Дощило птахами

Дві могилки

Три тижні фотограф гасала по Квін-стріт у пошуках галереї, що погодилась би прийняти картини Теда. Проте кожен заклад хизувався своєю специфікою, відмовляючи Тедовим творам в експонуванні, тож фотограф поверталась до хутора з гірким відчуттям провалу.

Миттєво зрозуміла — щось сталося. Фургону перед готелем не було, ні Стів, ні Дарлінґ не вийшли зустріти її, а перед широко розчахнутими головними дверима землю покреслили глибокі смуги — немов ціле військо автівок зоставило свої сліди. Фотограф кинулась до великої зали, і побачене переконало її у тому, про що вона вже здогадалася. До готелю навідалася поліція. Вительбушені перекинуті меблі, вирваний із м'ясом паркет — авжеж, вони тут не в ляльки бавилися. Навіть звірів ліванця зняли зі стін.

Сценарій поліцейського нальоту було не раз відрепетирувано, фотограф знала його до найменших дрібниць. Стів із першого погляду впізнавав представника «наркотичного загону», тож, помітивши когось із них біля готелю, одразу мав відрядити Дарлінґ попередити Чарлі. Хоча досі цього не траплялося, вони передбачили і найгірше.

Тож фотограф подалася до табору Чарлі — порожнього, як вона й очікувала. Осиротів і будинок Марі-Денеж. Проте на подвір'ї Теда, розташованому на березі, вона зітхнула полегшено — човен зник, отже, вони подалися до літнього табору. Неухильно діяли за сценарієм.

Авжеж, фотографові стало легше, проте вона розгубилася — що ж робити тепер?

Вона пішла спершу до Тома, а потім — на плантацію. Не залишилося нічого — все вирвали. Сотні чудових зрілих кущів марихуани зникли серед страшної руїни. Тож вони і про це подбали. Фотограф згадала Стіва — певно, він у в'язниці, а Бруно, якщо мав щастя бути відсутнім під час нальоту, вочевидь, не скоро повернеться. Чи побачить вона їх узагалі? Вона відчула себе ошуканою, позбавленою друзів, із якими навіть не обмінялась адресами. Бруно — а далі? Стів — а далі? Прізвищ вона не знала. «А може бути, — міркувала фотограф, — що насправді вони — Марк чи Даніель, і мені представлялися вигаданими іменами». Дійсність потьмяніла, фотограф немов прямувала серед фумарол жахливого вибуху, збагнути причини якого не мала сил.

Жінка знову опинилася перед подвір'ям Теда. Озеро лежало тихо, вітер мовчав, жодна хвилька не порушувала урочистого спокою. Фотограф довго стояла на березі, вдивляючись у мис, що ховав затоку та друзів.

Якось треба перепливти, це зрозуміло, але без човна — нездійсненно.

Тож фотограф взялася до справи. Походила по хижках, відшукала знаряддя, бруси, дошки, форнір і заходилася робити пліт. Невеличкий, тонкий, але достатній, щоб утримати вагу її тіла.

Її непокоїло те, як їм ведеться, зокрема Марі-Денеж — кволій і безрадній, — адже у літньому таборі не було звичних для неї вигод. Чи є в неї все, що потрібно? Ночі набиралися холоду. Чи встигла Марі-Денеж, похапцем готуючись до втечі, прихопити свій теплий одяг?

Фотограф залишила пліт і подалася до будинку старої. Безлад не справив на неї жодного враження — саме так вона все й уявляла, — цікавив же тільки одяг, безладно скинутий на підлогу. Фотограф знала усі вдяганки Марі-Денеж, тож шукала, чого бракувало.

А бракувало чорних штанів, помаранчевої ватної камізельки та картатої сорочки. Певно, перед утечею на ній було саме це, і фотограф зраділа, адже сорочка була дуже тепла. Однак зачудувало її те, що бракувало й льолі — адже дивно, що літня жінка, змушена хутко їхати, згадала про подібну дрібницю. Та згодом фотограф зметикувала, що льоля була найжіночнішою і найдорожчою річчю у гардеробі Марі-Денеж.

Не вистачало ще однієї вдяганки — фотограф помітила це відразу. У безладі будинку вона намагалася відшукати зимову куртку Марі-Денеж, аж раптом відчула м'яке тертя об ногу. «Монсеньйор!» — зраділа фотограф. Проте це лише кухонний рушник ліниво упав їй під ноги, а доторк тканини нагадав кота, якого вона не бачила, не чула, відколи повернулась до хутора.

Куртка знайшлася під ліжком, але кота не було, тож фотограф пішла до Чарлі — кота не побачила й там, і лише коли замикала хатинку Чарлі, перед її очима чітка, безжальна картинка, що змусила повернутися. Картинку зафіксував мозок, проте через поспіх з'явилася або неусвідомлене небажання вона не відразу це помітила або не хотіла помітити. Фотограф повернулася до хатинки, напевно знаючи, що там побачить, — і ледве примусила себе подивитися. Із полички над ліжком зникла бляшанка.

Мозок має власні рецепти захисту від емоційного перевантаження — і в голові фотографа щось перемкнуло, її свідомість заклякла. Фотограф завмерла перед поличкою, стояла незрушно, вирячивши очі, а думки раптом зникли. Мозок намагався поєднати дві картини. Усвідомлену машинально і ту, яку нині бачили очі фотографа. Картини нібито однакові, проте недостатньо сфокусовані, а коли перша ніби злилася з другою, поруч із відсутністю бляшанки фотограф помітила й відсутність картонки, де Чарлі зберігав свої документи — справжні й підробні.

Лише згодом, коли фотограф незграбно крутила веслами, виникли запитання, за ними — відповіді й усвідомлення того, що на неї чекало.

Спочатку ж вона кинулася до роботи. Пиляла, в'язала, забивала цвяхи. Минула година — і постав досить міцний пліт; аж раптом фотографові сяйнуло піти перевірити, чи на місці бляшанка Тома.

Її не було.

Тоді вона перевірила в іншому місці — у Теда, і в безладі після поліційного обшуку серед баночок з фарбами знайшлася бляшанка — недоторкана, навіть не відкрита; і це відкриття, коли фотограф повернулась до озера і прийшла до тями, змусило прийняти найстрашнішу гіпотезу. Том і Чарлі забрали бляшанки зі стрихніном, бо Тедова бляшанка не зацікавила поліціянтів. Фотограф люто занурювала весла у хвилі. Чи зможе вона коли-небудь пробачити їм?

Плавання видалося шалене, відчайдушне — вона ніби зірвалася з ланцюга; проте швидкості це не додало. Веслувати довелось уважно, адже пліт не такий верткий, як човен, — тож, якщо не стежити, куди його веде кожен помах весла, пліт сіпається врізнобіч; фотограф же мало що замість весла мала звичайну дошку, то ще й думки обсідали, — тож вправлятись із таким вередливим транспортом було непросто. Шмат землі, до якого вона прямувала, вперто тримав дистанцію, яких би зусиль вона не докладала.

Її охопила нестяма — не могла приборкати лють на стареньких за те, що потягли Марі-Денеж за собою. «Авжеж, — визнавала фотограф, — вибору в них не було». Їй ще вистачало терпіння погодитися, що залишати Марі-Денеж на хуторі саму було не варто, та чи матиме Марі-Денеж вибір у тому разі, коли ті двоє вирішать убити свій мозок стрихніном?

І відразу ж захоплення їхньою прекрасною гордовитою поставою диких лісових звірів, презирством до смерті, гонором зухвалих вельмож, вільних обирати між життям і смертю, — усе те, чим вона захоплювалась, чому заздрила і що інколи навіть наслідувала, — раптом затьмарилося видовищем Марі-Денеж у жахливих передсмертних конвульсіях.

«Ні, ви не маєте на це права!», — гукнула вона на все озеро. І крик повернувся луною. Вона пропливла половину — на неї чекав мис, залитий рожевим сяйвом, яке багряніло на обрії, а за краєвидом, гідним поштівки, — затока і друзі.

«У них немає на це права», — цього разу вона прошепотіла. Її внутрішній голос ніби злився з голосом Марі-Денеж — такої близької і наляканої, — що промовив: «Я завжди знала, що матиму інше життя!»

Фотограф налягла на весло. Вона колінкувала на куртці Марі-Денеж посередині плоту. Жінка захопила цю вдяганку, згадавши холодні ночі в літньому таборі. Захопила б і Монсеньйора — вечорами він грів би стареньку, — проте кіт кудись щез, тож фотограф гребла і гребла собі далі. Десь там, за мисом, чекала маленька жінка, в якої щойно почалося нове життя і якій залишилося зовсім небагато; нині ж манюні загрожує клята бляшанка!

Боліла спина. Біль рухався від плечей до лопаток, уздовж хребта ставав нестерпнішим — пекло далі, до сідниць, проте фотографові не спадало на думку поміняти позу чи сповільнити рухи.

Багряно-золоті нічні зблиски вже почали осявати небо, коли до берега затоки пристав пліт із жінкою, абсолютно несвідомою свого виснаженого стану.

Проте вона була без сил, спустошена, м'язи крутило після страшних зусиль, ноги затекли, — а серце тьохкало, мов у дівчини на першому побаченні. А що, як вони просто чекають на неї у таборі, грають у карти і тішаться, що вкотре уникнули безглуздих законів світу? Серцеві не заборониш сподіватися — тож, із надією навпереваги, вона стежкою рушила до табору, встигнувши помітити відсутність човна. Певно, сховали деінде на березі, — вирішила вона. Отже, тривожитись нема чого.

Табір, однак, виявився безлюдним. Ще ніколи вона не бачила його настільки порожнім. Запаси харчів зникли. На кухонній поличці не було жодного слоїку — окрім консервованих слив. «Отже, вони тут жили. Причому довгенько, — міркувала фотограф, роззираючись навколо, — бо не лише виїли всі харчі, а й забрали предмети першої необхідності: свічки, каструлі, а ще, якщо придивитися, — хутра, сокиру, якою рубали дрова для обігріву, і, як не дивно, карти». Однак ушкоджень вона не побачила — жодного розбитого вікна чи зірваного замка, порядок був бездоганний, ведмеді сюди не навідувались, а отже, приходили люди. Тут жили Марі-Денеж, Чарлі і Том; від їхнього перебування не лишилося й сліду, окрім порожнечі, помітити яку могла лише вона. Порожнечі, від якої вона марно вимагала відповідей.

Фотограф вийшла з хатинки і взялася шукати те, що на неї чекало і чого сподівалася не знайти. Сірувате денне світло, схоже на сутінки, креслило неглибокі рельєфи крон, трав'яних кущиків та найменших камінців. Фотограф бачила чітко. Тіні робили речі живішими, природа гусла — а обриси здавалися різкішими у передсмертному світлі дня.

Могили спокійно чекали на неї за табором. Два прямокутники під модриною, звісна річ, без хрестів і написів — нічого не вказувало на те, що це поховання. Дві могилки — одна поруч із другою — це могли бути тільки Чарлі й Марі-Денеж. Том поховав їхні тіла, щоб уберегти від звірів, — так само вчинив він і з Тедом; тож наступної весни не лишиться і сліду — прямокутники вкриє зелена травичка. У лісі вмирають так само, як і жили. Тихо, обачно, не гучніше за лист, що паде. Авжеж, фотограф могла б поринути у думки — звичайно смерть підштовхує до міркувань, — могла б замислитися над питанням, де Том, але суміш виснаження, гніву та болю звалили її з ніг поміж горбків землі — і вона довго лежала, не рухаючись.

Вона була при свідомості — жінки її будови так просто не зомлівають. Але ноги на якусь мить відмовилися тримати тіло — і обличчя опинилося на землі між могилками; дивна річ, та від близькості до подруги їй стало легше. Тут спочиває старенька пані, — ніби повідомляв горбик, — тут спочивають її сподівання і мрії; її справжнє життя тривало лише один рік, а решта не має значення, бо решту вона залишила тут; поруч лежить її приятель, її коханець — він любив її так, як люблять прекрасну пташку, рідкісну пташку, що прилетіла здаля, аби намостити гніздо на долоні.

«Чарлі й надалі наглядатиме за Марі-Денеж», — журливо всміхнулась фотограф.

Гнів відступав, лишаючи місце втісі від того, що старенькі тепер назавжди разом. Фотограф вирішила не уявляти, як приймалося страшне рішення, які знаходилися слова, якими поглядами вони обмінювались, перш ніж ковтнути стрихнін. Вона відчайдушно сахалася того, що сталося потім, — власне смерті й поховання. Думала про дружбу стареньких, про їхні тіла, що спочивали одне побіля другого під шаром ґрунту, який надійно захищав їх, та сутінкове світло, що пестило їхні могили.

Таки довелося згадати про Тома. Куди він подався вмирати? Адже небіжчик сам себе не зариє. Тож мусить знайти місцину, де його тіло буде захищене від тварин.

Озеро, — вирішила вона, пригадавши, що човна не побачила, — чисту смерть він міг знайти лише в озері.

Ця думка примусила підвестися й вирушити на пошуки човна.

Проміння важчало сірістю ночі, що густішала вздовж стовбурів дерев і дозволяла очам вирізняти лише грубі маси, різкі рухи і непрозорі тіні. Раз фотограф навіть зачепила ногою зайця.

Вона йшла берегом до великої гранітної брили, потім поверталась, уважно вдивляючись у темні води, де ввижався затонулий човен.

Думки про Тома були сумніші, ніж думки про Чарлі й Марі-Денеж. Їм принаймні поталанило померти разом, а Том залишився на самоті. Чи був у нього хоч хтось, про кого він думав останньої миті? Життя Тома — незважаючи на все, що він розповідав — залишалося загадкою.

Вона стояла на берегу, ніби прощаючись з ним, поки не згустилася ніч і все навколо поглинула темрява. Тоді фотограф наосліп повернулась до табору, намацуючи стежку у мороці та грузнучи в тяжких думах.

Ніч несла прохолоду. І фотограф тремтіла.

Накрившись курткою Марі-Денеж, вона намагалася відшукати у ліжку тепло і затишок подруги. Однак хвилі сну оминали її. Забагато картин і почуттів купчилось у голові. Тож вона закуняла і снила псами, що рвали одне одного на шматки, та вовками, що жалісно вили на місяць. Еге ж, про псів я забула, — майнула думка, — цікаво, де вони поховали собак. Але тут її торкнулася хвиля сну і забрала на саме дно.