Дона Флор та двоє її чоловіків

Щиро запрошує Вас та Вашу шановну родину на ювілейний концерт із нагоди шостої річниці від дня заснування оркестру, що відбудеться цієї неділі о 20:30 в саду Тавейри Піреса за адресою: Ларґо да Ґраса, 5.

Частина перша:

1. Берґер • Закохана • вальс;

2. Франц Шуберт • Військовий марш;

3. Е. Жилле • Далеко від балу • вальс;

4. Франц Дрдла • Сувенір • соло на скрипці д-ра Венсеслау Вейґи, під фортепіанний акомпанемент сеньйора Еліо Басто;

5. Оскар Штраус • Мрія про вальс • попурі.

Частина друга:

1. Френсіс Томе • Просте визнання;

2. Отело Араужо • Елегія • соло для віолончелі, виконує композитор Адріано Пірес;

3. Ґрасіані-Валтер • Пристрасний стогін;

4. Аженор Ґомес • Колискова для Флорипедес • соло на фаготі виконує д-р Теодоро Мадурейра;

5. Франц Легар • Весела вдова • попурі.

За роялем маестро Аженор Ґомес

УКОТРЕ ОГЛЯНУВШИ БЕЗДОГАННО ПРИБРАНУ КІМНАТУ, дона Філо, неквапливо і важко переступаючи з ноги на ногу, як це властиво всім грубаскам, попрямувала до дверей.

— Почувайтесь як удома, мої янголята… Не казатиму вам на добраніч… — і грайливо підморгнула з добродушною материнською усмішкою: вона знала доктора Теодоро ще студентом, той був добрим другом її сина, теперішнього лікаря Жоау Батиста. — А чи знаєте ви, скільки закоханих пар провели тут медовий місяць, відколи ми сюди переїхали? Сімнадцять… Чи вісімнадцять… Уже точно і не пригадаю…

— Добре вже, відпочивайте… — пухкі щоки дони Філо затанцювали від дзвінкого сміху.

Десь із глибини дому пролунав невдоволений голос доктора Піменти:

— Жінко, та йди вже нарешті спати… Годі набридати гостям…

— Я тільки хотіла перевірити, чи їм нічого не бракує… — і ще раз обернулась до них: — Мої голуб’ята…

І зніяковілі та знічені дона Флор із доктором Теодоро зосталися самі посеред величезної спальні. Вони пригадали всі ті численні дотепи і двозначні жарти, що ними так і сипали кумасі, сусідки, учениці та гості свята. І під час цивільної церемонії, й у церкві кожен вважав за обов’язок втерти молодятам моркви. Особливо старався банкір Селестино. Навіть коли їхнє таксі вже рушило, він навздогін жбурляв свої масні дотепи. Чомусь це вже стало традицією: видавати на весіллі вдови усілякі непристойності. Навіть дона Філо, добра і привітна жінка, докинула хмизу в жар, порадивши аптекарю не перестаратися. Залишившись нарешті самі, вони не наважувалися навіть глянути одне на одного.

Доктор Теодоро підійшов до великого відчиненого вікна, що виходило в нічний сад, залитий місячним сяйвом. Мерехтіли зорі, кумкали жаби, шурхотіли краби, сталеві смужки фосфорних риб мерехтіли на темному плесі моря, яскраво-синій метелик тріпотів золотими плямками крилець у світлі з люстри. Легкий морський бриз грайливо пестив зелене листя пальм та мангових дерев; глухо гупали об землю плоди сапоте, збиті сполоханими кажанами, які, мов примари, ширяли в нічній блакиті під жвавий акомпанемент цвіркунів та шлюбні співи жаб.

Дона Флор рвучко встала — треба ж було комусь зруйнувати стіну, що постала між ними, треба ж було покласти край цій безглуздій мовчанці — і, підійшовши до свого чоловіка, неквапно оперлася на підвіконня. Доктор Теодоро, подолавши зніяковіння, однією рукою обняв її за талію, а іншою вказав на далеке зоряне небо:

— Поглянь, кохана… — він так боязко промовив оте «кохана», аж здалося, насилу витиснув його з себе. — Отам, далеко-далеко. То Південний Хрест.

Дона Флор змалечку мріяла побачити його:

— Де саме, любий?.. — так чітко пролунало це слово, так виразно і велично, а потім вона стиха повторила:

— Покажи, любий… — і доктор Теодоро засяяв.

— Отам… далеко-далеко…

Звідки ж, милий, оцей страх, звідки це сум’яття? Чому ти не пригорнеш мене, чому не торкнешся моїх вуст, чому ми й досі не в ліжку? Хіба ж ти не бачиш, як мені кортить, хіба ж не видно, як палко я тебе бажаю, чи ж ти не чуєш, як тріпоче моє серденько? На небосхилі дони Флор теж мерехтіли сузір’я, втім, це була інша, лише їй відома астрономія.

А тим часом, обіймаючи дружину, доктор Теодоро розмірковував, як же він має чинити, щоб не образити дружину ні словом, ані жестом. Будь обачний, Теодоро, не поспішай, інакше ти можеш назавжди втратити її, завдавши цьому тендітному створінню смертельного удару, від якого вона ніколи не зможе оговтатися. Пам’ятай, що зараз із тобою дружина, а не безсоромна розпусниця, якій платять за задоволення, не замислюючись про стриманість чи пристойність. Бо продажні жінки на те й існують, то їхня робота, а вона створена для кохання. А кохання, як ти це, Теодоро, знаєш, вимагає делікатності й передбачає не лише фізичне, а й духовне єднання. Тим більше обачність необхідна, коли йдеться про першу шлюбну ніч, тому вважай, адже споганити її — це як собаці муху з’їсти. А чи знаєш ти, що саме від цієї ночі залежить подальше подружнє щастя, а надто, зважаючи на гіркий досвід її першого заміжжя!

Адже, судячи з чуток, перший шлюб його теперішньої дружини був сповнений страждань і принижень. Тому ти маєш бути відданий і ніжний, щоб заглушити в її змученому серці спогади про колишні образи та зневагу. Ти маєш дати все, чого вона раніше не мала, і ніколи, ніколи не змусити її страждати.

Тієї миті, гамуючи пристрасть, прагнучи порозуміння та ніжності, маючи за плечима кожен свою дорогу, свої помилки та досвід, вони навпомацки шукали вихід із чіпкої павутини зніяковіння, тож кинулися, мов відчайдушні астронавти, у небесну блакить, щоб там віднайти прихисток, неземну орбіту такого бажаного спокою та єднання.

Доктор Теодоро добре знався на астрономії: він називав доні Флор сузір’я, планети і комети, розповідав про їхні розміри і велич світил в галактиках — з найпотаємніших закутків небес він вибирав дрібненьку, тендітну зірочку і клав її в маленьку долоньку своєї дружини.

Тієї ночі, їхньої першої шлюбної ночі він подарував їй те, чого ніколи не дарував жоден чоловік своїй коханій: намисто осяйних мерехтливих зірок з точним описом їхньої ваги, розміру, розташування у просторі та відстані до Землі. Він знімав ці прозорі світила з небесної темряви і ладнав з них розкішні коралі для Флор.

Оту велику, майже синю зірку, що мерехтить у твоєму волоссі, кохана, я взяв аж онде на обрії, це Венера, найяскравіша з усіх, її ще називають вечірньою, бо займається вона разом із першими сутінками, а також вранішньою зорею, бо на світанку вона теж миготить над морем. А латиною, о, кохана!, латиною цю зірку називають stella maris, адже вона слугує надійним дороговказом морякам…

То був не сухий і нудний урок космографії, а галантне, палке освідчення в коханні, єдиний для нього спосіб подолати острах і покласти до її колін магію ночі та любові, єдиний спосіб, коли разом із таємницями Всесвіту він міг відкрити їй таємницю свого серця. Дона Флор, прикрашена зірковим намистом, покірно схилила голову чоловікові на груди, насолоджуючись спокоєм і його багатими знаннями.

— То ж ота Венера, богиня кохання, так? Ота, яка без рук? — запитала вона, хоча хотіла сказати геть інакше: «Бачиш, своїм добрим світлом вона осяває наше сімейне вогнище, це воістину наша щаслива зоря; не бійся, любий мій, ти не скривдиш мене, якщо вдовольниш нарешті свою нестерпну спрагу, якщо нетерпляче зірвеш з мене сукню, що Розалія прислала мені з Ріо, якщо пристрасно кинеш мене на оте простирадло, помережене зорями, і палко припадеш до мене вустами, якщо зануришся в благодатну безодню моїх вод і ми разом запливемо в розкішний сад, сповнений стиглих плодів».

Та чи насмілиться вона таке сказати?

Усміхнувшись, доктор нарешті наважився своєю тремтячою рукою сильніше стиснути її плече. «Так, кохана, це Венера — богиня любові в грецькій міфології й безсмертний витвір геніального скульптора…»

Дона Флор знову помітила, як бракує йому впевненості й відваги рішуче та відчайдушно зруйнувати стіну між ними. Це ж яким треба бути розумним, щоб стільки всього знати, стільки всього, крім одного: як підступитися до своєї законної дружини і оволодіти нею. А вона сама! Але ж не може Флор, попри нестримне бажання, перебрати ініціативу на себе. Вона вже і так забагато собі дозволила. Сміливіше, мій Теодоро.

Однак вперед Теодоро насилу повз. Подарувавши дружині прикрасу — зіркове намисто, він поклав до її ніг усі багатства світу, зокрема нафтові:

— Кажуть, десь тут мають бути величезні нафтові родовища. Якби ми освоїли ці багатющі природні поклади, то стали б достоту могутньою нацією…

Фонтани нафти, вишки і свердловини — всі ці скарби він дарував дружині у їхню першу шлюбну ніч.

— Я теж про це чула… Дядько Порту розповідав, він тут колись викладав…

Дона Флор міцніше пригорнулася до чоловікового плеча. За вікном мерехтіла запаморочливо-ароматна жасминова ніч, пахощі линули від дому доктора Піменти і дони Філо аж до далекого Сан-Томе-де-Парипе, а фармацевт (його ерудиція могла дорівнятися хіба що до ерудиції дони Жізи) дарував і дарував доні Флор зорі, що, здавалося, наввипередки запалювалися у них над головою.

— …поглянь, кохана, отам, над деревами — три Марії із сузір’я Оріон…

Осяйна повня сталевим лезом ділила навпіл чорне, аж нафтове, плесо спокійного моря, що, здавалося, застигло. Ліхтарі вітрильників, немов заблудлі комети, мчали вздовж берегів Параґуасу повз старовинні міста і селища, яких от-от вже не стане.

Тут, у гавані, море спокійне та лагідне, і лише пестливий бриз злегка колише гілки дерев. Дона Флор милується осяяними місячним маревом морем, піском, човнами. Усе навколо так і дихає спокоєм.

А за тією тихою гаванню вирує океан, лютий і бурхливий, із небезпечними підводними течіями, загрозливими приливами і відливами; вільний океан, що в його безмежних просторах завиває вітер і гуляють шторми. Божевільний і пристрасний океан, що хлюпоче об берег Ітапоа, бризом розносить свій аромат у гостинні будиночки, самотні й віддалені від цивілізації, де заборонені любощі розриваються пристрастю й спалахують всіма барвами блаженства. Там немає нудотного запаху жасмину, там у повітрі витає благодатна, нестримна волога, гостро пахне сарґасумом, устрицями та морською сіллю. Хоча навіщо про це згадувати? Навіщо, коли такою незворушною тишею просякнута зоряна ніч, і спокій панує над нерухомим морем і зніяковілим подружжям? Краще розповідай мені про зірки, Теодоро, ніж я маю ворохобити чудові спогади свого затьмареного минулого, похованого навіки в моєму серці. Нехай твої світила осяють наш широкий радісний шлях і наше життя буде спокійне, як ця гавань. Дона Флор затремтіла, а на її очах забриніли сльози.

— Ти тремтиш, тобі холодно, люба? Стає досить зимно, ще чого доброго застудишся. Зачинімо вікна. — Доктор Теодоро всміхнувся і несміливо запитав: — Кохана, тобі не здається, що настав наш час?

Вона теж усміхнулася й, сховавшись за його спиною, лукаво прошепотіла: «Тут керуєте ви, мій пане». Він був такий делікатний і лагідний, цей велет, він випромінював захист і підтримку. Вона простягла йому руку, своєму чоловікові — сильному, благородному, солідному. Саме такого їй і бракувало: справжнього і надійного, схожого на це спокійне, тихе море, без жодних стихій і штормів. Утім, хто його зна? А раптом під цим зоряним серпанком його душі криються справжні незвідані скарби, непередбачувані та неочікувані для неї знахідки, про які вона й гадки не має?

Вони разом зачинили віконниці. Ніч одразу зробилася маленькою і затишною, їхня особиста, кімнатна ніч. «Боже милостивий, що ж далі буде?» — мучилася дона Флор.

Щоб не стояти без діла, вона почала поратись у шафі, впорядковуючи свій та чоловіків одяг. Біля ліжка стояли дві пари капців, на ліжку красувались докторова яскраво-жовта піжама і мереживний пеньюар дони Флор — весільний подарунок, справжній батистовий шедевр, що його дбайливо викроїла її подруга дона Енеїде на знак поновлення їхніх добрих стосунків після історії з нахабним самозванцем доктором Алуїзіо.

От Теодоро, ах!, він справжній доктор із перснем; дона Флор крадькома поглядала на чоловіка, ходячи кімнатою і пораючись у шафі. Вона взяла в руки пеньюар, приклала його до плечей: «Нормальний, не широкий?» — доктор Теодоро кивнув, відчувши, як по спині в нього від самої лише думки про неї в тому пеньюарі сипонуло морозом. «Агов, шановний, обережно, бо єдиний різкий жест чи нерозважливе слово може все безповоротно зіпсувати», — і далі стримував він себе. У цей перший тиждень їхнього медового місяця, тут, у райському закутку Сан-Томе, у домі Піменти треба бути особливо уважним і тактовним. Так, тут море і чудові сади, так, це їхній тиждень блаженства, але важливіше подбати про те, щоб медовий місяць тривав усе їхнє життя.

Як же кортіло вигукнути: «Кохана, наш медовий місяць триватиме все життя», — та він не наважився. Чому ж їм обом так ніяково і страшно? Здавалося, ніби раптом поділася кудись ота близькість, що зародилася між ними під час заручин. Ну от, тепер вони повінчані, чого ж іще треба, адже вони отримали благословення священика і шлюб їхній офіційно зареєстрував суддя. У чому ж тоді річ, адже до весілля вони не раз цілувалися, охоплені взаємною пристрастю. Звідки ж це безглузде збентеження? Чому вони, немов остовпіли, чому душі їхні оніміли, чому, зоставшись на самоті, вони не кинулися в обійми одне одному, законні чоловік і дружина, єдине ціле, яке, втім, досі не злилося воєдино. Він хотів сказати коханій, що їхній медовий місяць триватиме вічно, а натомість, щоб порушити важку мовчанку, лише промимрив:

— Піду у ванну, поки ти перевдягнешся…

І вийшов, чи то пак вибіг, вхопивши піжаму і капці.

Поки у ванній дзюрчала вода, дона Флор гарячково чепурилася перед дзеркалом, напахтилась улюбленими парфуми з легким ароматом геліотропу, які, за словами дони Даґмари, так чудово пасували до її шкіри. На оголене тіло, ледь прикриваючи спрагле лоно, вона накинула чорний мереживний пеньюар. Щоб приховати пожадливі грайливі бісики в очах, вона ледь опустила повіки, і це додало її образу тремтливої цноти. Під легким простирадлом на їхньому подружньому ложі, що так невинно і по-сімейному пахло лавандою, очікувально знемагала оголена краса дони Флор, оздоблена чорним мереживом.

Доктор Теодоро повернувся у жовтій піжамі, в якій видавався ще вищим і жаданішим. «Який же все-таки величний цей велет», — подумала дона Флор. Дбайливо розвісивши свій весільний костюм — штани в смужечку і меланжевий піджак, — він вимкнув кришталеву люстру, залишивши освітлювати кімнату лише мерехтливому вогникові лампадки перед образами.

«Він не побачить мене, коли роздягатиме». Не побачить її стрункого молодого стану, що нічим не поступається тілу незайманки, пружних дівочих грудей, тугого, не зіпсованого вагітністю та пологами живота і кучерявої трояндової розкішниці.

То й що? Милуватиметься нею вже потім, у тьмяному світлі рожевого світанку, коли ранковою зорею забрунькується день. Зараз її бентежило тільки одне: цей молодий, палкий чоловік назавжди належить їй. Лише їй. Відчувши його поруч, дона Флор заплющила очі, а серце її ледь не вистрибнуло з грудей.

Вона собі все чітко уявляла, зрештою, вона ж мала чоловіка, та й до заміжжя, ніде правди діти, потопала в ніжних Гульвісиних обіймах і в буревіях емоцій. Вона до дрібниць уявила, як усе відбуватиметься, бо ті незабутні відчуття навіки врізались у її свідомість, кожна її клітинка пломеніла від самої лише думки про любощі. За якусь мить її новий законний чоловік подолає в собі соромливість вченого мужа, стягне з неї простирадло, тендітне мереживо пеньюара і в міріадах лагідних слів, у тьмяній паволоці їхніх спраглих, зголоднілих вуст, у вмілих дотиках витягне з неї весь сором, аби раз і назавжди втопити її у морі своєї вологої правди. Вона вже відчуває дотик його тіла, її законний чоловік поруч із нею.

О, її завжди треба було завоювати, брати, притуляти, завжди чоловік домінував. А вона лише вигиналася, стидко прикривала руками своє тіло, щоб кожного разу він розплутував вузлуватий клубок її опору, щоб кожною клітинкою сповна відчував її невтоленну жагу. І лише у створенні цих перешкод прокидалася її жіноча сутність, її вміло прихована хіть. Але зараз, після стількох місяців достойної вдовиної самотності (ох! як добре, що цьому настав край), місяців нескінченних безсонних ночей, замішаних на несамовитих снах, в яких вона блукала темними вулицями у пошуках чоловічої плоті, а потім згорала від докорів сумління, — зараз ота її непорушна пелена порядності стала така тендітна, що здавалося, скресне від найменшого поштовху.

Її серце вистрибувало з грудей, повіки млосно стулились, уся її сутність болісно очікувала, як ось зараз її законний чоловік зірве з неї простирадло, пеньюар і накриє своїм велетенським тілом. Вона затямила на все життя, що ніхто не кохається в одязі: вбране в сукню чи навіть прикрите тендітним мереживом тіло, це ж цілковитий абсурд…

Він давно вже мав почати нею милуватися, тож, можливо, це й не абсурд, можливо, зараз усе інакше. Тимчасом він заліз під простирадло і торкнувся до неї руками. Притулив свою голову (яке ж чорне, аж синяве, було його волосся) їй до грудей, а потім лагідно поцілував у щоку, їхні вуста зустрілись і вони злилися в довгоочікуваному, такому жаданому поцілунку.

Натхненна дона Флор вмить відчула, як зникає її сором. Вона завмерла і прислухалася, як чоловікова рука ковзнула по її стану і закралась під мереживо; як же їй кортіло, щоб тілом розлилася лава пристрасті, щоб ота застояна соромливість вищезла з усіх її закутків, щоб він рвучко стягнув з неї те батистове мереживо, щоби вона повністю звільнилася від своїх удовиних оков і віддалась блаженному забуттю. Втім, усе сталося дуже швидко і майже цнотливо. Зовсім не так, як це собі намалювала дона Флор; як же вона розгубилася від скупих, мовчазних, майже суворих обіймів її нового чоловіка. Вона допіру розігріла своє жадання, як уже відчула його переможне вдоволення на своєму мереживі. Ця невідповідність очікувань і реальності так засмутила дону Флор, аж їй здалося, наче це кінець світу; вона насилу стримувала сльози.

Ця недолуга спроба дала змогу доні Флор оцінити весь спектр бажань, усю гаму почуттів і тендітну делікатність її чоловіка.

Як ми вже знаємо, доктор Теодоро ніколи досі не був одружений і не мав особливого досвіду в інтимному спілкуванні з жінками, тож де йому знати, як фліртувати чи зваблювати; він цілком щиро вважав, що надмірна пристрасть може образити дружину. Навіть Отавіана, яка була для нього єдиними відчиненими до задоволення дверима, криницею, з якої щотижня він черпав свою чоловічу снагу, навіть вона ніколи не викликала того трепетного відчуття, тієї сердечної млості, а так собі — ідеальні умови для вдоволення моногамних природних потреб доктора.

До того ж, згідно зі своїми релігійними принципами та постулатами катехізису, фармацевт був переконаний, що дружина — це чутлива тендітна квітка, зіткана з цноти і невинності, достойна щонайбільшої поваги та обережності, а за всі оці плотські втіхи та безсоромне вдоволення насолод потрібно заплатити повії. От із ними — інша річ: платиш за послуги і можеш відпускати гальма своєї хтивості, не ображаючи її та не зазіхаючи на її гідність, адже повії, мов спустошена земля, не приймають зерен порядності. З повіями так, але ж не з дружиною, створеною для чистого, красивого та достойного кохання й відповідних любощів, бо то — мати твоїх майбутніх дітей.

Попри те, що він дотримався всіх цих застарілих та непорушних догм, не зважаючи на море стриманості й тактовності, доктор помітив, що дона Флор не дістала бажаної насолоди, а й далі була якась напружена.

Як ми вже згадували раніше, під час своїх щотижневих візитів до Отавіани доктор неодноразово вдавався до повторних насолод. Тому він залюбки вдруге припав і до дони Флор, тут, на величезному ліжку, що так ніжно пахло лавандою, в їхню шлюбну ніч у домі Піментів — і варто сказати, що вдруге він узявся до справи з подвійним завзяттям, уже не просто виконуючи обов’язок, а щасливий від цієї можливості вийти на біс. Цього разу він був гранично уважний і турботливий, щоб довести свою законну дружину до такого жаданого піку насолоди. І йому це вдалося. Вдалося, попри те, що майже не знав усіх цих хистких тонкощів, адже йому завжди було байдуже, чи задоволена була Отавіана чи якась інша повія, яка траплялась на його шляху, адже він звертався до них і платив винятково за своє власне задоволення.

Йому поталанило відчути ту зростаючу насолоду дружини, завдяки чому доктору Теодоро відкрились нові приголомшливі барви любощів; такого він ще ніколи не відчував, навіть коли виконував забаганку Тавіньї, вдаючись до легкої розпусти, яку чоловіки дозволяють собі час до часу з гріховодницями, але, звісно ж, не з дружиною. З дружиною інакше, для неї — все найкраще: любов як висока первинна матерія, потяг, оповитий таємницею, а вкрадливі любощі сповнені принишклої неторканої чистоти. «Але ж і якою втіхою!» — подумав доктор Теодоро, коли дона Флор, вдячно зітхнувши, промовила його ім’я:

— Мій коханий Теодоро…

Він простягнув руку, щоб обійняти її і вони нарешті злилися в довгожданому єднальному, глибокому поцілунку. У повітрі витала приємна втома, вдоволені подихи та свіжа прохолода, адже простирадло самотньо лежало біля ліжка, даючи змогу подружжю поніжитись у власній неприкритій голизні: дона Флор, замріяна після любощів, зі своєю розкішницею напоказ (це справжній скарб!, констатував доктор Теодоро, кинувши вкрадливий, сором’язливий погляд на її наготу).

Удячний і такий щасливий, він палко цілував розпашіле обличчя коханої; дбайливо прикрив її обм’якле тіло ковдрою, а потім нарешті від щирого серця прошепотів:

— Наш медовий місяць триватиме завжди… Я буду вірний тобі все життя, люба, ніколи і не гляну на іншу жінку й щиро кохатиму лише тебе, аж доки смерть не розлучить нас.

— Амінь! — прокумкали у відповідь жаби на залитому місячним сяйвом болоті.

— Я теж, на віки вічні, — палко прошепотіла дона Флор, переконана у своїх словах, задоволена і вільна від недавніх оков, одначе не втомлена, навпаки, готова знову і знову поринати в солодкий світ насолод, якщо б, звісно, він був не проти.

Однак доктор Теодоро тільки натягнув на себе ковдру і мовив:

— Цікаво… Коли дона Філо нещодавно пропонувала нам поїсти, я геть не був голодний. А зараз, мабуть, поласував би якимось тістечком чи ще чимось…

— Якщо хочеш, я піду щось принесу. Там було стільки солодощів і фруктів… Я хутко…

— Ні в якому разі… І не думай…

Доктор Теодоро раптом зрозумів, що він не голодний, просто в ньому озвалася давня звичка перехопити щось смачненьке, перш ніж іти від Тавіньї. Але переносити на подружній побут звички, набуті з повією?! Та боронь Боже! Ніжним (і цнотливим) поцілунком він попрощався з доною Флор:

— На добраніч, люба, ти, вочевидь, страшенно стомилася, це був такий виснажливий день…

Він мало не бовкнув: «така виснажлива ніч…», — але побоявся образити дружину недоречним гумором, тому зручно влігся і заснув, як після маку.

Але далеко не відразу вдалося заснути доні Флор. Відверто кажучи, вона сподівалась, що вони не зімкнуть очей до світанку, сповна насолоджуючись одне одним… Та поруч із нею хропів обважнілий доктор Теодоро, і як же личило це хропіння такому благородному, сильному і красивому чоловікові, її законному чоловікові.

Вона легесенько, щоб не розбудити, пестила його широкі плечі, торкалася умиротвореного обличчя. Їй так кортіло пригорнутися до нього, заснути в його обіймах… Але не наважилась. Усі чоловіки різні, немає однакових — так любили казати її учениці, а надто премудра Марія Антонія:

— У ліжку кожен чоловік по-своєму унікальний: у кожного своя манера поведінки, свої вподобання та бажання. Одні просто майстри своєї справи, інші в цьому геть нічого не петрають. Але якщо жінка вміє правильно ним скористатися — цнотливий він чи брутальний, грубий чи делікатний, — вона завжди дістане задоволення, байдуже з ким…

Так і в неї: новий чоловік — повна протилежність попередньому. Доктор Теодоро — сама тактовність, скільки в ньому розуміння, уваги! І вона будь-що повинна пристосуватися до його характеру та бажань, повністю довіритись і розчинитись у ньому.

З Гульвісою ж було набагато важче і все ж їй вдалося. Тож невже їй зараз не поталанить? У них обох є все необхідне для гідного і щасливого життя. І не лише тому, що всі навколо так казали: дона Флор сама була в цьому впевнена.

Крізь зачинені віконниці проникав п’янкий аромат нічного саду. Там, за стінами їхньої спальні, тихенько дрімає затока, завмер вітер і вляглися буревії, все навколо дихало плинною безтурботністю. Попереду спокійне врівноважене життя, забезпечене, без страхів і прикрощів, без страждань та принижень. Нарешті після стількох змарнованих років дона Флор дізнається, яке на смак оте щастя.

— Теодоро… — прошепотіла вона, сповнена радісної віри в майбутнє. — Усе буде добре, дуже і дуже добре…

Її слова підхопив гамірний хор жаб:

— Амінь! Амінь!

— А ніч сяяла зорями та ліхтарями вітрильників.

УСІ ЗАВЖДИ ЗНАЛИ ДОНУ ФЛОР ЯК БЕЗДОГАННУ ГОСПОДИНЮ, БЕРЕГИНЮ ДОМАШНЬОГО ВОГНИЩА, акуратну, пунктуальну та винятково дбайливу жінку. А яка віддана була вона викладачка: вміло тримала все під контролем і їй було цілком достатньо допомоги своєї ледачої покоївки і маленької Марилди, яка успішно переймала її вміння чудово готувати. На неї ніколи не скаржилися учениці, а заняття були пізнавальні та спокійні, якщо, звісно ж, не брати до уваги кількох інцидентів, що сталися ще за першого чоловіка. А йому, як ми вже знаємо, було байдуже до розкладу, процесу та й взагалі до її роботи, тому часто своїми витівками він завдавав дружині чимало прикрощів, не кажучи вже про головний біль.

Ох! Насправді дона Флор і гадки не мала про правила та методики, їй було ще дуже далеко до ідеального порядку в домі, у школі та в житті загалом. Варто було з’явитися докторові Теодоро, як вона зрозуміла, що в неї скрізь панує хаос і анархія, що вона недостатньо уваги приділяє господарству і часто порається через пень-колоду, без будь-якої системи та закономірності.

Але доктор Теодоро і словом не обмовився про якийсь безлад, та і своїх правил начебто не вводив. Як людина стримана і вихована, він не звик нав’язувати своєї думки, одначе поступово, без сварок і зайвого шуму, домагався свого, розуміючи, що силуваним конем не наїздишся.

Бачили б ви їхній дім за півтора місяця! Та й дона Флор, ніде правди діти, змінювалася на очах, щосили намагалася підлаштуватися до звичок і характеру свого чоловіка, господаря її дому, якнайкраще призвичаїтися до його життєвих поглядів. Та якщо Флор змінювалася зсередини, що майже не було помітно ззовні, то зміни у їхньому подружньому кубельці неможливо було не зауважити.

Почав сеу Теодоро з покоївки. Коли дона Флор овдовіла, сусідки переконали її найняти прислугу, бо ж: «Хто таке бачив, щоб молода і порядна вдова зосталася вдома сама, безборонна та незахищена від усіляких шахраїв і волоцюг, яких зараз хоч греблю гати?» Але з покоївкою їй не дуже пощастило. За рекомендацією дони Жасі дона Флор погодилася взяти Софію, на вигляд простакувате дівча, а насправді доволі хитра бестія. Працювала вона знехотя, до обов’язків ставилася недбало, знаючи, що ніхто її не покарає, бо дона Флор не звільнить служницю, яку порекомендувала їй подруга. Звісно ж, дона Флор була вкрай незадоволена цією ледащицею та все ж заплющувала на все те очі, бо попри всю недолугість, Софія мала добре серце.

На п’ятий день після їхнього медового місяця у Паріпе дона Флор поїхала в Ріо-Вермельйо доглянути тітку Літу, яка саме страждала від загострення астми. Увечері до них приєднався доктор Теодоро, щоб провідати хвору і забрати дружину. Але тітка Літа ще не оклигала після нападу, крім того, це була п’ятниця (а по суботах школа не працювала), тож дона Флор вирішила побути у стареньких іще. Вона повернулася лише в неділю ввечері, коли тітці покращало і вона знову могла поратись у саду.

За три дні відсутності дони Флор дім змінився до непізнаваності й видавався зовсім іншим. Замість Софії, неохайної мулатки з дурнуватим виразом обличчя, з’явилася Мадалена, немолода, але міцна і дуже чепуриста жіночка. Якби не її смаглявість і кучеряве волосся, можна було б подумати, що це докторова родичка: така ж висока, енергійна, ввічлива та працьовита.

Доктор Теодоро спокійно, але твердо пояснив дружині, що був змушений звільнити Софію, оскільки вона не тільки погано виконувала свої обов’язки, а й дозволяла собі не слухатися його: корчила гримаси і грубіянила, коли він звелів їй зробити генеральне прибирання. Він не порадився з доною Флор, не бажаючи турбувати її через такі дрібниці, тим більше, що вона була заклопотана, доглядаючи хвору тітку. А такі справи слід залагоджувати негайно, бо він не мав жодного бажання терпіти таке нечуване зухвальство від прислуги. У відповідь на його прохання підмести та нахаба грюкнула дверима ще й обізвала його «доктор Пурген».

Дона Флор засмутилася: їй ніколи і на думку не спадало прогнати Софію, незважаючи на її неохайність та безцеремонність:

— Бідолашна…

Їй було шкода дівчину, а до того ж вона не знала, як тепер дивитися в очі доні Жасі, а з іншого боку — доктор Теодоро мав цілковиту рацію. Чи може господар дому, всіма шанована людина з бездоганною репутацією мовчки терпіти вибрики прислуги, якій вона, дона Флор, через свою доброту дозволяла так поводитися в їхньому домі.

— Бідолашна? — здивувався доктор Теодоро. — Звичайнісінька нахаба, не варта і краплини твоєї уваги та доброти, люба… Іноді, Флор, роблячи людям добро, сам пошиваєшся в дурні…

Стосовно ж дони Жасі, то це вона має вибачатися, що порадила негідницю, яка не лише зловживала довірою господині, але ще й глузувала з господаря.

Дона Флор зрозуміла, що чоловік не мав жодного бажання обговорювати з нею те, що сталося, а просто поставив її перед фактом. У домі нарешті з’явився справжній чоловік і господар, подумала вона і всміхнулася. «Мій чоловік, мій господар». І його правда, вона теж не дозволила б виявляти неповагу до свого чоловіка. «Доктор Пурген», подумати лишень, яка нечувана зухвалість!

Ситуація не потребувала обговорення ще й тому, що нова покоївка була просто неймовірною знахідкою. Хоча це й не дивно, доктор Теодоро найняв її не за усною порадою котроїсь сусідки, а вимагав надати хороші письмові рекомендації, достовірність яких перевірив, зателефонувавши потім попереднім наймачам. Оце так ефективність, оце так порядок.

Присутність в домі покоївки була помітна не лише з бездоганної чистоти, а й з кожної дрібниці: абсолютно все було на своїх місцях, а не так, як раніше, коли дона Флор ламала голову, де знайти ту чи ту потрібну річ:

— Марилдо, люба, ти не бачила мою кулінарну книгу? Софія не пам’ятає, куди вона її поклала, мов язиком її злизало, їй Богу…

З руками у борошні, вона не раз гукала:

— Софіє, куди ти поділа віничок для збивання? Господи, у цьому домі ніколи нічого не знайдеш…

Доктор із властивим йому винятковим смаком та компетентністю обрав для всіх речей належне місце і звелів покоївці після закінчення занять та прибирання кухні класти кожну річ, куди слід; він наклеїв папірці, на яких акуратними друкованими літерами було написано: «ніж для хліба», «яйцерізка», «тертушка», «ступка» тощо, а також — «радіоприймач», «ваза для квітів», «карафки з лікером», «сорочки д-ра Теодоро», «білизна сеньйори».

— Матінко рідна! — зачудувалася дона Флор. — А я вважала, що в мене вдома цілковитий порядок, насправді ж був абсолютний гармидер. Теодоро, коханий, це просто диво-дивне…

— І зовсім це не диво, люба, просто тобі бракувало системи. Коли маму розбив параліч, мені довелося взяти на себе всі хатні клопоти, тож я звик до системи. А в нашому домі тим більше потрібен, адже тут і житлове приміщення, і школа водночас… Ти ж сама наполягла на тому, щоб продовжувати заняття, хоча, як на мене, це виснажливо та безглуздо, ти ж бачиш, що я цілком достатньо заробляю…

— Ми вже говорили на цю тему, Теодоро, тож не повертаймося більше до неї. Навіщо марно сперечатися?

— Твоя правда, Флор, пробач… Ніколи вже про це й словом не обмовлюся, хіба якщо ти сама захочеш. Відпочивай, люба, повір, я не хотів тебе засмутити…

Тепер у помешканні дони Флор звідусіль лунало «мій любий», «моя кохана», панували любов і взаємоповага, адже доктор Теодоро був переконаний, що ввічливість — невід’ємний супутник кохання. Він завжди був дуже люб’язний з дружиною, очікуючи від неї такого ж ставлення.

Тож він підійшов до Флор, ніжно поцілував у щічку, вибачаючись, що знову зачепив таку неприємну для обговорення тему.

Ще на заручинах він запропонував доні Флор закрити школу, залишивши в минулому всі ці заняття й учениць, дипломи, рецепти та виснажливі ранкові та вечірні клопоти. Говорив він це не просто так, а аргументовано пояснював, що його заробітків цілком вистачить, аби задовольнити всі її примхи та забаганки, тож тепер вона може забути про роботу; запропонувавши руку і серце, аптекар подбає про неї.

Але дона Флор відмовилася. Вона вперто наполягала на своєму, погодившись лише скасувати заняття на час їхнього медового місяця в Сан Томе. Після тієї весільної поїздки особливо дотепні та глузливі учениці узялись жартувати про новий статус їхньої вчительки, переходячи іноді межі пристойності; скажімо, гостра на язик Марія Антонія дозволила собі поцікавилася «чий прутень мужніший, а язик солодший».

А щодо розмови з майбутнім чоловіком ще в часі заручин, то дона Флор цілком переконливо пояснила нареченому, що про закриття її школи не може бути й мови і не варто більше ніколи повертатися до цієї теми. Вона змалечку звикла працювати, мати власний заробіток, і нове заміжжя її ставлення до цього не змінить.

От що б вона робила без власних грошей, коли втекла від матері? А треба ж було і меблі купити, і шлюбний контракт оформити, оренду будинку оплатити, та й взагалі жити! А що б вона робила без школи, коли овдовіла? Адже Гульвіса нічогісінько їй не залишив, окрім численних задавнених боргів і неоплачених векселів мало не в кожному банку, а помер же ж він на самісінький Карнавал, коли гроші і без того течуть, як вода.

Якби не школа, Флор і копійки не мала би за душею, за що б тоді ховала чоловіка, за що справляла поминки? Ось чому вона так дорожила школою, ось чому так добре, що в неї тоді були власні заощадження.

Не буде цього, мій любий, якщо ти хочеш жити зі мною, мусиш також прийняти «Смак і Мистецтво», тому наберися терпіння й толерантності, адже я ніколи не пристану на цю твою примху; проси будь-що, я скупаю тебе в морі поцілунків, хочеш — бери мене всю, але цього питання більше не порушуй. Згода, Теодоро?

Школа для неї не була виснажливою роботою, навпаки, це була улюблена справа, що не дала зневіритися, коли вона овдовіла, а в часи першого заміжжя, о!, школа рятувала дону Флор від розпачу. Це була її розрада, адже з ученицями легше переживала всі життєві негаразди. А скільки вірних подруг з’явилося у неї завдяки заняттям! А її кулінарна книга цінніша за будь-які коштовності. Тому — ні, вона не дозволить закрити школу: свій заробіток та корисну справу.

Поки доктор Теодоро був в аптеці (виходив перед восьмою, повертався додому на сніданок і сієсту, а потім працював до шостої вечора), саме завдяки школі дона Флор достойно збувала час. От скажи мені, сеу докторе, куди б я поділа стільки вільного часу, якби не заняття? Стала би однією з тих сорок на чолі з доною Динорою і цілісінькими днями перемивала би всім кості? Чи краще з дня у день маячіти у вікні на потіху перехожим, мов манекен у вітрині, колекціонуючи плітки, кокетуючи з чоловіками, теревенячи з жінками, перетворившись урешті-решт на якусь звідницю?

Звісно, є жінки, якім до вподоби таке пусте життя, які полюбляють бити байдики та купатися в двозначних компліментах. Далеко й ходити не треба, нещодавно на розі їхньої вулиці оселилася така собі дона Маґнолія, що все її життя минає у вікні квартири, — рудувата метиска, яка завдяки ромашковому відвару стала ледь не блондинкою, з грайливою родимкою на лівій щоці і нахабним поглядом. Вона вічно стирчить у вікні і заграє з перехожими, всміхаючись, немов лялька. Оселилася вона там зі своїм чоловіком, таємним агентом поліції, гордовитим і пихатим чолов’ягою, з яким, як із достовірних джерел дізналася дона Динора й інші кумасі, вони не перебували в законному шлюбі. У рудої Маґнолії й до того було багато шанувальників і всім без винятку вона невтомно наставляла розлогі роги.

Якщо дону Флор не приваблює життя пліткарки чи спокусниці, то за що ж їй тоді взятися, як не за школу? Тож затямте, любий докторе, дона Флор не відмовиться від своєї гордості, від своєї слави, здобутої достойною працею, від свого доброго імені в суспільстві.

Зрештою, доктор таки погодився, але за умови, що весь заробіток дони Флор ітиме не на щоденні побутові витрати, а лишатиметься винятково в її розпорядженні. Але він вважав цілковитим абсурдом тримати ті гроші вдома, це ж справжнє «ласкаво просимо» для злодіїв — зберігати свої заощадження в радіоприймачі, у старій коробці з-під взуття, за дзеркалом туалетного столика чи під матрацом: вони ж не цигани якісь і не злидарі. Тому доктор Теодоро пішов із доною Флор у банк і відкрив на ім’я дружини поточний рахунок, на який вона щомісяця мала класти свої заощадження.

— Тепер, люба, ти отримуватимеш три відсотки на рік, а це досить таки солідна сума. До того ж у банку твої гроші захищені від злодіїв, тож можеш за них більше не хвилюватися.

Але ж, на Бога, яка користь від грошей, що лежать у банку? Для дони Флор вони раптом втратили будь-яку цінність, стали чимось непотрібним. А хіба ні, якщо за потреби ти вже не можеш відкрити радіоприймач і витягти звідти необхідну суму, щоб потратити на що тобі заманеться? Дона Норма тільки посміялася з безглуздих сусідчиних міркувань. Хай буде так, нехай її гроші накопичуються в банку, а решту витрат оплачує чоловік. Маючи поточний рахунок і чекову книжку, вона не буде від нього залежати і не випрошуватиме собі, мов милостиню, грошей на кожну шпильку, сукню чи капелюшок. Це так принизливо!

Дона Норма з особистого досвіду знала той гіркий присмак приниження, адже маючи за чоловіка страшенно дратівливого загнибіду, вона вже сягнула рівня експерта з різних способів вициганити хоч копієчку для себе; до яких лише махінацій доводилося вдаватися, щоб випрохати двадцять, п’ятдесят, а то й сто мільрейсів, навіть іноді — звісно, у крайніх випадках — вона просто витягала необхідну суму з чоловікової кишені, поки той міцно спав. Ось у який спосіб доводилося їй добувати гроші на власні витрати, гроші, за які вона могла купити щось для себе і задовольнити безліч прохань кумів, похресників, незаможних, хворих, літніх людей, безробітних, п’яниць, а також її улюбленців — різних хлопчаків.

— От уяви ситуацію, люба: у твого чоловіка день народження, а в тебе у кишені вітер свище. Ти ж не попросиш у нього грошей йому ж на подарунок: «Теодоро, коханий, а чи не дав би ти мені трохи грошей, я тобі труси на подарунок хочу купити». Уяви лишень. Особисто я, голубонько, ніколи до Зе Сампайо з таким не звернуся.

Такий вагомий аргумент дона Флор не могла заперечити; але її й далі бентежило, що її гроші, то вже не живі гроші, а якась вписана в документи цифра, якою не скористаєшся за нагальної потреби. Її схованки вже не було, то як розпоряджатися заощадженнями, якщо тепер то просто якийсь рахунок, і не витягнеш їх, не візьмеш більше? Чудова нагода відмовитися від колишніх звичок, зауважила подруга, адже раніше вона мислила, як бідна жінка, дружина дрібного чиновника ще й запеклого гравця, який пускав за вітром усе, що вона так тяжко заробляла, жив за її кошт, та й ніде правди діти, у шлюбі він був швидше альфонсом, аніж чоловіком; її давні звички — це звички вдови, яка все тягне сама, без жодної підтримки: оренду, їжу, школу, одяг… Усе це — звички циган та простолюдинів, звички бідноти, яка просто не має грошей, щоб подбати про банківський рахунок чи депозит, як справедливо казав її доктор, тому дона Норма була з ним цілком згодна.

Зараз усе інакше, суспільне і матеріальне становище дони Флор змінилося. Звісно, до багатійки їй було ще далеко, втім уже вона й не злидарка, як раніше. Вона відразу піднялася на кілька щаблів вище — з бідняцьких низів до рівня найзаможніших її сусідів-аргентинців, власників керамічної фабрики, доктора Івеса з його приватним медичним кабінетом, подружжя Сампайо, що мали взуттєвий магазин, та Руасів з їхніми солідними зв’язками. Словом, досягла всього, про що здавна мріяла дона Розилда, яка нарешті мала достойного зятя, тож можна вважати, вона наблизилася до аристократії. За словами сеу Вівалдо, а до його слів усі дослухалися, бо ж власник похоронного бюро усе-таки, до того ж завжди цікавився фінансовим становищем своїх друзів, так от сеу Вівалдо запевняв, що доктор Теодоро надзвичайно розумний, солідний і працьовитий чоловік, який іще далеко піде:

— Ще трохи і вся аптека цілком належатиме йому…

Отже, на ім’я дони Флор було відкрито банківський рахунок, який щомісяця поповнювали, і це стало початком систематизації її життя в цілому. Як правильно зауважив фармацевт, плутанина і безлад — перший крок до подружніх суперечок, у стосунках виникають тріщинки, а згодом і геть усе валиться через непорозуміння та відчуження чоловіка й дружини.

Дона Норма вважала фармацевта трохи занадто педантичним і методичним з оцим його «кожній речі — своє місце і на все свій час, жодних сюрпризів чи відхилень від норми», втім, на її думку, такий педантизм був єдиним недоліком цього надзвичайно достойного чоловіка, порядного, доброго, вихованого і ніжного сім’янина. Але краще вже бути педантом, аніж такою неуважною, як дона Норма, яка завжди запізнювалася, а безлад сприймала за рідну стихію.

Дона Флор ледь стримувала сміх, слухаючи, як подруга звеличує врівноваженість і сумлінність доктора: «Оце так пощастило тобі, квіточко, таке золото довго на дорозі не валяється, ех… який же це подарунок долі, Флор!» Навіть дона Жіза, це невичерпне джерело мудрості, яка хоч і вважала доктора Теодоро деспотичним, усе ж віддавала належне його чеснотам:

— Ти, Флорипедес, потребуєш насамперед опори, тому кращого чоловіка для тебе не придумаєш.

Воно і справді так було: їхнє впорядковане та розмірене подружнє життя, життя доброчесної Флор та її педантичного чоловіка стало зразком сімейного щастя для всіх сусідів.

Усе відбувалося в них спокійно, тихо і безтурботно: раз на тиждень, у вівторок, вони ходили в кіно або у театр; якщо в прокаті було відразу ж кілька вартих уваги — на думку сусідок та газети «А Тарде» — стрічок, то вони ходили двічі, втім, це траплялося надзвичайно рідко. На ранкових сеансах вони не бували, адже доктор терпіти не міг галасливих натовпів молоді.

Не менше, ніж двічі на тиждень, після вечері, він розучував партії для фагота для суботніх музичних вечорів, коли їхній аматорський оркестр виступав удома в одного з музик. Це були дуже жваві й душевні вечори, зі смачними наїдками — господиня щосили намагалася догодити музикантам і слухачам — столи вгиналися від прохолодних напоїв, фруктових соків для дам і пива для кавалерів, іноді була там і кашаса, втім — лише за надто холодної чи надто спекотної погоди. Потім гості — шанувальники, виконавці та обрані друзі — насолоджувалися вальсами та романсами, сонатами та гавотами, поринаючи у звабний і воістину безмежний світ музики, це був справжній час мистецького раювання.

Так щовечора вони якщо не йшли в гості самі, то приймали гостей удома. Коли в першому шлюбі доні Флор довелося відмовитися від світського життя, то тепер вона надолужувала це сповна.

Двічі на місяць у визначений день вони неодмінно бували в доктора Луїса Енріке, дона Флор обов’язково приносила дітлахам кукурудзяний або бісквітний пиріг, кремові тістечка чи якісь інші смаколики.

Доктора Теодоро аж розпирала гордість від такого вишуканого товариства, де серед запрошених завжди були доктор Жорже Калмон, колишній секретар штату, доктор Жайме Балейро, адвокат Комерційної асоціації, історик Жозе Калазанс, який викладав у Академії, доктор Зезе Катарино (його ім’я промовляло саме за себе), доктор Руй Сантос, політичний діяч і професор літератури, та інші провладні та видатні особи з Інституту історії та Державної академії літератури та мовознавства.

Для доктора Теодоро це були вечори справжнього духовного збагачення та насолоди, чудова нагода брати участь у цікавих розмовах, слухати цікаві думки. «У кожному зауваженні цих високоінтелектуальних сеньйорів діамантами вилискують ідеї». А дона Флор тим часом обговорювала з жінками фасони суконь, кулінарні рецепти чи надзвичайні ситуації, про які повідомляли газети.

Доктор Теодоро найбільше любив бувати в Луїса Енріке, а дона Флор віддавала перевагу вечорам у сімействі Ґарсій або ж у багатійки дони Маґи Патерностро, своєї колишньої учениці. Там дона Флор почувалася в своїй тарілці і жваво теревенила про моду, манери поведінки, світські звичаї та мораль, а це вам не те саме, що на зубах якусь сусідку переминати!

Зі звичок від попереднього шлюбу залишився тільки недільний сніданок у дядька з тіткою в Ріо-Вермельйо, бо за першого чоловіка всі галасливі компанії в їхньому домі збиралися експромтом. Тепер усі розваги було заздалегідь сплановано та узгоджено. Поволі змінювалися звички дони Флор, навіки зникли непередбачувані обставини та хвилювання, а її життя стало спокійне, приємне та розмірено-стабільне. Що ще потрібно для щастя, казали всі її подруги і сусідки, а вона усміхнено з ними погоджувалася.

Щосереди та кожної суботи рівно о десятій годині вечора, ні хвилиною пізніше чи раніше, доктор Теодоро виконував подружній обов’язок — з незмінним запалом і задоволенням. Правда, по суботах — завжди, а по середах — за бажання.

Спершу дону Флор, яка звикла до бурхливих пристрастей, вражала стриманість і пунктуальність Теодоро. Та завдяки природній цнотливості згодом вона призвичаїлася до скромних докторових пестощів, наскрізь пронизаних замилуванням нею як жінкою, під незмінним простирадлом.

У подружніх любощах (на думку доктора Теодоро) нестримній пристрасті не місце, там має панувати стриманість, загадковість, де кожен дотик — чистий, мов сльоза, й усе свідчить про священне єднання двох.

Отже, кожної середи та суботи, в один і той же час чоловік возвеличувався над доною Флор у темній кімнаті з простирадлом на плечах, осяяний місячними променями, і нагадував їй птаха з величезними крильми та потужними, мов у яструба, кігтями; він хапав дону Флор і ніс їх обох ген за обрій у безкрайню далечінь неба.

Тільки не зовсім цнотлива була її радість, адже жага вихлюпувалась із неї, мов ріка з берегів, несучи в океан блаженства.

Отакі були їхні ночі, ночі достойного подружжя з гарантованими любощами в суботу і, за бажання, у середу.

ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ У НАЗАРЕ-ДАС-ФАРИНЬЯС, ПІСЛЯ ТРИВАЛОГО ПЕРЕБУВАННЯ В БАЇЇ, дона Розилда, яка весь цей час уважно спостерігала за подружнім життям доньки, висловила доні Нормі свої побоювання.

Хоч як крути, а доктор Теодоро просто першокласний зять. Але чи достойна його Флор? Дона Норма, як вірна подруга, образилася: чому ж ні? На її думку, хто як не Флор заслуговує найкрасивішого та найбагатшого чоловіка. Але дона Розилда не розділяла палкого ентузіазму дони Норми. Зважаючи на те, що вона як мати, навпаки, мала би пробачати та підбадьорювати доньку, вона геть не толерувала її недоліків. На її погляд, Флор не вміла скористатися всіма можливостями, які нарешті перед нею відкрилися, дона Розилда не помітила у дочці прагнення посісти чільне місце в суспільстві, вміло користуватися авторитетом та зв’язками чоловіка. Якби в доньки були її гени, то вона давно б уже попід ручку зі своїм чоловіком відвідувала салони, звані вечори у Ґраса де Барри, її радо вітали б у найкращих домах Баїї, серед еліти, ех!, мрії старенької сеньйори… Її ж Флор відрекомендували вже подружжю Тавейраса Піреса, і мільйонер Адріано цілував їй ручку, і люб’язно до неї всміхалася дона Імакулада, а це, як ви знаєте, найелегантніша дама міста, а що з того? Яких зусиль доклала Флор, щоб гідно прийняти ці неймовірні можливості, що зробила, аби бути достойною дружиною доктора, успішного підприємця та неперевершеного музики?

Анічогісінько. Ба більше, вона й далі керувала школою, наче якась убога плебейка, підриваючи таким чином соціальний престиж чоловіка (адже чоловік, дружина якого працює, — або послідущий тюхтій, або гульвіса, або такий скнара, що годі й уявити); і далі вона живе в цьому задрипаному домі, хоча могла давно вже переїхати в комфортніший та й престижніший квартал.

Хай уже дона Норма не гнівається, бо дона Розилда не хоче нікого образити, проте будьмо об’єктивні, колись (із цим ніхто не сперечається) їхній квартал був цілком елітний, але зараз… та тут же мешкають самі простолюдини, за кількома незначними винятками, звісно. Та можна на пальцях однієї руки полічити, переможно констатувала дона Розилда, по-справжньому достойних представників вищих кіл. Серед них хіба дружина аргентинця — дона Нансі, вона справді належить до еліти, й оце все? — питала дона Розилда, нахабно вирячившись на доньчину подругу:

— Решта — то таке собі… Вбога шушваль…

Гіршим, звісно, був хіба що Ріо-Вермельйо, де жили її сестра зі шваґром. То взагалі кінець світу, майже передмістя, де люди — ви тільки вдумайтеся! — у неділю спокійно ходять вулицями у піжамах та хатніх капцях. Дона Лаурита, дружина доктора Луїса Енріке, приїхавши туди навідати дону Літу, була шокована такими непристойними ранковими прогулянками. Її обуренню не було меж:

— Уявити не можу, як люди живуть у такому місці, де навіть багаті скидаються на простолюдинів, усе перекинулося догори дриґом…

Та повернімося до наших баранів: як ведеться молодятам? Доктор Теодоро шалено хотів переїхати в інший, кращий будинок, а ідіотка Флор зациклилась на тій задрипаній стайні і хоч ти трісни… Дона Розилда скрушно похитала головою:

— Ех, не дурно кажуть, що народжений повзати літати не навчиться.

До слова, категорична відмова Флор змінити житло збіглася з раптовим рішенням дони Розилди повернутися в Назаре-дас-Фариньяс. Якось уранці донька заскочила її несподіваним запитанням:

— Мамо, а з якого це дива ви раптом сказали Теодоро, начебто я хочу переїхати звідси? Запам’ятайте раз і назавжди: ми обоє — і я, і мій чоловік — цілком задоволені нашим помешканням і навіть не подумаємо його змінювати.

Забувши про всі хороші манери, дона Розилда презирливо сплюнула.

— Та кого це хвилює? Живіть собі, як свині, у своєму свинарнику…

Дона Флор ледь стримувала гнів:

— Слухайте сюди, мамо. Я чудово знаю, чому вас так турбує вся ця історія з переїздом. Ви ж хочете, щоб ми переїхали, і оселитися в нас, то кажу вам остаточно: можете про це забути, таке навіть не обговорюється! У гості на кілька днів можете приїжджати, коли вам заманеться, але жити разом з нами ви не будете. Хоч, може, і не годиться казати таке матері, та буду з вами відверта: ви просто створені жити самотньо. Тому і не сподівайтеся…

Дона Розилда, мов ошпарена, вилетіла з кімнати, не бажаючи дослухати доньку до кінця. І дарма, бо дона Флор збиралася повідомити їй приємну новину, щоб хоч трохи пом’якшити свої слова. Довелося дочекатися до самісінького її від’їзду, і вже на пристані повідомити, що вони з доктором Теодоро вирішили кожного місяця висилати їй трохи грошей на кишенькові витрати і благодійність.

Отже, грандіозні плани дони Розилди оселитися з донькою знову зазнали фіаско: дона Флор не хотіла цього ні коли була вдовою, не захотіла і зараз. Але якщо першого разу дона Розилда так образилася, що ладна була взагалі перестати спілкуватися з дочкою, то тепер свою образу вона проковтнула — надто спокусливе було для неї нове життя Флор з усіма тими прийомами та світськими зв’язками. Дона Розилда повернулася в Назаре, та після цього її нетривалі візити до доньки помітно почастішали. Приїжджаючи до Ріо-Вермельйо — у «світову дупу», — вона вже з самого ранку була в доньки, зручно вмощувалась поруч із кумасями й відводила душу теревенями. Восьми-десяти днів їй цілком вистачало, щоб усім остогиднути, пересварити сусідок, погиркатися з сестрою і з чистою совістю повертатися в Назаре, щоб і далі спокійно виїдати печінку синові та невістці. Тепер до різноманітних занять дони Розилди в Назаре додалося ще одне: вона невтомно розповідала про світські знайомства дони Флор («Та вона зранку до вечора на прийомах та відвідинах, а її найкраща подруга — сама дона Імакулада Тавейра Пірес»), не вгаваючи возвеличувала до небес свого зятя-доктора, його розум, багатство, красу і неабиякий хист до музики. Розповідаючи в найменших деталях про концерти аматорського оркестру, вона з нестримним захопленням зітхала і вигукувала:

— Ось що я називаю справжньою музикою…

Вона неодмінно акцентувала на добірній програмі виступів, звеличуючи арії та романси, називаючи твори таких виконавців, як Гендель, Легар і Штраус, а також твори місцевих композиторів, мало відомих за межами Баїї, але від цього не менш талановитих, як Отело Араужо та маестро Аженор Ґомес. Тепер дона Розилда від щирого серця зневажала веселі самби та пісеньки і називала їх «пустою гидотою», а виконавців зі скрипкою та кавакіньйо, волинкою та бубном вважала зграєю волоцюжок. Так вона чітко відмежовувала професійність та рівень аматорського оркестру — в якому грали доктор Венсеслау Пірес да Вейґа, відомий хірург, доктор Піньйо Педрейра, столичний суддя, Адріано Пірес, власник великої торговельної фірми, який мав власний будинок, автомобіль і дружину — поважну Імакуладу, про елітарне походження якої можна було цілий день співати дифірамби, з її мудрим профілем старої кобили і вишуканим лорнетом — то всі оті волоцюги і шахраї, які горланять під вікнами серенади, всі оці п’янюги, гульвіси та розпусники і нігтя їхнього не варті!

О, повірте, вона знає, що каже, адже під час першого заміжжя Флор (якщо це взагалі можна було назвати заміжжям) вона добряче надивилася на всіх цих знахабнілих лайдаків. Скільки кашаси було випито на її очах, скільки розбрату та дебошів вчинено: Дженнер Авґусто, Карліньйос Маскареньяс, Доривал Кайммі. І якщо в їхню компанію потрапляла освічена людина з хорошої сім’ї, то таких несло більше за всіх, як от доктора Валтера да Силвейри, що його лискуче обличчя дона Розилда досі не може згадувати без огиди. У Назаре часто хвалять його як досвідченого і чесного адвоката, але ці казки не для неї, хто-хто, а вона достатньо надивилася, як цей негідник дме в свою дудку!

Відтоді дона Розилда вельми скептично ставилася до всіх любителів музики, тому почувши, що зять грає на фаготі, вона злякалася, що та ідіотка знову зв’язалася з якимось дурисвітом, знову утримуватиме його і його коханок, виплачуватиме його карткові борги за рахунок своєї кулінарної школи. Вона так зненавиділа всі оті серенади та романси, що навіть коли дона Норма, повідомляючи про заручини і знаючи, з яким пієтетом дона Розилда ставиться до таких речей, згадала про докторський титул Теодоро, навіть цей факт не мав бажаного ефекту.

— Знову якийсь пройдисвіт… — бурчала дона Розилда. — Знову валандатиметься ночами і тринькатиме гроші цієї дурепи… Ось побачите, цей теж неодмінно виявиться гравцем. Житиме в своє задоволення, а вона гаруватиме.

А щодо титулу, то вони лише спромоглася вичавити:

— Подумаєш, фармацевт нещасний… Теж мені, доктор…

О, дона Розилда краще за всіх розумілася на вчених званнях, маючи свою власну класифікацію:

— Справжній, першокласний доктор — це лікар, адвокат або ж інженер. А ці всі дантисти, фармацевти, агрономи, ветеринари — це все другий сорт, мізерні лайдаки… Ті, кому розуму і терплячки забракло довчитися до кінця…

Уся ця зневага до майбутнього зятя, якого вона ще ніколи й не бачила, але вже досхочу критикувала, все оце презирство виникло відразу, щойно вона довідалася про його захоплення музикою. Уже згодом у Баїї, переконавшись, що фармацевт міцно стоїть на ногах, та ще й є компаньйоном такого солідного закладу, як аптека на розі вулиць Карлоса Ґомеса і Кабеси (вже саме тільки місце промовляло само за себе), зваживши всі його хороші манери та вчинки, вона змінила своє перше хибне враження, чимраз наголошуючи на колосальній різниці між класичним фаготом і народним капоейрівським беримбау, аматорським оркестром і вуличними серенадами.

Зять миттєво і стрімко виріс в її очах. До принца на білому коні для її доньки йому, щоправда, було далеко, як і до казкових багатств Педро Боржеса, студента зі штату Пара, власника земель, річок, островів і багатств із «Тисячі й однієї ночі». Втім, якщо об’єктивно, на що ще було сподіватися бідній тридцятирічній удові? Задоволена, що зять перевершив її очікування, дона Розилда зізналася доні Нормі:

— О, та за такого і я б не проти заміж вийти! Шляхетний, солідний чоловік із чудовими манерами! Цього разу вона нарешті зробила вдалий вибір. Та й не випадало їй перебирати… Дуже достойний пан!

Достойний і чудово вихований доктор Теодоро звертався до неї не інакше ніж «моя люба теще» і весь час цікавився чи їй нічого не бракує. Приносив їй таблетки від кашлю, краплі від нежитю, противірусні сиропи і навіть подарував парасольку, дізнавшись, що свою стару, куплену ще за чоловіка, вона загубила в натовпі, коли сходила з пароплава.

Приїхавши на весілля, дона Розилда планувала побути в доньки всього кілька днів, але познайомившись із зятем, дуже швидко змінила своє рішення, миттю зрозумівши, які перспективи відкриваються за цим шлюбом дони Флор. Заради такого життя вона була готова назавжди покинути Назаре-дас-Фариньяс, благодійне товариство священика Валфридо Мораенса, клуб, церкву і навіть свій престиж та повагу серед тамтешніх сорок-пліткарок. А в такому маленькому містечку, що й казати, вона була, мов риба у воді! А як же вона знущалася над невісткою, яка втратила надію вже навіть на скорботну Матір Божу, ба та наче й не чула її благань і обітниць. Тільки смерть могла звільнити бідолаху. Смерть свекрухи, певна річ. Іноді добра Селеста дедалі частіше мріяла про цю рятівну подію й присягнулася собі не скупитися та відслужити таку панахиду, щоб про неї заговорили не лише в місті, а й у столиці штату.

Та хоч як добре було доні Розилді в Назаре, коли з’явився новий зять, вона віддавала перевагу Баїї і, щоб залишитися там, розробила справжній план. Насамперед стала улеслива та вкрадлива, намагаючись усіляко догодити фармацевту. Доктора Теодоро це спершу дуже зворушило, він навіть розповів своєму другові Розалву Медейросу, що йому пощастило не лише побратися з такою чарівною жінкою як Флор, а й разом із нею він матиме ще й другу матір, цю святу стареньку дону Розилду.

— Що?! — вухам своїм не повірив Розалву. — Це ви дону Розилду називаєте святою старенькою? — І він розреготався, як дона Амелія в день заручин. — Тільки ви, Теодоро, з вашою довірливістю могли так про неї подумати…

Одначе й довірливого доктора Теодоро надовго не вистачило: та її звичка скрізь встромляти свого носа, інтриги та постійне невдоволення швидко взяли гору над солодкими усмішками й улесливими словами. Тоді вже зять зрозумів причину осудливого сміху дони Амелії та Розалву. Почалося з того, що дона Розилда, зайшовши вельми здалеку, заявила, що їм не годиться жити в такому маленькому домі, майже без зручностей. Чому б не найняти будинок, що більше личив би його статусу та можливостям: просторіший, з великими світлими та комфортними кімнатами?

Цим натяком вона дала йому також зрозуміти, що доні Флор важко в цьому домі, сповненому неприємних спогадів, але вона мовчить, бо не хоче надокучати чоловікові своїми проблемами.

Доктора Теодоро ці слова вельми здивували, а поведінка дружини навіть обурила. Адже це сама Флор наполягла залишитися в цьому домі, що має купу переваг: і низька орендна плата, така ж, як і вісім років тому, і зручне розташування — за два кроки від його аптеки. Хіба ж не вона наголошувала, що адреса будинку — це адреса її кулінарної школи, і буде безглуздо це змінювати? Чи не вона казала, що на біса їм великий будинок, якщо їх лише двоє? Навіщо шукати зайві клопоти на свою голову та витрати, якщо і тут вони можуть бути щасливі? Чи не її це були аргументи, аргументи скромної й розважливої нареченої?

Що тоді змусило дону Флор так раптово змінити свою думку? Чому їй несподівано закортіло докладати зусиль і витрачати гроші на більший дім? Заради чого так недолуго пнутися зі шкіри? Нащо пускати цей пил в очі?

Дона Розилда щось плутано белькотіла йому про престиж, про те, що основне — посісти достойне місце в суспільстві. Для доктора Теодоро, який завжди намагався ходити з суспільством попід руку, цей аргумент був надзвичайно важливий. Щодо дони Флор, то вона не звертала уваги на такі речі і — коли вони ще сперечалися про доцільність існування її школи — наголошувала, що не одяг прикрашає людину, а добрі справи.

Якщо вона мала такі міцні переконання, то що ж примусило її суперечити собі, чому ж зараз вона нарікає й крутить носом? Доктор Теодоро уважно вислухав тещу, та обговорювати це з нею не став.

— Насправді, люба теще, я не знав, що моя кохана дружина бажає переїхати, тому без неї я не хотів би обговорювати цієї теми. Проте запевняю вас, що зроблю все, щоб Флор була задоволена.

Покинувши дону Розилду сповненою оптимізму, він мовчки попрямував до аптеки. Така різка зміна настроїв дружини здивувала і засмутила доктора Теодоро. Чому ж вона сама йому про це не сказала чесно і відверто? Чому ж вона скористалася посередництвом матері? Доктор Теодоро не хотів, щоб між ним і дружиною промайнула бодай іскорка сумнівів і, боронь Боже, з’явилися якісь таємниці. Він був готовий дати їй усе, що зможе, задовольнити всі її забаганки, навіть найбезглуздіші. Але натомість він розраховував на щирість, чесність і довіру. До чого всі ці посередники в подружніх справах, у всьому, що стосуються лише чоловіка та дружини? Зачаївшись у кутку аптеки, доктор Теодоро змішував ліки, зважував необхідні дози на терезах і весь цей час був надзвичайно пригнічений і зажурений. Чому дона Флор не довіряє йому?

У чоловіка з дружиною не повинно бути секретів, про якихось посередників у подружніх взаєминах не може бути й мови… Субнітрат вісмуту, аспірин, метиленова синька, мускатний горіх — усе в точному дозуванні, жодних відхилень, ані дрібкою більше, ні дрібкою менше. Воно ж і в шлюбі так. Він вирішив раз і назавжди розставити всі крапки над «і» у цій справі, до того ж якомога раніше. Увечері в спальні, залишившись наодинці з дружиною, поки та перевдягалася в нічну сорочку, що лежала в головах кованого ліжка, він промовив:

— Люба, хочу тебе дещо попросити…

Дона Флор вмостилася під простирадлом, чекаючи на його ніжний поцілунок, без якого він іще жодної ночі не стулив повік:

— Що саме, любий?

— Мені хотілось би, щоб надалі, коли тобі треба обговорити зі мною якусь тему, зверталася до мене особисто, а не через посередників… — Голос доктора був сповнений смутку.

Здивована дона Флор звелася на ліктях, обернулася до чоловіка, який саме натягував піжамні штани, і запитала:

— Коли це я щось робила через посередників? Ти про що?..

— Я вважаю, що чоловік і дружина повинні бути відверті одне з одним і їм не потрібні хитрощі і третейські судді…

— Теодоро, любий, якщо твоя ласка, поясни мені докладно, у чому річ, бо я нічогісінько не розумію…

Одягнувши свою смугасту піжаму, доктор Теодоро сів на краєчок ліжка:

— Якщо ти хочеш переїхати звідси, то чому сама не сказала мені про це?

— Переїхати? Це я хочу переїхати? Хто тобі таке сказав?

— Твоя мама, дона Розилда. Вона переказала мені твої скарги, мовляв, тобі цей дім зовсім не до душі й тут тоді некомфортно…

Дона Флор дивилася на засмученого чоловіка на краєчку їхнього кованого ліжка, такого серйозного, з очима, сповненими печалі. І їй враз захотілося розсміятися: «Такий великий, а такий дурненький».

— Мама? І ти вирішив, що то я її підіслала? О, ти ще геть не знаєш моєї матері, Теодоро. Зате я чудово знаю, чого вона домагається… Чого б це мені раптом захотілося більший дім, любий? Це не мені, а їй потрібен інший будинок, із окремою кімнатою, в якій би вона могла назавжди з нами оселитися. Боже борони!

— Але, кохана, якщо твоїй матері ніде жити, ми цілком могли би…

Дона Флор знову ледь не розреготалася, подивилася чоловікові у вічі й мовила:

— От скажи мені, Теодоро, ти кажеш, що ми повинні бути відверті одне з одним. Так? То будьмо відверті: невже ти й справді хочеш, щоб моя мама жила з нами?

Доктор Теодоро не любив брехати, але і не любив також ображати людей, тим більше коли йшлося про тещу.

— Насамперед твоя мати — це моя теща, тож якщо вона цього хоче і ти не заперечуєш…

— То щоб ти знав, мій любий, я цього не хочу і дуже заперечую. Вона моя мати і я люблю її, але жити з нею під одним дахом — оце вже ні за які гроші. Насправді, я взагалі маю сумніви, що хоч хтось здатен вжитися з нею, ти ще зовсім її не знаєш, коханий.

Вона взяла чоловіка за руку і продовжила:

— У цьому домі житимемо тільки ми удвох — ти і я, й більше нам нікого не треба. А якщо і переїдемо колись, то лише у власний будинок. А ще краще буде, якщо ми зможемо викупити цей…

Фармацевт полегшено зітхнув. Заради дони Флор він готовий був на будь-які жертви, навіть терпіти дону Розилду з її вибриками. Та, на щастя, все стало на свої місця. Його дружина не змінилася, перед ним і далі та кмітлива та мудра жінка, яку він безмежно кохав. Зате змінилася його думка про тещу: свята старенька показала своє істинне обличчя. Недаремно, мабуть, її зять, Мораїс, не хоче повертатися в Баїю, поки теща жива.

Доктор Теодоро як добре вихована і ввічлива людина м’яко мовив:

— Це в неї, сердешної, вікове…

Дона Флор ніжно погладила руку чоловіка, вкотре захоплюючись його невичерпною добротою.

— Це не через вік, коханий… Вона завжди була така… Це моя рідна мати, мені не годиться погано про неї казати, але іншою я її не знаю… Навіть така свята людина, якою був мій батько, насилу її витримувала. Якщо вона житиме з нами, ти й не зоглянешся, Теодоро, як ми з тобою почнемо сваритися…

— Ми з тобою?! Ніколи, люба, нізащо…

Доктор Теодоро ніжно глянув на свою дружину.

— Ніколи сварка не постане поміж нами… І завжди будемо відверті одне з одним, не матимемо жодних таємниць, жоднісіньких…

Він ніжно поцілував її вуста.

— Ніколи… — прошепотіла дона Флор.

Вдоволено всміхнувшись, доктор Теодоро підвівся, щоб вимкнути світло. «Це все, Теодоро? Оце все, на що ти здатен? Оце такі твої потаємні думки?» Під його піжамою видно було міцний стан, широку спину, звабливо вигравали м’язи. Закусивши губу, дона Флор якомога далі гнала від себе грішні думки, сьогодні ж понеділок, а в чіткому графіку педантичного доктора понеділок був не для цього… Але ж він такий делікатний і уважний, а як же її кохає, навіть готовий терпіти дону Розилду в їхньому домі… За таке ставлення можна було заплющити очі на його одержимість порядком, розкладами та етикетом.

«Як шкода, любий Теодоро, що ти так ніколи і не дізнаєшся, що приховано в потаємній глибині мого серця».

ПЕРЕД ДОНОЮ ФЛОР ВІДКРИВСЯ НЕЗВІДАНИЙ СВІТ, ПРО ІСНУВАННЯ ЯКОГО ВОНА Й НЕ ЗДОГАДУВАЛАСЯ і де опинилася попід руку з чоловіком. «Тендітна оздоба», як про неї справедливо і дуже влучно написав досвідчений автор рубрики світської хроніки в «А Тарде» у репортажі про свято у Тавейри Піреса Силвіньйо Ламеньї.

Досі їй ніколи не випадало чути про існування світу аптекарів, таємничого та захопливого: відмежованого осередку зі своїм власним життям, своєю власною мовою, особливою атмосферою, в якій панують нітрати і каломель. Цілий світ, столицею якого було Баїянське товариство фармакологів, розташоване на третьому поверсі будівлі, де розташувалося ще одне товариство, достоту таємниче і могутнє: товариство лікарів, цієї багатої і могутньої касти, що наживається на праці інших. Чого були б варті всі ті лікарі — запитували лідери фармакології — без нас, фармацевтів? Звідки ж тоді в них така зарозумілість? Не менш пихаті були і власники лабораторій: ввічливі, іноді аж занадто, з важливими покупцями, але такі самовдоволені та гонорові з простими людьми, не кажучи вже про боржників. Найприємніші з усієї цієї компанії, мабуть, були роз’їзні агенти, які завжди мали з собою повну валізу ліків і новий анекдот. Уся ця вчена, ділова, титулована і грошовита публіка відверто зневажала дрібних службовців і продавців, які працювали за мізерну платню.

Раніше, зайшовши в аптеку по зубну пасту чи мило, дона Флор ніколи не помічала того пропахлого ліками світу з його власними законами. А це був світ її теперішнього чоловіка, світ, у якому він добросовісно працював, щоб своїм докторським званням, своїм великим, набутим у лабораторіях і за прилавком, досвідом, своєю наполегливістю й чесністю забезпечити собі міцне фінансове становище і хорошу репутацію — необхідні складові, щоб прочинити перед доною Флор двері в його світ йоду і сульфатів, залучити її до наукових та розважальних заходів Баїянского товариства фармакологів, де зачитували та обговорювали дисертації й наукові реферати; влаштовували звані обіди з нагоди вступу на посаду нового керівника або ж вечірки на День фармацевта, коли під одним дахом збиралися і директори зі своїми сім’ями, і рядовий персонал, влаштовуючи галасливі «класові братання», як називав їхні зустрічі доктор Феррейра у своїх помпезних промовах. А що вже й казати про новорічні бали напередодні Різдва.

Дона Флор досить часто відвідувала такі імпрези, хоча й, варто визнати, без особливого завзяття. Вона ґречно спілкувалася з дружинами чоловікових колег, навіть знайшла серед них одну ученицю й трьох-чотирьох подруг. Наприклад, дону Себастьяну, дружину і надійну опору доктора Силвіо Феррейри, генерального секретаря товариства та його головного натхненника, а також життєрадісну дону Риту з її дзвінким голосом і щирим заразливим сміхом, дружину доктора Танкредо Віньяса, власника аптеки «Санта-Рита». Ці чоловік і дружина обоє були довготелесі, немов створені одне для одного: він не випускав із рота сигари, а вона безперервно кашляла, немов сухотниця. А також біляву дону Неузу, дружину Р. Маседо і K°. У компанії доктора Маседо працювали продавці та касири, в кожного з яких була колись закохана дона Неуза. Це була її мила колекція, кожного свого коханця вона величала за назвою ліків, що найбільше користувалися попитом у момент її закоханості. Серед них були і «Еліксир Ямс» — товстий мулат; «Бром» — цнотливий і милий парубійко, тендітна перлина її колекції; красунчик «Емульсія Скотт» — вродливий селянин-іспанець, рум’яний, мов яблуко; «Еліксиром для панянок» був маленький Фреазе, який дуже допомагав Неузі, коли вона потерпала від гепатиту. Серед переліку були також «Жіноче здоров’я» й «Мило Кабоклу» — вугільно-чорні негри, «о матінко, як пригадаю!», «Чоловіча сила» і, нарешті, «Цілюще зілля» — галантний семінарист, який приїхав до Баїї на канікули. З ним спокусниця Неуза зрадила всіх своїх коханців, кинувши виклик людям і Богу.

Була ще дона Паула, дружина доктора Анжело Кости з аптеки Жоаса, яка записалася в школу «Смак і Мистецтво», і з’ясувалося, що вона має чудовий хист до кулінарії. Згодом на курси записалась і дона Боренісе, але довго не протрималася, бо не здатна була відрізнити філе від окосту.

З доною Гертрудою Беккер, дружиною доктора Фрідріха Беккера, власника кількох аптек «Фармація Гамбурґа», який вдало співпрацював з іноземними фірмами та тривалий час був незмінним президентом товариства, доні Флор заприятелювати не вдалося. Дона Гертруда сходила зі свого престолу лише раз на рік на різдвяний бал, бо ж не годилося такій вельможній особі спілкуватися з дрібними крамарями, яких з її чоловіком пов’язує спільна справа. Щодо доктора Фрідріха, то він ніколи не бував на сніданках з лимонадом та вином із Ріо-Ґранде, зате не пропускав жодного зібрання товариства, де за ним як за керівником неодмінно було останнє слово з будь-якого питання.

Фрідріх Беккер — низенький німець зі світло-блакитними очима та добряче відчутним акцентом. А скільки чуток ходило про те, як саме вдалось йому розбагатіти і здобути ступінь доктора фармакології в німецькому навчальному закладі, маючи вже три власні аптеки. Він обожнював дітей і, хоч би де їх бачив, обдаровував цукерками, яких завжди було повно в його кишенях.

Через два місяці після весілля дона Флор уперше піднялася сходами на третій поверх будівлі в колоніальному стилі на площі Жезуса у Баїянське товариство фармакологів. Увесь другий поверх було відведено давньому супернику фармацевтів, спіритичному центру товариства Віри, Надії й Милосердя, де воліли лікувати за допомогою чорної й білої магії, без ліків та ін’єкцій.

Того незабутнього вечора на черговому зібранні Товариства дона Флор стала свідком палких дебатів, спровокованих доповіддю скарбника спільноти доктора Джалми Нороньї «Стрімке поширення ліків, виготовлених на промислових підприємствах, і скорочення споживання ліків, виготовлених безпосередньо в аптеках, та непередбачувані наслідки, що з цього випливають».

Спільнота розділилася на два табори: прихильників фабричних препаратів і людей, які віддавали перевагу лікам із рецептурних відділів, дбайливо зважених і відміряних вручну в спокійному закутку аптеки та за підписом лікаря й фармацевта.

Увесь наступний тиждень доктор Теодоро не міг заспокоїтись, адже він був затятий прихильник традиційного методу виготовлення ліків. «Кому здадуться фармацевти, якщо всі ліки почнуть виготовляти на фабриках? Ми перетворимося на звичайних продавців у власних аптеках». Тиждень поспіль він готувався, щоб висловитися з цього приводу на зібранні.

Від протилежного табору, який відстоював фабричний спосіб виготовлення ліків (і навіть націоналізацію таких підприємств) відповідно до технічного поступу та новітніх технологій, виступив доктор Синвал Коста Ліма, знаний своїми відкриттями у фармакології. Крім нього, дона Флор мала можливість почути чудову промову знаменитого Еміліо Диніса. Хоч той і належав до протилежного табору, неупереджений доктор Теодоро віддав належне ораторському хисту професора Диніса.

— Справжній Демосфен! Прадо Валладерас[64]!

Та не лише ворожий нашому любому Мадурейрі табір вигравав могутнім інтелектом. Чого вартий був хоча б доктор Антіоженес Діас, колишній декан факультету, автор низки книжок, вісімдесятилітній дідусь, який досі знаходив сили затято стверджувати:

— Ліків, виготовлених машиною, в моїй аптеці не продаватимуть!..

Понад двадцять років тому він залишив аптеку синам і навіть носа туди не потикав, сини ж активно закуповували і продавали фабричні ліки, ба більше — давно представляли потужні лабораторії Сан-Паулу. «Старий геть з глузду з’їхав», — казали вони.

Вочевидь, у словах синів була дещиця правди, адже вигляд у старенького таки був знавіснілий, до того ж він весь час безпричинно сміявся. Окрасою цього табору, безперечно, були доктор Арлінду Пессоа і Мело Нобре. Та й про доктора Теодоро не варто забувати — і не лише тому, що він герой цієї скромної хронічки; доктор був дуже компетентний у цьому питанні, про що сам і заявив доні Флор, укотре наголосивши на важливості цього зібрання й нагадавши, яка для неї честь бути присутньою на цих достоту історичних дебатах.

Історичних і вкрай суб’єктивних, адже ні він, ані жоден інший захисник ліків, виготовлених вручну, не відмовлявся продавати в своїх аптеках фабричні препарати. Хіба ж могли вони долати невимовно могутню конкуренцією тих клятих модних засобів? Тож насправді позиція доктора Теодоро була суто теоретична, адже вона жодним чином не відповідала практичним вимогам торгівлі, бо «на жаль, не завжди теорія відповідає практиці, люба Флор, у житті часто виникають суперечності, мотивовані винятково зиском».

Дона Флор не мала бажання розвивати цю тему і полемізувати про суперечність між теорією й практикою, тож могла тільки погодитися з чоловіком, який стверджував, що «саме тому позиція прихильників ліків, виготовлених за рецептами, є ще більш виправдана та похвальна». Насправді їй було байдужісінько до всіх цих суперечок, адже сама вона майже не вживала ліків: дона Флор мала чудове здоров’я, й навряд чи могла би згадати, коли востаннє хворіла (не враховуючи, звісно, безсоння під час вдівства).

Це був справді незабутній вечір, як і обіцяв доктор Теодоро і як стисло писали згодом газети. Так, в одному коротенькому та безбарвному дописі зі скороченими іменами він прочитав: «У дискусії зокрема брали участь доктори Карвальйо, Коста Ліма, Е. Диніс, Мадурейра, Пессоа, Нобре і Триґейрос», автор відзначив лише промову доктора Фредеріку Беккера за «чіткість висловлювання, невичерпну обізнаність і логіку». «Чому журналісти так зневажливо ставляться до вкрай актуальних проблем, просто ігнорують їх? — обурювався доктор Теодоро. — Натомість на висвітлення огидних злочинів, скандальних історій кінозірок із їхніми безкінечними розлученнями відводять цілі шпальти, невже вони не розуміють, як розбещують нашу молодь?»

Розгорнутий звіт засідання й докладний аналіз дебатів опублікував журнал «Фармакологія Бразилії», що виходив у Сан-Паулу (рік видання XII, номер IV, сторінки 179–181). Завдяки фінансовому сприянню великих підприємств стаття відверто захищала їхні інтереси, і все ж журналісти віддали належне «блискучому виступу доктора Мадурейри, нашого безкомпромісного та розумного супротивника, перед яким маємо честь зняти капелюха».

Дона Флор щосили намагалася стежити за дебатами, але, правду кажучи, нічого не могла второпати. Щоб не засмучувати чоловіка, вона уважно слухала промовців, проте їхні тези і висловлювання були поза її розумінням: здавалося, доповідачі говорять якоюсь мертвою мовою.

Її весь час відволікали найнесподіваніші речі: то вона раптом згадувала дотепну історію Марії Антонії й усміхалася під час серйозного виступу доктора Синвала Коста Ліми, то починала думати про Марилду, яка чимраз наполегливіше та нетерплячіше рвалася співати по радіо, піддаючись, як вважав доктор Теодоро, згубному впливу кінозірок. Дівчина геть від рук відбилася, цілком перестала слухатися матір і познайомилася з таким собі Освалдиньйо Мендонсою, який працював на радіо. Натомість дона Марія до Кармо стежила за кожним її кроком, вигадуючи щоразу суворіші покарання й забороняючи без дозволу виходити з дому.

Коли дона Флор схаменулася, біля мікрофона вже стояв доктор Теодоро. Вона спробувала зрозуміти аргументи, якими він намагався збити з пантелику супротивників. Його мужнє обличчя й стримана жестикуляція свідчили про те, що це достойний громадянин і чесна людина, яка гідно виконує свій обов’язок і несе звання доктора фармації (навіть усупереч власним комерційним інтересам).

Що-що, а свої обов’язки доктор Теодоро завжди виконував сумлінно. Напередодні ввечері так само відповідально і старанно він виконував свій подружній обов’язок. Після розмови з Марилдою, яка влаштувала істерику і погрожувала накласти на себе руки, якщо їй не дозволять співати на радіо, дона Флор рознервувалася, тож делікатно натякнула чоловікові, що тільки він здатен її заспокоїти. Саме була середа — ніч імовірних любощів.

Вона відразу ж відчула, що доктор завагався, та якщо вже дружина переступила межі покори та сорому, відступати було нікуди. Відкинувши сумніви, доктор таки вдовольнив її бажання, і з другого разу погамував її жагу.

Лише тепер дона Флор зрозуміла причину нерішучості чоловіка: він хотів відпочити тілом і душею перед завтрашнім боєм на засіданні. Серед такої купи обов’язків доктор Теодоро звик мудро розподіляти свої сили і час.

І все ж він не видавався стомленим і енергійно промовляв із трибуни — чи то латинською, чи то французькою — формули, що звучали для неї достоту по-варварському.

Побачивши, як шанобливо сприймають його колеги, як зосереджено та уважно вслухаються в кожне його речення грецькою чи латинською мовами, дона Флор усвідомила, який поважний у неї чоловік. О, так, кумасі та дона Розилда, безумовно, мали рацію — він не схожий на інших, і вона мусить щиро дякувати Богові за такого чоловіка, справжнього подарунка небес. Окрім того, не варто забувати, як вчасно він з’явився, саме тоді, коли їй украй остогиділо бути самотньою вдовою і вона готова була навіть відчинити двері свого дому перед тим нахабним блідим волоцюгою Принцом, таким собі Едуардом. Господь милував, що до цього не дійшло!

Якби фармацевт не показався за прилавком своєї аптеки в день студентського свята, навряд чи сиділа дона Флор у цій світлій залі, оточена достойниками, які обговорюють інтелектуальні проблеми, а пішла б вона по руках у борделях, зганьблена, знеславлена, втративши свою гідність, своїх друзів, учениць і бозна ще які жахи могли чекати на неї у майбутньому… Від самої такої думки дону Флор наскрізь пройняв дрож, і цього разу в її оплесках докторові Теодоро відчувався не лише ентузіазм, а й вдячність. Цей достойний, шанований чоловік урятував її від неминучої загибелі. Вона повинна пишатися цим.

Повернувшись на своє місце в президії, доктор Теодоро шукав очима дружину, її ніжна усмішка була найкращою нагородою за його блискучий виступ. Дискусія тривала: тепер з трибуни виступав доктор Нобре, його дискурс, безумовно, був вартий уваги, але промовляв так монотонно та невиразно, що здавалося, наче він жує слова.

Дона Флор відчула, як нестерпно наливаються свинцем її повіки. Єдина надія була на доктора Диніса, видатного оратора ще з часів студентства, відомого професора й автора солідного трактату «Galenica digitalis — Communia & stabilisata». Та ні він, ані його наступники за трибуною не спромоглися подолати сонливість дони Флор. Та й не лише її. Розкішний бюст дони Себастьяни розмірено здіймався, ба більше вона навіть солодко посопувала. Дона Рита, хоч і з розплющеними очима, та час до часу все ж покльовувала носом, утім одразу ж, перелякана, прокидалася. Дона Паула спершу героїчно опиралася сну, але згодом таки здалася, схиливши голову чоловікові на плече. Тільки дона Неуза була бадьора та свіжа (якщо не брати до уваги темних кіл під очима), поглянувши на неї, здавалося, ніби й не немає навколо задухи та нудних формул, — вона спостерігала за юнаком, який обережно наливав у склянку воду для промовців. Подумки вона вже називала його «914», сильний препарат проти сифілісу.

Дона Флор задрімала, їй здалося, ніби звіддалік лунає голос її чоловіка. Вона насилу прокинулася і знову побачила на трибуні доктора Теодоро. «Я нічогісінько в цьому не тямлю, коханий, вибач, будь ласка, всі ці формули, вичерпні аргументи мене лише заколисують, повір, не можу з цим нічого вдіяти, я ж звичайна собі жінка, дурна та неосвічена, й усі ці високоінтелектуальні промови точно не для мене». Її розбудили оплески, дона Флор теж заплескала, всміхнулася чоловікові, привітала його повітряним поцілунком. Зібрання закінчилося. Втомлені жінки, відмучивши свій обов’язок, нарешті зійшлися, щоб попрощатися одна з одною.

— Доктор Теодоро виступив блискуче… — зауважила дона Себастьяна (як вона може знати, коли проспала весь його виступ?).

— А як цікаво говорив доктор Еміліо! — повторила чиюсь фразу з попередніх зібрань дона Паула. — А доктор Теодоро просто розумник!

Ідучи вниз по сходах попід руку з чоловіком, дона Флор прошепотіла:

— От бачиш, як високо оцінили колеги твою доповідь? Тебе просто скупали в компліментах. Доповідь сподобалась абсолютно всім і всі в один голос кажуть, як слушно ти висловлювався.

Доктор Теодоро тільки зніяковіло всміхнувся:

— Колеги занадто прихильні до мене… А може, я й справді сказав щось корисне… От ти як гадаєш?

Дона Флор стиснула могутню руку свого вченого чоловіка:

— Ти був просто чудовий! Я, звісно, зрозуміла далеко не все, та мені однак сподобалося. А як же приємно, коли тебе хвалять…

У неї мало не прохопилось: «Я не достойна бути твоєю дружиною, Теодоро», — але фармацевт, який знав грецьку та латину, швидше за все не зрозумів би її.

ЯКЩО ТАЄМНИЧИЙ СВІТ ФАРМАКОЛОГІЇ СТАВ ДЛЯ ДОНИ ФЛОР несподіваним відкриттям, то всесвіт музикантів-аматорів, що вона його пізнала завдяки чоловіковому фаготу, приголомшив і зачудував.

Усі ці поважні та шановані сеньйори з високим суспільним статусом, ученими ступенями, власними фірмами та підприємствами, вся їхня вишукана громада (за винятком простого касира Урбано, який грав на скрипці), всі вони нагадували таємну секту. «Це по-справжньому піднесений всесвіт музики, що його неземні звуки та відтінки мають своїх богів, свої храми, свою паству і свого пророка — натхненного композитора та диригента Аженора Ґомеса», — писав молодий журналіст Флавіо Коста для газети «О ложиста модерно», щедрий власник якої надавав новачкам можливість безкоштовно публікуватися. Репортаж про музикантів-аматорів зайняв усю останню шпальту; у центрі красувалося фото оркестру в повному складі у саду особняка Адріано Піреса, до якого наступного дня після виходу статті завітав сам Насіфе, власник газети. Він мав на меті розповісти про численні труднощі, неминучі для видання такого рівня, як його газета. Навряд чи вони взагалі могли би видаватися, якби не рятівна підтримка людей зі щедрим серцем і товстим гаманцем, не байдужих до долі преси.

Редактор продемонстрував число з репортажем («Це дуже талановитий автор-початківець, одначе його творчість добряче б’є нам по кишені»), тож мільйонер розщедрився, коли побачив себе з віолончеллю серед музикантів аматорського оркестру. Так, це й справді була секта зі своїми зобов’язаннями, звичками, ритуалами та щотижневою радістю: суботнім вечірнім виступом.

Зі світу фармакології, ліків, ступок, шпателів для приготування пігулок, порцелянових шкаликів із кислотами, отрутою, ртуттю та йодом дона Флор мандрувала в чарівний світ трелей і піцикато, паван і гавотів, вабливого звучання віолончелі та гобоя, скрипки та кларнета, флейти і тромбона, ударних інструментів і фагота її чоловіка, під неперевершений акомпанемент рояля маестро Аженора Ґомеса. У світ дони Себастьяни та дони Паули, дони Рити і ненаситної пожирачки сердець Неузи, світ вершків еліти, дружин успішних чоловіків. Банкір Селестино, змушений слухати ці концерти (о, люди уявляють собі життя банкірів як суцільний рай…), раніше і гадки не мав, які вони насправді нудні й утомливі для нього.

— Грають вони, звісно, препаскудно, але кожна забаганка цих маніяків коштує мільйони…

Суботніми вечорами ці високоінтелектуальні чоловіки ставали веселими та безтурботними дітьми, забуваючи про обов’язки та домовленості, клієнтів та ділові угоди, забуваючи геть про все, навіть про своє нестримне бажання якнайшвидше і якнайбільше заробити. Забували вони також і про класову нерівність: багатий комерсант, як рівня, спілкувався з дрібним чиновником префектури, який отримував свою мізерну платню, знаменитий хірург не цурався скромного фармацевта, власник вісьмох магазинів завиграшки знаходив спільну мову з продавцем маленької крамнички.

Елегантні дами, представниці місцевої еліти, радо відчиняли двері своїх домівок перед музикантами та їхніми дружинами, анітрохи не цікавлячись ані суспільним становищем, ані походженням гостей, а привітно приймали всіх, зокрема і Марикоту, яка вперто повторювала, що «ніяка вона вам не дона, а просто сія[65] Марикота, затямте нарешті!»

Окрім того, сія Марикота дуже рідко ходила в гості, адже для цього потрібно мати відповідне вбрання й уміти підтримати світську бесіду з «огидною знаттю», як вона пояснювала своїм сусідкам з вулиці Лапін.

— Ой, та заради Бога, ну і чого я там не бачила? Тільки й патякають про прийоми, звані обіди та вечері і про те, як столи вгиналися від наїдків… А я відразу згадую тутешніх дітлахів, які ніколи нормально не наїдалися… Ото й усі їхні розмови, бо якщо вони не говорять про їжу, то розповідають, хто з ким волочиться борделями. Таке враження, що ці світські сеньйори тільки те й роблять, що напихають пельку та гоцають у ліжку…

Обурена дона Марикота («ніяка я вам не дона, а просто сія Марикота, затямте вже нарешті!») не добирала виразів:

— А погляньте на них… усі в шовку з голови до ніг, такі гонорові… Хай ідуть під три чорти зі своїми витребеньками. Урбано туди ходить лише тому, що життя свого не уявляє без репетицій… Якби моя воля, я б узагалі заборонила йому ходити до цих багатіїв, хіба не можна з таким же успіхом грати в барі сеу Біе, з Мане Сапо та сеу Бебе-е-Коспе, — в розпачі розводила руками сія Марикота. — Ну от що я можу вдіяти?!.. Жаль мені бідолаху…

Вона так часто називала його бідолахою, що це прізвисько прилипло до сеу Урбано, як рідне. Мане Сапо чудово грав на волинці, а сеу Бебе-е-Коспе — на старому акордеоні: обидва вони щонеділі вигравали свої мелодійки, посьорбуючи кашасу в сеу Біе — місці зустрічі вершків із довколишніх завулків. Іноді з ними виступав і сеу Урбано, плач його скрипки зривав шквал аплодисментів, хоча місцева публіка таки віддавала перевагу волинці та акордеону. Сія Марикота, яка нічогісінько в музиці не тямила, щоразу бубоніла, прасуючи перед репетицією єдиний синій чоловіків костюм, що був, ніде правди діти, не так старий як давній.

— Якщо вони вже не можуть без нього обійтися, то нехай хоч послуги прасувальниці оплачують… Біднякові від цього оркестру самі лише збитки, ніякого поживку…

Де вже було Марикоті зрозуміти, що музика забезпечувала її чоловікові душевний спокій, це був його особистий сховок від постійного пиляння дружини, від її нестерпного часникового смороду та гидких бородавок. Щосуботи, на репетиціях, граючи по п’ятому колу відомі композиції й вивчаючи нові, щоб урізноманітнити свій репертуар, Бідолаха Урбано втікав від щоденної метушні й відпочивав у музиці, втім, як і решта іменитих і багатих оркестрантів. Нехай одні були стриманіші, інші брались за інструменти з ентузіазмом, засукавши рукави, — всіх їх об’єднувала спільна внутрішня радість і натхнення, перед якими відступали всі буденні негаразди.

Доктор Венсеслау Вейґа, славетний хірург, уже після перших акордів і першої гальби пива щасливо всміхався, задоволений життям і товариством. Уся тижнева втома від щоденних маніпуляцій з органами, від спілкування з хворими, від постійної боротьби за життя для своїх пацієнтів, іноді боротьби марної й безнадійної, весь отой тягар одразу ж зникав, варто було лише залунати плакучій скрипці. Доктор Піньйо Педрейра розривав ланцюги, що сковували його самотнє серце мізантропа, коли звуки флейти проникали в найвіддаленіші закутки пам’яті, де він назавжди поховав спогади про його перше кохання, про той м’який оксамит очей. Адріано Пірес, обличчя й руки якого були всіяні білими плямами вітиліґо, мільйонер, фінансист, співвласник багатьох банків, директор підприємств, комендатор найсвятішого папи, скромно стояв собі поруч із величезною віолончеллю, що вмить компенсувала йому всі нереалізовані амбіції, жорстокі удари долі, відчайдушну боротьбу з замовниками, конкурентами, службовцями — знали б ви, які ж то злодії! — і коли його пальці торкалися струн, зникали вся метушня, бажання заробити якнайбільше грошей, страх перед злодіями і його такий остогидлий обов’язок жити поруч із ненависною дружиною Імакуладою Тавейрос Пірес. Його вмить сповнювала людяність й емпатія, він привітно всміхався простакуватому касирові, на якого навіть не глянула б ясновельможна дона Імакулада, а той щиро всміхався навзаєм, коли цього, звісно, не бачила сія Марикота.

Як і сія Марикота, дона Імакулада була вкрай рідкісною відвідувачкою таких заходів. І, ясна річ, не через відсутність відповідного вбрання та невміння вести світські розмови. Були в неї свої, зовсім інші причини: їй елементарно бракувало часу, адже, як і в кожної вельможі, графік було розписано по годинах: на плечах Імакулади лежала купа громадських обов’язків. До того ж вона ненавиділа всі ці репетиції й виступи, коли одні й ті ж люди виконували одні й ті ж речі, і так місяць за місяцем, до безконечності, який жах!

А сеу Адріано геть забував про існування дружини, коли не бачив тієї вугруватої напудреної потвори з обвислими зморшкуватими грудьми, з голови до п’ят обвішаної коштовностями, з отим її мерзенним лорнетом. Забував і про двох доньок, невдячних шелихвісток, яких, крім балів і суконь, нічого не цікавило, та й про зятів, непутящих ледацюг, які в житті й палець об палець не вдарили, тільки й знали, що цвиндрити його кревні гроші. Він забував про всі оті мільйони, фінансові махінації, порожніх самозакоханих людей, які його оточували. Торкаючись віолончелі, він про все це забував… Тут вони з сеу Урбано були рівнею, як були рівнею за своєю гидкою сутністю їхні дружини…

Щосуботи, в один і той же час, ці високодостойні кавалери збиралися, щоб віддатися музиці та пиву і залишити всі свої негаразди за дверима. Щоразу вони збиралися в іншому домі й щоразу їх привітно та гостинно зустрічала господиня, пригощаючи смачними наїдками та ситною вечерею. Крім оркестрантів, завжди були присутні одна-дві чиїхось дружини, друзі та шанувальники. «Там кожен знайде собі діло до душі», — як казав сеу Зе Сампайо, повернувшись із такої суботньої репетиції, яку відвідав уперше завдяки наполегливим умовлянням фармацевта. Спершу дона Флор поводилася у тому середовищі трохи манірно та відсторонено, та, зрештою, привітність та гостинність перемогли, і вона засяяла в усій своїй красі.

У тому їхньому світі, світі витонченої інтелектуальної музики — дона Жіза вважала це порівняння недоречним, — у світі високих цінностей і почуттів не було місця матеріальним і соціальним відмінностям, тут усі оркестранти об’єднувались у дружнє мистецьке братство «Сини Орфея». Тут усі охоче називали один одного на прізвиська — Бідолаха Урбано був у їхньому середовищі Геніальним Скрипалем, — а до присутніх там дружин зверталися не інакше, як «люба», «дорога», «квіточко», і високоповажні дами не соромилися попросити в дони Флор кулінарних порад. Щоправда, іноді дона Флор таки почувалася зайвою, та лише тоді, коли починалася розмова на звичні для них світські теми, а вона в цьому нічогісінько не тямила, бо бриджу не любила, не належала до жодного клубу, — а це просто необхідно у вищому світі. Тоді дона Флор шукала очима чоловіка, який грав на фаготі, й усміхалася йому: незрозуміла бесіда анітрохи її не обтяжувала.

Коли доктор Теодоро повідомив, що наступна суботня репетиція відбудеться у них вдома, дона Флор заметушилася: її прийом має бути не гіршим за інші! Вона вже була готова витратити всі гроші на частування й випивку, навіть її заощадження в банку. Доктор Теодоро насилу переконав дружину, що не варто зі шкури пнутися, доводячи багатіям, що і вони можуть прийняти гостей на найвищому рівні!

Доктор Теодоро намагався зменшити розмах бенкету, залишивши в меню лише солодощі, закуски та пиво. А якщо доні Флор так кортить догодити маестро, то нехай приготує мунгунсу, сеу Аженор її просто обожнює.

— Він заслуговує на це… До того ж має для тебе сюрприз… Та ще й який сюрприз!..

Але, незважаючи на протести чоловіка, дона Флор таки влаштувала розкішний прийом і запросила повну хату гостей. Столи вгналися від лакоминок: аракаже і абара, мокека з креветок в банановому листі, кокада, акаса, зацукрований арахіс, фрикадельки з тріски тощо. І це, крім великого казана мунгунси з білої кукурудзи, справжньої їжі богів! Із бару Мендеса на це свято привезли ящики пива, лимонаду, полуничної газованої води та гуарани.

Це був справжній успіх. Дарма, що завітали тільки дві дружини оркестрантів — дона Елена і дона Жилда, — гостей було купа: схвильовані учениці, захоплені сусідки та кумасі (дона Динора потім мало не померла від болю в шлунку).

Оркестр розташувався в кімнаті для занять, де, окрім музик, сіли почесні гості: дон Клементе, дона Жіза, дона Норма, подружжя аргентинців (дона Нансі в елегантній вечірній сукні) та доктор Івес, який за давньою звичкою активно намагався продемонструвати, як він на всьому розуміється, а в музиці й поготів, розповідав про Карузо («оце був голос!») і викладав прописні оперні істини.

Аж ось Аженор Ґомес узяв у руки диригентську паличку і в повітрі ніби зависло якесь очікування: і маестро оголосив усім, що має невеличкий сюрприз для господині дому. Цього вечора, вів далі маестро, у вас є чудова нагода вперше почути мій авторський твір, романс, створений на честь дони Флорипедес Пайва Мадурейри, чарівної дружини нашого колеги, доктора Теодоро Мадурейри. Запала тиша, стихли сміх та розмови.

Маестро мило всміхнувся — для нього це їхнє аматорське братство давно вже перетворилося на другу сім’ю, і він звик дарувати павани та гавоти, вальси та романси кожному, хто мав якусь приємну оказію, велику радість або ж смуток… Чи помирали чиїсь батьки, чи народжувалися діти, чи святкували весілля, як от недавно у фармацевта, щоразу на маестро сходило натхнення, з якого народжувався унікальний твір, здатний потішити, вшанувати або й розрадити.

— «Колискова Флорипедес», — оголосив маестро, — соло на фаготі доктора Теодоро Мадурейри, нашого неперевершеного віртуоза.

Але репетиція — то репетиція, а не концерт і навіть не показовий виступ. Якщо під час виконання інших творів оркестр звучав упевнено та злагоджено, і маестро лише час до часу скеровував мотив, то геть новий, іще не опрацьований твір не достатньо передавав мелодію романсу, його тендітну красу, мов списану з ніжної й світлої вроди дони Флор.

Дону Флор неймовірно розчулила щира присвята маестро і неймовірна відданість чоловіка, який докладав усіх зусиль, щоб не помилитися, ведучи свою партію. Уважно стежачи за нотами, зосереджений і напружений, здавалося, від аж тремтить, піт проступив на чолі, і це не дивно, адже він гордо оспівував свою радість, радість успішного, щасливого та заможного власника аптеки, який має все — улюблену роботу, улюблену музику, а тепер іще й кохану, красиву та достойну дружину. Ось він, той акорд, що його завжди так бракувало, його добра дружина. Дона Флор слухала присвяту, схиливши голову, зворушена і схвильована такою честю.

На превелику радість, настала перерва, маестро наминав мунгунсу, аж за вухами лящало, і навіть попросив іще; решта гостей теж від душі смакували розкішні наїдки, запиваючи все пивом, газованою водою та гуараною, й усе було чудово.

Рондо мелодій

ТИХО І ПЛАВКО БАЛАНСУВАЛА ДОНА ФЛОР МІЖ ЦИМИ СВІТАМИ: світом фармацевтики та музики. Вона знову почала елегантно вбиратися, адже їй не хотілося бути гіршою в тому елітному оточенні, куди привело її нове заміжжя.

За часів її давнього дівоцтва, ще до шлюбу з Гульвісою, коли дона Флор бувала на різних прийомах із матір’ю й сестрою, попри мізерні заробітки їхньої сім’ї, вона завжди була чудово і з винятковим смаком одягнена; навіть найповажніші сеньйори визнавали, що позмагатися з нею в цьому могла хіба що її сестра Розалія.

Але тоді це була геть інша Флор, з іншим способом життя, з іншим колом друзів, іншими потребами, іншими обов’язками. Зараз це були візити хорошого тону: зайти на горнятко чаю до знайомої, принагідно відвідати подругу або ж супроводжувати чоловіка на репетиціях оркестру та зібраннях фармацевтів. І коли дона Флор йшла в своїх світських справах вишукано причепурена, граціозно похитуючи стегнами, кумасі тільки ахали їй навздогін. Після тридцяти дона Флор трішки округлилася, й тепер це була не жінка, а золото, мов налите яблучко:

— Ох і доладна!.. — закусивши губу, шепотів сеу Вівалдо, власник похоронного бюро. — Налилася, округлилася… так і з’їв би… О, цей доктор Сироп має достойну королівську вечерю…

— А він і поводиться з нею, як із королевою, ні в чому не відмовляє, — розповідала дона Динора, яка перша побачила доктора Теодоро в кришталевій кулі, тому вважала за свій обов’язком у всьому його захищати. — Ви тільки погляньте, який красень!

Аж раптом в їхню розмову втрутилась дона Маґнолія, яка тільки нещодавно оселилася на їхній вулиці, та, що цілими днями пантрувала чоловіків зі свого вікна.

— О, я чула, він справжній чоловік… — І від кого це вона таке чула? — Та ні від кого, просто мені досить глянути, відразу все зрозуміло: практика і ще раз практика!

— Та вони взагалі як одне ціле, обоє такі щирі та милосердні… — це була дона Амелія.

— Чи ви хоч раз бачили, щоб люди так вдало одружилися? Вони просто одне для одного створені, шкода тільки, що стільки часу не могли знайтися…

— І треба ото було їй так настраждатися з першим чоловіком, з отим чудовиськом, за якого вона так необачно вийшла…

— Нічого, зате тепер більше цінуватиме доктора Теодоро… Має вже з чим порівняти…

Але дона Флор не збиралася нікого порівнювати, їй просто хотілося жити, жити так, як їй жилося зараз: гідно, тихо та спокійно, без скандалів і зневаги. Чому ж вони досі не дадуть їй спокою? Раніше жаліли, співчували її гіркій долі. Тепер возвеличують її вдалий шлюб, щастя взірцевого подружжя, та чи щиро це все?

Сусіди уважно стежили за кожним кроком дони Флор: обговорювали її вбрання, її знайомства у вищому світі, новий стиль її життя, її візити, прогулянки і навіть майбутні вибори в правління Товариства фармакологів. Особливі розмови плелися навколо аматорського оркестру. Ця пекуча тема посіла чільне місце на порядку денному пліткарів одразу ж після репетиції, що вперше відбулася в домі дони Флор.

Спершу полеміка не заходила далі інтелектуальних суперечок між доктором Івесом — шанувальником опери — та доною Жізою, яка обожнювала класичну музику. Згодом до них долучилася дона Розилда, яка саме гостювала у доньки. Драматичної нотки їхній дискусії додала історія з молоденькою Марилдою, яка витіснила інтелектуальний підтекст, додавши їхній суперечці нових барв, оця одвічна тема батьків і дітей, непорозуміння поколінь і різниці світосприйняття старого і малого (як висловились би сучасні філософи).

Дона Жіза завела гостру суперечку з доктором Івесом, який (за цілковитої підтримки дони Розилди) зараховував до класичної музики вальси, марші та романси. Для дони Жізи класичною була лише безсмертна музика Генделя, Бетговена, Баха, Брамса, Шопена і ще кількох видатних композиторів: симфонії й сонати, величні ноти яких варто було слухати лише в урочистій тиші, у виконанні великих оркестрів, під егідою відомих на весь світ диригентів. Музика для обраних слухачів, здатних осягнути і зрозуміти всю красу почутого. Вона і була тією обраною слухачкою, яка крізь призму свого категоричного бачення вважала все решту ідіотськими дурницями, а не класикою, забавкою для тих, «хто нічого не тямить у справжній класичній музиці». Слід зауважити, що таке її категоричне ставлення аж ніяк не поширювалося на народну музику, що, за словами дони Жізи, була щирим і палким виявом душі народу. Вона цінувала самби, модиньї, ліричні пісеньки та румби; частенько можна було почути, як дона Жіза, перекручуючи мову, з жахливим акцентом наспівує модну самбу. Зате вона не зносила тієї претензійної, невиразної й порожньої музики, створеної, щоб потурати фальшивим потребам міщанства, не здатного осягнути краси натхненних творінь великих композиторів. Сама ж дона Жіза просто не могла байдуже слухати їхні твори в хорошому запису, сидячи в напівтемряві у вітальні своїх німецьких друзів; у такі вечори вона неодмінно отримувала глибоку естетичну та душевну насолоду (а також чудову випивку та нові жарти).

Доктора Івеса неймовірно обурював самовпевнений тон американки. Але ж погляньте, люба вчена сеньйоро, «Риґолетто», «Севільський цирульник», «Паяци», «Ґуарані» нашого безсмертного Карлоса Ґомеса — він, до слова, народився в Кампінасі, прославляв Бразилію за кордоном і всюди зустрічав лише бурхливі оплески, — по-вашому це не мистецтво? Якщо чудові арії у виконанні баритонів, басів і сопрано — не класична музика, то що ж тоді? Може, вони з тієї ж опери, що самби румби, модиньї і танго?

Визнайте, що ви помиляєтеся, люба доно Жізо, бо — повірте — хто-хто, а я таки добре на цьому знаюся (й не лише на цьому). Підвищивши голос, він пафосно запитував: «Скажіть, коли ваша ласка, що може зрівнятися з хорошою оперетою, як от «Весела вдова», «Принцеса доларів» та «Графа Люксембурґа»?

Його безапеляційні заявки були небезпідставні, свій неперевершений музичний смак доктор сформував у студентські роки, коли поїхав з друзями в Ріо і мав неоціненну нагоду збагатитися в цій царині, відвідуючи Муніципальний театр і пройнявшись кількома операми у виконанні неаполітанської трупи. Молодий Івес був засліплений яскравими виставами, вражений музикою і голосами співаків. Так-так, дорога доно Жізо, мені пощастило їх почути не в записах, а зі сцени: і геніального Тито Скіппу, і Ґаллі Курсі, і Хесуса Ґавірію, і блискуче виконання Безанцонні в «Травіаті», «Тосці», «Мадам Баттерфляй» і «Рабі» (як, втім, і нашого Карлоса Ґомеса, люба), я був присутній на кожному фільмі за участі Яна Кєпури, Марти Еґґерт, Нельсона Едді та Джанет Мак-Дональд. Може, й ви, доно Жізо, були удостоєні такої честі?

Доктор Івес ошаленів, він наспівував уривки з найвідоміших арій і навіть продемонстрував кілька балетних кроків. Сперечатися було марно, адже він свято був переконаний, що знавців опери вищого рівня, ніж він, просто не існує…

— І це ви називаєте музикою? — здійняла руки до небес непохитна в своїх переконаннях дона Жіза. — Та музика, а надто класична музика, — це зовсім інше, сеу докторе… Йдеться про справжню, серйозну музику, високе мистецтво… А це, повірте мені, геть інше…

Дона Норма, яку призначили за своєрідного арбітра у цій суперечці, була неупереджена та обрала нейтральну позицію.

— Ну як я можу вас розсудити, коли нічогісінько в цьому не петраю? Я виросла на самбі, маршах і карнавальній музиці, от запитайте мене щось про це — будь ласка, залюбки, а в цьому ж я ні в тин, ні в ворота… Оперу я чула тільки один раз, коли до нас приїжджала трупа Біллоро-Кавальяро, але то було сумне видовище. Навіть оперою не назвеш, якісь кавалки з «Аїди».

— І я там був… — зауважив доктор Івес.

— Я нічого не тямлю в музиці, але залюбки слухаю будь-яку, навіть поминальний дзвін. І по радіо слухаю все, що передають: концерти, опери, про оперети взагалі мовчу, я просто дослівно гину за ними. Єдине, від чого справді в захваті, то це модинья Кайммі. А загалом я в цих справах невибаглива і мені подобається все, навіть коли доктор Теодоро просто розучує щось на своєму фаготі.

Але дона Розилда вважала, що порівнювати музику їхнього аматорського оркестру з недолугим бриньканням якихось вуличних бовдурів було би блюзнірством. Вона не мала нічого проти дони Норми, хороша жінка, доброзичлива, але смаки у неї, м’яко кажучи, простакуваті… Хоча, з іншого боку, дона Жіза викладає тільки тому, що вона американка, і хто його зна чи в себе на батьківщині їй випадало слухати музику рівня «Синів Орфея». Особисто вона, дона Розилда, дуже в цьому сумнівається. На її думку, музиканти аматорського оркестру були просто вершиною, справжнім non plus ultra високого мистецтва…

Дона Флор мовчки слухала дебати, втручаючись лише тоді, коли треба було захистити репетиції аматорського оркестру, які дона Жіза вважала «смертельною нудьгою».

— Доно Жізо, не варто перебільшувати…

— Хіба ж це я перебільшую? Ну от де ви таке бачили, щоб на репетиції запрошували друзів та родичів?

— Вони тут ні до чого, це я вас запросила… А зазвичай до них на репетиції приходять лише ті, кому це подобається. Ось коли буде концерт, я вас запрошу знову і ви самі все побачите…

Але дону Жізу це не переконало:

— Хто його знає, хіба що на концерті… Але, Флор, ти мені, звісно, вибач, та я не вірю, щоб ці дилетанти були спроможні на щось більше…

Але журналісти і музичні критики були про це іншої думки. Кожен виступ оркестру — чи по радіо, чи в музичній школі — зривав бурхливі овації й мав схвальні відгуки в пресі. Один із критиків, Фінеркаес, який стверджував, що народився в родині німецьких музикантів і чудово розуміється на цьому мистецтві, порівнював «Синів Орфея» з найкращими аматорськими оркестрами Європи, «вони не просто грають на рівні, а подекуди навіть перевершують їх». Щойно приїхавши з Мюнхена, Фінеркаес був досить таки стриманий в оцінках, але тропіки його так зачарували, що вся стриманість випарувалася й він більше ніколи не бажав повертатися на батьківщину з її засніженими холодними зимами.

Ще задовго до одруження доктор Теодоро завів альбом, в якому зберігав концертні програмки, позитивні відгуки, статті про оркестр та інші матеріали. Після одруження ці дрібні чоловікові клопоти взяла на себе дона Флор, тепер вона дбайливо плекала колекцію скромної слави доктора Теодоро. Останнім трофеєм колекції стала невеличка замітка про те, що маестро Аженор створив романс на честь дружини Теодоро Мадурейри — справжній шедевр, який оркестр саме розучує, готуючи для концертного виконання. «Коли ж нарешті нам випаде нагода відвідати концерт, що його з таким нетерпінням чекають усі справжні шанувальники музики в Баїї, — концерт неперевершених «Синів Орфея»?» — запитував журналіст. Судячи з усього, в аматорського оркестру було чимало палких прихильників.

Дона Флор і далі уважно стежила за суперечкою про рівень музики оркестрантів, вона так заглибилась у предмет дискусії, що геть забула про проблеми Марилди, хоча вони теж стосувалися музики, співу та заборон. Про останню сварку Марилди та її матері дона Флор дізналася з вуст самої дівчини. А спалахнула вона після того, як за протекцією Освалдиньйо Марилда познайомилася з таким собі Маріо Авґусто, директором юнацької радіостанції «Амараліна», і той пообіцяв взяти її на прослуховування, а якщо їм підійдуть Марилдині вокальні дані, він запевнив, що підпише з нею угоду про участь у щотижневому шоу. На жаль, Освалдиньйо не вдалося влаштувати її краще.

Подальші події випали з поля зору дони Флор. Поринувши з головою у свої справи, вона дедалі менше приділяла уваги Марилді. Тож не дивно, що про шалений успіх дівчини на прослуховуванні вона довідалася тільки після їхньої з матір’ю сварки. Річ у тім, що Маріо Авґусто так зачарував голос Марилди, а надто її краса, що той вирішив підписати з нею контракт на вечірні виступи по суботах. Про високі гонорари, звісно, не йшлося, але ж вона поки що лише дебютантка, тому запропонована сума була цілком виправдана. З чернеткою контракту в руках схвильована Марилда мерщій примчала додому.

Але дона Марія до Кармо пошматувала документ.

— Я тебе виростила і виховала, щоб ти стала порядною жінкою, вийшла заміж. Тому поки житиму, я не…

— Але ж, мамо, ти обіцяла… Ти ж сама сказала, що коли мені виповниться вісімнадцять… — нагадала вона материну обіцянку, коли та вперше почула Марилдин виступ.

— Тобі ще немає вісімнадцяти…

— Але ж ось-ось буде, за якихось три місяці…

— Можеш забути про це, поки живеш зі мною під одним дахом! Нізащо!..

— Під одним дахом… Ну що ж, побачимо…

— Що саме побачимо? Відповідай, будь ласкава.

— Нічого.

Вона шукала дону Флор, цю добру душу, співчутливу порадницю, яка завжди вміла розрадити й утішити лагідним словом. Але сусідки не було вдома, а Марилда не мала сил її чекати, адже наближався вечір, а терпіти далі нестерпну материну тиранію вона не хотіла. Тож утекла з дому.

Зібрала трохи одягу, пару взуття, колекцію «Жорнал де Модиньяс», портрети співаків Франсиско Алвеса та Силвіо Калдаса, запхала все у валізу, поспіхом вибігла з дому, поки дона Марія до Кармо була у ванній, і застрибнула в трамвай.

Вирушила Марилда просто на радіостанцію «Амараліна». Дізнавшись, що дівчина втекла з дому і що вона до того ж іще неповнолітня, схвильований Маріо Авґусто, сповнений раптової відповідальності, негайно зажадав, щоб вона забиралася з його кабінету, адже йому зовсім не хотілося мати через неї неприємності. Марилда вирушила на пошуки Освалдиньйо. Вона оббивала пороги всіх можливих кабінетів, була вже й у торговельній фірмі, звідки він теж незадовго до того пішов. Звідти Марилда поїхала у Нижнє Місто, де в Освалдиньйо була запланована зустріч із його впливовими протекторами Маґальєнсами. Освалдиньйо? З радіо? Та він же щойно пішов назад у студію, знаєте адресу? Марилда знову помчала на вулицю Карлоса Ґомеса: піднялася Пагорбом Ласерда, пройшлася вулицею Чилі, зрізала шлях через площу Кастро Алвеса і нарешті, захекана та мокра від поту, зупинилася біля дверей студії. Освалдиньйо, звісно ж, там не було, але швейцар дозволив їй на нього зачекати і навіть запропонував стілець.

Зморена і перелякана дівчина, яку вже потроху брала злість, просиділа у вестибюлі кілька годин, спостерігаючи, як у неї перед носом туди-сюди проходять відомі артисти і знамениті співаки, як, наприклад, Силвіньйо Ламенья з квіткою в бутоньєрці та величезним перснем на мізинці. Багато хто, дивлячись на неї, відверто дивувався: «Хто ця гарненька дівчина?» Швейцар час від часу всміхався їй, підбадьорюючи та втішаючи:

— Його ще не було, та він точно незабаром прийде. Давно вже мав бути…

Десь близько восьмої вечора, коли вже добряче стемніло, Марилда, ледь не плачучи, тривожно запитала в швейцара, де б то їй випити кави і чогось перехопити. «У буфеті радіо», — відповів швейцар. Там, в оточенні всіх своїх кумирів-співаків у неї звідки й узялись нові сили та натхнення і вона твердо вирішила чекати хоч усе життя, аби тільки здійснилась її мрія стати відомою співачкою.

Повернувшись у вестибюль, Марилда подумала: «Бідна мама, вона вже, мабуть, божеволіє від хвилювання». Та не лише докори сумління мучили бідну дівчину: злість і обурення кипіли в її серці. Уже і зміна її швейцара закінчилась; його напарник заступив до своїх обов’язків, а Освалдиньйо все не приходив, либонь, марно було сподіватися побачити його нині в студії.

— Освалдиньйо, о такій порі? Уже надто пізно, люба… — підтвердив її сумніви новий швейцар.

Було майже пів на дев’яту, коли біля швейцара зупинився якийсь беззубий тип і витріщився на бідолашну Марилду, яка ледь стримувала сльози. Він вирішив розважити засмучену дівчину розповідями про пригоду в «Табарисі», що був неподалік звідти. Коли з його вуст злетіло ім’я Освалдиньйо, вона відразу ж усе зрозуміла: так он де тинявся той пройдисвіт з ранку й до вечора.

— У «Табарисі», а це де?

Тип хтиво посміхався своїм беззубим ротом, і на мить не зводячи з неї своїх нахабних ласих очиць.

— А це недалеко… Я залюбки проведу вас, якщо забажаєте… — беззубий відчув засмак неминучої сварки з істерикою й докорами. Цей Освалдиньйо був карою Божою для всіх місцевих дівчат.

Поки вони перетинали площу, беззубий засипав Марилду запитаннями: а чи бува не дружина вона йому, можливо, наречена, чи просто кохана? Для дружини вона занадто молода, для коханої — занадто серйозна. У дверях кабаре вони зіткнулися з Мірандау, який саме прямував у «Палас». Він неуважно глянув на дівчину і хотів було вже пройти повз неї, але впізнав Марилду і повернувся:

— Марилда! На біса ти тут тиняєшся?

— О, сеу Мірандау, як ви?

Мірандау дуже добре знав беззубого.

— Ти, смердюча потворо, що робиш поруч з цією дівчиною?

— Я? А нічого такого… Вона сама мене попросила…

— Прийти сюди? Не бреши… — розлютився Мірандау.

Але Марилда заступилася за свого беззубого супутника: так і є, вона сама попросила провести її сюди.

— Ти попросила провести тебе в «Табарис»? Жартуєш?

Зрештою, вона все йому розповіла і Мірандау відвів її додому. Нетямлячись з горя, дона Марія до Кармо лементувала і голосно кликала доньку. Біля неї сиділи дона Флор, доктор Теодоро і дона Амелія. Дона Норма та дона Жіза організували й очолили операцію з розшуку і порятунку дівчини. Вони витягли сеу Зе Сампайо з ліжка (він, звісно ж, несамовитів із люті), й ігноруючи його бурхливі протести, потягли за собою по пунктах швидкої допомоги, у поліцію та в морг.

Побачивши дочку, дона Марія до Кармо зі сльозами кинулась обіймати і цілувати сердешну. Плачучи, вони тепло обіймалися й просили одна в одної пробачення. Розгніваний доктор Теодоро демонстративно пішов геть, на відміну від дони Флор він підтримував дону Марію до Кармо в її твердому намірі добряче всипати втікачці.

Захищаючи Марилду, дона Флор намагалася переконати сусідку: її замолоду теж лікували такими методами і, як показує практика, вони геть неефективні. Та й узагалі, чому дона Марія до Кармо так не схвалює доччине покликання?

Та про яке покликання йдеться? Це ж просто дівоча примха! Доктор Теодоро співчував удові, тій дівці треба прописати добрячого прочухана, а потім — тривалу та вичерпну розмову, щоб вправити її мрійливі мізки, щоб вона більше собі такого не дозволяла і ставилася до матері з належною повагою. Доктор Теодоро і дона Флор мало не посварилися, кожен наполягав на своєму — дона Флор рішуче захищала бідолаху Марилду, а доктор Теодоро вважав, що батьківська воля для дітей — то святий закон. Утім, Теодоро вчасно взяв ситуацію під контроль:

— Люба, ти маєш право на власну думку, і я її поважаю, хоч і не поділяю, але в мене на цю ситуацію інакший погляд, і я теж маю слушність, бо мене так виховали і я від своєї думки не відступлюсь. Тому краще не сперечаймося, нехай кожен залишиться при своїй думці, тим більше, що в нас немає дітей. — «І не буде», хотілося додати йому, адже ще до весілля дона Флор зізналася йому, що безплідна.

Ані краплі гіркоти чи образи не промайнуло між ними; знову повернулися до вдови, яка галасувала, що вкоротить собі віку, якщо донька не знайдеться.

Але Марилда знайшлася, й доктор Теодоро пішов, визнаючи свою поразку. Услід за ним пішли дона Амелія й дона Еміна. З матір’ю і донькою зосталася лише дона Флор. Зате предмет суперечки було вичерпано раз і назавжди: Марилда відвоювала собі право стати співачкою. Дона Флор ще трохи побула з ними, та почувши материне благословення, вийшла у вітальню до Мірандау.

— Геть ви забули про мене, куме… Не заходите… Ані ви не навідаєтеся, ні кума з малюком… Чим же це я вас так образила? Ви мені, звісно, вибачте, бо я вас оце запитую, навіть не подякувавши за добро, що ви зробили для дони Марії до Кармо та Марилди. Чому ви сердитеся, куме?

— Це я серджуся? Та про що ви, кумо! Я не навідуюся, бо маю купу справ, як білка в колесі, їй богу…

— Як білка, кажете? Ви мені, куме, звісно, вибачте, але щось мені не віриться…

Мірандау глянув у небесну далечінь прозорої ночі:

— Кумонько, ви ж знаєте, ніхто і ніщо не повинно стояти між чоловіком і дружиною, жодного натяку на спогад, який може внести розбрат у ваші стосунки. Я знаю, кумо, ви щасливі в своєму новому шлюбі, задоволені своїм новим життям, новими знайомими, і повірте, я від щирої душі за вас радію. Бо ви, як ніхто, на це заслуговуєте. А те, що я до вас рідше навідуюся, не означає кінець нашої дружби.

Він мав рацію; дона Флор усміхнулася й наблизилася до кума:

— Можна вас дещо попросити?..

— Ваше бажання для мене закон, кумо…

— Ви ж знаєте, що скоро день Косми і Даміана…

— А я ще недавно казав дружині: «Невже цього року в куми буде каруру?»

— Мене, власне, ваша думка щодо цього цікавить.

— Ось що я вам, кумо, скажу. Неможливо йти одночасно двома шляхами, бо де ви бачили, щоб хтось ішов уперед і водночас повертався? Не ви давали цю обіцянку, а кум. А він, як ми знаємо, з Богом спочиває… — Мірандау на мить змовк. — Якщо і ви так вважаєте, кумо, то заспокойтеся, у цьому немає нічого поганого і ви не образите таким чином жодного святого…

Дона Флор слухала його і водночас була занурена у свої думки.

— Ваша правда, куме, але ж ідеться не лише про святих. Не хочу відступатися від обітниці, ваш кум ставився до цього дуже серйозно. Є речі, що ми їх не маємо права змінювати.

— І що ж ви вирішили?

— Насправді я думала, а що як улаштувати каруру у вашому домі? Га, куме? Я прийду перевідати малюка, принесу все потрібне, приготую каруру та й все, а запросимо тільки Нормінью.

— Як скажете, кумо, якщо ви вважаєте, що так буде краще… Наш дім завжди до ваших послуг. Якби я був упевнений, що матиму гроші, то й сам купив би все необхідне. Але де гарантії, як карта ляже того вечора — виграю я чи програю? Якби ж це можна було передбачити, то я вже давно був би заможним паном. Тому краще ви все принесіть, так надійніше.

Трохи опанувавши себе, повернувся доктор Теодоро. Він уже не раз чув про Мірандау та його численні подвиги в гральних закладах. Чоловіки привіталися.

— Теодоро, познайомся, це мій кум і хороший друг.

— Заходьте до нас якось… — мовив доктор, але це було не запрошення, а так, задля годиться, маленький вияв поваги до друзів дружини.

Коли Мірандау пішов, Марилда з матір’ю обговорили завтрашній візит до еу Маріо Авґусто, щоб остаточно домовитися про умови контракту та дебют юної співачки.

— Ходімо, кохана… — сказав фармацевт.

І хоча було вже доволі пізно, але він узяв свій фагот, щоб стишити збурені емоції й вгамувати розчарування. Дона Флор зручно вмостилась у м’якому кріслі й почала пришивати комірці та манжети на чоловікових сорочках, які він змінював щодня.

Доктор Теодоро щосили намагався витягти зі свого фагота найчистіші звуки, підкорити норовливу складну мелодію, й той процес крок за кроком заспокоював його; і ось він задоволено всміхнувся: зрештою, що йому до того, як дона Марія до Кармо виховує свою неслухняну доньку? Він не був ані моралістом, ані критиком, щоб через усілякі дрібниці сваритися зі своєю коханою дружиною, такою доброю і красивою! І залунав у повітрі останній акорд, забриніла чиста нота, гармонійна та невинна.

Одначе дона Флор таки любила іншу музику: то не були високі творіння Баха та Бетговена, якими захоплювалася дона Жіза в напівтемряві німецької вітальні, це була інша проста і щира музика: народні мелодії й серенади під акомпанемент гітари, кавакіньйо, беримбау та сопілок. Але тепер вона змушена була вчитися любити гобої, тромбони, віолончелі та фагот і навіки забути ту, іншу музику, що забирала її з сьогодення й відносила в далекі глибини пам’яті, де вона блукала заплутаними манівцями та незвіданими роздоріжжями. Під соло фагота вона мусила поховати ту, таку рідну для неї музику, той далекий і такий близький час, те миле серцю й досі не забуте життя.

ДВІ ЖІНКИ, ДВІ ІСТОРІЇ. У МИНУЛОМУ ДОКТОРА ТЕОДОРО домагалися тільки дві жінки. Принаймні про інших дона Флор нічого не знала і готова була дати голову на відсіч, що інших спідниць у житті її чоловіка не було.

Одна з них — столична спокусниця Міртес Роша де Араужо, але на неї чекало розчарування. Втім, ненадовго; не в її стилі було марнувати час на марні нарікання, й вона тільки здивовано знизала плечима.

Міртес була дружиною банківського службовця, якого перевели з Ріо-де-Жанейро в Баїю, забезпечивши йому кращу посаду і вищу зарплатню. Якось у розмові з подругами вона зізналася, що страждає в цій глушині і що їй бракує столичної свободи і можливостей вдатися до такого любого їй адюльтера. Маючи цілу купу вільного часу — дітей у неї не було, якихось особливих обов’язків і поготів, — вона тільки те й робила, що знайомилася з цікавими юнаками і приємно збувала з ними час, аніскілечки не хвилюючись за свою репутацію. А де тут, у Баїї, знайти відповідних чоловіків і якусь затишну місцинку для побачень, як ото її улюблена квартира в дони Фаусти?

Інес Васкес дос Сантос, віддану патріотку Баїї, відверто обурило таке зневажливе ставлення до її рідного міста, наче то було якесь Богом забуте село, де навіть ні з ким чоловіка зрадити. Чому Міртес дозволяє собі так висловлюватися про її Баїю? Баїя не якийсь там ведмежий кут.

О, хто-хто, а Інес знала що каже. Усі ці затишні квартирки для побачень, таємні бунґало, заховані серед високих пальм на безлюдному узбережжі… Та це ж мрія! А юнаки? Та варто лише роззирнутися — он скільки навколо красенів!

Мрійливо закусуючи губки своїми дрібненькими зубами, Інес Васкес дос Сантос поринала в спогади, а їй, повірте, було що згадати! Особливо запав їй у душу один пройдисвіт і гравець, геть пропаща особа, зате як він захищав її честь у бійках: наче справжній мандрівний лицар! Якось велелюбна Інес зізналася подрузі:

— Ось що я тобі скажу, дівчинко, я не знаю чоловіка, який міг би до нього дорівнятися, я й досі відчуваю ніжний дотик його язика в себе на шиї, досі мене гріє його подих, досі бачу той вогник в його очах, коли він брав у мене гроші…

— Ти давала йому гроші? — Міртес завжди мріяла познайомитися зі справжнім альфонсом.

Інес великодушно надала їй вичерпну інформацію про цього чоловіка включно з адресою. Кулінарна школа «Смак і Мистецтво», між Кабеса і площею Другого Липня. Викладачка, його дружина, дуже мила, гарненька жіночка, з довгими рівним волоссям і бронзовою шкірою. Нехай Міртес запишеться до школи, заняття допоможуть згаяти час, а красень неодмінно її помітить.

З неї потім лише детальна розповідь, і може не дякувати. Інес не сумнівалася в неминучому успіху своєї ідеї, адже в цій справі виграють усі, навіть чоловік Міртес, бо з дипломом кулінарної школи вона зможе догоджати йому найвишуканішими смаколиками баїянської кухні. Викладачка в школі бездоганна, справжня майстриня, золоті руки.

А дона Флор ані тоді, ані досі й гадки не мала про ймовірну зраду чоловіка-небіжчика з тією Інес — серйозною худорлявою жінкою.

Втім, якби Міртес не спіткало таке глибоке розчарування, можливо, Флор так ніколи й не дізналась би про той Гульвісин перелюб. Бо що ж: однією більше, однією менше… скільки ж їх було, тих інтрижок, як добре, що тепер дону Флор, дружину солідного, статечного чоловіка, мало обходили такі речі.

Тимчасом Міртес таки розшукала кулінарну школу, щоб негайно записатися на заняття. Дона Флор спробувала вмовити її дочекатися нової групи, оскільки нинішні слухачі вже вчилися готувати каруру, всі вже вміли приготувати ефо та ватапу, не кажучи вже про такі обов’язкові закуски, як амброзія та кокосові кружальця.

Проте Міртес відмовилася чекати, бо дуже вже їй припекло. Придумала історію, що вже зовсім скоро мусить повернутися в Ріо — тут, у Баїї, вона ненадовго, а ще однієї такої нагоди навчитися готувати бодай кілька страв на пальмовій олії більше не випаде, а її чоловік просто обожнює ту олію. Наївна дона Флор пообіцяла навіть дати їй кілька понаднормових уроків, щоб показати принаймні, як робити ватапу та шиншин.

Але готувати вона Міртес так нічого і не навчила: ще ніколи жодна з учениць не покидала її школу так швидко… Не побачивши чоловіка викладачки в перші два дні, на третій вона взялась розпитувати одну з учениць, і та повідомила їй, що доктор у час занять зазвичай буває в аптеці. «Доктор? В аптеці?» Колоритно змалювавши інтимні подвиги славетного баїянця, Інес і словом не обмовилася, що той робить у вільний від любовних походеньок час.

За дивним збігом обставин доктор Теодоро того дня раптом зайшов додому по якісь документи. Тисячу разів вибачившись, він урочисто і поважно пройшов повз учениць.

— Хто це? — запитала Міртес.

— Доктор Теодоро, чоловік дони Флор. У такий час його майже неможливо застати вдома, аж ось він тут, власною персоною…

— Оце викладаччин чоловік? Оцей-о?

— Атож, а ви думали чий?

Ще разів зо тридцять вибачившись перед ученицями, господар дому повернувся в аптеку. Міртес хитнула головою, по плечах розсипалося її платинове (за останньою модою) волосся; або Інес звар’ювала, або щось сталося. Напевно, викладачці набридли чоловікові зради, й вона його прогнала, або ж він сам утік від неї з іншою. Хай там як, а теперішній чоловік дони Флор, цей, на думку Міртес, нечулий зануда, — геть не схожий на того, кого змалювала їй Інес. Він не звернув уваги на її довге волосся: пройшов, немов її тут і не було. Цьому огидному ідіотові навіть чоловіком бути не пасує, судячи з усього, він із тих сентиментальних невдах, які за зраду мститимуться класично: з пістолетом і ножем.

Більше в школі її не бачили, вона навіть не пояснила причини свого рішення, не поговорила з викладачкою. До їжі Міртес була геть байдужа (її головне бажання — бути худою, зберігаючи образ жінки-вамп).

Згодом вона таки розпитала про того ефемерного коханця Інес і зрозуміла, що він помер, а викладачка вдруге вийшла заміж за якогось недолугого сліпака. О, він таки сліпородий, бо не міг би так байдужо пройти повз її сяйливу красу та сріблясте волосся.

Про цей фарс доні Флор докладно розповіла її подруга Енеїде, яка приятелювала з Інес Васкес дос Сантос іще зі студентських років; дійшла до неї й патетична фраза Міртес Роші де Араужо:

— Мало не переспала з небіжчиком, уявляєте?.. Ще цього мені бракувало!..

Зринула з її вуст і така фраза, мовляв, вона собі пальці обпікала об сковорідку дони Флор, навчаючись смажити креветки, а все заради чого? щоб познайомитися з отим недолугим доктором Теодоро, «тим нудним убозтвом»? Сміх та й годі!

Натомість дона Маґнолія, одвічна віконна чатівниця, ота вульгарна дешева кокетка, сприймала докторову надмірну серйозність як таку собі лакоминку, принадну особливість, що вирізняла його з натовпу. Ця яскрава шанувальниця чоловічої краси ненавиділа монотонність; серед розмаїття кольору шкіри, віку та зовнішнього вигляду її, мов магнітом притягувало все непересічне та цікаве. І якщо Міртес притягували простакуваті й легковажні молодики, то Маґнолія не обмежувала себе строгими канонами. Сьогодні їй подобалися шатени, завтра блондини, а післязавтра імпульсивного юнака змінював урівноважений п’ятдесятирічний чоловік. Кому смакуватимуть страви завжди з однією й тією ж приправою? Дона Маґнолія належала до класичних еклектиків.

Щонайменше чотири рази на день «цей достойний сорокарічний чоловік» (як казала про нього чарівна кришталева куля дони Динори) йшов з дому в аптеку і назад — повз її вікна, де дона Маґнолія сиділа в пеньюарі, що ледь прикривав її тугі звабливі груди. Відколи вона заступила на свої віконні чати, хлопчаки із найближчої гімназії Іпіранґа змінили звичний маршрут, щоб хоч упівока глянути, а як пощастить, то й помилуватися розкішним станом дони Маґнолії. І вона була вельми прихильна до своїх маленьких шанувальників: вони видавались їй дуже милими у гімназійних одностроях, коли тупцяли один поперед одного під її вікнами, а найменші навіть навшпиньки ставали, щоб краще розгледіти, а потім помріяти, як би вони оте все пестили. «Нехай потроху вчаться грішити», — повчально прорікала дона Маґнолія, ще нижче нагинаючись, щоб краще було видно її налиті соком перса.

Зітхали гімназисти, зітхали навколишні ремісники, касири, які насилу спромагалися рахувати гроші, торгові представники, молодики — такі, як Роке з багетної майстерні, старі — як Алфреду, який торгував образками з ликами святих. Не лише свої, приходили також здалеку — з Се, з Жікітаї, з Ітапажипе, Тороро, Матати, таке собі паломництво охочих споглянути дивовижні, такі знані в усіх-усюдах перса. Навіть сліпий жебрак, який переходив о третій годині розпечену сонцем вулицю, раптом зупинився:

— О, це воістину манна небесна для бідного сліпця…

Дивовижне видиво, ця достоту манна небесна, так його зачарувало, що, попри загрозу викриття, він зняв свої затемнені окуляри і витріщився на ті неоціненні дари Господні, що належали місцевому поліціанту. Якби той поліцейський тут-таки схопив облудника і кинув за ґрати, навіть тоді комедіант не пошкодував би про свій вчинок.

І лише доктор Теодоро, в своєму незмінно білому костюмі та при краватці, не звертав щонайменшої уваги на принади дони Маґнолії. Він лише ґречно схиляв голову і ввічливо знімав капелюх, вітаючись із нею, але всі зусилля красуні спокусити цього незворушного телепня, зруйнувати ту незламну подружню вірність, що так обурювала дону Маґнолію, проходили повз нього. Він єдиний, оцей смаглявий красень і, безсумнівно, справжній чоловік, лише він був цілком байдужий до її скарбів: ані натяку на захват, радість, екстаз, бодай на банальну цікавість не було в його очах. А це вже занадто! Як їй витримати таку обурливу бездушність до своєї чарівної персони?

Та він просто однолюб, запевняла дона Динора, яка багато знала про особисте життя доктора. Він не з тих, хто зраджуватиме рідну дружину, якщо не зраджував навіть Тавінью Манемоленсію, жінку легкої поведінки. Проте дона Маґнолія не покидала надії, переконана у своїй винятковій чарівності:

— Запам’ятайте собі, люба моя хіромантко, ба навіть зарубайте собі на носі, чи принаймні запишіть десь: чоловіків-однолюбів не існує, ми ж обидві чудово це розуміємо. От перепитайте в своєї кришталевої кулі, і якщо вона не бреше, то ви побачите там нашого любого доктора в домі побачень у ліжку в обіймах вашої покірної слуги Маґнолії Фатими дас Навес.

Байдуже було докторові до млосної паволоки на сусідчиних очах, до м’якого воркотіння у відповідь на його привітання, до налитих грудей, що виднілися з-під мереживного пеньюару. Дона Маґнолія лукаво усміхнулася: нічого, у запасі є ще одна чарівна зброя, і вона негайно її застосує, бережись, Теодоре, Маґнолія йде в наступ.

І ось одного спекотного вечора, коли нерухоме застояне повітря марило ніжністю легкого бризу, приємною знемогою і колисковою, дона Маґнолія переступила поріг аптеки з коробкою ампул у руках. Це була ще одна спроба спокусити святого Антонія. Легка сукенка геть не приховувала того, чим так щедро обдарувала дону Маґнолію природа.

— Докторе, чи могли б ви зробити мені укол?

Доктор Теодоро саме порався з чимось у лабораторії; у накрохмаленому білосніжному халаті він видавався ще вищим і поважнішим, справжній учений. З милою усмішкою вона простягнула йому коробку.

— Секундочку… — мовив доктор, кладучи коробку на стіл.

Дона Маґнолія не зводила з нього очей, чимдалі дужче захоплюючись цим красенем. Чудової статури, сильний, мужній та ще й відповідного віку. Вона зітхнула. Доктор поглянув на сусідку:

— У вас щось болить?

— Ах, сеу доктор!.. — і вона всміхнулася, натякаючи, що саме він і є причина її зітхань.

— Уколи? — уважно вивчав він приклеєний до коробки рецепт. — Гм… Комплекс вітамінів… для підтримки рівноваги… ох, ці новітні засоби… Якої саме рівноваги, сеньйоро? — люб’язно всміхнувся, бо вважав усі ці пусті впорскування марною тратою грошей і часу.

— Душевної рівноваги, сеу доктор. Я стала така до всього чутлива, ви навіть не уявляєте…

Доктор Теодоро пінцетом вийняв з окропу голку й обережно втягнув рідину в шприц, спокійний і зосереджений, він уважно стежив за послідовністю дій. Над столом був напис, що чітко окреслював його життєве кредо і ставлення до життя: «Для кожної речі своє місце та кожна річ на своєму місці». Дона Маґнолія, прочитавши це, відразу ж здогадалася, про що йдеться, і лукаво глянула на доктора: солідний, упевнений у собі чоловік!

Зануривши ватку в спирт, він підняв шприц угору:

— Засукайте рукав…

Дона Маґнолія млосно і загадково заперечила:

— Ой, не в руку, докторе…

Він засмикнув фіранку, вона задерла спідницю і перед очима доктора Теодоро постав іще один скарб дони Маґнолії — розкішніший та вагоміший, аніж той, що вона так старанно виставляла на загальний огляд.

Як увійшла голка у її скарб, дона Маґнолія навіть не відчула — у доктора була легка й натренована рука. Лише приємна прохолода ватки, змоченої у спирті. Краплина спирту скотилася по сідниці, і дона Маґнолія знову зітхнула.

Знову доктор Теодоро не втямив причини її зітхань і перепитав:

— Що у вас болить?

Грайливо підтримуючи поділ спідниці, натякаючи на свої стегна, дона Маґнолія подивилась йому просто у вічі:

— Невже ви й досі нічого не зрозуміли?

Але доктор Теодоро справді нічого не розумів:

— Що саме я повинен розуміти?

Дона Маґнолія вже починала казитися, вона опустила поділ і процідила крізь зуби:

— Ви, мабуть, і справді сліпий, якщо нічого не помічаєте…

Оті її напіврозтулені вуста, застигле обличчя й засклілий погляд наштовхнули доктора Теодоро на думку, що перед ним божевільна. Дона Маґнолія геть розгубилася від такої несосвітенної тупості:

— То ви й справді такий тюхтій, як про вас кажуть!

— Даруйте, сеньйоро…

Вона грайливо торкнулася щоки світила фармакології й стишено, голосом, сповненим знемоги, випалила:

— Невже ви не бачите, дурню, що я у вас вляпалась по самі вуха і світу божого через це не бачу? Невже це так важко помітити?

Дона Маґнолія кинулась до аптекаря, щоб схопити його в обійми. Навіть маленька дитина зрозуміла б її наміри: її пухкенькі вуста, паволока в очах… Але доктор лише відсахнувся й суворо промовив:

— Ідіть!

— О, мій любий мулате!

— Забирайтеся геть! — ухилився він від її жадібних обіймів і зажерливого рота; порушувати своїх принципів він не мов жодного наміру. — Геть звідси!

Величний у своїй невідступності, зі шприцом у руках, у білому халаті, обурений доктор був схожий на статую, якби його ще на якийсь постамент поставити, вийшов би чудовий монумент — символ тріумфу моралі над пороком. Принижена і ображена дона Маґнолія не відчувала ні найменшого каяття за скоєне, її гнівливий погляд паленів люттю та бажанням помсти.

— Хамула! Кастрат нещасний! Та ти мені за все заплатиш, старий виродку! — І вона вискочила з аптеки, мов ошпарена.

Сердешна дона Маґнолія — такої зневаги та байдужості вона ще зроду не зазнавала, а тут іще й відплатити не вийшло, бо через непередбачувані обставини її план помсти спіткало ганебне фіаско. Обурена та ображена (ішлося ж про її честь!), вона поскаржилася своєму чоловікові — таємному агентові, — мовляв «той смердючий козел аптекар» геть з глузду з’їхав з його безсоромними пропозиціями, непристойними натяками і запрошеннями помилуватися місяцем на березі океану. Зухвальця варто провчити, він заслуговує добрячого прочухана, за таку срамоту його й за ґрати не завадить кинути, ненадовго, звісно, і лінійкою по пальцях надавати, щоб навчився поважати чужих дружин!

А досі вона про все це мовчала, бо поглянь на його дружину, така хороша, шкода її засмучувати. Але сьогодні той негідник перейшов усі межі… Вона ж просто зайшла в аптеку зробити укол, а той цинік своїми мацаками до її грудей поліз, тож вона мусила тікати…

Агент мовчки й уважно слухав дружину, і дона Маґнолія, добре його знаючи, бачила, як чоловікове обличчя перекошується і з кожним її словом на ньому чимраз дужче проступає пекельна лють, отже, ніч за ґратами фармацевту гарантована.

Того ж вечора поліціант не поділив зі своїм колегою якихось кілька лотерейних мільрейсів. Після запальної суперечки з ляпасами і стусанами чоловік дони Маґнолії обізвав колегу шахраєм, натомість почув таке, що змусило його остовпіти: «Нехай краще я буду шахраєм, аніж таким сліпим рогоносцем, як ти, любий друже». На підтвердження своїх слів колега перерахував недавні пригоди дони Маґнолії, а наостанок повідомив, що п’ятеро їхніх колег, не рахуючи інспектора, по черзі оздоблювали рогами голову її нетямущого чоловіка. Якби агентові спало на думку на кожен свій ріг почепити по лампочці, то можна було б освітити півміста, якщо не більше. Тому коли він і не шахрай, однак сповна ганьбить їхню поліцію. Після цього знову пішла стусанина.

Гідно захистивши у бійці свою честь, агент помирився з колегою, від якого — а також іще від кількох товаришів — отримав вичерпну інформацію. Чи він чув про Мессаліну? Не чув? Ні, не повія, була одна така в античні часи… Так от, порівняно з доною Маґнолією ота Мессаліна — достоту непорочна діва…

Озвірілий агент заприсягнувся провчити невірну, сиплячи погрозами, які дуже нагадували погрози дони Маґнолії фармацевту:

— Ох ти ж курва паскудна! Ти мені за це заплатиш!

Він, не перебиваючи, скептично вислухав усі вигадані скарги дони Маґнолії, а потім натовк їй писок, відлушпарив по цнотливих персах, ухопив за горлянку і зажадав відвертих зізнань.

Духопелив він її досвідчено і натхненно — як справжній знавець своєї справи, тому дона Маґнолія зізналась і в тому, що було, і чого не було, про всі давні та недавні випадки, які жодного стосунку до поліції не мали, про її залицяння, інтриги, блуд, а під кінець — усю правду про випадок із доктором Теодоро. Останнє ще й деталями присмачила: отакенне здоровидло, а ні на що не здатне, з ним щось точно не так, бо вперше оце трапився чоловік, який не припав до її смаковитих сідниць, ото вже так одоробало.

Тимчасом під вікнами вже стовбичив натовп роззяв, приваблених криками, лайкою та звуками духопелів, що лунали з помешкання поліцейського. Кумасі були на боці агента, адже та хвойда Маґнолія давно вже заробила на таку припарку, шкода лише, що так пізно її дістала. Гімназистів аж мороз дер по спинах від кожного удару по її ніжному, спокусливому, соковитому тілу, яке так часто їм снилося. Щоночі ця праведна самаритянка юнацьких душ, ця жриця кохання молодечих думок звивалася в екстазі, пестила спраглі тіла чи не в сорока ліжках одночасно, вірна і віддана кожному з них.

Дона Флор і дона Норма пішли в дім до поліцейського, щоб припинити той рейвах, решта сусідів не наважилися зв’язуватися з агентом.

— Сеу Тьяґо, та що ж це ви робите? Чи ви хочете її в труну звести? Годі вже… — благала дона Норма.

— О, саме в труні їй і місце, сучарі паскудній… — крикнув агент, добряче при цьому телехнувши дружину.

— Біднесенька… А ви справжнє чудовисько!.. — вигукнула дона Флор, схиляючись над Маґнолією.

— Біднесенька? — поліцейський аж скипів від такої несправедливості. — А бажаєте знати, що ця «біднесенька» вигадала про вашого чоловіка?

— Про мого чоловіка?

— О, вона казала мені, що доктор домагався її сьогодні в аптеці, ба навіть намагався зґвалтувати! А коли я її взяв, цю шльондру, за зябра, то вона хутенько зізналася, що все це вигадала, щоб я помстився за її начебто сплюндровану честь, мовляв, вона ледве врятувалася, така праведна і безгрішна. Та з’ясувалося, що це доктор безгрішний і праведний, бо ця бахурка чіплялася до нього, а він встояв… це так, мовчу вже про інші її перемоги на цьому фронті…

Він похнюпився й мовив похмуро:

— А знаєте, як мене сьогодні називали колеги? «Стидовисько поліції»…

Того вечора, збираючись у кіно, дона Флор чепурилася перед дзеркалом і грайливо запитала чоловіка:

— То он воно що, пане докторе, з’ясувалося, ви чіпляєтесь до пацієнток, які, бідолашні, приходять до вас на уколи… Сьогодні он ледь не зґвалтували дону Маґнолію…

Він боязко глянув на дружину й одразу зрозумів, що вона кепкує з нього, бо аж ніяк не могла поставитися до цієї історії серйозно. Хоч як дона Флор намагалась пройнятися вдячністю за чоловікову вірність, в її уяві весь час поставала картина: серйозного доктора Теодоро зі шприцом у руках намагається поцілувати цицькаста дона Маґнолія. У порядності свого чоловіка дона Флор ані на мить не сумнівалась, авжеж, це ж її Теодоро — уважний і делікатний, але хоч як старалась, уся ця ситуація видавалася їй більше кумедною, ніж героїчною.

— Та вона взагалі не сповна розуму!.. Невже думала, що я здатен осквернити свою аптеку зґвалтуванням?

— У цьому разі, любий, про насильство не йшлося, адже вона сама прийшла себе пропонувати…

Він стишив голос — ніколи не перестане соромитися розмовляти з дружиною на такі теми…

— Хіба можу дивитися на інших, якщо у мене є ти, люба?

На всьому світі не було вірнішого та поряднішого чоловіка, ніж її Теодоро; дона Флор пригорнулась до нього і вуста їхні злилися в ніжному легкому поцілунку.

— Дякую тобі, Теодоро, про тебе я можу сказати те саме.

На вулицях, біля під’їздів будинків, за аперитивом у барі Мендеса — всюди чоловіки обговорювали вчинки, наміри та мотиви знаної хвойди; дона Маґнолія, сховавшись у батьків, брала сольові ванни, а таємний агент заливався кашасою.

Сеу Вівалдо, власник похоронного бюро, відразу поставив питання руба: доктор Теодоро імпотент чи ні? І не лише тому, що про це заявила та розпусниця Маґнолія, будьмо відверті, хіба що євнух здатен стриматися перед принадами тієї потіпахи. Тож хто його знає, як воно там у нього, у того Теодоро. Мойзес Алвес, какаовий плантатор, завзято став на захист фармацевта.

— Ні на що не здатний євнух? Яка несосвітенна дурниця! Просто він серйозний і відповідальний чоловік; чи ти хотів, щоб він вдув отій мандрьосі просто в аптеці, на столі з ліками?

Але сеу Вівалдо не сприйняв це за аргумент, він був доволі скептично, ба навіть критично налаштований:

— Не поласувати такою кралею! Та хоч би й в аптеці… хоч би де… Та якби вона прийшла до мене на все готова у «Квітучий рай», то я виграв би її в першій-ліпшій труні…

Зрештою всі одностайно вирішили: імпотент він чи ні, але точно прогадав, прогнавши її, краще було призначити побачення:

— Отак Бог і дає горіхи беззубому…

Відлуння цих палких дискусій, підігрітих пивом і кашасою, дійшли і до вух дони Флор, як дійшли до неї і дифірамби подруг і сусідок.

— О, якби всі чоловіки були такі, ми б і горя не знали…

Дона Флор, відчувши нотки єхидства в їхніх похвалах, образилася за свого чоловіка і сказала Марії Антонії, своїй колишній учениці й знаній пліткарці, яка навідалася до неї, щоб позловтішатися:

— Якщо ви так прагнете переконатися в тому, що він справжній чоловік, прошу, приходьте, він дуже швидко вам це доведе…

— Та невже? — розсміялася Марія Антонія, втішена таким жартом.

Дона Флор теж засміялася. Хоч її ці насмішки обурювали, та історія з доною Маґнолією й надалі здавалась їй дуже кумедною.

Якось уранці, кілька днів потому, до неї завітала Діонісія Ошоссі зі своїм товстеньким малюком, щоб хрещена його благословила. Останнім часом вона приходила вкрай рідко, і цього разу поділилася з кумою своїми негараздами: її чоловік має коханку. Їздячи повсюди своєю вантажівкою, він був зупинився на ніч у Жоазейро і сплутався там із якоюсь дівкою. Діонісія подалась до спокусниці після того, як отримала анонімний лист; зчинила там страшенний галас і пригрозила прогнати зрадника геть. Але, звісно ж, це були тільки слова, бо що ж то за чоловік, який не стрибає в гречку? Проте все це дуже засмучувало її, Діонісія аж схудла і лише тепер потроху почала заспокоюватися: чоловік не лише порвав з тією жінкою стосунки, а й узагалі перестав ночувати в Жоазейро.

Дона Флор розраяла куму: ех, певно, кожна з нас у своєму житті рано чи пізно страждає від таких речей… От хоча б і вона сама, далеко йти не треба, дізналася про зраду, яка до глибини люблячого серця вибила її з колії.

— Невже і доктор туди ж? Навіть він? От бачите, кожнісінька жінка не уникне цього…

— Хто? Теодоро? Ні, я засмутилася геть не через нього, кумо Діонісіє, мій Теодоро — це виняток, який підтверджує правило… Він надзвичайно порядна людина, за нього я головою ручаюсь…

Несподівано для себе дона Флор мало не зізналася Діонісії, що історія з доною Маґнолією засмутила її набагато менше, ніж давній зв’язок Інес Васкес дос Сантос із Гульвісою, про який вона допіру дізналася. Варто було доні Флор подумати про Міртес, як в уяві поставала та худа лицемірка Інес, ота підла облуда, та мерзенна лярва!

МАЙЖЕ ПІВРОКУ ТРИВАЛИ РЕПЕТИЦІЇ, АЖ ПОКИ МАЕСТРО НАРЕШТІ визнав виконання романсу бездоганним і готовий був віддати на суд публіки твір, до якого він ставився удвічі вимогливіше, ніж до інших, адже присвятив його доброму серцю і красі дони Флор: «Колискова Флорипедес» стала його улюбленим дітищем.

Кожного суботнього вечора, незалежно від погоди, байдуже в кого вдома, оркестр збирався на репетицію свого майбутнього концерту в Піреса.

Дякувати Богові, останні місяці були спокійні, без усіляких ексцесів та інцидентів, за винятком хіба що дебюту Марилди «в ефірі радіо «Амараліна» — наймолодшої та найпопулярнішої станції», — цією подією перейнявся увесь квартал. Сусідів проймала така гордість за дебютантку, вони так хвилювалися й раділи разом із нею, що, здавалося, це особистий дебют кожного з них.

Цього важливого для всієї вулиці дня, під незмінним керівництвом дони Норми, галаслива юрба попрямувала під вікна станції «Амараліне». На подарунок Марилді сусіди зібрали солідну суму і через сеу Самуеля-Ювеліра — хоч він продавав не лише коштовності, а все на світі: тканини, парфуми, меблі і навіть не гребував контрабандою — придбали їй чудовий годинник, сучасний та оригінальний, та ще й із гарантією на півроку. «Швейцарський, з сімнадцятьма рубінами і майже задурно», — стверджував сеу Самуель, натякаючи, що це спеціальна ціна для його улюбленої постійної клієнтки дони Норми.

Трохи згодом, сеу Сампайо, якому дружина, не втримавшись, похвалилася подарунком, заявив, що старий шахрай вкотре обвів навколо пальця довірливу дону Норму, зрештою, як робив це вже двадцять років поспіль і робитиме, аж доки когось із них винесуть ногами вперед:

— І якщо ти помиратимеш перша, то на передсмертному ложі він тобі встигне втелющити контрабандні святі дари як для своєї улюбленої постійної клієнтки, за винятково вигідною ціною…

Поруч зі швейцарськими той годинник, звісно, й поруч не лежав, і оздоблювали його далеко не рубіни. Його було зібрано в Сан-Паулу, втім, це ще не означає, що він неякісний. «Досить уже так зневажливо ставитися до вітчизняного виробництва, нічим воно від закордонного не відрізняється», — патріотично підсумував сеу Зе Сампайо.

Як і варто було сподіватися, у дони Марії до Кармо стався нервовий зрив, коли вона побачила доньку перед мікрофоном і диктор оголосив, що «голос у неї ніжнішій, ніж у тропічної пташки». На очах дони Флор теж забриніла сльоза: до Марилди вона ставилась, як до доньки, з правдивою материнською ніжністю та й добряче доклала рук, щоб відстояти її право співати отак перед мікрофоном, — навіть із доктором Теодоро вперше в житті мало не посварилася через неї. Своїм успіхом Марилда завдячувала всім сусідам, але насамперед і найбільше доні Флор. Щоб достойно привітати Марилду, дона Флор напекла всіляких ласощів і віднесла їх до неї додому, де з нагоди цього знаменного дня накрили святковий стіл і навіть відкоркували пляшку шампанського (подарунок Освалдиньйо) на честь дівчини. Дебют молодої співачки тепло прийняли слухачі, хоча не обійшлось і без критики.

Окрім почину молодої зірки, спокійний плин тодішніх днів порушила хіба що поїздка дони Жізи до Сполучених Штатів, щодо якої виникло багато пліток та балачок. Навіть дона Динора, яка завжди знала все наперед, не змогла передбачити, що в Нью-Йорку помре такий собі пан Шелбі, залишивши весь свій спадок доні Жізі. Ким був той містер і чому він заповів усі свої статки викладачці англійської мови, яка вже стільки років жила в Бразилії? Вивідати все з першоджерела не випало нагоди, оскільки поїхала вона, нікого не попередивши і ні з ким не попрощавшись.

Надзвичайно суперечливі чутки крутилися навколо померлого та його багатство. Дехто припускав, що той містер Шелбі — колишній чоловік дони Жізи, а може, просто її давнє кохання. Варіантів було безліч, однак усі сходилися в одному: доні Жізі перепав шалений, вочевидь, мільйонний спадок, та ще й не в якихось там мільрейсах, а в справжнісіньких американських доларах.

Але всі ці чутки вмить розвіялися, коли дона Норма отримала авіапоштою конверт, який, перш ніж відкривати, ретельно огледіла, дивуючись із чудернацьких іноземних марок і такого рідного, впевненого та чіткого почерку дони Жізи, з якого відразу можна було зрозуміти, що він належить високоосвіченій людині.

У листі дона Жіза писала, що незабаром повернеться в Баїю, про те, що поклала квіти на могилу двоюрідного брата («Ага, нехай комусь іншому розказує! Ніякий то не брат, а її чоловік чи принаймні коханець!» — шепотілися по закутках кумоньки і знавці її особистого життя — в барі за чаркою кашаси), інші справи також вдалось залагодити. Вона справді дістала спадок як єдина родичка, але той спадок зводився до старого автомобіля, особистих речей небіжчика і кількох акцій нафтових компаній Близького Сходу. Дона Жіза все це продала, та виручених коштів їй заледве вистачить, щоб оплатити витрати на поїздку. А ще від двоюрідного брата їй залишилася породиста чистокровна такса Монсеньйор, з якою вона зовсім скоро прогулюватиметься вулицями Баїї, і саме зараз вона морочиться з паперами для її вивозу до Бразилії.

За останні півроку лише ці дві події, мабуть, могли конкурувати з хронікою життя дони Флор і двох її чоловіків. Решта її часу спливала серед репетицій, зборів Товариства фармакологів, занять у її школі, відвідин друзів та родичів, походів у кіно та любощів по середах і суботах.

Поклавши руку на серце, порівняно з її колишнім запалом дона Флор чимраз рідше відвідувала репетиції, та якщо вже там бувала, то не нудилася демонстративно і напоказ, як робили це деякі дружини оркестрантів. Вона була вірною подругою своєму чоловікові, поділяла його захоплення та вподобання, та час до часу таки дозволяла собі пропустити репетицію, адже, відверто кажучи, віднайти спокій і насолоду в монотонному повторенні мелодії здатні лише по-справжньому закохані у музику люди.

Рідше стала вона бувати і на зборах Товариства фармакологів, де захищали дисертації і дебатували на різні теми. Навіщо робити щось усупереч власному бажанню? Щоб увесь вечір ловити окунів, силуватись зосередитися на доповіді, вникнути в тему, а під кінець таки закуняти? Доні Флор не вдалось подолати сон навіть того вечора, коли доктор Теодоро захищав свою суперечливу дисертацію про барбітурати («Застосування органічних засобів замість хімічних препаратів у лікуванні безсоння»), до того ж це був не просто собі захист, йшлося про докторову репутацію. Дискусія тривала до глупої ночі, й коли схвильований і щасливий чоловік узяв її за лікоть, дона Флор, щойно прокинувшись від оплесків, замалим не попросила в нього пробачення за те, що спала, немов від кінської дози тих його органічних барбітуратів…

— Любий… — тільки й спромоглась мовити вона.

Проте доктор Теодоро перебував у такій ейфорії, що навіть не звернув уваги на її червоні очі та заспане обличчя.

— Дякую, люба. Це для мене справжня перемога!

Він раз і назавжди поставив крапку в цій історії з хімічними снодійними, виконавши свій обов’язок громадянина та фармацевта, хоча продовжував продавати ці небезпечні отрути, отримуючи непоганий прибуток, оскільки снодійні саме були в моді. Адже освічений та совісний фармацевт був також і власником прибуткової аптеки, тому сумління через продаж ліків його не гризло, адже совість вченого була чиста й аптека не бідувала.

Та найважливішою подією, про яку писали в газетах, обговорювали у найвищих колах, що стала справжнім раєм для швейних ательє та магазинів модного одягу, без сумніву, став концерт аматорського оркестру «Сини Орфея» в особняку Тавейри Піреса, який віртуозно вигравав на віолончелі.

Забракне слів належно описати всю велич і красу того свята музики та мистецтва. Якщо хтось раптом зацікавиться модними тенденціями того сезону, захоче дізнатися про тодішні елегантні вбрання й розкішну красу жінок, хай не полінується погортати підшивки тогочасних газет, а надто газету поета Тавареса, і звернути особливу увагу на репортаж геніального Силвіньйо Ламеньї, істинного знавця цієї тонкої сфери світського життя. А власне про концерт прихильники творчості оркестрантів можуть довідатися, ознайомившись зі статтями критиків Фінеркаеса та Жозе Педрейри або ж дописом Еліо Басти, неперевершеного розумаки і на всі руки мастака, який, окрім свого фортепіано, полюбляв вправлятися в красному письменстві. Дона Розилда в своєму Назаре старанно вирізала для колекції кожен допис, кожну статтю, сповнену дифірамбів її зятеві та його «неперевершеному виконанню такого непростого соло романсу Аженора Ґомеса, що стало достоту перлиною концерту» (Кокейжо, «Умілі акорди концерту», газета Баїї).

Того вечора дона Флор була на сьомому небі від щастя, адже піднялась на найвищий щабель суспільства, а Силвіньйо назвав її «винятковою окрасою цього заходу, яку паризький кравець оздобив неперевершеною сукнею з moiré fauve[66], що затьмарила цього вечора вбрання багатьох дам». На цьому концерті справді зібралися добірні вершки баїянського суспільства: політичні діячі, фінансисти, інтелігенція, архієпископ, начальник поліції, а між них затесалися також витончені сноби, які не оминули нагоди покопирсатися в кишенях багатих родичів, зокрема зятя шановного господаря дому.

З сусідніх із площею Другого липня вулиць запрошення отримали лише сеу Зе Сампайо, колега Піреса по Комерційному клубу, та його давній приятель по коледжу. Але Зе Сампайо відмовився туди піти.

— Та заради Бога, дайте мені спокій, у мене так селезінка розболілась, а ви всі щось від мене хочете… Іди сама, Норміньє, якщо, звісно, маєш бажання…

Безперечно, дона Норма пішла і пішла не сама, а з доною Флор і доктором. («Як, скажіть на Бога, можна було знехтувати таким запрошенням? Це хіба що мій чоловіченько міг утнути, цей набурмосений дикун і відлюдник!»)

Коменьадор Перес сказав доні Імакуладі:

— Цього разу я найдужче хочу, щоб вечір вдався якнайкраще… І докладу до цього всіх зусиль…

Так воно й сталося. Тут варто віддати належне доні Імакуладі, адже попри свій далеко не янгольський характер, улаштовувати прийоми вона вміла, як ніхто. Запросила архітектора Жилбербета Шавеса (він обійшовся достоту на вагу золота), який надав послуги з оформлення саду, де гратиме оркестр.

— Ви про гроші не думайте, мені потрібен ідеальний, довершений сад, з аркою, різними саджанцями… тому робіть усе, що для цього буде потрібно, — наголосив зазвичай скупий комендатор, який жодної копійки марно не витратив би, та коли потрібно було розпустити хвіст, — грошей не рахував.

А маестрові Шавесу тільки цього і треба було, він полюбляв розгулятися. На свою роботу він витратив шалені гроші, зате і результат був приголомшливий: сад вийшов достоту казковий, а невеличкий амфітеатр вражав сміливістю архітектурного задуму, якого Баїя ще зроду не бачила: «Жилбербет (зауважте: саме Жилбербет, а не Жилберто і навіть не Жилберт, як називають його деякі невігласи) вклав у цей витвір увесь свій ультрамодерний талант» (ще одна і, певна річ, не остання цитата чудового Силвіньйо).

Дона Флор, увійшовши в сад, аж заціпеніла від захвату, а дона Норма тільки й спромоглася видихнути:

— Оце так!..

Господарі зустрічали гостей: дона Імакулада в спеціально замовленій з Європи сукні, з лорнетом у руках, комендатор у смокінгу та накрохмаленій сорочці з твердим комірцем. Побачивши доктора Теодоро з його золотим фаготом, на його обличчі засяяла щаслива усмішка.

— Дорогий Теодоро! Я з нетерпінням чекаю, коли ми нарешті зіграємо…

Дона Імакулада простягала кінчики пальців для поцілунку чоловікам і для легкого рукостискання з жінками так пихато, наче гості прийшли просити в неї благословення.

— Але ж вона й страшна! — шепнула дона Норма, щойно побачила її з лорнетом у руках.

— Вигляд у неї, правду кажучи… Але ти не уявляєш, хто вона… Це почесний президент Місіонерського товариства в Африці й Азії. Якось доктор Теодоро отримав від неї лист із проханням надати матеріальну підтримку тамтешнім католицьким місіям.

Незабаром прийшов Бідолашний Урбано в новісінькому смокінгу, щойно з ательє (за кошт комендатора, звісно, не міг же він залишити оркестр без скрипаля в такий урочистий вечір, бо той не мав що вдягнути). Бідолашний вийшов з дому під акомпанемент дошкульних кпин дружини, тож усе, що йому зараз хотілося, це сховатися за деревами і щонайменше показуватися на очі гостям. Доктор Теодоро провів Урбано в амфітеатр, де вони залишили свої інструменти.

Концерт мав початися о пів на дев’яту, втім, уже було близько десятої, коли маестрові Аженору Ґомесу нарешті вдалося зібрати всіх оркестрантів і розпочати програму.

Але гості не поспішали припиняти своїх невимушених балачок за келихами в залі та в саду, тож комендатору довелося взяти в руки мікрофон і, стримуючи гнів, серйозним тоном закликати всіх до уваги:

— Шановні гості, концерт ось-ось розпочнеться, попрошу вас поквапитися…

Ніхто не міг не послухатися, бо заклик звучав радше як наказ, аніж запрошення. Гамір потроху вщухав, кавалери і дами розсілися на свої місця, та багато хто й далі стояв, чекаючи вдалої нагоди непомітно загубитися. Це була виняткова, добірна та напрочуд елітна публіка: з відвертих декольте дам усіма барвами вилискували коштовності, кавалери красувались у смокінгах, а маестро — у неперевершеному фраку. Дона Флор і дона Норма сіли в першому ряду, недалеко від дони Імакулади й архієпископа-примаса, який, коли вірити чуткам, уже зовсім скоро мав прийняти кардинальський сан.

У маестро Аженора Ґомеса калатало серце («та я вже ті концерти мав, як горіхи лущити, а тут знову переминаюся з ноги на ногу, мов уперше… і так щоразу»). Він зосередився й таки змахнув своєю диригентською паличкою.

Першу частину концерту публіка слухала уважно і часто аплодувала. Штивно і велично прозвучав марш Шуберта, заплакала чарівна скрипка доктора Венсеслау Вейґи мелодією Дрдли, зірвавши шквал овацій і захоплені вигуки деяких шанувальників, зокрема доктора Ітазила Бенісіо, «теж відповідального лікаря та знаного артиста» (Силвіньйо). Щасливий маестро Ґомес вдоволено витирав краплі поту з чола.

У перерві гості, мов з голодного краю, кинулися до вишуканих закусок, де вперше в житті дона Норма та дона Флор скуштували кав’яр.

Дона Флор багато чула про кав’яр — особливо про те, що грам його на вагу золота — і він їй сподобався, хоча й був не зовсім звичний на смак. Дона Норма, навпаки, скривилась і, сміючись, зауважила, що їй більше смакує шампанське (вона вже випила аж два келихи):

— О, в цьому напої й гірчинка, і цікавинка, і ще якась солодкава біда…

Дона Флор раптом згадала Гульвісу, свого першого чоловіка-небіжчика, коли той саме повернувся з Ріо. Він вихвалявся, що куштував там славнозвісний кав’яр і на запитання, чи він йому сподобався, відповів:

— На смак, мов потка… Дуже сподобався!

Дона Норма пирснула, шампанське робило свою таємну справу: покійний був трохи божевільний, але завжди веселий і дотепний, а вже як щось бовкне… «Дівчинко моя, а небіжчик добре знав, що каже…»

З’явився доктор Теодоро попід руку з Бідолашним Урбано, якого він силоміць тягнув до столу, дона Флор поклала йому на тарілку різноманітних закусок, не забувши про кав’яр.

На другу частину концерту зібрати гостей було не так уже й легко. Бо коли справжні шанувальники музики вже сіли на свої місця, виявилося, що їх значно менше, ніж охочих набити черево. Та комендатор дав знак починати, маестро змахнув паличкою й оркестр заграв «Просту сповідь».

Після чарівної композиції Френсіса Томе настала кульмінація концерту: соло на віолончелі у виконанні комендатора Адріано Піреса.

Ось тут запанувала справжня тиша: навіть у буфеті та на кухні слуги затамували подих, а офіціанти припинили подавати напої аж до кінця номера. Дона Імакулада особисто розпорядилася, щоб, коли гратиме господар, і муха не пролетіла.

А комендатор Адріано Пірес, цей скупий, черствий мільйонер, забувши про все на світі, поринув у музику, ставши раптом звичайнісіньким чоловіком.

Щойно його віолончель затихла, навколо залунали безкінечні оплески; сеу Адріано, вказуючи на маестро та оркестрантів, вдячно вклонявся. Звідусіль лунало «браво!» та «біс!» і не лише цінувальники, а й звичайні гості щиро бажали поринути знову в це неперевершене звучання віолончелі. Шаленіли всі, а особливо старався біржовий спекулянт Аліріо де Алмейда, який у музиці петрав, як свиня у перці, зате його бізнес цілком був у руках комендатора.

Як згодом влучно зауважив Бідолашний Урбано, номер комендатора слід було ставити останнім, бо після нього більшість запрошених розсипалися по залах, щоб випити й поспілкуватися. Дехто не наважився встати і вийти, тому слухали решту виступів геть неуважно або зовсім байдуже, з нетерпінням чекаючи завершення. Час до часу хтось таки набирався сміливості й, перепрошуючи, прямував до столів з їжею і напоями.

Утім «Сини Орфея» зовсім не помічали цих дрібних втеч, продовжуючи грати так само натхненно. Шанувальників музики засмучували ці раптові дезертирства та постійні перешіптування. Дона Норма зі своїм «тсс» обернулась, щоб угамувати нечем, саме в той момент, коли доктор Теодоро, віддано дивлячись на дружину, розпочав своє соло на фаготі. Дона Імакулада, яка теж уважно стежила за виступом, теж обернулась і загрозливо глянула крізь свій лорнет на тих невгамовних. Цього було досить, щоб запанувала гробова тиша і ніхто не наважився більше встати й піти.

Солодке звучання фагота розлилося садом, формуючи ореол любові над чорнокосою доною Флор.

А дона Флор, млосно стуливши повіки, слухала романс і думала, як же багато дав їй цей добрий чоловік. Ось вона сидить там, де й не мріяла опинитися, — у саду найаристократичнішого дому Баїї біля його преосвященства архієпископа-примаса в пурпурової мантії, оздобленій горностаєм.

Стільки їй дав цей Теодоро: спокій, упевненість, оточив порядком та комфортом, представив високоповажному суспільству. А зараз ось видобуває з вузьких глибин фагота ніжні звуки: так звучить його кохання, його відданість. Хіба можна бажати кращого чоловіка?

Коли вибухнули оплески, дона Норма помітила, як по щоці в подруги скотилася сльоза. «Сльози щастя» радо всміхнулася добра сусідка, яка теж пишалася успіхом доктора:

— Блискуче виконання…

Навіть сама дона Імакулада зволила обдарувати дону Флор похвалою:

— Ваш чоловік дуже вдало виступив…

Щойно стихли останні звуки попурі з «Веселої вдови», останнього номеру концерту, і у великій приймальній залі почалися танці. Але в саду слухачі й досі вітали диригента та оркестрантів. Дона Флор забула витерти сльозу, і доктор Теодоро, побачивши, як зворушило її виконання, зрозумів, що ось вона, справжня винагорода за довгих півроку репетицій.

Із дому прийшли по Еліо Баста, який весь вечір був уповноважений грати на роялі самби та фокстроти, танго та болеро. Доктор Теодоро, з фаготом у руках, запропонував уже йти — було вже далеко за північ, — але дона Норма випрохала ще п’ять хвилиночок, щоб перехилити останній келих шампанського: «Обожнюю шампанське!»

Вона випила два і в таксі весело сміялася, сама не знаючи з чого. А дона Флор сиділа, стиснувши чоловікову долоню. Вони обговорювали вечір, свято і концерт зокрема, і зійшлися на тому, що все було на найвищому рівні, столи вгиналися від наїдків та напоїв і було очевидно, що комендатор вгатив у все це купу грошей.

— Але ж погодьтеся, це вже було аж занадто… — сказав доктор. — Навіть ікру подавати, ще й справжню, російську…

Добряче захмеліла від шампанського дона Норма по-змовницькому підморгнула подрузі:

— Докторе, а вам кав’яр сподобався?

— Ну… я чув, що це божественний делікатес, але покуштував його сьогодні вперше, не втрачати ж такої нагоди, бо коли ще випаде… Але чесно зізнаюся, доно Нормо, я так і не розсмакував як слід… Якийсь дивний у нього присмак…

— Справді? І на що ж вам схожий той присмак?

Розслаблена дона Норма лукаво дивилась на нього, а дона Флор лише схилила голову, щоб приховати знічену усмішку. Доктор Теодоро думав, із чим би то порівняти смак кав’яру, але йому так нічого й не спало на думку.

— Правду кажучи, не можу пригадати нічого, що мало би схожий смак. Але між нами кажучи, і поки нас ніхто не чує, — смак достоту огидний, скажу я вам!

— Огидний, кажете, — розплилася в усмішці дона Норма. — Я такої самої думки, але дехто вважає його смачним, правда ж, Флор?

Але дона Флор у відповідь не всміхнулася, лише глянула на подругу якось аж засмучено і трохи схвильовано. Міцно стиснувши руку чоловіка, вона тихенько сказала:

— Ти так гарно грав, любий, мені дуже сподобався романс.

— Краще не вмію… Я всього лиш аматор.

А навіщо вміти краще? Та й хто я така, щоб від тебе, любий, вимагати кращого? Що від мене отримав ти і що поклала на чашу подружніх терезів я, аби врівноважити твій внесок, такий незрівнянний та безмежний? Як жити, коли тобі присвячує романси й оточує турботою освічений достойний і вірний чоловік, а ти натомість не можеш запропонувати нічогісінько, бо ти звичайна, проста, не поцілована Богом, не обдарована і не освічена. Я така маленька для твоїх висот, Теодоро…

Тільки і провів їх поглядом Бідолаха Урбано, який чекав на трамвайній зупинці зі скрипкою і пакунком запашних гостинців для сії Марикоти.

ПОВАЖНИЙ ПРОФЕСОР ЕПАМІНОНДАС СОУЗА ПІНТО полюбляв афоризми, що, на його думку, передавали прадавню мудрість й одвічні істини.

«Щастя не має історії, а щасливе життя не оспівують у романсах», — відповів він, коли Шимбо, цей впливовий Гульвісин родич, запитав його про дону Флор, якої не бачив від того пам’ятного Карнавалу («і скільки це вже років минуло, два, три?»)

— Вона знову вийшла заміж і тепер щаслива… Вже майже рік, як Флор поєднала свою долю з доктором Теодоро Мадурейрою…

— І що з нею ще сталося за цей час?

— Та хіба ж я знаю… — і щоб не проґавити такої нагоди, додав: — Як справедливо казали мудрі люди: щастя не має історії…

Стріляний птах Шимбо підсумував:

— Так і є… Бо варто чомусь статися, то від пересудів не сховаєшся… От розкажу я вам історію… Слухайте…

І він почав виливати другові душу: уявіть собі, у такому поважному віці він сплутався з дев’ятнадцятирічною дівицею — ні не цнотливою, та все одно… Один негідник замакітрив дівчині голову казками про шлюб, зірвав з неї віночок ще й залишив у ній своє сім’я, та й втік, а бідолашний щиросердий Шимбо прихистив нещасну… І от результат, мій любий професоре: дівчина з животом, а відповідає за неї — він…

Професор Епамінондас Соуза Пінто з його зразковим і бездоганним життям не міг дати пораду і належно втішити цього розумного чоловіка, тому жодних слів, окрім як привітати його з тією «випадковою вагітністю», на думку йому не спало.

Та й ми не знайдемо слів розради для цього кабальєро, ба більше, нам навіть бракує місця та й часу, щоб докладніше розібратись у цій ситуації, єдине, що ми можемо, це підпасувати цю подію під нашу хроніку: щастя дони Флор і доктора Теодоро бігло спокійним плином і таки справді не траплялося нічого, про що можна розповісти в цій і без того затяжній історії, яку не варто обтяжувати зайвими деталями їхніх спокійних буднів.

Сама ж дона Флор у листах до сестри Розалії через рік після весілля писала, що в її житті нічого значущого і цікавого не відбувається.

Тож вона заповнювала сторінки новинами від родичів і сусідів (яких за стільки років Розалія вже добре знала на імена). Розповідала про тітку Літу, яка й далі хворіла, про дядька Порту, який був непідвладний часові. Про дону Розилду, яка майже безвилазно сидить зараз у Назаре, бідолашна Селеста! Про численні успіхи Марилди, зірки радіо, яка от-от має записати свою першу платівку. Про кумедний випадок, що стався з доною Нормою («О, то треба знати її особисто, ту Нормінью»): у вівторок її запросили прийти на хрестини, призначені на суботу, а вона відмовилася, «у суботу мене вже запросили на похорон». «Норміньє, сьогодні ж лише вівторок, як ти знаєш, що в суботу когось ховатимуть?» Ну а як інакше… хтось неодмінно помре з п’ятниці на суботу, щоб за вихідні можна було організувати пишні похорони. Дона Жіза привезла з Нью-Йорка собаку, знаєш, оту таку довжелезну «як ковбаска», а для неї, дони Флор, — красиву брошку. «Уявляєш, Розаліє, ця божевільна американка подарувала Теодоро сорочку, розмальовану голими жінками, де доктор, а де така сорочка?.. Він, звісно, ввічливо подякував і не розгнівався, але я відразу ж сховала ту сорочку глибоко в білизняну шафу, від гріха подалі, але ж дона Жіза і справді хотіла зробити йому приємне». А от сердешна дона Динора хворіє й не виходить із дому, а уяви собі, як це для неї, «мало того, що ревматизм допікає, то ще й про все дізнається остання, та ще й через треті руки». Усе, що дона Динора може зараз робити, це ворожити на картах, а оскільки сама вона явно не щаслива, то пророкує всім самі негаразди. Уявляєш, навіть їй, доні Флор, вона заявила «ще жодне щастя не тривало вічно», світ іще не бачив такої чорноротої!

Оце, власне, й усе, немає більше про що ще розповідати: «все, як завжди, отак життя минає, а навколо нічого не відбувається». Теодоро планував викупити будинок, в якому вони живуть, але один зі співвласників аптеки вирішив продати свою частку і переїхати в Ріо. Тоді Теодоро порадився з нею: «У що, на твою думку, доцільніше та мудріше вкласти капітал: у дім чи в аптеку?» Й одразу ж пояснив, що, викупивши частку аптеки, він автоматично стане мажоритарним компаньйоном, ну а будинок вони неодмінно придбають за першої ж нагоди. У господаря немає іншого виходу, бо оренда просто сміховинна.

Насправді доктор давно вже для себе вирішив, як йому вчинити, і якщо й запитав поради у дони Флор, то просто задля годиться; «Час минає, а доктор анітрохи не змінюється, він і далі такий делікатний та ввічливий, порядний та вихований, і так з дня у день. Я вже знаю його, як облупленого, і можу впевнено сказати, як він поведеться в тому чи тому разі, не складно передбачити кожен його крок, кожне слово, бо сьогодні він точнісінько такий, як учора».

Отаке було життя дони Флор, пологе та спокійне; у цьому сповільненому та незмінному ритмі ніщо не турбувало її й не порушувало ритму однакових днів, тому як вона могла інакше поставитися до передбачень прикутої до ліжка ворожки, яка любила пророкувати майбутнє дужче, ніж комендатор Адріано Пірес свою віолончель?

Ба більше, дона Флор і не заперечувала, якби в її життя втрутилась якась подія й порушила монотонність щасливих днів. «Воно ж, сестро, гріх Бога гнівити, нарікаючи на одноманітність після всього, що мені випало пережити з першим чоловіком, але від незмінності втомлюєшся ще більше, навіть якщо то щаслива незмінність. От мені всі заздрять, а я дуже часто сумую, сама не втямлю чому… Отакий жахливий характер у твоєї сестроньки, така вона невдячна і не вміє належно цінувати те, що даровано їй долею, то, може, на спокійне життя і хорошого чоловіка вона просто не заслуговує».

Якось у неділю дона Флор пішла на службу до церкви св. Терези, де проповідь читав дон Клементе («Господи, чому в людському серці не панує мир та злагода?»), і після служби вона зазирнула до ризниці, щоб запросити священика на святкування першої річниці їхнього шлюбу з доктором Теодоро. Про якесь гучне свято не йшлося: просто з такої чудової нагоди зберуться близькі друзі за чаркою лікеру, а заодно відсвяткують і призначення аптекаря на посаду другого скарбника в новому правлінні баїянського Товариства фармакологів.

— Я залюбки прийду привітати вас із річницею такого щасливого та зразкового шлюбу, благословенного Господом…

Дона Флор пішла, а падре, в душі якого роїлись сумніви щодо користі власної проповіді, радісно всміхнувся: ось вона, та праведна душа, чиє серце не знає тривог, ось хто задоволений життям сповна і допоможе йому позбутися похмурих думок.

На півдорозі до виходу дона Флор затрималася в коридорі перед екстравагантною композицією, де свята Клара так дивно поєднувалася з вирізьбленим із дерева ангелом, що його цинічний і щирий вираз обличчя так нагадав їй колись легковажного Гульвісу.

Сердешна свята, навіть її чесноти похитнулися перед зухвалим поглядом спокусника, вона готова була віддати свою честь, своє життя, своє гарантоване спасіння, готова була змінити рай на пекло, бо чого варті рай і життя без пекла?

Перед цією дивною скульптурою дона Флор простояла досить довго, а храм, цей корабель із каменю та вапна, здійнявши вітрила, плив по хмарах, тонучи в небесній блакиті.

ДОНА ФЛОР ДОКЛАЛА ВСІХ ЗУСИЛЬ, ЩОБ ЇХНЄ НЕВЕЛИЧКЕ СВЯТО ВДАЛОСЯ НА СЛАВУ, адже вшановували перший рік спільного «щасливого життя двох споріднених душ», як вишукано і влучно зауважив доктор Силвіо Феррейра, генеральний секретар баїянського Товариства фармакологів, піднявши келих за «високоповажного другого скарбника і його шановну дружину дону Флор, подружжя, яке є зразком гідного та вірного життя».

Донові Клементе дона Флор сказала, що це будуть скромні посиденьки в колі близьких друзів, та ледь переступивши поріг, падре побачив, що дім повний ущерть. Авторитет доктора Теодоро і симпатія, з якою всі ставилися до дони Флор, зібрали на це інтимне святкування геть різних людей: були там керівники Товариства фармацевтів, учасники аматорського оркестру, торговці, учениці кулінарної школи «Смак і Мистецтво», а також давні друзі господині — заможна дона Маґа Патерностро і доктор Луїсе Енріке. Навіть не привітавши подружжя, дон Клементе поквапився обійняти цього «поважного вченого», щойно удостоєного премії за «Історію Баїї», «твір, що має не лише наукову, а й художню цінність» (див. статтю Жунота Силвейри «Книги і автори» в газеті «А Тарде»).

Після промови доктора Феррейри, сповненої яскравих стилістичний фігур, доктор Венсеслау Вейґа виконав дві арії на скрипці. Йому аплодували, як і молодій співачці Марилді Рамосандраде, «співочій тропічній пташці», хоча її неземному співу і бракувало належного акомпанементу, лише Освалдиньйо стиха відбивав ритм на барабані.

На цьому імпровізованому концерті доктор Теодоро виконав на своєму фаготі національний гімн, зірвавши шквал захоплених оплесків.

Гості закушували, випивали і весело та невимушено спілкувалися. У вітальні влаштувалися чоловіки, в іншій кімнаті — жінки, незважаючи на обурені протести дони Жізи, яка вважала такий гендерний поділ «феодалізмом і мусульманством». Лише вона і ще якихось дві-три жіночки пішли проти системи, ризикнувши приєднати до чоловічого товариства, де пили пиво і травили анекдоти, за що їх і засудила дона Динора, яку досі мучив ревматизм, що, втім, не заважало їй на всіх нападати.

— Та Марія Антонія така лярва… Поперлася до чоловіків, щоб слухати оте їхнє паскудство… Ще й потягла за собою дону Алісу та дону Мізету… Про американку я краще промовчу… Погляньте, як ота безсоромниця витягає шию, щоб краще чути…

Зате дона Неуза Маседо і К° поводилася на диво стримано і чемно. Скромно сидячи з жінками, вона уважно і вельми серйозно слухала сімдесятилітнього Раміро, сина аргентинців, власників керамічної фабрики. Якби не вона, юнакові не було б з ким і словом перемовитись, адже вся молодь обступила Марилду, благаючи її наспівати якусь самбу, вальс або ж танго, натомість йому кортіло потеревенити про свою улюблену риболовлю:

— «Та що там казати, от учора я зловив отакенну червону рибу, а як зважив — п’ять кілограм, уявляєте?»

— О! — захоплено вигукнула дона Неуза. — Невже аж п’ять? Оце так! А що ви ще впіймали? — Вона думала, яке б його прізвисько дати відважному рибалці. Мабуть, «Риб’ячий жир», і в її очах спалахнув вогник.

Тим часом аргентинець, батько юнака, який прийшов на свято з дружиною і сином, зіштовхнувся в дверях із сеу Вівалдо, власником бюро ритуальних послуг «Квітучий рай». Вони обидва привітали господарів, і повертаючись до чоловічого залу, сеу Бернабо завів свою звичну розмову. Він відзначив, що в дони Флор елегантна сукня, через яку кусає лікті кожна дама на цьому заході.

— Ніщо не прикрашає жінку так, як достаток… — підсумував Гектор Бернабо. — Погляньте лише, яка вона витончена і чарівна господиня, ця дона Флор…

Сеу Вівалдо окинув її довгим поглядом, а він, до слова, дуже полюбляв споглядати витончені лінії налитого жіночого тіла.

— Правду кажучи, елегантності та грації їй ніколи не бракувало, хоча красунею її назвати не можна було. Але ваша правда, тепер вона розцвіла і стала ще привабливіша, і я думаю, достаток тут ні до чого… Це все через вік, любий друже, а дона Флор зараз на самому піку своєї привабливості. Я ніколи не розумів тих, кому подобаються юні незайманки, вони ж не йдуть у жодне порівняння з дорослою жінкою, яка вся скипає соками, аж та сукня на ній розходиться…

— Ви тільки погляньте на ці очі!.. — підтримав аргентинець, теж, вочевидь, цінитель жіночої краси…

А погляд, що так легко здатен поцілити в серце, був спрямований кудись у далечінь, здавалося, дона Флор ширяє зараз у якихось солодких мріях. О, сеу Вівалдо чимало би заплатив, щоб прочитати думки та мрії дони Флор, які щодня надихають фармацевта, і хотілося знати, про що вона так лірично замислилась зараз. Вона ходила з кімнати в кімнату, привітно спілкувалася з гостями, як і годиться господині дому, але робила це якось автоматично.

Сеу Вівалдо поклав руку на плече аргентинця: ой не гроші роблять жінку красивою, сеу Бернабо, ой не гроші, а ніжне ставлення й душевний спокій, ось секрети жіночого щастя. Цей відчужений погляд, це звабливе погойдування стегнами свідчать про те, що дона Флор щаслива.

Але дуже дивний був вираз її обличчя… І коли ж це він уже бачив цей відсторонений погляд, немов занурений у глибини серця? Сеу Вівалдо щосили намагався відтворити в пам’яті той момент, і ось він: такою задуманою вона була біля труни Гульвіси. З таким же відсутнім виглядом вона тоді приймала співчуття, як сьогодні приймає привітання, тоді не було гірких сліз, а зараз немає радісних усмішок, а вона все одно десь далеко і з нею лише самотність. Красу дони Флор, зрозумів раптом сеу Вівалдо, не виміряєш звичними мірками, адже вона особлива: особлива краса особливої жінки.

Жінки обговорювали теперішнє подружнє життя дони Флор. Мало хто з дружин фармакологів та оркестрантів знали про її невдалий перший шлюб і зрадливого чоловіка.

Зате для кумась і сусідок найцікавіше було порівнювати обох чоловіків дони Флор. О, це була їхня улюблена розвага: ні пікантні анекдоти, що їх можна було почути в чоловічому колі (а ті безсоромні, як от Марія Антонія, ще й реготали), ні пісні та романси у виконанні Марилди, якою так пишалися дона Норма, дона Марія до Кармо, дона Амелія й захоплювались юнаки, які оточили молоду співачку і вже по вуха втріскалися в неї, о, ніщо не могло зрівнятися з улюбленими словесними віражами кумась.

Отже, любі подруги, хто ще не знає, перший шлюб дони Флор був справжнім пеклом. Тільки маючи таке вдале порівняння, можна сповна оцінити щастя її другого шлюбу, тільки на такому контрасті можна побачити, якою великою помилкою було її перше заміжжя; та яка там помилка, це була справжня напасть, катастрофа! А скільки цій сердешній довелося пережити через те чудовисько, через того диявола: мало того, що то був послідущий гультяй, гравець та розпусник, то він навіть руку на неї підіймав, можете собі уявити?

— Який жах! — дона Себастьяна схопилася за серце і її повні груди сколихнулися.

Як же настраждалася та бідолашна дона Флор! Так страждати може тільки віддана дружина, принижена гіркотою буття, їй доводилося працювати, щоб утримувати дім та ще й оплачувати борги чоловіка, який усі гроші пускав на азартні ігри — такий ось мав ниций потяг, що влітав у копієчку. Тож зараз вона щаслива, а скільки горя їй довелося пережити!

Дона Флор слухає всі ці теревені про своє життя, а її погляд блукає десь в далекому тумані. Ні доні Жізі, яка регоче у веселому чоловічому товаристві, ні доні Нормі, яка ніяк не натішитися співом Марилди, нікому, геть нікому не спало на думку бодай словом захистити покійного.

Близько півночі пішли останні гості. Дона Себастьяна, вражена розповіддю про сім років страждань господині, торкнулася щоки дони Флор у прощальному поцілунку і співчутливо промовила:

— Дякувати Богові, зараз усе змінилося, й нарешті ви маєте щастя, на яке заслуговуєте…

Молоденька зіронька на естрадному небосхилі, Марилда, засліплюючи своєю красою студентів, на прощання затягнула: «Ніч. Усмішкою небо радіє… Спокій усюди витає, мов мрія…». Та серенада, її, дони Флор серенада, яку співав їй колись Гульвіса і яку забрав із собою в небуття.

Задоволений святом, доктор Теодоро проводжав до дверей своїх колег, які, здавалося, ніколи не перестануть дискутувати про вплив музики на лікування деяких хвороб. Погляди доктора Венсеслау Вейґи і доктора Силвіо Феррейри відрізнялися, й щоб дослухати кожного з них, доктор Теодоро довів друзів аж до трамвайної зупинки.

Коли дона Флор зосталася сама, їй раптом достобіса закортіло втекти від усього цього; від тих недоїдків, від столу, заставленого карафками, від тарілок із залишками соусу, від уривків розмов, що долинали знадвору, від самотнього фагота отам, у кутку. Вона повернулася до того всього спиною, пішла в спальню й увімкнула світло:

— Ти? — запитала вона ніжно, анітрохи не здивувавшись, ніби наперед знала, кого там побачить.

На їхньому кованому ліжку голий, як того вечора після Карнавалу, коли його тіло привезли з моргу, лежав Гульвіса і, всміхаючись, прикликав її рукою. Дона Флор теж до нього всміхнулася, бо хто ж встоїть перед цією вдоволеною усмішкою негідника, перед цим невинним і водночас сповненим цинізму обличчям та хтивим поглядом? Навіть святій Кларі це не вдалося, то що ж казати про земну дону Флор?

— Кохана моя… — почула вона незабутнє, таке любе ліниве звертання.

— Чому ти прийшов саме сьогодні? — запитала дона Флор.

— Ти мене сама покликала, сьогодні ти стільки разів мене кликала, що не прийти я просто не зміг… — і він сказав це так переконливо, ніби дона Флор і справді так щиро прагнула його присутності, що її потреба поборола межі реального та неможливого. — Я тут, моя люба. — І ледь звівшись, він узяв її за руку.

Притягнувши дону Флор до себе, він почав палко її цілувати, але припасти до вуст не встиг, вона рвучко ухилилася.

— Ні, ні. Ти збожеволів.

— Чому ні?

Дона Флор сіла на край ліжка, а Гульвіса знову звабливо розлігся, немов хизуючись своїм красивим тілом, немов навмисне демонструючи всі солодкі та заборонені закутки, які вона так любила. Дона Флор не бачила його аж три роки, але за цей час він анітрохи не змінився, кожна рисочка його тіла була така ж, як і колись.

— А ти зовсім не змінився, а от я… геть розтовстіла…

— Не уявляєш, яка ти красива… Схожа на м’ясисту соковиту цибулинку, так і хочеться відкусити шматочок… Цей негідник Вівалдо таки правду казав… Недарма він так витріщався на кожен вигин твого тіла, кожну ямочку…

— Прибери руку, Гульвісо, і перестань молоти дурниці. Сеу Вівалдо ніколи на мене не витріщався, він завжди ставився до мене шанобливо… Негайно забери руку…

— Чому, люба?.. Чому я повинен її забрати?

— Може, ти, Гульвісо, забув, що я заміжня жінка і поважно ставлюся до свого статусу? Тільки мій чоловік може до мене торкатися…

Гульвіса глузливо підморгнув:

— А хто ж тоді я, по-твоєму, любове моя? Чи ти забула, що я і є твій чоловік? До того ж, перший, у мене перевага…

Ці слова спантеличили дону Флор і вона завагалася, перш ніж відповісти:

— Не вигадуй… Нема про що й говорити…

Знадвору почулися впевнені кроки доктора Теодоро.

— А ось і мій чоловік, іди вже Гульвісо, тобі пора!.. Я страшенно рада, ти й не уявляєш, яка рада тебе побачити… Це було прекрасно, я дуже цього потребувала.

Але Гульвіса і не думав іти.

— Поквапся, божевільний, зараз він відчинить двері!

— А чому я, власне, мушу йти?

— Бо він зараз зайде та й побачить тебе, голого, і що я, по-твоєму, маю йому сказати?

— Дурненька… Нічого він не побачить, лише ти можеш бачити мене.

— Але ж він ляже в ліжко…

Гульвіса скрушно знизав плечима.

— Нічого не вдієш, нам, звісно, буде трохи затісно втрьох, але що поробиш, таке життя…

Цього разу вона не на жарт розізлилася:

— Та що це ти собі надумав? Як можеш так до мене ставитися? Хто тобі дав право говорити зі мною, як із послідущою хвойдою? Та як ти смієш? Чи в тебе й краплі поваги не зосталося? Ти геть, бачу, забув, що я порядна жінка…

— Не гнівайся, люба… Ти ж сама мене покликала…

— Я лише хотіла тебе побачити і поговорити з тобою…

— Але ж ми ще навіть не поспілкувалися…

— То приходь завтра, тоді й наговоримось, а зараз…

— Я не можу отак просто брати і приходити… Чи, може, ти собі думаєш, що це так просто, як гайнути в Санто-Амаро чи в Фейру-де-Сантану? Чи, по-твоєму, мені досить сказати: «Ну все, мені пора, скоро повернуся»? Ні, люба, якщо вже я тут, то це надовго.

— Але ж заради Бога — не в спальні, не в ліжку! Послухай, Гульвісо, навіть якщо він тебе не побачить, я помру від сорому, знаючи, що ти тут, поруч. Я так не можу, — в її голосі забриніли сльози, а бачити, як вона плаче, Гульвісі завжди було нестерпно…

— Ну гаразд, я ляжу в вітальні, а завтра все обговоримо. Але спершу поцілуй мене.

Чути було, як доктор миється у ванній, долинав шум води. Дона Флор підставила щічку.

— Е, ні, моя люба… Або цілую твої вуста, або нікуди не йду…

Ще трохи і доктор буде в спальні… Що залишалося доні Флор? Довелося скоритися тиранові.

— Ох, Гульвісо… — тільки й мовила дона Флор, як жадібні вуста затулили їй рот. О той палкий, нестримний, довгоочікуваний цілунок. Справжній поцілунок!

Гульвіса вийшов голий і красивий, о, який же він був красивий! Золотистий пушок вкривав його руки і ноги, на грудях красувалися світлі кучері, шрам від ножа на лівому плечі, грайливі вуса та хтивий, сповнений жаги погляд. Він пішов, а її вуста досі палали від палкого поцілунку.

Ледь переступивши поріг, Теодоро засипав дружину заслуженими компліментами:

— Свято вдалося на славу, люба. Ти все чудово спланувала, було вдосталь і їжі, і напоїв. Ось це я розумію — враховано кожну дрібницю… — І він почав переодягатися за узголів’ям ліжка, доки дона Флор одягала сорочку.

— Так, Теодоро, все вдалося на славу.

З нагоди їхньої урочистої дати дона Флор вирішила вдягнути сорочку, що була на ній їхньої першої шлюбної ночі в Паріпе, витвір мистецтва дони Енеїде, відтоді вона її жодного разу не вбирала. Поглянувши в дзеркало, переконалася в тому, що красива і жадана, і їй одразу ж захотілося, щоб Гульвіса її побачив.

— Теодоро, я піду поп’ю води.

Мабуть, Гульвіса заснув після своєї виснажливої дороги, і боячись розбудити, вона пройшла коридором навшпиньках. Їй хотілося лише краєм ока побачити його, злегка торкнутися до його обличчя і, якщо він не заснув, показати хоча б здалеку свою прозору сорочку.

Дона Флор увійшла до вітальні саме тієї миті, коли Гульвіса поспіхом виходив звідти. Вона зупинилась, і її лише обдало холодом, а серце стислося: отже, ображений Гульвіса таки вирішив піти і вона знову зостається сама. І не побачить уже його красивого обличчя, його вуст, спраглих поцілунку, ніколи вже вона не прикриватиме своїх принад сорочкою, щоб він, голосно регочучи, зривав її з неї, ніколи більше… Вона образила його, і він пішов…

Що ж, може, це й на краще. Вона порядна жінка, а порядним жінкам не годиться милуватися голизною іншого чоловіка, тимчасом як її законний чекає в ліжку в новій піжамі (подарунок на річницю). Так навіть краще… Гульвіса пішов назавжди… Вона побачила його, поцілувала, то й добре. Так краще, повторювала вона, так буде краще…

Дона Флор попрямувала в спальню. Але чому він так поспішав? Чому вирішив раптом піти, коли щоб опинитися тут, здолав простір і час? Хтозна чи пішов він назавжди, можливо, ще й повернеться?

А може, він просто вийшов прогулятися нічною Баїєю, перевірити, як там без нього гра? Що як просто вирішив навідатися в «Палас», у «Три Герцоги», у «Табарис», «Абайшадиньйо» чи в притони Зезе Менінгіта й Абіліу Мокеки, або в кубло Паранаґуа Вентури?