Дзвони зеленої Галактики

Із Вільшанок у Турицю урочисто прямувала процесія старих хмар. Впевнено, не зупиняючись, добре знайомим, щоправда, трошки побитим літніми громами небесним шляхом. Одне вітряне хмареня — певне, онука котроїсь набожної вільшанської хмари-старожительки — на півдорозі якусь мить загаялось, потім рвонуло з місця, необачно зачепилось за маківку ще досить молодої гори й порвало штани. Кілька білих клаптів одразу спінилися довкола хмареняти й, в’янучи на очах, полетіли у зворину. Голе хмареня розгублено закрутилось над головою Михайла й, чи то від сорому, чи безпорадності, гірко, по-дитячому безутішно заплакало — нагально хлюпнув сліпий дощ. Тільки-но Голуб поліз у рюкзак за плащем, як хмареня чогось злякалося й стрімголов дременуло за своїми родичками — святковим натовпом: ті уже юрмилися над Турицею.

Михайло сховав плащ і після довгих блукань по хащах вийшов на галявину, вимережану зовсім юними берізками й осиченятами. Минула вже година, відколи зайшов у ліс, а в кошику скніла всього дещиця пісних моховичків. З усього видно, день не обіцяв грибної погоди, хоча перед цим і пройшли тучні дощі та й ночі були задушливо паркими. Сонце вже обійшло кілька дрібних пагорків і тепер висадилось на самий вершок найповажної гори над Турицею. Краплі сліпого дощу вмить прозріли на листі і траві, засвітилися, і галявина заяріла соковитими барвами.

Голуб запалив цигарку, став на коліна, схилився майже до землі й навпомацки оглянув навпроти сонця поляну. Роса відсвічувала усюди рівномірно, ледь-ледь дихаючи сивуватим туманом. Отже, людська нога нині сюди ще не ступала: тут, брате, очі не розганяй, куди просяться. Серце замри, а очі помаленьку поперед себе. Ось так: березовий острівок, пустий острівок, другий, третій, далі… І!.. О великий грибний боже! Між двома, зовсім худенькими берізками, підпираючи плечима один одного, випнулись грудьми одразу три підосиновики. Якісь набурмосені, сердиті, аж червоні від люті. А очі, замість того, аби зупинитись, порадіти цим пихатим красеням — хай їм грець, — шусть, шусть сюди-туди… І вже, диви, зловили неподалік, на зовсім голій місцині, кілька скромненьких підберезовичків, далі ще один переляканий підосиновик вигулькнув із трави. Голуб колобком завертівся на місці, не відаючи, куди рвонути скоріше. Однак, твердо засвоївши аксіому одного із своїх перших учителів про те, що: “…існує макрокосмос і мікрокосмос, є світи і антисвіти, тіла і антитіла — і все, врешті-решт, має свою доконечну межу, одна тільки людська жадоба безмежна”, — насилу вгамовує у собі це бажання, відкладає вбік кошарку і, склавши перед вустами долоні, умиротворено милується ще мокрими від роси червоноголівцями і підберезовиками у їх первозданній красі.

О, діти останньої любові землі, теплих дощів і сонця — осінні гриби! Скільки нерозгаданого таїнства у вашому народженні і проростанні, скільки магії, непідвладної людській логіці!

— Ви можете собі уявити? Ні, ви не можете навіть подумати, Степане Володимировичу, який мені, щез би у прірву, на сьогодні сон приснився! — із цими словами Голуб зайшов у кабінет шефа. — Ви можете собі уявити?! — перепитав ще раз для певності й перехилився через письмовий стіл.

Шеф саме закінчив передову у завтрашній номер газети — з усього видно, матеріал йому вдався. Він був на вищому щаблі чергового творчого піднесення й катав із клаптика паперу кульку.

— Уявіть собі, Голубе, не можу уявити, — саркастично змигнув бровою шеф.

— Я так і знав! — безпорадно розвів руками Михайло. — Так ось уявіть: приїжджаю нібито додому, підходжу до обійстя, а назустріч мені ступає семимильними кроками… І хто б ви подумали? Гігантський гриб!

Шеф, одразу вловивши, що Михайло ось народить чергову абракадабру, відсунув кульку й зацікавлено нашорошив вухо.

— Голова гриба хитається на півнеба, а перед собою він в одній білій ручищі несе нашу хату, а в другій — яблуневий сад, над яким гудуть велетенські бджоли… До чого такий сон? Певне, щось дома трапилося…

— Чого ж ти від мене хочеш? — запитав Степан Володимирович.

— Аби ви були людиною, розуміли синівські почуття своїх підлеглих і відпустили мене завтра додому. Інакше той гриб, як уеллсівський марсіанин…

— Ох і жартівник ти, Голубе! — мовив шеф. — Скажи прямо, що хочеш податися на село, що почалася грибна пора… їдь і привези з лісу репортаж і, звичайно… грибів. Я тебе знаю…

— Ось так би й давно, — спокійно сказав Голуб і вийшов з кабінету.

Справжній грибар завжди починає з ринку. Це найточніший барометр грибної погоди. Поважні, тлусті біляки, підтягнуті й допитливі підберезовики, скромні, непоказисті сироїжки, літні моховички, непевні й зрадливоокі шампіньйони — все грибне військо вишикувалось між рядами перед своїми господинями. На недосвідчене око ці сільські жінки ніби такі собі простакуваті, наївно добродушні, без лукавинки в погляді — ну прямо свята простота…

— Якби знали, скільки ніг стерла, доки цю бідноту напитала, то й не торгувалися б, — скаржиться огрядна тітка й молитовно складає на грудях руки.

— Ваших ніг, тітко, стачило б на те, щоб кілька разів пішки земну кулю обійти, — зауважує Голуб.

— Ой не смішкуйтеся, громадянине, — скорботно мовить жінка, — таке скажете чесній людині…

— А де збирали, в якому місці? — питає Голуб.

— У лісі, — відповідає вже холодно тітка, вмить збагнувши, що з Голуба покупець, як із неї балерина.

— Звісна річ, що не на асфальті, але в якому лісі?

Тут тітка повністю зриває із себе маску наївності й відрізує, як ножем:

— Звідси не видно!

Сердито схрещує досі молитовно складені руки й байдуже дивиться на базарну стелю. Ось тобі й свята простота! її голими руками не візьмеш. Тут потрібна дипломатія, власне, й не стільки вона, як підступна хитрість, вміння розговорити супротивника, збити його з пантелику і зловити на тій бистрині, де він найменше цього сподівається. Отже, вперед!

— Добридень, наношко! — з радісно-бентежливим усміхом звертається Голуб до літньої жінки, що примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.

— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й подається до стіни.

— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному настрої питає Михайло.

— Який Йосип?! — здивовано зводить брови жінка й хутко підсуває до себе кошарку.

— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостювали у вас дома, у Вільшанках.

— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно дивиться на Голуба.

— Чи пам’ятаєте, ви нам ще в’язку сушених грибів дали. Замість студентської стипендії, так би мовити…

— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — гнівається тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.

— Ой, ой-йой, — хаплеться за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою, — і прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.

— Як ся маєте, бабусю? Давно вас уже не видів, — щиро радіє Голуб.

Бабуся прохоплюється з дрімоти й зацікавлено дивиться на Михайла.

— А як Марія поживає? — не дає той отямитись ошелешеній бабусі.

— Марія? — оговтується старенька — Марія, слава богу, живе. Тільки останнім часом хворіє. А ви, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?

— О, Марію! Я ж колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти літ?

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Обізнався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова…

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За годину Михайло, таким чином, достеменно дізнався, що біляки в основному вродили біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я, Ре-мети…

Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені — на Турицю.

…Голуб, уважно обстежуючи хребет, спустився у звір, прозваний місцевими чортовою ямою. Тут завше затишно, волого, тепло й не було такого випадку, аби вертався звідси упорожні. Сьогодні, щоправда, грибарів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні — тільки-но дозрівають. Голуб найбільше уподобав чомусь саме цю пору. Бо ж яка-то, скажімо, радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово. Тоді бігаєш і вертишся непогамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигнеш зрізати одного гриба, а очі вже зловили наступного, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосиновиків. І, увійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який тільки біс мене туди підсадив? Ні, косіння грибів — то, братове, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано з’являться десь посеред галявини чемний такий, викоханий біляк, підосиновик або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, кладеш кошарку обік і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і довго-довго з якимось благоговінням милуєшся, ніяк невспромозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, доброго, ясного і м’яко-м’яко печального. Десь далеко, далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, по горах банують за літом хати-зимівки, зримо гуснуть, нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітньо спалахнути. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустого біляка й прислухається. Зрозуміло: посунули варяги. Шануючий себе грибар ніколи не буде зривати горлянку в лісі. Він обожнює тишу, намагається ходити легко й нечутно, як по ваті. А варяг що? Суне зосліпу через хащі, змітаючи на шляху своїм все, що лежить поперек ніг: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього варяг, не може кілька годин прийти до себе. Все сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму, аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує варягові тим же злим дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба справді якийсь сліпий гриб з необачності потрапить йому в кошарку…

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів податися березнячком угору, коли праворуч у грабовій гущавині затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як ще називають її горяни, гатикошаркою, на галявину випорхнула з ціпких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою в руках, на котрій збереглося пів-обличчя якоїсь голлівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем сучасної літератури.

— Добридень вам! — гукнув Голуб, простуючи до жінки. — Чи є щастя?

Бабуся впросталась, глянула на Михайла лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали, то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як помаленьку його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зрослися на корені, й аж присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. Але людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше, та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Але, на превеликий подив, бабуся погодилась:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і веселіше плачеться. Я, знаєте, добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: “Олено, щастя — не курка, решетом не накриєш: що тобі суджено — і на печі знайдеш”. Моїх грибів, будьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за втішливе слово, — сказав полегшено Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув… Зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище… Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися вгору. Михайло затамувавши подих підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й виважив із землі біляка.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за жінкою й десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосиновиків.

— Богу дякувати, — мовила знову бабуся. — Таку маю радість, ніби сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав за бабусею два білі…

— До всього треба мати щастя — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — про резюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденького підберезовика.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов проґавленого бабусею підосиновика, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Голуб жодного разу навіть не пробував випередити жінку, але та не встигала ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білого, то підберезовика, підосиновика. По одному, по два, три… Бабуся давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилося й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоча й повільно, але з якоюсь злою впертістю вгору. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно старенька проминула, високого, із шляпкою завбільшки з тарілку підосиновика. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого дружка, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано оглянулася довкола і злякано закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бій Михайла, раптом закрила руками очі й кинулася моторно у глибоку хащу… Михайло подивовано ловив витрішки й не міг дотямити, що йому зараз чинити: розсміятися від душі чи гукнути за жінкою й пояснити, що це чиста випадковість. Але останнє було надаремним, бо мчала бабуся далі звором так прудко, що лишень верхівки молодого густолісся зеленаво пінилися.

“Ну й пригода, розповіси комусь — нізащо не повірить”, — подумки сміявся Голуб, виходячи на прогалину, вкриту буйним різнотрав’ям.

Не встиг Михайло як слід роздивитися, коли помітив: з тамтого краю галявини, збиваючи з трави жовтий кушпил, пливе назустріч псяча голова. За кілька кроків до Голуба голова притьмом пірнула у траву і почувся закличний гавкіт. Із ліщинової гущавини вийшов високий літній чоловік і попрямував на собачий голос. При його появі Михайло з несподіванки аж розгубився. І вразила не стільки сама з’ява грибаря, як його незвичний для лісу одяг. У вишмуляному часом чорному фраці, ковбойському капелюсі, старомодних окулярах, непевного кольору сорочці із жовто-ядучим метеликом на шиї, незнайомець ішов галявиною якось плавно, граціозно, немов породистий кінь на аукціоні, і старомодною тростинкою гнав попереду себе хвилі перезрілої трави.

— Бонді, Бонді, де ти, дитино моя, запропастилася? — покликав чоловік інтелігентним голосом з ледь манірним відтінком.

— Я тут! — озвався собака із трави.

— Ану покажи, що знайшов?

Чоловік зацікавлено нахилився біля собаки і присів.

— Ах ти моя киценька, пустунчик, ну й молодчинка, — ніжно лебедів, вовтузячись біля собаки. — Аж три підберезовички настарав…

Забачивши Михайла, незнайомець з несподіванки спершу відкинув назад голову, а потім короткозорим поглядом зацікавлено вдивився у Голуба і піднявся.

— Ох, даруйте, молодий чоловіче. Добрий день. Я вас навіть не помітив, — сказав м’яко й поправив на шиї безглуздого метелика.

— Чого в лісі не трапляється, — відповів Михайло. — Як з урожаєм сьогодні? — кивнув головою на досить пристойного вигляду шкіряну сумку грибника.

— Ми майже ніколи не вертаємось з лісу без-врожайними. Звичайно, моя заслуга в цьому вкрай бідненька. Зір у мене, можливо, самі здогадалися… Бондіко, хай буде єдиний у лісі гриб, неодмінно відшукає його.

При цих словах чоловік витяг за нашийник із трави невеличку приземкувату собаку з довгими відвислими вухами й широкими міцними грудьми, поставив біля ніг і кинув шоколадну цукерку. Собака спритно розгорнув передніми лапами рожеву обгортку, одразу проковтнув й, прилігши, вдячними очима подивився на господаря.

— Ви, молодий чоловіче, навіть уявити собі не можете, скільки пішло моїх сил, доки надресирував Бондіка збирати гриби. Зате надлюдське терпіння тепер окупилось мені стократною втіхою.

— Ніколи б не подумав, що собака може гриби віднаходити, — з непотаємним здивуванням признався Голуб. — Чув, щоправда, французи дресирують для цього свиней, але собаки…

— Завважте при цьому істотну деталь: мій Бонді ніколи не зупиниться біля непевного гриба. До того ж більш вірного друга не мав у житті… Сам я все життя пропрацював у цирку — оце на пенсію переїхав жити до дочки, самі знаєте, на своїм віку мав справу з різними звірами, але такої відданої тварини, даруйте, не зустрічав…

І тут Михайла ніби кольнула якась нечиста сила. Згадалось, як у дитинстві міг підкорити собі поглядом найлютіших собак у селі. А чи не спробувати звести відданого Бондія. Просто так, для миттєвої потіхи…

— А коли я звелю собаці пошукати гриби для себе, — з викликом запропонував Михайло. — Як гадаєте, послухає, побіжить…

На обличчі циркового артиста майнула поблажлива усмішка.

— Даруйте, молодий чоловіче, я вас не зовсім зрозумів. Щоб мій Бондіко послухався вас? Вибачайте, але це щось фантасмагоричне…

— Але ви не заперечуєте?

— Будь ласка, — артист милостиво зробив жест і відійшов на кілька кроків.

Собака нерозуміюче глянув на господаря й повзком підсунувся знову до його ніг. Михайло схилився навпочіпки перед Бондієм і пильно подивився йому у вічі. Собака спершу злякано забігав очима між господарем і Голубом, а потім вкляк під Михайловим поглядом.

“Бонді, дивись на мене, у вічі, вічі дивись. Так, правильно, молодець, Бонді… Ти впізнаєш мене, Бонді?.. Ти впізнав мене, правда?”

У насторожених очах собаки спалахнули зеленаві вогники, зіниці почали розширюватись, голова потихеньку лягла на лапи.

“Ти, Бонді, голодний, голодний… Тобі їсти хочеться… Ось я тобі дам зараз шматочок ковбаси. Вона так смачно пахне…”

Собака заскімлив, висолопив рожевий язик й облизався.

Михайло, не зводячи пильного погляду з Бондія, видобув з кишені бутерброд, витягнув з-поміж скибок хліба дольку ковбаси…

— Ви що, ви що, молодий чоловіче? Бонді ніколи з чужих рук не прийме їжі, — підняв застережливо руки цирковий артист.

На цей раз у його голосі вже прозвучав відгомін тривоги, непевності…

— Ви, скажу вам достеменно, намарне стараєтеся. Бонді, я певен, не візьме з ваших рук…

Чоловік поклав обіч себе сумку, тростинку, зняв капелюха й схвильовано почав витирати залисину…

— Я, зізнаюся, не пам’ятаю такого випадку, щоб Бонді з рук постороннього прийняв подачку… Аби там що, але собака визнає тільки мене…

“Ти голодний, Бонді, голодний. А ковбаса пахне так смачно, смачно… Ось слинки в тебе вже потекли…”

Михайло незмигним поглядом і далі пропікав собаку. Бонді знову заскімлив, облизався, далі потягнувся на животі до Голуба, якусь мить повагавшись, схопив шматок ковбаси, проковтнув нагально й нетерпляче засмикав передніми лапами.

— О боже, що я бачу! — скрикнув перелякано чоловік й різко подався вперед. — Бонді, дитино моя люба, що з тобою скоїлося?!

— Хвилиночку, — підняв вказівного пальця Михайло. — Хвилиночку потерпіть.

— Це щось неймовірне, та-а-кого не… не може бути, — промимрив розгублено цирковий артист.

“А зараз, Бонді, ти побіжиш шукати гриби… Тут недалеко… Знайдеш для мене гриба… І тільки для мене… А я тобі знову вділю кавалок ковбаси… Правда, смачна ковбаса?.. Ось слинки потекли від смачного запаху…”

Собака задоволено завертів головою, притьмом зірвався з місця й, поспішно обнюхуючи поляну, поплив по траві.

Цирковий артист, тулячи до грудей капелюх, розкрив рота й очима, повними жаху, стежив за собакою. Бонді підбіг до розлогого березового куща, пірнув під нього й подав голос… Першим зреагував хазяїн… Величезними стрибками підлетів до куща і нагнувся. Але тут… собака загрозливо загарчав…

Цирковий артист відсахнувся й благально подивився на Голуба.

Михайло розгорнув березняк. Склавши догідливо лапки, Бонді стеріг чималого підосиновика. Михайло нагнувся за грибом. Собака відразу покірно відсунувся й радісно гавкнув. Голуб тут же вийняв обіцяну дольку ковбаси й кинув… Собака підхопив її на льоту, мигцем ковтнув і вдячно гавкнув, навіть не глянувши на господаря. Артист, схопившись лівою рукою за спітніле чоло, а правою тримаючи біля грудей капелюха, очманіло роздивлявся навкруги, а потім повільно, заточуючись, наче сліпець, підійшов до сумки, безсило опустився на землю.

— Бонді, невже ти мене зрадив? — зітхнув глибоко, і голос його надірвався від болю.

Пес, почувши мову господаря, враз стріпонув головою, подивився, наче очунявши, здивовано навколо себе, миттю підбіг до циркового артиста й винувато опустив перед ним голову.

— Бонді, іди геть, іди, аби мої очі тебе не бачили, — прошепотів чоловік. Неслухняними пальцями зняв окуляри, краєчком сорочки протер скельця і ніяк не міг одягнути знову. В цю хвилину артист був таким безпорадним, до щему одиноким і немічним. Михайло вже збагнув, що накоїв непоправне, безжалісно розтоптав ілюзії цієї, з усього видно, побитої життям людини. Але як допомогти, як врятувати становище, повернути чоловікові знову бодай крихітку його примарного світу?

— Це був невеличкий фокус, — ніяково посміхнувся Голуб, пробуючи звести все до недоладного жарту.

— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, які хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…

Від душевного болю шия артиста натужилася, набрякла. Жовто-ядучий метелик на комірі побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.

— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався за грибом, — з гіркотою дорікав артист собаці.

— Боже правий, віддам я гриба, він мені зовсім не потрібний, — простягнув Михайло підосиновик.

— Ні, молодий чоловіче, — сумовито похитав головою цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби… Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…

— Ну, пожартував я, — почав уже нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і повело мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося. Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.

— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: “Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою”, — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено з землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Йому не простить моє розбите серце… Ех, нічого ви так і не зрозуміли.

— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…

— Та про що говорити? — махнув безнадійно рукою цирковий артист, зібрав пожитки й охлялою ходою подибав униз. За ним, благаючи відпущення за мимовільний гріх, миттєву слабість, поплентався, жалібно скімлячи, пес…

…Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміялася, викладена підберезовиками, червоноголівцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, пишалися чинно мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачив себе вже на вулицях міста, чув захоплені вигуки зустрічних, ловив їхні заздрісні погляди, і солодко, щасно ставало на душі.

Від вранішніх вільшанських хмар у небі тепер не зосталося й сліду — тільки ледь-ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувались на дощ молоденькі хмарки. Дощ зараз і справді був вельми потрібний. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і всю ніч не спав би… Промочив би до кісток землю — розмокли б, подобрішали матері-грибниці і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різностатських, біднуватих — літніх, а здорових, міцних — осінніх дітей, які народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко-далеко у горах завуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів жовтіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.

“Чиї це слова? — натужував пам’ять Михайло. — Де і коли я їх чув? Такі ж знайомі слова! Ага, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо—зима, літо—зима… Кому ж це потяг так гаряче доводить? Літо—зима… літо—зима… А може, це всього-на-всього слухова галюцинація. Від перевтоми? Літо—зима… Літо—зима…”