ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 13

Дослідження суспільної динаміки: деіндивідуалізація, дегуманізація і зло бездіяльності

У нашій історії він убачав самі змови, заколоти, убивства, страти, революції та заслання, що є найгіршими наслідками зажерливості, розбрату, лицемірства, зрадництва, жорстокості, люті, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості... я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем'я гидкої черви, найшкідливішої з усієї, яка лишень будь-коли плазувала по землі.

Джонатан Свіфт, «Мандри Гулівера»[315]

Либонь Свіфтова повна осуду оцінка нашого людського роду — роду єгу — трохи перебільшена, але ви лише подумайте, що цю критику було написано за кілька століть до геноцидів по всьому сучасному світі, задовго до Голокосту. Його погляди відображають основний мотив західної літератури: великого падіння людства з початкового стану досконалості, яке почалося із непослуху Адама перед Богом, коли він піддався спокусі Сатани.

Соціолог і філософ Жан-Жак Руссо розвинув тему згубного впливу суспільних сил. Він змальовує людину як «благородного первісного дикуна», чиї чесноти змарніли внаслідок контакту із зіпсованим суспільством. Протилежний погляд трактує людей не як невинних жертв всесильного і згубного суспільства, а вважає їх злими від народження — генетично поганим насінням. Наш вид керується розпусними потребами, надмірним апетитом і ворожими імпульсами, доки освіта, релігія і родина не перетворять його представників на раціональних, розумних і співчутливих осіб або доки держава своєю владою не нав’яже їм дисципліну.

Який погляд підтримуєте ви у цій дискусії, що триває багато століть? Ми народжуємося добрими, і нас псує зле суспільство, чи ми народжуємося лихими — і добре суспільство нас виправляє? Перш ніж віддати голос, розважте альтернативну точку зору. Можливо, кожен з нас може стати святим або грішником, альтруїстом або егоїстом, лагідним або жорстоким, покірним або бунтівником, злочинцем або жертвою, в’язнем або охоронцем. Можливо, соціальні обставини, у яких ми опиняємося, вирішують, які саме з багатьох психічних рис і можливостей нам розвивати. Досліджено, що стовбурові клітини ембріона можуть перетворитися майже у будь-які види клітин і тканин, а звичайні клітини шкіри можна перетворити у стовбурові. Ідея розширити ці біологічні дані й те, що нам відомо про еластичність людського мозку, до концепції «еластичності» людської природи видається заманливою[316].

Якими ми є, визначають ширші системи, що керують нашим життям — заможність і бідність, географія і клімат, історична епоха, культурні, політичні й релігійні впливи, а також ситуації, в яких ми опиняємося щодня. Ці сили зі свого боку взаємодіють із нашими базовими особистісними і біологічними чинниками. Раніше я стверджував, що можливість відхилень притаманна багатогранному людському розуму. Імпульс до зла й імпульс до добра разом утворюють найфундаментальніший дуалізм нашої природи. Така концепція пропонує складніший і повніший образ причин людських учинків.

Раніше ми дослідили вплив групового конформізму і підпорядкування носієві влади, що може опанувати і знищити ініціативність особи. Настав час розглянути важливі результати досліджень, пов’язаних з деіндивідуалізацією, дегуманізацією й апатією свідка або «злом бездіяльності». Ця інформація доповнить засади розуміння того, як пересічну добру людину, можливо, навіть вас, любі читачі, можна спонукати до заподіяння зла іншим, і навіть до таких поганих вчинків, що це не вкладається в будь-які межі порядності чи моралі.

ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ: ЗНЕОСОБЛЕННЯ І ДЕСТРУКТИВНІСТЬ

Роман Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» порушує питання, як проста зміна зовнішнього вигляду особи може викликати значні зміни в її поведінці. Добрі британські хлопці, церковні хористи, перетворюються на кровожерних маленьких чудовиськ, просто розфарбувавши свої обличчя. Коли на їхньому безлюдному острові починає бракувати харчів, група хлопців на чолі з Джеком Меррід’ю намагається вбити свиню, але вони не можуть завершити розпочате, тому що вбивство заборонено їхньою християнською мораллю. Тож Джек вирішує намалювати на обличчі маску. Коли він бачить своє нове відображення у воді, з ним відбувається моторошна зміна:

Вражено дивився він, уже не на себе, а на страшного незнайомця. Вихлюпнув воду, схопився на ноги, збуджено зареготав. Не у воді, а над його міцним тілом була маска, що привертала погляд і відштовхувала. Джек затанцював, його сміх переріс у кровожерне гарчання. Він пострибав до Вілла, і маска стала ніби чимось від нього незалежним, за нею Джек ховався, звільнившись від сорому та людської самосвідомості. Щойно інші хлопці з ватаги Джека також замаскувалися, розмалювавши свої обличчя, то з легкістю змогли виконати слова пісні «Бий свиню! Горла — ріж! Кров — пусти!»[317]. Коли цей раніше невідомий їм вчинок убивства живого створіння здійснено, вони починають смакувати приємність від убивання як тварин, так і людей, яких вони вважали ворогами, особливо інтелігентного хлопця на прізвисько «Роха». Сильний встановлює закон, і, коли на Ральфа, лідера добрих хлопців, оголошується полювання, настає справжнє пекло.

Чи є психологічно правильним припущення, що зміна зовнішнього вигляду особи може кардинально змінити її поведінку? Намагаючись відповісти на це запитання, я провів низку досліджень, які сприяли розвитку нової сфери зацікавлення психології — деіндивідуалізації й антисоціальної поведінки[318].

ПРИГОЛОМШЛИВА ПОВЕДІНКА ЗНЕОСОБЛЕНИХ ЖІНОК

Основна процедура першого експерименту використовувала правдоподібну «легенду» і створювала у досліджуваних студенток коледжу враження, ніби вони наносять болісні удари струмом іншим жінкам. Вони мали багато можливостей бити струмом кожну із двох жінок, яких бачили і чули через одностороннє дзеркало. Половину обраних студенток-добровольців у випадковий спосіб закріплювали за групою, де панували умови знеособлення (деіндивідуалізація), другу половину — за групою, де їхню індивідуальність було збережено (індивідуалізація). Кожна із десяти груп піддослідних в умовах деіндивідуалізації складалася із чотирьох студенток, їхній зовнішній вигляд було приховано під капюшоном і завеликим лабораторним халатом, імена замінено цифрами: від одиниці до четвірки. Експериментатор ставився до них як до знеособленої групи, а не як до окремих осіб. Процедури було введено нібито для маскування їхньої невербальної поведінки, щоб інші не могли бачити їхні реакції. Студенткам із контрольної групи дали жетони з іменами, що давало їм змогу почуватися унікальними, але всі інші умови залишалися ідентичними. Піддослідні з обох груп — деіндивідуалізованої й контрольної — діяли у групах по чотири особи. За умовами експерименту вони завдавали поспіль двом «жертвам» ударів струмом у 20 випробуваннях.

За легендою, ці жінки брали участь у дослідженні креативності під дією стресу. Завданням студенток-добровольців було створювати їм стресові умови за допомогою болісних ударів струмом, доки я як експериментатор проводив тестування креативності в сусідній кімнаті, за одностороннім дзеркалом.

На відміну від парадигми Мілґрема, не було безпосереднього примусу до агресивних дій з боку носія влади, тому що я не вступав із ними в контакт упродовж усіх підходів із застосуванням ударів струмом. Студентки могли бачити мене через вікно спостереження, як і кожну з двох жінок, які нібито виконували завдання на креативність. До того ж, не існувало тиску групового конформізму, бо вони не контактували між собою і перебували в сусідніх, відокремлених кабінах. Зрештою, не було навіть спонукання виконувати завдання з огляду на процедуру експерименту. Якщо хтось із чотирьох учасниць групи ударяв струмом, то «жертва» показувала, ніби відчуває біль — достатній рівень стресу для впливу на її креативність. Тож незавдавання удару не було ані послухом, ані незгодою. Хтось з учасниць міг просто пасивно спостерігати за тим, як інші вдаряють «жертву» струмом, а не бити струмом.

Насамперед цікавила тривалість дії — як довго кожна учасниця продовжуватиме натискати вмикач струму після появи сигналу готовності. Тобто вони приймали рішення не про те, чи натискати кнопку, а про те, чи забрати палець із вимикача швидко, чи продовжувати натискати і завдати «жертві» довшого удару. Звісно, вони могли би й відмовитися виконувати інструкцію і жодного разу не натиснути вмикач (жодна із них цього не зробила).

У записаних на касеті інтерв’ю одну з жінок було представлено дуже приємною, іншу — справжньою «мегерою». Так зробили з метою формування в уяві піддослідних різного ставлення до них. Насправді це були працівниці експериментатора, навчені поводитися так, ніби їх боляче б’є струмом. Коли «електрошокова лампочка» вмикалася, вони грали переконливу виставу для студенток.

Щоб переконати, що це дійсно боляче, перед початком дослідження кожній зі студенток дали спробувати удар на собі (75V), хоча в перебігу експерименту електричний струм не застосовували. У кожному із 20 випробувань одна жінка мала визначити, чи вдарятиме і як довго вдарятиме струмом іншу жінку, яка нібито страждала від їхніх дій. Потім друга «жертва» змінювала першу, і починалися наступні 20 випробувань. Позаяк кожна з чотирьох учасниць піддослідної й контрольної групи перебувала у відокремленій кабіні, її «приятельки» не могли безпосередньо впливати на її поведінку. Проте вони мали відчуття перебування в групі, бо перед тим разом слухали записи розмов із «жертвами». Важливо зазначити, що, окрім маніпуляцій зі змінною знеособлення, усі інші елементи дослідження залишалися ідентичними.

Результати були однозначними: жінки в умовах деіндивідуалізації били струмом «піддослідних» удвічі частіше за тих, хто належав до контрольної групи. Ба більше, вони завдавали однакову кількість ударів обом «жертвам», представленим як «приємна» і «неприємна». Коли вони тримали палець на вимикачі, їхні попередні думки про «піддослідних» не мали значення. Також вони послідовно збільшували тривалість удару струмом для обох жінок упродовж 20 тестових завдань, затримуючи палець на вимикачі щораз довше, доки їхні жертви крутилися і стогнали від болю. Жінки у контрольній групі, навпаки, розрізняли жінок як «приємну» і «неприємну», і з плином часу завдавали «приємній» менше болісних ударів, ніж «неприємній».

Ігнорування знеособленими учасницями попереднього відчуття симпатії чи антипатії до двох «піддослідних» тієї миті, коли їм випадав шанс завдати болю, свідчить про драматичну зміну їхнього мислення у стані деіндивідуалізації. Подовження тривалості ударів з болісними наслідками, мабуть, свідчить про щораз інтенсивніше емоційне збудження. Спричинена збудженням поведінка стає емоційним підкріпленням, і кожна дія стимулює сильнішу, менш контрольовану реакцію. Із попереднього суб’єктивного досвіду, вона виникає не із садистичних мотивів чи бажання скривдити інших, а ймовірніше з наявного тієї миті збудливого відчуття власного домінування і контролю над іншими.

Цю засадничу парадигму повторили зі схожими результатами в багатьох лабораторних і польових дослідженнях — з використанням знеособлених масок, створенням білого шуму чи киданням у жертв пінопластових кульок. Учасниками експериментів ставали студенти, школярі й навіть бельгійські військовослужбовці. Схоже подовження електричних ударів було зауважено в дослідженні, де, завдаючи ударів струмом, учителі навчали своїх учнів-жертв — у процесі вони також щораз збільшували тривалість ударів[319].

Стенфордський в’язничний експеримент, як ви пригадуєте, також було побудовано на деіндивідуалізації — сонцезахисні дзеркальні окуляри й військова форма в охоронців. Із цих усіх досліджень випливає один важливий висновок: усі чинники чи ситуації, завдяки яким люди почуваються знеособленими, коли ніхто не знає або не хоче знати, ким вони є, зменшують відчуття особистої відповідальності, і тим самим формується потенціал до поганих вчинків. Це робиться особливо помітним у поєднанні зі ще одним чинником — коли ситуація чи якась інституція надає людям дозвіл на антисуспільні чи агресивні дії стосовно інших осіб, як в описаних тут дослідженнях, то люди готові братися за зброю. Натомість, якщо ситуація, завдяки знеособленню, провадить тільки до зменшення зосередженості на собі й заохочує просоціальну поведінку, люди готові любити одне одного (на вечірках знеособлене сприйняття один одного часто сприяє спілкуванню). Тож з психологічного погляду спостереження Вільяма Ґолдінґа щодо знеособлення й агресії є правильним, хоча вони пов’язані у дещо складніший і цікавіший спосіб, аніж він зобразив.

«Певно, мій одяг думку цю мені навіяв»

Вільям Шекспір, «Зимова казка»[320]

Знеособленням можна наділяти інших не лише за допомогою масок, а й через трактування людей в окремій ситуації. Коли люди ставляться до вас не як до унікальної особистості, а лише як до когось «іншого» або як до гвинтика системи, коли вас ігнорують, також з’являється відчуття знеособлення. Відсутність особистої упізнаваності також стимулює антисоціальну поведінку. Коли дослідник ставився до одних студентів-добровольців людяно, а до інших як до «піддослідних морських свинок», вгадайте, хто його обікрав, коли той вийшов з кімнати? Після дослідження студенти залишалися на якийсь час на самоті в кабінеті професора, де стояла повна ваза монет і ручок. Ті, до яких ставилися знеособлено, набагато частіше щось цупили з неї, ніж ті, до кого ставилися людяно[321]. Доброзичливість може бути чимось більшим, ніж просто нагородою.

АГРЕСИВНІСТЬ УЧНІВ ПІД ЧАС ХЕЛЛОВІНУ

Що відбувається, коли діти йдуть на незвичайну хелловінську вечірку, де вдягають костюми і отримують дозвіл від вчителів на агресивні ігри, за які отримують призи? Чи знеособлення, разом із заохоченням до агресії, провадитимуть дітей до агресивнішої поведінки?

Учні початкової школи відвідали спеціальну експериментальну хелловінську вечірку, організовану вчителями під наглядом соціального психолога Скотта Фрейзера[322]. На ній їм пропонували багато ігор, і в кожній діти могли виграти жетони. Наприкінці вечірки ці жетони можна було обміняти на подарунки. Що більше жетонів виграєш, то кращий подарунок можеш отримати, тож мотивація виграти якнайбільше жетонів була високою.

Половина ігор були неагресивними, інша частина передбачала поєдинки між двома дітьми. Для прикладу, в неагресивній грі для виграшу потрібно було швидко запхати м’ячик до трубки. У потенційно агресивній змагалися двоє учнів, хто швидше витягне м’ячика із трубки. При цьому зазвичай зауважували, як суперники штурхали одне одного. Агресія не була надмірною, але виступала на початкових етапах фізичного протистояння дітей.

План експерименту передбачав тільки одну групу, де поведінка кожної дитини була і досліджуваною, і контрольною. Така процедура відома як А-В-А — попереднє вимірювання/впровадження змінної/повторне вимірювання. Діти спершу гралися без костюмів (А), потім у костюмах (В), потім знову без костюмів (А). Спершу вчителі повідомили, що костюми ще не привезли, і діти почали бавитися, не чекаючи доставки. Коли ж їх доправили, діти перевдягалися в різних кімнатах і завдяки цьому ставали знеособленими. По тому вони змагалися в тих самих іграх, але вже в костюмах. У третій фазі діти знімали костюми (нібито аби передати їх дітям на іншій вечірці), і далі бавилися. Кожна частина тривала приблизно годину.

Результати показують приголомшливу силу знеособлення. Щойно діти вдягли костюми, агресивність серед них істотно зросла. Загальна тривалість агресивних ігор, порівняно з неагресивними, подвоїлася (з 42% в А до 86% у В). Також цікавий ще один результат: агресія не оплачується. Що більше часу дитина витратила на такі забави, то менше жетонів вона зібрала впродовж цього етапу вечірки. Участь в агресивній забаві забирає більше часу, ніж у неагресивній, і лише один гравець виграє. Зрештою ті діти, які грали в агресивні ігри, отримали загалом менше нагород. Проте це не мало значення для переодягнених і знеособлених дітей. На другому, переодягненому і найагресивнішому, етапі було здобуто найменше жетонів: у середньому тільки 31 жетон, порівняно з 56 жетонами у першій фазі.

Третій важливий результат — високий рівень агресивності не переносився із фази В до останнього A-етапу, показники якого збігалися з результатами на першій стадії експерименту. Відсоток агресивної поведінки зменшився до 46%, а кількість здобутих жетонів зросла до 79 на одну дитину. Отже, ми можемо дійти висновку, що спричинена знеособленням зміна поведінки не викликала диспозиційних внутрішніх змін чи схильностей, а лише стала відповіддю на зовнішні чинники. Змініть ситуацію — і поведінка одразу попрямує за нею. Використання процедури А-В-А також зробило очевидним, що знеособлення було істотним для різкої зміни поведінки в кожному часовому інтервалі. Знеособлення сприяло агресії, навіть коли її наслідки не допомагали дістати нагороду — збільшити кількість жетонів для отримання кращого подарунку. Агресивність стала нагородою самій собі. Віддалені цілі програли миттєвому задоволенню (ми побачимо схожий феномен, розбираючи деякі зловживання в Абу-Ґрейб).

У схожому польовому дослідженні виявлено, що діти, які під час Хелловіну в саморобних костюмах відвідують сусідів із пропозицією «ласощі чи капості», більше схильні красти дрібниці у знеособленому вигляді, аніж коли їх можна упізнати. Друзі дослідника розмістили на вулиці вази з цукерками або монетами і підписали їх «візьми одну». Крадіжкою вважалося недотримання обмеження. Деякі діти приходили самі, інші з друзями. Господар або навмисно не цікавився іменами прихованих під масками дітей (знеособлення), або вітався і просив сказати, хто ховається за ними (упізнаваність)[323].

У такому природному середовищі досліджено поведінку понад семисот дітей. Найбільше порушень виявлено в знеособлених групах (57%), далі йшли знеособлені одинаки й упізнавані групи (по 21%), найменше серед упізнаваних дітей, які ходили самі (8%). Вочевидь, що навіть для останніх спокуса легких грошей і солодощів була надто сильною. Проте додавання лише одного чинника — знеособлення, перетворило поодиноку спокусу на надмірну жагу більшості дітей привласнити чуже добро.

МУДРІСТЬ КУЛЬТУРИ: ЯК ЗМУСИТИ ВОЇНІВ УБИВАТИ НА ВІЙНІ, АЛЕ НЕ ВДОМА

Залишмо лабораторію й забави на дитячих вечірках і повернімося до реального світу, де питання знеособлення і насильства може набувати ваги життя і смерті. З особливою уважністю ми поставимося до відмінностей між тими спільнотами, де молодих солдатів відправляють на війну без зміни їхного зовнішнього вигляду, й іншими спільнотами, яким притаманні ритуали змінювання зовнішності унаслідок розмальовування обличчя й тіла або маскування воїнів (як у «Володарі мух»). Чи зміна зовнішнього вигляду істотно впливає на ставлення до ворогів?

Антрополог Р.Дж. Уотсон[324] зацікавився цим питанням після прочитання моєї статті про деіндивідуалізацію. Він використав дані з Ареальної картотеки людських взаємин, де зберігаються звіти про різні культури світу, надані антропологами, місіонерами, психологами та ін. Уотсон зіставив відомості про спільноти, де воїни змінювали або не змінювали зовнішній вигляд, перш ніж йти на війну, із обсягами вбивств, катувань чи каліцтв їхніх жертв — безсумнівно, жахливі й єдині в своєму роді залежні змінні.

Результати однозначно підтверджують гіпотезу — знеособлення сприяє деструктивній поведінці, якщо надається дозвіл на заборонені в мирному житті прояви агресії. Війна сприяє узаконенню дозволу вбивати чи ранити противників. Уотсон дізнався, що серед 23 спільнот із доступними даними щодо двох змінних воїни змінювали зовнішній вигляд лише у п’ятнадцяти. Ці спільноти були найдеструктивнішими — аж 80% (12 з 15) із них дуже жорстоко поводилися з ворогами. На відміну від них, у семи із восьми суспільств, де воїни не змінювали зовнішній вигляд перед битвою, не було зафіксовано такої агресивної поведінки. Іншими словами, у 90% випадків, коли воїни жорстоко вбивали, катували чи калічили жертв, вони попередньо змінювали свій зовнішній вигляд і неособлювалися.

Мудрість культури навчає: головним чинником, під дією якого зазвичай неагресивні молоді люді перетворюються на воїнів, готових убивати за наказом, є зміна їхнього зовнішнього вигляду. Здебільшого війна — це коли старші чоловіки переконують молодих кривдити і вбивати інших молодих людей. Робити це простіше молодикам, коли вони спершу змінять свій зовнішній вигляд, вдягнувши військову форму чи маску або розмалювавши обличчя. Отримавши в такий спосіб знеособлення, вони позбуваються звичного внутрішнього співчуття і бажання непокоїтися про інших. Після виграної війни культура наказує воїнам повернутися до свого мирного статусу. Ця зворотна зміна супроводжується зняттям уніформи, масок, змиванням фарб і поверненням до своєї колишньої особистості й мирної поведінки. У певному розумінні вони брали участь у моторошному соціальному ритуалі, де несвідомо використовується парадигма А-В-А, яку застосував Фрейзер у хелловінському експерименті. Коли упізнавані — мирні, потім знеособлені — убивають, а коли знову стають упізнаваними — знову мирні.

Певні середовища викликають відчуття тимчасового знеособлення у тих, хто в них живе чи діє, навіть без зміни зовнішності. Щоб продемонструвати, як навколишні умови знеособлюють і сприяють міському вандалізмові, моя дослідницька команда провела просте польове дослідження. Я згадував про нього у першому розділі. Ми залишили дві машини: одну в Бронксі, біля кампусу Нью-Йоркського університету, другу — біля Стенфордського університету в Пало-Альто. Ми фільмували і фотографували акти вандалізму щодо цих машин, вигляд яких виразно вказував на їхню покинутість (зняті номери, піднятий капот). У знеособленому середовищі Бронксу за 48 годин кілька десятків осіб, минаючи автомобіль пішки чи за кермом, затримувалися й нівечили його. Здебільшого це були доволі добре вбрані дорослі люди, які знімали з машини цінні речі чи просто нищили її — і все це серед білого дня. У Пало-Альто, навпаки, за тиждень жоден перехожий не вчинив жодного акту вандалізму над покинутим автомобілем. Цей приклад став єдиним емпіричним доказом, процитованим на підтримку теорії міської злочинності, відомої як «Теорія розбитих вікон». Умови середовища викликають у декого з членів суспільства відчуття знеособлення, адже ніхто в наявній спільноті не знає, хто вони такі, тому й не пізнає особу й її людські риси. Коли так відбувається, ми сприяємо їхньому перетворенню на потенційних вандалів і вбивць.

ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ПЕРЕТВОРЮЄ АПОЛЛОНІВСЬКЕ НАЧАЛО НА ДІОНІСІЙСЬКЕ

Припустімо, що «добра» сторона людини полягає в раціональності, порядку, узгодженості дій і мудрості Аполлона, а «погана» — у хаосі, дезорганізації, ірраціональності й надмірній розбещеності Діоніса. Головною рисою Аполлона є здатність обмежуватися і стримувати пристрасті, їй протиставляється безмежна розпуста і хтивість Діоніса. Люди можуть ставати злими, потрапивши у ситуації, де блокуються, призупиняються чи спотворюються когнітивні чинники контролю, які зазвичай керують поведінкою в суспільно бажаний і прийнятний для особи спосіб. Це спричинює численні наслідки, серед яких «зависання» сумління, самосвідомості, відчуття особистої відповідальності, обов’язку, моральності, вини, сорому, страху, аналізу причин і наслідків своїх дій.

Двома головними стратегіями завершення цієї трансформації є: (а) редукція сигналів щодо соціальної відповідальності особи (ніхто не знає і не цікавиться, ким я є) і (б) послаблення схильності оцінювати власні дії. Перша елімінує турботу про соціальну оцінку і схвалення, створюючи відчуття знеособлення (процес деіндивідуалізації). Вона ефективна, коли особа перебуває в середовищі, що підтримує знеособлення і розмиває особисту відповідальність. Друга стратегія призупиняє самоспостереження і послідовність його здійснення, покладаючись на техніки зміни стану свідомості. Це супроводжується вживанням алкоголю чи наркотиків, сильним емоційним збудженням, гіперінтенсивними діями, надмірною концентрацією на теперішньому (коли минуле і майбутнє втрачають значення) і перенесенням власної відповідальності на інших.

Деіндивідуалізація створює унікальний психологічний стан, у якому поведінка потрапляє під контроль негайних ситуативних вимог, біологічних потягів і гормональних змін. Замість роздумів, людина діє. Пошук негайного задоволення домінує над відтермінуванням винагороди, продумані рішення програють бездумним емоційним реакціям. Стан збудження часто й ініціює, й призводить до деіндивідуалізації. Ефект посилюється новими і неструктурованими ситуаціями, коли типові навички реагування і риси характеру втрачають свою вагу. Вразливість особи до суспільних патернів і ситуативних сигналів зростає, тому й стає легко, як творити любов, так і війну — все залежить від вимог і стимулів ситуації. У крайніх випадках втрачається відчуття добра і зла, зникають думки про відповідальність за протиправні дії, чи про пекло — за аморальні[325]. З призупиненням внутрішніх обмежень поведінка опиняється повністю під контролем ситуації, зовнішнє переважає над внутрішнім. Доступне і можливе переважає над правильним і справедливим. Моральний компас окремих осіб і груп розмагнічується.

Перехід від ментальності Аполлона до ментальності Діоніса може бути швидким і непередбачуваним. Як наслідок, добрі люди роблять злі вчинки, живуть у розширеному теперішньому моменті, не задумуються про наслідки своїх дій. Звичні запобіжники жорстокості й імпульсів лібідо стираються деіндивідуалізацією. У мозку наче відбувається коротке замикання, що відключає здатність планувати й приймати рішення — функції лобової кори, — а контроль переймають примітивніші частини лімбічної системи, особливо центри агресії й емоцій в мигдалеподібному тілі.

ЕФЕКТ МАРДІ ҐРА[326]: КОЛЕКТИВНА ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ЯК ЕКСТАЗ

Серед богів Давньої Греції Діоніс був унікальним. Вважалося, що він створює новий рівень реальності, який підважує традиційні погляди і спосіб життя. Він уособлював силу визволення людського духу від його традиційних обмежень раціонального дискурсу і системного планування, і водночас силу руйнування: надмірну хіть, задоволення особистих потреб без соціального контролю. Він був богом сп’яніння, богом безумства, богом сексуальної розгнузданості і жаги до бійок. Панування Діоніса охоплює всі стани людини, пов’язані з утратою самосвідомості, розсудливості, розладами усвідомлення лінійності часу і відмовою від власного «Я» в потуранні тій частині людської природи, що відкидає моральні кодекси поведінки і громадянську відповідальність.

Марді Ґра сягає корінням язичницьких, дохристиянських обрядів, нині римо-католицька церква відзначає цей день в останній вівторок напередодні Великого посту («Жирний вівторок» чи «Масляний вівторок»), день перед попільною середою[327]. Це церковне свято знаменує початок християнського богослужбового періоду постування з його жертовністю і поміркованістю, що закінчиться через 46 днів на Великдень. Марді Ґра розпочинається на 12-й день після Різдва, коли три царі відвідали новонародженого Ісуса Христа.

На практиці Марді Ґра — це свято нестриманості й пошуків миттєвих задоволень, свято «вина, жінок і співу». Турботи й обов’язки забуваються, доки святкувальники догоджають своїй чуттєвій природі на спільних гульбищах. Це вакханальне гуляння звільняє від звичних обмежень поведінки і думок про наслідки своїх учинків. Однак всередині всі усвідомлюють, що це святкування минуще і з приходом посту його замінить ще суворіше, ніж зазвичай, стримування своїх потреб і вад. Ефект Марді Ґра — це тимчасова відмова від традиційних когнітивних і моральних обмежень особистої поведінки, коли група гуляк-однодумців вирішує веселитися тут і зараз, не думаючи про наслідки і обов’язки. Це і є деіндивідуалізація в групі.

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ І ВІДКЛЮЧЕННЯ МОРАЛІ

Дегуманізація є засадничим поняттям для нашого розуміння нелюдського ставлення до інших людей. Вона виникає щоразу, коли одні особи починають вважати інших вилученими із моральної категорії «людина». Об’єкти цього психологічного процесу втрачають свій людський статус в очах дегуманізаторів. Вилучаючи якихось осіб або групи із того, що зветься людством, ми відмовляємося від моральних принципів, які зазвичай керують відносинами між людьми.

Дегуманізація посідає чільне місце в упередженнях, расизмі й дискримінації. Вона таврує інших, приписуючи їм «зіпсовану ідентичність». Наприклад, соціолог Ервінґ Ґофман[328] описує, як соціально дискредитують людей з обмеженими можливостями, бо вважають їх неповноцінними людьми.

У таких умовах стає можливим, що нормальні, морально здорові люди, і навіть ідеалісти, вдаються до ницих і жорстоких учинків. Позбавлення інших осіб людських рис автоматично сприяє нелюдським діям. Тож золоте правило спотворюється: «Чини іншим те, що забажаєш». Легко бездушно і грубо поводитися з дегуманізованими «об’єктами», ігнорувати їхні благання і потреби, використовувати їх для власних цілей і навіть знищувати, якщо вони дратують[329].

Один японський генерал звітував, що його солдати легко проводили масові вбивства цивільного населення під час вторгнення в Китай напередодні Другої світової війни, «бо ми думали про них як про речі, а не як про схожих на нас людей». Безсумнівно, те саме відбувалося і під час різанини в Нанкіні в 1937 році. Пригадайте, як жінка, що організувала масові зґвалтування тутсі (згадується у першому розділі), описувала жертв — вони були просто «комахами», «тарганами». Влаштований нацистами геноцид євреїв почався з пропагандистських фільмів і плакатів, які створили в країні образ цих ближніх як нижчих форм царства тварин, як паразитів, як ненажерливих щурів. У США безліч випадків лінчування темношкірих натовпами білих також не вважали злочинами проти людства — це ж були не люди, а лише «ніґери»[330].

Масові вбивства сотень невинних в’єтнамських цивільних у Сонґмі відбувалися під знаком дегуманізаційної мітки «косоокий», яку використовували американські солдати для означення всіх цих не схожих на них азіатів[331]. Учорашні «косоокі» трансформувалися в нинішніх «чурок» і «хачів» в Іракській війні, й уже нові солдати принижують відмінних від них мирних жителів і військових. «Ти просто намагаєшся забути про факт, що вони також людські істоти і бачиш у них лишень ворогів, — каже сержант Меджія, який відмовився повертатися до дій, які він вважав огидними. — Називаєте їх “чурками”, так? Тож ви робите все можливе, аби полегшити вбивства і знущання з них»[332].

Такі мітки і пов’язані з ними образи можуть мати суттєвий мотиваційний вплив. Це підтверджує вражаючий лабораторний експеримент, про який ми вже згадували у першому розділі. Тож опишемо його детальніше.

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ДЕГУМАНІЗАЦІЯ: СТУДЕНТИ-«ТВАРЮКИ»

Мій колега зі Стенфордського університету Альберт Бандура разом зі своїми студентами здійснив грандіозний експеримент, який переконливо демонструє, як сильно дегуманізаційні мітки (прізвиська) сприяють знущанню з інших[333].

Сімдесятьох двох студентів-добровольців із сусідніх коледжів поділили на «команди супервайзерів», що складалися з трьох осіб. Їхнім завданням було карати за неправильні рішення інших студентів, нібито піддослідних, які всі разом ухвалювали рішення. Звісно, насправді досліджувалася поведінка студентів-супервайзерів.

У кожному із 25 випробувань супервайзери чули, як «піддослідні» (які нібито перебували в сусідній кімнаті) обговорювали і разом ухвалювали рішення. Супервайзери отримали інформацію, завдяки якій могли оцінити правильність прийнятих рішень у кожній спробі. Щоразу за ухвалення поганого рішення команда супервайзерів карала, застосовуючи електрошок. Вони могли обирати інтенсивність удару від помірної (1 рівень) до максимальної (10 рівень), причому удар отримував кожен учасник команди, яка ухвалила рішення.

Супервайзерам повідомили, що задля підвищення об’єктивності учасників із різних соціальних верств залучили до експерименту, хоча кожна команда «досліджуваних» досить однорідна. Так вчинили, щоб позитивне чи негативне таврування, до якого потім вдалися, могло стосуватися цілої групи.

Дослідники маніпулювали двома змінними: якою міткою позначали «жертв», і чи відчували супервайзери особисту відповідальність за завдавання ударів струмом. Добровольців у випадковий спосіб приписали до трьох груп з огляду на мітки, що давалися «жертвам», — дегуманізуючі, гуманізуючі та нейтральні — і до двох груп за відповідальністю — індивідуальну і розмиту.

Давайте спершу звернемо увагу на вплив і спосіб надання міток. Потім ми розглянемо, як ступінь особистої відповідальності впливав на ситуацію. Кожна група учасників-супервайзерів, зайнявши місця в лабораторії «випадково» мала можливість підслухати розмову по внутрішньому зв’язку між експериментатором і асистентом про анкети, нібито заповнені учасниками, яких потрібно контролювати. Асистент коротко зазначав, що вказані в анкеті особисті характеристики членів групи підтверджують висновки того, хто їх завербував. В умовах дегуманізації їх називали «бандою тупих тварюк». В умовах гуманізації навпаки — «вразливими, достойними і порядними людьми». У третій нейтральній групі, асистент не цитував жодних характеристик.

Потрібно підкреслити, що учасники дослідження не спілкувалися із «жертвами», тому особисто не могли оцінити «людяність» чи адекватність останніх. Мітки були почутими атрибуціями стосовно інших молодих студентів, за припущенням, також добровольців, які в цій ситуації відігравали приписану їм роль. Тож, чи впливали якось ці мітки на те, як супервайзери карали інших учасників експерименту, за якими нібито спостерігали? (Насправді «інших» взагалі не було, лише звичайний аудіозапис, який імітував зворотний зв'язок.)

Виявилося, що мітки прижилися і надто впливали на ступінь покарання. «Жертви», позначені дегуманізаційними мітками, отримували інтенсивніші електричні удари, інтенсивність яких лінійно зростала десять спроб поспіль. У середньому по кожній групі піддослідних вона сягала сьомого рівня (з десяти максимально можливих). Позначені позитивними мітками учасники отримували найменше ударів струмом, а показник нейтральної групи опинився десь посередині.

Ба більше, під час першого випробування між трьома експериментальними групами не було різниці за інтенсивністю завданих електричних ударів — усі були майже на одному, низькому рівні. Якби дослідження закінчилося тієї миті, ми дійшли би висновку, що мітки не мають жодного впливу. Проте із завершенням кожного наступного випробування, коли множилися так звані помилки, інтенсивність електричних ударів у трьох групах зростала. Так званих «тварюк» карали щоразу потужнішим струмом. Результати збігалися з тим, як знеособлені студентки збільшували інтенсивність ударів струмом у моєму дослідженні вище. Зростання із плином часу проявів агресії як практично, так і теоретично свідчить про ефект самозміцнення переконань. Можливо, задоволення приносить не так завдавання болю, як почуття влади і контролю в ситуації панування — коли інші отримують по заслугах. Дослідники пов’язують цей ефект із впливом міток на позбавлення інших осіб людських рис.

Перевага цього дослідження — довільні позитивні мітки спонукали ставитися до «піддослідних» із більшою повагою, адже їх вже добре оцінив якийсь носій влади. Названі «гідними» особи отримували найслабші удари струмом. Тож здатність гуманізації протидіяти жорстокості набуває такої самої теоретичної й суспільної ваги, як і феномен дегуманізації. Цю важливу інформацію про силу слів, міток, риторики, стереотипів можна використати з доброю або злою метою. Нині потрібно дещо оновити прислів’я «Слово не стріла, а ранить глибше», перефразувавши і розширивши його: «Слово може врятувати людину, слово може і вбити».

Нарешті, чи можна говорити про залежність між інтенсивністю ударів і ступенем особистої відповідальності? Струм був потужнішим, коли учасники вірили, що це спільна постанова їхньої групи, ніж коли інтенсивність удару залежала від особистого рішення кожного. Як ми вже зауважили раніше, розмиття відповідальності в будь-якій формі послаблює стримувальні важелі — не завдавати шкоди іншим. Як і передбачалося, найпотужніших ударів струмом (і найбільшої уявної шкоди) було завдано за низької особистої відповідальності учасників у поєднанні з дегуманізацією їхніх «жертв».

Коли команда Бандури оцінювала, як учасники обґрунтовували свої дії, з’ясувалося, що дегуманізація спонукала до самовиправдовування, що, своєю чергою, призводило до збільшення покарань. Спираючись на отримані результати, як люди відключають звичні самообмеження шкідливої для інших поведінки, Бандура створив концепцію «відключення моралі».

МЕХАНІЗМИ ВІДКЛЮЧЕННЯ МОРАЛІ

Ця концепція грунтується на припущенні, що люди вибудовують моральні стандарти в процесі виховання і в результаті нормальної соціалізації. Вони функціонують як провідники просоціальної поведінки і засоби стримування антисоціальних проявів, за визначенням рідних і суспільного оточення. З часом зовнішні моральні стандарти, прищеплені батьками, вчителями й іншими поважними особами, засвоюються як коди власної поведінки. Люди розвивають особистий контроль над думками й діями, і цей самоконтроль приносить задоволення і надає відчуття власної гідності. Люди вчаться застосовувати санкції до самих себе, аби не допустити негуманних дій і сприяти гуманним вчинкам. Такі механізми саморегуляції не є незмінними чи статичними стосовно персональних моральних стандартів. Радше це схоже на динамічний процес, в якому моральні самообмеження здатні вибірково активуватися для прийнятної дії, чи навпаки вимикатися у разі негідного вчинку. Просто відключивши в певні моменти, в певних місцях чи з певною метою свої звичні етичні норми, особи і групи можуть забезпечити відчуття наявності моральних стандартів. Це відбувається так, ніби моральність перемикається на нейтральну передачу і люди рухаються за інерцією, не думаючи, що можуть збити пішохода, аж доки знову не увімкнуть «вищу» передачу і не повернуться до усвідомлення моральних норм.

Концепція Бандури заглиблюється далі в роз’яснення специфічних психологічних механізмів, які запускає особа, вибірково відключаючи самообмеження поведінки, щоб конвертувати свої шкідливі вчинки в морально прийнятні. Цей процес для людей надзвичайно важливий, і Бандура переконує, що він допомагає пояснити не лише політичне, військове насильство чи терористичні акти, а й «повсякденні ситуації, в яких порядні люди заради власних інтересів зазвичай вчиняють шкідливі для інших дії»[334].

Кожен із нас може морально відключитися від будь-яких своїх деструктивних чи лихих вчинків, скориставшись чотирма когнітивними механізмами.

По-перше, ми можемо змінити визначення нашої поведінки зі шкідливої на благородну. Наприклад, сформувати виправдання за дії, сприйнявши їх як моральний обов’язок, що освячує насильство. Або провести корисні порівняння, де нашим, праведним, діям протиставляється лиха поведінка ворогів (ми їх лише катуємо, а вони нас убивають). Або використовуємо евфемізми, аби вибілити реальність, сповнену жорстоких дій. («Супутні втрати» означає, що цивільне населення було стерто на порох під час бомбардування, а «дружній вогонь» — що солдата вбили через недбальство або злий умисел приятелів.)

По-друге, ми можемо мінімізувати відчуття безпосереднього зв’язку між нашими діями й їхніми шкідливими наслідками, розмиваючи або витісняючи особисту відповідальність. Нас не діймає совість, якщо ми не сприймаємо власні вчинки як злочини проти людства.

По-третє, ми можемо змінити спосіб, в який ми думаємо про шкоду, завдану нашими діями. Ми можемо ігнорувати, спотворювати, мінімізувати або не вірити в негативні наслідки нашої поведінки.

Насамкінець, ми можемо змінити наше сприйняття жертв, змальовуючи їх як тих, хто заслуговує покарання, звинувачуючи їх у наслідках, і, звісно, дегуманізуючи їх — вони ж не заслуговують людського ставлення.

РОЗУМІННЯ ДЕГУМАНІЗАЦІЇ НЕ ВИПРАВДОВУЄ ЇЇ

Важливо ще раз підкреслити, що аналогічні психологічні аналізи ніколи не мали на меті виправдовувати чи вибілювати аморальну і злочинну поведінку. Розбираючи психологічні механізми, що їх використовують люди з метою відокремлення моральних норм від своєї поведінки, ми отримуємо більше можливостей стримати цей процес, наголошуючи на значимості моральної активності для побудови співчутливішого і гуманнішого суспільства.

Перш ніж продовжити, важливо підкреслити, що люди при владі зазвичай відхиляють спроби аналізу ситуативних чинників у питаннях, пов’язаних з великими державними інтересами. Але один нещодавній випадок такої спрощеної диспозиційної оцінки змусив би посміхнутися навіть суддів-інквізиторів.

Держсекретар Кондоліза Райс — професор політичних наук Стенфордського університету, спеціалізується на радянських військах. Її освіта мусила би зробити її чутливою до системного аналізу складних політичних проблем. Проте під час інтерв’ю із Джимом Лерером у його передачі NewsHour (28 липня 2005 року) ця перспектива не лише провалилася, а й Райс стала чемпіонкою з використання догматичного спрощено-диспозиційного підходу. Після запитання ведучого, чи раптом закордонна політика США не сприяє тероризму більше, ніж прибирає його, Райс пішла в наступ. Вона назвала таке мислення «спекулятивним виправдовуванням». До того ж наголосила, що тероризм пов'язаний із «поганими людьми»: «Коли ми вже припинимо виправдовувати терористів і говорити, що їх хтось до цього змушує? Ні, вони просто погані люди, які прагнуть вбивати. І вони хочуть вбивати в ім’я збоченої ідеології, яка насправді не є ісламом. Її подають як якусь образу. Мова йде не про якусь образу. Це спроба знищення, а не побудови. І допоки всі в світі не називатимуть це зло на ім’я, і не перестануть їх виправдовувати, ми матимемо проблеми».

Я - БІЛЬШЕ ЛЮДИНА, НІЖ ТИ. УПЕРЕДЖЕННЯ ІНФРАГУМАНІЗМУ

Окрім утиску інших, «з-поза групи», накидання їм тваринних рис, ми ще й відмовляємо їм у будь-якій «людській сутності». Зовнішньогруповий інфрагуманізм — це явище, яке почали досліджувати нещодавно: воно означає, що люди схильні приписувати унікальні людські риси своїй групі та заперечувати таку наявність у інших. Це одна із форм емоційного упередження[335].

Проте ми заглиблюємося далі і стверджуємо, що бачимо в собі більше людського, аніж у будь-кому іншому, і це стосується навіть членів нашої групи. Ми маємо інфрагуманізаційні упередження щодо членів інших груп, яких вважаємо недолюдьми, але ми також схильні вважати себе більше людьми, ніж усіх довкола. Ми заперечуємо унікальні людські риси і навіть людську природу інших, відповідно до нашого власного егоцентричного стандарту. Це самогуманізаційне упередження доповнює інфрагуманізм. Такі тенденції здаються досить загальними і багатовимірними. Команда австралійських учених завершила своє дослідження цього явища видозміненою відомою цитатою давньоримського письменника Теренція. Він із гордістю заявив: «Ніщо людське мені не чуже». Цей вислів іронічно перекрутили: «Ніщо людське мені не чуже, але щось людське є чужим тобі»[336]. (Малоймовірно, що таке імперативне «Я» існує у колективістських культурах, але ми чекаємо на результати нових досліджень, щоб дізнатися про межі цього егоцентризму.)

СТВОРЕННЯ ДЕГУМАНІЗОВАНИХ ВОРОГІВ ДЕРЖАВИ

До нашого арсеналу засобів, що спонукають зазвичай добрих чоловіків і жінок до поганих вчинків, належить додати також створені державами задля підбурювання власних громадян. Ми вже познайомилися із деякими, коли розмірковували, як держави готують молодих людей до участі у військових діях і водночас налаштовують інших громадян на підтримку агресивних воєн. Особливий тип когнітивного обумовлення, застосовуваний в пропаганді, допомагає завершити ці складні трансформації. Пропаганда створює «образ ворога» через національні медіа (за участі урядів), щоб підготувати свідомість солдатів і громадян до проявів ненависті до всіх тих, хто підпадає під категорію «ворог». Таке ментальне програмування є найпотужнішою зброєю солдата. Без нього він ніколи не візьме іншу людину на приціл. Воно викликає відчуття вразливості серед громадян, які можуть уявити, що за життя на них чекає після можливої перемоги ворога[337]. Цей страх переростає у ненависть, і люди готові до будь-яких дій, аби тільки зменшити загрозу. У боротьбі з ворожою небезпекою вони готові відправити на смерть власних дітей.

У книжці «Обличчя ворога» Сем Кін[338] розповідає, як за допомогою візуальної пропаганди створюються архетипи ворогів. Держави здебільшого використовують їх проти тих, кого визнають небезпечними, «іншими», «чужими», «ворогами». Такі візуальні образи створюють одностайну суспільну параною, зосереджену на ворогах, що завдають шкоди жінкам, дітям, домівкам, Богові, способу життя, знищують засадничі вірування й цінності. Таку пропаганду повсякчас використовують в усьому світі. Попри національні відмінності, цю пропаганду можна віднести за категорією до методик, що допомагають створити образ homo hostilis (ворожої людини). Коли у свідомості членів праведного племені формується образ нового злого ворога, то він водночас є і агресором, і безликим, і ґвалтівником, і безбожником, і варваром, і жадібним, і злочинцем, і катом, і терористом, й абстрактним або дегуманізованим звіром. Малюються жахливі картини, де власний народ пожирають страшні звірі: змії, щурі, павуки, комахи, ящери, величезні горили, восьминоги і навіть «англійські свині».

Остаточними наслідками дегуманізації обраних інших може бути наша готовність чинити з ними немислимі речі, щойно їх офіційно оголосять небажаними ворогами. Понад 65 000 громадян США насильно стерилізували упродовж 1920-40 років, коли прихильники євгеніки використали наукові аргументи для очищення людської раси, бажаючи звільнити її від усіх осіб із небажаними рисами. Хотілося би вірити, що такі погляди мав лише Адольф Гітлер, а не один із найшанованіших американських юристів — Олівер Уенделл Холмс. Він стверджував (у 1927 році), що закон про примусову стерилізацію не суперечить Конституції, і є цінним для суспільства:

Краще для цілого світу, замість чекати, доки покарають деградоване потомство за вчинені злочини, чи воно саме помре з голоду через свою імбецильність, дати суспільству запобігти продовженню роду тих, хто явно непристосований. Трьох поколінь імбецилів вже достатньо[339].

Пригадайте наведені у 12 розділі дослідження за участі студентів Гавайського університету, які були готові схвалити у разі потреби «остаточне вирішення» — знищити непристосованих, і навіть членів власної родини.

І Сполучені Штати, і Англія довгий час провадили таку «війну зі слабкими». В обох країнах були свої красномовні й впливові прихильники євгеніки, науково обґрунтовані плани щодо позбавлення свого народу від непристосованих, і надання привілеїв «найпристосованішим»[340].

ЗЛО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ: ПАСИВНІ СВІДКИ

Бездіяльність добрих людей — єдине, що потрібно для тріумфу зла.

Едмунд Берк, британський державний діяч

Ми мусимо зрозуміти, що пасивно миритися з несправедливою системою означає з нею співпрацювати, а, отже, ставати співучасником її лихих дій.

Мартін Лютер Кінґ-молодший[341]

Розмірковуючи на тему зла, ми зазвичай зосереджуємося на насильницьких, руйнівних діях злочинця, однак відсутність дій також може бути формою зла — коли потрібно допомогти, не погодитися з чиєюсь думкою, не підкоритися чи викрити несправедливість. Один із найважливіших і найменш визнаних учасників зла — не головний лиходій, а німий хор — ті, хто дивляться, але не бачать, слухають, але не чують. Їхня тиха присутність на сцені лиходійств ще більше розмиває туманну межу між добром і злом. Далі ми запитуємо: чому люди не допомагають? Чому люди не діють, коли необхідна поміч? Чи їхня пасивність — це лише власний дефект байдужості? Чи, можливо, тут знову діє соціальна динаміка, яку можна дослідити?

ВИПАДОК КІТТІ ДЖЕНОВЕЗЕ: СОЦІАЛЬНІ ПСИХОЛОГИ СПІШАТЬ НА ПОРЯТУНОК, АЛЕ ПОНЕВЧАСІ

У великих урбанізованих центрах, на кшталт Нью-Йорка, Лондона, Токіо чи Мехіко, кожен оточений буквально десятками тисяч осіб. Ми оминаємо їх на вулицях, сидимо поруч у ресторанах, кіно, автобусах і потягах, стоїмо з ними в чергах, але не нав’язуємо жодних контактів, ніби насправді їх не існує. Для молодої жінки у Квінсі їх справді не існувало, коли вони потребувала їх найбільше.

Понад півгодини 38 поважних законослухняних громадян у Квінсі (Нью-Йорк) спостерігали, як вздовж Кью-Гарденс вбивця переслідував і наносив удари ножем жінці під час трьох окремих нападів. Двічі голоси перехожих і вмикання світла у спальнях переривали і лякали його. Щоразу він повертався, знаходив її й різав знову. Жодна людина не зателефонувала під час нападу в поліцію, один свідок подзвонив після смерті жертви. [New York Times, 13 березня 1964 року].

Проведений нещодавно повторний аналіз деталей цієї справи ставить під сумнів кількість осіб, які насправді спостерігали за розвитком ситуації й усвідомлювали, що відбувається, бо свідками здебільшого були літні люди, яких уночі розбудив галас. Проте жодних сумнівів, що чимало мешканців цього доглянутого, зазвичай тихого, майже передміського району чули сповнені жаху крики, але ніяк не допомогли.

Заледве кілька місяців по тому відбулася ще одна жахлива подія, яка яскраво змальовує, якими відчуженими і байдужими можуть бути перехожі. Вісімнадцятирічну секретарку били, душили, роздягали і ґвалтували в офісі. Вирвавшись від мучителя, гола і закривавлена, вона побігла сходами вниз до вхідних дверей із криком: «Допоможіть! Допоможіть! Він мене зґвалтував!». На жвавій вулиці зібралося приблизно сорок осіб, які спостерігали, як ґвалтівник волік її назад сходами вгору, щоб продовжити свої знущання. Ніхто не прийшов на допомогу! Тільки поліцейський патруль, що випадково проїжджав поруч, запобіг продовженню знущань і можливій смерті (New York Times, 6 травня 1964 року).

ДОСЛІДЖЕННЯ ВТРУЧАННЯ ВИПАДКОВИХ ПЕРЕХОЖИХ

Соціальні психологи зауважили тривожний сигнал і розпочали серію нових досліджень щодо поведінки випадкових перехожих. Вони піддали сумніву безліч версій, спрямованих на пошуки негативних диспозицій у бездушних очевидців подій у Нью-Йорку, і намагалися зрозуміти, що в самій ситуації гальмує просоціальну поведінку пересічних людей. У той час і Бібб Латане, і Джон Дарлі[342] були професорами відповідно Колумбійського і Нью-Йоркського університетів, тож опинилися в епіцентрі подій. Вони провели польові дослідження в різноманітних місцях: метро, перехрестях вулиць, а також у лабораторіях.

Результати їхніх досліджень непередбачувані: що більше свідків ситуації, то менше шансів, що будь-хто з них поспішить на допомогу. Пасивні учасники великої групи спостерігачів вважають, що хтось інший може допомогти або допоможе. Тож коли людина сама або ще з кимось одним, вона почувається більше зобов’язаною допомогти. Сама присутність інших розмиває почуття особистої відповідальності. Особистісні тестування учасників не показали істотного зв’язку між будь-якими рисами особистості й швидкістю чи ймовірністю надання допомоги[343].

Мешканці Нью-Йорка, Лондона чи будь-якого іншого великого міста будь-де в світі допоможуть із вищою ймовірністю, якщо їх безпосередньо попросити про це, або коли вони перебуватимуть самі чи лише з кількома іншими особами. Що більше присутніх, які можуть допомогти, то сильніше наше переконання, що на допомогу поспішить хтось інший, а отже, ми не мусимо діяти і якось ризикувати собою. Відсутність допомоги виникає не стільки через бездушність, а радше через страх за власне життя в агресивних умовах. Водночас цей хтось не вважає ситуацію серйозною, боїться зробити помилку і видатися ідіотом чи просто не бажає втручатися «не в свою справу». Також з’являється нова групова норма невтручання.

ПОТРІБНА ДОПОМОГА? ПРОСТО ПОПРОСІТЬ

Мій колишній студент Том Моріаріті переконливо продемонстрував, що простота ситуації може заохотити нью-йоркських очевидців допомогти діями[344]. Розігрувалося два сценарії, коли спільниця Тома залишала гаманець на столику в громадській їдальні, де товпилася купа людей, або радіоприймач на килимку посеред переповненого пляжу. Потім ще один член його команди намагався вкрасти гаманець чи радіоприймач, а Том записував на камеру дії тих, хто перебував на місці вдаваного злочину. У половині випадків справді ніхто не втрутився і злодюжці дозволяли піти. Проте в решті випадків майже кожен поспішав на допомогу і запобігав злочину. Що стало причиною такої різниці?

У перших випадках жінка до свого відлучення майже не вступала з сусідами в контакт. Натомість в других вона просто просила найближчу людину подивитися за гаманцем чи радіо, доки її небуде. Цей прямий запит створив соціальне зобов’язання захищати майно незнайомки — обов’язок, який всі вповні виконали. Потрібна допомога? Просто попросіть. З великою ймовірністю вам допоможуть навіть байдужі й черстві жителі Нью-Йорка чи інших мегаполісів.

Результати цього дослідження виокремлюють іншу тему, яку ми піднімали — соціальні ситуації створюють і можуть змінити люди. Ми не роботи, які функціонують за ситуаційними програмами, і ми можемо будь-що запрограмоване в нас змінити своїми креативними і конструктивними діями. Проблема у тому, що ми надто часто приймаємо чужі визначення ситуації й норми, а не хочемо самі ризикнути їх змінити і відкрити нові можливості поведінки. Одним цікавим наслідком таких досліджень щодо пасивних і відповідальних очевидців стала поява порівняно нової сфери соціальної психології — досліджень допомоги й альтруїзму (добре узагальнені в монографії Дейвида Шредера і його колег[345]).

НАСКІЛЬКИ ДОБРІ САМАРИТЯНИ, КОЛИ ПОСПІШАЮТЬ?

Група соціальних психологів переконливо продемонструвала, що ненадання допомоги незнайомцеві у разі потреби радше залежить від ситуативних чинників, ніж вадливих схильностей[346]. Це одне з моїх улюблених досліджень, тож зіграймо ще раз у гру, де ви будете досліджуваним.

Уявіть, що ви — студент духовної семінарії Принстонського університету і готуєтеся стати священиком. Ви йдете виголосити проповідь про доброго самаритянина, яку запишуть на відеокамеру, а сам запис використають у психологічному дослідженні ефективної комунікації. Ви досить добре знаєте 10 розділ Євангеліє від Луки. Це проповідь про єдину людину, яка затрималася і допомогла жертві розбійників на дорозі з Єрусалима до Єрихона. Євангеліє каже, що він отримає нагороду на Небесах за те, що на Землі був добрим самаритянином — біблійна наука для всіх нас про чесноти альтруїзму.

Тож уявіть, що дорогою з факультету психології до студії відеозапису ви минаєте незнайомця, який лежить скулений на землі і стогне. Без сумніву він потребує допомоги! Чи можете ви уявити будь-які причини, які завадили би вам затриматися і стати добрим самарянином, особливо, якщо ви подумки повторюєте цю притчу?

Повернімося в часі до факультету психології — вам сказали, що ви запізнюєтеся на запис і мусите поспішати. Всіх учасників дослідження, семінаристів, розділили на дві групи: учасникам однієї із них повідомляли, що у них лишилося мало часу, іншої — що до запису вдосталь часу. Але чи має значення брак часу, якщо ви (чи будь-хто інший) — добра людина, майже свята, і саме зараз розмірковуєте про допомогу незнайомцеві в біді, як це зробив колись добрий самаритянин? Я залюбки поб’юся об заклад, що ви вважаєте, ніби така дрібниця не має значення. Звісно, ви затримаєтеся і допоможете, не зважаючи на обставини. Й інші семінаристи також допоможуть жертві в біді.

Вгадуємо далі — якщо ви прийняли парі, то програли. З погляду жертви висновок такий: ніколи не будь жертвою чи нужденним, коли люди запізнюються чи поспішають. Майже всі семінаристи — аж 90% — проґавили негайну і чарівну нагоду стати добрим самаритянином, бо спішили виголосити проповідь про нього. Вони пережили конфлікт інтересів: допомога науці чи допомога жертві. Наука перемогла, а жертва залишилася страждати. (Як ви здогадуєтесь, роль жертви зіграв колега експериментатора.)

Що більше часу мали семінаристи, то більше зростала ймовірність, що вони нададуть допомогу. Тому ситуаційна змінна — поспіх — стала головним чинником, що визначав, хто надасть допомогу, а хто ні. Не було потреби шукати диспозиційних пояснень поведінки тих семінаристів, які не надали допомоги (присвоювати їм такі риси як: безсердечність, цинізм чи байдужість, як це робили у випадку свідків трагедії нещасної Кітті Дженовезе). У повторному дослідженні отримали такі самі результати, навіть коли семінаристи поспішали виконати менш важливе завдання — більшість із них не затрималася допомогти. Висновок з цього дослідження — замість запитувати, хто допоміг, а хто ні, краще шукати, які соціальні і психологічні особливості ситуації вплинули на це[347].

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНЕ ЗЛО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ

У ситуаціях, коли вчиняється зло, є злочинці, жертви й уцілілі. Однак часто присутні й спостерігачі або особи, які знають, що відбувається, але не приходять на допомогу чи не протистоять злу, і своєю бездіяльністю дають йому вершитися.

Це добрі поліцейські, які не протидіють своїм колегам, коли ті б’ють «правопорушників» на вулицях чи у відділках. Це добрі єпископи або кардинали, які покривають гріхи парафіяльних священиків через турботу про імідж католицької церкви. Вони знали, що було неправильно і нічого не зробили, щоб насправді протистояти злу, й у такий спосіб давали змогу збоченцям грішити роками (в результаті церкві довелося сплатити мільярди доларів компенсацій і втратити багатьох розчарованих вірян)[348].

Це також добрі працівники Enron, WorldCom, Arthur, Andersen і багатьох інших корумпованих корпораціях, які відвертали погляди, коли бухгалтерські книги підроблялися. Ба більше, як я зазначив раніше, в Стенфордському в’язничному експерименті були добрі охоронці, які ніколи не заступалися за в’язнів, не переконували злих охоронців ставитися до них поблажливіше. Тим самим вони неявно потурали зростанню знущань. Та я й сам спостерігав за всіма лиходійствами і заборонив лише фізичне насильство, дозволивши психічному переповнити наш тюремний підвал. Я потрапив у пастку рольового конфлікту між дослідником і суперінтендантом, я був перевантажений їхніми подвійними вимогами, що затуманило мій погляд. Я не бачив наявних перед моїми очима страждань. Я також був винен у злі бездіяльності.

На рівні держав така бездіяльність, коли потрібно діяти, сприяє розквіту масових убивств і геноциду, як це було в Боснії, Руанді чи нещодавно в Дарфурі. Народи, як і окремі особи, не хочуть вступати у конфлікти і часто заперечують серйозність загрози і потребу негайних дій. Вони також більше схильні вірити пропаганді правителів, ніж благанням жертв. До того ж завжди існує внутрішній тиск на політиків з боку тих, хто «має там справи», із вимогою перечекати.

Один із найсумніших відомих мені випадків інституційного зла бездіяльності відбувся у 1939 році. Уряд США і президент-гуманіст Франклін Рузвельт не дозволили кораблю, переповненому єврейськими біженцями, зайти у будь-який американський порт. Пароплав St. Louis приплив із Гамбурга до Куби з 937 людьми на борту, що тікали від Голокосту. Попри попередню домовленість кубинський уряд відмовився їх прийняти. Упродовж дванадцяти днів біженці й капітан корабля розпачливо намагалися отримати дозвіл на вхід до порту Маямі, що виднівся з судна. Отримавши заборону на вхід у цей чи будь-який інший порт США, корабель поплив назад через Атлантичний океан. Деяких біженців прийняли в Британії й інших країнах, але більшість із них загинула в нацистських концентраційних таборах. Лишень уявіть — бути так близько до свободи, а потім померти в рабстві.

Коли некомпетентність поєднується із байдужістю й нерішучістю, результатом стає неспроможність діяти, коли саме дія є запорукою виживання. Катастрофа через ураган Катріна в Новому Орлеані (серпень 2005 року) — це класичний приклад повної нездатності системи мобілізувати свої ресурси, щоб запобігти загибелі багатьох громадян. Попри завчасні попередження про наближення катастрофи, влада міста, штату й держави не зайнялася підготовкою до евакуації й організацією допомоги тим, хто не міг втекти самостійно. Крім того, органи влади і місцевого самоврядування не змогли у відповідний спосіб повідомити про загрозу (через політичні розбіжності на самій вершині). Через відсутність вчасної реакції адміністрації Буша, власні некомпетентність і недосвідченість очільники Федерального управління з надзвичайних ситуацій і Міністерства національної безпеки США не змогли задіяти Національну гвардію, резервні армійські підрозділи, Червоний Хрест, поліцію, Повітряні сили, щоб забезпечити доставку харчів, води, медикаментів і всього необхідного сотням тисяч тих, хто врятувалися і виживали у злиднях упродовж багатьох днів і ночей. Рік потому більша частина міста все ще перебувала в занепаді: спустошені повністю квартали, тисячі зруйнованих будинків. Поїздка цими опустілими районами краяла мені серце. Критики стверджують, що причиною бездіяльності системи стали расові й класові питання. Вціліли здебільшого афроамериканці з нижчого класу, і їх не змогли евакуювати. Це зло бездіяльності відповідальне за смерті, відчай і розчарування багатьох мешканців Нового Орлеану, можливо, навіть всіх тих, хто ніколи не повернеться додому[349].

І ТИ, БРУТЕ?

Кожен із нас мусить поцікавитися, чи у відповідний момент нам вистачить мужності дотриматися наших переконань і бути свідомими очевидцями? Чи діятимемо або битимемо на сполох, побачивши, як хтось порушує чиюсь гідність? Проте ми вже бачили в попередніх розділах, що існує величезний тиск підкоритися і стати командним гравцем, аби не розхитувати човен. Ми переконалися, що значно легше не ризикувати отримати покарання і не кидати виклик системі. Часто ці чинники подвоюються тиском з боку владних систем, які непрямо намагаються переконати своїх працівників чи підлеглих, що за певних, особливих обставин, неетичне і незаконне поводження є доцільним. І ці обставини визначають вони. Багато з нещодавно висвітлених в пресі скандалів на найвищому рівні — в уряді, збройних силах і бізнесових колах, — відкрили токсичну суміш «неофіційно» виставлених вимог підвладним, що прагнули потрапити до «внутрішнього кола». Усі вони супроводжувалися мовчазною згодою тисяч працівників.

«Токсичні лідери зачаровують багатьох. Здебільшого ми стверджуємо, що ненавидимо їх. Утім, ми часто стаємо їхніми послідовниками або, щонайменше, толеруємо їх як наших роботодавців, директорів, депутатів, духівників чи вчителів. Коли токсичні лідери не з’являються самі собою, ми часто їх шукаємо. Інколи ми навіть їх створюємо, підштовхуючи добрих лідерів до межі токсичності». У своєму проникливому аналізі динамічних відносин між лідерами і їхніми послідовниками в книжці «Привабливість токсичних лідерів» Жан Ліпман-Блюмен нагадує, що краще розпізнати ранні симптоми токсичності у керівників і лікувати їх, ніж пасивно вбирати їхню спокусливу отруту[350].

Упродовж віків саме бездіяльність тих, хто міг діяти; байдужість тих, хто повинен знати краще; мовчання голосу справедливості тоді, коли він мав найбільше значення, сприяли тріумфу зла.

Хайле Селассіє, останній імператор Ефіопії

ЧОМУ ТАК ВАЖЛИВІ СИТУАЦІЇ Й СИСТЕМИ

У психології поширений трюїзм, що взаємодія особистості й ситуації породжує поведінку — люди завжди чинять з огляду на різні ситуативні контексти. Люди водночас є і продуктом свого різноманітного оточення, і творцями середовища, в якому живуть[351]. Ми не пасивні об’єкти, якими керують непередбачувані обставини. Люди зазвичай вибирають, в якому оточенні перебувати, а якого уникати. Вони можуть змінювати обставини своєю присутністю й діями. Впливати на інших у суспільній сфері й трансформувати навколишнє середовище у мільярд способів. Зазвичай ми активні агенти, що впливають на перебіг подій нашого життя і творять власну долю[352]. Крім того, на нашу поведінку і суспільство суттєво впливають як основні біологічні механізми, так і культурні цінності й практики[353].

З погляду медицини, освіти, права, релігії й психіатрії, як і майже всіх основних західних інституцій, людина незалежна. Усі ці інституції створили і підтримують міф про те, що люди завжди контролюють свою поведінку, чинять з вільної волі й раціонального вибору, а тому й відповідальні за всі свої дії. Поки невизнана недієздатною особа чинить погано, вона повинна знати, що отримає покарана за свої злодіяння. Ситуативні чинники вважаються набором не надто суттєвих зовнішніх обставин. При оцінюванні причин будь-якої поведінки прихильники диспозиційного підходу шукають їх в особистості, не звертаючи увагу на ситуацію. Цей погляд нібито віддає належне гідності людей, які мають внутрішню силу давати відсіч усім спокусам і ситуативним спонукам. Той, хто не згоден з цією концепцією, вважає, що така перспектива заперечує реальну людську вразливість. Усвідомлення наших слабкостей на тлі потужності розглянутих у цій книжці ситуативних сил є першим кроком до зміцнення нашого опору небажаним впливам і створення ефективних стратегій захисту для окремих осіб і цілих спільнот.

Ситуаційний підхід має нас всіх заохотити до глибокої покори, коли ми намагаємося зрозуміти «немислимі», «неймовірні» чи «беззмістовні» акти зла — насильство, вандалізм, тероризм смертників, тортури чи зґвалтування. Замість негайної втечі на позиції високої моралі, яка віддаляє нас, хороших людей, від тих, поганих, і відкидає аналіз причин їхньої поведінки, ситуаційний підхід дає їм шанс на «атрибуційне милосердя». Він свідчить, що будь-який, добрий чи поганий вчинок, могли би зробити і ми з вами — за відповідних зовнішніх обставин.

Наша система справедливості занадто покладається на загальноприйняті (поточні) погляди щодо причин вчинення злочину. Зазвичай беруться до уваги тільки мотиваційні і особистісні детермінанти. Настав час системі правосуддя враховувати вагомі докази, здобуті поведінковими науками, що свідчить про потужний вплив соціального контексту як на протизаконні, так і на високоморальні вчинки. Мої колеги, Лі Росс і Донна Шестовськи, запропонували детальний аналіз викликів, які сучасна психологія ставить перед юридичною теорією і практикою. Вони доходять висновків, що юридична система має перейняти патерн наукової і практичної медицини, використовуючи здобутки актуальних досліджень властивого і невластивого функціонування розуму і тіла:

Система кримінального правосуддя не може й далі керуватися ілюзією міжситуативної сталої поведінки, помилковими концепціями про вплив диспозиційних і ситуаційних чинників на поведінку, або неспроможністю думати логікою взаємодії «особа і ситуація», або навіть зручними, але значною мірою фантастичними концепціями вільної волі, так само, як і не має керуватися загальноприйнятими колись поглядами про чари чи одержимість демонами[354].

СИТУАТИВНІ ІДЕНТИЧНОСТІ

Наші особисті ідентичності зумовлено суспільством. Ми залежимо від того, де живемо і працюємо, що їмо, кого кохаємо. Дізнавшись комбінацію ваших «статусних чинників» — етнічної групи, суспільного класу, освіти, релігії та місця проживання, можливо передбачити широкий спектр ваших підходів і поведінки точніше, ніж просто знаючи ваші риси особистості.

Наше відчуття ідентичності здебільшого ґрунтується на тому, як інші ставляться до нас, упізнають чи ігнорують, хвалять чи карають. Хтось робить нас боязкими і сором’язливими, інші стимулюють нашу сексуальну привабливість і домінування. У деяких групах ми стаємо лідерами, і водночас в інших — переходимо у ранг послідовників. Ми живемо, виправдовуючи або нівелюючи очікування інших. І ці очікування часто стають самовтіленими пророцтвами. Самі цього не усвідомлюючи, ми часто поводимося так, що підтверджуємо враження інших від нас. Ці враження можуть творити нову реальність нашої поведінки[355].

ЧИ ВИЗНАЮТЬ ВАС ЗДОРОВИМ СЕРЕД БОЖЕВІЛЬНИХ?

Ситуації формують нашу соціальну ідентичність навіть тоді, коли очевидно, що вони не справжні. Пригадайте дослідження-симуляцію в психіатричній лікарні Елджіна (12 розділ), де пацієнти не витримали жорстокого поводження персоналу. Проте вони не були справжніми пацієнтами, а просто працівниками лікарні, перевдягненими у пацієнтів. Так само в Стенфордському в’язничному екперименті, кожен знав, що охоронці лише студенти коледжу, які також могли би отримати роль в’язнів цієї імітованої в’язниці. Чи їхня справжня ідентичність мала якесь значення? Насправді ні, як ви вже переконалися, і то лише через кілька днів. Вони перетворилися на свої ситуативні ідентичності. До того ж, перебуваючи у тому місці, я також став в’язничним суперінтендантом у своїй ході, манері спілкування, спотвореному мисленні.

Деякі ситуації «надають змісту» призначеним людям ролям. Кожна особа, перебуваючи на сцені, має бути в тому образі, якого вимагає роль. Уявіть, як би вас, цілком нормальну людину, раптом закрили в ізоляторі психіатричної лікарні. Ви опинилися там, бо працівник лікарні помилково діагностував у вас «шизофренію». Цей діагноз базувався на тому, що ви поскаржилися йому, що «чуєте голоси», нічого більше. Ви вірите, що не маєте там перебувати і розумієте, що найкраще для вас, аби вас випустили — почати поводитися настільки нормально, наскільки ви тільки можете. Очевидно, що персонал швидко зрозуміє про допущену помилку, що ви не психічнохворий і вас випишуть додому. Так?

Якщо ви опинитеся в такій ситуації, то навіть не розраховуйте на це. Вас можуть ніколи не випустити. Такі результати захопливого експерименту іншого мого колеги зі Стенфорду, Дейвида Розенана, із прекрасною назвою: «Бути здоровим у божевільні»[356].

Дейвид разом із сімома колегами пройшли через описаний вище сценарій, зголошуючись на прийоми до різних психіатрів, яким скаржилися, що чують голоси, глухі звуки, не надаючи при цьому жодних інших незвичних симптомів. Кожного із них направили до їхніх територіальних лікарень, і щойно їх одягли в лікарняні піжами пацієнтів, вони почали поводитися дуже виховано і якомога нормальніше. Їх цікавило, як швидко персонал лікарні зрозуміє, що вони психічно здорові й скаже їм «бувайте».

Проста відповідь у випадку кожного з восьми учасників дослідження — ніколи! Якщо ви потрапили в місце для божевільних, ви маєте бути божевільним, бо психічно здорові не потрапляють до лікарні для божевільних. Так виглядало міркування, що базувалося на ситуативній ідентичності. Щоб експериментаторів випустили на волю, знадобилося кілька тижнів і допомога юристів та фахових колег. До того ж опісля доведення психічної стабільності усіх восьми учасників у лікарняній картці кожного було написано однаковий висновок: «Полегшення симптомів шизофренії». Це означає, що попри все персонал лікарень і далі вірив, що їхнє божевілля може одного дня ще вибухнути — тож не викидайте лікарняний халат у смітник!

ОЦІНКА ВПЛИВУ СИТУАЦІЇ

Щоб відчути на суб’єктивному рівні, як ситуація змінює вас чи інших, треба бути її учасником. Погляд ззовні нічого не дасть. Абстрактні знання про ситуацію, навіть дуже ґрунтовні, не відображають емоційного тону обставин, невербальних сигналів, усталених норм, активності еґо і збудження, викликаного активною участю в ситуації. Це різниця між участю в телешоу глядачем і гостем. Це одна з причин, чому навчання через досвід має такий потужний ефект, як ми це бачили в описаних раніше шкільних демонстраціях місіс Елліотт і Рона Джонса. Чи пригадуєте ви, що сорок психіатрів, яких попросили передбачити результати експериментів Мілґрема, істотно недооцінили потужного впливу носія влади? На їхню думку, тільки 1% людей дійде до максимальної позначки в 450V. Ви бачили, як далеко це було від реальності. Вони не змогли оцінити вплив ситуативних чинників, які змусили пересічних людей вчинити таке, чого за нормальних обставин вони би не зробили.

Наскільки важлива влада ситуації? У нещодавньому огляді досліджень соціальної психології, проведених за останні 100 років, було проаналізовано понад 25 000 дослідів за участі 8 мільйонів осіб[357]. Цей амбітний проект використав статистичний метааналіз, де кількісно підсумовано результати різних досліджень, які показують масштаби і послідовність їхніх результатів. Загальний результат 322 окремих метааналітичних показників свідчить, що цей масив даних суспільних досліджень є доказом достовірного і значного впливу соціальних ситуацій на поведінку.

Цей набір даних було проаналізовано повторно вже з відібраними дослідженнями щодо соціальних змінних і принципів, що функціонують у ситуаціях, коли пересічні люди займаються катуванням. Дослідниця з Принстонського університету Сьюзен Фіск виявила 1500 чинників, які спричинюють постійний і надійний вплив ситуаційних змінних на поведінку. Вона доходить висновку: «Дані соціальної психології підкреслюють вплив соціального контексту, іншими словами — вплив ситуацій між людьми. Соціальна психологія накопичила в різних дослідженнях столітні знання про те, як люди впливають одні на одних — як добре, так і погано»[358].

ЗАГЛЯДАЮЧИ НАПЕРЕД: ДІЖКА З МЕДОМ І ЛОЖКА ДЬОГТЮ

Настав час зібрати наші аналітичні знаряддя і перенестися до далекої країни — до Іраку. Там ми спробуємо зрозуміти незвичайний феномен наших днів: задокументовані у цифровому форматі знущання над затриманими мешканцями Іраку у в’язниці Абу-Ґрейб. Увесь світ вразило те, що відбувалося у тюремному відділенні в блоці 1А, у цій маленькій крамничці жахів, де вчинялися злочини проти людства. Як таке могло статися? Хто відповідальний? Навіщо було робити фотографії, які стали доказом власних злочинів? Ці й інші запитання місяцями цікавили громадськість. Президент США пообіцяв «повністю розібратися» у цій справі. Безліч політиків й експертів із виглядом знавців оголосили, що все це через «ложку дьогтю». Тих, хто вдавався до катувань, представили просто купкою садистичних «баламутних солдат».

Наша мета — наново дослідити, що сталося і як до цього дійшло. Тепер ми вже готові вийти за межі звичного диспозиційного аналізу, який звинувачує кількох поганих — «ложку дьогтю» — у буцімто добрій «діжці меду», і розглянути справу з погляду ситуаційних чинників — самої «діжки». Ми також розглянемо висновки кількох незалежних розслідувань цих зловживань. Це виведе нас за межі ситуативних чинників і зробить предметом нашого аналізу політичну і воєнну системи.