Дощило птахами

Їх огортає неспішність. Час видовжує кожен рух, кожну думку. Чарлі лежить на лівому боці, звисаючи над Марі-Денеж, яка насолоджується пестощами. Його руки лагідні й сильні. Їх цікавлять її коліна та кісточки — руки Чарлі пильні, вони не пропускають нічого, пливуть стегнами, запливають усередину, поволі, неспішно, систематично пестять, торкаються, мнуть і сахаються, сягнувши сідниць та пагорбу з букетиком.

Чарлі схиляється нижче. Голова зі скуйовдженим білим чубом ніби вдихає пахощі її тіла. «Ти пахнеш ваніллю», — шепоче він, занурюючи обличчя в її волосся. Потім ховає вуста в її шиї, сповзає нижче, до пліч, всотує аромат пахв. «Ти пахнеш весною», — каже він, і вона усміхається. «А ти пахнеш зимою», — відказує, і вони вдвох підсміюються, пригадавши різкий дух лляної білизни, що діймав їх усю зиму.

Велика голова Чарлі спускається уздовж грудей, пірнає в западину поміж перс — двох невеличких порожніх міхів, — і ніжно пестить їх пальцями, та поволі рухи стають вправнішими, щедрішими, а він спускається нижче, цілує, вивчає, залишаючи свій теплий подих на дослідженій шкірі. Марі-Денеж дозволяє вдихати себе, мов зірвану квітку, мов воду, яку зараз вип'ють. Дозволяє теплому подихові Чарлі огорнути, заполонити себе.

Ось він нарешті над животом. Він м'який і приємний на дотик, а ще пахне корицею, — зауважує Чарлі, зупиняючись на пупку та його ароматі свіжого ґрунту; аж раптом під шкірою він помічає фіалковий рубчик, який приховує давню рану. Рубчик довгуватий, горизонтальний, твердий. Чарлі підводить очі.

— Це через дитину, — каже Марі-Денеж.

Він дмухає на рубчик, пестить його, цілує, потім згортає шкіру над ранкою. Усе зникає, минуле може спати спокійно.

Повільно він прослизає туди, де на нього чекає Марі-Денеж, вдихає запах моря й землі, пригладжує букетик тремтячими пальцями, вкриває його теплим подихом, потім підводить голову й бачить, як Марі-Денеж усміхається, гукаючи його, — і він повертається до аромату її волосся, лягає на неї.

Тоді починається довге злиття тіл — у їхньому випадку незграбне, адже вони немолоді, не мають достатньо досвіду. Проте вони поволі знаходять свій ритм. Ноги, язики, тіла сплітаються, заколисуються у глибоких хутрах. Проте вік швидко дається взнаки, дихання важчає, у випадку Чарлі — виривається лютими поштовхами, і тіла змушені знесилено роз'єднатися, розщепитися, простягнутись паралельно одне одного.

І для Чарлі, і для Марі-Денеж злягання — це щось далеке, чого вже, напевно, не буде.

— У тебе була дитина?

Голос Чарлі тремтить. Авжеж, він хотів би підбадьорити її, втішити, загоїти рани, проте у голосі Чарлі — своя рана, біль чоловіка, скаліченого старістю.

— Так, це було давно.

— Хлопчик? Чи дівчинка?

— Не знаю, мені не сказали.

— А ще діти були?

— Гадаю, ні... Разом із кесаревим мені видалили матку.

Марі-Денеж лагідно тулиться до Чарлі, намагаючись угадати його думки.

— Дякую, — каже вона, знаючи, що він запитає, чому.

Він не питає.

Вона пояснює, що ніколи не знала ні поцілунків, ані обіймів, — лише поквапні контакти на сходах або в кущах, коли піднімають спідницю, а чоловік прагне скінчити чимшвидше — то один із пацієнтів, то санітар її віку (молодий або старий), одначе вона не скаржиться, бо завжди любила «стук-стук».

— «Стук-стук»?

— Ми інших слів не знали.

— І ти любила... «стук-стук»?

— Ще й як! Навіть коли брали силою, завжди знаходила задоволення. Проте мене ніколи не цілували, не пестили.

— Отже, це вперше?

— Уперше, і це набагато ліпше за те, як я собі це уявляла.

— Обіцяю: я цілуватиму тебе стільки, скільки схочеш, ти отримаєш всі згаяні поцілунки, мільйони цілунків, мільярди, трильйони пестощів!..

— О, для цього нам доведеться довгенько пожити!

— А що заважає?

— Пообіцяй, що не торкнешся до тієї бляшанки, поки є я!

— Обіцяю.

— Пообіцяй, що не допустиш мене до бляшанки, поки є ти!

— Обіцяю.

— Навіть у найгіршому випадку, навіть якщо я благатиму — обіцяй!

— Обіцяю.