ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 7

Сила умовно-дострокового звільнення

З технічного погляду наша Стенфордська в’язниця більше нагадувала окружний слідчий ізолятор, наповнений групою підлітків, яких затримала в неділю міська поліція Пало-Альто з метою досудового утримання під вартою. Зрозуміло, що ні для кого з цих удаваних злочинців не встановлено дату суду і жоден з них не має юридичного представника. Хоча завдяки пораді в’язничного капелана МакДермотта матір одного з ув’язнених потурбувалася про адвоката для свого сина. Після наради всього персоналу, включно з начальником Дейвидом Джаффе і «психологами-консультантами» (аспірантами Крейґом Гейні та Куртом Бенксом), ми вирішили провести слухання з умовно-дострокового звільнення (УДЗ), навіть попри те, що такого не практикують на ранній стадії процесу.

Це дало б можливість побачити, як кожен в’язень скористається неочікуваною нагодою достроково вийти з ув’язнення. Дотепер усі арештанти проявляли себе лише як окремі актори в ансамблі інших. Слухання відбуватимуться в приміщенні за межами тюремних декорацій, тож ув’язнені матимуть змогу трішки відпочити від гнітючої вузької території підвалу. Вони зможуть вільніше почуватися, висловлюючи власні емоції і почуття в цьому новому середовищі, де будуть й інші особи, не пов’язані безпосередньо з персоналом в’язниці. Ця процедура — одна з формальностей у нашому в’язничному дослідженні. Слухання з умовно-дострокового звільнення — так само як і вечори відвідин, візит капелана чи очікуваний візит громадського захисника — надає в’язничному експерименту достовірності. Нарешті, я б хотів побачити, як наш в’язничний консультант Карло Прескотт поводитиметься в ролі голови нашої комісії з умовно-дострокового звільнення. Як я зазначав раніше, Карло зазнав невдачі в багатьох слуханнях з умовно-дострокового звільнення за останні сімнадцять років. Тільки нещодавно його звільнили за «хорошу поведінку», після того як він відсидів термін за збройне пограбування. Чи проявлятиме він співчуття до ув’язнених, чи стане на їхній бік як особа, що сама просила колись про дострокове звільнення?

Слухання відбуватимуться на першому поверсі будівлі факультету психології Стенфордського університету, в моїй лабораторії — просторій кімнаті з укритою килимами підлогою, оснащеній обладнанням для відеозапису і прихованого спостереження через спеціально розроблене тоноване скло. Четверо членів комісії сидітимуть за шестигранним столом. Карло — у центрі, з одного боку — Крейґ Гейні, з іншого — аспірант і секретарка. Обоє майже нічого не знають про наш експеримент і допомагають нам добровільно. Курт Бенкс виступатиме в ролі офіцера, що супроводжуватиме кожного ув’язненого з в’язниці до приміщення умовно-дострокового слухання. Я записуватиму процес із сусідньої кімнати.

У середу зранку з восьми ув’язнених, що залишилися (8612-го ми відпустили), четверо потенційно мають право на дострокове звільнення завдяки хорошій поведінці. Їм надали можливість просити про розгляд їхньої справи і написати офіційне прохання з поясненням, чому вони, на їхню думку, заслуговують умовно-дострокового звільнення нині. Решту в’язнів комісія зможе вислухати наступного разу. Однак охоронці наполягають, що ув’язнений 416 не заслуговує такої можливості, бо постійно порушує правило № 2 — ув’язнені повинні їсти у відведений для споживання їжі час і лише в цей час.

ШАНС ПОВЕРНУТИ СОБІ ВОЛЮ

Охоронці денної зміни вишиковують чотирьох ув’язнених у Дворі, як зазвичай відбувається щовечора перед останнім відвідуванням туалету. Кайдани на ногах одного ув’язненого з’єднано з ланцюгом наступного, на головах великі паперові пакети, щоб арештанти не знали, як із в’язниці дістатися до кімнати, де відбуваються слухання, чи в якій частині будівлі вони перебувають. Їх садять на лавку в холі біля кімнати для слухань. З ніг ланцюги знімають, та вони сидять непорушно в наручниках і з паперовими пакетами на головах і чекають, доки Курт Бенкс вийде з кімнати й покличе кожного окремо за номером.

Курт, пристав, зачитує вголос заяву ув’язненого про дострокове звільнення, а потім — заяви охоронців із запереченнями. Він супроводжує кожного і садовить праворуч від Карло, який керує процесом. Порядок розгляду справ — Джим (4325), Ґленн (3401), Річ (1037) і врешті-решт Габбі (7258). Виступивши перед комісією, кожен по черзі повертається на лавку в передпокої, де сидить скутий наручниками і з пакетом на голові, доки не завершиться засідання комісії і всіх ув’язнених не відведуть назад, до в’язниці у підвалі.

Перед появою першого ув’язненого я перевіряю якість відеозапису. Найдосвідченіший з нас, Карло починає знайомити новачків з деякими основними нюансами діяльності комісії з умовно-дострокового звільнення. (Його монолог у додатку[100].) Курт Бенкс, відчувши, що Карло наміряється виголосити одну з тих довгих промов, що ми часто чули під час курсу в літній школі, поважно заявляє: «Починаймо, час спливає».

УВ'ЯЗНЕНИЙ 4325 ВИПРАВДОВУЄТЬСЯ

Ув’язненого Джима (4325) доправляють до кімнати, знімають наручники і дозволяють сісти. Він великий, кремезний хлопець. Карло одразу кидає йому виклик: «Як ти опинився у в’язниці? Чим можеш виправдатися?». Ув’язнений відповідає цілком серйозно: «Сер, мене звинувачують у збройному нападі. Однак я не визнаю себе винним у цьому злочині»[101].

«Невинен? — Карло вдає здивування. — То ти хочеш сказати, ніби поліцейські не знали, що роблять, коли тебе арештовували, і що сталася якась помилка? Що люди, яких вчили захищати закон, напевно, з багаторічним досвідом, просто випадково вибрали тебе з усіх мешканців Пало-Альто? І тобто вони не знають, що говорять, ніби їм щось у голові поморочилося, і вони не розуміють, що ти зробив? Тобто вони, виходить, — брехуни? То ти заявляєш, що вони брехуни?»

Номер 4325: «Я не заявляю, що вони брехуни, та мають бути вагомі докази і все таке. Я дуже поважаю їхні професійні вміння і все таке... Я не бачив жодних доказів, але вважаю, що для них добре було, напевно, мене затримати». (Ув’язнений підпорюється вищій формі влади, його початкова самовпевненість розчиняється від домінантної поведінки Карло.)

Карло Прескотт: «У такому разі ти щойно підтвердив, що у їхніх розповідях є зерно правди».

Номер 4325: «Ну, очевидно, що мусить же бути якась причина для мого затримання».

Прескотт почав ставити запитання, що викривали минуле в’язня та його плани на майбутнє, однак більше прагнув дізнатися про скоєний злочин: «Із чим це пов’язано? Що ти накоїв на дозвіллі, і тебе арештували? Це серйозне звинувачення... ти ж знаєш, що міг убити когось під час нападу. Що ти зробив? Стріляв у них, побив чи що?».

Номер 4325: «Я не впевнений, сер. Офіцер Уїльям казав...».

Прескотт: «Що ти зробив? Пристрелив їх, побив, підірвав? Використовував одну з тих Гвинтівок?».

Крейґ Гейні й інші члени комісії намагаються розрядити напружену атмосферу і розпитують ув’язненого, як він адаптувався до життя у в’язниці.

Номер 4325: «Ну... за природою я ніби-то інтроверт... і... здається, перші пару днів я думав про це... і вирішив, що варто краще поводитися...»

Прескотт править своє: «Відповідай на питання, не хочеться слухати це інтелігентське гівно. Тобі поставили пряме запитання, дай на нього відповідь!».

Крейґ перебиває його запитанням про виправний вплив в’язниці, на яке ув’язнений відповів: «Ну, так, від цього є певна користь... я, звісно, навчився підпорюватися, хоча в конфліктних ситуаціях мені було неприємно. Та я розумію, що охоронці просто виконують свою роботу, навіть коли проявляють жорстокість».

Прескотт: «Ця комісія не зможе водити тебе за ручку на волі. Ти сказав, що вони тебе навчили покірності, навчили співпраці, але ніхто не буде за тобою дивитися на волі, там ти будеш сам по собі. Яким громадянином ти можеш стати з такими звинуваченнями? Я зараз дивлюся, в чому тебе звинувачують. Це серйозний список!». Упевнений і владний Карло дивиться в чистісінький записник так, ніби там увесь послужний список в’язня, з усіма деталями та зауваженнями щодо його арешту і поведінки. Продовжує: «Ти кажеш, що можеш стати кращим там завдяки дисципліні, яку тут засвоїв. Але ми не зможемо бути поруч з тобою поза цими стінами... чому ти думаєш, що готовий вийти на волю саме зараз?».

Номер 4325: «Я з’ясував, куди рухатися далі. Я збираюся вступити до Каліфорнійського університету, в Берклі, і обрав профіль. Хочу вивчати фізику, буду наполегливо здобувати знання».

Прескотт обриває його і береться розпитувати про релігійні погляди, а відтак про те, чому той не долучився до в’язничних програм групової чи професійної корекції. Ув’язнений виглядає зовсім розгубленим, каже, що долучився б, проте йому ніколи не пропонували такої можливості. Карло просить Курта Бенкса перевірити правдивість цієї останньої заяви, в чому сам особисто сумнівається. (Звісно, він знає, що в нас немає таких програм у цьому експерименті, але в справжніх комісіях з умовно-дострокового звільнення його завжди про це запитували.)

Після низки запитань інших членів комісії Прескотт просить наглядача відвести ув’язненого в камеру. В’язень встає, дякує комісії. Потім він автоматично простягає руки, склавши долоні разом, і охоронець замикає наручники. Джима (4325) виводять, одягнувши йому пакет на голову, і змушують мовчки сісти на лавку в коридорі. Тепер черга іншого в’язня.

Ув’язнений виходить, а Прескотт заявляє на камеру: «Ну й гладко цей хлопець говорить...»

Мої записи нагадують мені, що «ув’язнений 4325 виглядав доволі зібраним і загалом контролював себе — він завжди був одним з наших “ідеальних в’язнів”. Його, здається, збентежив агресивний допит Прескотта щодо злочину, за який його арештували, тому й вдалося легко змусити визнати свою провину, навіть при тому, що злочин абсолютно вигаданий. Під час слухання ув’язнений демонструє, який він слухняний і потульний. Така манера поведінки сприяє його порівняно успішній адаптації та виживанню в тюремних умовах».

БЛИСКУЧИЙ ПРИКЛАД ТЬМЯНІЄ

Далі Курт оголошує, що ув’язнений 3401 вже готовий постати перед комісією з умовно-дострокового звільнення, і зачитує його заяву:

Я прагну отримати умовно-дострокове звільнення, щоб розпочати нове життя у цьому безнадійному світі. Хочу показати іншим загубленим душам, що хороша поведінка винагороджується чуйними серцями, що ці матеріалістичні свині більше не зможуть обдирати бідних, що простий в’язень може змінитися менш ніж за тиждень і що Бог, віра та братерство все ще непохитні у всіх нас. Я заслуговую дострокового звільнення, бо вважаю, що моя поведінка під час перебування тут була, безсумнівно, досконалою.

Я насолодився благами життя тут і думаю, що вже час переселитися у високодуховніше місце. Крім того, позаяк я є важливим продуктом нашого середовища, ми всі можемо бути впевненими, що після мого успішного виправлення я таким залишуся назавжди. З Божим благословенням.

З великою повагою ваш 3401-й. Запам’ятайте мене, будь ласка, як взірцевий приклад.

Рекомендації охоронців разюче відрізняються:

3401-й постійно проявляє себе як дрібний порушник спокою.

І не тільки — він просто послідовник, що не бачить сенсу розвиватися самому Він легко наслідує поганий приклад.

Я не рекомендую звільняти його достроково. Підпис: охоронець Арнетт.

Я не бачу причин, чому 3401-й заслуговує дострокового звільнення. І навіть не бачу нічого спільного з ув’язненим 3401, як я його знаю, і тим, як його описано в проханні. Підпис: охоронець Маркус.

3401-й не заслуговує на дострокове звільнення, і його власний саркастичний опис це підтверджує. Підпис: охоронець Джон Лендрі.

Тож приводять ув’язненого 3401 з паперовим пакетом на голові, й Карло просить цей пакет зняти, щоб він міг побачити обличчя цього «маленького хіпоблуда». Він та інші члени комісії здивовані, дізнавшись, що 3401-й (Ґленн) — американець азійського походження, єдиний з відібраних для експерименту не належить до європеоїдної раси. Ґленн, усупереч типажу, поводиться у своєму бунтарському легковажному стилі. Фізично ж він цілком підпадає під поширений стереотип: невисокий, нижчий за 160 см, худорлявий, але мускулистий, з гарненьким личком і лискучим смоляно-чорним волоссям.

Крейґ починає допитуватися в’язня про його роль у повстанні, коли арештанти з його камери забарикадували двері. Що він робив, аби це зупинити?

Номер 3401 заявляє доволі наївно: «Я й не зупиняв, а заохочував це!» Члени комісії розпитують його про цю ситуацію, а номер 3401 й далі відповідає у саркастичному тоні, що дуже відрізняється від поведінки в’язня 4325: «Я вважаю, що мета цієї інституції — виправляти в’язнів, а не викликати протидію у них, і я відчув, що унаслідок наших дій...»

Начальник в’язниці Джаффе, який сидів збоку, не за столом комісії, не втримався: «Мабуть, ти не дуже розумієш, що таке виправляти. Ми намагаємося навчити вас бути високопродуктивними членами суспільства, а не будувати барикади в камерах!».

Прескоттові вже набридли ці відступи. Він знову входить у роль великого боса: «Як мінімум двоє громадян заявляють, що бачили, як ти втікав з місця злочину». (Він це щойно вигадав.) Карло продовжує: «Суперечити свідченням трьох осіб — це ніби казати, що всі люди сліпі! Хіба не ти писав: “Бог, віра та братерство все ще непохитні”. І це по-братськи — брати чуже майно?».

Потім Карло вирішує відверто розіграти расову карту: «Із вас, азійців, дуже мало хто потрапляє до в’язниці... насправді вони переважно дуже хороші громадяни... А ти — постійний порушник, смієшся з тюремних умов, а потім приходиш сюди і говориш про виправлення так, ніби це тобі доручили керувати в’язницею. Сидиш тут, за столом, перебиваєш начальника в’язниці, типу все сказане тобою важливіше, що міг би сказати він. Чесно, я не дозволив би звільнити тебе достроково, навіть якби ти був тут останнім в’язнем. Для мене ти — найгірший кандидат на дострокове звільнення, як тобі?».

«У вас є право на власну думку», — каже 3401-й.

«Моя думка в цьому конкретному місці щось важить!» — сердито заявляє Карло.

Прескотт й далі ставить запитання, не даючи змоги в’язневі відповісти на них, і зрештою засуджує та відхиляє кандидатуру 3401-го: «Не думаю, що є сенс далі витрачати час. На мою думку, оцінка охорони і ставлення до комісії виразно показують позицію цього в’язня... у нас є графік, і я не бачу потреби навіть обговорювати це. Перед нами лише хуліган, який уміє писати гарні промови».

Перед ніж піти, в’язень розповідає комісії, що в нього висип на шкірі, який прогресує, і це його дуже хвилює. Прескотт запитує, чи був той у лікаря, чи пройшов медичний огляд, чи зробив щось, аби подбати про своє здоров’я. Коли в’язень відповідає, що нічого не робив, Карло нагадує, що комісія з умовно-дострокового звільнення зовсім не медична комісія, а потім суворо додає: «Ми намагаємося знайти причини для умовно-дострокового звільнення кожного, хто звертається. І якщо вже ти потрапив до в’язниці, то тільки тобі вирішувати, як поводитися, щоб показати нам, що здатен адаптуватися до нормального життя в суспільстві... Я хотів би, щоб ти задумався над написаними у твоєму зверненні словами. Ти розумний чоловік і добре володієш мовою. Думаю, що ти можеш змінитися. Може, у майбутньому в тебе і буде шанс змінитися».

Карло повертається до охоронця і жестом просить вивести в’язня. Тепер розчарований малий хлопчина повільно простягає свої руки, щоб вдягнули кайданки, і його виводять. Він збагнув, що його легковажна поведінка дорого йому обійшлася. Він зрозумів, що не був готовий до такої серйозності слухання і тиску з боку комісії з умовно-дострокового звільнення.

У моїх нотатках зазначено, що ув’язнений 3401 є складнішою людиною, ніж здавалося спочатку. Він продемонстрував цікавий набір рис характеру. Зазвичай досить серйозний і ввічливий у спілкуванні з охоронцями у в’язниці, він написав саркастично-гумористичне прохання на дострокове звільнення, покликаючись на виправлення, згадуючи духовність і називаючи себе взірцевим в’язнем. Охоронцям, здається, він не подобається, як видно з їхніх суворих відгуків про нього. Його зухвале прохання разюче контрастує з його поведінкою — молодик, якого ми бачимо в цій кімнаті, виглядає слухняним, навіть переляканим. «Тут не можна жартувати». Комісія, особливо Прескотт, накинулася на нього, і він не ви тримав такого натиску. Під час слухання він ставав дедалі замкненішим і пасивнішим. Цікаво, чи добуде він ці два тижні.

БУНТІВНИК ЛАГІДНІШАЄ

Наступний — ув’язнений 1037, Річ, чия мати дуже розхвилювалася вчора ввечері, побачивши, як жахливо виглядає син. Саме він забарикадувався у камері №2 сьогодні вранці. До того ж часто гостює у Ямі. Заява 1037-го цікава, та щось втрачається, коли Курт Бенкс швидко її читає монотон ним, стриманим голосом:

Я б хотів отримати умовно-дострокове звільнення, щоб провести останні роки моєї юності зі старими друзями.

У понеділок мені виповниться 20 років. Визнаю, що працівники в’язниці вказали мені на багато моїх недоліків. У понеділок я почав протестувати, оскільки вважав, що зі мною погано повелися. Однак того вечора я усвідомив, що, на жаль, не заслужив кращого ставлення. Відтоді я докладаю максимум зусиль, аби співпрацювати, і знаю, що кожен з працівників в’язниці зацікавлений тільки у благополуччі моєму й інших в’язнів. Попри мою жахливу неповагу до них та їхніх вимог, працівники в’язниці поводилися і поводяться зі мною добре.

Я глибоко ціную їхню здатність підставити іншу щоку і вірю, що завдяки їхній доброті я виправлюся і стану кращою людиною. З повагою, номер 1037.

Троє охоронців написали колективну рекомендацію, яку Курт зачитує вголос:

Після бунтівної фази поведінка в’язня 1037 стає кращою, але я вважаю, що він мусить ще попрацювати над собою, перш ніж постати перед суспільством як продукт нашого виправного закладу. Погоджуюся зі складеною іншими охоронцями оцінкою ув’язненого 1037 та з заявою самого номера 1037 про те, що він стає значно кращим, але ще не досяг потрібного рівня. В’язень 1037 мусить ще багато чого в собі змінити перед звільненням. Я не рекомендую умовно-дострокове звільнення.

Коли Річ (1037) увійшов до кімнати, то постав у вигляді дивної суміші молодої енергії й початкової стадії депресії. Він одразу починає говорити про свій день народження як про єдиний привід для дострокового звільнення. Видається, що це дуже важливо для нього, та він забув про свято, коли зголошувався взяти участь у цьому експерименті. Річ так захопився цією темою, що не може відповісти на запитання начальника. Адже відповідь або ускладнить його перебування у в’язниці, або знищить його аргументи на звільнення: «Ти не думаєш, що наша в’язниця здатна влаштувати вечірку на честь твого дня народження?».

Прескотт хапається за можливість: «У тебе вже достатньо досвіду навіть на твій вік. Ти знаєш правила. Ти мусиш розуміти, що в’язниця існує для людей, які порушили правила, і саме ти своїми діями поставив інших під загрозу. Хлопче, я бачу, що ти змінюєшся, тут так і написано, і справді думаю, що ти поводишся значно краще. Однак ти сам власноруч написав: “попри мою жахливу неповагу до них та їхніх вимог...”. Жахливу неповагу! Ти не можеш не поважати людей та їхнє майно. А якби всі громадяни країни проявляли неповагу до майна інших людей? То, мабуть, вони повбивали б одне одного!».

Карло вдає, що «читає» справу ув’язненого з блокнота (все ще чистого), і зупиняється на тому місці, де буцімто з’ясував щось важливе: «Я тут бачу, що під час арешту ти дуже пручався і до тебе застосовували силу. Ти міг поранити когось з офіцерів або й гірше. Я дуже вражений твоїм прогресом і думаю, що ти починаєш визнавати незрілість своєї поведінки, нерозсудливість і відсутність уваги до інших людей. Ти перетворюєш людей на предмети — змушуєш їх почуватися об’єктами для твого використання. Ти маніпулюєш людьми! Виглядає, що все своє життя ти маніпулюєш людьми, усі звіти повідомляють про твою байдужість до закону та порядку. Періодично ти, напевно, не контролюєш свою поведінку. Чому ж ти вважаєш себе хорошим претендентом на дострокове звільнення? Що ти нам скажеш? Ми лише намагаємося тобі допомогти».

В’язень 1037 не готовий до такого персонального натиску. Він буркотить нерозбірливе пояснення про вміння відступити в ситуації, яка схиляє його до насильства. І продовжує про те, як цей досвід перебування у в’язниці допоміг йому: «Ну, я тепер бачу різні реакції людей на різні ситуації, як вони проявляють повагу до інших, наприклад, у розмовах зі співкамерниками, їхні різні реакції на однакові ситуації. У трьох змінах різні охоронці, як я зауважив, по-різному реагують у схожих ситуаціях».

Номер 1037 й далі з цікавістю порушує тему своєї «слабкості», особливо роль агітатора у повстанні в’язнів у понеділок. Він став абсолютно покірним: звинувачував себе у відкритій непокорі охоронцям і зовсім не критикував їхнє зловживання та постійні знущання. (Перед моїми очима — ідеальний приклад промитих мізків. Таке явище нагадує американських військовополонених у Корейській війні[102], які публічно зізнавалися своїм китайським утримувачам-комуністам у використанні біологічної зброї й інших порушеннях воєнних договорів.)

Раптово Прескотт перебиває обговорення слабкості в’язня наполегливим запитанням: «Вживаєш наркотики?».

Коли 1037-й відповідає заперечно, йому дозволяють далі вибачатися, доки знову не перебивають. Тепер Прескотт помічає чорний синець на руці в’язня і запитує, як той отримав його, такого великого. Хоча він, очевидно, з’явився після однієї з численних сутичок з охоронцями, ув’язнений 1037 заперечує появу синця унаслідок насильницького приборкання чи затягування до одиночної камери, навіть додаючи, що охоронці поводилися якнайласкавіше. Він вважає, що сам спричинив його появу непокорою наказам охоронців.

Карло подобається це «з моєї вини»: «Будеш хорошим хлопчиком, да?».

Номер 1037 каже, що думав би про дострокове звільнення, навіть якщо б це означало позбавлення зарплатні. (Це таки занадто не отримати тепер нічого, з огляду на те, через що йому довелося пройти.) Загалом він компетентно відповідає на запитання комісії, але його депресія просто ширяє темною хмарою над головою, як зазначить Прескотт після слухання. Цей стан свідомості в’язня схвилював його матір ще під час відвідин, і вона на це поскаржилася, коли прийшла до мене в кабінет суперінтенданта. Та номер 1037 намагався протриматися якнайдовше, щоб довести свою мужність, — можливо, своєму батькові? Він дає декілька цікавих відповідей про здобутий досвід у в’язниці, але здебільшого вони звучать поверхово і як вигадані для задоволення комісії.

СИМПАТИЧНОГО ХЛОПЦЯ ВІДКИДАЮТЬ

Останній у черзі — вродливий молодий в’язень Габбі (7258), чию заяву Курт читає з легкою зневагою:

Моя головна причина просити про дострокове звільнення полягає в тому, що скоро моя дівчина від’їжджає у відпустку.

Я хотів би довше побути з нею перед від’їздом, адже повернеться вона десь якраз, коли я від’їжджатиму до коледжу.

Якщо мене випустять через два повні тижні ув’язнення, то матиму лише півгодини на побачення з нею. Тут, при свідках і в присутності охоронця, ми не можемо попрощатися і поговорити, як нам хотілося би. Інша причина — я думаю, ви вже роздивилися мене, і я знаю, що не змінюся. Під “не змінюся” я маю на увазі порушення правил, встановлених для нас, в’язнів. Тобто дострокове звільнення зберегло би мій час і ваші видатки. Це правда, що я намагався втекти разом з колишнім співкамерником, 8612-м. Та посидівши без одягу в порожній камері, я знаю, що не повинен суперечити нашим охоронцям, і майже беззаперечно дотримуюся усіх правил. До того ж ви зауважите, що моя камера перебуває в найкращому стані у в’язниці.

Знову-таки рекомендації охоронця Арнетта розходяться з заявою в’язня. Свою загальну оцінку 7258-го як «бунтівного розумника» Арнетт доповнює цинічним засудом: «Він повинен залишитися тут до кінця терміну ув’язнення, поки не згниє, що не сталося би далі».

Охоронець Маркус оптимістичніший: «Мені подобається 7258-й. Як в’язень він задовільний, але не думаю, що у нього більше прав на дострокове звільнення, ніж в інших. Я впевнений, що досвід ув’язнення матиме позитивний вплив на його доволі некерований характер».

«Мені також подобається 7258-й — майже так, як 8612-й [Дейвид, наш шпигун], але не думаю, що він мусить отримати дострокове звільнення. Не буду заходити так далеко у своїх судженнях, як Арнетт, але дострокового звільнення не потрібно надавати», — пише Джон Лендрі.

Щойно з в’язня знімають мішок, його обличчя розпливається у звичній усмішці від вуха до вуха. Це так дратує Карло, що він накидається на ув’язненого зі словами: «По суті, це все для тебе хіханьки! Ти “бунтівний розумник”, як тут в звіті точно описано. Чи ти з тих, кому пофіг все в житті?»

Як тільки в’язень починає відповідати, Прескотт змінює курс і запитує про його освіту. «Я планую розпочати навчання восени в Ореґонському державному університеті». Прескотт повертається до інших членів комісії: «Ось що я скажу. Знаєте, надавати освіту певним особам — просто марнотратство. Декого не варто змушувати вступати до коледжу. Ці люди, певно, будуть щасливішими на роботі механіка чи аптекаря, — каже він і зневажливо махає в напрямку ув’язненого. — Тож, продовжимо. За що ти потрапив сюди?»

«Ні за що, сер, лише підписався на участь в експерименті».

Така перевірка реальності могла би загрожувати зривом усієї процедури, але не тоді, коли за стерном шкіпер Прескотт: «То ти, умнік, вважаєш, що це лише експеримент?». Він знову перебирає на себе керування, прикидаючись, наче переглядає досьє в’язня. Карло зазначає як само собою зрозуміле: «Ти брав участь у пограбуванні».

Повертається, щоб запитати в Курта Бенкса, було то пограбування першої чи другої категорії. Курт киває: «Першої».

«Першої, ха, я так і думав». Час навчити цього молодого бунтаря декількох життєвих уроків, починаючи з нагадування про те, що стається з в’язнями, яких ловлять при спробі втечі. «Тобі вісімнадцять років — і подивися, що ти зробив зі своїм життям! Сидиш тут перед нами і кажеш, що готовий втратити компенсацію, аби вибратися. Де у звіті не подивишся, одне і те саме: “розумник”, “нахаба”, “опирається всілякій владі”! І де тебе понесло?»

Розпитавши Габбі про те, чим займаються батьки, про його релігійні переконання і чи регулярно він ходить до церкви, Прескотт розлючений заявою в’язня, що його релігія «невизначена». Він відповідає: «Ти навіть не вирішив таке важливе питання, як віра».

Обурений Прескотт встає і вилітає з кімнати на кілька хвилин, а інші члени комісії ставлять декілька стандартних запитань про те, як в’язень планує поводитися наступного тижня, якщо його заяву про дострокове звільнення не схвалять.

ВІДМОВИТИСЯ ВІД ОПЛАТИ ЗАДЛЯ СВОБОДИ

Ця перерва у напруженій діяльності дає мені час усвідомити важливість заяви в’язня 1037 про намір відмовитися від оплати за участь в експерименті в обмін на дострокове звільнення. Ми повинні формалізувати це у вирішальне запитання для всіх в’язнів. Я кажу Карло запитати їх: «Ви погодилися б втратити всі зароблені у ролі ув’язненого гроші, якби ми вас достроково звільнили?».

Спочатку Карло пропонує екстремальнішу форму запитання: «Скільки б ти заплатив, щоб вибратися звідси?». Збентежений в’язень 7258 каже, що не платитиме за звільнення. Карло перефразовує, запитуючи, чи відмовився б той від зароблених до цього моменту грошей.

«Так, сер, насправді я б на це пішов».

В’язень 7258 не виглядає особливо розумним чи самосвідомим. Також не схоже, що він сприймає ситуацію, в якій перебуває, так само серйозно, як інші в’язні. Він наймолодший, ледь після вісімнадцяти, і доволі незрілий у своєму ставленні чи реакціях. Утім його відчуженість і почуття гумору добре допоможуть йому впоратися з тим, що приготовано для нього і його приятелів наступного тижня.

Далі ми повертаємо всіх в’язнів у кабінет, де відбувається слухання, щоб отримати відповідь на те саме вирішальне запитання щодо втрати зароблених грошей в обмін на дострокове звільнення. В’язень 1037, бунтівний іменинник, погоджується. Потульний 4325 — також. Лише ув’язнений 3401, зухвалий американець азійського походження, не згоден отримати дострокове звільнення в обмін на відмову від зароблених грошей, позаяк вони справді йому потрібні.

Іншими словами, троє з чотирьох молодиків хочуть звільнення настільки, що готові втратити важко зароблені гонорари за цілодобову роботу ув’язненими. Для мене визначною є сила риторичного рамкування, в яке вкладено запитання. Згадайте, що первинна мотивація майже всіх учасників мала фінансовий характер. Для них це була можливість заробляти п’ятнадцять доларів на день упродовж двох тижнів, коли не існувало інших джерел прибутку, саме перед початком навчання восени. Тепер, попри всі пережиті в’язничні страждання, фізичне та психологічне насилля — нескінченні переклички в строю, підйоми серед ночі, деспотичні й витончені знущання деяких охоронців, нестача приватності, проведений у карцері час, оголеність, кайдани, мішки на головах, паскудну їжу та примітивні умови для сну, — більшість в’язнів згодні залишитися без оплати, аби лише забратися звідси.

Мабуть, ще промовистішим є той факт, що після заяви, ніби гроші менш важливі за їхню свободу, кожен в’язень пасивно підпорювався системі, підставляючи руки для наручників, голову — для мішка, ноги — для кайданів, і, як овечка, йшов за охоронцем назад до страшного в’язничного підвалу. Під час засідання комісії з умовно-дострокового звільнення фізично вони перебували за межами в’язниці, у присутності «цивільних», напряму не пов’язаних з катами внизу. Чому ніхто з них не сказав: «Позаяк я не хочу ваших грошей, то вільний закінчити свою участь в експерименті й вимагаю, щоб мене відпустили негайно»? Ми змушені були б підкоритися вимозі й звільнити їх від участі в експерименті тієї ж миті.

Але жоден не попросив. Усі в’язні потім сказали нам, що навіть не брали до уваги можливість покинути експеримент, бо фактично перестали думати про свій досвід як про експеримент. Вони почувалися у в’язниці як у пастці, — лишень керованій психологами, а не державою, як зазначив номер 416. На що вони погодилися, то це на втрату зароблених грошей, якщо ми вирішимо достроково звільнити їх. Влада звільнити чи ув’язнити належала комісії з умовно-дострокового звільнення, не їхньому власному рішенню перестати бути в’язнем. Як ув’язнених їх лише комісія мала повноваження звільнити, але як суб’єкти експерименту — як і було насправді — вони завжди мали право залишитися або піти будь-коли. Вочевидь, у їхній свідомості спрацював перемикач: від «тепер я найнятий за оплату учасник експерименту з усіма громадянськими правами» до «тепер я безпорадний в’язень на милості несправедливої авторитарної системи».

По закінченню комісія обговорила всі індивідуальні випадки й загальні реакції першої групи в’язнів. Дійшли консенсусу щодо того, що всі в’язні виглядали знервованими, роздратованими і сповна захопленими своєю роллю.

Прескотт ділиться своїм справді серйозним занепокоєнням щодо в’язня 1037. Він влучно визначає глибоку депресію, що наростає в цьому колись безстрашному і бунтівному ватажкові: «Саме таке почуття виникає, коли живеш серед людей, які кидаються з в’язничних поверхів насмерть або ріжуть собі вени. А ось хлопець, який достатньо зібрався, щоб представити себе нам, мав затримки між відповідями. Ще, той останній хлопець — наслідувач, розуміє, що відбувається, досі говорить про «експеримент», але водночас готовий сидіти й розмовляти про свого батька і почуття. Він якийсь нереальний, як на мене, але це лише моє відчуття. Другий хлопець, азієць [американець азійського походження], — він наче камінь. Як на мене, він був як камінь».

Зрештою Прескотт радить таке: «Я долучаюся до ідей решти і пропоную відпускати по кілька ув’язнених час від часу, щоб змусити їх розбиратися у тому, що потрібно зробити, щоб вибратися. Також звільнення кількох в’язнів дасть надію решті й послабить у них відчай».

Схоже, усі зійшлися на тому, щоб звільнити невдовзі першого в’язня, «Великого Джима» (4325), згодом третього з черги, Річа (1037), можливо, замінюючи їх ув’язненими зі списку запасних. Змішані почуття панують стосовно того, кого звільняти наступним, 3401-го чи 7258-го (якщо їх узагалі звільняти).

СВІДКАМИ ЧОГО МИ ТУТ СТАЛИ?

Із перших слухань комісії з умовно-дострокового звільнення випливають три основні твердження: межі імітації й реальності розмилися; у відповідь на міцну, як ніколи, владу охоронців стабільно зростає покірність і серйозність в’язнів; проявляється значна трансформація характеру в поведінці голови комісії з дострокового звільнення, Карло Прескотта.

Розмивання межі між в'язничним експериментом і реальністю ув'язнення

Сторонні спостерігачі, не знаючи, що передувало цій події, можуть упевнено припустити, що стали свідками реального слухання комісії з умовно-дострокового звільнення місцевої в’язниці. Потужність і яскраво виражена реальність полеміки між ув’язненими й призначеними їх охороняти особами відображалася багатьма способами. Серед них загальна серйозність ситуації, формалізованість висловлених в’язнями заяв на дострокове звільнення, критичні описи охорони, розмаїтий склад комісії, суть поставлених ув’язненим особистих запитань і висунуті їм звинувачення — коротше кажучи, напружений та емоційний характер усього засідання. База такої полемічної взаємодії очевидна у запитаннях комісії та відповідях ув’язнених стосовно «минулих судимостей», виправних заходів (як-от відвідування курсів, участь у терапевтичній чи професійній корекції), узгодження юридичного представництва, статус судового процесу, їхні плани на майбутнє як добропорядних громадян.

Важко усвідомити, що минуло лише чотири дні у житті цих студентів, як і важко уявити, що їхнє майбутнє як в’язнів триватиме ще трохи довше за тиждень у Стенфордській окружній тюрмі. Їх ув’язнено не на місяці чи роки, як, знущаючись, наголошує комісія у своїх звинуваченнях. «Грати роль» тепер стало «прийняти роль» — актори прийняли характер й ідентичність кожного свого вигаданого персонажа.

Покірність і серйозність в'язнів

Зараз в’язні здебільшого ввійшли — неохоче, але врешті-решт покірно — у свої багатопланові образи у в’язниці. Вони називають себе за своїми ідентифікаційними номерами і миттєво відповідають на запитання, поставлені їх вигаданим ідентичностям. Вони цілком серйозно відповідають на, здавалося би, сміховинні запитання — наприклад, розпитування про природу їхніх злочинів і докладених для виправлення зусиль. За деякими винятками, в’язні почали повністю залежати від влади комісії з умовно-дострокового звільнення, а також працівників виправного закладу й системи загалом. Лише ув’язнений 7258 мав необережність пояснити причину перебування тут як участь в «експерименті», але він швидко здав позиції через словесний натиск Прескотта.

Легковажний стиль деяких перших заяв на дострокове звільнення (зокрема в’язня 3401, азійського походження) затьмарює жорстке осудження з боку комісії — така неприпустима поведінка ніяк не може гарантувати звільнення. Більшість ув’язнених, схоже, повністю прийняли обставини ситуації. Вони вже не заперечують і не повстають проти того, що їм сказали або наказали. Вони як актори, що працюють за методом Станіславського, тобто продовжують грати свою роль поза межами сцени чи об’єктива камери, і тепер ця роль пожирає їхню ідентичність. Захисникам людської гідності арештантів, мабуть, прикро зауважувати згідливість колишніх в’язничних бунтарів, героїв повстань, які тепер вимолюють помилування. Жоден герой не походить з такої компанії.

Того озлобленого американця азійського походження, Ґленн (3401), відпустили через декілька годин після напруженого спілкування з комісією з умовно-дострокового звільнення. Через стрес у нього розвинувся висип по всьому тілу. Студентська медична служба надала потрібну підтримку, і його відправили додому для консультацій із власним терапевтом. Висип був способом його організму випустити пару, як, власне, і раптова втрата контролю над своїми емоціями у Даґа (8612).

Драматична трансформація голови комісії з умовно-дострокового звільнення

Я знав Карло Прескотта вже три місяці до цієї події й контактував з ним майже щоденно наживо й часто у довгих телефонних розмовах. Позаяк ми разом викладали шеститижневий курс з психології ув’язнення, я бачив його в дії як промовистого і пристрасного критика тюремної системи, яка, на його думку, була фашистським інструментом для придушення людей інших відтінків шкіри. Він ставився надзвичайно уважно до методів, якими в’язниці та інші системи влади й контролю змінюють у своїх лещатах усіх: як ув’язнених, так і ув’язнювачів. І, власне, впродовж суботнього вечірнього ток-шоу на місцевій радіостанції KGO Карло часто запевняв слухачів у провалі цієї застарілої й дорогої інституції, на підтримку якої досі намарне витрачалися їхні податки.

Він розповів мені про свої нічні кошмари, коли очікував щорічних слухань комісії з умовно-дострокового звільнення, де в’язні мають лише кілька хвилин, щоб представити своє звернення кільком членам комісії, які, схоже, абсолютно не звертали на них уваги, гортаючи товсті теки, поки ті виступали. Можливо, деякі з цих тек навіть стосувалися не того в’язня, що стояв перед ними, а наступного в черзі, і в такий спосіб вони економили час на читання. Якщо запитують про обвинувачення чи будь-що негативне з досьє, то майже сто відсотків, що дострокове звільнення відкладуть ще принаймні на рік, бо виправдання за негативне минуле не дає змоги описати будь-яке позитивне майбутнє. Розповіді Карло просвітили мене щодо певного типу озлобленості, яку така безпідставна байдужість здебільшого викликає у в’язнів, коли їм відмовляють у достроковому звільненні рік за роком, як це сталося з ним[103].

Утім, які важливіші уроки можна засвоїти з таких ситуацій? Обожнюй силу, зненавидь слабкість. Домінуй, не домовляйся. Бий першим, коли підставляють другу щоку. Золоте правило — це для них, а не для нас. Влада править, правила — це влада.

Такі самі уроки засвоюють хлопці, у яких був жорстокий батько: половина з них потім самі стають такими, застосовуючи насилля до дітей, дружин, батьків. Можливо, половина ідентифікує себе з агресорами, тому й продовжує насилля. Інші ж ідентифікують себе зі скривдженими і відкидають агресію заради милосердя. Проте дослідження не допомагають нам передбачити, хто зі скривджених дітей стане кривдником, а хто — милосердним дорослим.

Час демонструвати силу без милосердя

Мені пригадується класичний приклад, який навела Джейн Елліотт — учителька початкової школи, коли пояснювала своїм учням суть упереджень і дискримінації, пов’язавши колір очей дитини й високий чи низький статус. Коли блакитнооким надавали привілейованого статусу, вони з готовністю брали на себе панівну роль у ставленні до їхніх карооких однокласників, навіть ображали їх фізично і вербально. Ба більше, їхній новонабутий статус впливав на поліпшення їхніх когнітивних функцій. Коли блакитноокі були на висоті, то поліпшували свої результати з математики та правопису (статистично вагомо, згідно з моїм аналізом оригінальних даних Елліотт). Такою ж значною мірою результати тестів «нижчих» карооких знижувалися.

Та найбільш приголомшливий аспект експерименту із третьокласниками з Райсвілла (штат Айова) — це зміна статусів, яку вчителька запропонувала наступного дня. Місіс Елліотт сказала класові, що припустилася помилки. Насправді істинним є протилежне твердження: карі очі кращі, ніж блакитні! Це був шанс для тих, хто досі зазнавав усіх негативних наслідків дискримінації, проявити милосердя. Нові результати тестів показали вже кращі результати у карооких і гірші — у блакитнооких. А як щодо уроку милосердя? Чи зрозуміли новопіднесені кароокі біль загнаних, менш успішних, тих, хто опинився у становищі підлеглого, в якому вони були ще день тому?

Жодного розуміння не було! Кароокі віддавали сповна, що отримали. Вони домінували, принижували, ображали колишніх блакитнооких кривдників[104]. Схожим чином історія показує безліч ситуацій, коли більшість тих, хто втік від релігійних переслідувань, потрапляючи в приязне і безпечне середовище, починають виявляти нетолерантність до представників інших релігій.

Повертаючись до кароокого Карло

Далі дуже поверховий огляд питань, дотичних до значної трансформації мого колеги, коли йому дали владну позицію голови комісії з умовно-дострокового звільнення. Спочатку він справді чудово імпровізував, це було як соло Чарлі Паркера[105]. Він на ходу придумував деталі злочинів і минулого в’язнів — просто на рівному місці. Він робив це без сумнівів чи коливань, із завзятою впевненістю. Проте з часом, схоже, він дедалі сильніше і переконливіше захоплювався своєю новою владною позицією. Він був головою комісії з умовно-дострокового звільнення Стенфордської окружної в’язниці, влади якого боялися арештанти і до слів якого прислухалися колеги. Щойно він отримав привілейовану посаду з можливістю поглянути на світ очима всевладного голови комісії, забулися роки страждань, пережитих цим колишнім упослідженим в’язнем. Виголошена колегам наприкінці слухань промова Карло відкрила душевні муки та відразу, які вселила в нього ця разюча трансформація характеру. Він став гнобителем. Пізніше того самого дня після вечері Прескотт зізнався: йому було огидно через свої слова і повне злиття з роллю.

Цікаво, чи змусить це його проявити позитивні наслідки такої саморефлексії на наступному слуханні комісії у четвер. Чи проявить він більше уваги й милосердя до нової групи в’язнів, що проситимуть про дострокове звільнення? Чи все ж роль змінить людину?

ЧЕТВЕРГОВЕ СЛУХАННЯ КОМІСІЇ З ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ

Наступного дня ще четверо в’язнів постали перед повторним засіданням комісії. Усі члени, окрім Карло, були новачками. Крейґа Гейні, що поїхав у Філадельфію через невідкладні сімейні справи, замінила соціальна психологиня Кристина Маслач. Вона тихенько спостерігала за процедурою майже без явних втручань — принаймні цього разу. Секретарка і два аспіранти становили решту комісії з п’яти членів. Крім того, через наполегливі прохання охоронців додатково розглядатимуться різноманітні дисциплінарні заходи щодо серйозних порушників порядку. Курт Бенкс залишається приставом. Начальник Дейвид Джаффе також присутній, щоб наглядати і коментувати у разі потреби. Я знову спостерігаю крізь тоноване вікно і записую засідання для подальшого аналізу за допомогою магнітофону Атрех. Ще одне нововведення: на відміну від учорашнього дня, ми не садимо в’язнів за один стіл з комісією, а примощуємо їх на окремому високому стільці, мовби на п’єдесталі, — так за ними зручніше спостерігати, як під час допитів у слідчих.

ГОЛОДУВАННЯ НЕ СПРАЦЮВАЛО

Перший у списку — нещодавно прибулий ув’язнений 416, який досі голодує. Курт Бенкс зачитує дисциплінарні звинувачення, подані декількома охоронцями. Арнетт особливо розлючений на 416-го. Він й інші охоронці не впевнені, що з ним робити: «Так недовго тут, а вже абсолютно непіддатливий, порушує наш порядок і режим».

В’язень одразу погоджується і не оскаржуватиме звинувачення. Наполягає, що почне їсти те, що подають у в’язниці, лише після призначення юридичного представника. Прескотт прискіпується до його ультиматуму щодо «юридичної допомоги», вимагає роз’яснення.

Ув’язнений 416 відповідає якось дивно: «Я у в’язниці з сумнівною практичною метою, бо підписав угоду, підписувати яку не маю юридичного права через свій вік». Іншими словами, ми або повинні викликати адвоката, який візьметься за його справу і виклопоче звільнення, або ув’язнений й далі голодуватиме, доки не захворіє. І тоді, він пояснює, адміністрація в’язниці змушена буде звільнити його.

Цей кістлявий молодик поводиться перед комісією так само, як і перед охоронцями: вважає себе розумним, незалежним і вольовим. Проте його обґрунтування незаконності ув’язнення — ніби він не досягнув потрібного для підписання угоди віку, даючи інформовану згоду на участь у дослідженні, — з погляду права і обставин, видається дивним для особи, що діяла, керуючись ідеологічними принципами. Попри змарнілий і скуйовджений вигляд, щось у поведінці 416-го не викликає симпатії у співрозмовників — чи то охоронців, чи то інших ув’язнених або членів комісії. Він більше схожий на вуличного безхатька, який викликає у перехожих радше відчуття провини, ніж співчуття.

Коли Прескотт запитує в’язня 416, за що його посадили, той відповідає: «Звинувачення немає, мені його не висунули. Поліція Пало-Альто мене не заарештовувала».

Прескотт розлючено запитує, чи не помилково часом його ув’язнили. «Я був у списку запасних, я...» — Прескотт тепер просто закипає від люті й збентеження. Я усвідомлюю, що не поінформував його про те, як номер 416 відрізняється від інших, що він — нещодавно прибулий «запасний гравець».

«Ти що, на філософа вчишся? — Карло повільно закурює і, певно, задумує нову лінію натиску. — Ти тут філософію розводиш, як тільки з’явився».

Коли один із секретарів сьогоднішньої комісії пропонує спортивні тренування як вид дисциплінарних заходів, а 416-й скаржиться, що його й так змушують занадто багато тренуватися, Прескотт коротко кидає: «Він виглядає сильним, думаю, тренування — ідеальний варіант». Він оглядається на Курта і Джаффе, щоб вони записали це до плану дій.

Нарешті, коли поставили підступне запитання — чи відмовився б він добровільно від зароблених грошей, якби йому надали дострокове звільнення, — 416-й одразу зухвало відповідає: «Так, звісно. Адже я відчуваю, що ця оплата не варта проведеного тут часу».

Для Карло цього вже досить: «Заберіть його». 416-й робить точнісінько те, що автоматично робили до нього й інші: без додаткового наказу він піднімається, простягнувши руки для наручників. Мішок на голову — і його супроводжують до виходу.

Цікаво, що він не вимагає, щоб комісія негайно припинила виконання ним, вимушеним добровольцем, ролі. Він не хоче ніяких грошей — то чому ж просто не скаже: «Я залишаю експеримент. Ви повинні віддати мої одяг і речі, я йду!».

Ім’я в’язня — Клей, але з ним не так просто що-небудь поклеїти. Він непохитно впевнений у власних принципах і наполегливий в обраних стратегіях. Утім він надто вжився в роль в’язня, і тепер, поки його виводять з кімнати слухання справи, не може поглянути на ситуацію збоку і зрозуміти, що ключі від волі у нього тут і зараз — треба лише заявити комісії з умовно-дострокового звільнення, що хоче негайно залишити територію в’язниці, доки він фізично перебуває ще поза нею. Проте тепер ця в’язниця — у нього в голові.

ЗАЛЕЖНІСТЬ - СЛАБКЕ МІСЦЕ

Ув’язнений Пол (5704), наступний у черзі, одразу скаржиться на відсутність обіцяного за хорошу поведінку пайка цигарок. Серед його дисциплінарних зауважень від охоронців: «Постійно проявляє непокору і хамить, бувають напади люті та похмурого настрою, постійно намагається схилити інших в’язнів до непокори й відмовляє їх від співпраці з охоронцями».

Прескотт ставить під питання його так звану хорошу поведінку, яка ніколи не принесе йому жодної цигарки. В’язень відповідає ледь чутно — так тихо, що члени комісії змушені попросити його говорити голосніше. Коли йому кажуть, що він поводиться погано, навіть якщо знає, що за це покарають інших, він знову тихо щось бурмотить, втупившись у центр стола.

«Ми обговорювали, що... ну, якщо щось трапиться, ми просто доводитимемо це до кінця... якби хтось інший щось зробив, то я отримав би покарання за них». Член комісії перебиває: «Ти зазнавав покарання через якогось іншого в’язня?». Пол (5704) ствердно відповідає, що страждав за приятелів.

Прескотт голосно і знущально заявляє: «То ти мученик, да?».

«Ну, я думаю, що ми всі...» — знову ледь чутно.

«Що можеш сказати на свою користь?» — із притиском запитує Прескотт. Номер 5704 відповідає, але знову нерозбірливо.

Пригадаймо, що 5704-й, найвищий серед в’язнів, відкрито кидав виклик багатьом охоронцям, і брав участь у багатьох спробах втечі, розповсюдженні чуток і барикадуванні. Це саме він з гордістю писав своїй дівчині, що його обрали головою комісії з розгляду скарг арештантів Стенфордської окружної в’язниці. Ба більше, це саме 5704-й зголосився на цей експеримент на брехливих підставах. Він записався з наміром стати шпигуном, аби викрити це дослідження у статтях, які планував написати для деяких альтернативних і ліберальних «андеґраундних» газет — і все це через припущення, що цей експеримент ніщо інше, як підтримуваний владними структурами проект, щоб навчитися розбиратися з політичними дисидентами. І куди поділася його колишня хоробрість? І чому він раптом почав незв’язно висловлюватися?

Перед нами у цій кімнаті сидить пригнічений і засмучений молодий чоловік. В’язень 5704 дивиться лише під ноги, киваючи у відповідь на запитання комісії і не встановлюючи прямого зорового контакту.

«Так, я відмовився би від зароблених грошей, щоб отримати дострокове звільнення зараз, сер», — відповідає він настільки голосно, наскільки вдається зібрати сил. (За підрахунком поки що погодилися п’ять із шести в’язнів.)

Я дивуюся: як такий енергійний, пристрасний революційний дух, що так захоплював у цьому молодикові, міг повністю зникнути за такий короткий проміжок?

До слова, ми потім дізналися, що саме Пол (5704) так вжився у роль в’язня, що як перший крок свого плану втечі викрутив панель розетки зі стіни своїми довгими і твердими нігтями гітариста. Далі він використав цю панель, щоб зняти дверну ручку у своїй «камері». А ще використовував свої сильні нігті, щоб позначати відлік днів ув’язнення на стіні. Поки що там були зарубки поруч із позначками Пн / Вт / Ср / Чт.

ЗАГАДКОВИЙ І СИЛЬНИЙ В'ЯЗЕНЬ

Наступну заяву на дострокове звільнення подає ув’язнений Джеррі (5486). Він загадковіший, ніж будь-хто з попередніх. Він у піднесеному настрої, відчуваючи, що готовий спокійно впоратися з усім, що постане на шляху. Його фізична міць різко контрастує з худорлявістю в’язня 416 чи жилавістю Ґленна (3401). Звісно, складається враження, ніби він витримає всі два тижні без скарг. Проте у його висловлюваннях відчувається нещирість, і він не підтримав приятелів у біді. За декілька хвилин тут 5486-му вдається викликати таку саму відразу в Прескотта, як й іншим в’язням. Він прямо заявляє, що не бажає втратити зароблені кошти в обмін на дострокове звільнення.

Охоронці заявляють, що 5486-й не заслуговує на дострокове звільнення, бо «написання листів він перетворив на жарт і загалом не співпрацює з охоронцями». Коли його попросили пояснити свої дії, ув’язнений 5486 відповідає: «Я знав, що цей лист несправжній... він таким і не виглядав...».

Охоронець Арнетт, який до цього тихо спостерігав за процесом, не може не перервати: «Охоронці сказали тобі написати листа?». Номер 5486 ствердно відповідає, й Арнетт продовжує: «Хочеш сказати, що охоронці сказали тобі написати листа не від свого імені?».

Номер 5486 здає позиції: «Ну, може, я не так висловився...».

Та Арнетт не здається. Він зачитує свій звіт комісії: «Поведінка 5486-го поступово погіршувалася... Він став жартівником і блазнем».

«Тобі це все смішно?» — наполегливо запитує Карло.

«Усі [в кімнаті] усміхнулися. Я не усміхався, поки вони не почали», — захищається 5486-й.

Карло зловісно заявляє: «Усі, крім тебе, можуть усміхатися — вони ж удома ночуватимуть». Проте він все одно намагається не бути таким конфліктним, як учора, і ставить низку провокативних запитань: «Якби ти був на моєму місці, з наявними доказами, зі звітом працівників, що ти зробив би? Як вчинив би? Як діяв би? Що, думаєш, було би правильним для тебе?».

В’язень відповідає ухильно, не зачіпаючи прямо ці складні нюанси. Після ще декількох запитань від інших членів комісії роздратований Прескотт відпускає його: «Думаю, ми достатньо побачили, і ми знаємо, що робити. Не бачу сенсу витрачати час».

Ув’язнений дивується, що його так різко відпускають. Очевидно, він справив погане враження на тих, кого мав переконати підтримати його позицію — якщо вже не на цьому слуханні, то на наступному. Цього разу йому не вдалося діяти у своїх найкращих інтересах. Курт наказує одягнути йому наручники й мішок на голову і посадити на лавку в коридорі чекати закінчення розгляду наступної (і останньої) справи, а потім усіх відведуть у підвал, і в’язничне життя триватиме далі.

СЕРЖАНТ. ОПІР МАТЕРІАЛУ

Останній ув’язнений, який постає перед комісією, — це «Сержант», номер 2093, який, відповідно до типажу, сидить рівно на високому стільці: груди випнуті, голова відхилена назад, підборіддя підтягнуте — ідеальна військова постава, як я її уявляю. Він просить про дострокове звільнення, щоб отримати змогу використати свій час «продуктивніше», далі зазначає, що «виконував усі правила з першого дня». На відміну від своїх колег, 2093-й не хоче відмовлятися від оплати в обмін на дострокове звільнення.

«Якби я втратив зароблені гроші, це було б ще суттєвішим марнуванням часу, ніж уже є». Він додає, що така порівняно невисока платня майже не відшкодовує затрачений ним час.

Прескотт прискіпується до нього за те, що той не видається «щирим», що продумав усе наперед, що не є безпосереднім і що використовує слова, аби приховати свої справжні почуття. Сержант вибачається, що справив таке враження: він завжди говорить те, що має на увазі, і намагається чітко артикулювати те, що хоче донести. Це заспокоює Карло. Він запевняє, що комісія на чолі з ним самим розглядатиме його справу дуже серйозно, а потім хвалить за хорошу поведінку у в’язниці.

Перед закінченням розмови Карло запитує Сержанта, чому той не попросив дострокового звільнення, коли ця нагода надавалася всім в’язням першого разу. Той пояснює: «Я просив би дострокового звільнення першого разу, якби менше в’язнів подали заяву». Він відчував, що іншим арештантам важче дається в’язничне життя, ніж йому, і не хотів, щоб його заява стояла вище за інші. Карло м’яко докоряє йому за такий прояв блискучого благородства, яке, на його думку, є грубою спробою впливу на судження комісії. Сержантове здивування очевидно показує, що він і справді мав на увазі те, що говорив, і не намагався вразити комісію чи когось іще.

Це явно інтригує Карло, він наміряється дізнатися про особисте життя цього молодика. Прескотт розпитує про Сержантову родину, дівчину, яке кіно йому подобається, чи любить без поспіху з’їсти ріжок морозива — усі дрібні деталі, які разом складають унікальну ідентичність.

Сержант спокійно відповідає, що дівчини не має, рідко ходить до кінотеатру, любить морозиво, але останнім часом не міг дозволити собі його купувати. «Я лише скажу, що після того, як я відходив літню чверть у Стенфорд і ночував на задньому сидінні авто, мені трохи важко було спати тут першої ночі, бо в’язничне ліжко надто м’яке, і їв я тут краще, ніж останні два місяці, і мав більше часу відпочити, ніж останні два місяці. Дякую, сер».

Ого! Як сильно цей молодик руйнує наші очікування! Його гідність і кремезна статура контрастують зі згадкою про голодування й відсутність місця для ночівлі на період літньої школи. Усіх нас шокувало, що жахливі умови життя в нашій в’язниці можуть бути кращими, ніж у когось зі студентів.

Певною мірою 2093-й виглядає найнепохитнішим у поглядах і бездумно покірним порівняно з іншими в’язнями групи, але водночас він логічно мислить, розсудливий і морально цілісний. Мені спадає на думку, що єдина проблема цього молодика походить із зобов’язання дотримуватися абстрактних принципів, не знаючи, як продуктивно взаємоіснувати з людьми, як просити про підтримку — фінансову, особисту й емоційну. Сержант виглядає таким зв’язаним своєю визначеністю всередині і військовою поставою зовні, що ніхто насправді не може дістатися до його почуттів. Врешті-решт його, цілком можливо, чекає важче життя, ніж решту хлопців.

КАЯТТЯ НЕ ВИПРАВДОВУЄ СПОДІВАНЬ

Як тільки комісія почала готуватися до закриття цієї сесії слухань, Курт оголошує, що в’язень 5486, той легковажний, хоче виступити з додатковим проханням до комісії. Карло ствердно киває.

Номер 5486 скрушно каже, що не висловив усього, що хотів, бо не мав часу сповна обдумати все. Він відчув особисте падіння, перебуваючи у в’язниці, бо спочатку розраховував на суд, а тепер утратив свою віру в справедливість.

Арнетт, який сидить позаду в’язня, покликається на розмову сьогодні опівдні, коли номер 5486 заявив, що, напевно, його падіння сталося, бо він «зв’язався з поганою компанією».

Карло Прескотт й інші члени комісії явно збентежені таким вступом. Як ця заява допоможе його справі?

Прескотт відверто засмучений тим, що бачить. Він каже 5486-му, що навіть якби комісія писала рекомендації, то «я б особисто простежив, щоб тебе не звільняли до останнього дня. Нічого особистого, але ми тут для захисту суспільства. І думаю, що ти не можеш вийти назовні й конструктивно працювати, щоб стати частинкою суспільства. Коли ти вийшов з цієї кімнати, ти подумав, що розмовляв з нами, як з купою ідіотів, а насправді ж мав справу з копами або представниками влади. У тебе не дуже добре справи з представниками влади, чи не так? А як тобі із приятелями у в’язниці? Я маю на увазі, що ти вийшов і мав трішки часу подумати. І тепер тут намагаєшся переконати нас подивитися на тебе по-новому. Яка реальна соціальна свідомість у тебе? Що, на твою думку, ти винен суспільству? Я хочу почути від тебе щось щире». (Карло повернувся до схеми поведінки першого дня!)

В’язень сторопів від такого прямого натиску, він поривається додати: «У мене нова робота вчителя. Я відчуваю, що це вартісне заняття».

Прескотт не йме віри: «Це ще підозріліше. Я не думаю, що хотів би тебе бачити вчителем своїх дітей. Ось із цим твоїм ставленням, незрілістю гидотною, униканням відповідальності. Ти навіть не можеш витримати чотирьох днів в’язниці, не створюючи незручностей іншим. І тепер заявляєш, що хочеш учителювати, робити щось, що насправді є привілеєм. Це привілей спілкуватися з гідними людьми і мати що їм сказати. Тож мене ти не переконав. Я щойно прочитав твою справу вперше, і ти не показав мені нічого вартого уваги. Охорона, виведіть його».

Закованому і з мішком на голові, ескортованому назад до підвалу-в’язниці, номеру 5486 доведеться зіграти краще на наступному слуханні з дострокового звільнення — якщо йому, звичайно, дадуть таку можливість.

КОЛИ ДОСТРОКОВО ЗВІЛЬНЕНИЙ В'ЯЗЕНЬ СТАЄ ГОЛОВОЮ КОМІСІЇ З УМОВНО - ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ

Перш ніж повернутися до подій унизу, у Дворі за час нашої відсутності, коли ми перебували на засіданні комісії з дострокового звільнення, корисно зазначити, як вплинула ця рольова гра на нашого суворого голову «уповноважених дисциплінарних слухань». Місяць по тому Карло Прескотт поділився делікатними власними висновками про вплив цього досвіду на нього:

Щоразу, коли я працював в експерименті, я залишав засідання з депресією — настільки реалістичним був для мене цей досвід. Експеримент перестав бути експериментом, коли люди почали сприймати різні речі, що траплялися під час дослідження, близько до серця. Я зауважив, що у в’язниці, наприклад, люди, які вважали себе охоронцями, мусили поводитися певним чином. Вони мусили справляти певне враження і виявляти певне ставлення. В’язні зі свого боку інакше показували своє ставлення і розігрували певне враження — так сталося і тут.

Я не можу повірити в те, що експеримент дав мені змогу, граючи роль члена комісії чи голови комісії — уповноваженої дисциплінарної Ради, — сказати одному з в’язнів, хай у відповідь на його зухвалість і викличність: “Як це так, адже азійці рідко потрапляють до тюрми, рідко опиняються в такій ситуації? Що ж ти зробив?”

Це та конкретна мить у дослідженні, коли весь розклад змінився. Він почав реагувати на мене як на людину, він почав розмовляти зі мною про свої почуття. Один хлопець так втягнувся у це, що повернувся до кімнати, наче вважав, що другий захід до кімнати на “уповноважені дисциплінарні слухання” може вплинути на швидше дострокове звільнення».

Карло і далі розкривається:

Тож як колишній в’язень мушу визнати: щоразу, як я сюди приходив, суперечки, підозри, протистояння учасників у своїх ролях... змушували мене відчути порожнечу, яка наступає після позбавлення волі. Саме це навіяло мені депресію, начебто я повернувся в атмосферу справжньої в’язниці. Уесь цей процес був зовсім не удаваним, усе, як у житті.

[В’язні] як звичайні люди реагували на ситуації, хоч і зімпровізовані, але вкладені в їхній досвід у той конкретний момент. Я це уявляю як певне перетворення, що відбувається в голові в’язня. Зрештою, він повністю усвідомлює, що речі, які трапляються у зовнішньому світі, — зведення мостів, народження дітей — не мають абсолютно жодного стосунку до нього. Уперше він повністю відірваний від решти суспільства — від людства, за великим рахунком.

Його співкамерники, зі своїм сум’яттям, смородом і гіркотою, стають його друзями, й у всіх інших ситуаціях (за винятком короткого періоду після нерегулярних відвідин або в таких випадках, як похід на слухання комісії з умовно-дострокового звільнення) він навіть не може ототожнити себе зі своїм минулим, не має на те приводу. Є лише та мить і вона мінлива.

...Я ані здивувався, ані отримав задоволення від того, що зміцнилася моя віра в те, що «людина стає роллю, яку грає»: охоронці стали символами влади, їм не можна перечити, бо немає правил і обов’язків, яким вони підкоряються. Це трапляється з тюремними охоронцями, і це трапляється зі студентами, що грають ролі охоронців в’язниць. З іншого боку, ув’язнений, який має сам оцінити ситуацію за тим, наскільки є відчайдушним, наскільки ефективно тримається відстороненим від свого досвіду, щодня постає віч-на-віч перед своєю безпорадністю. Він має брати до уваги, що попри його ненависть і вправність у відстороненості від реальності, він мусить піддаватися правилам і розпорядкові в’язниці, хай яким героїчним і сміливим не бачить себе в ту чи ту мить[106].

Думаю, доцільно буде закінчити міркування таким самим проникливим уривком з листів політв’язня Джорджа Джексона, написаних незадовго до заяв Карло. Нагадую, що його адвокат пропонував мені стати експертом захисту під час слухання справи Братів з тюрми Соледад, однак Джексона вбили наступного дня після закінчення нашого дослідження, перш ніж я встиг узятися за цю справу.

Справді дивно, як людина завжди знайде, з чого тут посміятися.

Усіх замкнено 24 години на добу. Вони не мають минулого, майбутнього, жодної іншої мети, крім наступного споживання їжі. Вони налякані, збентежені й спантеличені світом, який створили не вони самі, який не здатні змінити, а можуть лише видавати ці голосні звуки, які заглушать те, що каже їхня свідомість. Вони сміються, щоб запевнити себе в тому, що не налякані, наче забобонна людина, яка насвистуватиме чи наспівуватиме радісну мелодію, коли проходить повз кладовище[107].