков, налітаючи на багатих прихожан або ж масно жартуючи з сонними дівицями, ще зовсім молоденькими, які блукали сквером, випасаючи вранішніх клієнтів. Усі ці халамидники прийшли на світ випадково, не мали ні батька, ні даху над головою. Ці покинуті діти валандалися завулками, а згодом приречені були приєднатися до Капітанів піску, стати вуличними злодюжками і завсідниками поліційних відділків.

Дона Флор здригнулася. Вона прийшла сюди, щоб узяти немовля, стати йому мамою. Та побачивши покинутих дітлахів, отам на площі Террейро, серце її стислося від жалю: якби могла, то всиновила б їх усіх, а не лише дитину Гульвіси. Втім, Гульвіса і без неї подбав би про свого сина, ніколи б не покинув напризволяще, він не зміг би залишити дитину без допомоги, тим більше свою рідну, плоть від плоті. Він не відмовлявся би від батьківства, а з гордістю привселюдно оголосив про нього.

Щодо цього дона Флор не мала жодних сумнівів, хоча чоловік ніколи про таке не казав: вона знала, знала напевне, що народження малюка стало би для Гульвіси найщасливішою подією в його житті, найбільшим виграшем, найприголомшливішою ставкою і джек-потом. Тому її так стривожили слова дони Динори. Для неї це була найбільша загроза, найгірше, що могло статися. Хоча Гульвіса і так майже їй не належав через свою пристрасть до гри і розваг. Що ж би їй залишилося, якби між ними постали ще й рученята його дитини? Нагуляне, невинне байстря, Гульвісина кровиночка, яку вона не здатна йому народити.

Почувши від дони Динори цю новину, вона геть зневірилась, її огорнув такий апатичний відчай, що навіть дона Норма нічого не могла з цим вдіяти. Завжди рішуча і зібрана, даючи раду будь-якій проблемі, що їй готувало життя, в цій ситуації вона була безсила.

— А що як сказати, що ти вагітна? — їй на думку не спадало нічого мудрішого за цю жалюгідну брехню.

— І що далі? Незабаром він про все дізнається і буде ще гірше…

Рішення знайшла дона Жіза. У неї виникла достойна і до біса практична ідея, ладна залагодити всі проблеми і навіть більше, а раптом? Дона Жіза була справжнім знавцем у царині психології та метафізики. Сам професор Епамінондас Соуза Пінту шанобливо знімав перед нею капелюх, «надзвичайно ерудована жінка», — казав він; а Пінту, до слова, теж не був простаком, він достеменно знав, як правильно розставити всі розділові знаки і навіть безкоштовно коригував тижневик Паулу Насіфе, що видавався невеликим накладом, втім процвітав за рахунок оголошень.

Коли засмучена дона Флор і розгублена дона Норма вирішили порадитися з доною Жізою, та відразу ж знайшла вихід. Своєю жахливою португальською вона виклала свої міркування, мовляв, якщо Гульвіса так сильно хоче дитину і, зважаючи на те, що дона Флор безплідна, не погидував навіть вуличною повією, і якщо дона Флор боїться, що через цю дитину, вона назавжди втратить Гульвісу, то втримати чоловіка можна лише в один спосіб: розшукати це Гульвісине байстря і стати йому матір’ю.

Але в чому річ? Чому так залементувала дона Флор, лаючись, як американська мільйонерка — так висловилася дона Жіза, вражена реакцією сусідки, — і присягаючись, що цього ніколи не станеться і що вона ні за що не прихистить дитину іншої жінки, нахабної підстилки, безсоромної хвойди?.. До чого весь цей скандал? Адже Бразилія, на думку іноземки, тим і відрізняється від інших країн, що тут усі ставляться одне до одного зі співчуттям і розумінням. Це ж така звична річ, коли заміжні жінки виховують позашлюбних дітей своїх чоловіків. Вона особисто знає кілька таких випадків — як у бідних, так і в багатих сім’ях. Не треба навіть далеко йти: їхня сусідка дона Абіґайл, хіба ж вона не виховує доньку свого чоловіка від якоїсь жінки з такою ж любов’ю, як і власних чотирьох дітей? І це чудово! Саме тому Бразилія й припала до душі доні Жізі, тому вона і взяла бразильське громадянство.

А в чому провина сердешного дитяти, які гріхи воно спокутувало? Як можна залишити знедолене маля, плоть і кров її Гульвіси, її чоловіка, на поталу вулиці, голоду, серед злиднів і виразок Пелоуриньйо, без права на освіту та достойне життя. До того ж хіба доні Флор не страшно — а на це є всі підстави, — що Гульвіса залишиться з матір’ю дитини, щоб бути разом зі своїм рідним сином? Якщо ж дона Флор візьме цю дитину до себе, щоб виховувати його, як рідного, хіба ж не буде це найпереконливішим виявом і доказом її любові до чоловіка? Оте дитя, народжене іншою жінкою, назавжди здатне поєднати Гульвісу та Флор, і тоді зникнуть усі її побоювання і страхи щодо чоловіка.

І якщо вже на те пішло, завдяки турботі дони Флор у сім’ї ростиме здорова доглянута дитина, яка стане для Гульвіси джерелом постійної радості, і хто його знає, можливо, це пробудить у ньому відповідальність, змусить змінити спосіб життя, взятися за розум і раз назавжди забути про гру та жінок? Цілком можливо, так воно й буде, адже життєвих прикладів більш ніж достатньо.

Справді, більш ніж достатньо, захоплено підтримала її дона Норма: «Яка ж хитра та мудра ця ґринґо!». Дона Норма негайно посипала прикладами. Візьмімо хоча б азартного гравця й п’яницю доктора Сисеро Араужо з Санто-Амаро-да-Пуріфікасау. Його бідолашна дружина, дона Пекена, пройшла з ним сім кіл пекла. Проте коли вона народила дитину, доктор Сисеро перетворився на справді зразкового сім’янина. А сеу Мануел Ліма, який до безтями закохався в розпусницю… Ну гаразд… правду кажучи, дізнавшись про дитину, він був не в захваті, але поглянь лише, як він змінився, — одружився, став батьком і вірнішого чоловіка годі було знайти…

Словом, виходом із цієї безвиході — так вважала дона Жіза — було всиновити дитину, що в ній дона Флор вбачала таку загрозу своєму домашньому вогнищу; та дитина, мов за помахом чарівної палички, могла гарантувати їй упевненість, Гульвісину любов до неї і дати чоловікові шанс виправитися. Жаль, звісно, — думала дона Жіза, — той перевтілений Гульвіса позбудеться своєї чарівності, своєї загадковості та брутальної дотепності.

Доні Флор мов полуда з очей спала. Її личко сяяло радістю і не в змозі дібрати вдячних слів, вона кинулась обіймати мудру подругу. Вони склали докладний план дій, крок за кроком. А це було не так легко, як здавалося на перший погляд. Якби не дона Норма, дона Флор ніколи б не наважилася навідатися у квартал тих пропащих жінок, де витав дух «найбруднішої розпусти», як полюбляли писати в кримінальній хроніці, на пошуки Діонісії, щоб забрати у неї новонародженого сина й законно його всиновити, зареєструвавши в нотаріальній конторі зі свідками та відповідними записами. Як добра подруга дона Норма відразу ж запропонувала супроводжувати дону Флор. Їй давно вже хотілося на власні очі поглянути на цей квартал і його мешканок, а нагоди задовольнити цікавість досі не випадало.

— Хіба я можу відправити Флор саму в оте лігво розпусти? — докоряла вона Зе Сампайо, коли той, вражений і вкрай спантеличений, незграбно намагався відрадити її від цієї ідеї.

— Я вже не якесь там дурне дівчисько, а поважна доросла пані, ніхто не наважиться до мене клеїтися. — І розповіла про їхні плани Зе Сампайо, який більше не опирався настирливій дружині: — Ми вирушимо туди завтра вранці. Я піду буцімто для того, щоб відвідати свого похресника, онука Жоау Алвеса, а потім попрошу Жоау, щоб він відвів нас до тієї особи. Ти ж знаєш, Жоау — майстер капоейри[32].

Сказали — зробили. У неділю після меси в церкві святого Франциска, де дона Флор поставила оздоблену квітами свічку, щоб усе вдалось, як було заплановано, вони перетнули площу Террейро і зустрілися з негром Жоау Алвесом, чистильником взуття, на його незмінному місці, поруч із медичним факультетом. Навколо нього юрмилися дітлахи, й усі вони — і кучеряве негреня, і мулати, і білошкірі світловолосі малюки — називали його дідусем. Це були його любі онучата-похресники, покинуті діти, які розсипались вузькими заплутаними вуличками між Террейро-де-Жезус і Байша-дос-Сапатейрос. У негра Жоау Алвеса ніколи не було дітей ні від дружини, ні від інших жінок, але він знаходив для своїх похресників хресних матерів, їжу, вживаний одяг і навіть абетки. Жив він неподалік у підвалі з декількома своїми похресниками. Цей суворий на вигляд та лайливий дідуган здавна славився чаклунським хистом. З віконця його підвалу відкривався краєвид на зелену, квітучу долину, тому всі казали, що старий керує барвами та світлом Баїї.

— Погляньте, кого я бачу! Нехай Господь благословить вас, люба кумонько дона Нормо… А як ся має сеу Зе Сампайо? Перекажіть, що я днями зайду до нього в магазин купити кілька пар взуття для хлопців…

Дітлахи обступили подруг, дона Норма підготувалася, в її руках умить з’явився пакунок із цукерками. Жоау Алвес свиснув і мерщій підбігло ще кілька шибеників, а серед них маленький мулатик рочків чотирьох-п’яти. Негр погладив його по голівці:

— Попроси благословення в своєї хрещеної, капоснику…

Дона Норма поблагословила малого і дала йому монетку на десять тостао. Негр поцікавився, яким добрим вітром занесло сюди його куму.

— Що ж, куме, річ у тім, що я хочу попросити вас посприяти в одній дуже делікатній справі.

— Не для моїх шкарубких рук оті ваші делікатні справи…

— Ні ні, я маю на увазі, що ця справа повинна залишитися між нами.

— А тут ніде правди діти: патякати і пліткувати — це не про мене. Слухаю вас, кумонько…

— Чи знаєте ви, куме, таку собі Діонісію? Не впевнена, але чула, що вона живе десь тут.

— І в ласкавої пані є до неї якась справа?

— Особисто в мене немає. А ось у моєї подруги…

Жоау Алвес обміряв дону Флор поглядом з ніг до голови.

— Маєте справу до Діонісії де Ошоссі?

— Мабуть, до неї… Чула, вона дуже гарненька.

Жоау Алвес почухав свою кучеряву потилицю:

— Гарненька? Жартуєте? Ви звісно, кумонько, вибачайте, але вам слід добирати точніші слова. Гарненькою може бути будь-яка білошкіра панянка, але не мулатка, та ще й такого ґатунку як Діонісія. Таких красунь, як вона, у всьому світі з десяток — не більше, та й то треба ще добряче пошукати…

— Це ж та, що недавно народила?

— Точно, тоді вам і справді до неї. Її маля допіру народилося, вона ще навіть до роботи не повернулась…

Дона Флор нарешті спромоглась поцікавитись:

— І яка ж у неї робота?

Жоау Алвес знову окинув її поглядом, але цього разу дещо презирливо, він вочевидь був вражений таким її невіглаством:

— Вона повія, сеньйоро, це її основний заробіток.

Дона Норма не хотіла відволікатися від суті їхньої справи:

— Я так розумію, ви добре з нею знайомі, то чи не скажете, куме, де вона живе?

— А як же мені її не знати, кумонько? А живе вона зовсім поруч, тут, на Масіеле.

— А чи могли би ви, куме, провести нас, моя подруга хоче з нею поговорити, домовитися про одну справу…

Жоау Алвес ще раз пильно оглянув дону Флор і почухав потилицю, ніби все це видавалося йому підозрілим та сумнівним:

— Кумонько, а чом би їй самій не піти туди? Я покажу, в якому будинку живе Діонісія.

— Куме, будьте джентльменом. Невже ви дозволите, щоб жінка без належного супроводу блукала цим кварталом? А раптом до неї якийсь нахаба причепиться…

Ніхто не сумнівався у шляхетності Жоау Алвеса.

— Що ж, я проведу вас, але запевняю, ніхто би вам і слівця кривого не мовив, у нас так не заведено…

Він підвівся і попросив похресників наглянути за ящиком зі щітками.

Жоау Алвес був стрункий, міцний негр років п’ятдесяти з гаком, у його кучерях уже де-не-де поблискувала сивина; на шиї він незмінно носив намисто божества ориша, червону та білу вервиці божества Шанґо і тільки усміхнені очі, обрамлені рясними зморщечками, видавали його пристрасть до кашаси. Підвівшись, Жоау мовив:

— Доно Нормо, дозвольте поцікавитись, а що за справа до Діо у цієї дівиці? — оте «дівиця» прозвучало доволі насмішкувато.

— Нічого поганого, куме…

— Питаю, бо якщо ви з якимись недобрими намірами, то за всієї поваги до вас, кумонько, — знаю, в якому я перед вами боргу, — я туди не піду… Та й нічого у вас не вийшло б: у неї просто всемогутній заступник. — Він торкнувся землі кінчиками пальців, звертаючись до божества — Оке аро Ошоссі! Ніщо не заподіє їй зла, навіть нечестивий ебо буде безсилий і будь-яке відьомство обернеться проти того, хто його вчинить…

— Коли ви візьмете мене на Макумбу, куме? Ви ж знаєте, як я хочу побувати на кандомбле[33]… — це була давня незадоволена цікавість дони Норми.

Так, спілкуючись, вони ввійшли у квартал, де жила Діонісія. Суботні гульбища тривали до світанку, тому не дивно було, що в неділю вранці вулиці були такі порожні. Лише де-не-де на підвіконня спиралися жінки, та вони радше насолоджувалися красою недільного ранку, ніж виглядали чоловіків. Навколо панували тиша і спокій, усе було оповите невагомою, ніби аж церковною, благодаттю.

Дона Норма була геть розчарована — який же нецікавий час вони обрали для свого візиту. Зараз цей квартал нічим не відрізнявся від звичайних сімейних кварталів. До того ж дім Діонісії стояв на початку вулиці, вони тільки перейшли дорогу.

Коли підіймалися вгору хиткими сходами, повз них у темряві прошмигнув величезний пацюк. Звідусіль чулися голоси, уривки фраз, хтось тихо наспівував сумну пісню. Заледве дісталися четвертого поверху, як усе довкола заполонив аромат лаванди — знак того, що в будинку новонароджене маля. Вони зайшли в коридор і зупинилися біля дверей кімнати Діонісії.

Жоау Алвес легенько постукав у двері:

— Хто там? — пролунав теплий спокійний голос.

— З миром, Діо… Це я, Жоау Алвес. Тут зі мною дві сеньйори, вони хочуть з тобою поговорити. Одну з них я знаю, це моя кума Норма, порядна і добра жінка.

— То заходьте і вибачайте за безлад, я ще навіть не встигла поприбирати…

Перший увійшов Жоау, а вже за ним подруги. У тісній кімнатці стояло велике двоспальне ліжко, стара, перехняблена шафа, залізний умивальник, емальоване відро, а з-під ліжка виднівся нічний горщик. Усе сяяло чистотою. На стіні красувалося тріснуте дзеркало та ікона святого Бонфіма, прикрашена стрічками. З вікна, що виходило на подвір’я, лилося м’яке ранкове світло, а від сусідів долинала тужлива пісенька.

Опершись на подушки, до половини прикрита простирадлом, мулатка Діонісія де Ошоссі привітно всміхалася несподіваним гостям. Декольте її мереживного пеньюара оголювало повні груди, до тепла яких горнулося немовля. Велике смагляве немовля. У курильниці під стільцем диміла лаванда, насичуючи своїм запаморочливим ароматом розкладений на стільці одяг новонародженого. Два ящики з-під гасу, обгорнуті шовковистою тканиною, слугували за табуретки. У задньому кутку кімнати виднівся пежі[34] — лук і стріли Ошоссі, зображення святого Георгія-побідоносця, який перемагає дракона, зелений камінь — імовірно, фетиш Ієманжі, та бірюзова вервиця.

— Сеу Жоау, — озвалася мулатка своїм спокійним голосом, — приберіть, будь ласка, зі стільця дитячі речі та покладіть їх у шафу: я приготувала їх, щоб переодягнути малюка після купання. Запропонуйте стілець цій жінці… — вона вказала на дону Норму і, повернувшись потім до дони Флор, з усмішкою сказала:

— А молодша сеньйора нехай вибачає, їй доведеться сісти на ящик.

Схилившись на ліжко, вона стежила, як сеу Жоау виконує її прохання, складає одяг у шафу, подає доні Нормі крісло. Всміхнена і незворушна, Діонісія, здавалося, не виказувала щонайменшої цікавості до непроханих гостей. Кому пощастило побачити цю спокійну, владну й водночас милу жінку, той зрозуміє, чому художник Карибе зобразив її в костюмі королеви на африканському троні.

Випередивши негра, дона Норма взяла сорочину та пелюшки і відчинила шафу, щоб заодно оцінити своїм пильним оком, скільки у мулатки суконь, блуз, туфель і сандалій.

— Візьміть і собі ящик, сеу Жоау, сідайте.

— Та я постою, Діо, мені й так добре.

— Сидячи і не кваплячись, краще бесіда ведеться, сеу Жоау, стоячи важче дійти до порозуміння.

Негр, одначе, вважав за краще стати біля підвіконня, затуливши осяйний недільний ранок. З вікна линула тужлива пісенька і смутною сльозою вмирала на ліжку Діонісії.

Коли дона Норма і дона Флор сіли, запанувала непевна коротка пауза, яку порушила Діонісія своїм приємним і ніжним голосом. Вона заговорила про те, який сьогодні чудовий день і пошкодувала, що ще не може виходити надвір:

— Важко залишатися вдома, коли вмите дощем сонечко радісно вітає ранок…

Дона Норма підтримала цю невимушену розмову, і вони мило гомоніли про сонце, про дощ, про місячні ночі в Ітапоа чи в Кабулі й так дісталися до Ресифе, де жила сестра дони Норми, яка вийшла заміж за тамтешнього інженера, і де Діо якось теж жила кілька місяців:

— Я більш як півроку тягалася всюди з одним типом, який переховувався від поліції. Цей недоумок замакітрив мені голову, а потім покинув у Ресифе…

Хтозна скільки тривала б ця невимушена світська балачка — обидві жінки полюбляли поточити ляси, — та дона Флор, почувши дзвін церкви Террейро, який сповіщав, що настав полудень, тривожно перервала їхню бесіду:

— Нормінья, ми дуже затрималися, тобі не здається?..

— Не хвилюйтеся, мені дуже приємно погомоніти з вами… — сказала Діонісія.

— Наступного разу ми посидимо довше, — пообіцяла дона Норма. — А сьогодні ми зайшли у справі…

— Я до ваших послуг.

— У моєї подруги, дони Флор, немає дітей, вона не може народжувати і, на жаль, це невиліковно.

— О, таке буває… У вас отой загин матки?

— Щось таке…

— Але ж це лікується. Одна моя знайома, Марильдес, вилікувалася.

— У Флор безнадійний випадок, ми вже були не в одного лікаря.

— У лікаря?! — Діонісія розреготалася. — Лікарі тільки й уміють красиво говорити і нерозбірливо писати. От якщо ви звернетеся до Пайзиньйо, він вам за дві секунди допоможе. Правда ж, сеу Жоау?

Жоан Алвес, ствердно кивнувши, мовив:

— Пайзиньйо? Варто йому кілька рухів над її животом зробити, і народжуватиме щороку.

Одначе дона Норма знехтувала порадою звернутися до знахаря, хоча той мав чудову репутацію. Вона глянула на немовля, яке спало. Чи не краще відразу розставити всі крапки над «і», дізнатися, чи це справді син Гульвіси. Маля було таке темношкіре, геть не схоже на нього. Дона Флор воліла відразу перейти до тієї не вельми приємної частини переговорів і, як усі легкодухи, що опинилися в складній ситуації, занадто голосно і рішуче сказала:

— Я прийшла до вас у дуже серйозній справі, хочу дещо запропонувати і з’ясувати, чи дійдемо ми згоди.

— Що ж, тоді я слухаю вас, сеньйоро, зроблю все, що від мене залежить, щоб порозумітися з вами.

— Цей хлопчик… — почала дона Флор, і відразу ж замовкла, не знаючи, що казати далі.

Дона Норма поспішила їй на допомогу:

— Ви народили всього кілька днів тому?

Діонісія глянула на сина і, киваючи, тепло всміхнулася.

— Так от, моя подруга хоче знати… Річ у тім, що коли вона була при смерті, то дала обітницю, що її первісток стане священиком, якщо святий Бонфім їй допоможе і вона виживе. — Дона Норма не квапилася: вона й сама не була в захваті від цієї придуманої напередодні історії. — І ось Бог почув її молитви і вона дивом одужала.

Мулатка зацікавлено слухала, намагаючись вловити зв’язок між хворобою цієї дівчини, дивом святого Бонфіма та її дитиною. Дона Норма поспішила, бажаючи швидше дійти до суті справи:

— Одначе вона не може мати дітей, а хіба ж можна виконати таку обітницю, не маючи дитини? Тож вирішила всиновити хлопчика, виховати його, а потім віддати вчитися в семінарію. Вона дізналася про вашого сина і навіть не вагалася…

Діонісія м’яко всміхнулася, ти ба якої прихильності удостоїли її синочка. Дона Норма прийняла цю усмішку як за згоду і пояснила:

— Вона хоче всиновити вашу дитину, щоб усе було законно, оформивши потрібний документ у нотаріальній конторі. Ну ви розумієте, щоб усиновити його і виховувати як рідного сина.

Діонісія мовчала, примруживши очі. Чи задумалась вона над проханням дони Норми або ж просто заслухалась сумної пісеньки, що долинала знадвору?

— Краще вже вмерти, — прошепотіла вона, а коли розплющила очі, від її щиросердності й сліду не лишилося, погляд зробився пронизливий і холодний, а замість усмішки біля її вуст проступила зболена складка, що досі жінки її не помічали.

— І чому ж?.. — запитала Діонісія, не підвищуючи голосу. — Чому вона обрала мого сина? Чому саме його?

«Якого ж нестерпного страждання ми завдаємо їй своїм проханням, — подумала дона Норма… — Яка ж мати захоче розлучитися зі своєю дитиною? Навіть найубогіша, хоч би в яких злиднях вона животіла, краще дасть вирвати собі серце».

— Кажуть, ваше маля міцненьке і красиве… І що вам бракує коштів на його виховання…

Якби все це робилося не заради блага дитини, якби йшлося не про Гульвісиного сина, дона Норма ніколи не стала би посередницею у цій непростій справі й точно не зверталась би ні до кого з такою пропозицією. Вона насилу вичавлювала з себе слова. Але чи справді це був син Гульвіси? Та й чим заробляла та Діонісія на життя, теж не варто забувати. Маля було ще темніше за матір, де ж тоді біляві Гульвісині кучері? Дона Норма, зробивши над собою ще одне зусилля, натякнула, що малятко в новій сім’ї не бідуватиме:

— У вас тут у Террейро купа дітлахів, навіть у мого кума Жоау Алвеса — ого скільки похресників, я теж хрестила одного з них. Але ж усі вони голодують, бігають замурзані, жебрають, навіть крадуть… Моя подруга, звісно, не мільйонерка, проте досить забезпечена і подбає, щоб ваш малюк мав інше життя, ніж тут. Із нею він зростатиме ситий і не опиниться у в’язниці за крадіжку чи ще гірший злочин, вивчиться на священика, ходитиме до церкви…

Раптом, немов відчувши та зрозумівши наміри дони Норми, немовля прокинулось і заплакало. Діонісія розщепнула мереживний пеньюар, зручніше пригорнула маля і приклала його до грудей. Вона слухала гостю мовчки, немов зважувала кожен її аргумент. Дона Норма змалювала їй світле майбутнє сина, який зростатиме, оточений комфортом та ласкою, не знаючи біди. Звісно, якій матері буде легко розлучитися з сином, але тільки егоїстка здатна приректи своє дитя на злидні й убоге животіння, коли хороша і добра жінка готова… Дона Флор була саме така: добродушна та щиросердна, кращу навряд чи знайдеш. Діонісія міцно пригорнула вже сите немовля. Повернувшись до вікна, де стояв Жоау Алвес, вона заговорила до нього, ігноруючи жінок, наче вони і не варті були відповіді:

— Бачите, сеу Жоау, як вони ставляться до бідняків? Ця ось, — вона кивком вказала на дону Флор, — сама народити не може, дала бозна-яку обітницю, довідалася, що Діонісія де Ошоссі, у якої здоров’я більше, ніж грошей, народила синочка і сказала своїй подрузі: «Ходімо поговоримо з нею… Ця злидарка ще нам дякуватиме…»

Дона Норма спробувала втрутитися:

— Ні-ні, ви несправедливі до нас…

Непохитним, спокійним голосом, пронизаним болем і материнською гіркотою, мулатка продовжувала:

— Їй забракло сміливості прийти і говорити самій, тому вона завбачливо обрала твою куму, щоб та замовила за неї слівце, була її посередницею. «А знайдімо ту Діонісію, кажуть, її маля здорове і гарне, з нього буде першокласний падре, а та його голодранна мати, от побачиш, віддасть його без єдиного слова, ще й радітиме, що спекалася. А як не віддасть, то та іще дурепа і негідниця, не дивно, що вона не здатна бути ніким, крім хвойди». Отак вони мені тут усе пояснювали, ви й самі чули, сеу Жоау. Вони впевнені, що убогий означає безсердечний, і раз у мене таке нікчемне життя, то яке я маю право виховувати дітей, хай навіть власних…

Дона Норма знову спробувала втрутитися:

— Не кажіть так…

Маля перестало смоктати, смачно відригнуло, й Діонісія встала з ліжка, тримаючи його на руках. Вона випросталась у всій своїй лютій красі величної королеви. Продовжуючи говорити, мулатка неквапливо клопоталася дитиною: помила в емальованій мисці, прибрала брудну пелюшку, присипала тальком і одягла в пропахлу лавандою сорочечку.

— Але вони звернулися не за адресою, я з тих жінок, які здатні виховати своїх дітей так, щоб люди їх поважали, тому не потребую їхньої милості. Нехай він не стане падре, нехай навіть стане злодієм, усяко може статися, але виховувати його буду я, і саме так, як вважатиму за потрібне. Він іще стане ватажком нашого кварталу і з ним ніхто не посміє жартувати, я не віддам його якісь там багачці, яка навіть зусиль не доклала, щоб народити…

Вона всміхнулася дитятку й лагідно звернулася до нього:

— А головне, у тебе є батько, який про тебе подбає.

Почувши це, дона Флор не втрималася; несподівано посміливішавши, вона відчайдушно закричала:

— От тільки його батько — це мій чоловік… Не потрібен мені ваш син, мені потрібен син мого чоловіка… Ви не мали права народжувати йому дитину, хочете з ним волочитися — волочіться, але право на дитину мого чоловіка маю тільки я…

Діонісія похитнулася, ніби їй вліпили добрячого ляпаса:

— Тобто, ви хочете сказати, що він із вами одружений?.. Справді одружений?

Полегшивши цим дивним спалахом люті свою згорьовану душу, дона Флор знову знітилася і безнадійним тоном промовила:

— Так, уже три роки одружений… Пробачте мені, насправді саме через це я вирішила виховати малюка як власного сина, якщо вже сама не здатна народити своєму чоловікові дитину… Одначе тепер я розумію, що правда ваша, пані, виховувати дитину повинна його мати… Та й до чого б призвело моє виховання? Я прийшла тільки тому, що занадто люблю свого чоловіка і боюся, що він покине мене і піде до дитини. Ось чому я прийшла. Та коли вас побачила, зрозуміла, що — з сином чи без нього — він усе одно ніколи вас не покине, пані…

— Ніяка я не пані, я звичайна жінка. Але клянуся здоров’ям мого сина, якби я знала, що Валдоміро одружений, то нізащо не народила б йому сина і взагалі не підтримувала би з ним стосунків, хоча мала намір покинути своє ремесло, оселитись у будиночку і жити з ним, як щасливе подружжя…

Вона закінчувала вдягати дитину. Дона Норма підібрала рушник, атмосфера в кімнаті дещо потепліла.

— Клянуся вам, Валдоміро — мій чоловік, — прошепотіла дона Флор, — усі про це знають…

— Він ніколи мені цього не казав… — Діо взяла сорочечку з рук дони Норми і поклала дитя на ліжко. — Але чому? Чому він нічого мені казав? Навіщо йому було мене отак обманювати? — вона замислилась і вже цілком спокійно, ввічливо і навіть шанобливо звернулася до дони Флор:

— Ви кажете, всі знають, що ви одружені?.. Можливо… Але чому мені досі ніхто про це не сказав? Я ж знаю всіх його родичів, навіть матір…

— Матір Гульвіси? Але ж у нього немає матері, вона померла…

— Як померла? Я знаю її, і його бабусю… Знаю його брата, Роке, столяра…

— Отже, це не мій Валдоміро!.. — і дона Флор радісно засміялася. — О, як же це чудово!.. Нормінья, це ж інший Валдоміро! Я зараз заплачу від щастя…

Діонісія Ошоссі, залишивши дитину на ліжку, закружляла по кімнаті в якомусь ритуальному танці, вона захопила за собою Жоау Алвеса, танцюючи перед пежі й не перестаючи дякувати своєму Ошоссі: «Оке, батьку мій Ошоссі, аро оке!»

— Це інший Валдоміро, мій Валдоміро неодружений, є лише одна жінка його серця — його Діонісія, його мулатка Діо…

Раптом вона зупинилася, глянувши на дону Флор, а тимчасом дона Норма взяла малятко на ручки і стала його колисати.

— Отже, наші чоловіки тезки… Мого так називають, бо він без тями від… — вона замовкла, не закінчивши фрази.

— …від рулетки… І ваш туди ж… — закінчила дона Флор.

— І вам оце наговорили, що я народила йому сина… які ж лихі язики…

Двері відчинилися, і на порозі постав кремезний молодий негр із сяйливою білозубою усмішкою та лукавими бісиками в очах.

— Доброго дня всім…

Усе ще пританцьовуючи, підійшла до нього Діонісія де Ошоссі, ось він тут, біля неї, і геть усі її страхи та сумніви. Простягнувши руки до дони Норми, вона взяла в неї маля і передала своєму чоловікові, його батькові.

— Ось він, мій Гульвіса, водій вантажівки, батько мого сина. — І вказавши на дону Норму та дону Флор, сказала: — Це кума сеу Жоау, а це, знаєш, хто це?

— Та де мені знати?

— Це дружина іншого Валдоміро, теж Гульвіси…

— Мого тезки?

— Саме так… Вона прийшла сюди, бо думала, що я народила від її чоловіка й хотіла взяти малюка на виховання, зробити з нашого синочка падре, — вона розсміялася своїм дзвінким гучним сміхом і вже зовсім спокійно продовжила:

— То як вас звати? Флор? От ви й будете моєю кумою, хрещеною мого сина… Якщо хочете, я підшукаю вам дитину, але свого не віддам, він у мене один, але можу знайти те, що вам потрібно…

— Доно Флор, якщо ваша ласка, станьте нам кумою… — сказав водій вантажівки.

Діонісія передала малюка доні Флор. А за вікном у небі безтурботно літали птахи, повільно сідаючи на карниз архієпископського палацу.

НА ПОЧАТКУ ВДОВУВАННЯ, У ЧАС ПЕЧАЛІ ТА УСАМІТНЕНОЇ ЖАЛОБИ, дона Флор ходила вся в чорному, мовчазна, заціпеніла, немов усе, що відбувалося, було кошмаром, і безперервно згадувала сім років свого заміжжя. А довкола неї чимраз більше і більше пащекували пліткарки, заохочені доною Розилдою, вони невідступно переслідували вдову своїм співчуттям і єхидними пересудами. Голоси їхні зливалися в хор, ганячи Гульвісу, ниций хор із доною Розилдою за солістку, якій браво і отруйно, немов зміїне жало, підспівувала дона Динора.

Дона Флор, наодинці зі своєю тугою, цілком поринула в минуле з його радощами і сумом, немов хотіла закарбувати світлий образ Гульвіси, що його тінь іще витала в будинку, особливо в спальні, де вона засинала в його обіймах і де тихо тліли відгомони їхніх любощів.

І що, зрештою, потрібно всім цим жінкам? Усім цим сусідкам, знайомим, ученицям, подругам, її матері, яка приїхала з Назаре начебто підтримати доньку, або й геть стороннім, таким, як дона Енеїде, знайома дони Норми? Ця сеньйора примчала сюди з Шаме-Шаме — ніби не мала ні чоловіка, ні дітей, ні домашніх клопотів — висловити свої співчуття доні Флор, заодно делікатно натякнувши на пригоди Гульвіси. Та кому яке діло, врешті-решт? Навіщо ятрити її свіжі рани, навіщо докидати дров у пригасле багаття її страждань? З якого дива та дона Енеїде довірливо і з лицемірним співчуттям повідомила їй, що добре знає ту злощасну Ноемію, нині огрядну заміжню пані, дружину журналіста (дописувача кількох газет), яка і досі між своїх документів зберігає портрет Гульвіси?

Дона Флор жила спогадами — хорошими і не дуже — вони допомагали їй пережити горе, страшний відчай і порожнечу після смерті Гульвіси. Навіть найненависніші, як от спогади про свою колишню ученицю з її нахабним сміхом і безсоромністю, що змушували її знову переживати образу і приниження, були тепер для неї своєрідною гіркою розрадою, бальзамом, який лікує оте її теперішнє безпорадне страждання. Та й хто, зрештою, переміг, із ким залишився Гульвіса, коли доні Флор нарешті урвався терпець і вона поставила чоловіка перед вибором: або я, або та інша? Так більше тривати не могло, тож коли хоче, нехай котиться з тією своєю неповторною Ноемією під три чорти (та паскуда всюди патякала, що збирається заміж за Гульвісу), але з рішенням нехай не бариться і хутчіш визначиться… І чим це все закінчилося? Кого він тоді обрав?

Ноемія прийшла до неї у школу навчатися кулінарного мистецтва, коли вже була заручена: наречений хотів, щоб його дружина добре готувала. Її майбутній чоловік був той іще сноб, вважав себе вихідцем із вищих кіл, знавцем кіно та літератури і неабияким ерудитом. Він міг цитувати напам’ять твори різних авторів, про все мав власну критичну думку, словом, такий собі геній, який купався у променях слави серед книжкових полиць. А ще вважав, що молода господиня повинна опанувати мистецтво національної кулінарії чи принаймні знати, як підступитись до ватапи та каруру: «Ця міщанка ще пролетаризується». Ноемії ця ідея видалася потішною й вона записалася до школи «Смак і Мистецтво».

Їй, уродженці багатого аристократичного сімейства Ґрасів, видавалося дуже оригінальним бути нареченою такого рафінованого інтелігента. Однак іще оригінальнішим їй здався нахаба Гульвіса з мрійливим, проте лукавим поглядом. Коли аристократичне сімейство і багатообіцяючий геній схаменулися, Ноемія вже встигла де в чому повправлятися з Гульвісою у будинку розпусти Амарилдес. Який же галас здійнявся тоді, і ясно, що до добра він довести не міг. На щастя, розважливість та здоровий глузд нареченого були сильніші за раптову слабкість дівчини; він залагодив ситуацію, як істинний дипломат: нерозважливо було втрачати достоту золоту жилу через якісь невинні витівки. Одначе його добрих намірів і прагнення дійти компромісу та мирно залагодити те непорозуміння було недостатньо, бо Ноемія, пізнавши небачених досі насолод у ліжку, не захотіла, щоб її «легковажна пригода» коли-небудь закінчувалася. Хай під три чорти йде вся її аристократична сім’я разом із невдахою-нареченим, єдине чого жадала Ноемія — втекти з Гульвісою світ за очі. Але цього аж ніяк не хотів Гульвіса. Коли про його пригоду почали пліткувати геть усі, а дона Флор у нападі люті, що з нею траплялося досить рідко, зажадала від нього негайного вибору — вона чи та паскуда, — Гульвіса, не довго думаючи, повернув Ноемію нареченому. Той естет і сноб став для неї ще особливіший, відколи вона оздобила рогами всі його таланти — воістину неповторний екземпляр, де ще такого знайдеш?

«Це все лише задля розваги!» — вкотре сказав їй Гульвіса, коли, доведена до відчаю, дона Флор зажадала, щоб він нарешті вирішив це питання раз і назавжди. Він і на думці не мав тікати з Ноемією, тією навіженою кокеткою. «О, то ще та шльондра, ще й брехуха, яких іще треба пошукати», — заявив він.

Чого ж домагаються всі оті цокотухи? Якого милого дона Розилда, дона Динора, дона Енеїде, яка примчалася сюди зі свого комфортного дому на Шаме-Шаме, та й інші розумниці весь час скімлять тут, біля неї, ніби змовилися? Нащо їм усім тицяти доні Флор у лице невірністю Гульвіси, переконуючи, що гіршого чоловіка годі було й знайти? Хіба ж не отримала вона найкращого підтвердження його любові та відданості? Хіба він обрав не її, а ту елегантну і вишукану багатійку Ноемію, з власним особняком у Ґрасі, чековими книжками та банківським рахунком — як багато дісталось би Гульвісі за того царювання — автомобіль із шофером, коштовності, парфуми, дороге вбрання з Ріо? Одначе з ким він залишився, кому віддав перевагу, коли постав перед вибором? І не помогли їй усі ті чекові книжки, розкоші, автомобіль, що всюди возив би його, одяганки з Ріо, паризькі парфуми, вишукані вислови — mon chéri, mon petit coco, merde, quelle merde[35], що так часто лунали у вищих колах Баїї.

Гульвіса не зважав ані на втрачену невинність дівиці, ні на численні благання: «Та я ж заради тебе знехтувала своєю честю», ні на погрози: «От побачиш, мій батько з-під землі тебе дістане і кине за ґрати», — ніщо не вплинуло на вибір Гульвіси. «Як тобі взагалі могло в голову таке прийти, щоб я та й проміняв тебе на ту шльондру?..» І сповна подбавши про роги для нареченого Ноемії, він віддався любощам зі своєю дружиною. Ох, яка то була ніч, ніч прощення й любові! «Всі вони тільки для розваги, а люблю я лише тебе, Флор, моя базилікова квітко…»

А за словами тих торохтійок Гульвіса був гірший за найгірших у світі чоловіків, а дона Флор — найнещасніша дружина. Тому не годиться їй плакати і сумувати, а слід Богу дякувати за те, що він вчасно звільнив її від тяжкої долі. Попри те, вони співчували доні Флор, бо знали її добре серце, і лише дона Розилда вимагала, щоб донька раділа такому раптовому святу в їхній родині — смерті того негідника Гульвіси. Та хай там як, він був її чоловіком. І все одно її величезна жалоба, глибока скорбота і безпросвітна туга, її закам’яніле розгублене обличчя, її відсутній погляд, звернений у глибини спогадів, — усе це було неприйнятно для тих обмежених пліткарок.

Лише в одному вони були одностайні — й дона Розилда, і дона Норма, і дона Динора, і дона Жіза — справжні подруги і лихі обмовниці: дона Флор повинна якнайшвидше забути неспокійні роки заміжжя, вигнати образ Гульвіси, закарбований у її пам’яті, ніби його ніколи й не було. На їхню думку, та скорбота надто затягнулася. Ось чому вони вважали за обов’язок вагомими аргументами переконати Флор, що Господь виявив своє милосердя, звільнивши її від такого нестерпного тягаря.

Навіть тітка Літа, яка завжди готова виправдати всі Гульвісині витівки, відверто дивувалася:

— Ніколи б не подумала, що вона так довго побиватиметься…

Дивувалася й дона Норма:

— Схоже, вона ніколи його не забуде… З кожним днем її страждання тільки посилюється…

Дона Жіза, опираючись на свої невичерпні знання зі сфери психології, заперечувала песимісткам:

— Це природно… От побачите, мине ще трохи часу і вона заспокоїться, забуде його і знову повернеться до життя…

— Авжеж, так воно і буде… — погодилася з нею дона Динора. — З часом вона зрозуміє, що це сам Господь послав їй спасіння…

Вони ніяк не могли дійти згоди щодо того, як краще допомогти вдові. Дона Норма за могутньої підтримки дони Жізи запропонувала у присутності дони Флор навіть не згадувати про Гульвісу. Решта ж, під завзятою егідою невблаганної дони Розилди — за підтримки дони Динори, яка була неписаним сержантом цього затятого війська — всіляко вправлялися в інтригах, знеславленні та співчуттях, намагаючись у такий спосіб переконати дону Флор у тому, що тепер нарешті вона заживе спокійно і щасливо, в достатку і комфорті. Чи тихо сумуючи, чи голосно плачучи, так чи так вона мусить знайти спосіб забути минуле. Адже Флор іще дуже молода і в неї все життя попереду…

— Чи довго вона горюватиме в статусі вдови, залежить лише від неї… — пророкувала дона Динора, яка, коли йшлося про чуже життя, володіла загостреною інтуїцією, ба навіть божественним даром передбачення. Так, сидячи в халаті у своєму великому домі, успадкованому від іспанського командора, немов у магічному трансі, вона розкладала карти і передбачала майбутнє по кришталевій кулі.

Чому, дивувалася дона Флор, чому жодна з них ні разу не згадала бодай одного хорошого вчинку Гульвіси? Зрештою, попри його шахрайські витівки, він був дуже дотепний, щедрий, великодушний і справедливий. Чому ж вони оцінюють Гульвісу за такими ницими категоріями, чому так зловтішаються над його смертю і проклинають його? Втім, так було завжди. Ще за життя Гульвіси ті лепеті полюбляли прийти з якимось черговим наклепом, мовляв, вони дуже співчувають бідолашній Флор, адже вона щонайбільше заслуговує на порядного, люблячого чоловіка, який належно ставився би до неї, поважав і забезпечував щасливе існування. Однак ніхто з цих ницих пліткарок не покинув своїх справ, щоб із перших вуст їй повідомити про хороший вчинок Гульвіси:

— Скажу тобі по секрету, Флор, тільки ти гляди, щоб Гульвіса не взнав… Він щойно виграв у лотерею кругленьку суму і всі гроші віддав мені, щоб зберегла до твого дня народження, на подарунок… Ця подія буде ще зовсім нескоро, я знаю, проте він боявся витратити їх, і завбачливо доручив мені…

Усі кумасі про це знали, але тільки дона Норма пообіцяла зберігати таємницю. І якби вона могла змовчати всі ці двадцять днів, не порушила своєї обіцянки, дона Флор так ніколи і не дізналася б про благородство свого чоловіка. Інші ж немов язики поковтали, кому ж цікаво пліткувати про приємне! Задля такого ніхто не підхопиться і не вискочить надвір, забувши про все на світі. От якби щось погане… Тоді ляси поточити охочих буде хоч відбавляй, заради цього покинуть роботу, перервуть відпочинок, а дехто і більшим пожертвує. Бо що може бути приємніше, ніж помимрити погану звістку?!

Лише випадковий збіг обставин завадив доні Флор піти від Гульвіси назавжди, коли він вкотре опустився до чергової ганьби. Вона навіть почала збирати речі, маючи намір переїхати до дядька і тітки в Ріо-Вермельйо, де на неї завжди чекала окрема кімната. А спалахнуло все, здавалося б, на рівному місці. Того вечора на вулиці була купа тіток, приваблених її криками і плачем, і вони бачили, як під’їхав Циган, чули його тремтячий голос і були свідками того, як реагував на все це Гульвіса.

Та бодай би одна з них натякнула доні Флор про цю сцену, переказала їй Циганові слова! Де там! Ніхто й не намагався її відрадити, їм таке і на думку не спало! Жодна не заступилася за Гульвісу, ніби вони нічого не бачили і не чули. Більше того, вони всіляко її заохочували покинути чоловіка, вважаючи, що у Флор більш ніж достатньо підстав назавжди зруйнувати їхній шлюб. Навіть допомагали їй пакувати речі.

ТОГО ВЕЧОРА, КОЛИ ГУЛЬВІСА ТАК НЕСПОДІВАНО РАНО ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ, дона Флор одразу ж зрозуміла причину. І що більше вона за ним спостерігала, то більше переконувалась у своїх здогадках, ніколи ще він не був такий мовчазний і стриманий з її ученицями. Сівши в кутку вітальні, дав їм спокійно закінчити практичні заняття — саме готували іменинний торт. Дівчата з нової групи грайливо підсміювалися, не приховуючи цікавості і бажання познайомитися з чоловіком викладачки, про якого вони чули стільки суперечливих пліток. Так, Гульвіса по-своєму був знаменитий і славився репутацією непересічної особи. По закінченню заняття, під захоплені вигуки учениць, дона Флор подала торт і келишки з какаовим лікером власного приготування — вона славилася не лише авторськими соусами, а й яєчними та фруктовими лікерами, — і гордо відрекомендувала свого чоловіка:

— Гульвіса, мій чоловік…

Ні єдиного жарту, не прозвучало жодного масного слівця, нікому й не підморгнув. Гульвіса був серйозний, навіть трохи сумний. Дона Флор добре знала цей стан і боялася цього. Ах, якби ж вона могла затримати учениць до пізньої ночі, якби ж їхня бесіда затягнулася, нехай би навіть від узявся клеїти котрусь із них, тільки б отак не мовчав, ховаючи очі. Ах, якби ж їй вдалося уникнути тієї нестерпної розмови наодинці з чоловіком, чоловіком, який, соромлячись своєї ганьби, ховав провинний погляд. Проте учениці, як дівчата, так і заміжні жінки, швиденько допили свій лікер і попрощалися з господарями дому.

Напередодні дона Ліжія Оліва щедро, справді по-королівському, заплатила за ласощі та закуски, що дона Флор приготувала для велелюдного світського прийому в Сан-Паулу. Вийшовши заміж, дона Флор майже не брала таких замовлень, обмежуючись заняттями з ученицями, але завжди робила виняток для тих, до кого ставилася з особливою повагою. До числа таких дам належала і дона Ліжія.

Гульвіса зазвичай не знав про ці додаткові заробітки, дона Флор відкладала їх на непередбачувані витрати: дорогі покупки, на випадок хвороби та інші невідкладні потреби.

Іноді їй вдавалося зібрати кілька конторейсів, що їх вона переховувала в різних закутках дому. На ці заощадження вона також купувала посуд, побутовий дріб’язок, подарунки на дні народження, виплачувала з них кредит за швейну машинку; значна частина заощаджень йшла також на постійні випрошування Гульвіси позичити йому сто-двісті мільрейсів…

Цього разу Гульвіса, як на зло, втомившись від біганини містом у пошуках грошей, сидів у вітальні, аж у двері постукали. Це був доктор Зителман Оліва — поважний і шанований чоловік, який обіймав не одну відповідальну посаду, — він завітав до дони Флор, щоб особисто віддати гроші від дони Ліжії, й страшенно вибачався:

— Я вже три дні ношу з собою ці гроші… Такого прочухана дістав від Ліжії, коли вона сьогодні дізналася, що вони й досі в мене…

— Ой, дарма ви так, докторе, не варто було хвилюватися… Це такі дрібниці…

— Ну ж бо, сеу Валдоміро, зізнавайтеся, — весело мовив доктор, — що ви таке робите, що ваша дружина щодня все красивішає й молодшає?

Він знав дону Флор іще дитиною, та й з Гульвісою не перший день знався: той час від часу намагався розкрутити його на гроші, але — марно, у цьому сенсі доктор Зителман був непорушний, мов скеля.

— Це від спокійного життя, докторе, від її безтурботного життя. Так-так, з таким чоловіком, як я, не знаєш ані турбот, ані хвилювань… Ось вона та й живе собі на втіху, нічим не переймаючись, не життя, а казка… — Гульвіса весело і легковажно засміявся. Дона Флор теж не втрималась і пирснула від такого нечуваного зухвальства.

Того дня Гульвіса не просив у неї ні копійки. У нього, вочевидь, іще дещо залишилося з попереднього виграшу. Та коли наступного дня він несподівано прийшов перед вечерею з серйозним, сумним, майже понурим виразом обличчя, дона Флор одразу здогадалася, що привело його додому. І поки учениці цмулили лікерчик і ласували тортом, дона Флор, крадькома поглядаючи на свого чоловіка, заприсяглася, що не дасть йому з цих грошей анічогісінько, жодного реала. За ці гроші вона планувала купити новий радіоприймач. Слухати радіо було улюбленою розвагою дони Флор: вона обожнювала самби та пісеньки, танго і болеро, гумористичні програми, а надто літературні передачі про кохання. Разом із доною Нормою, доною Динорою та іншими сусідками вона з тремтливим хвилюванням стежила за долею графині, закоханої в бідного інженера. Тільки дона Жіза, як жінка ерудована, не поділяла їхнього захоплення цією примітивною бульварщиною.

Старий, пошарпаний життям приймач, що був частиною приданого дони Флор, вимагав постійних витрат, адже весь час виходив із ладу: часто в найдраматичніший момент сповнена емоцій сцена просто уривалася. Це були її постійні, проте геть неефективні витрати. Ось чому цього разу рішення дони Флор було непохитне: хай там що, а з цих заощаджень Гульвіса не отримає ні копієчки. Та й узагалі, давно вже пора покласти край цим його канюченням.

Учениці весело розлетілися, щоправда, дещо розчаровані: невже похмурий, замислений тип у кутку вітальні і є отой знаменитий чоловік дони Флор, наполегливий і чарівливий спокусник, відомий на всю Баїю своїм гучним, скандальним романом із Ноемією Фаґудндес да Силва? Правду кажучи, вони відверто дивувались, адже нічого аж такого привабливого в ньому не було, ба більше, він і на йоту не був схожий на легендарного Гульвісу. Нарешті дона Флор залишилася наодинці з чоловіком, віч-на-віч з своїм страхом і дошкульним черв’ячком у серці. Він напружено підвівся з крісла, підійшов до столу і налив собі чарку лікеру.

— О, нічогенький, смачно. Але це дуже підступна смакота, яка м’яко і легко п’ється, а на ранок маєш жахливе похмілля у подарунок і голова тріщить ще дужче, ніж від лікеру з женіпапу[36]…

Невимушено, намагаючись вдавати безтурботність, він підійшов до дружини і ніжно запропонував їй надпити крапельку з його чарочки:

— Скуштуй, кохана…

Але дона Флор відмовилась, як ухилилась і від лагідного дотику його руки, що ковзнула від її шиї до розщепнутого ґудзика на блузі. «Облудник і дурисвіт, поглянь, який мудрий, — спершу приголубить, подолає мій спротив, а потім легко скористається з моєї слабкості». Дона Флор зібралася з силами, згадала всі колишні образи і, твердо вирішивши боротися за свій приймач, звелась, запитавши з гіркотою в голосі:

— Чому ти прямо не кажеш, чого прийшов? Думаєш, я не знаю?

Гульвіса знітився. Він прийшов, бо нічого іншого не залишалося, адже ніде так і не вдалося роздобути грошей. Якби ж його воля! Він і сам цього зовсім не хотів, і був щиро засмучений. Якби ж у нього був вибір!

Гульвіса прекрасно знав, на що дона Флор відкладала ті гроші. Судячи з того, що у вітальні й далі стояв старий пошарпаний приймач, Гульвіса зробив висновок, що сеу Едґар Віртола ще не приходив. Він побачив це, щойно відчинив двері. Однак продавець міг з’явитися будь-якої хвилини зі своїм восьмим дивом світу — портативним ящичком кольору слонової кості, оздобленим хромованим металом, останнім словом радіотехніки, омріяним втіленням поступу в світі хвиль і широт, ватів і кіловатів, здатним зловити такі далекі та незвідані вершини, як радіостанції Японії й Австралії, Аддис-Абеби і Гонконгу, не кажучи вже про Москву з її забороненими і водночас такими привабливими програмами. Дона Флор передала сеу Едґарові записку через Камафеу, музику, який грав на беримбау[37], найкращого друга Вітроли.

Спершу Гульвіса їхав трамваєм, вслухаючись у відчуття сорому і нетерпіння, що його проймало. З одного боку, він поспішав, щоб прийти додому раніше, випередивши продавця радіо (знав, що так воно й буде), а з іншого — все-таки хотів прийти після сеу Едґара, щоб вдома вже не було ані старого приймача, ні грошей щедрої дони Ліжії, грошей, що їх чесною і нелегкою працею заробила його дружина, яка після занять усю ніч поралася в кухні, виконуючи замовлення. Так він і метався між двох вогнів — їдучи трамваєм, ідучи вулицею, заходячи в дім і відчиняючи двері. Якщо сеу Едґар ще не приходив, то передчуття його не підвело. A якщо новий приймач уже на місці, то він точно нікуди більше не піде і весь вечір буде зі своєю дружиною налаштовувати нове радіо, слухати музику і весело жартувати. У такому нелегкому стані повернувся Гульвіса додому.

Ну чому ж той Едґар не прийшов раніше за нього? Тепер у Гульвіси не було вибору.

— Ти думаєш, я кохаю тебе тільки з вигоди?

— Так, лише з вигоди…

Лише з мерзенної, ницої вигоди; дона Флор виструнчилася:

— Чому ж ти не сказав одразу?

Непорушна стіна постала між ними у цей присмерковий час, коли зажурений смуток розливається по горизонту багряно-попелястими барвами, а все навколо повільно згасає у мерехтливих сутінках.

— Якщо ти цього так сильно хочеш, я не марнуватиму часу. Позич мені хоча б двісті мільрейсів.

— Ти не дістанеш від мене ні копієчки… жодної монетки… Як тобі взагалі не соромно просити у мене гроші? Чи ти мені бодай щось повертав, хоча б дещицю твого вже чималого боргу? Ці гроші я віддам лише сеу Едґарові.

— Клянуся, я завтра ж поверну їх тобі, і запевняю: сьогодні вони мені більш ніж просто потрібні, це справді питання життя або смерті, розумієш? Я завтра ж куплю тобі новий приймач і все, що тобі заманеться… Будь ласка, хоча б сто мільрейсів…

— Ані копієчки…

— Будь милосердна, кохана, це востаннє, благаю…

— Ані копієчки… — не відступала дона Флор.

— Послухай…

— Ані копієчки…

— Краще не зли мене! Годі зі мною тут в ігри бавитися, не хочеш по-доброму, будемо вирішувати це інакше…

Гульвіса окинув поглядом кімнату, шукаючи місце, куди б вона могла заховати гроші. І тут дона Флор, як скажена, кинулася до старого приймача, куди між перегорілих ламп вона втиснула гроші. Чоловік кинувся за нею, але вона міцно вхопила купюри і змахнула перед його носом:

— Цих ти не програєш! Тільки через мій труп!..

Її лютий крик розбурхав вечірню тишу. Сполохані сусідки повибігали надвір:

— Це Гульвіса забирає у Флор гроші! Бідолашна вона…

— Скажений собацюра!

Гульвіса кинувся до дони Флор, його очі палали, мозок затьмарився, обличчя спотворила ненависть, ненависть до того, що він робить. Схопивши дружину за зап’ястя, він прогарчав:

— Негайно кинь це лайно!

Вона вдарила його перша: вирвалась і, боячись, що він знову її вхопить, стукнула кулаком у груди, а потім іще й ляпас вліпила. «Курво, ти мені ще за це заплатиш!» — крикнув Гульвіса під верески дони Флор: «Не чіпай мене, негіднику, якщо ще хоч раз вдариш, краще відразу вбий!».

Він відштовхнув її, вона впала на стільці, лементуючи: «Вбивця, мерзотник!». Він ударив її в обличчя. Вдарив раз, другий — чотири ляпаси почули всі навколо. Вражені кумасі дружно почали ще більше жаліти нещасну дону Флор. Дона Норма, навіть не постукавши, увірвалась до них:

— Або ти негайно вгамуєшся, Гульвісо, або я викликаю поліцію!

Здавалося, Гульвіса її навіть не бачив, як не бачив нічого навколо: він стояв із грошима в руках, волосся скуйовджене, в очах застиг німий жах; дона Флор лежала на купі стільців і тихенько схлипувала. Дона Норма підбігла до неї, а Гульвіса вилетів з дому з повною жменею грошей. Побачивши його, сусідки відсахнулися, ніби перед ними постав демон із пекла.

Саме цієї миті під’їхало Циганове таксі. Побачивши друга, Гульвіса всміхнувся: хіба ж поява Цигана не підтверджує вкотре його безпомильної інтуїції? Ще зрання, йдучи вулицею, він раптом відчув цілковиту впевненість, що саме цієї ночі зірве банки в усіх гральних закладах міста, один по одному, починаючи з рулеток Табарису аж до того картярського кубла Паранаґуа Вентури. Ця впевненість чимдалі зростала, переповнювала його, керувала ним, переконавши спершу податися на марні пошуки грошей, а потім, зціпивши зуби, піти додому по гроші дони Флор.

Після того, як він відлупцював дружину, його заполонила невимовна туга, впевненість зникла, а на душі стало порожньо і сумно, Гульвіса вже й сам не знав, куди подіти ті гроші, вони вже були непотрібні. Але на вулиці, побачивши Циганове таксі, його вранішнє передчуття знову наче ожило — страх як не терпілося чимшвидше опинитися біля грального столу й розпочати довгоочікувану гру століття, — тож Гульвіса знову заспокоївся, адже, без сумніву, це було чергове підтвердження невипадковості його прочування. Перед очима промайнуло поле рулетки, кулька, що крутилася по ньому, круп’є, число «17», знервований погляд Мірандау, який незмінно стояв зліва від нього, фішки й уся та захоплива атмосфера азарту. Він уже відчиняв дверцята автівки, аж Циган стрімко вибіг з таксі, ще дужче переполохавши сусідок. У Циганових очах бриніли сльози, і він промовив стиха:

— Гульвісо, друже, немає вже моєї старенької, померла моя матінка… Мені на вулиці сказали… Я пішов, а в неї напад… Кажуть, кликала мене перед смертю…

Гульвіса не відразу допетрав, що намагається донести йому Циган, він ухопив його за плечі: і що за нісенітниці він меле?

— Хто помер? Дона Аґнела? Ти що, здурів?

— Померла, Гульвісо… Три години як померла… моя старенька…

Частенько ще неодруженим, та й після, він ходив у гості (іноді разом із Флор) поласувати фірмовою недільною фейжоадою[38] дони Аґнели, яка жила неподалік від кінцевої трамваю в Бротасі. Ця привітна огрядна жіночка любила його, як рідного сина, прощаючи молодому гравцеві всі слабкості й витівки — чи ж не тому, що Гульвіса, як дві краплі води, навіть біляві кучері такі ж, був схожий на покійного Анібала Кордеала, теж знаного шахрая, її коханця і Циганового батька.

— Викапаний Анібал… І такий же безпутний…

Гульвісі знову перехопило подих, оце так день видався: спершу Флор з її дурнуватою впертістю, тепер Циган замість того, щоб везти його сутінковою дорогою до успіху, приголомшив звісткою про смерть дони Аґнели…

— Але що сталося? Хіба вона хворіла?

— Зроду не бачив її хворою, от їй Богу, скільки себе пам’ятаю… Сьогодні, коли вже виходив після сніданку, то вона прала і співала. У неї був хороший настрій… І треба ж такому статися саме сьогодні, коли я виплачую останній внесок за машину. Вранці ми порахували гроші… Вона віддала мені все, що їй вдалося зібрати за цей місяць, усе до останнього мільрейса, і як же вона раділа, що машина тепер стане цілком моєю, — він замовк, ковтаючи сльози. — Кажуть, вона раптово відчула біль у грудях, ще встигла промовити моє ім’я і впала долілиць… Як же це несправедливо, що мене цієї миті не було поруч, зате я оплачував останній внесок за те бісове авто… Ізидро, власник сусіднього кафе, розшукав мене аж на площі… Я помчав додому… Ох, брате, вона вже лежала бездиханна, холодна, зі скляними порожніми очима… От я й приїхав до тебе, адже після внеску не зосталося ні копійки… Всі гроші — і мої, і її заощадження — пішли на ту прокляту тачку…

Він говорив майже пошепки, чи чули його тоді пліткарки? Чи побачили вони під палючим маревом сонця, як Гульвіса віддав Циганові ті силоміць відібрані в дони Флор гроші й усі свої надії та передчуття того вечора.

— Це все, що в мене є…

— Поїдеш зі мною? Стільки мені всього треба зробити…

— А чому б і не поїхати?

Заледве авто від’їхало, сусідки кинулися в дім дони Флор: посеред спальні стояла валіза, дона Флор пакувала свої речі, а дона Норма намагалася всіляко її відрадити. Жодна з язикатих сусідок не підтримали дону Норму, на їхню думку, дона Флор мала повне право так чинити. Обурені жінки, наче квочки, закудкудакали одна поперед одної:

— Хіба ж це життя? Навіщо так мучитися…

— Давно треба було піти від нього…

— Бити дружину… Слів нема!

Дона Флор так ніколи й не дізналась би про розмову Цигана з Гульвісою, якби не сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, завдяки якому дона Флор і почула про смерть дони Аґнели і про те, як Гульвіса розпорядився грошима. Випадково проходячи повз, сеу Вівалдо скористався нагодою, щоб занести їй рецепт смачної каталонської страви з тріски — невимовної смакоти, що йому довелося скуштувати на розкішному обіді в сімейства Табоадасів, де ніколи не подавали менш, ніж вісім-десять страв. Побачивши заплакану дону Флор, він вирішив, що вона засмучена звісткою про смерть бідної дони Аґнели. Сеу Вівалдо сам щойно взнав про це від Гульвіси та Цигана, які замовили в нього труну — звісно ж, він продасть її без жодних націнок. Дона Аґнела була того варта: все життя, попри важку працю, з її вуст не сходила усмішка, це була воістину життєрадісна і прекрасна жінка. А скуштувавши якось із Гульвісою її незабутньої фейжоади…

Тільки після цього дона Динора та решта сусідок, зіставивши факти, слова, жести і передані Гульвісою гроші, начебто виправдали такий його вчинок. Принаймні так вони сказали, а вірити цьому чи ні…

Попрощавшись, сеу Вівалдо пообіцяв прийти скуштувати ту славну іспанську страву, роздобути рецепт якої коштувало йому чималих зусиль: він підкупив кухарку Табоадасів, адже всі знають, як дона Антонієта ревно оберігала свої кулінарні таємниці.

Дона Флор познайомилася з доною Аґнелою в ті незабутні останні дні її дівоцтва, саме напередодні весілля, коли весь пообідній час вони проводили з Гульвісою в їхньому потаємному будиночку в Ітапоа. Легковажний господар, удень зайнятий торгівлею тютюном, увечері та вночі водив туди жінок. Якось через Баїю проїжджала неймовірної краси каріока[39], яка мала час лише по обіді. Гульвіса тоді отримав записку, в якій власник просив його звільнити на той вечір таємне гніздечко.

Сидячи в Цигановому таксі, Флор із Гульвісою обмірковували, куди б їм податися. У кіно не хотіла вона, а вести свою майбутню дружину в дім побачень Гульвіса просто не міг. Відвідати тітку Літу в Ріо-Вермельйо? А що як вони там зустрінуть дону Розилду? Циган запропонував провідати дону Аґнелу, яка не раз казала, що не проти вже і познайомитися з Гульвісиною нареченою. Там вони і провели весь свій післяобідній час за горнятком запашної кави, соромливими цілунками крадькома та приємною бесідою з доною Аґнелою. Праля була просто в захваті від скромної й сором’язливої дони Флор, а тому співчутливо повчала дівчину:

— То кажеш, що ти виходиш заміж за цього навіженого… Нехай Бог тебе береже і пошле терпіння, а його тобі знадобиться чимало, повір. Гравці — то дуже важкі люди, доню. Я більше десяти років прожила з таким, як оце твій… Теж був білявий блакитноокий красень… Гра зовсім занапастила його і він геть усе віддавав туди. Навіть медальйон, що залишився мені від матері, цей божевільний і його продав. Той нахаба програвав усі гроші, а прийшовши додому, кричав на мене, бив…

— Він вас бив? — тремтячим голосом перепитала дона Флор.

— Бив, якщо сильно напивався, ой бив… Але тільки коли добряче перебере…

— І ви терпіли? Я б не дозволила… Жодному чоловікові… — Дона Флор аж спалахнула від обурення. — Ніколи й нікому.

Дона Аґнела всміхнулася: вона вже прожила життя й усе розуміла, а Флор ще така маленька, по суті допіру почала жити. Що вона могла знати?

— А що я могла вдіяти, я так сильно кохала його, він був моєю долею, а про когось іншого я й чути не хотіла. Не змогла б я його отак кинути напризволяще, зоставити самого в такому стані, хто б про нього тоді подбав? Він шоферував, як і Циган, тільки працював на господаря, за відсотки. Так і не зумів зібрати достатньо грошей на власне авто. Все, що я відкладала, він програвав, позичав, де тільки міг. А згодом загинув у катастрофі, залишивши по собі тільки маленького синочка, якого мені довелося виховувати самій… — вона привітно і дещо співчутливо глянула на дону Флор:

— Але ось що я скажу тобі, доню… Якби він знову запропонував вийти за нього заміж, я би погодилась. Він помер, а для мене і далі не існувало інших чоловіків, хоча багато хто залицявся до мене, а деякі навіть заміж кликали. Та кохала я лише його, доню, що було вдіяти, від долі, як то кажуть, не втечеш…

«Я кохала тільки його, а від долі не втечеш…» А що їй, доні Флор, було робити, якщо вона теж кохала? «Норміньє, що мені з цим усім робити?» Розібрати валізи, вбратися в чорне і йти на чування біля дони Аґнели. «Що мені робити, якщо він моя доля, якщо я кохаю лише його?»

Звісно, дона Норма піде з нею. Вона знала, що там усе буде як годиться: сльози, ридання, фіолетові квіти, запалені свічки, співчутливі обійми, молитви, спогади і розповіді про веселі моменти життя дони Аґнели, гаряча кава, печиво та ковток вина на світанку; кращого годі й придумати.

— Я тільки перевдягнуся…

«Що мені робити, Норміньє, як він моя доля? Як же мені кинути його напризволяще, хто ж тоді подбає про нього? Що мені робити, якщо я так сильно його кохаю і не зможу жити без нього?»

А ЖИТИ БЕЗ НЬОГО ВОНА І СПРАВДІ НЕ МОГЛА. БО ЯК МОЖНА ЖИТИ, КОЛИ БЕЗ НЬОГО всі дні поглинав морок, похмурі сутінки, крізь які вона вже і не розрізняла, хто живий, а хто мертвий. Стільки барв і постатей було завжди довкола нього, стільки сміху і сліз, гомону, тепла, стукоту фішок, вигуків круп’є. Її спогади оживали, бриніли променями вранішнього сонця й місячного сяйва, перемагали ту всеохопну мряку, у передсмертній агонії якої помирав день.

Отак, скована безсонням, лежала дона Флор на їхньому кованому ліжку геть самотня й покинута, немов пливла в човні спогадів у тихій гавані чи бурхливим морем. В її пам’яті виринали образи, імена, слова, уривки мелодій, потім це все якимось дивним чином складалося в цілісну картинку. Як же хотілося їй розірвати ці окови сталевого зашморгу згуслої навколо неї темряви, що не давала спокійно працювати, відпочивати, жити повним життям. Повним життям, а не тим сірим скнінням, безнадійним борсанням у задушливій трясовині смутку за її Гульвісою. Як вирватися з тих лап смерті, як пройти крізь вузькі ворота оголеного часу? Не вміє вона жити без Гульвіси…

Він і справді був іноді таким негідником, яким вважали його дона Розилда, дона Динора та інші сусідки. Але найчастіше вони були до нього несправедливі, як, утім, і сама дона Флор.

Якось він раптом зібрався до столиці. Дізнавшись про це в останній момент, дона Флор уже готувалася до найгіршого, вирішивши, що чоловік її кидає. Вона не вірила, що він повернеться з Ріо-де-Жанейро з його феєричними вогнями, галасливими вулицями, казино та вродливими легкодоступними жінками. А скільки разів вона чула від нього: «Одного чудового дня я таки поїду в Ріо і ні за що не повернуся звідти. Там істинне життя!»

Справжнє божевілля та ризикова авантюра, та його подорож. Грошей на неї, звісно ж, не було, тож Мірандау вирішив організувати для студентів-агрономів на час канікул «екскурсію навчальними закладами Ріо-де-Жанейро». Разом із п’ятьма своїми колегами він оббігав комерсантів Баїї, й майже всі вони хоч щось та й дали. Вони також вибили ще трохи грошенят у банкірів, промисловців, підприємців, власників магазинів, політичних діячів і членів опозиції. Словом, через декілька днів їм вдалося зібрати чималу суму. Продовжити це їм завадила маленька незручність: довелося тричі змінювати назву делегації, залежно від того, хто з політиків жертвував кошти. Мірандау згодом запропонував таке: розділити зібрані гроші між членами делегації й розпустити її, за умови, що вони розповідатимуть, як відвідали всі навчальні заклади столиці. Одначе п’ятеро студентів одностайно відмовилися: їм понад усе хотілося побачити Ріо (навіть якщо це вже так необхідно, вони були готові відвідати агрономічну школу, галопом пробігши її аудиторіями).

Перед самісіньким від’їздом, коли на руках у них уже були квитки, оплачені Секретаріатом сільськогосподарських робіт штату, — делегація вчетверте змінювала назву і патронат, виступаючи саме під егідою найвеликодушнішого секретаря держави — в одного з шістьох мандрівників почалася страшна лихоманка. Лікар категорично заборонив йому подорожувати, а часу замінити його на іншого студента чи принаймні продати квиток не залишалося.

Гульвіса прийшов на пристань провести Мірандау, аж раптом той запропонував:

— А чому б тобі не поїхати з нами?

— Але я ж не студент!

— Послухай, чоловіче, не був студентом, то станеш ним… Тільки поквапся, пароплав вирушатиме за дві години…

Цього часу вистачало, щоб заскочити додому, спакувати білизну, кілька сорочок і синій кашеміровий костюм, поки Мірандау — чого лише не зробиш заради друга — втішатиме невтішну дону Флор.

Дона Флор і не сумнівалась — він уже ніколи не повернеться. Не така вона вже й дурепа, щоб повірити в цю несусвітню байку про начебто студентську делегацію, що вирушає до столиці з навчальною метою. Як же тоді її чоловік, який ніколи не був студентом, опинився у складі тієї делегації? Єдиним підручником Гульвіси був сонник із докладним тлумаченням усіх сновидінь — незамінна річ для кожного азартного гравця. Це ж очевидно, він просто поволікся за черговою повією, щоб уповні зануритись у безодню столичної розпусти.

І що більше присягався Мірандау святою пам’яттю своєї матері, здоров’ям своїх дітей, то менше вірила вона тій їхній вигадці. Нащо Мірандау, її кум, так підло їй бреше, нащо він так негідно грає на її почуттях, нащо так знущається з неї? Якщо він не поважає її, то навіщо обрав за хрещену своєї дитини? А Гульвіса теж хороший: як уже надумав таки її покинути і втекти з черговою лярвою в Ріо, то май мужність, скажи правду, а не приводь кума з його побрехеньками. «Але ж це правда, кумонько, чиста правда! Клянуся, через місяць ми повернемося, от побачиш». До чого вся ця комедія? Гульвіса більше ніколи не повернеться, вона, як ніхто, в цьому впевнена.

Але він таки повернувся, коли й обіцяв, у складі студентської делегації — про те, що вона таки існує, дона Флор уже знала, бо туди входив старший син дони Синьї Терри, її учениці, який у своєму листі до матері назвав Гульвісу «чудовим приятелем». Він не лише повернувся, а й привіз їй у подарунок відріз дорогого імпортного шовку. Виграв у рулетку, — подумала дона Флор, — втім, це також означало, що він таки не забував і думав про неї у тому вирі гульок, розваг, нічних ігор і пиятик. «Як би я міг тебе забути, кохана, та й поїхав лише тому, що мене попросили, адже делегація могла вирушити лише в повному складі». Відтепер на Гульвісі незмінно був столичний жилет, весь він так і випромінював «вищий» рівень поведінки і без угаву теревенив про свої пригоди та враження від Ріо. Ця поїздка подарувала йому низку цікавих знайомств і він тільки й говорив про співака Силвіо Калдаса чи зірку театру Беатрис Коста.

З Силвіо Калдасом його познайомив Доривал Кайммі в казино на Урці, де Калдас співав свої відомі серенади. Гульвіса був просто в захваті від його простоти та скромності. «Ніколи і не скажеш, що він знаменитість, та й ти сама переконаєшся, коли він сюди приїде. Він сказав мені, що в березні збирається в Баїю, і я пообіцяв, що на його честь ти приготуєш обід із баїянських страв. А він любить смачно попоїсти». З яким же задоволенням приготувала б дона Флор для нього такий обід, якби і справді випала така нагода; вона була палкою прихильницею цього співака і часто слухала його виступи по радіо.

Загорнувши своє прекрасне оголене тіло у подарований витончений шовк, не тямлячись від радості, що Гульвіса повернувся, осяйна дона Флор кинулася в його обійми. Її каяття додало їхнім любощам стільки ніжності: вона сильно недооцінювала свого чоловіка, була несправедлива до нього і поставила під сумнів дії свого «найвродливішого з усіх студентів…»

Дона Флор так ніколи і не дізнається, яких зусиль коштувало Мірандау вирвати Гульвісу з обіймів Жозі й увіпхати його на судно, що вже відчалювало в Баїю. Жозі — так називали красуню-португалку Жозефіну, хористку в «Португальському ревю» Беатрис Кости. Жозі, здавалося, геть збожеволіла від пристрасного кохання до молодого баїянця і він відповідав їй взаємністю. Вони познайомилися, коли делегація студентів, отримавши квитки на спектакль у «Республіканський театр», вирушила після вистави за лаштунки, щоб привітатися з Беатрис і її артистами та хористками. Жозі сподобалася Гульвісі ще на сцені, в образі торговки рибою. Окинувши поглядом сумнівного студента, дівчина всміхнулась Гульвісі, а вже за півгодини вони вечеряли в сусідній таверні, насолоджуючись стравою з тріски. Жозі оплатила рахунок, як, утім, і всі подальші аж до його від’їзду. Дуріючи від розваг у казино та пристрасної португалки, Гульвіса геть забув про день повернення в Баїю й Мірандау довелося докласти чималих зусиль, щоб змусити його отямитися:

— Гульвісо, з мене вистачило сліз куми перед нашим від’їздом, годі вже… Уявляєш, що з нею буде, якщо я повернуся без тебе?

Отож дона Флор ніколи не дізнається про цей факт, як і про те, де Гульвіса взяв той відріз французького шовку. А він не купив його в Ріо, ні, а виграв у покер уже безпосередньо перед прибуттям пароплава в Салвадор, коли члени делегації, не маючи ні копійки в кишенях, почали грати на куплені в столиці подарунки. В одного студента Гульвіса виграв шовковий відріз, в іншого — блискучі лаковані туфлі й дуже модну краватку-метелик у сині горохи. Його ж ставкою — на противагу цим матеріальним благам — була розкішна кольорова світлина Жозі за склом у позолоченій рамі; на цьому фото чарівна шансонетка красувалася на сцені театру в трусиках і ліфчику, з грайливо піднятою ніжкою й веселими бісиками в очах. На звороті фото було старанно виведено: «Палко коханому, любому баїянцю. Сумую, твоя Жозі». Гульвіса сплавив цей портрет своєму попутнику, молодому адвокатові, який мріяв вразити приятелів розповідями і доказами його численних столичних пригод. Тому Жозі, сама не підозрюючи, оплатила дорожні витрати на повернення Гульвіси і сприяла невимовній радості дони Флор. Гладкий французький шовк ніжно зіслизнув з її плечей, оголивши пружні, спраглі пестощів груди.

Як могла вона жити без нього? Вона лише задихалася від його відсутності, маючись, мов у тумані, не здатна загасити вируюче полум’я нестримного, проте вже повік нездійсненного бажання. Чи повернуться до неї знову сонячне світло, полуднева спека, прохолодний ранковий бриз, вечірній вітерець і зоряне небо? Чи захочеться їй знову бачити людей? Ні, не могла вона жити без нього, тож, охоплена нездоланним смутком, занурилась у дивний світ своїх спогадів, прихисток теплий, радісний і чудовий.

Натомість сусідки могли пригадати лише погане: їхні сварки та суперечки, скандали через гроші, ночі, що він їх перебував бозна-де і казна з ким — хоча вибір невеликий: або з жінками, або в гральних закладах. Але ж чому ж вони так швидко забули ті чудові дні, коли Силвіо Калдас приїхав у Баїю, і дона Флор ледь із ніг не падала від втоми, як, утім, і від радості? Вона і тепер достеменно пам’ятає той досконалий тиждень, адже для неї це було справжнє свято, вона була тоді, немов королева свого кварталу, який гудів, мов розтривожений вулик. Її дім був запруджений поважними персонами, по-справжньому шанованими особами, і всі вони стукалися в двері, питаючись дозволу ввійти. Попри те, що Силвіо зупинився в Палас-готелі, весь день він проводив у Гульвіси: тут він приймав гостей і почувався як удома, а до дони Флор ставився, наче до молодшої сестри. Приходили в той період до них і Гульвісині знайомі: банкір Селестино, доктор Луїс Енріке і дон Клементе Ніґра, а також інші відомі громадяни Баїї, спокусившись не лише знаменитими наїдками дони Флор, а й нагодою потиснути співакові руку. То були воістину знатні гості, побачивши яких у дони Розилди від захвату міг би статися розрив серця, та, на щастя, вона була тоді в Назаре-дас-Фариньяс, доїдаючи невістку, яка, як повідомляв у листі Ейтор, нарешті понесла первістка.

Від цього візиту в дони Флор залишилися не лише чудові спогади, а й газетні вирізки. Журналісти, Гульвісині приятелі — Джованні Ґімараєнс, славнозвісний любитель пожартувати і посміятись, а також негр Батиста, справжній поціновувач жіночої краси та смачної їжі — висвітлили цю подію в своїх газетах. Джованні мальовничо розхвалив «неперевершений прийом, що його на честь відомого співака влаштував сеньйор Валдоміро Ґімараєнс, муніципальний чиновник, і його неймовірна дружина дона Флоріпедес Пайва Ґімараєнс, кулінарний талант якої поєднується з винятковою добротою й достойним вихованням». Негр Жоан Батиста захоплювався розмаїтістю страв: «…розкішний стіл вражав вишуканістю та розмаїттям неповторних страв, зокрема делікатесами традиційної баїянської кухні; дванадцять різновидів закусок і щедрий десерт вдало демонстрував багатство нашого кулінарного мистецтва і неперевершене вміння сеньйори Флор Ґімараєнс, дружини нашого передплатника Валдоміро Ґімараєнса, одного з найстаранніших і сумлінних чиновників префектури». Певно, ті два ненажери так щільно понабивали кендюхи, що наспівали купу елегій і мало не до небес возвеличили не лише страви та гостинність дони Флор, а й зобразили Гульвісу старанним, сумлінним і відповідальним чиновником, вочевидь, перегнувши палицю.

Чому підлі пліткарки не пригадають той недільний прийом? Коли в домі від гостей ніде було яблуку впасти, а столи від страв так і гнулися. Сеньйор Кокейжо, судовий чиновник і меломан, виголосив промову, ба навіть елегію на честь золотих рук дони Флор; поет Еліо Сімоенс обіцяв написати сонет, щоб ушанувати кулінарний хист «гостинної господині дому, берегині славних традицій баїянської кухні». Кумасі теж були там, перешіптувалися й усе чудово бачили, і треба ж, геть забули, як усі в один голос захоплено зітхнули, коли Силвіо, взявши гітару, заспівав своїм пристрасним, воістину бразильським голосом. Послухати його на вулиці зібрався величезний натовп, він співав до світанку, а гості, сидячи за пивом чи кашасою, замовляли все нові та нові пісні, й Силвіо радо виконував кожну забаганку.

Однак найтеплішим спогадом для дони Флор були не компліменти щодо її кулінарного хисту, не дописи в газетах, не промови та вірші, ба навіть не спів Силвіо Калдаса, що сповнював простір спокоєм та гармонією; найдорожчим, наймилішим її спогадом була поведінка Гульвіси того вечора. Він не лише оплатив усі витрати (і де тільки взяв стільки грошей? Хоча завдяки своїй харизмі він і не на таке був здатен…), але й не напився, розважав гостей і поводився як привітний господар. А коли співак (і ніхто ж іще навіть не просив його) взяв гітару, щоб піснею віддячити доні Флор і Гульвісі за такий чудовий прийом і назвав її «Флорзинією, своєю сестричкою…», Гульвіса сів поруч із дружиною й узяв її за руку. На очах дони Флор забриніли сльози розчулення.

Як може вона жити без нього? Як звикнути до того, що його немає? Про приїзд свого улюбленого виконавця дона Флор дізналася зі шпальт вечірнього вісника; він виступатиме в «Паласі» й «Табарисі», а також на запрошення мера дасть міні-концерт на площі Кампо Ґранде, щоб усі охочі мали змогу його почути і поспівати разом із ним. Чи знав тоді Гульвіса про приїзд Калдаса, чи планував його запросити?

Коли він кілька місяців тому повернувся з Ріо, ім’я Силвіо Калдаса не сходило з його вуст, здавалося, на інші теми Гульвісі тоді говорити взагалі не хотілося. Хвалився, що обіцяв улаштувати співаку прийом у їхньому домі. Але хто повірить у цю маячню? Знаменитість, що про нього кричать заголовки газет, його усмішка так і сяє з журнальних шпальт, та й за тиждень гастролей у Баїї він навряд чи встигне відбути всі офіційні зустрічі, не кажучи вже про запрошення місцевих багатіїв! Та й навіть якби хотів, чи вистачило б йому часу на обід у домі якоїсь голоти? «Найвідоміші особи з вищого світу організовують банкети на честь великого артиста», — писали газети. Авжеж, дона Флор охоче організувала би прийом, хоч це і не так легко, але вона радо витратила б усі свої мізерні заощадження, заховані у ніжці кованого ліжка, весь свій місячний заробіток і, якби виникла потреба, залізла у борги, щоб достойно прийняти в себе почесного гостя і нагодувати його традиційними розмаїтими стравами їхнього регіону. Вона не сумнівалася, що Гульвіса і справді заприятелював у Ріо з Силвіо, бо співака теж часто бачили в гральних закладах. Але одна річ перекинутися кількома словами за грою, а геть інша — прийняти від них запрошення на обід! Але ж це Гульвіса, хіба для нього існували якісь рамки чи несприятливі обставини? Для Гульвіси не було нічого неможливого, все здавалось йому простим і досяжним. Утім, дона Флор не поділяла його безхмарного оптимізму і зізналася доні Нормі:

— Чергові його небилиці… Треба ж таке вигадати!.. Обід на честь Силвіо Калдаса, ти тільки послухай!

Одначе дона Норма захоплено зітхнула:

— Хтозна, а що як це не вигадка? Це було би просто чудово! Хоча тобі довелося б добряче попрацювати…

Дона Флор раділа і значно меншому:

— Я тішуся вже з того, що зможу побачити його виступ на площі… А ще коли у приємному товаристві… Та і без товариства теж, байдуже…

— За компанію не хвилюйся, я піду в будь-якому разі. Якщо мій Зе Сампайо не захоче, то хай сидить удома скільки йому влізе, піду з Артуро…

У вечірньому випуску новин радіо повідомило, що перший сьогоднішній виступ співака відбудеться опівночі в елегантному салоні Палас-готелю, що сусідує з гральними закладами, а о другій ночі він виступить у «Табарисі» перед баїянською богемою. Почувши ці довгоочікувані новини, дона Флор зрозуміла тільки те, що на Гульвісу цієї ночі годі й сподіватися; доки в Баїї гостює Силвіо Калдас, про свого чоловіка вона може забути. Це ж якщо вони вийдуть із кабаре на світанку, а дорогою іще зайдуть у Сете Портас, а потім на пляж, ну і Рампа-ду-Меркаду ще ж мають гостеві показати…

Дона Флор заснула і наснився їй химерний сон, у якому дивним чином перетиналися Мірандау, Силвіо Калдас, Гульвіса, її брат Ейтор, невістка і дона Розилда. Всі вони були в Назаре-дас-Фариньяс, і дона Флор допомагала вагітній невістці звільнитися від ланцюга, яким та була прикута до свекрушиної парасольки. Газетні статті, повідомлення на радіо, лист від брата, усе це змішалося в суцільну, дуже дивну феєрію сну. Розлючена дона Розилда весь час намагалася випитати, як же це Силвіо Калдас опинився в Назаре, а той відповідав, мовляв, приїхав сюди, щоб разом із Гульвісою заспівати серенаду для дони Флор. «Ненавиджу серенади», — гарчала дона Розилда. Одначе Силвіо взяв гітару, і його ніжний, оксамитовий голос медом розлився над Реконкаву. Дона Флор усміхалася вві сні, слухаючи протяжну тужливу пісню.

Голос співака лунає чимраз гучніше, пісня дедалі ближче, і дона Флор уже не знає — спить вона чи пильнує. Вона підхоплюється з ліжка, накидає халат, підбігає до вікна.

А надворі стоять вони: її Гульвіса, Мірандау, Едгар Коко, Карліньйос Маскареньяс, блідий Женнер Авґусто з кабаре «Аракажу». А поміж них Силвіо під гітару співає для дони Флор:

Уся вулиця вибухнула бурхливими оплесками, а в неділю таки відбувся обід, про який потім писали всі газети; а в понеділок увечері Силвіо прийшов до них і готував вечерю сам. Він приніс продукти, надів фартух і подався на кухню; з’ясувалося, співак іще й чудовий кухар. Решту часу він був такий зайнятий, що забігав лише на хвильку й одразу ж тікав. Зате вони всі разом пішли на капоейру. Та з усіх днів того насиченого тижня ніщо не могло зрівнятися зі святом, що відбулось у вівторок, за день до від’їзду Силвіо у Ресифе. Під мерехтливим місячним сяйвом зоряної ночі з трибуни на Кампо Ґранде артист від щирого серця співав для всіх охочих його послухати.

Дона Флор навіть не питала Гульвісу, чи піде він на той виступ: чоловік не розлучався з другом. Сказала тільки, що планує піти туди з доною Нормою та сеу Сампайо, — навіть він, попри вічне бажання побути на самоті, не міг пропустити такої нагоди.

Як же здивувалася дона Флор, коли відразу після вечері під будинок під’їхало Циганове таксі, з якого вийшли Гульвіса, Силвіо та Мірандау. Вони прийшли по неї. «А де ж кума?» — запитала в Мірандау. Той відповів, що його дружина з дітьми давно вже на площі. Поки дона Флор збиралася, друзі пішли випити коктейлю.

Гульвіса і дона Флор сиділи на почесних місцях, призначених для представників влади. Губернатор прийти не зміг, бо захворів на грип, тому біля його дому встановили гучномовець, щоб ця поважна особа разом із дружиною змогла послухати концерт. Біля подружжя Ґімараєнсів сиділи мер з дружиною, шеф поліції з матір’ю та сестрами, керівник Департаменту освіти, командир військової поліції, начальник пожежної інспекції з сім’єю, доктор Жорже Калмон та інші видатні особи. Дона Флор, мов квіточка посеред цієї еліти, всміхнулася чоловікові:

— Ех, шкода, що мама цього не бачить… Вона б очам своїм не повірила. Ми з тобою і серед яких людей…

Гульвіса лише голосно розсміявся.

— Твоя мати, ота стара відьма, ніколи не зрозуміє, що найдорожче на світі — любов і дружба, а все решта — дурниці, заради яких не варто і жити…

Силвіо торкнувся струн, і площею прокотився захоплений гомін. Почувши його голос, оксамитовий голос Силвіо Калдаса у сяйві повного місяця й мерехтливих зірок, у перешіптуванні легкого морського бризу з листям дерев у парку, натовп зачаровано притих: дона Флор, заплющивши очі, ніжно схилила голову чоловікові на плече.

Як могла вона бути без нього? Як їй подолати цю пустелю, розсіяти цей морок, виборсатися з цієї трясовини? Навіщо їй життя без Гульвіси?

САМОТНЬО ЗВИВАЮЧИСЬ НА КОВАНОМУ ПОДРУЖНЬОМУ ЛІЖКУ, ДОНА ФЛОР РАПТОМ ЗБАГНУЛА, від чого так болісно крається її серце: ніколи більше так ніжно і тепло не пригорнеться вона до свого Гульвіси; ніколи більше. Немов хтось раптово встромив отруєне вістря їй у груди, вбиваючи бажання виборсатись і насолоджуватися молодістю, знищуючи бажання жити. Так і лежить дона Флор на осиротілому ліжку, немов самогубця. Єдине, що тримає її на цьому житті, — прагнення зберегти спогади. Нащо вона так чекає на нього, якщо все це марно? Чому всеохопна пристрасть роздмухує в ній отой ледь зажеврілий вогонь, не спалюючи зсередини, а повертаючи до життя? Навіщо все це, якщо її мужній і пристрасний коханець більше ніколи не повернеться, не зірве з неї спідницю та блузу, не захоплюватиметься її оголеною жіночністю, не нашіптуватиме їй божевільних, але таких милих її серцю нісенітниць, повторити які у неї і язик не повертається. А його ніжні пальці… Не ковзатимуть вони більше по шиї, грудях, пупковій западинці, щоб розбудити; вуста не припадуть більше до її лона, не розіллється тілом млосний трепет насолоди, не огорне її душу невагоме тепло та втіха. Не буде нічого! Лише й повертатиме її до життя нестримне бажання ніколи все те не забути, закарбувати у пам’яті довіку…

Наче заблудла душа, снує дона Флор холодним і похмурим, як гробниця, домом. Вогкий, затхлий запах іде звідусіль: від стін, від стелі та підлоги, скрізь витає той покинутий холод в очікуванні павуків та павутиння. Могила, в якій заживо похована вона сама і її спогади про Гульвісу. До згорьованої дони Флор завітала дона Норма:

— Не можна так, Флор. Не можна! Вже більше місяця, як він помер, а ти все тиняєшся хатою, як потороча. Раніше твій дім був ошатний, мов лялечка, а зараз, роззирнися, та він же, прости господи, став схожий на могилу, в яку ти сама себе поховала заживо. Не можна так! Візьми ж себе нарешті в руки, життя триває…

Учениці почувалися ні в тих, ні в сих, адже їхній сміх і жарти були такі недоречні. А як інакше підтримати колишню приязну атмосферу занять, веселого, приємного та корисного дозвілля, — передумову такої популярності кулінарної школи «Смак і Мистецтво»; як їм усе це повернути, якщо викладачка, мов із принуки, вичавлює з себе усмішку? Колись, іще за часів свого навчання, мільйонерка дона Маґа Патерностро жартівливо декламувала, стоячи на порозі:

Відтоді число охочих потрапити до кулінарної школи дуже зросло, адже кожна колишня учениця завзято рекомендувала дону Флор усім своїм подругам: «Вона просто неймовірна, неперевершена на кухні, дуже доступно пояснює, та й просто чудова людина. А які в неї веселі уроки, це без перебільшення — дві години усмішок і жартів, коли час спливає геть непомітно». Іноді дона Флор навіть змушена була відмовляти дівчатам: занадто багато охочих, а набирала вона лише дві групи. Тепер усе змінилося: кілька дівчат покинули навчання, і вже ширилися чутки, що незабаром школа взагалі закриється. Куди ж поділась ота «молода, жвава і весела вчителька»? Де обіцяні анекдоти і сміх? Зараз, коли дівчата посеред заняття починали жартувати, дона Флор мовчки спостерігала за ними відсутнім поглядом, а на обличчі проступала туга. Кому ж захочеться весь час згадувати небіжчика, що його місце на цвинтарі, а не серед живих. Кума дони Флор Діонісія Ошоссі навідалася до неї разом з її бешкетним похресником. Дотримуючи правил етикету, вона з ніг до голови була вбрана в усе чорне, але очі її всміхалися, бо ж минув майже місяць, і це був її останній із трьох жалобних візитів. Жінку приголомшив скорботний і якийсь відсутній погляд дони Флор.

— Кумо, ви маєте примусити себе відпустити його… поховали, та й годі. Якщо не зробити це вчасно, його дух повернеться й занапастить вас…

— Й гадки не маю, як це зробити… Мені лише тоді і легшає, коли я про нього згадую…

— Що ж, тоді зберіть усі спогади про Гульвісу, всі пов’язані з ним миті, і поховайте у своєму серці. Зберіть усе — і хороше, й погане, все, що нагадує про нього, складіть докупи, поховайте в своєму серці і спіть нарешті спокійно…

У кімнату з книжками в руках у просторій літній сукенці, через яку прозирало її веснянкувате міцне тіло, зайшла дона Жіза, й одразу ж накинулася на дону Флор:

— І як оце називається? Довго ще триватиме ця жалобна вистава?

— А що я можу зробити? Я ж ненавмисне…

— Де твоя сила волі? Скажи собі: завтра в мене починається нове життя. І перестань киснути, опануй нарешті себе.

І хор сусідок дружно їй підспівував:

— Тепер, без витребеньок того негідника, вона нарешті зможе стати справді щасливою… Дякувати Господу Богові…

На подвір’ї монастиря, огорнутого безкраїм зеленувато-блакитним маревом моря, дон Клементе Ніґра вдивлявся в скорботне, скуте тугою обличчя змарнілої дони Флор, яка прийшла замовити панахиду.

— Хіба можна так побиватися, дочко? — прошепотів монах. — Гульвіса ж був такий веселий, завжди усміхнений чоловік… Щоразу, дивлячись на нього, я усвідомлював, що найважчий гріх нашого життя — туга; так, саме смуток — ота смертельна отрута, що вбиває повноцінне життя. Що б він сказав, якби побачив тебе в такому стані? Запевняю, йому б це точно не сподобалося, він зневажав усе, що несло печаль. Якщо не хочеш зрадити пам’ять про Гульвісу, радій життю…

І кумасі-пліткарки не вгавали:

— О, так, нарешті, коли той приблуда горить у пеклі, вона може по-справжньому радіти життю.

Тіні дони Розилди, дони Динори, тих святих і праведних сусідок-пліткарок, дони Норми, дони Жізи, дона Клементе і Діонісії Ошоссі, яка мило всміхалася до свого синочка, снували кімнатою, мов у якомусь дивному танці. «Зберіть усі спогади про чоловіка і поховайте їх глибоко в серці». Але тіло її бунтує й усіляко опирається. Здоровий глузд напосідає, погоджується з подругами, визнає їхню слушність — настав час покласти край цій безкінечній агонії, цьому щоденному похованню себе заживо. Та лоно не кориться й відчайдушно вимагає Гульвісу. І лише в спогадах вона отримує те, чого так жадає. Вона знову і знову бачить його спокусливі вусики, привітну усмішку, басаман від удару ножем, чує його зухвалі й такі бажані слова, що він шепоче їй на вушко. Вона б усе віддала, аби лише знову крокувати поруч із ним по життю, підтримувати його в усіх негараздах, і нехай засмучує її своїми безкінечними витівками, нехай робить усе, що заманеться, тільки би знову опинитися в його обіймах, млосно затамувати подих і зомлівати від його цілунку. Але треба жити далі, треба жити, відчинити двері дому, розімкнути зціплені болем вуста, провітрити кімнати і свою підсвідомість, назавжди глибоко поховати в своєму серці спогади про Гульвісу. Хтозна, а раптом їй це вдасться. Адже вона не раз чула, що вдови зазвичай втрачають пристрасні бажання, відмовляються від гріховних думок і нищівного шалу, а так собі й квітнуть сухим безрадісним цвітом. Плотські втіхи, разом зі спогадами про свого чоловіка, вдова ховає якнайдалі в своєму серці. Лише непутящі, ті, котрі, либонь, ніколи не любили своїх чоловіків, плекають воістину безсоромні мрії. Чому ж Гульвіса не забрав із собою в могилу тієї нестримної жаги, чому та невтоленна пристрасть так її пожирає, відчаєм розпирає груди, стражданнями виїдає лоно? Вона повинна назавжди позбутися своєї туги, поховати все, що пов’язано з померлим чоловіком, як хороше так і погане: його часом ганебне до неї ставлення, його зіпсованість, негідні витівки, його веселу вдачу, дотепність і щире серце; забути все, що він виліпив з її податливої покірності, пристрасний вогонь, що не раз спалахував у її серці, як і зболену тугу за божевільним коханням, — усі заборонені бажання, які мучили її, нещасну вдову.

Але спершу нехай вона ще хоч раз, єдиний разочок згадає, як добре гулялося їм удвох, востаннє прихилиться до нього, як колись. Як тоді, за часів дівоцтва, коли вони з Розалією вилискували своїм претензійним елегантним вбранням, розкішним і вишуканим, хоча і зшитим власноруч. Ах, що то була за ніч! Найпрекрасніша, воістину неперевершена ніч її життя, ніч, що вабила незвіданими таємницями любощів. Дивовижна ніч, сповнена страху і захвату, падіння й тріумфу! Довга ніч, що подарувала їй незабутнє хвилювання й у гральному, і в танцювальному залах, усі ті переживання та незабутню радість!

Востаннє зустрітися з ним, поволі, без поспіху. Крок за кроком відновлюючи в пам’яті безкінечний абсурд тієї непроглядної ночі. З дому вони вийшли втрьох: він, вона і дона Жіза. Потім була вечеря, танці, концерт, мулатки і негритянки, які кружляли в танці, рулетка, бакара, втома і ніжність, повернення на Цигановому таксі, як за давніх добрих часів. Гульвіса нетерпляче поцілував її на очах в усміхненої дони Жізи, а потім, заледве перетнувши поріг спальні, жадібно зірвав із неї розкішну сукню, що так і тріснула під могутньою силою його пристрасті.

— Навіть не уявляєш, яка ти сьогодні красива, моя люба, я просто шаленію від тебе. Ходімо, хутчіш… Я кохатиму тебе так, як ніколи досі, я ніколи ще так сильно не жадав тебе, мила… Сьогодні було все для тебе, я догоджав тобі, як тільки міг, а зараз твоя черга…

Лежачи на їхньому кованому ліжку, дона Флор тремтіла… Тієї ночі гіркота стала медом, а страждання — найвищою насолодою; ніколи не хотів він її з такою жагучою пристрастю, ніколи не брав він її так невимовно чуттєво, вона покірно відповідала на всі його нетерплячі пестощі, слухняно мандрувала з ним незвіданими досі шляхами любощів — заквітчаними долинами ласк, затіненими і вологими забороненими лісовими стежками, аж доки він здолав останню перешкоду її соромливості. Ніч, сповнена стидких проникнень у зачинені вузькі закутки її тіла, ніч, коли вона сповна позбулася свого сорому, ах!, дякую тобі!, алілуя! Тієї ночі гіркота стала медом, а страждання — дивною, вишуканою, чарівною насолодою, коли вона віддала себе всю, щоби він прийняв її.

Сталося це в день народження дони Флор, не так уже й давно, в грудні минулого року, напередодні Різдва.

Ліричний відступ про негра Ариґофа та красунчика Зекіто Мірабо

ТОГО РАНКУ ГУЛЬВІСА ПРОКИНУВСЯ ПІЗНО, БЛИЗЬКО ПОЛУДНЯ, АДЖЕ ДОДОМУ ПОВЕРНУВСЯ АЖ НА СВІТАНКУ, добряче хильнувши кашаси. Коли голився, зауважив незвичну тишу в їхньому домі. Хіба ж сьогодні немає занять? Він давно запав на одну з учениць — струнку тендітну мулаточку зі смаглявою, золотистою шкірою, яка вже давненько не зводила з нього очей. Гульвіса вже було надумав запросити її на прогулянку, мовляв, залюбки покаже незайману красу безлюдних пляжів, овіяних прохолодою морського бризу. Витончена, тендітна, мов тростинка, Ієда приваблювала своєю мовчазною делікатною скромністю; вона покірно чекала своєї черги. Тоді в Гульвіси був роман із сентиментальною еротоманкою Зилдою Катундою, наймиловиднішою серед трьох манірних сестер. Одначе тим стосункам незабаром мав настати край: красуня стала занадто вимоглива, прагнула ним керувати, стежила за кожним його кроком і навіть ревнувала — це ж яке нахабство! — до самої дони Флор.

Але чому ж таки немає заняття, сьогодні ж не неділя й не святковий начебто день? Вийшовши з ванної, Гульвіса відчув, що в будинку витає немов передчуття якогось свята: дона Норма допомагає Флор на кухні, тітка Літа витирає пилюку, а в його кріслі-гойдалці сидить Телес Порту, читаючи газети і попиваючи лікер. Із кухні на всю вітальню пахне святковими стравами, але яке ж то нині свято?

Гульвіса обожнював празникові збіговиська, багатий стіл, повний дім друзів, недільні посиденьки. Якби він мав трохи більше грошей, то ще частіше скликав би друзів на рабату[40], сарапател, розмаїті закуски та інші делікатеси. Як тільки йому щастило виграти, він одразу ж замовляв фейжоаду, солонину з маніоковою духмяною кашею, не кажучи вже про класичне каруру в день святих Косми і Даміана, а у вересні, в день св. Іоанна, неодмінно ласував канжикою[41]. Але ж чорт забирай, чому сьогодні з кухні так розкішно пахне? З якої нагоди всі ці приготування? На його запитання дона Норма тільки докірливо похитала головою:

— Гульвісо, як у вас язик повертається таке запитувати? Чи, може, ви геть забули, що сьогодні день народження вашої дружини?

— День народження Флор? А який то сьогодні день? Дев’ятнадцяте грудня?

Обурена сусідка не втрималась:

— Гульвісо, та на вас хреста нема… Покажіть краще, який подарунок приготували цій святій жінці…

На жаль, доно Нормо, нічого він не купив, анічогісінько, і цілком заслуговує докорів за таке недбале ставлення, але хіба ж він схожий на людину, яка пам’ятає всі дні народження й заздалегідь вибирає подарунки в магазинах? Шкода, звісно, що він втратив нагоду зробити добру справу, подарувавши дружині щось справді вартісне. Як би зраділа дона Флор! Як тоді, коли він дав доні Нормі чималу виграну суму грошей, щоб до дня народження Флор вона придбала хороший подарунок, «якусь цінну дрібничку і флакон її улюблених парфумів».

Тим більше шкода, адже останнім часом йому особливо щастить — протягом п’ятьох днів він вигравав не лише в рулетку, бакару, кості, а й у підпільну лотерею. Тільки за два останні дні розжився більш як на дві тисячі мільрейсів.

На ці гроші Гульвіса навіть зміг викупити протерміновану позику, врятувавши добре ім’я поручителя, а той хвалько навіть другом йому не був, просто знайомий, з якими вони часто бачились у барах і кабаре. До речі, саме в «Табарисі» той тип погодився поручитися за Гульвісу і підписав вексель терміном на тридцять днів.

Через місяць із гаком його викликали до директора банку, куди надійшов протермінований вексель. Гульвіса відразу ж прийшов, адже дотримувався далекоглядної тактики не псувати стосунків із директорами банків та їхніми заступниками, від яких залежала його доля.

— Маестро Валдоміро, — суворо звернувся до нього сеу Жоржі Таркініо, хоч і колишній, але все-таки приятель, — мені тут передали ваш протермінований вексель.

— Мій? Але ж я нікому не винен… Дозвольте-но глянути…

— Ось він, прошу дуже…

Гульвіса впізнав свій підпис і підпис поручителя.

— Та що ж це ви, сеу Таркініо, на векселі стоїть прізвище поручителя, чому ж ви звертаєтеся до мене… Вам варто викликати Раймундо Рейса і він вам виплатить заборгованість, адже це дуже заможна людина — скотар, плантатор, власник цукрового заводу, має ще адвокатську контору і щороку їздить у Європу… Як на мене, вам слід звернутися саме до нього…

— Безперечно, спершу, як і належить, ми звернулися до нього, то ж поручитель… Одначе він категорично відмовився платити… Тому…

Від такого зухвалого нахабства Гульвіса не втримався.

— То він відмовився платити?! Подумайте лишень, сеу Таркініо, як таких земля носить… Який же це безсовісний шахрай, як з’ясувалося! Тиняється по кабаре, хвалиться своїм багатством: а скільки землі він має, скільки худоби, цукру, і робити може все, що йому заманеться: недавно розповідав, як у Парижі кохався з трьома жінками одночасно, уявіть собі… словом, послухати його, то він мало не мільйонер якийсь. То ж не дивно, люди довіряють йому як порядній людині, а в результаті опиняються на гачку в цього шахрая… А потім спливає така неприємна річ, вексель протермінований, і ви викликаєте мене до себе…

— Гульвісо, будьмо об’єктивні, фактично це ж ви взяли у нього в борг…

— Так то воно так, сеу Таркініо, але скажіть мені на Бога: якщо цей базікало не здатен оплатити вексель, якого ж біса він пропонує мені поруку? От якщо я не в змозі оплатити негайно, він має це зробити? Має. Я був свято в цьому переконаний, тому спокійно робив своє… А тут на тобі… Він вчинив дуже непорядно… Такі ось вчинки і підривають у банків довіру до нас. Якщо людина погоджується бути поручителем, отже, вона готова платити, сеу Таркініо. Та таких, як цей Раймундо Рейс, треба за ґрати за таке шахрайство кидати.

О, сеу Таркініо добре знав, до чого вся ця абсурдна Гульвісина балаканина: він намагався схилити його на свій бік і домогтися відтермінувати заборгованість. Яке ж було його здивування, коли Гульвіса раптом спокійно витягнув із кишені необхідну суму:

— Тепер ви розумієте, Сеу Таркініо, якої шкоди завдав моїй репутації цей негідник? Ніколи не варто мати справу з такими шахраями… А я ж завжди так ретельно обираю собі поручителів… Ну хто б міг подумати, що Раймундо Рейс… Ех, вік живи, вік учись, а все одно дурнем помреш…

Заплативши за векселем, Гульвіса не розорився: йому щастило всі ці дні, як ніколи досі. Весь тиждень він відчайдушно гуляв і веселився.

Але найбільший виграш випав йому напередодні. Вночі Гульвісі наснився сеу Сампайо, та він навіть не заглянув у сонник, а навіщо? — і так ясно, що в лотереї треба ставити на ведмедя; не помилився Гульвіса, як у сотні, так і в десятці чи в груповій грі — всюди випадав ведмідь. Згодом виграш подвоївся у «Табарисі». Гульвіса грав обережно, але впевнено, і весь час вигравав. Не менш спритний був і негр Ариґоф, який майже на світанку виграв у рулетку дев’яносто шість конторейсів за якісь десять хвилин.

Ариґоф виник, мов нізвідки, майже перед закриттям, незадовго до того, як круп’є оголосив останню ставку. Був він трохи понурий, адже йшов саме з «Трьох Герцогів», де програв у ронду останні гроші. Тиняючись гральними закладами, він добрів до «Табарису», останньої пристані у сумному океані зневіри.

«Табарис» був своєрідним райським закутком для азартних гравців, справжньою тихою гаванню в приміщенні готелю «Палас», казино та кабаре в одному флаконі. Тут виступали зірки естради, призабуті актриси і зовсім молоденькі виконавиці, залучені до праці з легкої руки адміністратора сеу Тито, який добирав їх на власний розсуд і був їхнім покровителем. Літніх актрис він жалів, бо чи може бути видовище сумніше, ніж далеко немолода вже актриса без контракту. Молоденьких, які, вочевидь, іще не дотягували до естради, він старанно «навчав» усіх тонкощів мистецтва любові безпосередньо у своєму брудному засмальцьованому кабінеті і дбайливо перевіряв, як вони засвоїли науку; якщо дівчата так і не вийдуть на сцену, стануть першокласними розпусницями, — воно й не дивно, після такої науки. Вночі в «Табарисі» збиралася найрізноманітніша публіка: багаті високопосадовці, пожильці та відвідувачі «Паласу», різна шушваль із дешевих шинків і нелегальних притонів, серед яких і Паранаґуа Вентура, словом, казино приваблювало всіх охочих випробувати долю в грі. До «Табарису» зазирав кожен, у кого ще не дотліла надія щось виграти того вечора, хто зважувався на «а раптом пощастить», хто випробовував останній шанс змінити всеохопну зневіру на успіх.

Ариґоф з’явився саме тоді, коли Гульвіса, оточений піднесеним натовпом, давав свій неперевершений майстер-клас першокласної гри у бакару. Зліва від нього незмінно стояв Мірандау, який час до часу випрошував у приятеля фішку, справа за його грою з цікавістю спостерігали жінки, серед них і сестри Катунди. «Швидше дай же мені фішку, друже, поки заклад іще не закрили», — попросив Ариґоф. Не зводячи з карт очей, Гульвіса недбало витягнув з кишені фішку, навіть не дивлячись, яка її вартість. То була маленька, недорога фішка, всього на п’ять мільрейсів, але негрові більшої й не треба було. Він побіг до рулетки, поставив на «26» і виграв. Потім іще двічі ставив на це число і двічі вигравав. Через десять хвилин в Ариґофа було дев’яносто шість конто, у Гульвіси — дванадцять, не рахуючи конто і трьохсот мільрейсів Мірандау.

Цієї ж благословенної ночі Ариґоф — по-британському елегантний і з претензією на поведінку англійського лорда — відразу ж замовив і оплатив пошиття шістьох костюмів із найкращого білого англійського льону. Також повернув уже досить давній борг у шістдесят мільрейсів Аристидесу Пітанзі, кравцю, пристрасному гравцю в рулетку, який, втім, боявся грати по-справжньому. Скупість не дозволяла йому робити більше однієї-двох скромних ставок за вечір, і він тинявся між столами, переживаючи за ставки інших, підказуючи, на яке число ставити, радіючи чужому везінню й засмучуючись через невдачі.

Аристидес давно вже махнув рукою на цей борг, але побачивши, як ефектно виграв його боржник, а з ним не розрахувався, забув про світські манери і при всіх гравцях і дівчатах зажадав повернути гроші. Звісно, це було дуже принизливо, проте він і оком не змигнув.

— Шістдесят мільрейсів? За костюм?.. До слова, Пітанґо, а скільки у вас коштує замовити костюм із білого лляного полотна?

— Зі звичайного лляного полотна?

— Англійського, найдорожчого, кольору яєчної шкаралупи. Найкращого з усіх, що можна придбати.

— Ну… Приблизно триста мільрейсів…

Ариґоф витягнув із кишені пачку купюр по п’ятсот мільрейсів кожна і простягнув їх кравцеві.

— Тут два конто… Пошийте мені шість нових костюмів, а з цих грошей заберіть і свої шістдесят мільрейсів. Решту я вам даю за те, що ви не полінувалися прийти і привселюдно стягнути з мене борг просто в процесі гри…

Жбурнувши кравцеві гроші в лице, Ариґоф повернувся до нього спиною. А той під насмішки жінок заходився збирати купюри.

О, Ариґоф був той іще джентльмен, а як і кожного джентльмена, його ніщо, крім гри, не цікавило; для цього бідного, мов церковна миша, чорного, аж синюватого, майстра капоейри двері готелю «Палас» були зачинені після того, як одного разу він зчинив там добрячу бійку, коли якийсь виглянсуваний татусів синочок, добряче залившись віскі, побачив бездоганно вбраного в усе біле Ариґофа, розсміявся і голосно викрикнув: «Погляньте лишень на цю мавпу, яка втекла з цирку». Зал було вщент розгромлено, а на обличчі того нахаби й досі красується слід від Ариґофового ножа.

З нагоди приголомшливого виграшу друзі влаштували святкову гулянку під пильним керівництвом Шимбо. За столом були Мірандау, Робату, Анакреон, Пе де Жеґе, архітектор Лев-Срібний-Язик, журналісти Курвело і Жоау Батиста, бакалавр Тибурсіо Баррейрос і, ясна річ, гостинні власники закладу та кілька легковажних спокусниць, яких на бажання сестер Катунд називатимемо артистками. Цих «Богом обдарованих сестер», як назвав їх у своїх статтях Жоау Батиста, народила від різних батьків Жасинта Апанья-о-Баґо. Найстарша була майже негритянка, наймолодша — майже біла, а середня — чарівна мулаточка. Зовні вони геть не були схожі між собою, зате всі як одна — лицемірні й підступні. Співали сестри огидно, зате кохалися неперевершено; цей істинний талант підтвердив Жоау Батиста, який невпинно тринькав на кмітливих сестер усі свої гонорари. Поласувавши кожною, одна за одною, редактор досі не міг визначитися, якій із них віддати пальму першості. Крім того, середня сестра, Зилда, гинула за Гульвісою.

Лев-Срібний-Язик і адвокат, прагнучи лакоминки, хотіли запросити до них у компанію «гонолульських сестер». Але марно. Ці «сестри» не були сестрами навіть по матері й народилися зовсім не в Гонолулу, як стверджували, а в Америці. Обидві були темношкірі, вельми граційні та неймовірно пластичні: тендітна та ніжна Жо нагадувала косулю, а швидка мускулиста Mo — пантеру. У них були приємні голоси і свої примхи: вони не приймали запрошень на прогулянки, вечері, морські купання в Ітапоа, нічні пікніки, а також не сідали за столик до шанувальників і не випивали з ними. Навіть банкірові Фернандо Ґоесові, високому, красивому, елегантному холостяку, в якого грошей кури не клюють, а навколо так і крутяться жінки, не вдалося запросити їх на вечерю; тож він ходив у «Палас», щоб мати змогу просто дивитися на них, смакуючи французьке шампанське. Жо та Mo співали спіричуелс[42] і джазові пісеньки, танцювали, вихиляючи грудьми та сідницями, і ніколи не розлучалися; перед виходом на сцену вони сиділи де-небудь в затишному куточку і, тримаючись за руки, попивали напої з одного келиха. А після виступу піднімалися до себе в номер і ніколи ні з ким не спілкувалися.

Вечеря була розкішна, з винами і шампанським, сестри Катунди щедро обдаровували всіх своїми талантами. За столом панувала всеохопна ейфорія, похмурим був лише молодий бакалавр Баррейрос, який не міг змиритися, що йому дали відкоша «ті огидні чоловікоподібні» американки; напиваючись із горя, він не звертав жодної уваги на те, як запопадливо воркує біля нього товста Карла, обіцяючи розрадити любощами та поезією. Коли подали рахунок, Ариґоф мало не посварився з Гульвісою: той хотів оплатити хоч якусь частину вечері. Негр, у якого цього вечора немов біс вселився, заявив, що сприйме як пряму зневагу та образу його гідності, якщо Гульвіса заплатить бодай один мільрейс.

За неймовірним та воістину рідкісним збігом обставин день народження Флор випав саме на тиждень тотального везіння Гульвіси, він і без того мав намір зробити дружині якийсь вартісний подарунок, а тут ще й така нагода.

— То що ж ви подаруєте своїй дружині? — не вгавала дона Норма.

Гульвіса всміхнувся, немов відповідаючи на її кпини:

— Що я подарую своїй дружині? Все, що їй заманеться… все, чого її душа забажає…

Дона Норма покликала дону Флор: «Чуєш, він подарує тобі все, чого твоя душа забажає», — долинуло в кухню до Флор, і вона вийшла до них, витираючи руки об фартух.

— Це правда, Гульвісо? Все, чого мені заманеться, ти не жартуєш?

— Усе, чого забажаєш…

— І ти від своїх слів не відступишся? Можна замовляти?

— Ти ж знаєш, кохана, якщо вже я обіцяю…

— Тоді запроси мене повечеряти з тобою в «Паласі», — сказала дона Флор.

Її голос злякано тремтів, адже досі Гульвіса відмовлявся знайомити її з другим своїм життям, світом його друзів-гравців; вона знала тільки Мірандау, її кума, єдиного, хто бував у їхньому домі. Декого бачила всього кілька разів, інших знала лише з чуток. Навіть Анакреон, якого так поважав Гульвіса, за сім років був у них разів п’ять-шість, не більше. Не кажучи вже про Ариґофа, який лише один раз зайшов був до них поснідати в неділю. У світі дони Флор були тільки порядні люди — сусідки з вулиці, з району, учениці та колишні учениці, приятелі з Ріо-Вермельйо, Бротасу, які й близько нічого спільного не мали з легковажним світом її чоловіка. Тому Гульвіса ніколи не погоджувався брати дону Флор у свій геть протилежний, ниций та розпусний світ карт і рулетки, адже дружина повинна берегти домашнє вогнище, якого біса їй тинятися в цьому підозрілому середовищі.

— Досить, що про мене пліток більш ніж достатньо, бракувало ще і тебе в усе це втягувати.

Намарно дона Флор переконувала чоловіка, що «Палас» — це осередок зустрічей представників вищого світу. Чому б і їм та й не повечеряти в розкішному залі, не потанцювати під акомпанемент найкращого оркестру штату, не помилуватися виступами зірок радіо і театру з Ріо та Сан-Паулу? Там бувають дами з найфешенебельніших кварталів Ґраси і Барри, вбрані за останнім писком моди, а деякі з них, вочевидь, найвідважніші, навіть грають у рулетку. Кажуть, гральна зала там, наче продовження танцювальної, бо широка арка між ними аж ніяк не виконує своєї прямої функції розмежування.

Чому ж ти так вперто наполягаєш на своєму? Чому, Гульвісо? Дона Флор уже не відчувала тієї грані і балансувала між проханням та вимогою, вдаючись навіть до образ:

— Ти мене не береш з собою, бо боїшся, що я твоїх шльондр там побачу…

— Я не хочу, щоб ти відвідувала такі місця…

Але ж дона Норма ходить із сеу Сампайо у «Палас» щоразу, коли там якась цікава програма? Чи аргентинці, власники керамічної фабрики, вони ж там щосуботи: вечеряють, танцюють, насолоджуються виступами артистів. Але Гульвіса не здавався й, вичерпавши всі аргументи, невизначено обіцяв:

— Колись при нагоді підемо…

І ось та довгоочікувана нагода нарешті випала. Дона Флор не повірила своєму щастю, коли Гульвіса, заскочений важливим для неї подарунком, процідив крізь зуби:

— Що ж, коли це єдине, чого тобі бракує… Колись таки мав настати цей день…

І відразу ж запропонував узяти з собою дядька і тітку, дону Норму з Зе Сампайо і дону Жізу. Тітка Літа подякувала, але відмовилася: дуже хотіла піти, але не мала доречного для «Паласу» вечірнього вбрання. Ще дужче вмирала від нетерплячки дона Норма, але сеу Сампайо був категорично проти: він дуже поважає сусідів і щиро дякує за запрошення, але, на жаль, не може його прийняти, оскільки звик лягати спати о дев’ятій годині, щоб о шостій ранку вже бути на роботі. Але в суботу чи в неділю він піде залюбки. На запитання дони Флор, як він ставиться до того, щоби дона Норма пішла в «Палас» без нього, відповів, що про це годі й думати: він не може допустити, щоб його дружина відвідувала без чоловіка такі двозначні місця, де п’ють, грають і де, крім порядних людей, трапляються пройдисвіти, які не мають ані найменшого поняття про те, що таке повага до жінки.

Одного з тих небагатьох разів, коли доні Нормі вдалося його туди затягнути на виступ якогось французького виконавця (жіночнішого чоловіка сеу Сампайо в житті не бачив, попри те лише жінки від нього і мліли), стався досить прикрий, як на його думку, інцидент. Варто було Сеу Сампайо на хвилину відлучитися, як одразу ж якийсь нахаба підсів до дони Норми, став із нею мило перешіптуватися, запрошував танцювати, захоплювався її вбранням і дивився так, немов перед ним сиділа справжня королева. Сеу Сампайо тільки тому не всипав цьому негіднику перцю, бо добре знав його родину: матір, дону Белінью та двох сестер, добропорядних дам і його постійних клієнток; знав він і самого Зекіто Мірабо, затятого гравця, знаного серед богеми як «красень Мірабо».

Отже, з усіх запрошених погодилася лише вчителька дона Жіза, яка дуже зраділа нагоді послухати «гонолульських сестер» і поспостерігати за гріховним світом гравців із погляду соціології й психоаналізу.

Решта дня дони Флор минула в приємних клопотах: за допомогою дони Норми та дони Жізи вони підбирали для вечора сукню, рукавички, капелюх, черевички і сумочку. З такої особливої нагоди вона хотіла бути найкрасивішою й найелегантнішою серед відвідувачок «Паласу», щоб затьмарити всіх без винятку жінок — і благородних дам у столичних модних вбраннях, і коханок банкірів у паризьких салонних сукнях. Нарешті вона проникне у заборонений світ, увійде в зачинені раніше для неї двері.

КОЛИ ДОНА ФЛОР, ТРЕМТЯЧИ ВІД ХВИЛЮВАННЯ, ПІД РУКУ ЗІ СВОЇМ ЧОЛОВІКОМ ПЕРЕСТУПИЛА ПОРІГ готелю «Палас», оркестр за дивним збігом виконував оте старе, але ніколи не старіюче танго, що вони танцювали, вперше зустрівшись у домі майора Тиририки під акомпанемент фортепіано Жоаузіньйо Наварро на святі у Ріо-Вермельйо, у тиждень ушанування святої Ієманжі. Серце дони Флор іще дужче затріпотіло і вона всміхнулася чоловікові:

— Пам’ятаєш?

Зал «Паласу» був занурений у напівтемряву через мерехтливе освітлення строкатих паперових абажурів, не надто естетичне видовище, але дона Флор була в захваті і від напівтемряви, і від столиків з паперовими квітами, і від тих абажурів. Гульвіса роззирнувся, намагаючись зрозуміти, що ж такого мала на увазі дружина: все навколо було йому до болю знайоме, одначе до дони Флор не мало ніякого стосунку.

— Що саме я маю пам’ятати, люба?

— Музику. Це ж те танго, що ми танцювали, коли познайомилися… На святі в майора, пам’ятаєш?

Гульвіса всміхнувся: «А й справді…» — і вони попрямували до замовленого заздалегідь столика біля самого танцполу, неподалік від арки, крізь яку видно було гральну залу. Звідти можна було спостерігати за всім, що відбувалося в «Паласі», — як за танцями, так і за грою. Зараз танцювали тільки дві пари, але всі знали, що у танго з ними ніхто не зрівняється, тож і не наважувалися змагатися. То були сестри Катунди.

Старшу, негритянку, вів високий, романтичний на вигляд, модно вбраний чоловік, схожий водночас на професійного танцюриста й латиноамериканського кіногероя. Згодом Гульвіса дізнався, що незнайомець — то Баррос Мартинс, почесний видавець із Сан-Паулу, багатий, як усі видавці. Який же він був вправний танцюрист; своїми філігранно відпрацьованими, відточеними кроками бездоганно відтанцьовував кожне граційне па цього вигадливого танцю. Наймолодша сестра, білошкіра, танцювала в обіймах Зекіто Мірабо, з отим «красенем Мірабо», якому ледь не втер маку Зе Сампайо через пригоду з доною Нормою. Звівши погляд до стелі і закусивши губу, танцюрист час від часу нервово поправляв непокірну чуприну; гнучкіший баїянець у вправності аж ніяк не поступався Барросові, і кроки його були значно витонченіші, а рухи плавніші: класичне барокове танго.

Гульвіса поспостерігав за танцем, а потім усміхнено простягнув руку доні Флор і, допомагаючи їй підвестися, запропонував:

— Ну що, мила, покажемо цим незграбам, що таке справжнє танго?

— Думаєш, я ще не забула? Так давно танцювала, що, певно, вже й розучилася…

Востаннє дона Флор танцювала більш як півроку тому, коли Гульвіса якимось дивом погодився піти з нею на день народження до дони Еміни. Гульвіса був чудовий партнер, та і дона Флор добре і залюбки танцювала. Однією з головних причин її невдоволення й розчарування було саме те, що вони танцювали разом лише в тих рідкісних поодиноких випадках, коли Гульвіса ішов з нею на вечірки до друзів. А без чоловіка їй навіть на думку не спадало потанцювати з іншим партнером — заміжній жінці, якщо вже випадає нагода з кимось потанцювати, годиться робити це лише за згодою свого чоловіка і тільки в його присутності. От і доводилося доні Флор, поки всі кружляли в танці, слухати плітки кумоньок і допомагати господині. Гульвіса ж танцював, де і з ким йому заманеться: в кабаре і на гафіейрас[43], у «Паласі», «Табарисі» та «Флозо».

Якось їхні сусіди влаштували справжній фестиваль самби, фокстроту, раншейри. Доктор Івес та господиня вечірки дона Еміна спробували було конкурувати з ними — кожен же хоче вирізнитися, — проте згодом відмовилися від цієї ідеї. Насправді вони досить добре танцювали, але, щоб змагатися з доною Флор та Гульвісою, їм просто забракло сміливості.

Але одна річ танцювати на домашній вечірці серед знайомих, і зовсім інша — в залі «Паласу», ще й не просто собі танго, а арабалеро, надзвичайно складне: саме на цей танець сім років тому Гульвіса запросив її вперше в майора Пержентино. Чи не осоромиться вона тепер, до того ж під час цього казкового довгоочікуваного візиту в «Палас»? Дона Флор і не підозрювала, що цей перший раз буде для неї й останнім.

Тільки тепер, утративши Гульвісу назавжди, вона зрозуміла, яка важлива була для неї кожна деталь цієї незвичайної ночі: з моменту, коли вона переступила поріг готелю, аж до найсолодших митей безмежної втіхи, митей розплати за його подарунок, вечір у «Паласі».

Два Гульвісині жести, однаково ніжні та владні, означали для дони Флор початок і кінець цієї казкової ночі. Перший — коли він, усміхаючись, простягнув їй руку, запрошуючи на танго, і другий — коли, згораючи від нестерпної пристрасті, узяв її в свої палкі обійми… Дона Флор іще захоче крок за кроком повернутись у ту незабутню ніч, щоб пережити її сповна, посмакувати кожною деталлю, кожною миттю, знову відчути ту невтоленну радість, страх і насолоду.

На танцювальному майданчику рука Гульвіси обійняла дружину за талію, й вона відчула себе легкою пір’їнкою, що легко рухається в такт музиці. Раптом дона Флор згадала себе молоденьким дівчам, мовчазним, самотнім, боязким, яке щороку в період свят у Ріо-Вермельйо зрізає квіти в тітчиному Літиному саду, невинна мила дівчинка, аж доки від дотику цієї руки спалахнув вогонь у її грудях, доки ці вуста не обпекли її без вороття.

Там, на танцполі, у хвилі ніжного й чуттєвого танго вони здавалися то невинними боязкими закоханими, то пристрасними коханцями. Здавалося, музика перенесла їх не лише у вечір першої зустрічі, першого погляду, першої усмішки, а й в перший смуток, у ці довгі сім років, сповнених любові та страждань. У Гульвісиних обіймах була цнотлива дівчинка і водночас зріла палка коханка. Жодне танго не було таке пронизливе, таке прозоре від ніжності й водночас темне та п’янке від пристрасної чуттєвості. Навіть із гральної зали прийшло кілька охочих поспостерігати за цією красою.

Видавець, завзятий завсідник кабаре Сан-Паулу, Ріо та Буенос-Айреса, та зарозумілий Зекіто Мірабо змушені були визнати себе переможеними і покинути майданчик, давши більше простору пристрасті дони Флор та Гульвіси.

— А що за дама танцює з Гульвісою? — запитували всі одне в одного, і незабаром стало відомо, що «це його дружина, і прийшла вона сюди вперше…». Найкрасивіша з сестер Катунд, згоряючи від ревнощів, скорчила невдоволену гримасу.

Потім вони повернулися до столу, і Гульвіса, замовивши вечерю й вина, відповідав на численні запитання дони Жізи про все у «Паласі» — речі, відвідувачів, — але їхній бесіді завадила сенсація, спричинена появою дони Флор. Звідусіль лунали зацікавлені перешіптування, на неї кидали зацікавлені погляди, і взагалі Флор оточили такою увагою, наче вона була дама з вищого світу, баронеса з Ґраси чи — ой-не-підходьте-навіть — чиясь дорога утриманка з вишуканими світськими манерами.

Від пильних поглядів відвідувачів, від їхньої надмірної уваги у дони Флор голова йшла обертом. Приголомшена і радісна до нестями, вона не знала, що могли б означати ці ковзькі погляди, мимовільні жести; чи то були вияви симпатії, чи зневаги — оті їхні посмішки. Здавалося, вона навіть не чула, про що говорив Гульвіса:

— Йому вже за сімдесят… Він грає лише в бакару і завжди робить ставку в п’ять конто. Якось за один вечір програв більше двохсот конто… Але потім прийшли його діти — двоє синів і та донька-хвойда зі своїм чоловіком — і силою витягли його звідти. Найгірше поводилася дочка, гадина колюча, нацьковувала на батька братів і свого рогоносця-чоловіка… Тепер вони подали на нього до суду, хочуть довести, що старий з глузду зсунувся і більше не здатен розпоряджатися своїми грошима…

Дона Жіза витягла шию, намагаючись краще розгледіти змарнілого, худого, мов тріска, старця, з дивовижно сивим волоссям, який впевнено тримався, опираючись на палицю, обличчя стурбоване, в очах мерехтить жадібний вогник, що, здавалося, лише завдяки йому він досі тримався життя.

— Зрештою, хіба не він виграв і заробив усі ці гроші? — обурюючись поведінкою його рідних, не вгавав Гульвіса. — А діти бодай пальцем об палець вдарили, щоб спробувати щось заробити, чи лише витрачали? Нероби! Вони, бачте, вирішили власного батька запхати до психіатричної лікарні… Я б їм показав, де раки зимують, надто дівці, а потім засадив би їх усіх за ґрати.

Дона Жіза не погодилася з ним, мовляв, такий спосіб життя загрожує серйозними наслідками. На її думку, старий не мав права програвати своїх статків, оскільки його рідні теж, хай там як, мають право на ті гроші…

Лекцію дони Жізи перебив Зекіто Мірабо, який підійшов привітатися з Гульвісою та доною Флор.

— Гульвісо, дозволь відрекомендувати тобі мого друга, він багато чув про тебе і бачив, як ти танцюєш… Дуже важлива персона в Сан-Паулу… — Й обернувшись до незнайомця, відрекомендував йому Гульвісу та його супутниць. — Це славнозвісний Гульвіса, а це… — присутність дони Флор його вочевидь бентежила:

— Словом, він мій хороший друг…

Гульвіса піднесеним голосом, урочисто представив дам:

— Моя дружина та її подруга дона Жіза — американка, справжнє джерело мудрості…

Дона Флор зніяковіла. Немов якась селючка, простягнула кінчики пальців. Видавець, ґречно схилившись, поцілував їй руку:

— Жозе де Баррос Мартинс до ваших послуг. Дозвольте привітати вас, сеньйоро, мені рідко коли доводилося бачити танго в такому чудовому виконанні… Це було неперевершено!

Потім він поцілував руку дони Жізи, а оркестр саме дуже доречно заграв самбу, чоловік запитав:

— Дозвольте запросити вас на самбу? Чи, ви, як справжня американка, віддаєте перевагу блюзу?..

Гульвіса вмить обламав віника видавцеві:

— Та ви що!.. Вона так гарцює в самбі, що і очей не відвести…

— Гульвісо, добирай слова… — всміхаючись, з легким докором мовила дона Флор.

Але дона Жіза і не думала ображатися, вона вийшла попід руку з видавцем на майданчик і хвацько завертіла своїми худими стегнами, ніби намагаючись підтвердити Гульвісині слова. Раптом Гульвісине обличчя спохмурніло, дона Флор одразу ж зрозуміла, чому: одна з трьох мулаток, які сиділи за столиком Зекіто Мірабо, така гарненька, хоч з лиця воду пий, теж завертілася навколо них. Незабаром вона підійшла і виклично глянула на дону Флор, а потім ніжно заворкувала до Мірабо:

— Любий, це ж наша самба. Я чекаю…

Ще раз із презирством зирнула на дону Флор, злісно — на Гульвісу і з ангельською, спокусливою усмішкою до Зекіто:

— Ходімо, негренятко…

Дона Флор намагалася не дивитися на Гульвісу. Запала незручна пауза: примруживши очі, вона повернулася до танцювального майданчика, Гульвіса ж дивився в бік грального залу. Ну чому ж їй так закортіло сюди прийти? — думав він. Гульвіса завжди так вдало цьому опирався. І ось тепер, у день свого народження, замість того, щоб радіти, бідолаха Флор закусує губи, стримуючи сльози. А з цією віслючкою Зилдою Гульвіса ще поквитається. Він нахилився до дони Флор і, взявши її за руку, прошепотів на вушко з такою ніжністю, не відчути якої було просто неможливо:

— Це не те, про що ти подумала, люба. Ти ж сама захотіла прийти сюди, але я казав: це місце не для тебе, моя хороша. Невже ти звертатимеш увагу на цих хвойд і псуватимеш собі настрій через їхні коники? Ти прийшла повеселитися зі мною, тож вважай, що, крім нас, тут більше нікого немає… Хай іде під три чорти ця лярва, у мене нічого з нею немає…

Дона Флор легко повірила цій брехні, адже їй так хотілося вірити! Ковтаючи сльози, жалісливим голосом вона перепитала:

— У тебе справді нічого з нею немає?

— Хіба ж ти не бачиш, що я зовсім не звертаю на неї уваги? Забудь про неї, кохана, ця ніч наша і, коли ми повернемося додому, ти в цьому ще більше переконаєшся… Я навіть не гратиму сьогодні, всю ніч буду поруч із тобою…

Мулатка пропливла повз них у танці, спокусливо притискаючись до красеня Мірабо, який від задоволення, здавалося, впав у якийсь транс, прикусив губу, закотив очі.

— Потанцюємо? — запропонувала дона Флор.

Вони танцювали самбу, пасодобль. Потім їй захотілося відвідати гральну залу, і Гульвіса, який був готовий виконати будь-яку примху дружини, повів її туди. Дона Жіза теж пішла за ними, майже підстрибуючи від задоволення та бажання вгамувати свою пекельну цікавість. Вона ж ні бельмеса не петрала в картярській грі! А як грати в кості — в житті не бачила.

Дона Флор мовчала, немов проникнувши в таємний заборонений храм, куди заказано заходити непосвяченим. І от нарешті їй вдалося там опинитися, у тому загадковому потаємному місці, де її Гульвіса ставав і багачем, і злидарем, і королем, і рабом. Вона завжди стояла по той бік цього нічного життя, цього свинцевого моря, в якому тонули її мрії й тривоги. Ця зала «Паласу» була найбагатшою й найяскравішою столицею цього світу, цієї секти, цієї касти. До неї вели всі заборонені шляхи нічного міста, сюди сходилися з кабаре, гральних закладів і борделів, таємних кубел, окрім місця зустрічей еліти, це був іще й осередок картярів, дешевих жінок, алкоголю та наркотиків (кокаїн, морфін, героїн, опій, марихуана, доні Флор волосся дибки ставало від самого лише розмаїття цих препаратів). А як же впевнено Гульвіса крокував цими гріховними, розпусними шляхами заборон, а вона, боязко підійшовши до рулетки, тільки злегка торкнулася краю цього світу.

У «Паласі» — щонайприємніша сімейна атмосфера і напівморок, кришталеві люстри та першокласний оркестр — вилискують шикарні дами з вищого світу і дорогі утриманки, розважаються плантатори, фермери та цукрозаводчики, богемні юнаки та куртизанки, а поза тим, на перехрестях злиденної, позбавленої мішури ночі, чаїлася остання правда Гульвіси.

Доні Флор досить було швидким кроком обійти гральну залу, щоб розгледіти цю божевільну географію з океаном її сліз, горами та долинами її безкінечного чекання, її вистражданого кохання. Дона Жіза, навпаки, йшла повільно, мов заворожена, вдивляючись в обличчя гравців, у їхні жести та міміку. Один із них, вочевидь, невдоволений, збуджено розмовляв сам із собою. Якби її воля, вчителька ще довго там залишалась би. Але офіціант, на знак поваги до Гульвіси, прийшов повідомити, що вечерю подано і скоро почнуться виступи артистів.

Повернувшись до танцювальної зали, вони зіштовхнулися з Мірандау, який щойно прийшов. Кума в «Паласі»?.. Оце так чудасія! Чи не вирішила вона бува зірвати банк? Сьогодні в неї день народження? Господи милосердний, як же він міг забути! Завтра ж він відпровадить дружину та похресника з подарунком до дони Флор в гості. «Не треба мені подарунків, вистачить куми і похресника», — заперечила дона Флор, звільнивши його від частини обіцянки. Вона сьогодні дістала найжаданіший подарунок від свого чоловіка і вже нічого не хотіла.

Їжа в ресторані була паскудна: рис недосолений, м’ясо взагалі без смаку, одначе Гульвіса не переставав її дивувати: він так зворушливо піклувався про неї, пропонуючи на виделочці найкращі шматочки своєї страви! Дона Флор уже не відчувала ні страху, ні скутості, як на початку вечора.

Раптом світло згасло, а за вмить спалахнуло знову; ведучий Жуліо Морено оголосив про початок концерту. Першими виступали сестри Катунди: співали вони поганенько, зате вельми вправно вихляли грудьми та стегнами:

Зухвала і граціозна Зилда була найкрасивіша з сестер, мімоза серед них трьох, цієї очевидної істини дона Флор не могла не визнати. Гульвіса ж не звертав на мулаток жодної уваги, зосередившись на десерті. Тепер уже виклик і зневага до суперниці іскрилися в погляді дони Флор; вона взяла чоловікову руку і вони всміхалися й перешіптувалися одне з одним, поки красуні-сестри демонстрували свої принади то в синьому, то в червоному освітленні. Далі виступали «гонолульські сестри», їхній тужний, протяжний спів нагадував стогони чорношкірих рабів, закутих у ланцюги, благання безправних, принижених людей. «Навіть їхні красиві тіла випромінюють смуток», — подумала дона Флор. Спів мулаток Катунд, наче передзвін дзвіночків, як пташиний щебет, мов промінь сонця, їхні тіла дихали молодістю й здоров’ям, а пісні Жо і Mo скидалися на безнадійний, сповнений розпачу крик. Сестри Катунди танцювали, вшановуючи веселих негритянських богів ориша, які прибули з Африки і досі живуть у Баїї. Американські негритянки благально зверталися до суворого далекого бога білих людей, якого нав’язали рабам батогом і побоями. Спів одних бринів радістю, а спів інших був пронизаний розпачливим відчаєм.

— Погляньте на них… Та вони ж коханки… — промовив Гульвіса.

Дона Флор чула про існування таких жінок, але не вірила; та й зараз вірити немає підстав, це все чергові безглузді Гульвісині вигадки.

— Але ж, кохана, хіба ти не чула про чоловіків-гомосексуалістів? Так от, є й жінки, які віддають перевагу жінкам…

— Ох, жаль, — мовив Мірандау. — Такі кралі, а не цікавляться чоловіками…

Дона Жіза підтвердила: «У цивілізованих країнах це досить звична річ». «Та вони, мабуть, просто серйозні дівчата…» — стала на захист дона Флор. Їй хотілося слухати цей щирий і зболений спів, не змішуючи його з особистим вибором цих красунь, ба навіть їхньою долею. То була музика крові, збурена повсталим вогнем.

— Сонечко, я на хвильку відлучусь…

Гульвіса швидко попрямував до гральної зали, покинувши дону Флор наодинці з пронизливим співом.

Спалахнуло світло, пролунали оплески. Дона Флор побачила, як Mo подала руку Жо, й отак, тримаючись за руки, вони зійшли зі сцени в своє гріховне кохання. Видавець із Сан-Паулу знову пішов танцювати, Зекіто Мірабо приєднався до гравців.

Мірандау теж хотілося піти з Гульвісою й Мірабо, але кум попросив його розважити дам, тому він залишився, змушений відповідати на дурнуваті запитання вчительки: от як, скажімо, він міг довести, що гра не спричиняє імпотенції в чоловіків? Люба пані, послухайте сюди: Мірандау майже народився за гральним столом і, запевняю, що він зовсім не страждає на імпотенцією, ба більше, не чув жодного прикладу, що підтверджував би цю версію.

Дона Флор стежила за Гульвісою в гральній залі, як він рухається між столами, робить ставки в оточенні чоловіків і жінок. Раптом помітила, як до нього підійшла Зилда і, ставши поруч, ніжно поклала йому руку на плече, тимчасом як Гульвіса напружено стежив за кулькою в очікуванні урочистої й вирішальної миті. Дона Флор намірилася вже обурено підвестися, відчуваючи, що здатна зчинити скандал, зреагувати — можливо, і безпідставно, — як послідуща розпусниця з підворіття. Аж раптом побачила, як Гульвіса, щойно круп’є оголосив виграш, зауважив той нахабний Зилдин жест, вивільнився з-під її руки, мовив щось різке, і та відразу ж невдоволено забралася.

Гульвіса, зрозумівши, що дона Флор усе бачила, з фішками в руках попрямував до неї. Мірандау, заплутавшись у хитромудрих запитаннях дони Жізи на соціально-економічну тематику, запивав своє невігластво залишками солодкого вермуту.

— Кохана, ще дві-три ставки, і ми підемо, — прошепотів Гульвіса дружині. — Ще зовсім трохи, я вже переказав Циганові, щоб він чекав нас біля входу. Готуйся вдома злетіти в моїх обіймах до сьомого неба… — і хтиво куснув їй вухо, наче вогнем обпаливши своїм палким подихом.

Раптова ненаситна хвиля жадання скотилася по її тілу, й вуста розтулилися в зітханні… Божевільний! А що як хтось бачив? Теревенитимуть потім, який він тиран і безсоромник!

— Поквапся…

Гублячи дорогою фішки, Гульвіса повернувся в гральну залу і знову став на своє щасливе місце біля рулетки, навпроти круп’є. Він стояв, ледь зігнувшись, білявий, із нахабними вусиками та зухвалою посмішкою… Дона Флор очей не зводила зі свого Гульвіси. Зараз вона збирала докупи кожну деталь цього вечора, згадувала кожну хвилину свого життя, проведену з ним, від початку до кінця, намагаючись нічого не проґавити — ні болю, ні радості.

З грального залу Гульвіса подав їй знак, що робить останню ставку, Циганове таксі почекає ще кілька хвилин. «Я більше ніколи не піду з тобою, коханий, на це свято ночі, де крапля гіркоти розчинилася у величезному солодкому морі кохання». Такий він назавжди закарбувався в її пам’яті: за гральним столом, роблячи ставку на своє улюблене число «17». Зібравши всі спогади про свого чоловіка, дона Флор навіки поховала їх у своєму серці. Різко повернувшись на їхньому кованому ліжку, вона заплющила очі й заснула спокійним сном.

РІВНО ЧЕРЕЗ МІСЯЦЬ ПО СМЕРТІ ГУЛЬВІСИ, ВІДБУВШИ ЗА НИМ ПАНАХИДУ, дона Флор пішла на квітковий ринок, що на Кабесі. Оце вдруге виходила вона з дому, відколи смерть назавжди забрала її Гульвісу того недільного дня на Карнавалі. Вперше вийшла була — теж на панахиду — на сьомий день після його смерті.

Повертаючись із церкви, дона Флор ловила на собі зацікавлені погляди перехожих. Бармен Мендес кивнув їй з-за прилавка, сеу Морейра, португалець, побачивши її, крикнув дружині, яка клопоталася на кухні: «Маріє, йди сюди, поглянеш на вдову». Кілька чоловіків, серед них і красунчик-аргентинець сеу Бернабо, вклонилися їй, знявши капелюхи.

На розі біля м’ясної крамниці, з-за рундука з ритуальними предметами, її на свій манер благословила негритянка Віторина, а біля дверей аптеки фармацевт доктор Теодоро Мадурейра скорботно вклонився, висловлюючи своє співчуття. Незграбний професор Епамінондас Соуза Пінто, як завжди, кудись заклопотано біжучи з книгами під пахвою, простягнув їй руку:

— Таке життя, люба пані… Нічого не вдієш…

Завсідники барів, покупці магазинів, серед них і Мойзес Алвес, який приїхав по прянощі для своїх славетних страв, виходили подивитися на неї і мовчки їй вклонялися. Різьбяр Алфреду, дядьків Талесів друг, відклав роботу і шанобливо сказав:

— Доброго дня, Флор. Чим я можу вам прислужитися?

Продавці квітів оточили її з усіх боків. Вона купила троянд і гвоздик, пальмових гілок і фіалок, жоржин та скабіоз.

Молодий високий худорлявий негр із соколиним профілем і загадковим виразом обличчя, якого уважно слухали механіки й шофери на стоянці таксі, дізнавшись, хто така дона Флор і для чого вона купує квіти, підійшов і попросив у неї позичити йому кілька квіток. Заскочена дона Флор простягнула йому букет, і він сам обережно вийняв звідти три жовті гвоздики і чотири фіолетові скабіози; хто цей загадковий чоловік і нащо йому ці квіти?

Із кишені піджака він дістав охайну мотузочку і зв’язав нею маленький тендітний букетик.

— Розв’яжіть, як кластимете на могилу Гульвіси. Щоб у спокої був його еґум[44]. — І тихо додав: — Акуабо!

З’ясувалося, це був жрець Діді, славетний чарівник; дона Флор дізналася ім’я цього могутнього віщуна значно пізніше.

Вона ще була в глибокій жалобі, вся в чорному, бо ж лише місяць минув, як помер її чоловік. Крізь вуаль виднілося її обличчя, на якому вже не було стільки скорботи. Так, воно ще було затьмарене смутком, але не розпачем і пусткою.

Вдихаючи чисте прозоре повітря, дона Флор нарешті відвела свій потуплений у землю погляд і мовби прозріла, милуючись довколишнім світом, осяяним ранковим сонцем.

Несучи квіти на могилу свого чоловіка, вона йшла крізь натовп заклопотаних перехожих, які розмовляли, сміялись, а вгледівши її, неодмінно знімали капелюхи чи вклонялися, жестами показуючи свою небайдужість. Звісно ж, вона вдячно відповідала всім, хто хотів її втішити. Флор ішла на кладовище, однак життя брало своє, і вона змушена була повертатися до живих, заліковуючи поволі свої рани.

Але вже ніколи не буде така, як колись, бо разом із чоловіком поховала і частинку свого серця, свої спогади і почуття, бажання, кохання, любощі; тепер вона всіма шанована вдова, вона знову здатна купатися в променях сонячного тепла, відчувати подих вітру; вона може навіть сміятися й радіти. Вона змирилася.