Дощило птахами

Фотограф

Я долала кілометри шляху під нахмуреним небом; долала із тривожною думкою: чи знайду прогалину в лісі до смерку або принаймні поки не вибухне буря. Цілий день місила багнисті дороги, які вели до сплетіння стежок для гірських роверів та до почіпних шляхів, що зависли над лісом; далі на мене чекали хіба в'язка глина, неозорі торф'яники та ялини, що стали стіною, — чорні глицеві фортеці густішали. Здавалося, ліс ось-ось замкне браму за моєю спиною, і мені не добутися до Теда, чи Еда, чи Едварда Бойчука — ім'я варіювалося, та прізвище зоставалося незмінним, а отже, в усьому, що розповіли про Бойчука — одного з останніх, хто вижив після Великих Пожогів, — таки була доля правди.

Інформації, що її мала, рушаючи в путь, здавалось досить. Минути шлях, який тягнувся вздовж річки, звернути ліворуч і їхати близько п'ятнадцяти кілометрів до озера Досконалості. Зелена, мов нефрит, вода з льодовика четвертинного періоду та розлогі, мов край тарілки, береги, бездоганно закруглені — звідси й назва озера, — не залишають жодного шансу на помилку. Почудувавшись нефритовій тарілці, взяти ліворуч, до проржавілої бурової, прямувати ще з десяток кілометрів, нікуди не звертаючи, — і натрапиш на старі лісові стежки, а далі простіше не буває, бо немає жодного іншого такого шляху, який вів би в нікуди. Глянувши праворуч, помітиш ручай, що каскадом струменіє по базальтових валунах, — отам і знайдеш Бойчукову хижу; та маєш знати: гостей старий недолюбляє.

Річка, нефритове озеро, бурова — я не минула жодної вказівки, а проте не побачила й сліду ні ручаю, ні хижі; тож довелося долати шлях до кінця. Далі зміїлася заросла стежина — справжня знахідка для гірських велосипедистів, проте не для мого пікапу. Я вже міркувала — давати задній хід чи розташуватися тут на ніч, — аж раптом помітила легенький димок із-під пагорбу — тонесенька струна ніжно чіплялася за верхівки дерев. Мене ніби запрошували.

Щойно Чарлі побачив мене на галяві, що оточувала жменьку хаток, — як його очі підтвердили здогад. Потрапити сюди можна, тільки отримавши запрошення.

Пес повідомив про мій приїзд задовго до нього, тож Чарлі чекав, заклякнувши перед тим, що мало б бути житлом, — саме звідти підіймався димок. Старий тримав оберемок рубанців, а отже, саме готував вечерю. Він не відпускав їх, міцно притуливши до грудей, впродовж усієї розмови. Двері він явно не бажав відчиняти. Я бачила тільки сітку проти комах. Головні ж двері було розчахнуто усередину — звідти йшов жар від груби. Відлякувало хаотичне скупчення тіней, проте запах, який долинав звідти, здавався знайомим. Запах людей, що звикли роками жити самотньо у лісі, вмертвляючи плоть. Запах погано вимитих тіл — бо в жодній з хатин моїх нових друзів я не побачила ванної кімнати. Запах згірклого жиру — бо харчувались вони переважно смаженим, густим рагу та дичиною, приготування якої потребувало чималої кількості жиру. Запах пилу — він скам'янілими шарами вкривав усе нерухоме. А також — сухий запах тютюну, головного наркотику тут, у лісі. Антитютюнові кампанії сюди не дісталися, тож хтось тут і досі пожовує нікотин або ж обережно пахкотить «Копенгагеном». Вони й зеленої думки не мають про те, чим загрожує їм тютюн.

Цигарка Чарлі гуляла з одного кутика вуст до другого, мов свійська тваринка, а коли геть скурилася, завмерла в одному з них. Чарлі ж іще не зронив жодного слова.

Спочатку я вирішила, що це він — Тед, або Ед, або Едвард Бойчук, людина, що пережила Великі Пожоги та доживала днів у лісах. У готелі, де напередодні я провела ніч, його бачили нечасто. Сам готель мав вигляд безглуздої велетенської будівлі посеред безвісті — чотири поверхи того, що колись, напевно, було розкішшю, а перетворилося на руїни цивілізації серед лісів. Той, кого я спочатку прийняла за власника і хто виявився лише розпорядником — «Називай мене Стівом», сказав він на початку розмови, — пояснив, що готель звів один грошовитий дивак-ліванець, який розбагатів на підробленому зіллі й тішив себе гігантськими будівлями. Він чомусь вирішив, що залізниця зробить гак до того, що мало б обернутися новим Клондайком, тож хотів першим заарканити потенційних клієнтів. Це стало останньою витівкою ліванця, — зітхнув Стів. Адже Клондайк виявився колосальним обманом — жоден потяг не плювався димом перед розкішним готелем, тож власник подався до Сполучених Штатів, де взявся розвивати готельну мережу для далекобійників.

Люблю місцини, які позбулися глянсу й манірності та чіпляються за якусь ідею, сподіваючись, що час мине і справдиться написане на роду. Не знаю, на що сподіваються власники подібних місць — на процвітання, залізницю чи повернення давніх друзів. Чимало є місцин, що опираються старінню та чудово почуваються в руйнівній самоті.

Цілий вечір господар оповідав про тутешні злидні, та я не почувалася жертвою. Він гордо розповідав про обліплених кліщами ведмедів, які вмирають від голоду і чекають вас на порозі, про дивні звуки, подібні до скреготу і стогонів, про комарів — «о, чекай, забув про комарів! у червні їх тут повно, москіти, мухи, мокреці, сліпці — краще взагалі не митися, ніщо не захищає від маленьких бестій так, як цупка шкіра... а січневі морози! о, січневі морози... мало чим так пишаються на Півночі, як морозом...» — тож господар конче мав пожалітися, аби отримати щире захоплення своєю мужністю.

— А Бойчук?

— А Бойчук — мов роз'ятрена рана.

Мовчазний заціпенілий старий на порозі хатини не міг бути тим, кого я шукала. Надто спокійний, надто поважний, мало не поблажливий — попри погляд, який ніби вишукував щось заховане на дні моїх очей. Звір — отаке слово спало мені на думку. Звіряче око. Проте його погляд не погрожував, не ярів, мов у хижака, аж ніяк, — просто Чарлі був насторожі, нашорошено сприймав порухи, спалахи почуттів, підкреслені усмішки й розпливчасті слова. Тож, вклавши у свої слова всю переконливість, на яку була здатна, я так і не зуміла переконати його відчинити мені двері.

Не можна отак заявитися до людини, в якої за плечима майже століття, з несуттєвими балачками. Тут потрібні точність рухів, вправність, — проте не надмірна, адже старі знаються на розмовах, бо впродовж останніх років тільки те й робили, що розмовляли, тож заяложені теми викликають підозру.

Спочатку я зробила кілька компліментів на адресу пса — «Орел, а не пес!» — що скидався на суміш ньюфаундленда з лабрадором; пес нарешті перестав гавкати, а проте не спускав із мене очей. Орел, а не пес! — зауважила я, похваливши радше пса, ніж господаря. Це лабрадор? Замість відповіді отримала кивок і погляд, що немов би заохочував говорити далі. Але ж не для того здійснила я подорож, щоб говорити про пса!

Я — фотограф, — одразу вирішила перейти до справи. Слід було розвіяти недовіру. Я нічого не продавала і не мала жодної лихої звістки, не була ні соцпрацівницею, ні медсестрою, не представляла — борони Боже! — уряд, оте кодло пекельне! Принаймні так вважали всі відомі мені старі. «Люди, вас що, уряд сюди підіслав?» Звичайно, якщо надто довго пояснюю причину візиту, лунає саме це запитання. Усі сахаються урядовця, який заявляється пояснювати, буцімто щось у вашому житті йде навскіс — ось же, дивіться, так зазначено в паперах, бачите, літери й цифри не збігаються, ваше досьє накульгує! То що, по-вашому, — я накульгую теж? Ану, геть, клятий уряднику!

«Я — фотограф, — повторила. — Знімаю тих, хто вижив після Великих Пожогів».

Бойчук втратив усю родину під час Пожогів 1916 року — трагедії, яку носив за собою всюди, де намагався почати нове життя.

Зовні пошкоджень на старому не було — навпаки, він здавався гладеньким, опасистим, немов кам'яний божок, ніби ніщо — міркувала я — не могло зачепити його. Аж раптом помітила, як підводить він очі, хмурніє, завбачивши загрозливі хмари, що важніють, ваготіють, наче жінки при надії; тож, коли погляд Чарлі повернувся до мене, я побачила в ньому призвістку бурі. Атож, це звір, — знову подумала я, — він відповідає на поклик природи.

Пояснила йому, що мене привело. Намагалася точно передати всі імена. Трапився мені отакий-то, розповів про такого-то, а цей останній знався ще з іншим. Я розповіла старому про свій маршрут та благенькі спомини, що їх використовувала один за одним, немов перепустки, і які таки довели мене сюди, до цієї краси, — о, пане Бойчук, тепер я розумію, чому ви вирішили тут оселитись: яке дивовижне озеро, яка природа навколо! Якби ж то знайшлося кілька хвилин, я залюбки поговорила б із вами про все...

Авжеж, це було нечесно, адже я знала, що він не Бойчук, але трохи брехні не завадить.

Бойчукове ім'я зачепило старого більше, ніж він хотів показати. Я помітила, як затремтів його погляд, а потім небо спохмурніло, земля заховалась, нетерпляче зануртував буревій, і я нарешті почула голос Чарлі:

— Бойчук помер і похований.

Більше він не скаже нічого. Я відчула, що розмову завершено і що маю повертатися туди, звідки прийшла, лише з чотирма словами. Старий вже збирався розвернутись до мене спиною погано зализаного ведмедя, аж раптом небо розчахнулось і хлюпнуло. Лило, мов у душі. Чарлі штовхнув мене досередини. Я ледве відчула цей рух — природний вияв авторитету, — а він уже відчиняв рамку з сіткою від комарів, і його важка й водночас легенька рука лягла на спину і штурхнула мене до хатки.

— Заходь, бо промокнеш.

Голос був не вельми люб'язний. Старий попрямував до печі — невеличкої грубки на дровах (мені такі маленькі ще не траплялися!) — і взявся розводити вогонь, не звертаючи на мене уваги. Багаття у печі ледь жевріло. Старому довелося перекладати рубанці, дмухати на дрова, додавати кори, дмухати ще, а коли вогонь стріпнувся, старий причинив дверцята, щоб була тяга, і зник за тим, що в мороці видавалося кухонною стійкою. Побачивши, скільки картоплі старий виклав чистити, я зрозуміла, що запрошена на вечерю.

Дощ гучно бився у дах, дужчав, ревів так, що часом ми не чули одне одного, а потім домішався й вітер, шквали, вий, скиглення, грім із блискавками — й обоє хутко зрозуміли, що сьогодні я вже не повернусь.

— Доведеться тобі ночувати тут.

І я спала на ложі з хутр, мов принцеса із давньої казки. Занурилась у м'яке провалля зі шкур чорного ведмедя барибала, чорнобурки, мишастого вовка і навіть росомахи — темно-брунатний смух чорно вилискував на хутряному ліжку. Чарлі здивувався, коли я впізнала шкури, зокрема росомахи — досить рідкісної тварини, особливо ж у вичиненому стані, адже славиться росомаха кмітливістю і войовничістю, тож упіймати її вельми складно. Проте, враховуючи вартість шкур, — зауважив старий, — ставити пастки вигідно.

Того вечора я не раз дивувала його. Я знала назви папоротей, лишаїв та кущів, а він, живучи серед них, — не знав. Старий, ніби справдешній ботанік, міг описати кожну рослину з пущі, її звички, те, як вона збирає росу, як захищається проти посухи та вітру, — усе це він знав, проте назвати рослину не міг. Здивувався, коли на запитання, чи справді отруйні плоди певної рослини, замість відповіді я назвала її маянтемою канадською. Квітку з сімейства лілейних він звик називати або трутівкою, або куріпкою. «Плоди, — пояснила я, — їстівні, проте споживати їх слід обережно, бо якщо з'їсти багато, можна схопити бігунку».

— Та звідки ти все це знаєш?!

Авжеж, я не ботанік, не «юний натураліст» — куди мені! Проте двадцять років поневірянь у компанії вчених познайомили мене з лісом. Навіть відповідний фах отримала: через прожилки на листках, що над ними схилялася, та споглядальне життя, до якого звикла, звалась тепер фотографом рослин. Одного разу мені урвався терпець, захотілось повернутися до людей, закортіло облич, обіймів, поглядів, я вже не могла годинами чигати, поки павук склеїть нещасну жертву, — і випадок навів мене на слід Великих Пожогів і тих, хто їх пережив, — осіб дуже похилого віку, адже перші Великі Пожоги відбулися 1911 року, і саме це завжди перешкоджало розмові. Щойно тема спливла на поверхню, як Чарлі відмовився говорити.

Та все ж вечір видався чудовим. Старий тішився компанією, я бачила, як обличчя м'якшало, проте відчути радості не могла — і далі чулося голосне буркотіння, що вразило при першому спілкуванні.

Кожен із нас розповідав про своє життя: я — про дороги, пошуки нових облич, нових зустрічей, а він — про свою хатку, про час, що минає, про єдине, що його турбувало, — виживання. Для старого й цього було забагато, чому я охоче вірила, адже чимало зусиль треба було докласти, щоб не загибіти від холоду й голоду, коли самотньо живеш у лісі. Я наголосила на слові «самотньо», проте він легко обійшов пастку. Це ж був мисливець, який інстинктивно відчував небезпеку і не піддався б на таку невміло сплетену каверзу.

— У мене є Любко, — сказав старий і підморгнув псюрі.

Собака спав чуйним сном попід дверима, і його смух від голови до хвоста ставав дибки при кожному ударі грому — і відразу ж заспокоювався, а пес глибоко й мирно спав до наступного грюку.

Щойно прізвисько зірвалося з вуст Чарлі, як пес підскочив і простягнувся біля старечих ніг.

— Чуєш, Любку, ану, підтвердь гості, що нам добре удвох!

Рука Чарлі блукала смухом тварини, зупиняючись на шиї, біля вух, де знаходила великі жмути, які ніжно пестила, а потім ішла далі, м'яко і впевнено, майстерно чухаючи і розминаючи тіло тварини, що аж хрюкала від задоволення, а господар продовжував говорити з гостею, грайливо вставляючи час від часу важливі для неї слова.

— То як, Любку, добре нам удвох?

Я чудувалась широкій, скоцюрбленій через артрит зашкарублій руці, яка граційно пурхала над смухом, а ще більше — голосові, який при звертанні до пса тихішав, ставав оксамитовим і загадковим. Цим лагідним басом старий пояснив, що Любко боїться гроз. «Грому злякався, — сказав він, — треба його заспокоїти, тож, коли буря, я дозволяю йому заходити досередини», — і раптом тон, подібний до голосу віолончелі, куди й подівся, — старий знову заговорив, мов володар лісу, що завжди стоїть на своєму.

Пізніше, як він розгортав паки шкур, аби зладнати для мене ложе, граційні рухи та оксамитовий голос повернулися.

Борвій не вщухав. У центрі стелі єдиної тут кімнати дах протікав. Чарлі звик до такого, тож хутко підставив казанок. Чулися дзенькання води об метал, дріб дощу по віконницях, тріск вогню в грубі та вдоволене мурмотіння Любка — хижка роїлася звуками теплого, затишного життя. Я раділа, що мене запросили поспати тут.

В одному з кутів громадилися хутряні купи. Я налічила понад двадцять шкур. «Дуже зручно в зимові морози», — зауважив Чарлі у відповідь на мій здивований погляд, і я уявила його на морозі мінус п'ятдесят похованим під хутряною горою. Любко, напевно, ховався десь поруч у тій горі; в хижці було тихо-тихо, а в грубці яскраво палали дрова.

Старий припинив розставляти пастки, коли екологи обвалили ціни, проте зберігав останні трофеї; розгортаючи шкуру, він ділився історією — історією тварини, яка віддала йому своє хутро. Слова сповільнювали плин, округлювались, змальовували зовнішню подобу тварини, місце, де вона жила, слід, яким ішов мисливець, те, як тварина потрапила до пастки, — і голос огортав мене теплом. «Бідна матуся, — зітхав старий і пестив бобровий смух, — не варто було туди лізти».

Люблю розповіді, люблю, коли переповідають своє життя від самого початку — кожен його вибрик, кожен закрут підіймаються з глибин часу, і, коли минає шістдесят, вісімдесят років, людина виявляється такою ж, із тими самими поглядом, руками, манерою повідомляти, що живеться добре або погано. Одна з численних стареньких, яких зустрічала під час пошуків, показала мені свої руки — дві довгі елегантні білі руки, що спочивали на квітчастій сукні і які вона раптом поклала на стіл. «Поглянь, — сказала вона, — жодної цятки, жодної тріщинки — такі ж, як і у двадцять років!» Цим трофеєм вона пишалася найбільше. Руки оповідали про п'ятьох діток, що народжувались одне за одним, про ферму, яка пішла за вогнем, про чоловіка, який також зник у Великих Пожогах 1916 року, про задушливе помешкання в місті, про вічно голодних дітей та прибирання, прибирання, прибирання, за яке платять. Ціле життя в мильній воді, і, проте — жодної тобі латки, жодної тріщинки!

Бідна матуся, — вів своє Чарлі, і здалося мені, ніби потрапила до історії про видатне життя. Бобриха — чотирирічна самичка — потрапила до пастки Чарлі разом із трьома малюками, які вже борсались у її животі. Вона не мала там опинитись, я хотів спіймати самця, великого, рудого, з ясним смухом — відтінок рідкісний, хутро цінне. Я знав усю родину, що мешкала в норі у вузькій затоці на озері. Матуся, що лаштувала гніздо на весну, трійко пуцьвірінків з минулорічного плоду та поважний золотавий «паша», самець, який не втрапив до жодної пастки. У січні впіймався один малюк, ще один — у лютому, авжеж, добра здобич, але нікчемна порівняно з пашею-татусем. Зазвичай у березні я зачиняю пастки, бо навесні хутро втрачає блиск, та я захопився, запраглося золота, тож пасток не прибирав. Бідна матуся — не треба було виходити з нори!

Почула я й історії про лисеня, що лапкою втрапило до сильця на зайців і скиглило, мов дитина, про вовка, якого старий вистежив і за яким ішов аж до пастки, про ведмедя-шатуна, що на нього якось натрапив. Я засинала, поринаючи в життя-оповідь. Ніби насправді чула, як вовк, лис і матуся-бобриха зітхають, пригадуючи уривки життя, що колись належало їм, а тепер слугувало мені за ложе. Я відчувала різкий, загадковий запах тварин. Переверталася в пошуках повітря, не забарвленого у тваринний дух. Чула хропіння Чарлі, яке часом здавалося пекельною мукою — гуло, мов у фанфари, і гуркотіло, мов грім.

Прокинулась я пізно. У хатці було тихо і тепло. У грубці мурмотів вогонь. Коли знову поринула у сон — відчула на собі погляд Чарлі.

Він сидів за столом посеред великої плями блідого світла. Кімнату перетинав промінь сріблястого пилу: він виринав з одного віконця і зникав у іншому — на протилежному боці хатинки. У центрі променя — біла голова Чарлі з сірим німбом, схожа на святий лик. Старий дивився на мене уважно й розгублено — його погляд ваготів запитаннями.

Я звикла спати голою, тож на якусь мить подумала, чи не роздягнулася часом уві сні. Хутко перевірила і заспокоїлася: на мені досі були джинси і ватяна кофтина. Утім, я зрозуміла, що непокоїло і приваблювало старого: спала я у незручній позі, зануривши носа у м'яке чорне хутро пса, закинувши одну руку на його тепле тіло, а другу поклавши на живіт тварини. Я спала з його Любком.

Ми з Любком швиденько вистрибнули з ліжка і підійшли до Чарлі, який вирішив не коментувати ситуацію. Лише повідомив чудовий прогноз на день, ніби натякав, що, мовляв, добра погода повернулась і, вочевидь, мені немає чого зволікати в цій глушині.

Проте він таки запросив мене до сніданку. Знову картопля, цього разу підсмажена зі шкварками, а ще — дуже солодкий чай.

Розмова не в'язалася, ми почувались ніяково; на мої запитання Чарлі відповідав нерозбірливим бурмотінням. Мене не так легко перемогти, однак цього разу я мусила йти, так нічого і не дізнавшись, — навіть нової історії про полювання. А втім, сталося диво.

Прочинилися двері, й увійшов Том.

— Перепрошую, я й не знав, що в тебе наречена.

Було очевидно те, звідки прийшов цей старий, — слова тут були зайві. Захриплий від трунку і цигарок голос виказував життя на самому дні. Високий, маслакуватий, зі скуйовдженим клоччям на лисому черепі, з очима, кожне з яких жило власним життя — одне непорушне, а друге норовливе, немов лошак, — Том здавався повною протилежністю Чарлі.

Коли здорове око оглянуло кімнату і знайшло те, що шукало, — а саме металеве цебро, з якого Том зробив собі сідало, — я зрозуміла, що всілася на його місце.

— Агов, красуне, що привело тебе до нашого краю?

Я не з тих жінок, яких можна спонтанно звабити. Звичайно моя дебела статура викликає повагу, а один лише погляд здатен будь-кого обернути на соляну статую, однак я зраділа отій «красуні» — грайлива ґречність старого, яка підкреслювала його любов до жінок, ніби натякала (якби я дозволила сипати компліментами й далі), що я поквапилася з пошуками, з Великими Пожогами, з Бойчуком — вірогідно, мертвим і похованим, хоч він міг і сидіти, цілком здоровий та неушкоджений, в одній із хатинок.

Том нічого не чув ні про Великі Пожоги, ні про Бойчука, який кілька днів блукав серед димучих руйновищ. «Я ж не Мафусаїл який, — заявив він, націливши на мене єдине здорове око, — я замолодий для історій, що трапилися ще до Ноя; еге ж, я тут наймолодший!» Проте, незважаючи на хлоп'яцтво, він оповідав уже відомі мені давні історії: про жінку, що народила в озері, в якому рятувалися жителі міста, про іншу, що кинулась у вогонь, а дитя її рушило за матір'ю, і про ту, від якої залишилася тільки каблучка у попелі. Він змішував усе це з власними побрехеньками, але не намагався переконати, ніби казав: якщо не віриш, то лише тому, що нічого не пережила.

З почутого я дізналася, що він перевозив золото, — ризикована справа, близька до оборудок нинішньої молоді, яка перетинає кордони з кокаїном, захованим у валізах та шлунках. Том регулярно їздив поїздом до Торонто та Нью-Йорку з самородками золота, приклеєними до дна гітари, адже він був і музикою — я так і не дізналася, справжнім чи вдаваним, зрештою, як не зрозуміла й багато іншого, про що йшлося того ранку за сніданком у Чарлі. Лунали й оповіді про кохання. Якась жінка на вокзалі викрикувала його ім'я, потяг рушив, а жінка — російська княгиня, яка танцювала фламенко в готелі, де він виступав, — кричала й тримала на руках немовля, тоді як потяг відвозив Тома. А потім він зненацька обернувся на каліку. Тома сильно побили, коли він надумав обійти свого боса-крутелика. Він зачекав на рудокопів у сторожці і запропонував їм кілька зливків за своєю ціною, аж раптом увірвалися поплічники боса.

— Що, не віриш? А як я, по-твоєму, втратив око?

І поки життя тривало — адже каліцтво його не спинило, — Том ламав ноги та ребра, мало не вибив собі друге око, проте серце лишалося неушкодженим; любовні пригоди продовжувались, інші приключки — також, і поки Том переповідав мені своє неймовірне життя, я запитувала себе, хто ж цей чоловік насправді. Бо він не з тих, хто чіпляється за самоту хижки у лісових нетрях.

Чарлі спостерігав за мною з іронічною посмішкою. Він давно чув усі Томові історії — справжні й вигадані — і, певно, тішився з моєї розгубленості у цьому хаосі.

Дивна з них була пара. Чарлі — грузький ведмідь-буркотун, який незграбно приховував втіху від теревенів, — і сухорлявий високий Том, що намагався привернути мою увагу всіма можливими засобами.

Що робити такому шаленцю в пущі? Звичайно чоловіки, які все життя скніли в брудних готельчиках, там і старіють. Мені траплялись облізлі старигани, що ледь знаходили сили підняти склянку, які жили, подібно до тіней, серед затятих пиворізів і почувалися непогано. У таких суб'єктів завжди є свій столик у кутку, часом вони примушують запросити себе — пиякам чомусь до вподоби компанія дідів. Їх просять щось розповісти, кепкують з них, приязно торсають, а невдовзі — геть забувають про них. Під час сієсти вони усамітнюються у своїх кімнатах — переважно в підвалі — темних, вологих кімнатах, часто без жодного вікна, де висить сопух брудних шкарпеток і тютюну. Вони здивувалися б, якби запитати, чи почуваються вони щасливими. Вони не потребують щастя, бо в них є свобода; бояться ж вони хіба соцпрацівниці, яка цю свободу може відібрати. Саме так відповів мені Том, коли я спитала, що привело його до забутого всіма краю.

— Свобода, дорогенька, свобода обрати життя до снаги.

— І смерть, — додав Чарлі.

І вони пішли геть, голосно розреготавшись.

Том жив в одному з тих готелів, що скидаються на брудні печери. Він старанно підмітав, мив склянки і виганяв мух. Його називали консьєржем, проте всі розуміли, що це лише гра — спроба зберегти гідність славному пиякові, який знав і кращі часи. Том перепускав частіше, ніж треба — і переважно скоч. Скоч — мій напій: у вухах досі лунає дзенькіт льоду у склянці, і я здригаюся від самої думки про це. Йому траплялося забувати про вік і набиратись, мов юнак. День і ніч тривали гулянки, завершуючись мареннями і стидом. А одного дня пиятика довела старого до коми, лікарні і соцпрацівниці. Жилавіша за тебе була — без образ, мала, добре? Жилувата соцпрацівниця прикипіла до старого — і Томовій свободі прийшов кінець. Бабега бачила його щастя в чистенькій кімнатці одного з senior homes[1], тож з усіх жил пнулася, доводячи, що він — фізично й духовно слабий старезний пияк, і згідно з законом не може вирішувати за себе. Їй навіть вдалося витягти звідкілясь його дітлахів — уже сивих чоловіка та жінку, які ніяк не могли пригадати, що бачили його у дитинстві, проте підписали папери.

— Мене списали в утиль!

— Коли він з'явився тут уперше, — втрутився Чарлі, що захопився розповіддю, — то скидався на зайця, що ледве втік від зграї вовків.

Я так і не дізналася, як він дістався до сховку в пущі, проте було зрозуміло, що рішення виникло зненацька і безповоротно.

— За дві хвилини зібрав наплічник і вирушив по свободу!

І знову вибухнув гучним сміхом, а за ним і Чарлі, втративши звичну стриманість, заливчасто розсміявся. Двійко стариганів тішилися, мов дітлахи, самою думкою про підступний удар, нанесений усім соцпрацівницям світу, що прагнуть замикати старих у вмиральнях.

Чарлі вже й забув, що сердився на мене за валяння в ліжку з його собацюрою, тож я ловила на собі досить веселі позирки. Він підвівся, аби поставити воду на вогонь, а поки копирсався у казанах, Том сипав жартами, немов повернувся до одного з готелів, де був за підпилого фіґляра: я ж перетворилася на залу, повну насмішників.

— Поглянь на цього хитруна — ач, ягня невинне вдає! Поглянь — він справжній, не привид, проте помер п'ятнадцять років тому! Гей, Чарлі, що тобі трапилося?

— Ниркова недостатність.

— Отакої! Лікар поставив діагноз і призначив три сеанси чогось, щоб спокійно вмирати...

— Гемодіаліз. Три сеанси гемодіалізу на тиждень.

— Зовсім здурів ескулап! Тож наш Чарлі зробив ручкою світові, який бажав йому тільки найкращого, і опинився тут, де пригощає нас своїм чаєм. А цукрового печива до чаю немає — га, Чарлі?

Якби вони й далі отак перекидалися зачіпками, я дізналася б історію Чарлі — слово честі! — проте я виявила завелику цікавість до розмови. Томове око звужувалося, поки не перетворилось на чорну шпарину, тоді як інше — скажене око — шалено крутилося, поки зрештою не зупинилось на мені.

— Сподіваюся, ти не з уряду?

Я запитала себе, яке ж із них живе — маючи на увазі, звісно, Томові очі: мармурове чи інше, скажене? Якого варто остерігатися? Ще той спритник! Авжеж, він був здатен на найсмішніші викрути, проте не варто було обманювати себе — під машкарою клоуна ховалася стара хитрюща мавпа, тож око-шаленець могло вивчати вас, поки непорушне око привертало увагу.

— Бо коли ти з уряду, то відразу скажу: нічого ти тут не знайдеш, бо до інших нам байдуже.

Замість відповіді я розкрила торбинку й дістала альбом зі світлинами — інакше втратила б і ту дрібку довіри, яку вдалося завоювати. Звичайно ці дії я притримую до кінця зустрічі, коли відчуваю, що треба забезпечити себе наступним побаченням. Фотосеанс відбувається переважно на другій зустрічі. Об'єкт має достатньо часу, щоб переварити спомини, і потай прагне мого повернення. Ніхто не встоїть перед спокусою опинитись у центрі чиєїсь уваги. Найзатятіший старий медом потече, коли побачить мене удруге. Мої триніжка, «Віста» з міхом та чорна завіса. Я роблю фото під старовину. Домагаюся чіткості кожної лінії і чистоти світла; тішуся неквапливістю церемоніалу.

В альбомі близько сотні світлин, переважно портретів, однак є і раптові картинки, зроблені «Ніконом»; єдина їхня мета — прихилити об'єкт до себе під час першої зустрічі.

Чарлі не впізнав нікого, а Том знайшов чимало знайомих облич. Жіночка з очима кольору ніжної блакиті — Мері Джайокірі, — яку він бачив ув обіймах одного приятеля. Пітер Ленґфорд, худезний кістяк, що колись був чемпіоном із боксу. Ендрю Росс, погляд якого затуманила катаракта, усміхався беззубо — він прихистив мене якось на цілий день у квартирці на дві з половиною кімнати, де розповів про чотири години, проведені на озері Порсьюпайн, поки місто палало. Дивом урятований Самюель Дюфо, що його знайшли в рівчаку, — хлопчик брьохався там із песиком, на якого його залишили. Самюелева мати побігла допомагати татові гасити вогонь. Обоє загинули. Том спізнався з них багато пізніше — Самюель запомігся й радів життю. Він щойно винайшов оруднення міді й відзначав це в готелі, де Том бренькав на гітарі. Кишені Самюеля відстовбурчувалися від грошви, довкола вирував натовп друзів, тож одного чудового ранку Самюель прокинувся злиднем. Без жодного су, проте щасливий — тепер він міг рушати на пошуки раю в лісах.

— А Бойчук? Він теж упіймав фортуну?

Я знала, що Бойчук певний час також блукав цими горами, проте не могла проґавити такий шанс.

Томові очі майже злилися в одне.

— Дорогенька, Тед відійшов, і нещодавно — минулого тижня! У мене й досі на руках мозолі.

Авжеж, мозолі. Долоні старих задубіли аж до кісток, тож навряд чи якась година копання залишить на них борозну.

Я не втрималась від кривої посмішки. І саме моя скептична гримаса переконала їх повести мене на місце, де закопали Бойчука. Щоб угамувати цікавість, а потім — прощавай, нав'язлива госте! — відправити туди, звідки прийшла. Вони не зронили жодного слова, проте все було сказано.

Тож наш кортеж вирушив — Том, Чарлі, я і двійко собак, адже в Тома також був пес — білосніжний лабрадор, що відгукувався на кличку Дринк, дану на згадку про дзенькіт льоду у склянці.

Якусь сотню метрів ми рухались уздовж берега озера, потім завернули до лісу добре витоптаною стежкою — зі свіжими слідами від мачете та майже гладеньким ґрунтом, що слався, мов килим.

Назустріч вийшов іще один пес — дивна й не вельми вдала суміш маламута і лабрадора. Особливо бентежив погляд тварини: одне око мінилося сталевою блакиттю, друге було оксамитово-брунатним. Здавалося, ніби за мною спостерігає третє око — просто посередині строкатого чола маламута.

— Це Кіно, собака Теда, — познайомив нас Том.

Збігши зі стежки, пси кинулися до хижі, оточеної — як і хатинка Чарлі — різноманітними прибудовами. Місцина була мальовнича. Пагорб, що плавно спускався до озера, вкривала розкішна зелень — густий бір усотував тепле ранкове сонце і промінився, мов велика безжурна ріка. Величний спокій. Вражала беззахисність хатинок, затиснутих, мов на острівці, на великій галяві під пагорбом. З цього місця — мов зі сторожової вежі, притуленої до велетенських лісових мурів, — очам відкривався могутній озерний обшир. Я уявила, як Бойчук щоранку вдивлявся у цю красу.

Справді: те, що вони назвали його могилою, цілком могло нею бути. Розміри свіжої купи землі відповідали середньому людському зросту, проте ніщо не вказувало на поховання. Ні хреста, ні таблички — нічого, що свідчило би про гідно поховану людину. А що викликало в мене найбільший сумнів — то це дивна поведінка старих. Вони запалили цигарки і повели неспішну розмову. А коли пси розляглися просто на прямокутнику могильної землі, господарі не зробили їм жодного зауваження.

Прийшов час іти. Причини затримуватись я не бачила. Утім, поцікавилася причиною смерті Теда.

— Помер уві сні, — відповів мені Том. — У нашому віці інакше й бути не може.

Прощатися ми не стали. Коли я обернулась, перш ніж вирушити стежиною до пікапу, вони лише знехотя помахали. До стежки мене провів єдиний з-поміж них джентльмен — Любко. Я встигла зробити кілька світлин, перш ніж Чарлі гукнув собаку.

Повертаючись, я намагалася уявити, про що міг думати бідолашний Чарлі. Я крикнула, що привезу йому світлини пса. Адже він думав, що позбувся мене, а тепер знатиме, що буде ще й другий раз.

Я заблукала. Позавчорашні вказівки господаря вже не здавалися такими чіткими, тож я кружляла клубком доріг, що вивели до залитого сонцем озера — того самого, яке щоранку вітало старих і вздовж якого тягнувся надійний вузький піщаний шлях, що вивів мене просто до самотнього готелю.

Управитель мене надурив. Змусив зробити велику і непотрібну петлю на захід, хоча на схід вів прямий шлях до Бойчука та його приятелів.

Тож у них був захисник — людина, яка вислуховувала розпити подорожніх, розповідала їм казна-що та відправляла бозна-куди, хоронитель ключів від притулку. Я почувалася одночасно ошелешеною та зворушеною запобіжними заходами задля збереження вільного, однак і непростого життя на березі озера.

І вже не мало значення, чи справді там жив Бойчук, — я знала, що повернуся.