Дзвони зеленої Галактики

— Нехай надійде весна! — звелів егідодержавний король.

Його мудрим рішенням — бо ж скасовувало нудну, безсніжну зиму — розпочнемо цю історію, точніше, казання, точніше, невеселу казку про планету Горгунду в сузір’ї Лева, на якій, кажучи по-сучасному, в зіткненні техносфери з біосферою гору взяла перша… Навіть не про те. Про час, коли згадане зіткнення з усіма його глобальними катаклізмами подаленіло і все лихе й оманливо-обнадійливе, печальне й величне, все пішло за водою (та ба, якраз це слово тут навряд чи доречне — оті нерухомі калюжки, що де-де траплялись на бідолашній кульці, коли й містили трохи води, то стократ більше сполук, що ними у Всесвіті опікується органічна хімія)… Наша казка про короля, його дружину та їхнього одинчика принца. Якимсь дивом, незбагненним, як всі дива, лише ці троє вціліли за планетарної катастрофи.

І зостались вони животіти на землі, де й трава не росла, птах не літав, риба не брьохалась, ліс не шумів і звір не нипав у пущах. Тільки ж і лишилось од біосфери тієї, що три людські істоти. А ще штабелі консервів у холодних замкових коморах і червоний, наче вепрова кров, трунок у підземельних бочках. (Від техносфери спадщина була багатша — чого тільки не валялося в королівських майстернях, кузнях та гаражах…)

І вкотре вже його величність заходжувався змінювати пору року: без його волі та влади цього б не було. Тим-то королівська влада сягала нині, на думку монарха, абсолютної… абсолютності.

Зима таки втратила сенс. Вона минула в трудах, убогих розвагах і набридла, як мелодія з табакерки.

До того ж, принц сьогодні вполює останнього за цю зиму зайця.

До того ж, горностаєва шуба короля зовсім обшарпалася, він виглядав у ній посміховиськом. Виходить, продовжувати зиму не було жодного резону.

— Тож нехай весна настане сьогодні. Відразу ж по обіді. О п’ятнадцятій нуль-нуль.

Так звелів монарх у повному безлюдді (коли не брати до уваги сотень облич і постатей на картинах у золотих рамках) і відчув, що в старому його серці ворухнулося щось обгорнуте ніжним попелом…

Заплющив очі й побачив темінь, чорну воду. Її глибінь вирувала-клубочилась, і в ті нутра опускались тьмяні світлячки… Прищулив повіки сильніше — лелітки закружляло, захурделило, але то вже були іграшкові панії в ошатних платтячках; миготіння, марево, а далі полки проламуються крізь каламуть небуття. Німота стиснула душу. Мисливські ріжки й сурми оповісників видмухували цілі гори безгоміння, троянди цвіли шалено, корогви палахкотіли на вітрі, й коні товкли землю та небеса копитами…

Розплющив очі, видіння щезли. Щось невловне й непевне, так і не визріле з-посеред них, не окреслене ясністю думки, таки сколихнуло втомлену душу, поманило її в якийсь нереальний заборонений простір.

“…по обіді. О п’ятнадцятій нуль-нуль…”

Профіль цієї людини давно відрізнявся від того, що був викарбувати на його восьмигранних монетах (скарбниця-смітник, звалище беззмістовного, нікому не потрібного срібла).

На зморшкуватому високочолому обличчі з блідо-бузковою бородою та вусами зухвало чорніли чагарники брів. У короля була звичка раз у раз підкидати їх — мовляв, отак-то… Мовляв, отак, панове, й іншої ради на щось там буть не може…

Його величність не возсідав на троні й не відпочивав у зручному великому кріслі о п’яти подушках, у яке поринаєш, немов у драговину. Він сидів на твердому дерев’яному стільці, на якому завжди приймав тверді рішення.

Стінки були прикрашені живописом, здебільшого батальним. Його величність уже не на всіх картинах зумів би впізнати себе. Легше йому було, звичайно, признаватись до тих зображень, що робились придворними малярами на увічнення якихось знаменних подій. Та коли розібратися, ціле життя монарха (він був того певен), мов безперервний ланцюг, складається суціль з подій — і то обов’язково знаменних. Інших у нього, видно, не буває.

Ось хоча б така — його величність іще дитиною шукав під коморою стародавній скарб. А добувся до… нафти. Країна враз пересилила своїх економічних супротивників; і його, восьмирічного принца, змальовано біля чорного акуратненького фонтанчика в чудовому біло-срібному камзольчику, на якому жодної плямки. Рожевими чистими рученятами хлопець стискає золоту лопату…

Або як він, уже бувши королем, тільки ще дуже молодим, поїхав інкогніто за кордон і там таємно, в скромному перевдязі й за фальшивим паспортом навчався на механіка, спеціаліста по двигунах внутрішнього згорання. Чи ж гадав тоді, що ця забаганка гаразд прислужиться нині?.. “Із пелюшок верстаю путь знаменну!” — склався рядок вірша, проте король одразу викинув його з думок. Свого часу придворні “співці”, оті мизаті гевали, що їх би не ласкавим хлібом одгодовувати, а в рукопашні атаки висилати, — воно, оте розіпсіле кодло, свого часу набило йому добрячу оскому до пишномовства.

А все ж… а все ж не скрізь, не на всіх картинах його величність був сам собі, як мовиться, по знаку. Он… якісь люди межи якихось кущиків обступили когось. Кого? Що? З якого дива?.. Або ще отамо — летять, летять… аж позеленіли… Та ну його! До дідька.

Король повагом вийшов з палацу під сонне небо, що пахло соляркою. Для початку весни все було заздалегідь підготовлене, завинене в дірявий брезент.

Сперш зірочкою, потім дрібною кулькою-горошиною бачилась ця планета на екрані.

Коли корабель уже досить близько підійшов до неї, і вона побільшала до розмірів дині, й корабель мав лягти на навколоатмосферну орбіту, Голомозий (Головний електронний мозок) збожеволів. Хитрувато реготнувши з усіх динаміків, що їх було вмонтовано просто в стіни, він з інтонацією крайньої помисливості запитав:

— А між іншим, що ви робили до три тисячі сто шістдесят першого року? — Й додав уїдливе “га?”, наче напевно заганяв когось на слизьке.

— Це ти до мене? — машинально відповіла скулена над мікроскопом принцеса, споглядаючи процес поділу амеби. — Збиралась народитися за кілька сторіч. А хіба що?

— Погано брешете, — знов тихенько засміялися стіни. — Може, ви будете наполягати, що й родичів за межами нашої галактики не маєте?

— Що ти верзеш! — здивовано підвела голову її високість. — Чи не застудився часом?

Голомозий скреготнув зубами, чи, пак, зімітував той звук, а потім з містичним жахом, од якого принцесі захололо в грудях, прошепотів:

— Двічі по два… та вже чотири!

Далі почулись його пхинькання, схлипи, стогін, якесь харамаркання. І враз — божевільне волання.

Принцеса розгубилася, кинулась туди, сюди, заходилась висмикувати кнопку з написом “БГ”, що означало “блазень гороховий”: може, вона була необережно натиснута? Але крик не припинявся, голоснішав, став зовсім нестерпним… Окрім зику, корабель наповнився образливими побажаннями й наказами, уривками якихось моторошних молитов і — димом…

Протипожежна автоматика (керована тим-таки Голомозим), хоч умри, ну, ніяким світом не хотіла вмикатися.

— Двічі по два-а-а-а!!! — верещали динаміки. — До стінки!.. Руки за голову!.. Двічі по два-а-а-а!!! А-а-а-а!!! І-і-і-і!!!

Корабель увіходив у атмосферу. Або, точніше, падав.

У центральному відсіку з екологічними скарбами, що їх дівчина везла на цю планету, зчинилися страшенні ґвалт і метушня. Зі скаламученого басейну почала викидатись форель, по пультах гасали тигри, а від ревища й тупотіння антилоп, благородних оленів і сарн навіть пригасло освітлення. Але щось уже з хрускотом горіло, зайнялись лелечі гнізда, розповзалися змії, по-обдмухувало кульбабки, а чудовисько горохоїд на назвисько Монстрик, або по-домашньому Моня, беркицьнулось горічерева й агонально захвицало драконячими ніжками… Принцеса затулила вуха й заплющилась, та на неї градом посипалися райські яблука (доброго, до речі, заводу), й вона наосліп, навмання кудись побігла й, незчувшись, катапультувалася…

З собою її високість не прихопила ні валізки з грибними дощами, ні портфеля зі смерчем, ані клумачка з полярним сяйвом.

Права долоня в королеви давно не боліла. Відтоді, як там виріс жовтий шкарубкий мозоль, її величність спритно і вправно орудувала консервним ножем.

Відкривши три бляшанки сосисочного фаршу, вона гукнула в кухонне вікно:

— Обідати подано!

І відразу ж схопилася — та що ж це я? Поставила бляшанки на тацю й мерщій понесла до їдальні, великого лункого залу, розрахованого на бенкетування трьохсот і більше персон (о, скільки саме таких учт відгуло тут!). Королева гнівалась на себе: як могла так помізернішати, щоб бодай на мент… бодай припустити таке — обідання в кухні! Та ліпше не дожити…

Вона підійшла до овального, на левових лапах дзеркала й поправила зачіску. Гордовита дама в люстрі, яка пустила крижану блискавку з очей, заспокоїла її.

Король тим часом закінчував своє порання в парку.

Іноді поглядав на гайок і фруктовий сад — вони хвилювали повною своєю готовністю: все було налагоджено, обтерто від зимового консервуючого мастила; рухомі деталі, навпаки, любовно помащені тавотом.

Нікель сліпучо сяяв.

Одкинувши капот бузкового куща, король схилився над карбюратором. Відстійник був ще з осені добре промитий, жиклери одрегульовані. Його величність ^нав, що й запалювальні свічки в бойовій готовності, а тому не став їх відгвинчувати, аби оглянути зазори.

Можна було йти обідати, от тільки син щось забарився на своєму полюванні…

Зненацька — монарха навіть трохи хитнуло — гримнув залп тисячі гармат. Наче грім… Але ж це неможливо!

Чи то не принц влучив зайцеві в бензобак? Та ні, гуркіт долинув здалеку. Й угадувалась у ньому пекельна могуть… Певно, то якесь нафтосховище вибухнуло. А взагалі непогана ідея, подумалось королю. Треба розшукати всякої вибухової всячини і щовесни отак влаштовувати грім. Справжній весняний грім! Тільки щоб не на голе дерево, як цей.

Її величність вийшла до чоловіка. Пригорнувшись одне до одного, вони якийсь час вдивлялись у далеч, у світи, звідки так захмеліло й грізно гукнула чи не їхня молодість. Мертве поле та степ. Безпритульний степ і поле, встелене іржавими кістяками колись рухомого залізяччя…

З гаю випрошкував принц. За плечима гвинтівка.

— Іскри довго не було. Наморочився, доки запустив. Ну, застрибав мій вуханчик, прицілююсь… А воно звідти я-як тарабахне! Ви чули? Що воно?

— Грім.

Королевич тільки кліпнув очима. Ні, він не перечив, дарма що мав великі сумніви. З одного боку, навряд чи то був справдешній грім. Але, з другого ж, — традиції, віджилі й не годні в чомусь зарадити, як та скарбниця, а все ж сильні в цій сім’ї традиції, виховання, етикет, проблема передачі корони і т. ін. Треба коритись.

І він корився. Не так щоб охоче, але, якийсь занадто добрий серцем, безвольний, змалечку затурканий і зацитьканий, слухався. Та й чи міг бути іншим? Ріс в оточенні лише батьків, спілкування з однолітками не зазнав. Отже, ніяких небажаних впливів, ніяких — воленс-ноленс — змагань з ровесниками. Відтак повна відсутність характеру, поганих манер і власних ідей. До того ж… була одна таємниця. Вона лякала його високість й осмучувала.

А почалося з того, що батько одного разу взяв його за руку, пильно подивився в очі, готуючись звірити свою, судячи з усього, потаємну і вкрай важливу думу: “А коли вже й ми з твоєю матір’ю підемо… туди, звідки не повертаються… Знай, ти зробишся… Я заздрю тобі… Бо передам, себто ми з мамою передамо своїм відходом тобі… себто… — і король з таким тужливим, аж навіть лютим сподіванням зазирнув, здалось, у саму душу принца, що той перестав дихати. — А втім, ти зрозумієш. Потім. Здогадаєшся…” Вогонь у батькових очах раптом згас, і розмова ця більше ніколи не поновлювалась. Але вражений принц одтоді бачив у повітрі таїну монархових слів. Повітря завше згущувалось між королем і сином. Ніби з’являлась тінь од прозорого крила, яке таємниця зі страшною посмішкою поклала на їхні голови.

— Грім! — зачудовано мовила королева.

— Грім, — без усякої інтонації повторив принц.

— Зайців, — кисло глипнувши на синка, зауважив король, — слід бити взимку.

Принц, якому давно остогидло полювання на бензинових зайців, оця, мовляв, розвага для шляхетних кавалерів, і тут змовчав.

— Ходімо обідати, — королева взяла чоловіка під лікоть, і сімейство рушило до великих, оздоблених бронзою дверей…

…до дверей, що їх не прочинять лакеї і за якими не вклоняться придворні в пошані й відданості… Самотність не робить реверансів, не вносить страв на порцеляні й не підтримує вам полатану мантію.

Її, самотності, стає лиш на те, щоб прошепотіти проти ночі моторошну казочку.

У “камоді” — катапультованому модулі — принцеса відчула раптову байдужість до всього на світі, принаймні… до себе самої.

Та чи могло це тривати довго? За якісь хвилини з гарних дівочих очей полилися сльози. Крізь них її високість бачила жовтаве марево в ілюмінаторі.

“А якби я опустилась на нічний бік, — гадалося принцесі, — і якби там хоч хто-небудь живий… Сказали б: он зірка пада!”

Двигун тихо хурчав, “камод” плавно знижувався, марево потроху розсіювалось, і зарюмсана бранка чужої планети загледіла вдалині свій корабель. Він падав, наче звичайний метеорит, — за ним тягнувся сірий хвіст.

І — впав, розкиданий вибухом на друзки… Звук од того вибуху був сильніший за грім. Але король, повірте, мав великі підстави наректи це громом.

Безталанночка зрозуміла, що вороття звідси, певно, вже не буде, а втекла ж вона з дому, ні про що нікому не сказавши…

— Так тобі й треба, романтична дурепко! Хотіла, бач, подарувати життя цій пустелі… Подаруєш! Власне.

Про цю змертвілу планету з такою красивою назвою Тіогретта-прим вона прочула від одного старця, колишнього капітана, що проциндрив до решти всі свої заощадження на астероїді Розваг. Оскільки жебракування було поза законом, він “торгував” зоряними мапами, що друкувалися чи не в кожній газеті двічі на місяць.

Знижуючись, “камод” летів геть од місця вибуху корабля.

“Юна романтичність у монарших осіб вигоюється досить швидко й легко”, — нагнулись на думку слова одного цирульника-єретика.

Покинутий напризволяще заєць торохтів двотактним двигунцем і кружляв гаєм, поки не наскочив на стовбур дизельного дуба. Якийсь час тварина вперто рухала ніжками, відгрібаючи землю. Незабаром їх заклинило.

Король таки справді був королем. От спробуйте ви зробити бензинового зайця. А його величність виготовляв їх по кілька десятків протягом осені.

У другому ілюмінаторі “камоду” принцеса побачила таку ж понуру поверхню цієї горопашної планети.

Ба! Це був простір, на якому маною, камінною квіткою в пустелі стояв замок. З високими зубчастими вежами. З похиленими нерухомими флюгерами…

Модуль знижувався, але замість того щоб сісти в крісло й зафіксуватись пасками, дівчина не відриваючись дивилась у кругле віконце. їй здалося, що замок оточений трьома загонами лицарів у лискучих латах…

Чи то були якісь механізми?

За столом засиджуватися не було потреби. Але й за цієї скромної учти не поспішали: звичай понад усе.

Якби навіть у замкових коморах та льохах уже вичерпались припаси консервів і високородному сімейству довелося б призволятися лише вареною збруєю та ботфортами, їсти, як мовиться, свищі в борщі,— обіди проходили б так само церемонно, вишукано-мляво.

Перед кожним з трьох стояло по бляшанці. Посуд давно перебився, головною провинницею була мати-королева: поки вчилась мити, перетворювала тарілки на череп’я, а як навчилася — то з’ясувалось, що вже й мити нічого.

Таки не хлібом єдиним тут жили. За всієї нинішньої зануреності королеви в найбуденніші господарські турботи, гідні радше клопотів покоївок, прибиральниць чи куховарок, — її царственого обличчя ніколи не полишав вираз певності свого високого становища.

І хоч як монархові свербіло піти скоріше та й розпочати весну, він повільно й зосереджено длубався в своїй бляшанці срібним ножиком і такою ж виделкою. А руки мав плямисто-коричневі від незмивного мазуту.

Антигравітаційна машина з принцесою нечутно пропливла над замком і сіла за кілька миль од нього.

Електронна клямка по-жаб’ячому кумкнула, дверцята розчинились, і принцеса зіскочила на порепаний грунт. У своєму скафандрику вона була схожа на тендітну ластівку.

Сімнадцятирічна красуня жалібно посміхнулася незнаній кружині, на якій, може, доведеться звікувати вік…

Трохи оббувшись у цьому чужинному світі, вона глянула на “камод” — так, наче це була ображена мовчазна істота, — й подалася бездоріжжям до замку, що бовванів аж ген біля межі сонного неба й широкополого степу.

Прошкувала неквапно. Дихалось тут важкувато, як у великому технізовано-гамірному місті. Проте не чулося ніякого шуму, крім легкого похрускування шпаруватої землі під ногами.

Здолавши половину відстані, її високість побачила, як обіч палацу, між отим блискучим залізом, що з неба здалося їй лицарськими панцирами, завалував дим… А тоді до її слуху долинуло машинне гарчання. Наче зі звичайної автостради.

Туман той розлягався, крийма вкриваючи замкове довкружжя. Шум, гуркіт посилювались…

Дорога в цім світі їй була одна — до замку. Тож дівчина просто ввійшла в цю бузкову повсть.

Ступаючи майже помацки, вона невдовзі надибала один з механізмів, що так рокотав, аж дрижаки землю брали. Це було…

Ні, принцеса спочатку не повірила — ні цій прояві, ні здогадові своєму. Але так чи інакше, а було це… дерево.

Дерево, що росло на очах. Сталеві рурки поволі висувались одна з одної — вище й вище, аж поки “стовбур” і “віти” не вигнались на чотири людські зрости.

Сичала пневматика…

Дівчина поринула далі в бузкове молоко, та не зробила й десяти ступнів, як цілий тлум “дерев” і “кущів” став їй на шляху. На них — хоч знаменуйся — виростали з бутонів великі яскраві квіти! Але ж і це була зроду-віку не бачена… бутафорія. Розмальована гума.

Товстенькі пелюстки надимались насосиками.

— Господи, як грубо й злиденно!..

В уяві майнули роси на луках вітцівщини, цупке й темне трояндове листя. Водограї квітів! Птаство! Трави в пояс! Альтанки з виноградної лози, таємничий аромат землі проти заходу сонця, мерехтливі сонети цвіркунів…

Не знати, скільки ще вона проблукала королівським садом (далі — парком, а взявши у ліву руч — гаєм, бо, як вважалося, до замку тулилось і те, й друге, й третє…), та от її високість постерегла, як ув однім кущі, пирхнувши, вимкнувся двигун. А тоді все почало вимикатися, замовкли дерева, залягла тиша…

І в цій тиші, у дзвінкому безгомінні, в глибинах його (“Кому ж запотребилась отака веснонька? — не йшло принцесі з голови. — Чи само воно так… “росте”? Нова форма життя?”), у без’язикості планетарній почулася музика. Ноги самі понесли дівчину на цей чарівний поклик повз водопілля несправжнього цвіту, що заличковував крицеві стовбури.

Й ось вона побачила старого діда, який сидів при “кореневищі” височенького дерева, мабуть, “груші”, і, бока нахиливши голову, добував ту музику з лютні. Все це скидалося на маячню: поріділий бензиновий туман, алеї металевих рослин з двигунами, старовинний манірний гімн, сивий музика в полатанім камзолі, розкидані довкіл тубільця гаєчні ключі, шланги, замизкане мастилом ганчір’я…

Музикування урвалося. Правиця скам’яніла над струнами. Старий побачив те, чого ніяк не сподівався, — незнайому людину! Отут!

— Ти-и… чия, дівчино?

— Здалеку я… Шукаю входу до замку.

— А хто ж така?

— Та… принцеса, — одповіла тихо, й він помітив, як очі її зайшли смутком.

Королевич наш, чисто як у тій старій казці, добряче колись поїздив, шукаючи наречену — справжню принцесу, гідну його високородності.

Але не знайшов не те що справжньої — ніякої. Сказано — знелюдніла їхня планета. Вернувсь упорожні, з поганими вістями, зітхнув, ударив лихом об землю — як так, то й так.

Коли раптом он яка новина-дивина! Дівчина, та ще з неба, та ще присягається, що справжня принцеса.

Сидів, до вечері й не доторкався, як засватаний (тільки про це ще й помовки не було), то блідий, то червоний — засоромлений хлопчисько й годі. В розмові участі не брав. Лише знишка пас очима гостю. Й зітхав крадькома. Ану, як несправжня — чи ж благословлять… чи ж схвалять… Чи ж дозволять?.. А вподобав дівчину з першого ж погляду, та так, що світ уже йому не світив.

І вечір цей тихий… Незвичайність його вже лягла на душу кожного. Це відчували і син, і мати, і батько, який ще не міг передбачити небезпеки. Про зброю, що дорівнює атомній, про цей заряд, підведений під владу, він подумає згодом. Про безпорадність наймогутнішого — згодом, згодом!.. Вечір цей тихий… Запитальний погляд принца, запитальний усміх королеви. І молоденький король на картині запитально й натхненно зорить на вчителя музики, а той відповідає ласкавою строгістю, за якою — погано приховане захоплення. Вечір, незнайома вповільненість часу, всі відчувають цю вповільненість і ніхто ще не здогадується, що в часі, в його пружині, яка роками накручувалась тут майже до зламу, вже намітилася тріщина.

— А як, ваша величність, зветься ця планета? — запитувала юна гостя. — Тобто в нас вона відома як Тіогретта-прим. А по-тутешньому?

— Колись її називали Горгундою, — поважно й прихильно відказував король. — Але відтоді, як перестала бути планетою, не зветься вже ніяк.

— Перестала бути? — всміхнулася принцеса, їй уже трохи одлягло від серця в товаристві. Король, який там, у вихлопному тумані, сперш видався їй старцем, мандрівним музикою, був насправді монархом-диваком. Вона відчула приплив іронії. — То що ж, тепер це зірка? Чи метеор? Чи, гм, туманність? Бузкова туманність?

Королева ледь помітно похитала головою: “Скільки вчених слів!”

— І те, й друге, й третє теж скасовано, — провадив король. — Наша земля плеската!

Принцеса знову зі здивованим усміхом щось на те зауважила, однак його величність наче й не почув.

— Пласка, — терпляче повторив він. — З цього приводу я видав відповідну постанову. Не треба, не треба ніяких… оцих самих планет, що про них стільки торочили-морочили наші вчені мужі. Отак-то.

— Але чому?!

— Та, бачте… — скинув бровами. — Старі ми стали з її величністю, дружиною моєю чудовою. Стільки, бачиться, пережили… Тож я і врадив: нехай уже краще буде плеската. І хай на трьох китах стоїть. Так певніше. На старість, дитино, спокою прагнеться. Усталеності. Як на мої літа, зовсім не подоба з жахом усвідомлювати, що сидиш на якійсь кулі, а та, мов скажена, крутиться навколо світила! Бр-р, волосся дротом стає…

— Антропоцентризм! — захоплено констатувала гостя.

— Вельми розумну послав нам господь візитерку, — обізвалась на те королева. — Ви що, голубонько, справді наполягаєте на своєму високому походженні? Де ж тоді ваші докази? Де клейноди?

— Та я вже казала, все згоріло, — опустила очі дівчина.

Сідало сонце і своїм рудим, весело-тривожним квачем помалювало стіни в залі, обличчя співрозмовників. Дзигарі видзвонили дев’яту вечора. Королева мовила, що “голубоньці” все-таки буде зручніше одвечеряти в челядні, й додала, що гостя, може, звикла до вишуканих страв, але хай не гнівається, бо, ніде правди діти, “злидні в нас усі пундики переїли”. І вона взяла вже дівчину за руку, аби вести темними коридорами у північне крило палацу, коли та раптом просяяла: мовляв, хоче зробити всім їм подарунок. У неї-бо випадково знайшлась у кишені одна вельми коштовна, та ні — безцінна річ!

Король то сідав на свій твердий стілець, то — наче хто приском сипне — схоплювався, бігав, сердешний, туди-сюди… Він був у такому стані, що просто-таки не міг добрати рахуби, як має вчинити. Одне було на думці: “Оце виразку зароблю…” Пригадалося, що завжди, коли чимось дуже тривожився, то почував судоми в животі. Потім усе, нівроку, миналося, але цього разу тривога й жах були якісь нездоланні. А все клятий подарунок.

Наче хто лезом — тут тобі й смерть! — водив по шлунку…

Горошина, бач, випадково завалялась у дівчиська в кишені! Попервах ніхто нічого не зрозумів. Дівчина поклала її на стіл і була одведена в челядню; не зрозумів був і він — подумав: смарагд якогось незвичайного гатунку…

Що ж діяти? Король так зле почувавсь, що ні про яке тверде рішення не могло йтися.

Діти під час пожежі ховаються під ліжка. Його величністю, вочевидь, також рухав інстинкт, бо, зрештою, дружині було загадано сховати “оте”. Сховати так, щоб ні в якім разі! Щоб не знайшла “ота”! Бо раптом захоче… застосувати… Отак-то.

Бігаючи по їдальні, король, одначе, уважно вибирав собі дорогу: не зачепити б стіл, на якому… лежала… Монархові таки ввижалась воднева бомба.

Попри те, що королеві поки що годі було збагнути, чому його величність так нервується, вона ані на мент не завагалась, виконувати чи не виконувати чоловікову волю. Куди, куди ж його, справді, горошину ту від дівчини заховати?.. І придумала.

Рішення було таке оригінальне й таке бездоганно правильне, що королю зволожило очі. О, яка лояльність, яке служіння!.. Коли б її величність була, прости господи, не жінкою, а чоловіком, належало б нагородити її орденом.

Старий відчув полегшу. Королева взяла горошину й пішла до однієї з почивалень.

Там її величність поскидала з ліжка все, що було настелено, й поклала на голі дошки горошину. Поверх неї навалила таки чималенько сінників та пуховиків, а тоді послала рядна, а тоді набила кулаками цілу безліч подушок та й повмощувала їх і в приголів’я, і в попідстінь, і під спину, й у ноги… Наувихалася так, що змокріла. Зате ніколи не заманеться дівчині шукати горошину тут, де її покладуть спати. Авжеж, ніколи!

Уже звернуло з опівночі, а король з дружиною та сином ще не обляглись.

Король-батько, переконавшись ще раз у знаменності всіх подій, надів корону й сів край того ж таки столу, з якого її величність досі не прибрала бляшанки… Але про те йому було зараз байдуже.

У животі вже не різало, а думка однаково — сонцем-сонечком, світилом, світочем, світцем, тривожним каганчиком оберталась навколо горошини. “Отакий трапунок!.. Боже-боже, тільки згадати, скільки докладено сил, скільки снаги, зрештою, уяви!.. Скільки недоспано ночей… Скільки страху, нервів, дурниць та марниць, слів, наказів… Ворожінь, флюїдів, формул, чорнокнижних одкровень!.. Я й війною скількох, і по тюрмах, по каторгах… А на шибениці?! Недосипав, тільки подумати — винайшов цивілізацію, що сама себе, мов гадюка, з’їла; зробив усе, що міг, у сивий волос вбився. Пустеля… пустка… руїна… Досяг! Доскочив! Маю! Розкошую! Необмежена влада. Абсолютна влада. Ніхто такої не мав! Схотілося осені — є! Схотілося весни — от вона! Літо? Будь ласка. Зима? За півгодини! Все віддав за це. Нічого не пошкодував. Влада!.. Й ось тобі маєш. Ні, те, що зайва людина, то ще нехай. Правда, для сина вимріяв, наобіцяв… Коли й ми з твоєю матір’ю, мовляв… одійдемо… Звідаєш влади, якої взагалі ніколи ніхто не заживав… Тільки ти й твоя воля! До речі, не розумію Творця: для чого йому було цю матерію, всесвіт, так звану природу, мешканців смертних, мушву оцю, комашню людську продукувати? Сам-один! Одиниця й нуль… Електронно-обчислювальна абсолютність!.. А втім, нехай. Ще одна. Певно ж, наречена. Продовження роду. Нехай. Але!.. Той її посаг… тая кругленька…”

Сидів у короні. Зосереджено-похмурий. Тільки знай доливав собі в кубок. А балачка була десь така:

— Матінко, ви б… ото… я дуже це… ну, як… — починав, затинаючись, благати про щось королевич. Сердега катувався від усвідомлення своєї безхарактерності, малював щось пальцем на столі, кидався до своїх покоїв, з півдороги вертав і мовчки довго дивився у вікно, в незглибимий морок. Перегодом знову брався щось недорікувато мимрити.

— Годі вам! — гримала на нього королева-мати. — В тому вже моя голова, щоб гаразд усе з’ясувати… І притримай свої побивання-женихання!

Чи ж справжня принцеса до них прибилася? Ось що непокоїло королеву. Чи не сів послідущий горобець безхвостого роду на їхнє генеалогічне древо? На золоту безпорадну гілочку…

Коли її величність вкладала дівчину спочивати, перш ніж побажати добраніч, гостя благально зашепотіла королеві: “Присягаюсь… Це справжня горошина! Все тут знов зазеленіє! Ось лиш мине трохи часу… Справжня… Що ж ви мовчите? Хочете, перевіримо?..” Нічого не відповівши, королева пішла од неї, але зупинилась у дверях, озирнулась і, ніби принатурившись до інтонації дівчини, прошепотіла:

— Перевіримо!.. Перевіримо, чи справжня принцеса до нас завітала.

Ще раз оглянула височезну постіль, яку світло маленької свічечки робило ще грандіознішою, і вийшла, сама собі дивуючись.

Сиділа тепер у якійсь веселій задумі, але чутливо реагувала на кожен шурхіт. І то пускала мужу очима лихі, якісь зарізяцькі бісики, що від них ставав він ще похмуріший, то прокрадалась на підслухи до дверей принцесиної спальні, які лишила навстіж розчиненими.

Поверталася так само тихо — як фея або злодій. У дзиґарях ляскали секунди… Повільно сідала поруч короля й, ніби міркуючи вголос, сама до себе проказувала:

— Кручена. Не засне… скімлить… — Обводила підлогу уважними очима і, вдаючи простодушність, мовляв, невтямки, додавала: — Чого б то?

Його величність почувався знебулим і оглухлим, але раз по раз намацував кинджал при поясі, готовий коли що… “Отак-то… Каторжани… стратенці… своєумці… принцеси з чужих зірок… Побачимо, яке воно слухняне. А ні, то жили… на лютню”.

— …і що б воно за знак? — провадила своє королева-мати, дарма що не мала, здається, вже й крихти сумнівів.

Зарано, тільки на світ благословилося, дівчина ще голосніше застогнала, запирхала і з сльозами — вереда вередою — почала гамселити п’ятками своїми маленькими по тих подушках. А потім, скрикнувши: “Лелечко!” — в довгій нічній сорочці, яка лопотнула, мов парашут, що розкрився, зринула з височенної постелі.

Зараз і втрапила в обійми королеви, чиє бліде з неспання обличчя було врочисте і ніжно-строге.

— Що ж це за постіль така! Та в мене ж од чогось усі боки в синцях! — пожалілась гостя, одразу ж зніяковівши від цих своїх невдячних слів.

Зніяковівши про око цієї жінки, я тим часом була певна, що ніякого невдоволення моїми “невдячними словами” вона не виявить.

Так і сталося. Вона… поцілувала мене (от сміхота: “Доброго ранку, донечко!”) й заходилася перевдягати.

Голою спиною я прочитала радість на лиці королеви: та побачила мої синці, яких увечері ще не було, і, мабуть, відчула якесь особливе натхнення, бо так затягнула корсет, що я трохи не задихнулась.

Воістину як стій виліковується юна романтичність. Де поділася вона, щойно відчула я, зробивши свій — щирий і… романтичний — подарунок, які небезпечні флюїди випромінює блазню-ватий король. Та й жіночка його теж… Замість сентиментальності прийшли тверезість і хитрість — я відразу втямила, для чого так високо настелено і що лежить під усім цим надміром сінників та пуховиків. Горошина!

І я цілу ніч щипала собі спину та боки, крутилася й по-справжньому рюмсала — від справжнього болю. А на ранок у королеви не лишилося сумнівів, що я справжня принцеса. (Це що ж, досить збрехати — і все, бач, стає справжнім?..)

Переодягнувши в свою стареньку, однак вельми пишну сукню, вона поставила мене перед короля:

— Її високість принцеса Альдебаранська! — В передчутті свого близького свекрівства королева шморгнула носом, голос її затремтів. — Справжня принцеса! Бо тільки в справжньої може бути така делікатна шкіра…

Я зробила поштивий уклін з присіданням, король поцілував мене в голову, трохи незграбно торкнувшись (механік!..) моїх покритих бантиками плечей: “Кращої пари для його високості принца… отак-то”. Ні, він був усе ще до краю стурбований… І я розуміла чим. А відтак, коли його величність одвів королеву набік і коротко, майже одним блискавичним позирком про щось розпорядився — відгадати зміст цього загаду мені було неважко.

Безперечно, він наказав… убити горошину.

Але це вже було зроблено…

Ясна річ, він також сказав обшукати моє корабельне вбрання: раптом іще десь залягло по кишенях яке насіння.

Безперечно й те, що стара все перетрусить і пильно перемацає кожен клаптик скинутої одежі, її комір і кишені, підкладку й петельки, ремінці, кожну марничку дивного для тубільців закрою. Марний клопіт!.. У мене справді нічого більше не “завалялося”.

А горошину я розчавила сама, злізши вночі з постелі. Серце віщувало лихе… Не хочуть приймати подарунок — не треба. Злякалися — не треба й поготів: хто їх знає, на що вони здатні в страху своєму.

Одне, одне мені випадає — чекати. Животіти з ними помаленьку й — чекати.

Після катастрофи я одразу про те не подумала, а вночі, піддавши себе тортурам і мало не заволавши “мамонько!”, згадала: так з “камоду” постійно йде подібний сигнал (мовляв, а я — тут! Цифри різні, цифри… Тут-бо я, тут!). Одного прекрасного дня хтось із наших його почує…

Коли з опочивальні повернулась королева і закудкудакала щось у вухо його величності, я подумки передражнила її: “Ба! Горошина виявилась не менш справжньою, ніж принцеса! Не менш делікатною! Синців, щоправда, нема — під вагою сінників та перин зосталось саме мокре місце. Ось лушпиночка…”

Тепер задоволені були всі.

Незабаром урочисто благословили нас із принцем. Король сказав, що волів би “скликати” (сиріч змайструвати) на святковий бенкет механічних весільних гостей, та навряд чи швидко впорається — старість. Зате подарує іншу дивовижу.

І подарував. Примусив знову заторохтіти всю підвладну йому “природу” і, вивівши нас надвір, ізрік:

— Обминаючи літо, дарую молодим щедру, врожаїсту… осінь! — Дуже задоволений собою, зробив царствений жест.

Те, що я побачила, здалося неймовірною гидотою. Гумові троянди й бузок здувалися, в бензиновому тумані сад опадав “цвітом”. Натомість на сталевих гілках надувалися здоровенні “фрукти”. А долі такі ж перебільшені “овочі”, смугасті кавуни, неприродно яскраві гарбузи й дині. Мати й син зустріли це видовище зачаруванням, оплесками, вигуками. А я… ні, не кинулась я бігти куди очі світять, як, може, зробила б колись.

Усередині щось мені скам’яніло, а водночас я відчувала, що без якихось особливих зусиль теж сміюсь, плескаю в долоні, підстрибую і промінюсь захватом…

…Треба чекати. І я чекаю. Минають тижні.

Принц обожнює мене. Він протилежність своїх батьків. Він сором’язливо-ласкавий і не здатний на підступність. Часом мені стає чомусь дуже жаль його. Пронизливе почуття! Я гладжу цю гарну каштанову чупринку та обіцяю — тихо, щоб ніхто не почув, — якесь інше, незнане, а може, забуте життя.

Буває, ми прогулюємося — їдемо в авто до Згладженого міста, а відтіль повз Ацетонову балку знову сюди, до степу Сухих Сердець. Я не дуже полюбляю ці поїздки, але мій супутник… він якось яснішає очима, лицем, і той постійний сум уже, здається, не оступає йому душі. Виїхавши з замку, він стає і балакучіший, і навіть ще ніжніший, і я слухаю його, намагаючись не дивитись на “пейзаж”, на цей пам’ятник діянням його батечка. Принц звіряє мені всі потаємні свої скорботи, але багато говорить і про “незаслужене щастя” — про мене, про те, як він, попри цю божевільну радість, шкодує, що я потрапила на їхню богом забуту… тс-с-с!.. пла-не-ту. Планету! Круглу планету, чорт забирай!!! Замок далеко, ми регочемо, летимо на всій доступній цьому драндулетові швидкості й ризикуємо скрутити в’язи: жахливе бездоріжжя, вибоїни, шматки іржавого заліза. Він розповідає, що випадково почув, як батько, сидячи над кубком, белькотав сам до себе: “Оте підвладне іншим наказам… Покласти в землю — доведе свою справжність… Тоді скільки не наказуй настати весні, чи зимі, чи там осені — а вже не слухатиметься природа-мати… Мати?.. Дочка!.. І коли в короля не лишається нічого, крім абсолютної влади на плескатій цій… то владу тую, виходить, ой, як легко втратити!.. Досить комусь вибрати шмат придатної землі… полити її сльозами ностальгії… кинути оте… і від влади тільки пшик!”

Я вирішила не пояснювати принцу, що таке “оте”: для його ж безпеки краще, аби він думав, що я також не розумію королівського монологу — то, любий, просто якась маячня. Від утоми.

Я чекаю…

Чекаю і дуже тривожусь за “камод”. Король щось уже про нього патякав — саме коли мене послали до комори. Щось про вибух, про весняний грім. І не в минулому, а в майбутньому часі… Про потребу щось підірвати…

Уже давно оголошено зиму. Панує велика тиша. Тільки іноді її порушують торохтіння вуханчиків, яких намайстрував чи поремонтував-поновив таточко, й постріли з принцової гвинтівки. Як неохоче, не дивлячись, бере її (дивиться-бо з посмішкою на мене), волочить по підлозі і, фальшиво-бадьорий, виходжає “на полювання”.

Зима і тиша… і зимові марення. Її величність проговорилась, що королю майже щоночі буває сон: ніби “навздогін” усій горгундській фауні та флорі загинули кити — підпори пласкому світові. Його величність кричить, поривається бігти й прокидається. Королева знає, як його враз заспокоїти: вона читає йому документ, що китів узаконив. А там, зокрема, сказано: “кити механічні, дизельні…” Почувши це, монарх лізе під ковдру, обіймає подушку й засинає сном щасливця.

…Була зима, і я звично позирала в пустельні небеса.

Тиша, як і все тут, пахла бензином. Я наспівувала сумне і нарешті почула те, до чого давно була готова:

— Нехай надійде весна!

Так звелів цей старий блазень.

Проте я знала, що маю робити…

Незле було б знайти гвинтівку…

Я розгублено, мабуть, з дурнуватою посмішкою, крутив головою, роззираючись по кімнаті. Наш страхітливий будинок був порожній, усі десь іздиміли. Батько останні дні вчащає кудись на машині, щось він розшукує, і це мені не до вподоби. Й не лише мені. Раз у раз я перехоплюю якусь холодну сторожкість в очах коханої. Взагалі щось із нею почало коїтись. Піднімається на вежу і — пильнує, вдивляється в ландшафт, який був їй такий осоружний. Я збагнув, що… зовсім її не знаю (відтак чомусь іще дужче, невигойніше люблю. Серце мені рветься, й нічого смішному принцові більш не треба — тільки б отак солодко рвалося)… Вона завчено киває, слухаючи, та не чуючи мене, щось недоладно відповідає. А доходить тями лише на полюванні, до якого раптом виявила неабиякий інтерес. Стартери смикаю я, до зайців наших хитромудрих їй байдуже, хіба що цікавлять як мішені. Вся неофітівська захланність обернута в неї до зброї. Принцеса виявилась надзвичайно здібною в стрільбі, хвацько вганяє магазин, рішуче пересмикує затвор, але (тут мене захльостує така ніжність!) дуже вже по-дівочому прилаштовує до плеча гвинтівку, тулиться щокою, мов до ляльки, й поціляє… Клацає затвор. Ще один влучний постріл, ще… Браво, ваша високість!

…Але де ж ви, ваша високість? Я починаю хвилюватись, іду з палацу; напевно, подалась за гай, де ми полюємо.

Ні, там нема… Неприємне, дивне передчуття поймає мене.

І враз долинає звук далекого пострілу. Долинає з того боку, де залишився її “камод”.

Забігаю в господарчий двір, кидаючись на пружне сидіння машини, й вона з ревом виносить мене за ворота. Лину степом… Онде той напівсферичний апарат. Обіч нього худенька постать. Ближче, ближче… Повільно підкочуюсь, гальмую…

Очі в принцеси якісь порожні. Дивиться крізь мене й мовчить. Біля її ніг лежить крижем, ніби обіймаючи цей степ, якийсь чоловік. Він добре, дуже добре мені відомий. Ми прожили поруч ціле життя. Я знаю кожну зморшку на його обличчі, яке зараз втуплене невидющими очима в землю… припало до неї останнім, найміцнішим цілунком, покропило темним, як трунок з льохів… Я ніяк не можу зізнатися собі, що це він, що це він, він… Ось і гвинтівка. її кинуто вбік, зайву й непотрібну. З вічка точиться тоненький димок…

Треба, мабуть, вийти з машини. Але пальці схопили кермо й ніяк не розчепляться.

Хтозна, скільки так минуло часу, аж раптом якийсь чужинний голос забалакав з відчинених дверцят “камоду”, ніби догу кувався до когось здалеку. Я продовжував сидіти в машині, яку поколихувало невимкнутим двигуном.

Як тепер жити? Як?..

І тоді принцеса закричала. Точніше, мені здалося, що вона кричить. Насправді ж заговорила, майже не підвищуючи голосу. Я жахнувся: так говорив він… Якась нездоланна, недотикома, свята переконаність у власній правоті. Так він говорив колись перед батальйонами, благословляючи їх у пустелю, з якої вже не вийдуть, або коли нацьковував на когось осіб, оповитих вічними (навіть білого дня) сутінками — орударів таємної поліції; мені не раз уявлялося…

І нащо було так старанне добирати слова? Це було незвично, й легко, й — чомусь необхідно, ніби інакше не моглося. Певно, я нагадувала собою верстат, що карбує гроші: з моїх уст сипало карбованим.

Він погойдувався за вітровим склом — тужливо-розгублений, віддано-закоханий… Зрештою, такий, як завжди. Принишклий, чудний. Ніби завжди, ціле життя тривало вбивство батька-короля. Ніби я вже вічність стою над цим нерухомим тілом. І ніби принц ніколи досі не виходив зі шкаралупи авто, а так ціле життя своє і просидів, не відриваючи погляду від мене й старого, що розкинув руки на цій нещасній землі.

Король привіз на задньому сидінні свого пікапа кілька динамітних шашок, хотів позбавити мене надії, хотів грому… Від грому, тільки іншого — мого — й поліг. І не лише за замах на “камод”. За більший, значно більший всесвітянський замах!

По тому, як пролунав мій несхибний постріл і як примчав принц, несподівано заговорило радіо в “камоді”: надійшов сигнал-відповідь, звістка, що перехоплено орієнтувальні імпульси к/модуля, мої координати встановлено й вислано рятувальну експедицію.

Я стояла й карбувала свою клятву, своє нове (чи, може, перше в житті) кредо. Події на цій планеті, такі знаменні й визначальні, змусили мене по-новому подивитись на моє монархічне покликання. Я заприсяглась, що вестиму запеклу боротьбу проти істот, які винищили природу і втішаються на своїх “плескатих світах”. Екологічна мораль — найвища! Мені відкрився шлях, я знайшла його, ступила й не збочу. Отак-то. Я рятуватиму планети, такі, як ця. Очищу світи від отаких нищителів. З крові зійдуть маки. Мені потрібна допомога принца; і взагалі, я згуртую навколо себе галактичну еліту.

Я стою і карбую слова, які все ще мені самій здаються страшними, але я вся, зі всім моїм високим походженням і дочасним досвідом, — уся в цих словах. І вже не одступлюся від них! Від слів про те, що біос візьме гору над пустелею. Про те, що птах заспіває над могилою технократа, зійде трава і ліс зашумить. Отак-то.

Немає ні зими, ні весни, ні літа, ні осені, й засклений принц, попри те, що йому з усією ясністю викладено, питає: як, як же тепер?.. Питає ледь помітними порухами губ.