Двадцять два сонети (Переклав Д. Павличко)

151

Любов не знає докорів сумління,

Хоч, звісно, совість – то її дитя.

Облуднице, мої гріхопадіння –

Ява твого гріховного життя. –

Як зрадиш ти, я, наче для відплати,

Розпусті віддаю спрагненну плоть;

їй дозволяє дух тріумфувати,

Являти жизняну й нестримну хоть.

А слова іншого й не прагне тіло,

Ти тілу – нагорода дорога;

Воно готове коло тебе сміло

І падати, й вставати, як слуга.

Любов – вставання й падання без краю,

Я в ній народжуюсь і помираю.