Дощило птахами

Довгокосі юнки

На весну довелося чекати. Крига звільнила озеро лише всередині травня, а вільно дихати можна було аж на початку червня. У лісі ще подекуди біліли рештки снігу. А сонячними днями вітер із півночі примушував мерзлякувато здригатися.

Посеред червня хуторяни вирішили, що ґрунт готовий прийняти першу розсаду марихуани. Розсада вже більше місяця заповнювала кухню в готелі, тож, поки вона не зів'яла, слід було пересадити її у землю. Плантація покривала один зі схилів пагорбу неподалік Томової хижки. Саджати було нескладно, та робота тривала багато днів, тому Марі-Денеж і Анж-Еме опинились на хуторі сам-на-сам, поки чоловіки горбатились на плантації.

Анж-Еме давно здогадалася, що до чого. Гроші, яким не було кінця-краю, довжелезні косяки, якими Бруно та Стів обмінювались у готелі, добриво в торбах, звалених на кухні, — для такої досвідченої пані, як фотограф, свідчень було достатньо.

Але Марі-Денеж ні про що не здогадувалась. Їй не раз намагалися пояснити, та даремно — старенькій годі було це збагнути. Цигарки, що їх палять, аби втекти від реальності, повіятись у мандри своїми ж думками — так їй казали — без валіз і обмежень? Ні, їй було невтямки, навіщо здоровим людям свідомо занурюватись у божевілля.

Тож у жінок з'явилося чимало часу для спільних прогулянок. Довкола все розпускалось, поспіхом розквітало літо, і жінки просто йшли стежками, що вели до джерела і водограю, а трохи нижче — до щучого нересту, ще ж далі — до гурту дрібних фіалок, які ростуть лише тут, на півночі (зазначила Анж-Еме, пригадавши своє попереднє життя): їх можна їсти, навіть робити варення. І жіночки миттю ринулися збирати фіалки.

Вони відвідали подвір'я Тома — невимовний розгардіяш — і кілька разів пройшли повз Тедове, перш ніж вирішили, що можуть туди зазирнути. Зимові розмови перетворили це місце на міф, майже на храм (сакральне місце!); з минулого літа тут ніхто не бував, тож вони обережно, з повагою і ледь стримуваним інтересом увійшли до хатинки Теда.

Досвідчене око фотографа відразу зауважило полотна і зацікавилося. Вона уявляла собі щось наївне і слабке — аж ніяк! Чорні смуги перетинали м'яке сфумато[7], і з-поза них ніби визирав справжній художник. За сірим серпанком барвисті плями поєднувались у галуззя, обведене яскраво-синім пасмом. У трьох картинах повторювалась та сама композиція. Картина ж, що зосталася на мольберті, являла більше емоцій. У її центрі світилася глибина, якої не мали інші полотна.

— Вони померли, усі — там, у печері, їх повно.

— Що?! Що ти сказала?

— Їх шестеро, може, більше, а рожева точка у центрі жовтогарячої плями — можливо, хтось дуже маленький, дитина або немовля, і всі вони мертві, — поглянь, якою жорсткою, холодною синьою барвою їх обведено. А може, ота помаранчева цятка вагітна, і мати ще не народила. Дитина ще має прийти, або ж це щойно народжене немовля на руках матері; в печері ніщо не рухається.

Це льох, а не печера, — це звичайна яма для овочів, у якій загинули його батьки та п'ятеро братиків і сестричок. Єдине, у чому вона помилилася, була печера. А решта — вражаюча здогадка! Марі-Денеж розшифрувала картину так швидко і глибоко, що Анж-Еме відразу впізнала в жовтогарячій цятці дитину, побачила, як мати намагається захистити дитя, а поруч, у жовтій плямі, впізнала тата, що теж у відчаї захищав родину, а на його колінах — іще дитя, цього разу коралового відтінку. «Померло у сльозах», — сказала Марі-Денеж.

— Як ти це робиш?

— Більше шістдесяти років я розшифровувала все, що казали і замовчували довкола мене. Жести, погляди — все, що зривалося випадково і, як вони гадали, було мені недоступне, — я розуміла, збирала усе це і вечорами, у ліжку, прокручувала фільм про день, що минув. Я міркувала над кожною сценою, обдумувала кожне слово, переглядала усе. Щоб вижити у притулку, варто було триматися сторожко. А це загострювало відчуття.

Фотограф пригадала, що Бруно казав про тітоньку. Вона бачить те, що непомітне решті.

— А що ти ще бачиш?

— Те, що ти хочеш відвести мене до іншої хатки. У тебе пори розширені, бо пече, бо ти весь час думаєш про картини, які чекають на нас в іншій хатці.

— Там сотні картин.

— Не так швидко — старенькі кістки втомились. Подивімося завтра — можливо, день буде ясний.

Анж-Еме знову стала фотографом. Таємничі картини, нагромаджені зовсім поруч, містили історію життя; історія хлопця, який простував крізь димучі руйновища, історія чоловіка, замкненого у своєму горі, історія, що уникала її впродовж розпитів про Великі Пожоги, лежала там, зашифрована у барвистих плямах, єдиний ключ від яких мала Марі-Денеж.

Але Марі-Денеж була надто стара. Біла, наче з неї випустили всю кров, вона відпочивала у кріслі Теда — її згорбила втома. Прогулянка і тлумачення картин виснажили її. «Ні, не варто примушувати стареньку», — із сумом вирішила Анж-Еме, яка знову стала фотографом. «Завтра, — міркувала вона, — ніяких прогулянок, я просто піду по картини і принесу їх до неї. Кілька картин, сім або вісім — не більше».

Проте її розчарувала байдужість, із якою зустріли звістку. Чоловіки щойно завершили роботу на плантації і домовлялися про риболовлю, яка компенсувала б зусилля. Форель, що ховалась у прохолодних озерних водах, приваблювала їх більше, ніж загадки якоїсь мазанини. «Якби Тед справді хотів, аби твір зрозуміли, то малював би прозоріше», — єдине, що сказав Том. Бруно зі Стівом викурили більше, ніж зазвичай, тож рухалися помаленьку, широко усміхаючись; новина лише занурила їх іще глибше в задуму. Ніхто не здивувався, що хлопець, якого вважали сліпим, зумів через вісімдесят років намалювати сцену, що її переказала Марі-Денеж. І лише Чарлі висловив подив, але радше здібностями Марі-Денеж — його тривалий захоплений погляд помітили всі.

Отже, на наступний день призначили риболовлю. Форель мешкала у глибокій затоці за мисом навпроти подвір'я Теда. Дістатися туди було неважко — двадцять хвилин на човні, старій дерев'яній шлюпці. Більше чотирьох осіб вона не вміщала, тож, аби перевезти всіх на протилежний берег, знадобилося два заходи. Собаки пливли за човном.

Місцина була дивовижна. Затока, захована за вузькою смугою ґрунту, мінилася веселою грою світла та тіні. Стрімкий берег їжачився скелями, білів піщаними просіками, тішив око невеличкими сонячними пляжами, за якими буяв кедровий ліс, що його камфоровий аромат відганяв комарів, — і це була одна з найбільших принад цього місця.

На березі затоки стояв літній табір. Хатинка в усьому нагадувала споруди, які височіли на протилежному березі. Проте меблів усередині було небагато: невеличка грубка, проста у користуванні, три рами для ліжок, вкриті хутрами, один стіл, три стільці, а навпроти стіни — стійка з небагатим кухонним начинням. Дивно, але троє чоловіків, кожен із яких мав чи не століття віку і жив у лісовій гущавині, потребували місцини за двадцять хвилин плаву від їхнього сховку, де могли б відпочивати теплими літніми днями. «Точнісінько як містяни на своїх дачах», — порівняла фотограф.

Усе в цьому місці вказувало на Теда — хоча розмовляв він нечасто, зате риболовлю обожнював, тож цілісінький день, щоразу, як форель смикала за волосінь, думка поверталася до Теда.

Про Теда згадували весь час — зокрема, про те, як він закидав вудку: жодного зайвого руху й обов'язково у затінене місце, а як клювало — він усміхався зверхньо, але не казав ані слова, навіть коли витягав значну здобич, — Тедові перемоги завжди були потаємні. Як правило, він не виказував нічого — жодного вияву настрою, навіть роздратування; Тед замовчував усе, що стосувалося його життя. Нарешті, на радість фотографа, згадали і про картини, залишені ним, — картини, які, можливо, містили розгадку Тедової таємниці, проте мало хто вірив у це. Він не існував ні для кого, навіть для себе самого, то навіщо шукати розгадку у незрозумілих полотнах?

Чарлі, втім, не погоджувався. Адже Тед, напевно, мав життя набагато складніше, ніж вони уявляли. «З нас трьох, — заявив Чарлі, — він один мав що сказати; можливо, життя було забагато, щоб довірити це словам». Людині, яка останні двадцять років життя ламає голову над кодуванням барвистих плям, певно, є що сказати.

Чарлі вдалося переконати всіх, тож наступного дня, і ще впродовж багатьох днів, — зрештою, ціле літо вони гадали над таємницями Теда.

Картини переносили до Марі-Денеж — по п'ять на день, не більше (за цим стежив Чарлі), — і повертали до хижки, підписані та пронумеровані у хронологічному порядку. В них ішлося про Великі Пожоги у Метісоні — фотограф хутко зметикувала, — що їх Тед пережив упродовж шестиденних блукань.

Нарахували триста шістдесят сім полотен, у яких переважно повторювався один мотив — барвисті спалахи за запоною диму, — але траплялись і такі, де яскраві плями були на передньому плані. Скажімо, на деяких картинах були зображені перші моменти після пожежі. Фотограф упізнавала їх без допомоги Марі-Денеж. Адже золоте світло, про яке згадували ті, хто вижили, на тих полотнах заповнювало весь простір, а обвуглені стовбури складали вишукане мереживо заднього плану. Утім, щоб визначити наявність трупів у чорній смузі в нижній частині картини, таки знадобилися очі Марі-Денеж.

Ціле літо фотограф витратила на складання мозаїки, адже Тед малював, а не писав роман, намагаючись переповісти сюжет. Його цікавила якась сцена, він робив кілька картин, складав їх до хижки, потім брався до іншої сцени, що відбувалася за кілька днів до попередньої, — хронологія спогадів його не обходила: він малював, аби позбутися пам'яті, ідеалізувати її, залишивши вірогідним нащадкам. Товстий шар фарби, який покривав полотна, підказував, що маляр витрачав на роботу чимало часу.

Упродовж блукань зір повернувся Тедові. Фотограф навіть підозрювала, що він втратив його лише частково. Бо знайшлися картини, що зображували епізоди з життя молодого Бойчука, де він був абсолютно сліпим. Скажімо, з людьми у ставку — образ неймовірно сюрреалістичний. Троє чоловіків, напівзанурених у брудні води, лось, що купається поруч, і птах, що скоцюрбився на плечі наймолодшого з урятованих. Фотограф заледве впізнала старого, який переповів їй цю історію, проте густі потоки барвистої фарби не приховували деталей, тож важко було уникнути чарів візії про кінець світу. «Він, погойдуючись, блукав у мороці», — сказав їй юнак, що постарів. Ніби Тедові кроки були заширокі для нього, ніби ступав він слід у слід за божеством.

Сцени на деяких картинах були їй невідомі. Ніхто не згадував про двох дівчат, що пливли Чорною річкою на плоту. Вони мали дивовижні біляві коси, що аж світилися і повністю закривали їхні тіла. Дівчата лежали на животі, тож на тому, що Марі-Денеж визначила як темні річкові води, відбивалися лише дві золотисті смуги. Втім, старенька не відразу змогла витлумачити світле пасмо на темній воді. Лише проглянувши кілька інших полотен, де картина повторювалась під різними кутами, та полотна, де дівчата стояли прямо або навколішки, вона під косами розрізнила тіла. Дівчата виринули й у іншій серії, і Марі-Денеж їх одразу впізнала — цього разу вони махали руками. «Вони кричать, благають про допомогу, бо помітили на березі когось, хто міг би їм допомогти», — заявила вона.

Упродовж літа вони не раз бачили тих дівчат. Чарлі й Том, хоч і тримались подалі, зрештою, зацікавились цією історією. Бо йшлося саме про історію — з початком далеко на річці, потім ближче, коли вони, лежачи на плоту, гребли руками, а згодом ми бачили, як вони перевернулися, — принаймні так вирішила Марі-Денеж. Серія була складна, не надавалася до читання. Чим глибше занурювалися в історію, тим менше було розуміння. Картини здавалися потоками й цівками строкатих барв. Тед взявся до шпадлі та дріппінґу[8].

Нарешті якогось дня Марі-Денеж, прочитавши одну надзвичайно складну картину, заявила, що йдеться про портрет тих самих дівчат. Стежачи за її пальцем, що виводив невидимі лінії на полотні, вони побачили обриси облич, вуста, щоки, а там, де пробивалися рожеві промінці, — очі і, звісно, те, що робило дівчат упізнаваними, — золоте плетиво кіс.

— Близнючки Полсон! — скрикнув Том, здивований тим, що впізнав когось у цій плутанині.

— Хто?

— Близнючки Полсон — які ж то були красуні! А їхнє волосся! Наче коштовна оздоба! Але Тед помилився — коси були не такі вже й довгі, принаймні не до кісточок.

Том небагато знав про красуньок. Народились вони у Метісоні, тато був шотландцем, а мати — латвійкою. Сестричок усі любили. Аби побачити їхню вроду, їхали аж із Гьорста. А вони все квітнули — тож, коли дівчатка перетворились на юнок, батьки вирішили сховати їх. Авжеж, вони були надто вродливі для глушини на кшталт Метісона. Том нічого не знав про одісею Чорною річкою. Йому здавалось, ніби одна із близнючок вийшла за якогось типа в Кочрейні, а інша повіялась за музикантом.

Певним було одне — вони вельми вразили Бойчука. Він присвятив їм аж тридцять два полотна. Хтозна — може, Тед був закоханий в одну з них? Або в обох? Було над чим міркувати.

Наступного дня Чарлі повіз Марі-Денеж відпочити до літнього табору. Лише так її можна було відволікти від картин. Бо розслідування відбирало всі сили.

Фотограф скористалася нагодою, аби продовжити класифікацію творів. Найважче було вигадувати назви. У випадку із серією про близнючок Полсон назва постала сама. «Довгокосі юнки (І), (II), (III)» — і так аж до 32-х. Проте деякі картини залишилися без назв і чекали вздовж стін хижки, поки фотограф спіймає натхнення. Було там «Дитя в ручаї» — так подумки називала вона одну з картин, проте «офіційно» хрестити її так не зважувалась. Драма, що припала на долю дитини, заслуговувала на більше. Чекала своєї черги і серія полотен про гекатомбу в Нушці. Апокаліпсис, що відбирав мову. Однак вона відокремила від серії дві картини із «Тужливою телицею». Ця назва також прийшла сама. Телиця буквально ридала. У «Тужливій телиці (І)» сльози скочувались, мов перлини дощу, на руйновище краєвиду, а в «Тужливій телиці (II)» — струменіли, мов із джерела. Фотограф не могла зрозуміти, звідки взялася в Теда така химера.

Під кінець дня повернулися Чарлі й Марі-Денеж, розслаблені та усміхнені, — вилазка явно пішла їм на користь.

Вони стали читати картини далі, проте цього разу подбали про паузи. Розшифрування потребувало сил більших, аніж видавалося, — тож, після п'яти днів роботи, старенька втрачала голос і гостроту зору, ледве рухалася, навіть старішала на один день — так вона стверджувала зі слабенькою усмішкою, — і тоді Чарлі віз її до літнього табору.

Літо на Півночі коротке, але бурхливе. Непорушна суха спека ніби придушує вітер і паралізує повітря, не залишаючи вам іншого вибору — лише пірнати в озеро. Певно, саме це й робили Чарлі та Марі-Денеж. Із вилазок вони поверталися із мокрим волоссям та щоразу ширшими усмішками. Марі-Денеж, мов сирена, сиділа на носі човна — її важко було впізнати через налипле волосся, — а на кормі поважно, наче король, гріб Чарлі.

Літо бігло до середини; аж раптом знайшлася картина, яка спрямувала пошуки в інше русло. Картина вражала своїм реалізмом і відрізнялась від решти творів — фотограф миттю зрозуміла, чий це портрет. Погляду жінки, писаної світлими барвами на фіалковому тлі, уникнути було неможливо. М'який, майже ніжний позір її огортав глядача. Усе життя жінки містилося в очах — байдуже, зелених чи синіх, адже визначити їхній колір було непросто, а проте світло, що лилося з них, не залишало сумнівів. Звісно, жінка з портрету була на двадцять-тридцять років молодша, зморшки ще не так впадали в очі, волосся не зовсім посивіло, проте в кутиках очей фотограф помітила знайомий рожевий полиск. Без сумніву, це була та сама старенька з Гай-Парку — старенька із птахами. «Сто два роки, — замислилася фотограф. — Хіба таке можливо?»

Рожевий полиск на портреті вже не здавався глузливим — радше пестливим.

— Вона закохана, — заявила Марі-Денеж.

— Закохана?

— Звісно. У того, хто розглядає її.