Дзвони зеленої Галактики

Тиша в салоні не подобалася хворій Ляні. Дівчинка напівлежала у м’якому кріслі, приховуючи від батька свою нудьгу. Вередувати не вміла і не хотіла: дорога до Землі далека і довга, треба мужньо триматися, про це на прощання говорив лікар — добрий дядечко Женя, та й знала вона про батькові прикрощі — і хіба лише батькові? Он він як змарнів, може, й сам недужий. Усміхається кволо, а заспокоює її, Ляну: мовляв, у відрядженні мама, повернеться з планети Даринії, візьме відпустку і теж прилетить на Землю. Тоді Ляна вже зовсім одужає, і вони втрьох знову будуть разом. Але мати не повернеться, і не відрядження у неї, а просто втеча з іншим чоловіком на іншу планету. І Лянина хвороба така невчасна, що й подорож ця рекомендована лікарем заради одужання.

Якщо направду, то Ляні вже давно кортіло побувати на планеті її пращурів. Проте відвідини Землі все відкладалися через постійну зайнятість батька і матері. Тепер мрія начебто здійснюється. Тільки задоволення від того майже ніякого. Сум і печаль у батькових очах, не такої подорожі хотілося дівчинці. Крізь м’які навушники стала слухати жебоніння лісового струмка, чітке відлуння зозулиного “ку-ку”. Цей запис подарував батькові на день народження хтось із його приятелів-землян. У тихому салоні космічного корабля заколисана дивними звуками Ляна мляво намагалася пригадати якісь напівзабуті легенди про бездомну птаху, що могла віщувати людині вік, але цуралася рідних дітей.

Василь Петрович Бойко спостеріг, коли задрімала донька, обережно підвівся з крісла, повільно ступаючи до “камбуза” — кімнати, де можна було освіжитися солодким напоєм. За одним із столиків сидів капітан корабля Вахтанг Нодія, смаглявими пальцями розгладжував коротку смолисту борідку.

— О, прошу, прошу! — зрадів появі Василя Петровича. — Ви зовсім не виходите з салону. Все біля доньки… Як почувається дівчинка?

— Ніби заснула. Чи вдає, що спить. Не скаржиться на самопочуття, проте хвороба… самі розумієте… — Василь Петрович дістав із шафи-холодильника пляшку мінералізованої “Сніжинки”, сів навпроти командира.

— Даруйте, Василю Петровичу, хвороба… дуже серйозна?

— Лікарі запевнили: звичайна хвороба багатьох дітей, народжених у космічному просторі — на штучних планетах, орбітальних станціях. Хвороба дітей, чиї батьки — вихідці із Землі.

— Космічна ностальгія, чи що?

— Космічна ностальгія може бути у нас, Вахтанге Зурабовичу. Дівчинка не сумувала б за тим, чого ніколи не бачила і не пізнала. Але навіть схожість облич виявляється через покоління. А тут, на думку лікарів, “бунтують” гени, шукаючи запрограмованої колись і втраченої тепер минувшини: природного середовища з лісами і ріками, з грозовим повітрям, весняним цвітом. Того, чим жили та, на щастя, живуть і досі земляки земляни. Кажу — на щастя, бо маю надію на одужання доньки — там, біля Дніпра, де вели свій родовід предки моєї Ляни. “Бунтівливі” гени, сподіваюся, вдовольняться реальним рідним світом, якого запрагли.

— А ти, Василю Петровичу, розхвилювався. Ніби сам уже не віриш, що зберегла Земля свої ліси, гори, ріки. Дерева і трави. Чисте повітря, якого вже подекуди не вистачало людям.

— Вірю, Вахтанге Зурабовичу, а все ж острах не полишає. Знаєте, застаріла інформація, мабуть, назавжди застряла в пам’яті. Тривожна інформація…

— Сумніви остаточно розвіються, як тільки ступите на Землю. Але спочатку ми поглянемо на планету Чистих Рос, — попередив командир корабля.

— Але ж… чому? І що там цікавого?

— Цікавого справді мало. Одначе є інструкція Головної диспетчерської служби, і її треба дотримуватись. Обов’язковий профілактичний огляд корабля після кожних трьохсот мільйонів кілометрів польоту… Технічна станція на планеті.

Чистих Рос нам майже по дорозі. Звичайно, для тебе там усе знайоме, а от доньці твоїй — як знати? — можливо, буде й цікаво. До того ж пам’ятник Сурені хіба не унікальний?

…Василь Петрович повів Ляну до пам’ятника, аби хоч трішки розрадити її після гнітючого враження від сірого грунту — ніби з перемеленого жорнами каміння, де не росли жодна билинка, жоден кущик чи деревце. І йому, відомому інженерові-геологу, було моторошно ступати по цій мертвій планеті з такою поетичною назвою, яка звучала б тут іронічно-жорстоко. Але вона прозвучала — у болісному запитанні доньки: “Не розумію, чому — Чистих Рос?”

Біля пам’ятника очі дівчинки заіскрилися, вона довго розглядала його з різних боків, доки поставила батькові ще одне запитання: “Хто це — на гойдалці?”

— То не гойдалка, а великий гороховий стручок. У ньому — маленька Сурена. Бачиш, обличчя у неї веселе, після одужання… — Василь Петрович запнувся. — Вона теж була хвора. І вилікувалася…

— Ну ж, розповідай, усе розповідай про Сурену, про пам’ятник, — просила й наполягала Ляна, аж щоки її порум’янішали. — Ти ж ніколи не згадував про цю дівчину.

Батькові й тепер не дуже хотілося вдаватись до спогадів. Одначе прохання доньки було природним, особливо тут, де працював професор Сулименко, а пам’ятник споруджено його внучці.

— Коли космічний корабель землян уперше з’явився над цією невеличкою планетою, то довго не міг знайти місця для посадки. Скрізь кучерявились рясні гаї, оксамитними килимами вистелялися буйні трави, веселково цвіли квіти, голубіли неширокі річки. Ніхто з астронавтів не зважувався нівечити цю казкову красу. Планета здавалася іграшковою, зовсім несхожою на знані досі. Нарешті гості пришпилили свій корабель до зеленого пагорба і двоє астронавтів спустилися по східцевій драбині додолу. Ще кружляючи над планетою, вони зауважили, що ніде не помітно жодних поселень. Невже ніяка цивілізація не натрапила на цей чарівний острівець у космічному океані? Так думали прибулі земляни, гублячись у здогадах. Потім уже без перестороги й побоювання блукали між дивоцвіту і різнотрав’я, доки легкі сутінки виткалися над маленькою планетою. Заночували у кораблі… А коли прокинулися, заніміли від ще більшого подиву: все довкола — і дерева, і трави — злотосрібно сяяли, вигравали, але так ніжно, легко, що й очам боляче не було. “Які чисті роси! — здогадався хтось. — Це ж планета Чистих Рос!”

І знову зніяковів Василь Петрович — під жагуче-допитливим поглядом доньки. Зусібіч сіріло каміння, ніби на могилі, в якій поховано вже легендарну планету.

— Опісля сюди прилітали вчені — біологи, хіміки, геологи. Досліджували, експериментували… Жодна рослина, жодне деревце, доставлені з планети Чистих Рос, не приживалися на Землі. Групу біогеологів очолював тоді відомий професор Сулименко. Він обійшов усю планету, ретельно вивчав проби грунту і надіслав Ученій Раді свій остаточний висновок: тут немає ніяких корисних копалин, вартих найменшої уваги. Але, на думку професора, перебування на планеті добре позначається на самопочутті. У свої сімдесят він зовсім не відчуває втоми, ходить пішки, бадьорий, як у тридцять. Ще просив дуже професор відправити сюди з черговою експедицією його безнадійно хвору внучку Сурену.

— То вона жила тут… — задумливо мовила Ляна.

— Жила й одужала. Тільки те, що трапилося далі, почалося з казки. З казки Андерсена. Був колись такий казкар на Землі, дуже давно. Ми теж обов’язково разом із тобою прочитаємо його книжки. Так от. Сурена справді почувалася краще у дідуся, на новій планеті. Щасливий професор безмежно радів: онучка скоро підніметься, стане на ноги. Проте одного разу він застав її засмученою. Дівчинка відвернулася до вікна, мов чимось ображена. Тремтячим голосом журно дорікнула дідусеві: “Скажеш, що ти ніколи не чув цієї казки. І мати не знала її, і батько. Ніхто із вас ніколи не читав Андерсена. Про п’ять горошин із одного стручка…”

Сурена підняла з підвіконня розгорнуту книжку, і професорові стало зрозуміло, що так вразило внучку. Адже казка була про те, як у щілину під вікном потрапила маленька горошина, проросла там і гарно розцвіла. Незвичайній квіточці дуже зраділа хвора дівчинка, котра давно не виходила з кімнати. Тепер вона почувалася щасливою, бо щодня милувалася квіткою, і невдовзі почала набиратися сили. “А чому ви ні разу не показали мені такої квітки?” — ледь не плакала Сурена. “То лише казка, красива вигадка”, — втішав онуку старий професор. А коли із Землі було привезено пакетик з кількома горошинами, Сурена сама посадила їх біля будиночка. Невдовзі рослини високо й густо розкущилися, аж затінили вікно кімнати, біля якого стояло ліжко Сурени. І цвіт був дивовижним — з великими різноколірними пелюстками, ароматно-ніжним запахом, що веселив не тільки внучку, а й старого професора. Сурена майже одужала, коли на планету прибули дідусеві колеги-біогеологи. Їх вразив незвичайний вигляд земної рослини, яка так добре прижилася тут. Ще недозрілі стручки гороху нагадували іграшкові човники, але в гостей вони викликали не тільки захоплення. Вченим схотілося пояснити, чому скромний непоказний горох на цій планеті невпізнанно змінився. І вони зайнялися своїми дослідженнями. Тоді й виявили тут зовсім невідомі метали і мінерали. Старий професор був зганьблений і висміяний, бо не зміг відкрити цінні копалини раніше. Тоді він забрав свою вже зовсім дужу онуку, повернувся на Землю, облишив наукові заняття і таємниче зник. Доля його вже нікого не цікавила…

Василь Петрович помітив, як ця розповідь вразила доньку. На її щоках проступив густий рум’янець, і вона не відводила погляду від пам’ятника Сурені.

— А що сталося з нею? — майже пошепки спитала Ляна.

— Вона не залишила дідуся, виїхала разом із ним. Про них обох скоро всі забули. Хоча — ні. Коли з металу, знайденого на планеті, стали виготовляти космічні кораблі, хтось із аргонавтів запропонував поставити на планеті Чистих Рос пам’ятник Сурені. Бо ж це її горох допоміг знайти тут справжні скарби.

Ляна довго мовчала, стиснувши тоненькі губи. Потім, не дивлячись на батька, тихо мовила:

— І тоді планета Чистих Рос померла…

— Планета справді змінилася, — зрозумів доньчин смуток Василь Петрович. — Щоправда, минуло чимало часу після від’їзду професора й Сурени. Сюди ж прибували геологи, і звідси на Землю безперервно вивозилися знайдені метали і мінерали. Аж доки в надрах планети вже нічого не залишилося. Після того зникла вся рослинність…

— …і все живе… — додала Ляна те, чого батькові не хотілося чомусь казати. І він якомога спокійніше і лагідніше продовжував:

— Людей, розумних істот тобто, тут не було. Тому особливої шкоди ніхто не відчув. Хоча дехто й вважав злочином те, що призвело до знищення унікальної природи на цій планеті.

— Тепер сюди вже ніхто не хоче прилітати, — почувся голос.

Василь Петрович і Ляна обернулися: поруч стояли робот Стен — технік із станції обстеження космічних кораблів і Вахтанг Зурабович. Говорив Стен.

— Усі намагаються обминути мертву планету. І мені, і моїм друзям тут не дуже весело. Я, чесно кажучи, здивувався, що ви зважилися зробити профілактичний огляд корабля саме у нас.

— Ну, що ти, Стене, — пробував розважити техніка командир корабля. — Аргонавтам ця планета надзвичайно дорога. Хтозна, чи можливими були б наші далекі космічні подорожі, якби не суреніт, знайдений тут! Тепер ніяке випромінювання і метеоритне бомбардування не загрожують нашій безпеці. Кораблі ж із суреніту!

— І все-таки шкода планети Чистих Рос, — одказав Стен. — Колись дуже давно мені багато розповідали про її красу ті, хто бував тут. Тепер я знаю, що моя домівка могла бути кращою, ніж є.

— Ти вважаєш цю планету своєю домівкою! — посміхнувся Вахтанг Зурабович.

— Звичайно. Я поселився тут давно і, думаю, надовго. В кожному разі, я не хотів би, щоб мене перевели на іншу станцію профілактичного обстеження. Хоч тут і пустка. Справжня пустка. Але я звик до своєї камінної оселі, навіть намагаюся прикрасити її. У мене достатньо часу для розваг і відпочинку. Бачите он ті плити? Я сам відшліфував їх і збираюся вирізьбити на них картини… Багато картин… То будуть малюнки з минулого планети Чистих Рос. Як пам’ять про втрачену назавжди красу…

Ляна мовчки підійшла до Стена, котрий, здається, дещо зніяковів після свого зізнання.

— Ви… вмієте малювати? — спитала дівчинка.

— Я вчуся. Я багато чого вчуся сам. Бо ж кажу, що в мене досить часу для всього. Власне, я вже почав відтворювати окремі сюжети. Якщо є бажання, давайте підійдемо ближче, подивитеся на мої спроби. Ви будете першими глядачами і поціновувачами.

Доволі великий малюнок зрозуміти було неважко: Стен зобразив Сурену, зачаровану розквітлими кущами гороху.

— Малюнок мені не вдався, — несподівано сказав Стен. — Я задумав його інакшим. Але скільки не намагаюся уявити професора Сулименка, все даремно. Його образ для мене — мов у тумані. Ніяк не можу збагнути, ким він був насправді: добрим дідусем чи бездарним ученим? Щось заважає мені створити образ цієї людини, мучать якісь сумніви. Напевне, маю дуже мало інформації про життя старого професора. А роботові, самі розумієте, без повної інформації важко прийняти правильне рішення. То вам, людям, легше по частковостях відтворювати цілісний образ. Звідси моє невдоволення і творчі муки. — Стен почувався наївною, засоромленою дитиною.

— А мені подобається малюнок, — щиро признався Василь Петрович. — Я давно помітив, що з-поміж роботів є чимало талановитих митців. І це мене завжди дивувало: нікого з них — даруйте на слові — не запрограмовували як художника чи музиканта. Звідкіля цей хист і ця самобутність? Ви, Стене, справжній художник. Нерозгаданий феномен. Тепер ніколи по дорозі на Землю чи з Землі я не обминатиму планету… Чистих Рос. Обіцяю вам це. Сподіваюся побачити тут нові малюнки. Тому й зичу вам натхнення для нелегкої роботи. Спасибі. — Василь Петрович обійняв зніяковілого Стена.

— Ми обов’язково будемо провідувати вас, — запевнив і Вахтанг Зурабович. — А зараз треба поспішати. Шлях нам ще далекий, та й здоров’я непокоїть.

Ляна стояла знічена, принишкла, мовби розгублена.

— Прощай, Ляно, — сказав Стен. — Ти мені нагадуєш Сурену. Я уявляв її саме такою. Одужуй і приїзди в гості. Сумно тут, нецікаво, але ти навідайся хоч ненадовго. Осиротілу планету Чистих Рос не треба забувати.

…Корабель знову долав космічні відстані, наближаючись до Землі. Василю Петровичу хотілося якось розважити доньку, проте вона поводилася ще замкнутіше і стриманіше. Вже у салоні, мов крізь забуття, натхненно прошепотіла: “Я допоможу Стену намалювати всі картини”.

І знову не можна було збагнути, дрімає чи спить зморена й хвора Ляна. Після розмови біля пам’ятника тривожно почувався і Василь Петрович: занепокоїла доньчина вразливість, хоча розповів їй надто мало з того, що знав сам, над чим багато думав, ні з ким не ділячись своїми сумнівами. Він має, повинен буде сказати дівчинці сувору правду, але трапиться те ще нескоро, у майбутньому, коли донька стане дорослою і розумітиме, які непередбачені складнощі виникають часом у людському житті, і тоді людині легко розгубитися серед протиріч, а вчинкам її просто неможливо дати однозначну оцінку.

До салону заглянув командир корабля, кивком голови запросив до себе Василя Петровича. У затишній кімнаті, на стінах якої висіло кілька гарних пейзажів — певне, із зображенням земних краєвидів, ніщо не нагадувало про далекі рейси, інші планети, де довелося бувати її господареві. Та й умеблювання — це теж впадало в око — не вражало “космічністю”, хіба що сигнальний апарат над невеликим столиком трохи надавав скромній оселі якоїсь незвичайності.

— Сьогодні мені щось не хочеться бути на самоті, — признався Вахтанг Зурабович. — Хоча до самотності я звик. Служба у мене така. З членами екіпажу за довгі роки, здається, все переговорено, здебільшого мовчимо, а новими враженнями обмінюємося нечасто, та й нечасто вони є, навіть у космічних просторах повторюються картини, до яких звикаєш. Поступово притуплюється сприйняття, чого не можу сказати ось про ці малюнки, які я колись узяв із домашньої колекції ще під час першого старту із Землі. Дивлюся на них і — згадую… Згадки я б назвав тут своїми найкращими друзями. Бо все найкраще у моєму житті все-таки було там, на Землі. А найкраще — тепер я переконаний абсолютно! — це дитинство і юність. Перепрошую за сентиментальну відвертість, але ви, Василю Петровичу, гадаю, розумієте мене. Ми ж з вами таки народилися на Землі…

— Авжеж, розумію, — усміхнувся інженер-геолог. — Цей гріх є і в мене. А може, і в кожного землянина. Бо в міжпланетних мандрах найдорожчим дарунком нашої матері-Землі залишається спогад про неї. У безнадії, у скруті, при неймовірних труднощах і незлагодах спогад допомагає триматися до останнього, змушує постійно думати, хто ти і звідки, отже, додає сил боротися, жити, щоб коли-небудь повернутися додому — в край свого дитинства.

— Я слухав вашу розмову з Ляною… там, біля пам’ятника… Одним словом, ви, Василю Петровичу, вчилися в Інституті космічної навігації, чи не так? Отож… І там, я знаю, працював професор Сулименко. Ви ж могли бути знайомі…

— Знайомі… Тільки не по інституту… Вас цікавить його біографія? Доля?

— Чесно кажучи, про його долю мені справді нічого не відомо. Тільки важко повірити, що знаменитий професор несподівано “проморгав” цінні поклади металів на планеті Чистих Рос. Знайти їх було звичайним школярським завданням. Власне, це не мій фах, я не збираюся судити, але ж не треба бути біогеологом, щоб розібратися в елементарному.

— Я вчився в інституті, коли професор уже не працював, — після деякої паузи мовив інженер-геолог. — А на останньому курсі, коли я готувався до захисту дипломної роботи, мені раптом забаглося зустрітися з професором. Він давно не жив у місті, і по суті ніхто не знав, де він перебуває, тобто сліди його загубилися; власне, нікому й на думку не спадало поцікавитися долею вченого, несподівано осоромленого й швидко забутого. Та й для мене його ім’я спливло тільки після ознайомлення з матеріалами експедицій, котрі побували на планеті Чистих Рос… Якісь сумніви не давали мені спокою, робота над дипломом не клеїлася, я майже в хворобливому азарті взявся розшукувати професора Сулименка. Ні, він не зовсім був забутий людьми і богом, мав щирих друзів, хоч і небагатьох, з-поміж колишніх колег і своїх вихованців. Я вперше побачив його у саду, біля розквітлих яблунь, сивоголового, але не зігнутого літами, стрункого, з допитливими, іскристими очима. Йому, певне, легко вдалося завважити мою розгубленість, бо допитливість в очах змінилася дивовижною лагідністю, і мене обласкав його теплий сміх, мов біло-рожевий цвіт яблуні.

— Сміливіше, юначе, — заохотив професор. — Я радий бачити кожного, хто провідує пасічника Миколу Джерю. Мало гостей буває у мене. А незнайомих відвідувачів — і поготів.

— Але ж ви… професор Сулименко, — висловив я здогад.

— Колишній професор. Колишній! — рішуче сказав він. — Тепер я садівник і пасічник. Наче Микола Джеря. Певне, не знаєш такого? Нічого дивного. Був такий чоловік у давнину. А може, й не було. Просто літературний герой, вигадка письменника… Я теж не переконаний, чи був коли-небудь професором Сулименком. Так, спогад залишився — мов казка чи сон.

Професор, здалося мені, трохи посмутнів, хоча й ненадовго. Коли ж я розповідав про себе, про свої сумніви під час роботи над дипломом, він сидів замислений, начебто аж пригнічений. Ніби не я, а він повинен довести викладачам інституту своє право бути спеціалістом по космічній біорозвідці. Пожвавішав, коли став давати мені поради. І дипломна робота моя вже уявлялася досить чітко, хоча окремими проблемами, як зауважив професор, не зайве було б зайнятися у майбутньому, бо на кожну проблему, мовляв, у різний час можна глянути по-новому. Цю думку професора по-справжньому я збагнув значно пізніше, коли почав працювати у космічних експедиціях…

Після перших відвідин професора Сулименка я відчув, що мене постійно тягне поспілкуватися з ним. Як кажуть, не знаходив собі місця, доки не опинявся в саду “на пасіці Миколи Джері”. І ось нарешті я зважився вдовольнити свою цікавість, бо досі вагався, боячись таким запитанням образити чи поставити професора в незручне становище. Але втриматися від спокуси не зміг, влучив момент під час однієї відвертої розмови і не без хвилювання нагадав ученому про планету Чистих Рос. На диво, він досить спокійно зреагував на це.

— Я мав би сам розповісти про ту експедицію, не чекаючи запитань, — сказав професор. — Після неї не стало вченого Сулименка, проте залишилася людина з цим ім’ям. І я горджуся цим найбільше, хоча й зганьблений був своїми колегами… Наша невелика експедиція була надзвичайно вражена космічним оазисом, яким постала перед нами планета Чистих Рос. Ми добре знали, що вберегти цю красу не вдасться. Як скоро дізналися й про те, що планета має корисні копалини незвичайної цінності. Неважко було уявити, до чого призведе їх видобуток. Ми обмірковували все, радилися, вирішили хоч трішки виграти часу, я мав повернутися додому, на Землю, і спробувати переконати членів Президії нашої Академії у неможливості втручання у біологічний розвиток своєрідної планети. Внучка моя Сурена вже майже одужала, ми збиралися в дорогу, коли наші гості розкрили те, що нам вдавалося приховувати. Слухати мене потім ніхто ніде не захотів, більше того, приписали мені наукове невігластво, і я… опинився тут… А планета загинула. Є над чим думати, юначе, є, — зітхнув професор. — Ти — молодий спеціаліст і, напевне ж, побуваєш там. Але що побачиш? Мертве каміння… Слід злочину і заодно — покарання за злочин.

Якийсь час професор мовчав. Мовчав і я. Сад уже давно відцвів, і на гілках густо зеленіла молода зав’язь. Здавалося чи, може, й справді пахло яблуками.

— Ну от, втішаюся садом, — вибачливим тоном знову озвався Сулименко. — Та коли правду сказати — таки втішаюсь. Нелегко було виростити його тут, на цьому клаптику землі. Хотілося довести собі й іншим, що деякі помилки ще можна виправити. Помилки, допущені людьми з необачності, внаслідок тимчасового вдоволення своїх потреб. Дивовижні речі, дивовижні… І досі ще мало прислуговується нам віковічний досвід, швидко забуваємо гіркі уроки минулого. Навіть недалекого минулого. Ми змушували ріки втрачати свої русла, аргументували це необхідністю і корисністю для розвитку економіки. Відтак — знищували ліси, болота, луки, вибирали з надр до останку метали й мінерали… І все — з потреб, потреб, потреб… Ніколи було оглянутися, схаменутися, ми працювали на майбутнє, на перспективу, ніби майбутнє — це лише суцільне вдоволення матеріальними благами. Рано чи пізно, скуштувавши досхочу яблук, людина забажає побачити дерево, яке вродило їх. І пошкодує за рікою, яка довго давала світло, а потім щезла назавжди — непорятована і майже забута… Ось цей сад виріс на замуленому, піщаному дні колишнього водоймища. А ще раніше тут були розкішні луки, де росла запашна трава і вночі випасалися коні. В зарослих очеретом озерцях плавали дикі качки, і місяць вистеляв сріблясту доріжку через широку ріку, в якій скидалася сонна риба. Нічого цього я вже не побачив, бо народився не на березі славної ріки, а біля водоймища, яке чомусь називалося морем, але де й скупатися було ніяк, бо воно тхнуло болотом і лякало баговинням. Про ці давні місця залишилися хіба спогади і перекази, та ще старовинні книжки, які вже й важко зрозуміти: непросто уявити красу, яку мала Земля. Ту природну красу, яку людина безуспішно намагалася компенсувати рукотворною у вигляді бетонних споруд… Даруй, мій друже, — схвильовано мовив професор, — але сумне передбачення нашої експедиції щодо майбутнього планети Чистих Рос теж справдилося. Людина, відкривши скарб, не знає стриму, нею оволодівають жахні почуття, проявляється інстинкт, якого вона ніяк не може позбутися за тисячоліття цивілізації: якомога швидше підпорядкувати і використати одержані від природи багатства. Хоча й розуміє, що спустошення природи спустошує душу…

Ось такими бесідами, Вахтанге Зурабовичу, супроводжувалася потім кожна моя зустріч з професором Сулименком. Я, звичайно, в багатьох моментах не погоджувався з ученим, пробував сперечатися, наполягав на тому, що не при всіх здобутках людство може обходитися без утрат. І що знайти точний співвимір здобутків і втрат не завжди вдається, що помилки найкраще помічаються з відстані часу… Заперечувати — заперечував, але щось муляло мені, професор мав рацію у тому, що в нашому щоденному, сповненому клопотів житті ми звикли не надавати значення так званим дрібницям, посилаючись на космічні масштаби поступу людства, тобто навчилися виправдовувати кожен свій вчинок, щоб совість була спокійна…

— Ті, хто старший за віком, обов’язково схильні до повчань, — сказав командир корабля, вислухавши Василя Петровича. — І професор, зрозуміло, не був винятком. Як і мій батько, котрий, до речі, ніколи не знався з високими науками. Після мого першого міжпланетного польоту він скрушно зітхав: “Усе відкриваєте, пізнаєте. Але пізнаючи, ще треба й любити. І ближнього, і світ, рідний з дитинства, і Всесвіт, куди ви забираєтесь без запросин”. Але скільки б не шкодував професор за планетою Чистих Рос, без суреніту нам важко було б долати нинішні відстані. Суреніт забезпечує кораблям повну безпеку, між іншим, нашому теж… Однак ви, Василю Петровичу, жодним словом не обмовилися про Сурену. Вона ж повернулася на Землю разом із дідусем…

— Сурена теж стала причиною моїх частих відвідин професора Сулименка. Дівчина буквально обожнювала свого дідуся, цуралася батьків, а його не залишала самотнім. Я закохався в неї, і все скінчилося тим, чим повинно було скінчитися — нашим одруженням.

— Але ж вашу дружину звали Софією! — здивувався командир.

— Я відкрив вам таємницю і хотів би, щоб це залишилося між нами. Сурена сама відмовилася від свого справжнього імені, коли вдруге побувала на планеті Чистих Рос. Вона пережила страшне потрясіння, побачивши, якою стала планета. А через деякий час попросила забути її ім’я. Відтоді почалися наші космічні мандри. Дружина панічно боялася найменшого наближення до планети Чистих Рос, і мені довелося шукати всіляких способів, щоб приєднуватися до експедицій, які вирушали в далекі простори Всесвіту. Софія, здавалося мені, прагнула самозабуття, тікала від чогось такого, що залишалося її тінню, тому ніяка втеча не приносила їй бажаного спокою. її мінливий настрій жахав мене, і відрадою ставала робота, а не перебування вдома — наодинці з дружиною. Щоправда, народження Ляни стало великим і тривалим святом. І донька, і я водночас були вже для Софії найріднішими істотами, світу не існувало поза нами, бо її любов і ласка належали тільки нам двом. Однак свято тому й свято, що не продовжується вічно. Дорослішала донька, а дружина знову перебувала у дивному сум’ятті. Нарешті — ця втеча. Ні, то втеча не від нас із Ляною, то намагання втекти од своєї тіні, яка зачіпає пам’ять і серце. Чоловік, з котрим вона зважилась на спільну подорож, навряд чи дасть їй бажане щастя, бодай крихту втіхи. Та й чи розраховувала на це Софія? Гадаю, ні. її постійно мучила жага опинитися в найдальших космічних закутках, ніби лише там можна знайти надійний прихисток, сховатися від надокучливих думок, почуттів і видінь…

— Ляна нічого не знає про свою матір? — тихо, наче стомлено, запитав Вахтанг Зурабович.

— Дівчинка одужає, підросте і дізнається про те, що має знати. Вона повинна зрозуміти свою матір… Я допоможу їй у цьому… І прадід — професор Сулименко — допоможе… Я певен. Бо в усі часи пасічники були мудрими людьми… Даруйте, Вахтанге Зурабовичу, за мимовільну сповідь у дорозі. Піду до Ляки, сон її тепер неміцний.

…У космічному безмежжі губилося двоє кораблів. Один летів до Землі, другий віддалявся од неї. Між ними соталася нитка з минулого і майбутнього.