Дощило птахами

Оповідь лине неспішно. На північ від 49-ї паралелі ніщо не робиться поспіхом[2]. Том і Чарлі починають день із випростовування кінцівок, зболених сном, і кволо чапають до грубок, аби зігріти ранок та насмажити картоплі зі шкварками. Кожен зупиняється перед віконцем і вивчає новий день. Це нічого, що сонце і сніг боляче колють очі — мить однаково чудова, адже вони можуть бачити: сніг, сонце, вітер, зайця, який залишив слід, політ крука, — ціле життя, що постійно оновлюється, та водночас нічого такого, чого б вони ще не бачили.

Після картоплі зі шкварками та солодкого чаю настає черга першої цигарки, а з нею — першої справжньої думки про день. Адже до того мозок лише сонно вовтузився. Аби зірвати греблю і взятись до думок, згодилася дрібка нікотину.

Після смерті Бойчука щоранку вони насамперед згадують приятеля-небіжчика. Картини, знайдені в замкненій хижі, залишили безліч запитань.

Чарлі завершує вже другу цигарку — він чекає на Тома, аби завести звичну ранкову розмову. Так відбувається щодня. Том, погодувавши грубку, виходить із хижки, проходить повз Тедову хатку, зупиняється, ніби вкотре замислюючись про полотна, повалені, мов муміфіковане військо, і плентає далі, міркуючи, що ж про це скаже Чарлі, адже вчора надвечір Чарлі також блукав навколо хатинки Теда. Кожен із них знаходить на неї час.

— Нащо він лишив усі ці картини?

— Це його спадок.

— Ач, спадок! Не мав ні жони, ні дітей — та в нього взагалі нікого не було, всі загинули під час Пожогів! То що це за думка дурна — залишати картини нам, га?!

— Ми не зобов'язані це з'ясовувати.

— Але ж воно крутиться у голові!

— То, може, цього він і хотів?

— Чого саме?

— Щоб крутилося.

— Ось тобі й маєш!

Щоранку повторювалась одна й та сама розмова (з незначними змінами), розмова, яка вела у безвихідь. Це були останні дні однієї на двох самоти, адже невдовзі озерна громада мала поповнитися мініатюрною старою з полум'яним позиром та жилавою жінкою, що скористалася легендою Бойчука, аби відвідати їх.

Проте варто зробити паузу і розповісти про Великі Пожоги, що спотворили північ штату Онтаріо на початку XX століття.

А де ж кохання? Зачекайте, кохання — попереду.