Дзвони зеленої Галактики

Глибоко зітхнувши, Микола внутрішньо зосередився: він мусив не лише подолати можливий колапс, а й блискавично прийняти відповідальне рішення, — майже не сумнівався, що потреба в ньому виникне. Однак прикрі відчуття мало-помалу відходили, і він заспокоївся.

Поряд, із стриманою усмішкою на вустах, сидів їв, втупившись у екран, на якому миготіли невиразні тіні.

— Щось-таки сталося, — порушив мовчанку Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для “білої діри”.

Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх од важкої роботи.

— Відверто кажучи, я в те вірив і не вірив. Знаєш, Миколо, не уявляю собі навіть природну чорну дірку з усіма її гравітаційними ефектами, а штучну тим паче…

— Чорна дірка! Я й досі не збагну, що таке електрика. Все розумію — рух електронів і таке інше, хоч лекцію читай, а осягнути не годен! І телебачення для мене — суцільна містика!

— Облиш. Ми — практики, маємо свою роботу… Таблиця множення — для вчителів і першокласників.

Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальшого розпорядження з Центру — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.

— Ще поживемо! — раптом вихопилося в Миколи.

— Отак? — Ів аж присвиснув. — Із таким настроєм збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?

— А що вона мені? Бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав. Перші завжди ризикують, людство все долає методом проб і помилок. Маленька несподіванка, щось не передбачили — і…

— Не хвилюйся, все перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!

— Та я згоден покласти своє життя, аби людство дізналося якусь непередбачену деталь… А настрій… Ти краще поглянь!

Екран, від якого вони одірвалися, яскраво спалахнув, і на ньому з’явилися обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів, а чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов дитячий м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.

— Змінився кут екліптики! — скрикнув Ів. — Який жах!

— Здається, ми проходимо крізь шварцгільдівську сферу. Заспокойся. Якщо це наша Земля, то ми побачили те, що станеться в далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб розвідали, куди зможе переселитися людство. В разі потреби…

Крізь скло скафандра було видно, як їв заплющив очі і його чоло густо вкрилося краплинками поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла: вольовим зусиллям відігнав видиво катастрофи, і на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному голубому мареві.

— Друге народження світу, — таємниче прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Це наше минуле, майбутнє? Геть заплутався…

— Без супроводу тут не обійтися. — Тінь смутку промайнула на обличчі Іва. — Ввімкну “Загибель богів” Вагнера!

Грізні й величні звуки різко вдарили по нервах, і Микола наказав:

— Перестань! Втратиш над собою контроль.

— Гаразд. Та дозволь мені хоч вірша прочитати, якщо обтяжує музика. Емоціям потрібен вихід.

Миколі стало шкода товариша.

— Читай. Вірш — спокійніше.

Ів стиха почав:

— Все одно я хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Навіть за умови, якщо мій перший крок на ній буде останнім.

— Ми неодмінно повернемося на Землю… Читай далі.

Ів замовк, вдивляючись в екран. Невимовно прекрасне жіноче обличчя майнуло на ньому, гнучкі руки, простягнуті вдалечінь; стрімко вихопилось щось схоже на вавілонський зік-курат і одразу взялося туманом.

І в ту ж мить корабель трусонуло так, що обидва космонавти знепритомніли.

“Один, два, три… Включаюсь!” Микола поволі долав млість. Ів отямився раніш і старанно робив рекомендовані вправи, повертаючи форму.

“Приземлення… Приземлення… — повторював звуковий інформатор. — Всі прилади працюють нормально, пошкоджень не виявлено. Приземлення… Приземлення…”

— Фу-у… — Перед Миколиними очима котилася світляна доріжка. — Коли б ще хтось повідомив, де ми сіли. Невже повернулися на матінку-Землю? Ото ганьба! Теж мені — міжсвітові мандрівники!

“Приземлення… Приземлення… Всі прилади працюють нормально”.

Ів уже почувався добре і, перегнувшись через бильце крісла, гукнув:

А інформатор повідомляв температуру за бортом — цілком комфортну, щоправда, вологість зависока. Інертних газів у повітрі виявилося так багато, що Микола засумнівався, чи справді нормально працюють їхні прилади. “Бракує вихідних даних… бракує вихідних даних… — прозвучало далі. — Таких елементів на Землі немає”.

— Що? — підхопився Ів. — Ця бісова біла дірка спрацювала, і ми на третій планеті системи зірки Бернарда. Як скоро все звершилося! Ми перескочили через гору часу, мій оптимістичний песимісте? Пора сказати: “Гоп!”

Миколу не брали ні переляк, ні радість — він застережно звів руку.

— Моя мудра й лагідна матуся радила: коли й перескочиш, не квапся казати “гоп!”. Спершу подивися, куди вскочив. Аналізатор неспроможний визначити елементи, що входять до складу атмосфери й грунту цієї планети. Оце сюрприз!

— Нічого. Ми й прилетіли для того, щоб на місці в усьому розібратися. Буде що розповісти, якщо повернемось. Теоретики стверджують: на Землі мине кілька століть і теперішня наука стане анахронізмом. Та все одно ми не почуватимемо серед землян майбутнього, як почувався б король Артур на вченій раді Академії наук. Якщо, звісно, нас пам’ятають.

— Ретельно перевір скафандр і не забудь про запас харчів, — Миколин голос побронзовів. — Нас обов’язково чекатимуть, радо зустрічатимуть. У добрий час!

Він рішуче ступив уперед і віддраїв перший відсік.

І враз спинився, відчувши гострий приплив ніжності до свого міжпланетного корабля, маленького куточка рідної планети — від традесканції на стіні до крихітного плюшевого ведмедика, що при посадці впав зі столика. Хотілось якомога довше затримати погляд на кожній дрібниці, та, схаменувшись, перетнув другий відсік. Біля дверей третього сказав:

— Для початку зробимо коротку прогулянку: за годину — перший зв’язок із Землі.

— А що, там справді проминуло кілька віків?

— Не оглядайся назад так часто, бо голова піде обертом. Краще про те не думай.

Однак їхні думки повертали на Землю. Згадували вчених, котрим уперше вдалося сколапсувати надщільну матерію і штучно утворити “білу дірку” — часовий тунель у безмежному просторі поміж двома світами: ця планетна система мала стати другою домівкою для землян. Про те, як давно в домовині ті, з ким вони зналися якихось півгодини тому, відживши вік, а для них, Миколи й Іва, не змінилося нічого — навіть не встигли зголодніти. Власне, не встигли й збагнути, що сталося з ними.

Спокійно та сумлінно робили лише свою справу — Микола натиснув на останню кнопку.

— Пам’ятай, Іве, найкращі заміри можуть розбитися об дрібницю. Будь пильним.

Трап спущено, і зелений вогник сигналізував: у радіусі трьохсот метрів космонавтам не загрожує небезпека.

Нова планета була схожа на старовинний, трохи вицвілий від часу і через те ще прекрасніший гобелен. Лускуваті дерева з кронами тілесного кольору оточували галявину, де сів корабель. У повітрі похитувалися схожі на ліани сірувато-бежеві рослини, м’яко контрастуючи з золотисто-смарагдовим небом. Дрібнолисті кущики клубочилися, мов дим, та й взагалі все довкола пливло, гойдалося, щомиті змінюючи обриси. Безліч відтінків яскраво-коричневих тонів балансували на грані червоного та жовтого, й на всьому лежав якийсь надвечірній спокій. Зірка Бернарда була в зеніті, однак світила притишено, немов крізь густий серпанок.

— Здається, і справді все гаразд, — Микола почув сповнене захоплення зітхання молодшого товариша.

Ніяких стежок, й вони пішли навмання, сторожко озираючись навсібіч. Те, що вони на землі називали мохом, лагідно пружинило під ногами, і їхні кроки поглинала бездонна тиша — ні шурхоту гілок, ні пташиного крику. Микола присів і торкнувся однієї рослинки — в руці лишилося рожево-шоколадне стебло з тонким різьбленим листям, схожим на заячий холодок. Найближчий кущ, згорнувшись у кульку, раптом виметнув угору безліч спор. Микола глянув на Іва й од несподіванки остовпів: той був геть обплутаний коричневою павутиною. Проте очі товариша за склом скафандра повеселіли, і він скидався на хлопчика, котрий перебіг порослий високою отавою луг, зібравши на себе пилок безлічі квітів.

Вони пішли в глиб лісу, про всяк випадок тримаючи напоготові лазерну зброю, але невдовзі збагнули: остерігатися їм немає потреби — той самий палево-бірюзовий лагід пестив очі, та сама тиша дихала на них теплом і затишком.

— Таке добро не повинне пропадати, — пробубонів Микола. — Ну чисто тло з середньовічних портретів, такі собі райські кущі, хіба що бракує зелених барв.

— Звикнемо жити й без зелених, — озвався Ів. — Гей-гей! А хто тут, озовіться!

У відповідь така тиша, що чути було, як угорі шелестять хмарки.

— Не лементуй, ще й справді хтось відгукнеться, а ми ж далеко од корабля. Хоча, крім рослин… ніяка тобі комаха не продзумкотіла… Повертаймося, Іве, уявляєш, чим стане для Землі наше запізнення?

— Ти ж сам радив про це не думати.

Теракотова галявина забовваніла між деревами, і вони наддали ходу, трималися власних слідів, що чітко виділялися на моху. А от і кущик, від якого Микола відламав гілку. Але де ж їхній планетоліт?

На його місці височів палево-шоколадний горб з гнучкими ліанами.

— Заплели! — злякано вигукнув Ів. — Оце сила! Нічого, ми її приборкаємо.

Він спробував згребти рослини з борту планетольота, й вони піддалися, проте нові негайно потягнулися туди — легкими хвилями, ніби конденсуючись з повітря. Заощаджуючи сили, Микола ступив у їхню масу, як у болотяну твань, і сам собі не повірив: базальтова приступка прогнулася під ним. Коричневі спори закрутилися перед очима, сплітаючись у химерне павутиння; розірвавши його, космонавт жахнувся — двері останнього відсіку стали тонкими й дірявими, немов бляшанка, що хтозна-скільки пролежала на річковому дні.

Корабель — з надміцних матеріалів, що витримав політ крізь час і простір, повільно танув на ідилічній теракотовій галявині, немов льодяник у пащі казкового чудовиська.

Лише діставшись першого відсіку, космонавти перевели дух.

— Ось вона, та “дрібниця”, яку ми випустили з виду, — гірко всміхнувся Микола. — Її знав ще Спіноза, котрий перший сформулював положення про константність закону природи, пізніш його підтвердили своїми розрахунками фізики, зокрема Максвелл.

— Спіноза? То було так давно, тоді людина вміла так мало…

Микола не відповів, бо прозвучав сигнал із Землі — в його буденності було щось жахне, й обидва здригнулися.

— Я — Земля! — донісся мелодійний жіночий голос. — Корабель “Бернард-1”, відгукніться! Минуло чотириста років з дня вашого старту, однак ми пам’ятаємо і з нетерпінням чекаємо вашої звістки. “Бернард-1”, відгукніться!

— Я — “Бернард-1”! — відповів Микола. — Годину тому ми щасливо дісталися до заданої планети. Її тяжіння таке, як і земне, в атмосфері є кисень. Проте все складніше, аніж ми думали. Згадайте слова Вернадського: кожна речовина існує незмінною до того, доки перебуває в умовах свого створення, а вихід за них спричиняється до перегрупування елементів, яке відповідатиме новим умовам. Отож наш корабель руйнується на очах. Гіпотезу Ціолковського про те, що людство розселиться по інших сонячних системах, ще довго не вдасться втілити в життя. Бережіть Землю! Бережіть нашу рідну планету!

Миколин голос урвався: він побачив, що стеля над ним стала прозорою й крізь неї проступають зорі, великі й чисті, як над херсонським степом. До горла підкотився давкий клубок — чи то від міазмів, що тут виділяли рослини, розчиняючи його скафандр? їв уже знепритомнів.

Смарагдово-палева, схожа на старовинний гобелен планета впевнено освоювала свою здобич, творячи власну біосферу, аби через мільйонноліття тут з’явилася прекрасна жінка і простягла до життєдайного світла Бернарда гнучкі руки.

— Бережіть Землю, — прошепотів Микола. — Бережіть нашу біосферу.

Моріс Меттерлінк писав, що таємниця рідко щезає — вона просто змінює місце, однак для нас дуже важливо, щоб ця зміна місця відбулася. Ще недавно здавалося — зовсім близько час, коли людина почне освоювати нові планети. Та науковий поступ разом із радістю нових відкриттів приносить розчарування, які належить подолати. З’ясувалося, в сонячній системі життя можливе лише на одній-єдиній планеті, а щоб дістатися інших галактик, не стачить віку й кількох людських поколінь. Як подолати безмежжя простору?

Відомий радянський учений М.С.Кардашев вважає: “часовими тунелями” поміж різними планетними системами стають штучно створені “чорні дірки”. Зірка, в якій вигорів увесь водень, може ущільнитись під власною вагою й взаємодіяти з навколишнім світом тільки через гравітаційне тяжіння. В надзвичайному потужному гравітаційному полі плин часу сповільнюється й зовсім зупиняється, коли зірка стиснеться до так званого “шварцшільдівського радіуса”. І тоді починаються дивовижні парадокси…

Опинившись усередині “шварцшільдівської сфери”, астронавт за короткий час побачить майбутнє Всесвіту, з якого вилетів, бо там минуть тисячоліття. Отже, відкривається можливість “перестрибувати” з однієї галактики в іншу.

Та, навіть подолавши часово-просторові бар’єри, людина на інших планетах може зіткнутися з непізнаними законами природи, зокрема законом константності речовини.

Розумові підвладне все. Та поки що авторові хочеться повторити заповіт своїх героїв: “Бережіть нашу прекрасну Землю!”