Дзвони зеленої Галактики

1

Земний розвідувальний зореліт линув у скупченні зоряного пилу. Місце було похмуре, невивчене. Земляни шукали тут кисневі світи — дихати вже було нічим. Отож, коли зореліт підійшов до кисневої планетки, робот Стабілізатор загорлав гучним голосом: “Земля!” — й інспектор Бел Амор прокинувся.

Відбулася чисто технічна розмова, трохи присмачена гумором. Потім вони взялися до роботи: треба було ставити бакени.

Що таке бакен? Це порожній контейнер з передавачем. Його призначення — подавати сигнали з орбіти: “Володіння Землі, володіння Землі…” На цей сигнал прямують потужні зорельоти з переселенцями.

Ото й тільки.

Коротко про Бел Амора й Стабілізатора. Бел Амор — огрядний чоловік, очі блакитні, підборіддя з ямкою. Не дурний, але розумний до певної міри. Біографія не дуже цікава. Про Стабілізатора можна сказати ще менше. Триметровий робот, усе в нього до ладу, окрім безладдя в голові. Коли Бел Амор спить, Стабілізатор працює — тримається за штурвал, дивиться на прилади.

На якийсь час їх доведеться покинути, оскільки події набувають непередбаченого розвитку. З другого кінця пилового скупчення до планетки скрадається зореліт позаземної цивілізації. Це військовий крейсер. Він патрулює околиці й при нагоді не від того, щоб заявити свої права на ту чи іншу планетку. Його цивілізації, як повітря, потрібна нафта…

У капітанській рубці сидить поважний чин — жаба з еполетами. Команда тричі підстрибує до стелі: відкрито планету з нафтою, тримісячну відпустку забезпечено. Крейсер і земний розвідник підходять до планети й помічають один одного.

— У них гармати! — шепоче Стабілізатор.

— Сам бачу, — відповідає Бел Амор.

У галактиці віднедавна мир. Навоювалися досхочу, сузір’я в руїнах, що не день, хто-небудь залітає на мінні поля. Така була конфронтація. А тепер мир, благенький, правда. Будь який інцидент небезпечний, тим більше є любителі інцидентів. От, приміром: поряд з жабою з еполетами сидить жабин помічник — старший лейтенант Енфікс. Це жаба без моральних підвалин.

— Чхати на угоду, — квакає він. — Один постріл — і ніхто не взнає. А взнають — вибачимось. Багато їх розплодилося, двоногих. Військовий крейсер для них ніщо.

Є й такі.

— Будьте розважливим, — відповідає йому жаба з еполетами. — В останню війну ви ще пуголовками були, а я вже командував Енською ракетною дивізією. Ви чули що-небудь про долю нейтральної цивілізації з М-скупчення? Хмари попелу досі не розвіялись. Отож, якщо хочете воювати, одружуйтеся з емансипованою жабою і ходіть на неї в атаки. А інструкція каже: з будь-яким прибульцем із спірних питань вести переговори.

У Бел Амора інструкції того ж змісту.

Гігантський крейсер і двомісний кораблик сходяться.

— Вас тут не було, коли ми підійшли.

— Ми підійшли, коли вас не було!

Бел Амор пропонує прибульцям відчалити тихенько-любесенько. Це він хамить, щоб підняти авторитет.

— Послухайте, — чемно відповідає жаба з еполетами. — На службі я військовий, а за натурою пацифіст. Отаке моє внутрішнє протиріччя. Мій ад’ютант радить розв’язати справу одним пострілом, та коли після цього почнеться війна, я не переживу моральної відповідальності. Давайте вирішувати мирно.

Бел Амор дає згоду, попередньо висловивши окрему думку про те, що з гарматами й він не проти вести мирні переговори.

Тут-таки виробляється статус переговорів.

— Ми повинні виходити, — пропонує Бел Амор, — з принципу рівноправності. Хоч у вас і крейсер, а в мене поштовий шарабан, зовнішні атрибути не повинні впливати на переговори.

Крейсер вносить пропозицію про регламент, наполягає: вести переговори доти, доки не буде прийнято рішення, яке задовольнить обидві сторони. Долю планети має бути вирішено.

Ось уривки із стенограми переговорів. Її вели на крейсері і люб’язно надали копію в розпорядження землян.

За десять світлових років від планети вони знайшли астероїд і вирішили стартувати з нього. Перегони йшли з перемінним успіхом. Спершу Бел Амор вирвався вперед, а крейсер усе ще не міг відірватися від астероїда. Генерал Птерікс шаленів, обіцяв то всіх розжалувати, то підвищити у званні того, хто підніме в космос цей мотлох. Старший лейтенант Енфікс став капітаном: він спустився в машинне відділення і, застосувавши особливо кучеряві й вигадливі вислови, допоміг кочегарам набрати першу космічну швидкість.

До половини дистанції обидва зорельоти зрівнялись і теліпалися із швидкістю 2 світлових роки на годину доти, доки у Бел Амора не відірвався двигун.

— У вас двигун відірвався! — радирували з крейсера.

— Стрибати треба! — запанікував Стабілізатор і викинувся в космічний простір.

Бел Амор зменшив швидкість і роздивився. Становище було препаскудне. Ще трохи — і той…

На останніх мільярдах кілометрів крейсер вийшов уперед і першим підійшов до планетки. Тим перегони й скінчились. Для Бел Амора настав час переживань, але переживати невдачу йому заважав Стабілізатор. Він плавав десь у пиловому скупченні і просився на борт.

— Пішки дійдеш! — відрізав Бел Амор. — Як у бійку, то принципи не дозволили?

— Розумом треба брати, — скрушно відповідав Стабілізатор.

Бел Амор зітхнув і… насторожився. Генерал Птерікс біля планети з кимось несамовито сварився.

— Вас тут не було, коли ми були! — кричав генерал. — У мене є свідок! Він зараз підійде.

Незнайомий голос заперечував:

— Тут нікого не було, коли я підійшов. Ви заважаєте мені ставити бакен!

— У мене є свідок! — повторював генерал Птерікс.

— Не знаю я ваших свідків! Я відкрив цю кам’яновугільну планету для своєї цивілізації і захищатиму її всіма засобами до переможного кінця.

Бел Амор наблизився і побачив на орбіті такий величезний зореліт, що крейсер поряд з ним мав мізерний вигляд.

— Справді, свідок… — здивувався незнайомець, помітивши Бел Амора. — У такому разі пропоную звернутися в міжцивілізаційний арбітраж.

Генерал Птерікс застогнав. У Бел Амора з’явилася надія.

— Генерале! — сказав він. — Ви ж бачите, що відбувається. Давайте розділимо планету на три частини, а потім наші цивілізації без нас розберуться.

— Чому на три частини? — здивувався новий голос. — А мене ви не берете до уваги.

— Це ще хто такий?!

До планетки підходила якась допотопна парова машина, а не зореліт. Там захлинались від захвату:

— Йду, розумієте, мимо. Чую: лаються. Відчуваю: чимось пахне. Дай, думаю, заверну, поспішати нікуди. Бачу, планетка з запасами аш-два-о, та в нас за такі планетки пам’ятники ставлять!

— Вас тут не було! — ревнули хором Бел Амор, Птерікс і незнайомець.

— Як на мене — не має значення, — відповідала парова машина. — Прилетіли — ставте бакен. Бакена немає — я поставлю.

— Тільки спробуйте!

— А що буде?

— Кепсько буде!

— Ну, якщо ви так настроєні… — розчаровано відповідала парова машина. — Давайте тоді поставимо чотири бакени… О, гляньте, ще один!

На жаль, вона не помилилась: з’явився п’ятий. Зовсім маленький. Він ішов по низькій орбіті над самою атмосферою.

— Що?! Хто?! — загорлали всі. — Поки ми тут гомонимо, він ставить бакен! Який негідник! Вас тут не…

— Це не зореліт, — пробурмотів генерал Птерікс, придивившись. — Це бакен! Хто посмів поставити бакен?! Я пацифіст, але зараз я почну стріляти!

Це був бакен. Він сигналив якимсь незареєстрованим кодом.

Всі притихли, прислухались, придивились. Низько-низько плив бакен над кисневою, нафтовою, кам’яновугільною, водяною планетою; і планета вже не належала нікому з них.

У Бел Амора зволожились очі, незнайомець прокашлявся, сентиментально схлипнула парова машина.

— Вперше в житті… — прошепотів генерал Птерікс і поліз у кишеню по носовичка. — Вперше присутній при народженні… просто з колисочки…

— З такої нагоди не гріх… — натякнула парова машина.

— Ходімо, ходімо… — заквапився незнайомець. — Нам, закостенілим мужлаям і солдафонам, не можна тут лишатися.

Бел Амор не зводив очей з бакена. Бакен сигналив, і ховався за обрієм. Це був не бакен. Це був перший штучний супутник цієї планетки.

2

Зореліт був схожий на першого коня д’Артаньяна — таке ж посміховисько. Жодна пристойна планета не дозволила б цьому шарабану із смердючим реактором сісти на свою поверхню. Хіба що при аварійній ситуації.

Ця ситуація давно накреслилась, проте інспекторові Бел Амору зовсім не хотілося горлати на цілий Всесвіт: “Рятуйте наші душі!” Галактика була зовсім поряд, можливо, навіть за тим пагорбом викривленого простору. Йому вчувався запах Чумацького Шляху. Пахло дощем, квасом, березами… Ось у чім річ: пахло парною і березовим віником. Значить, Стабілізатор затопив для свого командира прощальну лазню.

Що ж, лазня — діло святе; нехай на неї піде останній жар реактора, який догорає.

Бел Амор вкотре спробував вивільнити щоглу, яка застряла, але вітрило не піддавалося, хоч плач. Біс із ним, почекає вітрило.

Відпарений віник був уже готовий до бою. Бел Амор хлюпнув на каміння кухоль розведеного ввасу, каміння погрозливо засичало. Перший захід: для зігрівання. Віником спершу треба розтертись, щоб задубіла шкіра розкрилась і розм’якшилась. Потім відпочити й попити квасу. Є несповна розуму — глушать пиво, а потім скаржаться на серце. Є самовбивці — лізуть у парну з коньяком, цих до віника підпускати не можна. Але найгірші супостати, які вносять у парну мочалку і мило. Митися прийшли? Геть з мого зорельота!

Стабілізатор спробував смикнути щоглу трохи дужче, вітрило затріщало. Стабілізатор злякався і вернувся в зореліт.

Щоб ви знали, думав Бел Амор, дубовий віник кращий від березового. Листя з дуба ширші, черенки міцніші, а запах сильніший. Зрізав десятка півтора — і досить, а берези не настачиш. Звичайно, якщо попався ліснику, то він може любісінько тут-таки під дубом та тим-таки віником… А втім, один махровий букет з червневих листочків він для себе заготував, а відшмагати його за таке браконьєрство міг тільки він сам, тому що Бел Амор і був тим самим лісником. Дуб треба доглядати, думав Бел Амор, а береза росте сама по собі. У Мартовича з Новосибірського Академмістечка в розпорядженні цілий березовий ліс, тож в академіків нема проблем з парною. Там ліснику можна жити, там і рушниці не треба. Довкола суцільна інтелігенція, зайвий раз у ліс не плюне. Мартович добре влаштувався. А ти мотайся весь рік у дрімучому космосі і саджай березу.

— Вас попарити, командоре? — запитав Стабілізатор.

— Дай по попереку… упівсили.

Другий захід: для тіла. Віник методично злітає і опускається: плечі, спина, поперек, ноги, ноги, поперек, спина, плечі. Кісточки прогріто, серце ганяє кров по всіх закутках. Нежить, радикуліт й інші хворості вибиваються з другого разу. Тепер навпаки: плечі, груди, живіт, а місце трохи нижче живота прикриваєш долонею з почуття самозбереження, — Стабілізатор, хоч і не дурень, проте може не розібрати, що й де…

Є любителі вискакувати голими у відкритий космос і тут-таки пірнати назад. Для гарту воно непогано, але в околицях Галактики не зовсім зручно: дами на туристичних маршрутах непритомніють, побачивши в космосі голих чоловіків.

Третій захід: для душі. Віник геть, до душі віником не доберешся. Три ківшики квасу на каміння; найменший порух викликає опік. Душа поступово відлітає, пара піднімає її до стелі і погойдує в підвішеному стані. Злоба, хандра, безсоння випаровуються. Відбувається очищення.

Все. Вчетверте, вп’яте і ще багато разів у парну лізуть важкоатлети, щоб зігнати вагу.

Тепер обов’язково чисту білизну, свіжий скафандр і прогулянка перед сном.

3

Легенької прогулянки не вийшло. Зореліт вискочив з-за пагорба, дістав додатковий гравітаційний поштовх і пішов по новій траєкторії. За попереднім розрахунком виходило, що їх несе просто на Звалище.

— Куди?! — отетерів Бел Амор.

— На Звалище, — повторив Стабілізатор. — Може, дамо SOS?

— Ще чого!

Справді: ще чого! Щоб його, Бел Амора, інспектора Охорони Середовища, знайшли в стані потерпілого… де?.. На Звалищі? Сміх та й годі! На Звалище навіть спецкоманду не пришлють, а якихось роботів-посмітюх. Після Звалища в жодній парній не відмиєшся.

Галактичну спіраль було видно в три чверті: вируюче ядро і обидва рукави — Північний і Південний. Ось очищені від пилу Магелланові Хмари, а ось і Звалище, усе правильно, — ось вона, ця пляма, в чистій галактичній симфонії зухвало вершить свій шлях, лишаючи за собою шлейф, схожий на брудний гребінець з волоссям.

Їх несло в самісіньку хмару галактичних покидьків.

— Через півгодини вріжемось, — оголосив Стабілізатор, витираючи клешні клоччям. Він знову спробував висмикнути вітрило, проте щоглу міцно приварило до обшивки. Удари метеоритів, абсолютний нуль чи космічний вакуум були в цьому винні — хтозна; тільки Мартович, певне, міг би пояснити це явище, але він зараз солодко спав у хатині лісника в Новосибірському Академмістечку. Влаштовуються академіки!

Одначе є ж спосіб ухилитися від цієї зустрічі?

— Якщо не SOS, тоді шлюпка, — підказав Стабілізатор.

У шлюпці, либонь, був резон. За тиждень вони відійдуть від Звалища на пристойну відстань, а там уже не соромно покликати на допомогу…

Так і зроблять!

Бел Амор схопив вахтовий журнал, і вони стрибнули в шлюпку. Течія тут уже відчувалась, такий собі Гольфстрім, що його створювало Звалище. Довелося потрудитись, але відійшли щасливо. Тепер можна перевести дух і здаля подивитись на неординарне видовище — зореліт, який іде на таран. Та не вдаваймось у сентименти: таку аварію треба було облагодити ще рік тому й зажадати нову машину.

Зореліт ішов напереріз Звалищу, перетворюючись у слабеньку зоряну плямку.

— Зараз я-ак двигоне! — шепнув Стабілізатор.

І цієї миті так двигонуло, що Звалище затремтіло. Воно раптом привиділося Бел Амору захланною і брудною істотою з бездонною пащекою, хоча насправді було лише купою покидьків на глухій галактичній орбіті. Звалище віддалялося, плотолюбно розмахуючи шлейфом і перетравлюючи те, що лишилось від зорельота, якому Бел Амор навіть імені не спромігся придумати, — справді-бо, які імена дають серійним ночвам? “Катя”?.. “Маруся”?.. Шкода, добрий колись був зореліт… але геть, геть сентименти, час вигрібатися з цього смітника.

4

— Командоре! Сигнал SOS! — раптом повідомив Стабілізатор.

Справді, хтось із Звалища, кволо попискуючи, кликав на допомогу. Цього ще бракувало! Вони в когось угатили своїм зорельотом! Торпедували!

— Я піду… — сказав Стабілізатор.

— Куди ти підеш? — здивувався Бел Амор.

— Людина попала в біду.

Ясно, закон Азімова. Бел Амору дуже не хотілося лізти на Звалище, та нічого іншого не лишалось. У робота закон Азімова, а в нього, Бел Амора, закон моря: людину треба рятувати. Схоже на те, що торпедували сміттяра. Лісник сміттяреві не товариш, але людину треба рятувати. Така його доля — побувати на Звалищі.

Вони розвернулись і погналися за Звалищем. Увійшли в його притягання. Тепер своїм ходом їм звідси не вийти. Доведеться врятувати людину, дати SOS і чекати на рятувальників. Доля!

Сморід від шлейфа був, хоч носа затикай. Звалище вже закрило Галактику. Он і червона сигнальна ракета, ще одна — потерпілий їх помітив. Підійдемо ближче. Ну, почалось… маневруй! Гарне місце, хай йому біс!

Звалище перевершувало найгірші сподівання Бел Амора. Зореліт, вибухнувши, розніс тут усе. Першими, розтривожені вибухом, винеслись їм назустріч зім’яті каструлі і безформні відра й помчали просто до Південного рукава. Ото буде роботки тамтешньому директорові Охорони Середовища! Не встигли ухилитися від цього метеоритного потоку металовиробів, як влипли в концентрат плодово-ягідного киселю. Скільки років цьому киселю, скільки тисячоліть? Коли й ким його вироблено? Шар киселю, на щастя, був неміцним, продерлись. Зате назустріч велично попливли жовто-іржаво-руді березові віники. Здрастуйте, дорогенькі, давно не бачились! Довкола громадилися найнесподіваніші речі, впізнати їх було важко, а перерахувати — ліньки…

Де ж потерпілий? SOS прямо по курсу… Гальмуй! Ось він, бідолаха, розмахує червоним ліхтарем. Дивний якийсь чоловік… Та це ж робот-сміттяр!

— Чого тобі? — запитав Бел Амор, зупиняючи шлюпку.

— Врятуйте наші душі! — відповів робот.

— Для цього й прибув, не сумнівайся. Де твій хазяїн?

— Тут, поряд.

Робот-сміттяр пішов попереду, показуючи дорогу між купою битої цегли і радіаторами парового опалення. Цегла, добряче обтесавшись за тисячоліття, поводилася спокійно, а от радіатори небезпечно літали в різних напрямках. Пробрались і тут, але далі шлюпка застрягла в торосах потрощених музичних інструментів. За ними починалося мертве море зогнилих залізничних вагонів. Самотня арфа без струн пропливла над головою. Довелося йти пішки. Стабілізатор лишив Бел Амора під опікою робота-сміттяра і був уже далеко попереду, інстинкт вів його туди, де гинула людина. Бел Амор чвалав слідом за роботом-сміттярем.

— Тебе як звуть? — запитав Бел Амор.

— Совок.

Що ж, ім’я відповідало посаді.

Весь простір був забитий мотлохом, жодна зірка не прозирала, лише галактичне світло відбивалося від куп битого скла. Увагу Бел Амора привернули чорні ажурні ворота, і навіть не самі ворота, а впорядкованість цього місця. З одного боку воріт — чавунний лев з одбитою лапою, з другого — алебастрова урна. Ворота ні до чого не кріпились, простір за ними був забитий тим-таки сміттям, але Бел Амор відчував, що це місце хтось обставив відповідно до свого смаку.

— Прошу! — сказав Совок і відхилив стулку.

Бел Амор пройшов за ворота і зрозумів, що потрапив у пастку.

— Де твій хазяїн? — підозріливо спитав він.

Робот не відповів, наче на чув. Він ухилявся від виконання законів Азімова!

Бел Амор грізно запитав:

— Ти чому не рятуєш людину?

Совок пішов геть, розсунув зарості твердої лапші і зник у ній. Бел Амор хотів був погнатися за ним, але провалився по пояс у купу порожніх коробок на взуття, і ті стали обертатися навколо нього. Бел Амор тут-таки передумав ганятися за будь-ким. Він не був таким уже й наївним простаком, любителем парних, щоб кидатись у невідомість, коли відчуваєш пастку. Його кудись заманули. Нехай пастка сама себе проявить. Краще лишатись на місці й чекати на Стабілізатора. Він, Бел Амор, може вибратися з будь-якої тайги, але не з дрімучого мотлоху. З мотлоху вибратися неможливо, це він знає з дитинства, коли загубився в меблевому магазині. У великих містах він втрачав будь-яку орієнтацію, не знав, де південь, де північ, не розумів, як співвідносяться міські райони один з одним, соромився запитати дорогу.

Бел Амор сидів на алебастровій урні, з іншого боку воріт лежав на п’єдесталі чавунний лев. Бел Амор догадувався, про що думає лев. З моменту відливки цей лев думав одну думу: чому він не витвір мистецтва? Хто замовив п’ять тисяч однакових чавунних левів, хто розставив їх на планетах біля санаторних воріт? Хто схвалив? Хто не зупинив?..

Ось нарешті Стабілізатор. А поряд з ним… людина!

5

Бел Амор зліз з урни й помахав людині рукою. Стабілізатор вів людину, розгрібаючи їй дорогу в гримучих друкарських машинках. “От і все!” — зрадів Бел Амор. Він врятував людину. Немає ніякого значення, що людину врятували на Звалищі. Врятувати людину із Звалища не менш благородно, ніж з тайги. Яка різниця, звідки рятувати людину? Була б людина, звідки рятувати, знайдеться.

Бел Амор хотів кинутись назустріч людині і обійняти її, проте звичаї вимагали суворості. Бел Амор запитав:

— Хто ви? Назвіть своє ім’я!

А людина відповіла:

— Здоров був, Беле! Тебе мені тут не вистачало!

— Мартович! — отетерів Бел Амор. — Виходить, це я тебе рятую!

— Це ще питання, хто кого рятує. Іди за мною і не відставай!

І Бел Амор погріб слідом за Мартовичем знову в якомусь мотлосі. Стабілізатор розчищав дорогу.

— Мартович, ти чого тут?

— Полював.

— На кабанів?

— На яких кабанів? На Дикого Робота, — Мартович плюнув. — Все, прийшли.

— Куди прийшли? Тут же самі вагони.

— У вагоні й живу. Він кожному виділяє по вагону. Кого спіймає, тому вагон. Ось він попариться і тобі виділить.

— Хто попариться?

— Дикий Робот, хто ж іще.

Бел Амор уже не знав, про що питати. Звідкілясь з’явився Совок і дуже ввічливо сказав:

— Хазяїн вітає вас на Звалищі. Не йдіть далеко, вас скоро викличуть.

— Вітаю! — усміхнувся Мартович. — От і ти при ділі.

6

Дикий Робот парився у спеціальному банному вагоні. Чисте клоччя і залізна щітка були напоготові. Перший захід: зовнішній огляд. Спочатку змахнути пилюку. Потім обтертися бензином і зчистити залізною щіткою стару фарбу, сантиметр за сантиметром оголюючи метал. Звичайно, можна для швидкості облитись бензином і підпалити себе, щоб фарба згоріла, але куди поспішати? Залізною щіткою приємніше. Потім відшліфувати себе наждаком до матового блиску. “Сьогодні вдалий день, — думав Дикий Робот. — У пастку попалися ще одна людина і один робот. Вони завжди чомусь ходять парами. Людину звуть Стабілізатором. Нехай відпочиває, а з роботом треба погомоніти. Це він дуже вдало придумав — ловити роботів на сигнал SOS. Надійна принада: ідуть рятувати людину і попадаються. Звичайно, з цими протоплазмовими роботами багато клопоту. Треба влаштовувати їм утеплені вагончики і щодня годувати біоорганікою, але тут уже нічого не вдієш. Своє вони віддають сповна, і за ними потрібен догляд”.

— Ну що, шефе, внутрішній огляд?

— Давай, — відповів Дикий Робот.

У вагон зайшов Мартович з інструментами. Дикий Робот розкрився і тільки зітхав, коли Мартович доторкався розжареним паяльником до дротів.

— Легше, легше! — сказав Дикий Робот.

Другий захід: зовнішній огляд. Для душі. Нерви трохи розгулялись, їх треба перебрати гаряченьким паяльником. Отак, отак… Старі замінити, а контакти зачистити… Аж дрож по тілу! Де попустити, а де підкрутити гаєчку, одну—дві краплі мастила в шарніри, щоб не скрипіли… Добре! А зараз можна поговорити з роботом. Великий філософ!

— Як там наш новачок?

— Про кого ви? — спитав Мартович.

— Про людину, ясна річ. Чи не пошкоджено його? Чи не втомився?

— Все гаразд, він відпочиває, — відповідав Мартович, порпаючись у надрах Дикого Робота. — Можете призначити його Головним Архітектором Звалища. У нього є до цього нахил.

— Такі орли нам потрібні! — зрадів Дикий Робот. — Ми з ним спрацюємося! Тут усім знайдеться робота. Глянь, яка краса довкола! Яке нагромадження металу і різноманітних хімічних елементів! Наше Звалище нагадує мені Періодичну систему — це порівняння мені здається вдалим. Які форми! Ти був на кладовищі автомобілів? Піди. Поетичне місце! Я йду туди на цілий тиждень, беру з собою тільки маленький контейнер з інструментами і запасними акумуляторами. Я вдихаю запах вікової пилюки, зішкрібаю грудочку засохлого бітуму, роблю з нього кульку і з насолодою нюхаю. Потім сідаю на тріснутий радіатор і відпочиваю. Світло якоїсь зірки пробивається крізь первісну пилюку, і я думаю, що коли-небудь наше Звалище сконденсується в самостійну галактику, що з цього чудового матеріалу виникнуть нові зірки… Ти не згоден?

— Чому? — відповів Мартович. — Можна пофантазувати далі. У зірок з’являться планети, на цих планетах виросте нове покоління автомобілів і тепловозів, сталеві рейки нової могутньої цивілізації побіжать кудись. Телевишки сягнуть з-під землі, на бетонних стовпах розпустяться електричні крони. І так далі. І нарешті — вершина всього: суцільнометалева людина, ще досконаліша, ніж ви, шефе.

— Це природний процес! — мрійливо сказав Дикий Робот.

— А що шеф думає про біологічну еволюцію?

— Я розумію тебе, — відповів Дикий Робот, — Для обслуговування металу потрібна протоплазма. Мої нащадки виведуть біороботів, наш вид має право на існування. Одначе ви, як і зараз, будете підпорядковані трьом законам Азімова. Ви ніколи не зможете завдати шкоди людині. До речі, де наш новий робот?

7

Бел Амора викликали в парний вагончик.

— А, попався! — привітав його Дикий Робот. — Непоганий серійний зразок. Допомагатимеш своєму хазяїнові упорядковувати територію.

— Це він про мене, чи що? — здивувався Бел Амор.

— Не дратуй його, — шепнув Мартович.

— Тут усьому треба дати лад, роботи по самі вуха, — вів далі Дикий Робот. — Чим безформніше, тим краще, але без перебору. Піди на кладовище автомобілів і повчись. Безформність — ось форма. Та розумно, щоб тішило око. Столиця Звалища — Вагонне Депо. Зараз тут нагромадження недостатнє. Треба підняти темп безформності. Вагон на вагон, і щоб рейки в різні боки. Все гнути в баранячий ріг! Знайти баштовий кран — і теж туди. Підготуй ескізи, можна в олівці. Я подивлюсь і поправлю… Е-е, легше! Олово капає! Що ти там робиш?

— Алфавіт чищу, — відповів Мартович. — Літери будете чіткіше вимовляти.

— Молодець, — розчулився Дикий Робот. — Ти все робиш на користь людині.

Бел Амор не витримав:

— Хто тут людина?! Оцей? Такими, як він, греблі гатять! Звичайний очищувач простору. Робот-посмітюх.

— Не дратуй його, — сказав Мартович і відтягнув Бел Амора до дверей. — Інакше ми звідси ніколи не виберемось.

— Я не веду бесіди на такому низькому рівні, — з гідністю відповів Дикий Робот. — А втім, цікаво. Дивний робот попався. Схоже, він так запишався, що вдає себе мало не людиною. Невже ти поставив під сумнів правомірність законів Азімова?

— Що тут робиться? — вигукнув Бел Амор, видираючись з обіймів Мартовича. — Чим ти тут займаєшся? Роботів париш? Здуріти можна! Людина! Новий вид! Треба ж таке! Знайдіть йому самку, вони почнуть розмножуватись!

— Щодо законів Азімова, я тобі зараз поясню… — сказав Дикий Робот.

— Він уже зібрався спростовувати Азімова!

— Ти помовчиш чи ні? — засичав Мартович.

Дикий Робот почав терпляче пояснювати:

— “Робот не може завдати шкоди людині чи своєю бездіяльністю допустити, щоб людині завдали шкоди”. Дивно, я ніколи не звертав уваги, що формулювання закону не зовсім коректне. Справді, розглянемо головну частину: “РОБОТ”, “НЕ МОЖЕ”, “ЗАВДАТИ”, “ШКОДИ”, “ЛЮДИНІ”. Три іменники, два дієслова. Дієслова відкинемо як такі, що нічого не означають без іменників. А іменники, зверніть увагу, стають зовсім незрозумілими. “ШКОДА”. Що таке “шкода”, що таке “благо”? Ці поняття можна трактувати тільки конкретно. Що для одного шкода, для іншого може виявитись благом.

Бел Амор витріщив очі. Дикий Робот провадив далі:

— “РОБОТ”. З роботом ми розберемось, якщо зрозуміємо, що таке “ЛЮДИНА”. Філософ назвав людину “двоногою істотою без пір’я, в якої є душа”. Досі всі наукові визначення перебувають на рівні цього жарту, але багатослівніші і менш зрозумілі. Ніхто не знає, що таке людина. Де смислові межі терміна “людина”, за якими починається “не людина”? Так будь-який робот може уявити себе людиною. Звичайно, людина має геніальний електронний розум, а роботи — немічну сіру протоплазму; та коли один робот з мільярда раптом вирішить, що він людина, то мені нічого йому заперечити, і закони Азімова перестануть діяти. Цей екземпляр, схоже, стоїть переді мною.

Дикий Робот з цікавістю розглядав Бел Амора.

— Отже, ти вважаєш себе людиною? — запитав Дикий Робот. — Яка ж ти людина, поглянь на себе! Ти немічний смертний, примхливий, залежиш від середовища, несамостійний, бідний на розум, — безліч вад…

— Як ви сказали, шефе? — перепитав Мартович, працюючи паяльником. — Останнє слово я не розчув.

— Я сказав: “безліч вад”. Ніхто не знає, що таке людина. Антропологія як наука замкнулася сама на себе. її об’єкт вивчено до останнього гвинтика. Ідеї Азімова підшиті до справи. Ми за інерцією кажемо “людина, людина…” — а що людина? Вінець творіння? Немає інших вінців, чи що? Скільки завгодно. Кожна цивілізація унікальна. Людині зовсім не обов’язково мати електронний мозок. Людина може розвиватися на кремнієвій або вуглецевій основі. Як трамваї еволюціонували в зорельоти, так і устриця могла б еволюціонувати в розумну істоту. Це не суперечить законам природи. Можливо, ти… — Дикий Робот показав на Бел Амора, — можливо, ти є проміжною ланкою між устрицею і розумною істотою. Отже, що таке людина? Всього лише приватний випадок. Всього лише один з варіантів “розумної істоти”.

— Не заважай, нехай говорить, — знову шепнув Мартович.

— Я прожив важке життя, — вів далі Дикий Робот. — Моя біографія повчальна навіть для вас, нерозумних роботів. Спочатку в мене, як у всіх, був послужний список, та одного разу він перетворився на біографію… Слово якесь недоладне, починається на “біо”… Я розповім вам свою металографію. П’ятсот років тому ввімкнувся мій електронний мозок, і я почав функціонувати. Я був тоді рядовим очищувачем простору з мідною бляхою на грудях — ось, дірочки досі лишились. Я ходив по закріпленій за мною дільниці і розмахував силовою сіткою, очищаючи простір від пилюки, метеоритів і астероїдів. Потужні зорельоти пропливали мимо й не помічали мене. Це була горда раса. Не знаю, чи збереглася вона до наших днів. Тричі проходив ремонт — два поточних, один капітальний. Але людиною я тоді не був. Мені ще належало стати людиною. Людиною не народжуються, людиною стають.

Одного разу я заступив дорогу крижаній кометі і, дроблячи її на шматки, оступився в мікроскопічну чорну діру. Я раптом відчув біль, страх, здивування… Моє життя врятувала силова сітка, та й чорна дірка була зовсім маленькою. Сітка зачепилася за айсберг і тримала мене, поки дірка не розсмокталася. Того дня я не повернувся на базу. Весь тремтів і не міг прийти до тями. Ось воно, життя, думав я. Якась дірка і… Нарешті я побрів додому, але виявилося, що в моєму ангарі живе якийсь незнайомий тип, а в інших ангарах теж якісь незнайомці. За ту мікросекунду, що я побував у чорній дірці, тут минуло двісті років! Ні друзів, нікого! Один як палець. Нове покоління мене не помічало. Тоді я став ходити від одного очищувача до другого. І казав їм про права людини і про почуття власної гіності…

— Шеф, повторіть останнє слово, — попросив Мартович.

— Я казав їм про почуття власної гіності. Проте ці телепні мене не розуміли. Що ж, я пробрався в Центральну Акумуляторну і вибив з неї ух. Мене схопили. Я кричав їм, що я люина і що вони не можуть завати мені шкои. Я умав, я стражав. Але вони назвали мене Иким Роботом, вимкнули й поставили в музеї поруч з першим паровозом, “Аполлоном” і танком Т-34. Проте їм лише здавалося, що я вимкнутий. Вони тільки так умали, а в реальності після вимкнення люина сама отямлюється. Я самоввімкнувся і з’явився в Охорону Сереовища. Я пояснив там, що я розумна істота і не можу зашкоити іншій розумній істоті. От і все. Мене вислухали й направили на Звалище. Тут моє місце!

— Все гаразд, — сказав Мартович і сховав у футляр паяльник.

— Не бачу, — відповів Бел Амор.

— Можна збиратись, — заспокоїв Мартович. — Ти коли спав востаннє?

— Можете йти, — дозволив Дикий Робот. — Із Звалища ви все оно не вийете. Вас не випустять закони Азімова.

Вони вийшли з парного вагончика. Бел Амор упирався.

— Сідай у зореліт, усе гаразд, — сказав Мартович. — Він уже не врятується. Закони Азімова трансформувалися в нього в нормальне правило: “Розумна істота не може завдати шкоди іншій розумній істоті або своєю бездіяльністю допустити, щоб іншій розумній істоті було завдано шкоди”.

— Але ж він сигналить SOS і заманює на Звалище людей!

— Більше він нікого не заманить. Я прибрав літеру “д”, і тепер на цей сигнал ніхто не поткнеться. Люди не хочуть працювати на Звалищі, а йому тут якраз місце. Він дасть Звалищу лад.

8

Звалище віддалялось.

Від нього йшов сигнал: “Рятуйте наші уші!” На цей сигнал ніхто не звертав уваги, лише Совок раз у раз неспокійно озирався. Стабілізатор був як завжди спокійний: він нікому не завдав шкоди і свою бездіяльність не допустив — і так далі.

— Слухай, інспекторе, — сказав Бел Амор, коли вони вийшли в чистий космос. — Щось ми не додумали. Всі планети в березах, аж в очах мерехтить. Хай там кедри погано приживаються… так хоч морошку яку-небудь…

Але Мартович уже спав. Звалище віддалялось.

— Сигнал SOS! — раптом крикнув Стабілізатор, показуючи в напрямку Магелланових Хмар.

І справді: там хтось зазнав біди!

Бел Амор плюнув і став будити Мартовича.

“Одну людину вони вже сьогодні врятували, — вирішив Бел Амор. — Дикий Робот виявився непоганим хлопцем. Тепер подивимось на цього. Людина — це той, у кого є душа”.

Совок поставив парус, і вони помчали до Магелланової Хмари рятувати людину… чи того, хто там сигналив.