Двадцять два сонети (Переклав Д. Павличко)

124

Якби любов моя була дитям

Випадку, то, подібно до байстряти,

У бур'янах коло огидних ям

Повинна б з волі часу розквітати.

Вона ж не випадкова – хай ідуть

На неї всі нещастя та знегоди,

Посміхнена погорда, рабська лють,

Жага й злоба принадливої моди,

Розсудливість холодна і стара –

Та не страшні вони моїй любові,

Сама ж вона несхитна, мов гора,

Звелась над примхи часу тимчасові.

Хай це посвідчить часу скоморох,

Що злом прожив, але для блага здох.