Дощило птахами

Колекція нездійснених любовних зв'язків

Міс Салліван — так представилася пані директорка, коли фотограф уперше переступила поріг невеличкого міського музею у Метісоні. Не ім'я, а «міс» — пані наполягала на цій приставці, мов на дворянському титулі. Фотографові запам'яталася суха стара діва, довготелеса й сутула. «Певно, — гадала фотограф, — у неї плоскостопість і викривлені крижі». Фотографові здавалося, що бліда і вічно замріяна «міс» ось-ось поточиться. Натомість уяві директорки музею можна було позаздрити. На її думку, юний Бойчук багато днів блукав серед руїн у пошуках коханої. Саме тому фотограф повернулася до музею в Метісоні.

Вона привезла портрет, що його Тед намалював зі старої з птахами.

Музейниця миттю визначила особу. «Енджи Полсон», — упевнено заявила вона. Енджи — це та, що повіялася за музикантом. Другу звали Марджи, і вона вже давно померла. «Енджи була вигадливіша», — додала «міс». І цього разу фотограф повірила їй.

Вона привезла також кілька картин із серії «Довгокосі юнки». Не сподівалася, що музейниця їх упізнає. Бо навіть Марі-Денеж ледь розібрала малюнки. Фотограф лише хотіла ще раз почути про квіти, що їх бачили в руках Бойчука-блукальця. «Квіти для дівчини», — зауважила «міс». «Певно, вона жартує», — вирішила фотограф, однак тепер мала підозру, що в історії про кохання є сенс.

Коли вона повідомила Томові про свій намір повернутися до музею, старий вилаявся. «Гей, — крикнув він, — тобі свого життя мало, то ти порпаєшся в чужих?!»

Авжеж, вона знала, що на хуторі її обговорюють. Так, її прийняли, її цінували, її любили, а проте всіх непокоїло, що в жінки — ще досить молодої, бо всі гадали, що їй ледь за сорок, — немає інших нагальних справ. Звичайно, вона навідувалась до Торонто, де на неї чекала робота, та щойно питання залагоджувались, як фотограф поверталася до лісу. Ніби й не знала іншого життя. Ніби потребувала літніх людей — на світлинах, картинах або живцем.

— Ти недостатньо уваги приділяєш своєму життю, — якось зауважив їй Чарлі.

— А Бруно? А Стів?

— Що ж, вони теж, — і він зробив жест, ніби підносить до вуст косяк.

Проте тривожитися за Бруно і Стіва було не варто, адже вони накреслили собі шлях — марихуана і притулок у хащах. Одного дня вони також оселяться у двох хижках або ж — якщо готель ліванця встоїть — довічно житимуть у номерах.

— Коли вони постаріють, ходитимеш і за ними?

Вона не знайшлася з відповіддю. Чарлі помилявся, мріючи про спадкоємців. Бруно навряд чи сподобалося б жити у лісі. А щодо Стіва — що ж, хтозна, можливо, адже він про майбутнє ніколи не думав. А вона? Вона не мала нахилу до марихуани — одна-дві затяжки, не більше, і вже точно не бачила себе в ролі сидухи. Анж-Еме вона стала через співчуття, через почуття дружби — зрештою, їй здалося, що чужа шкіра їй пасувала, заспокоювала і потішала її. Та відколи знайшлися картини, повернулося її справжнє «я», і саме воно привело її до музейчику в Метісоні.

Міс Салліван тішилася. Відвідувачі тут були рідкістю, і ще рідше хтось повертався; до того ж, картини, що їх дістала з пакету гостя, містили історію прекрасного кохання. Кохання, біль, таємниця — було про що мріяти згодом.

Близнючок Полсон юними вона не знала. «Я ще молода, — зітхнула директорка, — мені лише шістдесят шість».

«Дуже мила манера повідомляти свій вік», — вирішила фотограф. І відреагувала, як і очікувалось:

— Маєте значно молодший вигляд.

Неправда — вона мала вигляд саме на шістдесят шість, проте цього було справді замало, щоб пам'ятати близнючок Полсон у ті часи, коли цілий Метісон зітхав за їхньою вродою. Вони познайомилися значно пізніше. Міс Салліван тоді виповнилося п'ятнадцять, її звали Вірджинією, вона вже була довга й замріяна; вона чекала, коли ж мамі нарешті набридне торохтіти з власницею крамнички, куди вони прийшли за гачками для килима, аж раптом повз вікно пройшла Енджи Полсон — вона весело крокувала у бік вокзалу.

— Он, дивіться, оця кого завгодно почервоніти змусить, — сказав хтось, мама або крамарка.

Енджи Полсон геть відрізнялася від тутешніх жінок. І цього їй пробачити не могли. Вишукана, породиста, стильна — її підозрювали у прихованому житті в Торонто чи іншому місті, адже у свої сорок років вона зоставалась незаміжньою і бездітною, личко ж її не марніло. Оригіналка, словом. Усе дивувало: від широкої циганської шалі до запаморочливо високих підборів. У Метісоні так ніхто не вдягався і не ходив, ніхто не мав такої свободи. Юна Вірджинія була причарована.

Вона вже у п'ятнадцять років скидалася на стару діву, проте серденько її вже тоді відрізнялося чулістю, тож жінка-бунтарка, що пережила чимало шалених пригод із коханням — певна річ, забороненим, — жінка, яка пройшла повз крамницю, перетворилась на символ життя, якого у юної Вірджинії не могло бути. Вона знала, що велике кохання, про яке вона мріяла, неможливе.

Невже Енджи Полсон аж так зважала? І так, і ні. Зауваження матері або крамарки — хтозна, чиє — піднялося із невичерпних жовчних глибин, які в маленьких містах поповнюються щодня.

Тож довготелеса мрійниця взялася збирати розпорошені уривки таємних кохань Енджи Полсон, дослухаючись пильно до всього, про що говорили й зітхали у Метісоні. І дізналася більше, ніж знаємо ми зазвичай про життя інших людей. Ревнощі, гнів, помста, потворний спід і дріб'язкові порахунки — її жахало все, що вдалося зібрати. Вслухаючись у найдрібніші чутки, сплітаючи і розплітаючи поговори, вона виросла у майстриню чужих таємниць. Тож вона знала про приховані пристрасті майже кожного мешканця Метісона.

Фотограф не зрозуміла сенсу запитання, коли сіра довготелеса постать нахилилась до неї і змовницьки прошепотіла:

— Поглянете на моє зібрання?

Широка усмішка, якою відповіли на здивований погляд фотографа, переконала, що йдеться про велику честь.

— Немає нічого прекраснішого за любов без відповіді.

І музейниця вклала їй до рук звичайнісінький зошит. Картонна обкладинка, металева спіраль, аркуші в лінійку. На обкладинці — дві монограми, пов'язані серцем. Та якщо монограми були ретельно, зі смаком виписані, то серце зворушувало наївною простотою. Авжеж, воно було червоного кольору, і його протинала стріла Купідона, з якої стікало кілька краплин, мов на іконі. Стара діва, очевидячки, обожнювала скривавлені серця. У старій шафі за скляними дверцятами — саме звідти вона витягла зошит, — було повно таких сердець. І зошитів теж — кількадесят.

— Ось, оце і є моє зібрання, — оксамитовим голосом промурмотіла вона.

«Достоту закохана, — міркувала фотограф, — вона говорить, ніби закохана. Невже жінка справді здатна знаходити втіху в чужому коханні, якому не судилося здійснитись?»

Зошити містили страшенно сумні історії — у серцях шаленіла любов, що рідко завершувалася злиттям тіл, а проте — у цих оповідках вчувались краса і спокута. Стара діва зачаровано дивилася на зібрання. Не мало значення, поєднувалися тіла чи ні, — важливим був незграбний повільний рух двох істот одне до одного, за яким заворожено спостерігала анонімна глядачка, занотовуючи день і час, коли пан привітався із пані, жест, із яким пані ухилилася від руки чоловіка, та погоду наступного дня, коли пані поверталась уже сама — у той самий час, у те саме місце, — очима шукаючи пана, що дивився на неї з того самого місця. Солодка гра могла тривати роками — і жоден не перетнув би останню межу. Проте спостережниця не складала зброю. Нотувала усе. Зміну зачіски, появу декольте, накрохмаленого комірця, зближення контактів, доторки, ніжні погляди, а коли знову з'являлася можливість перетнути лінію заборони, вона відчувала захоплення і не знаходила собі місця, гадаючи: дасть він відповідь на листа чи ні? А якщо пан у свою чергу складе листа, якщо відбудеться побачення при місячному сяйві, якщо будуть палкі поцілунки, взаємний обмін обіцянками, наступні побачення і поцілунки — що зробить чоловік, ошалілий від люті, болю і прикрощів? Вона міркувала про це десятками сторінок, а фотограф, читаючи ці міркування, розуміла, що турбувало стару діву найбільше: здійснившись, кохання вже не належало їй.

Нарешті зошит «Ж.Р. — (скривавлене серце) — І.Т.» завершився, і Ж.Р., замість боротися з ревнощами чоловіка, задовольнилась одним-єдиним жагучим побаченням.

Один із зошитів вирізнявся з-поміж решти. Авжеж, на ньому також кривавилось серце, а за серцем — монограма «Ж.М.», але замість другої монограми стояв знак запитання.

— Я так і не дізналася, кого вона кохала, — пояснила міс Салліван. — Вона, безперечно, була закохана. Отой відсутній вираз — ніби весь час не помічала, де вона є. Я перебрала всіх навколо неї у пошуках чоловіка, що заволодів її серцем. Упродовж кількох років ходила за нею — на залізничну станцію, на пошту, всюди, — сподіваючись, що надійде лист і з'явиться незнайомець, але — нічого. Вона померла, не розкривши своєї таємниці — так, ніби чекала на когось, хто не з'явився, навіть на похорон. А я там була і не помітила жодного засмученого чоловіка — за винятком її батька. Вона померла, проплакавши тридцять років. Кажуть, то був плеврит. Вдала назва[9]. І жодного натяку на самогубство. Це найсумніша історія у моєму зібранні.

На обкладинці останнього зошита фотограф побачила три монограми — Е.П., М.П. і Т.Б. Вони обкручувались навколо серця, проколотого двома стрілами.

— Він кохав їх обох.

Що ж — ось перед нею історія двійнят Полсон і Бойчука, яку сувора міс Салліван плела своїм щільним письмом, відколи юна Вірджинія помітила Енджи Полсон у віконці крамниці. Останній запис у зошиті було датовано минулим роком, коли до музею завітала фотограф у пошуках інформації про вцілілих після Великих Пожогів, зокрема про Бойчука. «Невже у цієї панянки послання до Теодора? — дивувалась музейниця. — Невже Енджи довірила свого листа іншій жінці?»

Фотограф гортала зошит, збираючи окремі фрази, — достатньо, аби зрозуміти безнадійність цього кохання. Кожен і кожна немов оберталися довкола кохання, тримаючись на відстані і водночас не маючи сил розлетітися. Гра не припинялася, громадились невдачі, на зустрічі ніхто не встигав. Юна Вірджинія стежила, поки не постаріла. Й зі щільного потоку рядків постійно виринало одне запитання: «Коли ж Теодор обере?»

— Теодор?

Фотограф здивувалася: як, іще одне ім'я?

На конвертах значилось ім'я Теодора Бойчука. «Теодор Бойчук, до запитання, Метісон, Онтаріо». Часом видовженими елегантними літерами, а іноді — по-дитячому заокругленим письмом: близнючки не мали нічого спільного — ні норову, ні руки.

— Так його звали насправді.

Листи, що чекали «до запитання», звивались у нитку, яка скріплювала історію. Від уваги юнки Вірджинії не приховалося жодного. Щодня вона казала батькам, що йде по листи, а на пошті, оскільки всі знали, що вона обожнює книжки, а отже, вміє читати — чим у Метісоні міг похвалитися далеко не кожен, — її просили прочитати лист, а часом і скласти відповідь. Навіть директорка пошти, також не вельми грамотна, взяла за звичку перекладати на юнку офіційну кореспонденцію. Крок за кроком Вірджинія підібралась і до сортування листів, що дозволило причаститися дивовижним танком на трьох — щораз у двох листах «до запитання».

До зошита вона нотувала дату і місце перекреслення марки кожного з двох листів — зазвичай відстань становила приблизно два дні, адже перший летів із Торонто, а другий з Кочрейну — а також записувала дату прибуття на залізничну станцію чоловіка, якого вона впізнавала відразу. Високий похмурий дядько прямував до готелю, залишав там багаж і зразу ж ішов на пошту забирати свої листи. Усе ретельно занотовувалося. Одяг, хода, час, проведений у готелі, те, як він хитав головою, дякуючи за листи, — проте не казав ані слова, саме так: ще юна тоді стара діва ніколи не чула, щоб він говорив.

Листи вона читала, аякже! А як інакше простежила б за історією, що не мала жодного іншого свідка? Майстерно цупила, розкривала над парою, переписувала великі уривки до зошита, після чого повертала листи запечатаними, готовими до надсилання.

«Любий Федоре» — починались вони зазвичай, або ж: «Любий Федьку». «Пестливе скорочення імені «Теодор», — пояснила музейниця. Енджи легше давалося «любий Федуню», а Марджи трималася «любого Федора», хоча подеколи форми звертання змінювались.

— Бо обидві кохали його.

У листах, що надходили до Метісона, про побачення не йшлося, натомість згадувались давніші зустрічі, інші листи (отримані або втрачені), зміни адрес — найчастіше у Теодора, який, вочевидь, будинку не мав і тинявся з місця на місце залежно від роботи, — і жінки були змушені постійно плентатись лабіринтом пошт уздовж залізниць у різних куточках Онтаріо — часом вони скаржились на це у листах. Коли ж ти нарешті осядеш?

Листи складались із вражаючих зізнань та відмов. То Енджи писала «любому Федуні», що її сестрі Марджи не жити без його кохання, то Марджи схоплювалась і просила «любого Федора» забути її, бо вона вийшла заміж за чоловіка, який душі в ній не чує, та йти до сестри, яка вільна і давно вже чекає на нього. Теодор не зважувався на вибір, тож сестри вирішили зробити це за нього. Проте неймовірна жертва, на яку пішла кожна з них, була зайвою, бо Теодор, нездатний на самостійне рішення, підкорився й пішов від однієї до другої, залишивши нещасними всіх трьох.

Із листів поставало все минуле життя із пропущених побачень, поразок та непорозумінь, і найскладнішим періодом виявилися шість років, упродовж яких близнючки не мали від Теодора звісток. Він залишив Метісон, не маючи наміру повертатися, адже вважав, що дівчата потонули у Чорній Річці. А сестри вважали, що він у Торонто. Ці шість років окреслили подальше життя. Перші незграбні кроки без вороття визначили умови існування кохання на трьох. Помилки часто згадувались у листах. І як ми могли заблукати на рівнобіжних стежках?

Коли Енджи виповнилось вісімнадцять, вона з першим-ліпшим музикою втекла до Торонто, сподіваючись знайти Теодора там. Проте насправді він був на тисячу кілометрів східніше — працював докером у техаському Порт-Артурі[10]. Двома роками пізніше він наважився піти назустріч примарам і вийшов із потягу на станції в Метісоні. Проте Марджи вже мешкала у Кочрейні, будучи заміжньою за дрібним крамарем; Енджи марно чекала на Теодора в Торонто.

— Але ж Енджи була вільна, вони ж могли одружитися, хіба ні? — дратувалась фотограф.

— Звичайно, могли, однак він і Марджи кохав.

— То нащо Марджи взяла шлюб у Кочрейні?

— Щоб звільнити шлях для сестри.

— Агій!

На думку фотографа, історія аж надто заплуталась, проте музейницю любовні ускладнення, здавалося, тішили. Навіть щоки її порожевіли, а очі сяяли, мов скляні кулі на сонці.

Однак заплутана історія мала свою перевагу — вона роз'яснювала головну загадку Пожогів. Що тримало юного Бойчука упродовж шести днів блукань? «Кохання, звичайно, кохання, — міркувала фотограф, — коханням завше пояснюють незбагненне». Вона ще не звикла до нового імені Бойчука, проте легко уявляла, як юний і закоханий Теодор плентається вздовж димучої Чорної Річки у пошуках дівчат. Картини із серії «Довгокосі юнки» нарешті набули сенсу — Марі-Денеж, виявляється, мала рацію щодо плоту, який ледве тримався на скипілій чорній воді. Теодор справді це бачив. Допомогти він не міг, тож кілька днів блукав у відчаї, намагаючись відшукати близнючок.

Це було більше, ніж фотограф очікувала від зустрічі в музеї. Бо прийшла лише перевірити передчуття. А поверталася з повністю відновленою історією старої, через яку вв'язалась у розвідини.

Старенька із Гай-Парку була однією з тих довгокосих юнок. Міс Салліван миттю впізнала її. Спочатку на полотні, де одна із близнючок позувала шістдесятирічною, а потім на малюнку, де вона лежала поруч із сестрою.

— Сто два роки, їй було тоді сто два — ви собі уявляєте?

У людей, які всміхаються нечасто, усмішка неймовірно гарна — ніби освітлює все обличчя. Усмішка міс Салліван спалахнула веселим сонцем.

— Енджи завжди була задиракою — любила розваги.

Міс Салліван зраділа звістці про те, що Енджи жива.

Давно нічого про неї не чула. Колишня славетна мешканка не з'являлась у Метісоні, а листів для Бойчука на залишали вже більше двадцяти років.

Звістка про смерть Теодора її не здивувала.

— Він усюди носив смерть за собою.

Та все ж це означало, що зібрання музейниці можна було завершувати. Зошит «Е.П. — М.П. — Т.Б.» був останньою з відкритих справ. Нової вона не сподівалася.

— У наші дні кохання завжди розділене.

Фотограф залишила музей із полегшою. Життя нещасної, яка так і не знайшла того, що шукала, скидалося на катастрофу.