Дзвони зеленої Галактики

Такого вже давно не бувало: замість восьми завантажених контейнерів нагору пішли баластні оцупки. Ганшин навіть сам собі не повірив, знову поглянув на контрольний пульт: на жаль, все правильно. Вісім… Він викликав чергового диспетчера.

— Як це все розуміти?

— Караван затримався на шість годин, Миколо Івановичу. А чекати я не міг, — в голосі диспетчера не було й найменшого сумніву у власній правоті. — Не зупиняти ж Колесо…

— Безумовно. — Ганшин помовчав, чекаючи, доки вляжеться злість. — Безумовно. Ось тільки — хто за це повинен відповідати?

— Річковики. Запізнилися — хай і відповідають.

— Ну, а ви? За просуванням каравану стежили? Квапили їх? Ви резерв контейнерів передбачили? Адже на те ви й диспетчер. І відповідальність лежить на вас. (“А з річковиками буде окрема розмова, — подумав Ганшин, — обов’язково буде, і дуже неприємна, але про це, друже мій, тобі знати геть не обов’язково…”) Зрозуміло?

— Зрозуміло, — озвався диспетчер, і цього разу в тоні його звучала цілковита безнадія: він уже мав досвід, в таких випадках сперечатися з Ганшиним — ніби проти вітру плювати. — Дозволите йти?

Ганшин мовчки кивнув.

Декілька хвилин він просто сидів, зосереджуючись, потім надиктував графік на завтра і вже зібрався йти геть, але раптом згадав про Бертенєва і знову надовго закляк в задумі… Ну, навіщо це йому здалося, навіщо ворушити старе, те, що відболіло й померло? Навіщо?

Ганшин вийшов з кабінету, попрощався з секретаркою і сходинками — ескалатори вже не діяли — опустився до виходу. В холі стояли троє: худющий Харперс із планового, дівиця-технолог в розкриленій хвилястій сукні (марно намагався пригадати, як же її звуть) і той же диспетчер.

— Добре, якщо відбудешся доганою, — долинув гарно поставлений голос технологині. — А може, й…

— Твоя правда, — мляво озвався диспетчер. — Педант жартів не любить…

Ганшин вдав, що нічого не почув, і попрямував до дверей, що прочинилися перед ним. Розважливо перетнув розбитий перед вікнами директорату сад і вийшов до паркінгу. Машин на майданчику було вже мало, Ганшин швидко знайшов свій крихітний чорний “тет-а-тет” і, склавшись мало не втроє (ох, дітям маленького зросту квіти рвать легко і просто…), заліз всередину. На щастя, годин до трьох погода була сонячною і акумулятор виявився зарядженим майже повністю. Ганшин зітхнув, клацнув тумблером — мотор занудно застогнав — і набрав на панельці автомедонта код адреси. За півгодини він був уже вдома.

Свій дім Ганшин не любив. Не тому, що сам дім йому був чимось неприємний: аби так, то шеф-директор Тепловідвідного Колеса якось вже зміг би його поміняти. Будинок був самий звичайний, один з багатьох таких же в селищі. Не було в Ганшина хисту оточувати себе затишком і комфортом, тому вдома, незважаючи на чесну працю кондиціонерів, було холодно і похмуро, як на щойно розконсервованому супутнику.

Ганшин швидко перевдягнувся, прийняв душ і до сьомої години відчув себе набагато свіжішим, саме до того моменту, коли тихенько муркнув вхідний дзвоник.

Ганшин пізнав гостя відразу, хоча за двадцять років у цьому високому, кремезному, якомусь прямокутному чолов’язі з ледь обрезклим обличчям майже нічого не залишилось від колишнього Борьки Бертенєва, котрого він знав і любив, від того гривастого, цибатого хлопчини, котрий, ледь заїкаючись, горлав на всі Синявинські болота геть не схоже на нинішню прилизану мову.

— Яким вітром… — Ганшин на мить затнувся, добираючи слова і звертання, але старе пересилюю, і він, не без натуги, продовжив: — …тебе занесло в наші краї, Борисе?

— Попутним, — усміхнувся Бертенєв. Посмішка в нього також була нова — якась цупкіша й закритіша. — Захотів побачитись. Як зустрінеш гостя?

— Гостинність господаря… — жартівливо розвів руками Ганшин і нараз відчув, що все це справді лише гостинність господаря, до всього ж не вельми щира. І хоча він готувався до цієї зустрічі ось уже третій день, відколи отримав листа від Бориса, проте тільки зараз, мабуть, остаточно збагнув, як мало між ними лишилося спільного. По суті — нічого не залишилось, окрім минулого, мертвого минулого, яке належало на рівних їм обом і в якому обом не було місця для них сьогоднішніх. Над силу, сподіваючись, що Бертенєв не відчує ніякої штучності в його піднесеному тоні, сказав: — Ну, заходь, Борисе, заходь!

Зоставивши Бертенєва в кабінеті, Ганшин ладував нехитру вечерю, комбінуючи напівфабрикати з продуктами власної кулінарної думки, яка, на жаль, ніколи не могла похвалитися своїми здобутками, і вперто намагаючись здогадатися, що ж стало потрібно від нього Бертенєву.

Залишившись на самоті, Бертенєв підійшов до вікна. Йому завжди видавалося (щоправда, він про це нікому не казав), що панорама з вікон може розповісти про господаря не менше, аніж його бібліотека чи вмеблювання помешкання. Принаймні відтоді, як люди почали достатньо вільно вибирати собі житла. Але зараз він опинився в скрутному становищі — будинок звичайний, стандартна житлова “сочевиця-карат”, без будь-яких надлишків. А за вікном уже сутеніло, на вулиці ще можна було щось розгледіти, але з вікна кабінету, освітленого м’якою люмінесценцією зі стелі, можна було побачити хіба що власне відображення, спотворене потрійним віконним склом.

А можливо, він даремно приїхав сюди? Справді, адже Ганшин просто втік, сам утік, і тоді, коли справа ще лиш продзьобувалась, він утік, аби, врешті-решт, пробитися сюди, прибитися до берега інженерної еліти цього століття. І, мабуть, варто було б давно про все забути, поставити хрест, як кажуть, і забути назавжди, незважаючи на всі роки, які вони прожили пліч-о-пліч і славно разом попрацювали, і він справді забув би, але… Свого часу саме Ганшин подав одну ідею, котра сьогодні привела їх усіх — і рудого товстяка Тапіо, і веселуна Ланге, хіміка “від бога”, і його самого до того порога, на якому не згадати про Ганшина було б просто підло.

— Ну, ходімо перекусимо, Борисе. Вже так заведено, що гостя насамперед пригостити треба. Пережиток, звичайно, але приємний.

— З великим задоволенням, Миколо. Традиції традиціями, але ж я справді зголоднів.

— Знайшов мене легко? — поцікавився Ганшин, коли вони вже сіли до столу.

— Легко, — машинально відповів Бертенєв і відразу ж пошкодував, що поквапився, бо розмова урвалася. А можна ж було б живописати всі перипетії пошуку, розповісти про те, як, припаркувавши машину на околиці, він пірнув у сутінки, як двічі помилявся будинками, і як його обгавкав величезний пес, чорний і волохатий, обгавкав беззлобно, виконуючи природний собачий обов’язок, бо інстинкти тварин змінюються повільніше за звичаї людей. Можна було б розповісти, як він блукав селищем, де всього й було, що з півсотні “діогенів”, “каратів” та “хеопсів”, а вулиць ніяких не було, та не було в них і потреби — поміж старезними, в кілька обхватів соснами можна було проїхати не те що вантажним інімобілем, а й болотяним танком класа “тортила”. І розповісти б про того сусіда, котрий врешті показав Бертенєву ганшинський будинок, сказавши принагідно, що живе Ганшин самітником, мало хто до нього заходить. А чому? І справді, чому? Так могла й зав’язатися та розмова, заради якої він і приїхав. Але нагоду він втратив, і доводилось знову сплітати нитку, так необачно обірвану єдиним словом. Бертенєв постійно відчував на собі сторожкий, очікувальний погляд Ганшина.

Він передав вітання від Ланге й Тапіо. Ганшин кивнув: дякую, дуже приємно. Але не було й тіні радості в тих його словах. Лише якийсь неви-мовлений біль і туга. Безумовно, подумав Бертенєв, важко говорити з тими й про тих, кого ти кинув у складну годину. Але двадцять років — це двадцять років, і строк давності давно минув, до всього ж ніякої підлості Ганшин не вчинив. Просто пішов, не вірячи в успіх розпочатої справи.

Розмова знову урвалася, і Бертенєв марно намагався зарадити традиційними “а пам’ятаєш?”, відроджуючи в пам’яті роки, що давно пролетіли, словесною магією викликаючи до життя фантоми тих, з ким разом вони колись починали шлях. Кілька разів йому видалось, що в погляді Ганшина промайнув живий блиск, чекав, що ось зараз крізь короткі формальні репліки нарешті прорвуться справжні й потрібні зараз слова. Проте нічого не змінювалось, і Бертенєв знову і знову гальванізував свій вмираючий монолог, аж доки не відчув, що його сили й терпіння геть вичерпались.

— Ось що, Миколо, не майстер я розводити дипломатію, — сказав Бертенєв, гамуючи роздратування. — Ось що. Ти в курсі наших справ?

— Більш-менш, — ухильно відповів Ганшин.

— Ми отримали останній штам. Приріст маси прекрасний — до тридцяти відсотків на добу. Весь базовий басейн кишить і бурлить. Пам’ятаєш базовий?

— Пам’ятаю.

— Продуктивність — також. І головне — ми отримуємо не тільки кисень, але й вугілля. Розумієш?

— Розумію. Тобі налити ще кави?

— Ні, дякую. Ти що, справді не розумієш? Чи все забув?

— Нічого я не забув. Ну так що ж?

— Нас висунули на премію.

— Міністерську?

— Ні. “Золота хмара”, — Бертенєв мимовільно усміхнувся, і вперше за вечір Ганшин на мить побачив колишнього Бориса з його усмішкою, яку всі “болотяники” називали інфекційною, бо і справді не заразитися нею було вельми складно.

“Золота хмара” — премія Кліматологічного Комітету ООН та Міжнародного інституту охорони середовища, мабуть, найпрестижніша. На мить Ганшина охопило навіть якесь сум’яття. Адже все-таки ж він…

— То що ж? — запитав він якомога спокійніше, і це йому вдалося.

— Я хочу, щоб серед членів групи був і ти.

— Дякую, Борисе. Але ж, окрім тебе, мають вирішувати ще Тойво та Оскар…

— Я переконаю їх.

— Сподіваєшся?

— Не маю сумніву.

“Так, ти переконаєш, умовиш, — подумав Ганшин. — І спасибі тобі, але мені це не потрібно. Ні “Золотої хмари” мені не треба, ні цих розмов”.

— Ні, — сказав він. — При чому тут я? Це ваша робота. Ваша, а не моя.

— Але ж це твоя ідея! І я не можу цього забути, не маю права! Адже це ти…

Бертенєв подумав, що даремно він це все говорить. Бо ж не міг, врешті-решт, Ганшин все забути. Не міг. І як тоді, після пожежі, коли згорів цілком увесь третій штам, і всі ходили як у воду опущені, руки ні до чого не зводились, а Ганшин сказав: “От і добре, Борисе. Справа все одно була безнадійна. Безперспективна. А^ же насамперед потрібна самоокупність — бодай часткова. Чи ж не так?” Бертенєв тоді зміг лише втомлено кивнути, бо про все те вже говорено й переговорено. Безумовно, сама собою ідея була прекрасна: повернути атмосфері безнадійно втрачений кисень, позбавити її надлишку вуглекислого газу, що вже давно став проблемою століття.

Власне, ця біда народилася з першими іскрами прометеєвого вогню — горіли дерева, вугілля, нафта, кізяки й бензин, торф і пропан, спирт і водень. А в атмосфері з’являлося все більше вуглекислого газу. Вогонь створив людство, ставши його могутнім інструментом, вогонь захищав кроманьйонця від печерного лева, вогонь піднімав осяйні обеліски перших ракет і народжував клятий вуглекислий газ. На початку століття його зібралося достатньо, щоб оповити всю Землю незримою пеленою, крізь яку не проходило тепло, а відтак ще б трохи — і почали б танути льодовики. І тоді…

Вони добре знали, що буде, коли океан піде в наступ: на шістдесят метрів підніметься рівень води, а це означає, що життя людства буде порушено назавжди. З парниковим ефектом вже віддавна боролися, вже крутилися над Землею велетенські Тепловідвідні Колеса, вже запускалися в небо контейнери термоакумуляторів беззвучними залпами електричних гармат. Але то все були просто спроби перетворити курну хижу на хату з комином. Людство зростало, і вже гріло своїм прометеєвим вогнем не лише Землю, але й Космос… І от вони, четверо ентузіастів — Ганшин, Бертенєв, Тапіо й Ланге — вирішили знайти вихід.

Адже був у вуглекислого газу правічний ворог — зелений хлорофіл. Ліси й гаї, степи і луки, океанські водорості — все це розкладало СО₂ й повертало кисень в атмосферу. Але ліси зникали з обличчя планети, звільняючи місця для плантацій. Дерева, дерева, дерева — сировина й будівельний матеріал, папір і одяг, їжа… А океан, котрий поступово затягувався нафтовою плівкою, вже не міг працювати так, як раніше. Всім їм був потрібен надійний помічник — суперхлорофіл, квазіхлорофіл. І оскільки він був потрібен — він народився спершу в думках хіміка Ланге, а згодом під легкими руками біологів Тапіо й Бертенєва. Він був бурою зернистою масою, схожою на жаб’ячу ікру.

А потім була пожежа. І у всіх опустилися руки. І лише фізик Ганшин через кілька днів підійшов до Бертенєва з аркушами паперу, списаних бісерним, рівним і чітким до педантичності почерком: “Власне, що таке СО₂? Вуглець і кисень. Нам треба створити такий штам, аби він живився сонячною радіацією, кисень повертав в атмосферу, а вуглець… Уявляєш? Болото народжує алмази, графіт, вугілля… Я ось тут дещо накидав. Ти поглянь при нагоді. Добре?” Бертенєв познайомився з тими записами через тиждень, зацікавився, почав розшукувати Ганшина і дізнався, що його вже немає на їхній болотяній станції — поїхав, і ніхто не знає куди. Бертенєв намагався збагнути, що ж трапилось, але марно. Тільки через кілька років він дізнався, що Ганшин перекинувся спершу до енергетиків-міжнародників, в експлуатаційний відділ, потім перейшов ще кудись, доки не осів врешті в директораті одного з Тепловідвідних Колес…

А з тих його записок народився згодом берталан — суперхлорофіл, творець кисню й алмазів, кисню й вугілля, кисню й графіту. Тому сьогодні Бертенєв і заявився сюди, бо було б нечесно… Лише вдуматись — берталан. Бертенєв, Тапіо, Ланге. А Ганшин?

— Розумієш, Миколо, це нечесно. Я так не хочу.

— Все чесно, — сказав Ганшин. — Як кажуть, можеш спати спокійно, Борисе. Я ніколи не був і не буду в претензії. На віки вічні. Ви всі ці двадцять років працювали. А я — спершу крутився сам, а потім крутив Колесо.

— Але ж — ідея твоя!

— Залиш у спокої ідеї. Немає нічого простішого, ніж підкинути ідею. А от здійснити її — інша справа. Ви це змогли. А я — ні. Я виявився спринтером.

— Спринтером?.. А справді, чому ти тоді зник, Миколо?

— А ти як гадаєш?

— Не знаю. Тойво вважає, що ти не вірив у перемогу. Але ж я так не можу думати. Якби ти не вірив — то не зробив би для нас тих робочих викладок…

— Забудь про них. Не в тому справа. Ти й сам би до всього додумався. Через день. Через тиждень. Через місяць. Суть не в тому.

— А в чому ж?

— Пробач, Борисе, але ти, мабуть, не зрозумієш. Хоча я можу й сказати. Суть в тому, що кожній справі є свій час під небом…

Ганшин підвівся, підійшов до вікна, притулився чолом до скла. Бертенєв мовчки чекав.

— Час народжуватись і час вмирати, — продовжив Ганшин. — Час насаджувати і час виривати з корінням… Час руйнувати і час творити… Час плакати і час сміятись… Час розкидати каміння і час збирати його…

Ганшин замовк. Якусь хвилину Бертенєв розгублено дивився на нього.

— Я і справді не розумію.

— От і добре, — сказав Ганшин. — І прекрасно. І не треба розуміти. І давай взагалі на цьому зупинимось. Неприємна мені ця розмова. А з премією вітаю вас, тебе і Тойво з Оскаром…

Бертенєву не лишалось нічого іншого, як попрощатися.

Ганшин провів його до машини, і потім він довго дивився услід рубіновим вогникам, що розчинялися в нічній пітьмі, намагаючись ні про що не думати.

Згодом він поплентався до будинку, зрідка підводячи погляд до неба, — там він бачив інші рубінові вогники, які лямували Колесо, що повільно підносило в стратосферу контейнери з соляними термоакумуляторами, аби віддати зайве земле тепло.

Колись, подумав Ганшин, під сонцем півдня проляжуть бетоновані русла, якими потечуть річки зернистого берталану, насичуючи повітря животворним газом… От як воно трапилось: технологія підняла над світом меч парникового ефекту, і вона винайшла й щит. Один з парадоксів нашого часу. Але до берталонових річок та озер ще так далеко. Ох, як далеко! Десятки років пролетять, доки все це буде створено і зможе дати відчутний результат — щоб не в болотяній лабораторії, а під палючим сонцем пустель народжував берталан кубометри кисню й тонни вугілля, алмазів… А доки що, аби не задихнулась планета, щоб не стала вона дном нового моря, мусять крутитися Колеса. Щодня, щогодини, безперервно і невмолимо, ніби Колесо долі. “Та оце ж і є — колесо моєї долі, — нараз у бентезі збагнув Ганшин. — Моєї чудернацької долі”.

Тому що в кожного в житті свій зоряний час, коли відкривають закон всесвітнього тяжіння, теорію відносності, пишуть “Марсельєзу”… І тоді, в ніч пожежі, він гостро відчув, що проминув його час щедро розкидати камені, коштовні камені ідей.

Щоправда, згодом він намагався обдурити долю — і був покараний, бо неможливо двічі ступити в той же самий потік. Але для того, щоб остаточно в цьому упевнитись і змиритись, довелося пережити всю історію з “Беатою”, всю гіркоту поразки там, в Тихому океані, на забутому богом і людьми Фрайді-Айленді.

І тоді він збагнув, що варто просто піти. Податися туди, де сьогодні вирішується найважливіше. Головне для дня сьогоднішнього, а завтра буде головним інше, народжене вчора з твоїх же безсонних ночей.

І доки інші створюють твій берталан, ти будеш крутити Колесо, своє Колесо, аби зберегти клімат Землі для них же, щоб могли вони спокійно працювати.

Так приходить пора збирати камені, з яких інші будуть зводити будинок.

Ганшин ще трохи постояв перед дверима, дивлячись на вогники Колеса, потім зайшов у дім, роздягнувся і ліг. Він подумав, що довго не зможе заснути, проте заснув майже відразу під шурхіт високих соснових крон і ледь чутне поскрипування далекого Колеса.