Дзвони зеленої Галактики

Радість — ось як ми назвали планету. А чому так назвали — хтозна. Лишалася б краще з реєстровим індексом ЗЗТ/11/0,8-Арктур-4 — і квит. А ми, бач — Радість! Не нарадієшся тут…

Реєстрова номенклатура, коли хтось не знає, розшифровується просто. ЗЗТ — Планета Заселена Земного Типу. Цифра 11 означає, що заселених планет досі знайшли рівно десять. Радість — одинадцята. 0,8 — гравітаційний показник. Арктур, ясна річ, це альфа Волопаса, а наша ЗЗТ — четверта планета в системі.

Слова “не нарадієшся” стосуються того самого моменту, як ми з Сашком опинилися в пустелі. Уявіть: спека під тридцять градусів, над головою в зеленкуватім небі величезна червона куля Арктура, і навсібіч — аж ген до самого виднокраю — пустеля: пісок, пісок, пісок… Жовтогарячого, зауважте, кольору. Звідки пісок? Чому пісок? Адже НЕ МОЖЕ тут бути ніякої пустелі. Відповіді немає…

Утім, почну по порядку. Вийшли ми з “вушка голки”… — це в нас так заведено називати проходження крізь канал Баженова, за відомим прислів’ям: легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до раю і ніж кораблеві пролізти крізь вакуум-капіляр; звідси, до речі, й далеко не поетичне назвисько корабля — “верблюд”… Отож вийшли ми з “вушка голки” в системі Арктура, знайшли четверту планету — так вимагало завдання — й лягли на кругову орбіту. Оця Радість наша — ніби за сімома печатками: страшенно густа хмарна оболонка навколо неї, приблизно венеріанського зразка. Як ми не крутилися, як не міняли кут орбіти — вікон не виявили. Візуальний огляд об’єкта, як пишуть у протоколах, результатів не приніс.

Відтак узялися за інструментальну розвідку. Відразу ж виявилося потужне магнітне поле. Радіаційні характеристики були мінімальні, а на всьому діапазоні радіохвиль — найнесподіваніше! — галас стояв неймовірний. Голоси, сигнали незрозумілі, якесь цокання, булькання, буркотіння, шепіт, свист, сичання, то ніби горло прочищають, то дзумкочуть, то гикають десь, нарешті, музика… Не то що б заслухатися можна було, але ж музика, хай тобі грець! Звісно, назва одразу ж і визначилася: Радість!

Що в нас на кораблі зчинилось — важко й передати. Всі тріумфують, цілуються, кричать, годі слів розібрати. Та і як же інакше: МИ — йдемо на Контакт! Вийшли в перший свій стажерський, по суті, дитячий політ, і будь ласка: ЦИВІЛІЗАЦІЯ!!! Та ще й високорозвинута: на рівні радіоепохи. Ото вже пощастило!..

Складнощі почалися із зондування. Точніше, не складнощі, а щось дивне. Перший зонд прошив хмарний кокон, і на хвилину на нашім великім екрані постав підхмарний світ: розсип островів у неозорому океані. Страх як сподобалися нам ці острови. Здавалися теплими, духмяними: зелень лісів і гайків, пляжі, м’які хвилі, затишні лагідні міста, легенький вітрець… Щоправда, сонце закрите хмарами, та все ’дно добре. А живуть тут привітні тубільці, ми їх швидко зрозуміємо, вони — нас, і налагодиться вперше в історії міжпланетна дружба, й почнеться ера Великих Космографічних Відкриттів — мирна і безкорислива. Чим погано?

Я одразу ж уявив наш рейс експедицією Кука, в п’ятистах кілометрах під нами розкинувся південний рай Таїті, де чекали нелукаві аборигени, які встигли, проте, озброїтися непоганою радіотехнікою.

Висота зонда була чималенькою — близько двадцяти кілометрів; чекати, поки він пройде глісанду зниження, нам не хотілося, відтак Павло, командир наш, попросив максимально збільшити “картинку”. Аж тоді раптом усе й скінчилося. Край! “Телепень” — телеметрія себто — затуманився, роздерся, мов гниле ганчір’я, почорнів, ніби тліючий папір, і канал зв’язку ліквідувався, великі й малі екрани погасли. Оглух і осліп наш зонд, поринув у якесь чорнильне болото і навіть “прощавай!” не сказав.

Другий апарат ми жбурнули вниз з рекордною швидкістю — через тридцять дві секунди після втрати першого. Цей сконав ще в хмарах. У ту ж братську могилу попадали і третій, і четвертий. Прикро було й незбагненно: на порожньому місці — в безпечній і дружній атмосфері — зонди раптом вкорочують собі віку. Було в нас у запасі ще декілька штук, проте ми опам’яталися: марна затія. До того ж втрати всіх апаратів нам ніхто б не подарував. Не розважатися все ж прилетіли…

— Хлопці, а може, зонди наші… хтось збиває? — цю думку висловив Сашко, у воєнній історії, великий спеціаліст-любитель. — Наводять сердешні тубільці ракету. “Ключ на старт!”, “Пуск!” — які там іще команди були? — і бабах!

— Бабах, бабах… Ми з оцим “бабах” залишимось на бобах, — незграбно скаламбурив телеметрист Сергій. — Зонд засік би ракету за десять кілометрів і дав би нам знати. А крім того, він же високоманеврений, це тобі не парашут і не аеростат, його і самонаводкою не візьмеш.

— Ти ще скажи, мовляв, птерозаври тут такі водяться, страшні. Всякі зонди їли, а наші — найсмачніші. Тож і ганяються за ними, наминають їх зі смаком — аж хрускотить.

— Та годі, годі вам, гумористи, — командир сидів перед мертвим екраном похмурий, пригнічений, навіть ображений якийсь. — Що воно з полем, підрахував хто-небудь?

— Ні, Павле, надто вже складно це. Щоб на двадцяти кілометрах захисне поле діяло — це просто безум. Уявляєш, яка енергетика має бути? Жах!

— Може, лазер?

— А сенс?

— Ну, сенс зрозумілий. Пре крізь хмари якась залізяка явно штучного походження. Біс його зна, що їй потрібно, залізяці, є рація про всяк випадок лазером збити, аби знала…

— А коли в залізяці розумні істоти? Тубільці ж не знають, безпілотна вона чи всередині якийсь сапієнс сидить. Задля чого їм гріх на душу брати?

— Дуже просто: психологія в них така недобра — хто б не був, не лізь. Ми, мовляв, люди тихі, мирні, аборигени ми, живемо собі гарненько, в морі купаємось, нікого не займаємо, тож і нас не турбуйте.

— Все ж для такого потужного імпульсного лазера технічний рівень, знаєте, який має бути?

— Хлопці, а ви помітили — після першого зонда весь радіофон зник? — раптом обізвався хтось з телеметристів.

Ми ззирнулися. Справді, весь цей час ефір мовчав. Щось ми не так зробили, якісь правила гри порушили. І нам на це досить жорстко вказали. Ціна помилки — чотири зонди, напхані доволі вартісною електронікою.

— Так… — командир пригладив волосся, кахикнув, по тому пошкріб нігтем неіснуючу плямку на пульті. Так чи інак, а рішення мав приймати він — і тільки він. — Діло, друзі мої, серйозне. (Цього нам можна було й не говорити.) Як вам відомо, життя наше наперед визначене інструкцією. Інструкція нам біг і водночас поріг. Та не було й немає ще на світі інструкції, що прояснила б положення щодо доброї волі, виключала ризик і надавала можливість вибирати рід смерті за бажанням. Одне слово, хто піде на десант?

Піти хотіли, звісно, всі (я, пригадується, дивувався навіть: чого б це Павло виголосив таку пафосну тираду?). Кинули жереб. Ось так і вийшло, що нам з Сашком — двом дев’ятнадцятирічним стажерам Центру дальньої космічної навігації — випало першими стати на дивовижну планету, необачно названу Радістю.

…Посадочна капсула на нашім жаргоні зветься “жуком”. Схожість, слід сказати, дійсно немала. По-перше, під час проходження атмосфери розкриваються парашутуючі пелюстки — чисто тобі надкрилля в хруща, тільки їх шестеро, відповідно до шестигранної форми апарата. Після ж посадки — на реактивній, звичайно, тязі — висуваються шість ніг, і бігає така капсула пересіченою місцевістю досить прудко. Місця в ній — на двох дослідників. Планетологи свого часу різні прізвиська давали: і “скарабей”, і “танк-бігунок”, і “іноходець” (тут подвійний смисл був: по-перше, капсула, справді, пересувається інохіддю, а по-друге, призначена для ходіння по інших світах), та прижилося одне — просто “жук” та й годі. Коротше не скажеш…

Отож ми з Сашком влаштувалися в капсулі, перевірили енергоблоки, телеметрію, управління і — під традиційне: “Ні пір’я, ні луски!” — відділились од корабля. А щойно погасили свою орбітальну швидкість, до нас знизу рвонулися хмари. Почалося вільне падіння.

…Переляку, чесно зізнаюсь, не було. Були: гарячка нетерпіння й очікування сюрпризів. І сюрпризи почалися! Взяло мороком екрани — гаразд, нехай уже. Замовкли динаміки — і це можна стерпіти. Відмовив передавач — теж не кінець світу. Та ось найголовніше: ми вже випустили пелюстки, вже дроминули, судячи з показань висотоміра, хмари, а в ілюмінаторах темно, хоч в око стрель. І це ж на денному боці! Буцім і справді втрапили ми в чорнильну калюжу або в шлунок до птерозавра страхоподібного. Мов сліпі кошенята, спускалися ми на планету.

Чомусь зробилося задушно. У тьмяному освітленні кабіни я добре бачив краплини поту на чолі в Олександра, а думка була — і в мене, і в нього — одна: як би його в море не шубовснути, як би то сісти хоч на крихітний клаптик суші, однак шансів на таку вдалу посадку було зовсім трохи. Потім погасли і лампи. Ми вшнипилися очима в шкалу висотоміра, що світилася, і губи наші ворушились, повторюючи показання: тисяча метрів… п’ятсот… сто… двадцять п’ять… Автоматика ввімкнула двигуни. Я всім тілом відчув, як під капсулою вдарили потужні реактивні струмені. Якщо зараз іззовні долине сичання — свист морської води, що перетворюється в пару, — отже, ми в чужому океані, за повного незнання погодних умов, — завал! Треба негайно давати форсаж. Одначе… сичання не було. Ми м’яко сіли на твердий грунт.

Аж тут і чорнило за ілюмінаторами ніби вітром здмухнуло. До кабіни влився червоний потік світла. Довкола капсули простягалась жовтогаряча пустеля. Найцікавіше, що ми опускалися в районі загибелі першого зонда. Посеред зелених острівців — це на кораблі бачив кожний — тут не було жодного, позбавленого рослинності…

Я привів у дію механізми шести колінчастих ніг і поклацав клавішами експрес-аналізатора. Загорілися декілька табло: склад повітря — достеменний аналог земного, тиск — сімсот міліметрів ртутного стовпа, склад грунту — чистий кварц з домішками окислів заліза, вірогідність шкідливих мікроорганізмів, бактерій, спор, рикетсій, вірусів та інших чудових представників патогенної флори — суцільні нулі до дев’ятого знаку після коми…

Ми з Сашком одночасно вхопилися за рукоятку люка. На жаль, це був останній механізм, який нас послухався. Ірисові стулки безшумно розсунулися, з легким виляском урівнявся тиск, і… всі стрілки, всі індикатори дружно стрибнули на нуль. Пульт одімкнувся. Напруги в мережах — дастьбі. Дзижчання пульсації в аварійному блоці — гарантійному, безвідмовному, запломбованому аварійному блоці з мікрореакторним дублюванням і подвійним захистом — повільно затихло.

— Саш, чув, Саш, — пошептом покликав я. — По-моєму, каюк. Це зовсім інша планета…

Мружачись од яскравого світла, Сашко висунув голову в люк і довго-довго стояв так, оглядаючи крайнебо.

— Ні, Костику, — нарешті озвався він. — Та сама планета. Просто нашого “жука” хтось занурив у формалін…

…Тривала друга доба нашого полону на Радості. Другу добу ми блукали по піску, стараючись не губити з поля зору капсулу. Компас тут був ні до чого: магнітне поле було відсутнє.

Харчу й води вистачить на два тижні, ще є НЗ — додаткових п’ять діб надії, а як далі? Навіть коли якимсь дивом оживе передавач, які новини ми повідомимо? Сидимо в пісках, а де вони знаходяться — не відаємо? Океан виявився кварцовою пустелею? Хмари мають цікаву властивість: коли дивитися згори, вони є, а коли знизу — їх годі побачити? Та що вже передавач! Вогню навіть не добудеш, аби їжу зігріти: нема з чого і нічим…

Аж раптом у повітрі з’явилася ґава. Точніше, це потім з’ясувалося, що гава. Ми з Олександром умостилися в затінку капсули й жували сухі м’ясні галети, запиваючи їх холодною кавовою бурдою: не лишалося нічого іншого, як розмішувати порошок розчинної кави в теплій воді, нагрітій проти сонця. Вечоріло. Радістіанська доба триває тридцять сім з половиною годин, день довгий, “сієста” тягнеться бозна-скільки, тож ми розімліли, втомились од спеки й сиділи мовчки. Зненацька Сашко боляче схопив мене за лікоть і показав угору. Над “жуком” кружляла чорна крапка. Наступної миті Олександр метнувся до капсули й повернувся з біноклем і гвинтівкою в руках.

— Ти не повіриш, — мовив він по хвилині вдивляння. — Гава.

— Як… ґава? — я навіть злякався.

— Звичайна, чорна, — він здвигнув плечима й прицілився.

— Сашку, може, не треба? Мо’, почекаємо? Нехай знизиться, ближче роздивимось. Ну звідкіля тут ґава?

— А якщо втече? Та й, зрештою, заряджено ж не кулею, а ампулою зі снодійним.

Гримнув постріл. Гава різко ухилилася вбік, склала крила, спікірувала і всілася прямо перед нами, на відстані трьох кроків.

— Та ви що, з глузду з’їхали? — обурено сказала вона чудовою українською мовою.

Сашко випустив з рук гвинтівку. Йойкнувши, я сів — не сів, а гепнувся на сходинку трапа.

— Ні, я запитую, ви що, збожеволіли? — вела далі гава. — Оце линеш собі, линеш, не дивишся, що й до чого, на хвильку перестанеш пильнувати — і маєш! — уже куля в кишках сидить. Гарненько, еге ж?

Я глипнув на Сашка і покрутив пальцем біля скроні. Він кивком підтвердив свою згоду й натиснув собі на око. Я повторив цей прийом. Гава двоїлася. Прикусив губу, — певно, до крові. Боляче. На галюцинацію, відтак, не схоже.

Гава, дуже знайомо схиливши голову, з цікавістю спостерігала за нашими маніпуляціями. Почистила дзьоб, тоді глибоко занурила його в пісок і витягла жирного рожевого хробака. Проковтнула.

— Тільки не заходжуйтесь мене своїми галетами зваблювати. Я птиця розбірлива й непідкупна: на вашу гидоту й дивитись не хочу. А хробаків тут повнісінько.

Гава крякнула. Аж тут — ніби за сигналом — з піску полізли гидкі, у великий палець завтовшки, витрішкуваті черв’яки. Мене почало нудити.

— Отож-бо, — повчально мовила птиця. Вона, здавалося, була вельми задоволена. Крякнула ще раз, і хробаки поринули в пісок. — Надалі не пуляйте, не подумавши. Оце на свою голову пустиш на планету першого-ліпшого. Як побачать щось живе — відразу ж палець на спусковий гачок. Просто тобі якісь trigger-happy.[2] Really, trigger-happy — that’s the word.[3]

У мене спиною поповзли мурашки. Ґава, вочевидь, могла спокійно перейти на англійську мову, не відчуваючи труднощів. Цілком імовірно, в неї в запасі і французька, й суахілі, й — чого на світі не буває! — санскрит. “А санскриту ж ми й не знаємо!” Можу заприсягтись, лише це в мене на думці й стояло: “От лишенько, санскриту ми й не знаємо!..”

— Я не кулею стріляв, — несподівано мовив Сашко. Лелечко, таж він… виправдовувався!!! — Я стріляв ампулою зі снодійним.

— А звідкіля мені це знати?! — розсердилася гава. — Хіба ж я доберу, чим мене пригостити хочуть. Утім, якщо не кулею — то я вас пробачаю. А снотворне своє заберіть. Мені воно, бачиться, ні до чого. В мене й так сон нормальний, — і триклятий птах виплюнув на пісок нашу ампулу.

По тому гава змахнула крилами, важко підстрибнула й полетіла. Не полетіла — помчала з такою дивогідною швидкістю, що й ми й не спам’яталися, як вона розтанула в зеленому небі.

— Сашко, ти знаєш санскрит? — поставив я дике запитання.

— Ні, — здригнувся він. — А що?

— Нічого, нічого… Це я так… — зніяковів я. — Гава має рацію в одному: ми збожеволіли…

Шкода, що нікому було підслухати розмови, що їх ми вели тієї ночі, тривожно вовтузячись у гамаках. Балачки ці були — перший клас. Такі, приміром:

— Ну, гаразд, на планеті мешкають розумні ґави. Сприймемо як факт. Чого не бува у Всесвіті! Але звідки вони українську мову знають? І англійську?

— Дуже просто: навчалися в школі першого ступеня.

— Мерсі, ти вельми кмітливий. А кулі на льоту — де навчились ловити?

— Дурничка! Військова підготовка під керівництвом досвідчених і мудрих столітніх воронів.

— Геніально! Хробаками командувати — теж армійський навик?

— Ні, це в них вроджене.

— Гарненько погомоніли… Ну спи. Добраніч!

— Заснеш тут…

Усе-таки ми поснули. А коли промені Арктура, що підбився над обрієм, збудили нас, ми зрозуміли: спокійно скінчити дні нам тут не дадуть. У п’ятнадцяти метрах од “жука” лежала велика синьо-фіолетова калюжа.

Хвилин з десять ми вивчали її на відстані. Нарешті Сашко вимовив:

— То як, Костянтине, може, поснідаємо спочатку? Я так собі мислю, якщо вже вона з’явилась, то не випадково і надовго.

— Даруй, все-таки давай з’ясуємо, що їй потрібно. Знаєш, якось не до їжі, поки вона тут синіє. Лишень гвинтівку не бери. Вилізе якийсь крокодил і почне нас ганити: мовляв, знову неправильно себе поводимо.

І який дідько мене смикнув за язик? Я ще не закінчив фразу, як фіолетова вода пішла хвилями і на пісок виповз… справді крокодил. Здоровенний — метрів п’ять завдовжки.

— Ще хтось потрібен? — басом запитав він.

— Крокодила, який вміє розмовляти, нам ще не вистачало! — досить-таки непослідовно шепнув я Сашкові, але він мене не слухав.

— Бегемот, — ляпнув він ні сіло ні впало.

— Будь ласка, — спокійно відповів алігатор. — Архимеде, вилазь, гості тебе вимагають. Його Архимедом звуть, — пояснив він. — Дуже вже багато води витісняє.

Калюжа знову захвилювалася, з’явилась чорна блискуча туша, і за кілька секунд перед нами стояв цілком натуральний бегемот на ім’я Архимед. Він голосно пирхав і роззявляв величезну пащу.

— Ну й спека! — сказав бегемот, віддихавшись. Голос у нього був тоненький — чисто хлопчаковий дискант. — Градусів тридцять за Цельсієм, тридцять вісім за Реомюром, вісімдесят шість за Фаренгейтом і понад триста за Кельвіном, який лорд. Так?

— Так, — чесно відрекли ми з Сашком.

— А ви кажете! — ніби передражнюючи, сказали крокодил з бегемотом докірливим дуетом, якось оцінююче дивлячись на нас. — Ну, гості дорогі, чого зволите?

Ми мовчали. Та й що могли відповісти? Ясно було одне: з нами грають якусь дурнувату комедію, хотілося поводити себе достойно, та ба! — роль, призначену нам, ніяк не вдавалося збагнути.

— Чуєш, Ненажеро, з нами не розмовляють, — пропищав бегемот. Крокодила, виявляється, звали Ненажерою. — Що ж, цілком резонно. Вони, бачте, велике цабе. Ми для них, бачте, не компанія, нижчий сорт, так би мовити. Насурмонились, мов гиндики, і стоять. Теж мені диво!

— Та ні, Архимешо, ти не правий, — голос у крокодила, хоч і низький, тембром був надзвичайно м’який, оксамитний. І інтонація — поштива, улеслива, запобіглива. — Ти не іронізуй. Вони просто остовпіли. Може, злякалися, абощо. Бач, як зблідли, небораки. Потом зросило, ніжки підгинаються. Ви, хлопці, не бійтеся, — звернувся він до нас. — Та й чого ж боятися? Ми звірі спокійні, на людей не кидаємося. Перегомоніти лишень хотіли, та, бачимо, невчасно нагодились. Ви й не снідали ще. А може, вам запах наш не до вподоби? Це ми виправимо.

Сморід, справді, був нестерпним. З крокодилячої та бегемотової пащ відгонило гнилятиною, погано пережованою їжею і жабуринням, — одне слово, смітником. Крокодил Ненажера підбіг підтюпцем до калюжі, опустив туди передню лапу й витягнув флакон одеколону зі старосвітським пульверизатором. Декілька разів натиснув на грушу, перевірив, побризкав у пащу бегемотові, потім собі.

— Тепер краще, — задоволено мовив він. — Тож ми вас слухаємо…

І — з незмірним подивом:

— Е-е… друзі дорогі… Ми були про вас кращої думки.

Я відчув тривогу й озирнувся. Сашко стояв на два кроки позад мене і стискав у руках лазерну рушницю. Коли він устиг побувати в капсулі — я так і не зрозумів.

— Ходімо, Ненажеро, — ображено мовив бегемот Архимед. — З ними балакати, як то кажуть — собі дорожче. Весь час за зброю хапаються. Вчора Чорнушку ледь не вколошкали, нині нам погрожують. З такими горшка не зліпиш. А пнуться й собі — “брати по розуму”…

Останні слова були мовлені з явним глузуванням.

Обоє демонстративно повернулись і повагом почвалали до калюжі. За хвилину Архимед з Ненажерою зникли у фіолетовій рідині. Я переводив погляд із Сашка на калюжу і не знав, що робити, що говорити. Раптом вода забулькотіла, заколихалася, і рівень її почав стрімко падати. Невзагодя калюжа зникла — вода просочилася крізь пісок. Залишився порожній котлован, і ось щи дивно: глибина його була зовсім невелика — метр, не більше. Ні крокодила, ні бегемота не було видно й сліду.

— Чого це ти розпсихувався? — закричав я на Сашка. — Ну, хто тебе просив — за променемет хапатись?! Адже який шанс втратили!

— Костю, не кричи, їй-богу, — зі сльозами в голосі почав благати Олександр. — Вони ж бо знущалися з нас! Справді, знущалися!

— Хто знущався?! Басистий крокодил на прізвисько Ненажера і вразливий бегемот на ім’я Архимед? Ти часом не хворий? Це ж якась гра, нас вивчають! А ти ніби на сафарі у верхів’ях Нілу — вимахуєш своєю гарматою: мовляв, не підходь. Може, ти шкури збирався з них зняти? Прекрасно! Перша в історії шкура розумного бегемота!

Довго ми ще так лаялись. Я кричав, Сашко виправдовувався, обидва охрипли, та ні до чого розумного не добалакались.

Снідали, звісно, без найменшого апетиту. Я розчинив у теплій воді сублімований овочевий брикет, мовчки пив цей прісний “кисіль” і ревно відганяв од себе одну думку. Відганяв, проте, без особливого успіху. “Їй-богу! — чув про себе слова Олександра. — Вони ж бо знущалися з нас!..”

Наступні дні ми з ранку до ночі рилися у нутрощах нашого “жука”. Перевірили всі блоки, обмацали пальцями кожний контакт, пройшлися по всіх схемах і мережах — дарма. Капсула була мертвою. Ніби хтось виссав життя і з її реакторів, і з атомних батарей, і з акумуляторів. Фотоелементи підставляли свої вічка до променів світила, проте жоден електрон не реагував на лавину квантів, не зривався з насидженого місця в кристалічній решітці. Навіть кіно- й фототехніка змертвіли. Механізми — аж до останнього гвинтика — були справні, плівка без жодного ґанджу, а кадри не виходили: лінзи відмовлялися фокусувати зображення. Фізику на цій планеті скасували…

Арктур безвідмовно підбивався в зеніт, спускався до обрію — небо тоді змінювало колір з блідо-зеленого на гороховий, — наставали й минали ночі, а ніяких несподіванок більше не траплялось. Щось відбулося з нами: ми й чекали на чергових візитерів, і ніяким світом не хотіли, аби це сталось, ми прагнули бути в спокої. Яка користь? Допомоги чекати не було звідки. Дайте хоч померти спокійно!

Навіть “верблюд” здавався вже якимсь далеким-далеким, відсутнім у реальному житті кораблем, а риси облич наших товаришів по польоту розпливлися в пам’яті, стали нечіткими, як на старовинному груповому фотознімкові.

На десятий день до нашого табору причвалав білий ведмідь. З’явився він вранці — статечний такий, гордовитий. Чи здивувалися ми? Загалом, так. З тієї переважно причини, що стали свідками зоогеографічної нісенітниці: в пустелі — білий ведмідь. Та водночас і НЕ здивувались: опісля Ненажери з Архимедом дивогідного тут було мало.

— Добридень! — ввічливо сказав ведмідь. — Мене звати Брикс. (Ми були певні, що він заговорить: хижаків, які не розмовляють, тут трясцяма.) А я вас знаю. Можете не представлятися. Ось ви — Олександр, а ви — Костянтин. Надовго до нас?

— Назавжди, — буркнув Сашко.

— Чудово, чудово, — ведмідь задумливо поворушив лапою обгортки від наших пайків, розкидані по піску, понюхав усяке сміття, що валялося біля капсули. Чомусь скрушно зітхнув. — Оце я нещодавно з вашим інформаторієм познайомився. І знайшов там багато чого незрозумілого. Мо’, допоможете розібратися?

Ми з Сашком стривожено ззирнулись. Інформаторію на капсулі не було, бачте, яка придибенція, — лише навігаційний обчислювальний пристрій, та й він змертвілий. Очевидно, ведмідь мав на увазі електронний мозок на “верблюді”, а це вже відгонило містикою. Яким побитом ідіотський Брикс міг потрапити на корабель, що мчав на висоті п’ятсот кілометрів, та ще й покопатися в голограмах машинної пам’яті? А захист корабля? А наші хлопці? Думка про те, що й з ними могло статися щось непоправне, вперше вразила мене. Серце обірвалося й застукотіло часто-часто…

Олександр очапався раніш од мене.

— А в чому справа? — запитав він.

— Та дрібниці все, — ведмідь ліг на пісок і поклав голову на лапи. — Що таке “гамаші”?

— Як?! — скрикнули ми в один голос.

— Гамаші, — повторив Брикс. — Є, теє-то, в одного вашого старовинного дитячого письменника такі рядки:

То що ж таке — “гамаші”?

— Їй-право, не знаю, — нервово сказав я.

— І я теж, — розгубився Сашко.

— Отакої, — ведмідь-маячня позіхнув, округливши пащу. — Добрі гості. Падають як сніг на голову, мають певні наміри, а власної мови не знають. Дикунство. Більше запитань не маю.

Він помамрав лапою в піску й витягнув — склад у них там, чи що? — телефонний апарат. Сашко схопився за щоку, ніби в нього боліли зуби. Я відчув озноб. Ведмідь набрав пазуром номер і спромігся прикласти трубку до вуха.

— Колючко, ти? — загорлав він страшним голосом, ніби співрозмовника було дуже погано чути. — Брикс говорить… Еге ж… Еге… Нє-е, що таке гамаші — не знають… Чому не знають? Дідько їх розбере… Га? Кажу: дідько їх… Як? Та ну їх, нудні якісь. Га?.. Так-сяк, зрештою. Ну, прилітай, подивишся. Я кажу: прилітай! Зрозумів? Ну, гаразд… Гаразд… Бувай!.. — і ведмідь зжер телефон.

Все це тривало лічені хвилини. Я лишень затямив, що ми знову зганьбили себе і що небавом слід чекати якогось Колючку.

А ведмідь Брикс був уже далеко. Він мчав пустелею, високо підкидаючи жовтаво-брудний круп.

Обличчям Сашка текли сльози.

— Костику, Костику мій миленький, — схлипував він. — Що ж воно таке, га? Ну, чому? Чому? Ми тута гинемо, пропадаємо, з глузду з’їхали, а навкруги нипають розумні істоти, і хоч би хто допоміг, хоч би хто в людській подобі з’явився. Бодай один! Наволоч, о, яка наволоч! Постає причинний ведмідь, і все, що йому потрібно, — це гамаші. Уявити лишень — гамаші! Звідки мені знати, що це таке, я їх ніколи в житті не бачив! їх уже років двісті як немає…

Я й сам був на межі істерики, проте спробував заспокоїти Олександра. Слід було намагатися мислити логічно. Слід було якось триматися — і не втрачати розуму.

— Сашко, зачекай, та стривай же, Сашко! — я вштовхнув друга до капсули і вклав у гамак. Сам всівся на підлозі. — Давай обміркуємо спокійно. Ми галюцинуємо?

— Гаразд би!

— Не галюцинуємо. Згоден. Гіпноз?

— Дідько його зна!

— Може, й гіпноз, а скорше телепатія: нам нав’язують — і досить-таки вміло — шизофренічні образи. Візьмемо за робочу гіпотезу. В такому разі треба з’ясувати: кому це потрібно і яка мета? Позбавити нас глузду? Навряд… Осягнути наш інтелект? Коли так, то нам не позаздриш: інтелектом ми їх наразі не порадували. Визначити емоційний лад? Знов-таки, в нас — одні лиш промашки. Втім, не те все це, не те… — я замовк.

“Примітив якийсь виходить. Не слід ставити себе на їхнє місце. А коли не слід, то…”

— Костику, а може, це біороботи? — Олександр поступово приходив до норми.

— Не виключено. Проте іксів, тим не менш, — тьма. Досконало володіють нашою мовою — раз. Дорвалися до інформаторів — два. Знаються на земних реаліях — тваринний світ, телефон, одеколон, Маршак, нарешті, — три. І таке інше. Але якщо біороботи — це добре. Це якось зрозуміліше, ближче. Майже по-земному. Щось на кшталт тесту. Ось лише б знати, хто й звідки цими кіберами керує… І що від нас вимагається…

Аж тут мене осяяло:

— Слухай-но, Олександре, а може, нічого складного тут немає? Га? Нумо згадувати з самого початку. Відключають нашу капсулу — перший етап: сказати б, перевірка на виживання. Тоді — позірна гава Чорнушка: чи не вороже ми ставимось до живих істот?

— Еге ж, а Ненажера з Архимедом покликані з’ясувати, чи не агресивні ми до істот, що говорять: до імпульсивних бегемотів і розважливих крокодилів.

— Ой годі… Але те, що до тебе повертається почуття гумору, — це позитивний симптом. Чуєш, а може, вся проблема, справді, в почутті гумору, яке ми досі ніяк не виявляли, а воно б треба?

— Тьху! Дві мацапури в ролі естрадного жюрі, отак?

— Схоже, схоже… Саме цю реакцію вони від нас і одержали.

— А ведмідь?

— Припустимо, перевірка на… “здатність дивуватися”, так би мовити. Іншими словами, ЇМ цікаво: як ми здатні поводити себе в найнелогічніших умовах?

— Занадто воно ловко в тебе виходить. Чи не ти, часом, програму їхню складав? А як до твоєї схеми неіснуюча пустеля влізає? І невидимі хмари? Замовк? Отож-бо…

— Ах, Сашко, як кепсько, як усе кепсько. Одне знаю: мишки ми з тобою. Мишки в лабіринті. Біленькі такі, моторні. Тикаємося рожевими писками, може, пощастить на потрібну кнопку натиснути, — тоді, будь ласка: й нагодують, і напитись дадуть, і спати вкладуть…

— Тс-с-с! — стрепенувся Олександр. — Чуєш?

Звідкись згори до нашого слуху донісся тихий свист. Ми вискочили з “жука”. Все по-старому: жовтогарячий пісок, вранішнє — пляшкового скла — небо, руді тіні. А на самому вершечку небесної сфери, прямісінько над капсулою тріпотів білосніжний клапоть.

— Невже парашут? Костю, кричи “ура”! Нас знайшли!

— Чекай, чекай… До нас летять — це так. А ти точно пам’ятаєш, що на “верблюді” є парашутні зонди? Що вони мусять у нас бути згідно з нормуванням класу “С”? Не помиляєшся?

Я вдивився пильніше. Під білим куполом у стропах висів якийсь дивний предмет — видовжений, з незрозумілими відростками. Предмет… ворушився. А за кілька секунд і без бінокля стало ясно, що до нас спускається… здоровенний… не менше трьох метрів завдовжки… жахливий на вигляд… СКОРПІОН!

Так, саме скорпіон. І я готовий був присягнути, що звали його — Колючка! Напевно, “тест” сягнув останньої фази.

Потвора приземлилася неподалік, м’яко спружинила на могутніх мохнатих лапах і — як стій — перекусила клішнями стропи. Парашут наповнився вітром, що невідь-звідки й узявся, й полетів у небеса.

— Так-от, добірне товариство, — із завиванням прогарчав скорпіон, — мені товариші все про вас розповіли. Тим-то зараз я вас поїм!

Мені здалося, що я не дочув, і тому на цю грізну заяву не зреагував ніяк. А в Сашка в руках — у кого він такий вдався! — знову з’явилася зброя, цього разу найгрізніша з нашого арсеналу — бойовий променемет.

— Хімічний лазер імпульсивної дії на сполуках фтору? — з виглядом знавця поцікавився скорпіон. — Ану, дай сюди! — Він простягнув клешню, що раптом подовжилася, і вирвав у враженого Олександра лазерну зброю.

— Так, так… — Колючка крутив променемет перед очима. — А, дурничка. Дитячі забавки. До позитронних випромінювачів вам ще далеко, — і закинув променемет подалі в пустелю.

— А се що? Розвідувальна самохідна капсула типу РПТ-24, серійний номер 191, прізвисько “жук”? Теж недолуга машина.

Скорпіон схопив клішнею ногу нашого “жука”, почувся металічний вереск, і… капсула похилилась. Півноги — наче й не було.

— Титаново-молібденові сплави. Так, так… — Колючка скоса поглянув на нас — якщо словами “скоса поглянув” можна передати вираз його шести бездонних опуклих очей. — Ви стійте, стійте, вами я зараз займуся. А обшивка з чого?

Загнутий хвіст його смикнувся, й жало прохромило стінку капсули. Утворилася кругла наскрізна дірка завбільшки як блюдце. Добра, слово честі, була обшивка — потрійна броня вищого захисту.

— Теж мотлох. Ви б ото ще з фанери капсули робили… Е-ех, сміх і гріх! Саджають, вибачте, сопляків у якість ночви, посилають на незнайому планету — це ж на вірну смерть. Дурень ваш шеф, чи як він у вас називається — командир, чи як?

Олександр почав якось гарячково рухати руками. Я подивився на нього і зрозумів: ще секунда — і він кинеться врукопашну. Треба діяти.

Долаючи відразу і зобразивши на обличчі цілковиту незворушність, я наблизився до скорпіона, вдавши, що хочу його помацати. Колючка притьмом одскочив убік.

— Не займай! — погрозливо закричав він. — Диви, хоробрий який!

— Чого це “не займай”? Мені ж цікаво! І взагалі — давно хочу поспитати: як планета ваша називається?

— Ага, ось воно що! Нарешті ім’ячко їм запотребилося, — в голосі потвори почулися помстливі нотки. — Досі воно вам якось було ні до чого. Ви вже давно “своє” придумали — Радість. А претензії скільки, самовдоволеності! Лиш того не втямили, — бо горді, бач, — що в планети самоназва все-таки є і цілком пристойна. Ми вашу Землю, бачиться, теж по-своєму назвати можемо. І знаєте, як це буде звучати? Жрпж’йонсшсу. Варіант, завважте, наближений, бо й половини наших звуків ви й передати не годні, не кажучи вже про ультразвукові дифтонги. А то — Радість!..

— Гаразд, гаразд, маєте рацію, — поспішив я погодитись. — А куди ж острови позникали? Ми бачили згори: сила-силенна води, по якій розкидано острови — чудові, зелені…

— Ба, острови?! Острови, кажете? — скорпіон аж задихнувся. — А те, що на цих островах ви нам дерен і ліси попалили своїми зондами, — це ні про що не свідчить? А про те, що в нас на планеті немає і ніколи не було вогню, — вам відомо? А приходило вам на думку, скільки часу залишаються в грунті пропалені місця? Вісімдесят ваших, сто п’ятнадцять наших років! До речі, від траків ваших гусеничних танків — я маю на оці висадку не “жуків”, а важких ботів, — та ж сама картина. І це не враховуючи віртуальної — і вельми небезпечної в острівних умовах — ерозії! Отак-то…

Гай-гай! — скорпіон ніби потягнувся, підклав під себе лапи й ліг на пісок. — Та хіба ж лише в нерозумному вогні справа? Ось ви себе “гостями” йменуєте, до Контакту готуєтеся. Гадаєте, жорстокі аборигени вам пастку влаштували, випробовують вас, за мишенят з рожевими писками мають. А ви самі нас хіба не випробовуєте? Чому, приміром, на вас респіраторів немає, га? Вважаєте, коли вже наше повітря для вас годяще й нешкідливе — то, виходить, усе гаразд? А ваша власна мікрофлора? Дихання ваше? Страшно й подумати — легіони мікроорганізмів вилітають з вас при кожнім видихові, з кахиканням, чханням. Для вас вони нешкідливі, навіть життєтворчі якоюсь мірою, а для нас? Оце так подаруночок! Погостювало двоє таких, а залишена бактерія, або й гірше — вірус, кладе покосами населення всієї планети… А сміття? Ви подивіться-но, скільки сміття лише ви вдвох понакидали!

Приголомшені, ми заозиралися. І ніби вперше побачили: мотлоху, справді, багато. Клянуся, я почервонів, як той школярик, що наробив шкоди. А скорпіон продовжував дорікати.

— Тепер таке. Ось, скажімо, вихлоп двигунів вашого “жука”. Я маю на увазі не реактор — радіаційний захист у вас ще нічого, терпимий, — а двигуни на згущеному паливі. Вважаєте: мовляв, гази й більш нічого, а ми вважаємо — отрута! Подібність складу атмосфери — це ще не все, біологія не атмосферою визначається, ви, певно, жодного разу не замислилися, що метаболізм у нас може бути відмінним од вашого…

Вернімося до зондів. Вони падають і лишають іонізаційний слід. На біса, даруйте, нам ваша іонізація? Декілька таких пробоїн атмосфери, — і зав’язуються жахні урагани. Так, саме урагани, і не дивіться так здивовано: погодна механіка в нас також своя. А справитися зі штормами ми можемо не завжди, ось і виходить: лихо. Після ваших зондів, додам, у нас понищені вітрами — зламані й повалені — десятки садів, на трьох островах зруйновані споруди. Чогось схожого за сотні літ годі пригадати.

Розглянемо й таке питання. Висаджуєтеся ви на якийсь острів і нас до певного часу не знаходите. Що тоді робите? Звісно: проводите дослідницьку розвідку. Пробурюєте грунт — авжеж? Авжеж. А в нашої рослинності — суцільноєдина й надто ніжна коренева система. Ми терен узагалі не дірявимо. Ні в пошуках палива, ані в пошуках мінералів. Усе, що нам потрібно, дають ліси та океан. Ваші подальші кроки — сейсмограми: слід, мовляв, з’ясувати геоморфологію, В результаті — те, що ви іменуєте цунамі. Але ж уперед ви не зазираєте, вірно? Про наступні аналізи й говорити страшно: жорстке випромінювання, мегамас-спектроскопія, біотомія (наші дерева, між іншим, коли їм боляче, — кричать!). Я вже не кажу про вашу відвагу, готовність до самопожертви і звичку до бойових дій: щось десь незрозуміле — зараз же лазерні рушниці до бою, променеві гармати на “товсь”, і — бий, рубай вражого супостата, відбивай напад! Напад на КОГО? — я хочу вас запитати. У нас ні хижаків, ні варварів якихось і в заводі немає…

Мабуть, при цих словах ми з Олександром якось дуже виразно поглянули на дірку в обшивці, бо скорпіон затихнув, помовчав трохи, а тоді підвівся й наблизився до капсули.

— Щодо пробоїни не турбуйтеся, — втомлено і сумно сказав він. — То я пожартував. І щодо “поїм” — теж. Ми взагалі тут, знаєте, любимо жартувати…

На кінчику жала його з’явилася велика бурштинова краплина. Колючка спритно ляпнув її на отвір і підрівняв “латку” клешнями. По тому полагодив таким же робом перекушену ногу “жука”.

— Усе в порядку, — підсумував він. — Воно краще ваших молібденів буде… Ну, мені вже час, а ви залишайтесь. Ага, й останнє: наступного разу будьте обережніші з підпростором поблизу нашої планети. її, до речі, Шплег’йа звуть. А то як виходите ви з “вушка голки” в тисячокілометровій зоні — у всіх наших од польових взаємодій у головах молотарки б’ють. Тонке це діло — вакуум-капіляри…

І скорпіон Колючка щез. От саме так: щез. Не умчав до виднокраю, піднімаючи стовп куряви, не злинув у небо, не зарився в пісок. Розтанув, перестав існувати, розчинився…

А я подивився на Олександра і зненацька мовив слова, що їх зовсім і не прагнув говорити, вони самохіть зірвалися з язика:

— То що, Сашо, час додому?

— Час, Костю, — спокійно відповів він, якось дивно позираючи на мене.

Ми залізли в капсулу і лягли в гамаки.

Сам по собі замкнувся люк. Увімкнувся пульт, загорілось освітлення. З легеньким поштовхом капсула одірвалася від грунту й почала плавно підійматися в небо. Не працював жоден двигун, одначе капсула піднімалась. Як літун-павучок на павутинці, як кульбабка, як наповнений легким газом аеростат, одпливали ми в зелений глиб небес. А в залишеній нами пустелі — на тому самому місці, де прожили ми десять днів і півжиття, — яскравим червоним вогнем палахкотіли слова. Кажу це з ясною пам’яттю і при здоровім розумі, бо я припав до ілюмінатора, аби кинути останній погляд на планету. На жовтогарячому піску горіли слова: “До побачення”.

“Добре, що не “прощавайте”!” — подумалося мені.

Потім знову огорнула капсулу глупа темінь, і ми гадали вже, що зір і слух повернуться до нас, лише коли наблизимось до “верблюда”, але помилились і в цім.

В ілюмінатори нахлинуло зелено-блакитне світло. Я одсахнувся, проте знову зараз же припав до прозорого сплаву. Біля сусіднього віконця чулося схвильоване дихання Сашка.

Досить високо над нами висіли перламутрові хмари. А долі простягався підхмарний світ. Морем ходили білі баранці, теплі хвилі м’яко набігали на пляжі островів. І лише зараз ми побачили те, що чомусь не зумів передати перший скинутий у атмосферу планети зонд. Океаном пливли різнокольорові судна. Повітря було повне невагомих літальних апаратів, схожих на повільні півпрозорі вітрила. А в зелені садів і лісів, у зелені, напоєній музичними ароматами, — як болісне видіння — грали діамантовими виблисками сонцесяйні міста.

Як болісне видіння — діамантові міста…