ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 14

Знущання і тортури в Абу-Ґрейб: зрозуміння і персоніфікація жахіття

Приклад Стенфордського експерименту є повчальною історією для всіх військових тюрем... Психологи хотіли зрозуміти, як і чому люди й групи, які зазвичай діють гуманно, за певних обставин можуть поводитися інакше.

Звіт незалежної комісії Шлезінґера[359]

Вашингтон, 28 квітня 2004 року. У столиці я представляв Асоціацію американських психологів на зборах Ради президентів наукових товариств. Окрім подорожей, я рідко маю нагоду дивитися телевізійні новини серед тижня. Перемикаючи канали в готельному номері, я оторопів, натрапивши на це. У передачі «60 minutes II»[360] на телеканалі CBS показували страшні фото. Голих чоловіків складено в піраміду, а американські солдати поруч посміхаються над стогом своїх в’язнів. Жінка-солдат тягне голого в’язня на собачій прив’язі, обмотаній довкола його шиї. В’язні з жахом дивляться на німецьких вівчарок — виглядає, що вони зараз нападуть. Ніби в порнографічному слайд-шоу одні зображення змінювали інші: голі в’язні змушені мастурбувати перед жінкою-солдатом, вона курить і тримає піднесену в заохоченні долоню, в’язнів змушують імітувати оральний секс.

Здавалося немислимим, що американські солдати мучили, принижували і катували затриманих, змушуючи їх до гомоеротичних позицій. Однак вони це робили. Наступні приголомшливі кадри на екрані: в’язні стоять вигнуті в незручних позиціях з зеленими мішками або рожевими жіночими трусами на голові. Хіба це були ті чудові молоді люди, яких Пентагон вислав за море на славну місію — нести демократію і свободу в Ірак, нещодавно звільнений від тирана і ката Саддама Хусейна?

Вражало, що на багатьох знімках цього жахливого шоу, злочинці стояли поруч із жертвами. Творити лихі вчинки — одна справа, але фіксувати свою участь у такий промовистий і переконливий спосіб — зовсім інша. Про що вони думали, коли робили ці «трофейні фото»? Нарешті з’являється зображення, що скоро стане символом психологічних тортур. В’язень з мішком на голові стоїть на картонній коробці, з витягнутих рук звисають прикріплені до пальців електричні дроти. Його переконали (сержант Дейвис), що якщо його ноги не витримають і він впаде з коробки, то отримає смертельний, як на електричному стільці, удар. Мішок йому трохи зсунули з голови, тож він бачив під’єднані до стіни дроти. Насправді ці фальшиві електропроводи мали на меті страшити, а не завдавати фізичного болю. Ми не знаємо, як довго цей чоловік в мішку тремтів з абсолютного страху за своє життя, але можемо уявити, як його травмував цей досвід, і поспівчувати йому.

Щонайменше кільканадцять зображень проскочили на екрані. Я хо тів вимкнути телевізор, але не міг відірвати погляд, зневолений силою цих кадрів, неймовірністю цих кадрів. Перш ніж почати висувати гіпоте зи про можливі причини такої поведінки солдатів, я вже був перекона ний, як і решта країни, що тортури були роботою тільки кількох «ложок дьогтю». Голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Річард Б. Маєрс у телевізійному інтерв’ю заявив, що ця інформація його здивувала, а кадри злочинних знущань приголомшили. Проте він впев нений, що немає доказів їхньої «систематичності». І що це робота окремої горстки «негідних солдатів». За словами цього авторитетного військового речника, всі решта 99,9 відсотків американських воїнів за океаном по водилися зразково. Тому не варто бити на сполох через поведінку менш ніж одного відсотка — тих солдатів з ґанджем, що вдавалися до гидких знущань.

«Відверто кажучи, думаю, ми всі розчаровані діями цих кількох, — сказав бригадний генерал Марк Кіммітт під час інтерв’ю в передачі “60 Minutes II”. — Щодня ми піклуємося про наших солдатів, але щиро кажучи, не завжди пишаємося нашими солдатами». Дуже зручно — знати, що лише кілька паскудних солдатів з-поміж усіх тих, хто служать охоронцями в безлічі військових тюрем США, вдавалися до таких немислимих і безглуздих злодіянь[361].

Хвилинку. Як міг Генерал Маєрс знати, що це був поодинокий випадок ще до завершення ґрунтовного розслідування в системі військових тюрем в Іраку, Афганістані, Кубі? Справу щойно викрито, і щоб дати таку оцінку, не вистачило би часу для проведення ретельного розслідування. Було щось тривожне в цій авторитетній заяві, у цьому виправдовуванні Системи і звинуваченні кількох на самому дні діжки. Його слова нагадують публічні заяви начальників поліції щоразу, коли викривають поліцейські зловживання щодо підозрюваних, — звинуватити кількох негідників поліцейських, аби відвернути увагу від норм і звичних практик, що таємно застосовуються у відділках чи управліннях поліції. Цей поспіх пояснювати поведінку «поганих хлопців» диспозиційними властивостями лише кількох порушників — спільна риса всіх охоронців Системи. У такий самий спосіб адміністрація школи і вчителі звинувачують особливо «деструктивного» учня, аніж знайти час і провести аналіз поганого впливу нудного розкладу занять чи слабких викладацьких знань деяких учителів, які могли провокувати таку поведінку.

Міністр оборони Доналд Рамсфелд назвав учинки «жахливими» і «такими, що суперечать цінностям нашого народу». «Фото військового персоналу США, які побачила громадськість, без сумніву образили і обурили всіх у Міністерстві оборони, — сказав він. — Кожного кривдника потрібно покарати, процедури доопрацювати, а їхні проблеми виправити». Потім він виголосив заяву, в якій непрямо знімав відповідальність з армії за незабезпечення відповідних тренувань і підготовки резерву військової поліції до такої тяжкої місії: «Якщо хтось не розуміє, що чинити таке, як показано на цих фотографіях, неправильно, жорстоко, брутально, непристойно і це суперечить американським цінностям, то навіть не можу уявити, які тренінги можуть навчити цьому»[362]. Проте Рамсфелд також швидко замінив визначення цих дій на «знущання», а не «тортури». Він сказав: «Те, що відбулося є знущанням, яке, на мою думку, технічно відрізняється від тортур. Я не збираюся використовувати слово «тортури»[363]. Одну хвилинку, а що Рамсфелд розуміє під словом «технічно»?[364]

Позаяк у всьому світі ці фотографії безперервно з’являлися в найкращий ефірний час по телебаченню, на перших шпальтах газет, журналів, інтернет-видань, президент Буш негайно розпочав безпрецедентну кампанію «ремонтно-відновлювальних робіт», щоб захистити репутацію своєї армії і своєї адміністрації, особливо Міністра оборони. Він зобов’язався старанно організувати незалежне розслідування, яке розбереться в справі «аж до самого дна». Мене цікавило, чи розпочне президент також розслідування, яке дістанеться до «верхівки» цього скандалу, щоб ми змогли побачити картину повністю, а не лише рамку. Виглядало на те, адже призначений ним командувач операцій коаліційних сил в Іраку, бригадний генерал Марк Кліммітт публічно заявив: «Сидячи тут хочу сказати, що це був єдиний відомий нам випадок зловживань щодо в’язнів, але ми знаємо, що траплялися й інші інциденти, відколи ми перебуваємо в Іраку». (Чи не суперечить це запевненням генерала Маєрса, що це був поодинокий випадок, а не систематичні інциденти?)

До речі, завдяки скандалу з Абу-Ґрейб виявлено дуже багато випадків зловживань, тортур і вбивств. За словами підполковника Джона Скінера з Міністерства оборони США, до квітня 2006 року відкрито понад чотириста окремих розслідувань для перевірки поданої інформації.

Дві інші реакції на фотографії знущань варті нашої згадки: перша належить відомій медіа персоні, друга демонструє «обурення» американського конгресмена. Для архіконсервативного ведучого ток-шоу Раша Лімбо фотографії, на кшталт піраміди оголених в’язнів, не значать нічого більшого за коледжські каверзи. «Це ніяк не відрізняється від того, як відбувається ініціація до «Черепа і кісток» [Таємне братство Єльського університету], і ми збираємося через це знищити людські життя, і ми хочемо перешкоджати зусиллям армії, а потім збираємося їх розтрощити [обвинувачених військових], бо вони мали забаву. Ви знаєте, ці люди щоденно на лінії вогню. Я говорю про осіб, що приємно провели час, цих людей. Ви коли-небудь чули про емоційну розрядку? Чули про потребу випустити пару?»[365]

Тортури є емоційною розрядкою? Катарсисом для емоційно перевантажених військових? Приємно проведеним часом із невеличким випусканням пару? Це були судження впливової зірки про моторошні тортури. Тільки є одна маленька різниця між сценою з «пекельної ночі» братчиків і сценою тортур Абу-Ґрейб. І вона в тому, що братчики в своєму бажанні долучитися до спільноти мають вибір — і далі витримувати дідівщину чи ні. Вони не суб’єкти примусу, що не надавали попередньої згоди на такі приниження і муки, чинені ворожими, окупаційними силами.

Сенатор Джим Інхоф (республіканець, штат Оклахома), член сенатського комітету зі збройних сил, перед яким звітував міністр Рамсфелд, обурився. Щоправда, він визнав, що був «обуреніший обуренням», яке викликали світлини, ніж тим, що на них було зображено. Він поклав провину на жертв (які заслужили таке ставлення) і на пресу за публікування фото. «Ці в’язні, знаєте ж, вони там сидять не за порушення правил дорожнього руху. Якщо вони в блоці 1-А, або 1-В, то ці в’язні — це вбивці, терористи, бунтівники. У багатьох з них, імовірно, американська кров на руках, а ми тут так стурбовані поводженням з цими індивідумами». Він продовжував свої атаки, аргументуючи, що публікуючи фото у всьому світі преса провокує подальші агресивні нападки на США[366].

Пентагон використовував таку аргументацію в спробі заблокувати вихід зображень. Проте у внутрішньому рапорті генерал-майор Доналд Райдер підважує погляд, що в’язні були насильниками. Він зазначав, що деяких іракців утримували тривалий час лише тому, що вони висловили «незадоволення чи ворожість» щодо військових сил США. Інший звіт ясно доводить, що багато арештантів були «невинними цивільними» (за словами начальниці в’язниці, бригадного генерала Дженіс Карпінскі). Їх затримували під час військових зачисток місцевостей, де проявлялася заколотницька активність, і всіх осіб чоловічої статі, зокрема молодих хлопців, ув’язнювали у найближчій військовій тюрмі, звідки доставляли до Абу-Ґрейб на допити.

Хоча я бачив багато моторошних світлин непомірних знущань під час дослідження тортур у Бразилії чи в процесі підготовки до лекцій на тему тортур, у фотографіях, зроблених у в’язниці з екзотичною назвою Абу-Ґрейб, щось мене вразило, щось нове і водночас знайоме. Незнайомими видалися грайливість і сваволя порушників. Це були лише «веселі забави», як вважала на позір безсоромна рядова Ліннді Інґленд, чиє усміхнене обличчя контрастувало з хаосом навколо. Проте відчуття дежа вю переслідувало мене. З подивом я усвідомив, що перегляд деяких світлин змушує мене заново переживати найгірші сцени зі Стенфордського в’язничного експерименту. Були пакети на головах в’язнів, оголення, сексуально принизливі ігри, як-от «бичаче парування» чи коли чоловіки перестрибували один через одного, оголюючи геніталії. Схожі зловживання вчиняли охоронці, яких грали студенти коледжу, над в’язнями — теж студентами коледжу. До того ж, точнісінько як в нашому досліджені найгірше відбувалося під час нічних змін! Ба більше, в обох випадках в’язні перебували там під час досудового розслідування.

Це виглядало так, ніби найгірший варіант сценарію нашого експерименту втілювали в життя впродовж місяців, у жахливих умовах, замість нашої короткої і порівняно якісно зімітованої в’язниці. Я бачив, що могло статися з добрими хлопцями, коли вони потрапили в ситуацію, що надала їм випадково абсолютну владу в діях з підопічними. У нашому досліджені охоронці не отримали попереднього навчання щодо нових ролей, тільки мінімальний нагляд з боку персоналу, де не завжди обмежувалося психічне насильство. Я чудово уявляв, що могло статися, якби всі обмеження, що діяли в нашому експерименті, було знято. Я знав, що у в’язниці Абу-Ґрейб мали діяти потужні ситуативні, а до того ж іще більш панівні, системні сили. Але звідки я міг знати про поведінковий контекст у цьому віддаленому місці, чи розкрити правду про Систему, що створила і підтримувала його? Мені було цілком очевидно, що Система з усіх сил бореться, щоб приховати свою співучасть у тортурах.

ОСМИСЛЮЮЧИ БЕЗЗМІСТОВНЕ ЗНУЩАННЯ

Приклад Стенфордського в’язничного експерименту показав, що спочатку охоронці були «ложкою меду», а з часом декого з них зіпсували потужні ситуативні сили. Ба більше, згодом я усвідомив, що саме я з моєю дослідницькою командою, були відповідальні за Систему, що створила таку ефективну і деструктивну ситуацію. Ми не впоралися і не створили адекватні низхідні обмеження, які запобігли б тюремним знущанням. Також ми ввели денний порядок і процедури, які сприяли процесу дегуманізації і деіндивідуалізації, що спонукало охоронців винахідливо чинити зло. До того ж, ми могли приборкати потугу Системи і припинити експеримент, коли він почав виходити з-під контролю, чи коли неприпустимі факти змусили мене усвідомити власну відповідальність за те, що відбувалося.

Намагаючись зрозуміти знущання, які відбувалися в Абу-Ґрейб, ми починаємо з кінця процесу, із задокументованих злочинів. Тому нам потрібно зробити зворотній аналіз. Потрібно визначити, якими людьми були ці охоронці перш, ніж отримали завдання стерегти в’язнів у далекій тюрмі в Іраку. Чи можемо ми визначити, які патології вони могли внести, щоб відокремити їхні диспозиційні тенденції від чинників конкретної ситуації, що на них вплинули? Наступне, чи можемо ми з’ясувати, яким був поведінковий контекст, в який вони потрапили? Як виглядала соціальна реальність для охоронців у тому специфічному місці і часі?

Нарешті нам потрібно дослідити структуру влади, яка відповідає за створення і підтримання умов проживання всіх мешканців в’язниці — й іракських в’язнів, й американських військових. Як Система обґрунтує утримування в’язнів без правового захисту й використання під час допитів «тактик примусу»? На якому рівні ухвалено рішення про призупинення гарантій Женевської конвенції і власних військових правил утримання в’язнів, а саме заборони жорстокого, нелюдського і принизливого ставлення до арештантів? Ці правила передбачають базові стандарти утримання і поводження з ув’язненими в будь-якій демократії, незважаючи в мирний час чи під час війни. Народи їх встановили не через бажання доброчинності, а з метою забезпечити гідне ставлення до власних військових у разі полону.

Я не мав достатньо коштів на подорож до Абу-Ґрейб, вишколу в журналістських розслідуваннях чи хоча б можливості взяти інтерв’ю в усіх чільних учасників знущань. Тому я й не сподівався розплутати цей клубок і дістатися до вершин, чи глибин цього захопливого психологічного феномену. Проте було б соромно не внести своєї лепти в зрозуміння цього, на перший погляд, беззмістовного насильства. Вона ґрунтується на моєму унікальному, «інсайдерському» досвіді перебування на посаді суперінтенданта Стенфордської в’язниці. Парадигма Стенфордського в’язничного експерименту навчила мене, що в дослідженні інституційних зловживань потрібно оцінювати різноманітні чинники (диспозиційні, ситуативні, системні), що зумовлюють поведінкові результати, які хочемо зрозуміти. Також мене цікавило, хто був тією особою, що пролила світло на насильство, яке відбувалося в тій темниці.

ДЖО ДАРБІ - ГЕРОЙ, ЯКИЙ ВДАРИВ НА СПОЛОХ, ЗВИЧАЙНИЙ ХЛОПЕЦЬ

Той молодий військовий, який вдарив на сполох через «маленьку майстерню жахів», і відкрив очі цілого світу на темні справи, що там відбувалися, був двадцятичотирирічним військовим резервістом Джо Дарбі. Цей молодий чоловік — герой, тому що змусив військове начальство визнати існування насильницьких практик і діяти з метою припинення такого у всіх підконтрольних в’язницях. Дарбі служив у тій самій 372-й роті військової поліції, що й «персонажі» нічної зміни в Абу-Ґрейб, але виконував інші завдання.

Одного дня його приятель, капрал Чарлз Ґренер, дав Дарбі диск, заповнений сотнями фотографій, що вже оббігли ввесь підрозділ, і дехто навіть поставив їх собі як заставку на комп’ютері. Спершу світлини смішили Дарбі, було «досить забавно» бачити купу голих, складених у піраміду іракських срак. Але що довше він роздивлявся, тим більше відчував смуток через те, що бачив. «Я не міг перестати думати про це. Десь за три дні я прийняв рішення заявити про ці фотографії», — повідомив Дарбі. Те рішення довело його до агонії, коли він розривався між лояльністю до приятелів і докорами сумління. Дарбі був знайомий з Ліннді Ігленд з часів проходження початкового вишколу. Проте, як він повідомив, побачене «оскверняло все, у що я особисто вірив, і все, чому мене навчили про верховенство права».

Тож того дня в січні 2004 року Джо Дарбі вчинив гігантський стрибок для людської моральності, уперше передаючи копію диску з анонімним написом на конверті агенту відділу кримінальних розслідувань (ВКР). Згодом він відкрився спеціальному агенту Тайлору П’єрону (начальнику військового ВКР в Абу-Ґрейб), що саме він помістив диск у конверт, і що хоче поспілкуватися з ВКР відкритіше. Дарбі бажав лишатися анонімним стільки часу, скільки працюватиме в Абу-Ґрейб, боячись помсти за донос на приятелів[367].

Забити на сполох, знаючи, що це напевно спричинить проблеми зображеним на світлинах приятелям з 372-ї роти, вимагало від Дарбі надзвичайної особистої відваги. Проте, коли інші чинним неправильно, Дарбі вчинив правильно.

Також треба врахувати, що за військовим статусом Дарбі займав найнижчий ранг — спеціаліст військового резерву. Він відкрито кидав виклик тому, що відбувалося в військовій в’язниці. Як я згодом відкрив, особливій в’язниці, частиною якої був спеціальний центр допитів, створений особисто Міністром оборони, задля викриття «готових до дій терористів і заколотників». Виклик системі вимагав від Дарбі великої сили духу[368].

ЧАС КВІТУЧИХ ЯБЛУНЬ У СТОЛИЦІ

Випадково мені пощастило. Колишній студент Стенфорду, який працював на Національному громадському радіо в Вашингтоні, розпізнав паралелі між фотографіями з Абу-Ґрейб і тими, що я показував на своїх лекціях про Стенфордський в’язничний експеримент. Він знайшов мене в моєму вашингтонському готелі, щоби взяти інтерв’ю одразу після того, як історія вийшла на яв. Головною тезою мого інтерв’ю була сумнівність адміністративного пояснення ситуації в категоріях «ложки дьогтю» і заміна його альтернативною метафорою «діжки дьогтю», яку я вивів з паралелей між Абу-Ґрейб і Стенфордським в’язничним експериментом. Незабаром цю аналогію з першої розмови використали у багатьох інших теле- і радіопередачах і газетних інтерв’ю, щоб якомога промовистіше (з відбірними ложками меду і огидними діжками дьогтю) змалювати ситуацію. Представники преси наввипередки просили мої коментарі, а також відеозаписи і фотографії зі Стенфордського в’язничного експерименту, які цим коментарям могли додати драматичності.

Цей загальнодержавний розголос зі свого боку нагадав Ґері Маєрсу, адвокату одного із підсудних охоронців, що моє дослідження є важливим для захисту його клієнта, бо наголошує на зовнішніх детермінантах жорстокої поведінки останнього. Маєрс запросив мене стати свідком-експертом сержанта Айвена Фредеріка, військового поліцейського, старшого нічної зміни в блоках 1А і 1Б. Я погодився почасти для того, щоб мати доступ до повної інформації, якої я потребував, аби зрозуміти роль тріади елементів у атрибуційному аналізі цієї невластивої поведінки: Особи, Ситуації і Системи, що довели поведінку конкретної особи в конкретному місці до вчинення таких злочинів.

Я сподівався, що завдяки доступу до цієї інформації зможу вповні оцінити динамічні взаємодії, які підживлювали ці збочення. Погодився надавати під час процесу відповідну допомогу клієнту Маєрса. Проте я чітко пояснив, що мої симпатії більше лежать на боці Джо Дарбі, який виявився відважним настільки, щоби викрити знущання, ніж на боці будь-кого, хто їх вчиняв[369]. На таких умовах я приєднався до команди захисту сержанта Фредеріка і вирушив у нову подорож у серце темряви.

Давайте розпочнемо наш аналіз із кращого зрозуміння, що то було за місце, в’язниця Абу-Ґрейб — географічно, історично, політично, а також якими були її остання операційна структура і функції. Потім ми зможемо дослідити поведінку військових і в’язнів.

МІСЦЕ: В'ЯЗНИЦЯ АБУ-ҐРЕЙБ

За тридцять два кілометри на захід від Багдада, столиці Іраку, і декілька кілометрів від Фаллуджи розташовано іракське місто Абу-Ґрейб, а в ньому — однойменна в’язниця. Усе це є всередині сунітського трикутника, центру насильницького спротиву американській окупації. У минулому західна преса називала в’язницю «Саддамівським центром тортур». Це було місце, яке в часи врядування партії Баас, Саддам Хусейн облаштував для тортур і смертельних кар над «дисидентами» двічі на тиждень під час публічних екзекуцій. Існують підозри, що декого з цих політичних і кримінальних ув’язнених використовували в схожих на нацистські експериментах, що були частиною програми біологічного і хімічного озброєння Іраку.

У тому розтягнутому тюремному комплексі, назву якого можна перекласти як «дім дивних батьків» чи «батько дивного», одночасно утримували 50 тисяч осіб. Це місце завжди мало підозрілу репутацію, бо до винайдення аміназину було лікарнею для осіб з глибокими психіатричними розладами. Побудоване британськими компаніями в 1960-ті роки, воно обіймало площу 1,15 км², по периметру мало 24 сторожові вежі. Воно схоже на протяжне мале місто, розділене стінами на п’ять частин, у кожній з яких перебувала інша категорія в’язнів. Усередині відкритого подвір’я стояла висока 122-метрова вежа. На відміну від більшості американських в’язниць, що будуються у віддалених від міст місцевостях, Абу-Ґрейб перебувала в полі зору багатоповерхових будинків і офісів (мабуть, побудованих після 1960-х років). У кожній із камер сиділо до 40 осіб, стиснених на площі чотири квадратні метри, у жахливих умовах.

Полковник Бернард Флинн, начальник в’язниці Абу-Ґрейб, описував, як близько вона була до нападників: «Це прекрасна мішень, бо ми перебуваємо в поганому районі. Весь Ірак є поганим районом... Там є одна вежа, побудована так близько до житлових будинків, що просто з неї ми могли заглядати в спальні. На дахах і в під’їздах сиділи снайпери, вони стріляли в наших воїнів, які перебували на вежах. Тож ми безперервно на сторожі, пробуємо оборонитися і не впустити повстанців до середини»[370].

Відколи американські сили обвалили врядування Саддама в березні 2003 року, назву в’язниці змінили з Абу-Ґрейб (щоб відмежуватися від непривабливої історії) на Багдадський центр утримання під вартою (BCCF). Цей акронім трапляється в багатьох доповідях стосовно розслідування. Після падіння режиму Саддама всіх в’язнів, зокрема й кримінальних авторитетів, випустили, а в’язницю розграбували. Вкрали все, що можна було винести — двері, вікна, цеглу; легше сказати, чого не вкрали. До речі, у пресі не було показано, що всіх диких тварин з міського зоопарку також звільнили. Певний час леви і тигри тинялися вулицями міста, доки їх не переловили чи вбили. Колишній керівник бюро ЦРУ Боб Бер описує сцену, свідком якої був у цій горезвісній в’язниці: «Я відвідав Абу-Ґрейб за кілька днів після звільнення. Це було найжахливіше видовище, яке доводилося мені бачити. Я сказав: якщо і є якась причина позбутися Саддама Хусейна, то це саме Абу-Ґрейб». Згодом у похмурій розповіді додає: «Там були обгризені собаками тіла зі слідами тортур. Знаєте, електроди зі стін. Це було жахливе місце»[371].

Вище британське керівництво рекомендувало зруйнувати в’язницю, проте влада США вирішила якнайшвидше її перебудувати. Щоб було де утримувати всіх тих, кого підозрювали в розмитих визначеннях «злочинів проти коаліційних сил», підозрюваних в організації повстань й скоєнні інших злочинів. Цю строкату групу охороняли іракці сумнівного характеру. Багато з утримуваних під арештом осіб були невинними мирними мешканцями, випадково затриманими під час військових облав чи на дорожніх блокпостах за «підозрілу активність». Були серед них цілі сім’ї — чоловіки, жінки і підлітки, яких допитували з метою отримання інформації про непередбачуваний зріст спротиву коаліційним силам. Визнаних невинними після допиту осіб не випускали, бо військові боялися, що відтак ті приєднаються до повстанців, а ще й тому, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність за прийняття таких рішень.

ВИСОКА МЕТА МІНОМЕТНИХ ОБСТРІЛІВ

Помітна 122-метрова вежа в центрі в’язниці швидко перетворилася на чудову мішень для майже щонічних мінометних обстрілів з дахів сусідніх будинків. У серпні 2003 року загинуло 11 військових, що спали в наметах на подвір’ї. Іншим разом міна розірвалася в наметі з військовими, серед яких був полковник Томас Паппас, керівник бригади військової розвідки, що базувалася в тюрмі. Сам Паппас не зазнав фізичних травм, проте його шофер, молодий військовий, загинув, пошаткований осколками разом з іншими солдатами. Несподіване жахіття настільки вплинуло на Паппаса, що він вже ніколи не знімав бронежилета. Мені розказували, що він завжди вдягав бронежилет і куленепробивний шолом навіть, коли приймав душ. Згодом його визнали «непридатним до служби» і звільнили від виконання обов’язків. Погіршення психічного стану не дозволило йому забезпечувати життєво необхідний нагляд за діяльністю військових в тюрмі. Після мінометних атак Паппас розмістив всіх своїх військових всередині в’язниці, у «безпечній зоні» за стінами. І це означало, що вони зазвичай спали в маленьких в’язничних камерах наче в’язні.

Розповіді про смерть товаришів, безперервний снайперський і мінометний обстріли викликали відчуття постійного страху серед усіх призначених до в’язниці, що була об’єктом атак супротивника навіть по 20 разів на тиждень. Американські солдати, як й іракські в’язні та затримані особи гинули під цим ворожим вогнем. З часом деякі з в’язничних комплексів було зруйновано і багато руїн потрапляло в поле зору.

Мінометний обстріл відбувався з такою частотою, що став частиною сюрреалістичної реальності Абу-Ґрейб. Джо Дарбі пригадує розмови з приятелями, в яких вони пробували за почутим звуком угадати калібр і розташування міномета: був це 60 чи 80 мм, або навіть 120 мм, бо щось гук такий сильний. Проте психічне задубіння не тривало вічно. Дарбі зізнається, що «за кілька днів до того, як наш підрозділ покинув Абу-Ґрейб, асі люди раптово, уперше, почали боятися мінометних обстрілів. Це було дивно. Усі скупчувалися попід стінами. Я усвідомив, що тулюся в кутку, молячись. Заціпеніння як рукою зняло. Це те, що ви всі мусите пам’ятати, коли переглядаєте фотографії. Ми божеволіли у різний спосіб».

Зі слів інформатора високого рангу, який працював там кілька років, в’язниця залишалася надзвичайно небезпечним місцем роботи і проживання. У 2006 році військове командування прийняло остаточне рішення про ліквідацію, щоправда трохи запізно, щоб виправити шкоду, заподіяну попереднім рішенням її відбудови[372].

Фізичні умови військових значно погіршував брак каналізації. Знищена війною в’язниця Абу-Ґрейб диспонувала тільки дірками в підлозі і переносними туалетами. Зрештою і того не вистачало для всіх в’язнів і військових. Позаяк не було можливості їх регулярно чистити, вони швидко переповнювалися, а під впливом високої літньої температури повставав нестерпний і всюдисущий сморід. Також не було адекватної системи душових, воду видавали порціями, а мила бракувало. Електрика регулярно виключалася через брак відповідних генераторів. В’язні смерділи, як і все довкола них. У сезон сильних літніх дощів, коли температура перевищувала 45 °С, в’язниця перетворювалася на розпалену пічку чи сауну. Коли дув сильний вітер, часточки пилу потрапляли в легені кожного, спричиняючи запальні процеси і вірусні інфекції.

Після ухвалення рішення зруйнувати високу вежу, щоби прибрати мішень, зменшилася частота мінометних ударів, але до постійних розвалин і нищення виднокола додалася величезна руїна.

Якість їжі також не полегшувала інші прикрості умов проживання. Попри те що армія щойно перебудувала величезний комплекс, їдальню ніхто не звів. Упродовж понад двох років окупації військові, що проходили тут службу, були змушені харчуватися сухпайками і готового до споживання їжею із контейнерів. Їдальню врешті-решт побудовали в грудні 2003 року. Підсумовуючи, я не можу краще описати місце, як це зробив керівник слідства, коли описував жахливість умов праці в цьому місці: «тривалий час усе це скидалося на пекло на землі».

ВІСІМДЕСЯТ АКРІВ ПЕКЛА

Любителі американської історії зараз нам нагадають, що навіть ще пекельнішу в’язницю армія США побудувала і підтримувала після Громадянської війни. Кемп-Даґлас розташовувалася за декілька кілометрів від Чикаго. У ній утримували тисячі полонених конфедератів. Її розмістили в болотистій місцевості, без необхідних засобів існування. В’язниця не мала ані рішучого керівництва, ані зрозумілих інструкцій щодо поводження з військовополоненими. Серед місцевого населення відчувалася велика ворожість до конфедератів — «зрадників», а батальйон охорони був надто малим для нагляду за понад п’ятьма тисячами ув’язнених. Це місце стало відомим під назвою «вісімдесят акрів пекла», в ньому загинули тисячі ув’язнених через рабську працю, голод, брутальні побиття, тортури, умисне погане поводження і безліч захворювань. Аналогом на півдні для військовополонених Федерації була навіть відоміша Андерсонвіллська тюрма.

НА МІСЦЕ ПРИБУВАЄ НОВИЙ КОМАНДИР, АЛЕ НЕ БАЧИТЬ НІЧОГО

У червні 2003 року трагічна іракська в’язниця отримує нове командування. Дженіс Карпінскі, бригадного генерала запасу, призначено на пост командира 800-ї бригади військової поліції, яка відповідала за Абу-Ґрейб і всі інші військові в’язниці Іраку. Призначення було дивним з двох причин: Карпінскі була єдиним командиром-жінкою у зоні бойових дій, і вона не мала жодного досвіду в управлінні хай якими в’язницями. Тепер в її підпорядкуванні опинилося три великі тюрми й 17 менших в’язниць у всьому Іраку, вісім військових батальйонів, сотні іракських охоронців і 3400 недосвідчених резервістів, як і спеціальний центр для допитів у блоці 1А. Це було занадто складне завдання для недосвідченого офіцера запасу.

За інформацією з кількох джерел, з огляду на небезпеку і жахливі умови проживання Карпінскі швидко залишила свій пост в Абу-Ґрейб, і перемістилася в безпечніше місце — Кемп-Вікторі біля Багдадського аеропорту. Позаяк Карпінскі майже завжди була відсутня, бо часто їздила в Кувейт, ніхто не забезпечував постійного низхідного нагляду за тим, що відбувалося на об’єкті. Ба більше, вона стверджує, ніби офіцери вищого рангу повідомили їй, що блок 1А є «спеціальним місцем» і не перебуває під її безпосереднім контролем, тому вона ніколи його не відвідувала.

Факт, що командир-жінка тільки номінально виконувала свої функції, також заохочував сексистське ставлення серед військових, що призводило до порушення звичної дисципліни і порядку. «Підлеглі генерала Карпінскі з Абу-Ґрейб часом ігнорували її команди і не дотримувалися правил вдягання форми і віддавання честі старшим, що призвело до подальшого послаблення стандартів, яке вже існувало у в’язниці», — сказав один з членів бригади. Військовий, який говорив на засадах анонімності, також розповів, що польові командири зазвичай ігнорували накази генерала Карпінскі, аргументуючи тим, що вони не зобов’язані слухатися жінки[373].

Вона впоралась з одним завданням, і то не найкраще. Воно полягало в щотижневих «чистках», під час яких вона приймала рішення, яких в’язнів потрібно звільнити, — вони або не становлять загрози, або не мають цінної інформації і не є ані терористами, ані кримінальними злочинцями. Проте мене поінформували, що вона робила це дуже обережно, звільняючи порівняно мало затриманих, тоді як щодня з’являлися нові. Населення в’язниці продовжувало зростати. Що гірше, був постійний приплив нових в’язнів з інших в’язниць, наприклад з переповненого Кемп-Букка.

Упродовж перших шести місяців керівництва Карпінскі кількість ув’язнених зросла до понад десяти тисяч. Серед них — тридцять підлітків, віком від десяти до сімнадцяти років. Цим дітям не надали ані можливості навчатися, ані окремого місця проживання. «Бачачи умови, в яких ці діти перебували місяцями, у мене краялося серце», — розповів один зі спостерігачів. До того ж не було нічого зроблено, щоб відокремити в’язнів з психічними розладами й різними іншими захворюваннями, як-от туберкульоз.

З огляду на жахливі умови утримання в’язнів, дивними видаються надзвичайно оптимістичні висловлювання генерала Карпінскі в інтерв’ю для St. Petersburg Times у грудні 2003 року. Вона сказала, що для багатьох утримуваних в Абу-Ґрейб іракців «умови проживання є кращими, ніж удома». І додала: «Був момент, коли ми переживали, що вони не захочуть залишити в’язницю». Проте в той самий час, коли лунало таке бадьоре передріздвяне інтерв’ю, генерал-майор Антоніо Таґуба проводив розслідування за звітами про численні випадки «садистичних, неприпустимих і злочинних знущань», яких завдавали охоронці нічної зміни із 372-го батальйону військової поліції, у блоці 1А.

Згодом генерал Карпінскі отримає догану і її відсторонять від виконання службових обов’язків. Також її понизили до чину полковника і звільнили з армії. Вона була першим офіцером, якого визнали винним за фактом знущань над в’язнями, недогляду і недбальства, тобто не за те, що зробила, а за те, чого не зробила.

У своїй автобіографії «Армія однієї жінки» Карпінскі розповідає ту історію зі свого кута зору[374]. Описує відвідини високопоставлених офіцерів із Ґуатанамо, на чолі з генерал-майором Джеффрі Міллером, який їй сказав: «Ми маємо намір змінити тактику допитів в Абу-Ґрейб». Що означало «зняти м’які рукавички», перестати так поблажливо поводитися з тими, кого підозрюють у тероризмі, і почати застосовувати методи, які дадуть змогу отримати «корисну інформацію», потрібну армії для війни з повстанцями і терористами. Міллер також наполягав на зміні назви з Багдадського центру утримання під вартою і поверненні до оригінальної назви, бо вона все ще викликала жах серед мешканців Іраку — в’язниці Абу-Ґрейб.

Вона також підкреслила, що генерал-лейтенант Рікардо Санчес, командувач американськими силами в Іраку, повторив означення, яке вжив Міллер стосовно в’язнів і затриманих, кажучи, що вони «не кращі за псів» і потребують жорстокішого поводження. Карпінскі вважає, що її командувачі, генерали Міллер і Санчес, встановили новий порядок підтримки дегуманізації і тортур в Абу-Ґрейб[375].

ОСОБА: ДОЗВОЛЬТЕ ПРЕДСТАВИТИ «ЧІПА» ФРЕДЕРІКА

Уперше я зустрів Фредеріка 30 вересня 2004 року, коли його адвокат, Гері Маєрс, попросив мене провести день з ним і його дружиною, Мартою, в Сан-Франциско. Доки ми проводили поглиблене, чотиригодинне інтерв’ю, Марта оглядала місто, по тому ми разом пообідали в мене вдома в районі Рашн-Хілл. Відтоді я активно переписувався з Чіпом, спілкувався телефоном і електронною поштою з Мартою та його старшою сестрою, Мімі Фредерік.

Після дослідження всіх записів і доступних звітів про Фредеріка я попросив військового клінічного психолога, доктора Елвіна Джонса, здійснити у вересні 2004 його цілісну психологічну експертизу[376]. Я проаналізував результати, а також сліпу інтерпретацію тесту ММРІ, виконану незалежним експертом. Крім того, під час нашого інтерв’ю я зробив оцінювання рівня психологічного вигорання, результати якого проаналізував незалежний експерт із психології робочих стресів. Давайте розпочнемо з загальної інформації про походження й освіту Чіпа, потім додамо деякі особисті дані, отримані від його сім’ї і його останнього самооцінювання, і переглянемо результати формальної психологічної експертизи.

На час тих подій Чіпу було 37 років. Матір, 73-річна домогосподарка, батько, 77-річний шахтар із Західної Вірджинії. Виріс у маленькому місті Маунтін-Лейк-Парк, штат Меріленд. Матір він описує як чуйну й турботливу, а батька як дуже доброго. Один з його улюблених спогадів, як він разом з батьком ремонтує машину в гаражі. Старша сестра, Мімі, 48-річна дипломована медсестра. З Мартою познайомилися, коли вона проводила тренінги в виправному закладі, де він працював. Одружилися у Вірджинії у червні 1999 року, відтак він став вітчимом її двом дорослим донькам.

Усе своє життя Чіп регулярно відвідував богослужіння у Баптистській церкві, принаймні щодругої неділі. Вважає себе моральною людиною і вірянином, навіть після участі в знущаннях в Абу-Ґрейб. До відрядження в Ірак він навчався в коледжі місцевої громади і відвідував заняття в коледжі в Аллеґані, проте не закінчив навчання. Був пересічним, задовільним студентом, жодного разу не проваливши залік, проте радше атлетом, аніж інтелектуалом: у старшій школі займався баскетболом, бейсболом і футболом. Подорослішавши, продовжував грати у софтбол. Найулюбленіші хобі — полювання і риболовля. До того ж він — «компанійська особа» і постійно підтримував відносини з багатьма давніми і близькими друзями. Вони йому дуже близькі, тому й описує їх як тих, «за кого можна віддати життя». Також зазначає, що має дуже близькі взаємини з племінницею і племінником. Загалом це сім’янин, який розраховує на родину, а вона може завжди розраховувати на нього. Кохає свою дружину, Марту, яку описує як «ідеальну» і «дуже сильну жінку», і любить її дочок «як власних».

Чіп має добре здоров’я і хорошу фізичну форму. Ніколи не потребував хірургічних операцій, допомоги психолога чи психіатра. Єдиний конфлікт з законом стався, коли у 19 років він «порушував громадський спокій» — занадто голосно і довго кричав під час нічної забави в «хованки», за що його затримали і довелося заплатити штраф на суму п’ять доларів. Він рідко курить, випиває лише кілька пляшок пива на тиждень і ніколи не вживав заборонені препарати.

Себе він описує так: «Я дуже тихий, іноді сором’язливий, приземлений, м’якосердий, злагідливий, загалом добра людина»[377]. Проте для нас важливо підкреслити деякі додаткові риси: Чіп зазвичай боїться бути відкинутим іншими, тому в будь-яких суперечках він зазвичай поступається, аби бути прийнятим. Він змінює свої погляди, підлаштовуючись під інших, щоби вони «не злилися і не ненавиділи мене». Інші можуть впливати на нього, навіть якщо він вірить, що сам прийняв рішення. Він не любить самотності, любить бути в оточенні інших людей, почувається пригніченим, коли довго перебуває на самоті.

Деякі з моїх попередніх досліджень щодо сором’язливості дають емпіричні підтвердження її зв’язку з конформізмом. Ми виявили, що сором’язливі студенти з більшою ймовірністю поступляться і погодяться з суперечливими переконаннями інших, якщо їм загрожує відкрита дискусія. Причому їхні погляди лишаються без змін, якщо їм не доводиться боятися відкритої конфронтації[378].

Фредерік надзвичайно патріотичний. Щодня він вивішує американський прапор у себе на подвір’ї і на заході сонця його згортає. Він навіть дарує прапори друзям і родині. «Я купив кілька прапорів, щоб подарувати родині чи колегам. Він підіймав їх у Кувейті, кожен з них. Думаю, у мене було їх дев’ять чи десять. Вони майоріли, коли я був у Багдаді, і я надіслав їх дружині», — розказував він під час нашої розмови. Чіп Фредерік відчуває як «по ньому бігають мурашки» і «сльозяться очі», коли грає національний гімн. Останнім разом він написав мені зі своєї в’язничної камери: «Я пишаюся, що більшість свого дорослого життя я служив своїй країні. Я був готовим віддати життя за мою країну і моїх друзів... Я хотів бути тією особою, яка змінить хід історії»[379]. (Мушу визнати, що таке по чуття видається трохи надмірним для тако людини, як я — з обережні шим підходом до патріотизму).

Його сестра Мімі розказала про брата таке:

Рости з Чіпом було для мене радістю. Я майже на 11 років за нього старша. Чіп був спокійною дитиною. Дбав про однолітків. Завжди дбав про почуття інших і не мав намірів мститися. Чіп був простим хлопцем і любив розіграші. Завжди годував пса горіховим маслом, а потім сміявся голосно, коли той крутився по землі! Займався спортом і був командним гравцем. Його життєвою філософією є справедливість, він вірить у відповідальність, наші батьки йому прищепили гарні звички і цінності. Я пам’ятаю, як в 17 років він пішов до війська, ще дитиною, щоб повернутися дорослим, молодим чоловіком, що й далі сповідував ті самі цінності. Чіп у вільний час любить рибалити і полювати. Він насолоджується спортом, автомобільними перегонами (NASCAR), їздою на мотоциклах і часом із своєю полиною[380].

ЗАПИСИ ПРО РОБОТУ В ПЕНІТЕНЦІАРНОМУ ЗАКЛАДІ Й ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ

До мобілізації на службу в Ірак: Чіп Фредерік п’ять років, з 1996 року, працював пенітенціарним офіцером у маленькій в’язниці середнього рівня безпеки в місті Діллвин, штат Вірджинія. Він був старшим офіцером на поверсі, де відповідав за 60-120 ув’язнених одночасно. Коли проходив внутрішнє навчання, зустрів Марту, свого вчителя. Єдина пляма в його картотеці — одноразово отримана догана за вбирання невідповідної уніформи. Проте це врівноважується похвалою, яку він отримав за недопущення самогубства одного з в’язнів. До цього Чіп займався виробництвом сонцезахисних окулярів у фірмі Bausch & Lomb.

Я мав можливість переглянути багато оцінок його досягнень, які щороку проводилися Пенітенціарним управлінням Вірджинії. Нижче представлено головні спостереження ефективності Чіпа під час підготовки до служби. Він зазвичай перевершував очікування майже у всіх видах завдань.

«Наглядач Фредерік уміло виконував поставлені перед ним завдання впродовж пробного періоду. Він відповідає всім встановленим стандартам». «Наглядач Фредерік показує себе ініціативним і добре виконує роботу» (квітень 1997).

Один негативний запис був: «Працівник мусить бути наполегливішим під час виконання обов’язків і поліпшити витримку» (листопад 1997).

У шістьох категоріях його оцінюють як «відповідає вимогам», тільки ініціативність і проведення перекличок (пригадайте митарства перекличок у Стенфордському в’язничному експерименті) оцінено як «задовільно, потребує поліпшення».

Усі коментарі тільки позитивні: «Дуже хороший офіцер, проявляє лідерські здібності». «Його зовнішній вигляд перевершує усі очікування», (листопад 1998).

«Працівник Фредерік відповідає всім критеріям і має потенціал стати відмінним офіцером». «Офіцер Фредерік відмінно справляється з опікою, контролем і безпекою ув’язнених». «Офіцер Фредерік завжди охайний і чистий, черевики відполіровані, і виглядає, що він пишається своєю формою» (листопад 1999 року).

«Працівник Фредерік працює і підтримує пост у безпеці і чистоті. При призначенні в спеціальний корпус утримує місце в чистоті і підготовлений до перевірок». «Працівник Фредерік завжди одягнений належним чином. Він підтримує свій професійний вигляд». «Він добре взаємодіє як із працівниками, так і з ув’язненими. У нього глибокі знання щодо виконуваної роботи, правил і процедур. Він не має ніяких проблем допомоги іншим у виконанні їхніх завдань» (жовтень 2000).

Загалом ці оцінки стають дедалі позитивнішими навіть так, що продуктивність Чіпа Фредеріка «перевершує всі очікування». Проте в одній із прикінцевих оцінок сказано: «Не зауважено незалежних від працівника чинників, які вплинули б на його продуктивність». Важливо це пам’ятати, тому що я стверджуватиму, що «ситуативні, неконтрольовані ним чинники» підточили його службу в Абу-Ґрейб.

У підсумковому висновку в травні 2001 року оцінки Фредеріка були високими: «Офіцер Фредерік дуже добре справляється із завданнями старшого на поверсі. Уміє правильно спілкуватися із в’язнями, і в конфліктних ситуаціях також». «Офіцер Фредерік демонструє високий рівень професійної поведінки і зовнішнього вигляду». «Офіцер Фредерік чудово забезпечує дотримування правил». «Офіцер Фредерік чудово проводить переклички».

Цілком очевидно, що Чіп Фредерік став цінним пенітенціарним офіцером, дуже ефективним, коли мав чіткі процедури і письмові інструкції до виконання. Він добре навчився своєму ремеслу й отримував схвальні відгуки від начальства. Також він дбає про свій зовнішній вигляд, бо це підтримує професійну поведінку. Ці риси займають центральне місце в самоідентичності Чіпа, і вони опиняться під загрозою в жахливих умовах в’язниці Абу-Ґрейб, але ще гірших під час нічної зміни в блоці 1-А.

Чіп вступив до лав збройних сил в 1984 році заради грошей, досвіду, і щоб бути з друзями, також через патріотичний обов’язок. Він служив понад одинадцять років у відділі саперів Національної гвардії та ще понад десять років у військовій поліції армійського резерву. Єдину негативну оцінку в актах він отримав за запізнення ще на початку кар’єри. Після призову спершу служив в Кувейті в травні 2003 року, потім у містечку Аль-Хілла, на південь від Багдада. Тут він перебував з півдесятком близьких приятелів із 372-ї роти військової поліції й відповідав за відрядження патрулів[381].

Місія була неймовірна, місцеві нас любили. Там не було жодних серйозних інцидентів або поранень. Місце було мирним, поки ми його не залишили [і зайняли польські коаліційні сили].

Я поставив за мету пізнати місцеву культуру, вивчив трохи арабську, і обов’язково спілкувався із місцевими. Я висилав повні пакети солодощів своїм дітям [у тому селищі]. Мої діти завжди раділи, коли бачили мене.

Фредерік повідомив, що він і далі пишається тим, що зміг принести радість цим дітям, просто слухаючи їх і знаходячи час на спільну забаву[382].

На той час він ще міг задовольнити своє непереборне бажання охайності, «ніби прасуючи» свій мундир. Тобто після прання і сушіння він клав форму під фанеру під матрац, на якому тиждень спав. Він був єдиним військовим із складкою на штанях, і за це з нього кепкували, на що він не зважав: «тому що це моє, я не люблю бути обірванцем». Описує себе як перфекціоніста, який любить, щоб речі були «красивими, випрасуваними і чистими». Ця схильність була такою великою, що часом він «доводив до сказу дружину». На жаль, в Абу-Ґрейб, куди він приїхав на початку жовтня 2003 року, не було ані можливості, ані часу для охайності.

Одним з показників зразкової служби Чіпа Фредеріка для свого народу є численні, здобуті впродовж багатьох років нагороди. Серед них: медаль за досягнення (нагороджений тричі), медаль за відмінну поведінку в складі резерву (нагороджений чотири рази), медаль за службу національній обороні (нагороджений двічі), медаль за службу в резерві збройних сил із літерою «М», відзнака сержантського складу за вдосконалення вмінь, відзнака за службу в армії, відзнака за службу за кордоном (нагороджений двічі), медаль за участь у війні з тероризмом і експедиційна медаль за війну з тероризмом. Крім того, він мав отримати Бронзову зірку за ефективне вирішення інциденту зі стріляниною сирійського ув’язненого в Абу-Ґрейб, якою його не нагородили через оприлюднення зловживань. Ось лишень деякі зі зразкових характеристик цього військового, чому ж тоді військове керівництво назвало його «пройдисвітом»?

ПСИХОЛОГІЧНЕ ТЕСТУВАННЯ[383]

Рівень IQ Чіпа, вимірюваний за стандартною вербальною й невербальною шкалою, міститься в середніх значеннях.

Особистість й емоційність також досліджували трьома різними тестами, і їхні показники також перебували в нормі. Чіп не виказував тенденцій ані до занадто позитивної, ані до негативної самооцінки. Як підкреслюється у висновках: «Результат оцінювання вказує на те, що пацієнт вважається морально доброчесною особою». Військовий психолог, що проводив цю діагностику підсумовує, що Чіп Фредерік не має «садистичних чи патологічних тенденцій». Такі висновки суттєво піддають сумнівам з’ясування поведінки «гнилим нутром» військового, як це просували захисники владних структур. Фактично диспозиційні пояснення взагалі не мають підстав.

Результати тестів вказують, що пацієнт потребує відносин з іншими людьми на засадах турботи і взаємодопомоги.

Виявляє схильності до поступливості, слухняності і примирливості, й потребує відносин, що забезпечать емоційну підтримку, любов і безпеку. Темперамент з найбільшою ймовірністю — мирний, і він старатиметься уникати конфліктів. Загалом намагатиметься не виказувати негативні емоції, щоб не образити інших. Проявлятиме надмірну потребу в безпеці, прив’язаності й опіці, через що, правдоподібно, почуватиметься ніяково наодинці. На цих характеристиках частково базується його тенденція слухатися і виконувати побажання інших, аби підтримувати відчуття безпеки[384].

Незалежне оцінювання особистості Чіпа Фредеріка, яке здійснив експерт з клінічної психології доктор Леррі Бойтлер, підтримує висновки військового психолога. По-перше, він зазначає, що «Результати оцінювання є вірогідними й дійсними показниками його [Фредеріка] актуального психологічного функціонування»[385]. Доктор Бойтлер підкреслює «Також потрібно зазначити, що немає доказів прогресування патології... [Він] не виказує поважних особистісних і психічних патологій».

Це означає, що Чіп зовсім не проявляє ознак психопатичної особистості, яка схиляла б його до жорстокості. Причини слід шукати в умовах його праці. Він також був «нормальним, здоровим пересічним», без шизофренії, депресії, істерії, і всіх інших важливіших форм психологічних патологій.

Проте Бойтлер висловлює занепокоєння, що, маючи такий перелік основних психологічних рис, Чіп не зможе бути добрим лідером в складних, вимогливих ситуаціях, якраз таких, з якими він зіткнувся в Абу-Ґрейб:

Ці [Фредерікові] симптоми радше перешкоджатимуть його можливостям реагувати на нові ситуації і можуть знизити його гнучкість і здатність адаптуватися до змін. Найімовірніше, він буде нерішучим, невпевненим і очікуватиме від інших допомоги в прийнятті рішень... Він шукатиме самоствердження, й нагород за свої зусилля, а під час планування сильно залежатиме від інших... Він легко піддається зовнішнім впливам, і через бажання «робити все правильно» з великою ймовірністю його контролюватимуть обставини, авторитети чи оточення.

Ці звіти переконливо демонструють, що старший сержант Чіп Фредерік був би чудовим «соціально-емоційним» лідером, але вже не аж так добрим «виконавчим лідером». Це розділення впровадили дослідники, щоб виділити два різні типи лідерства. Соціально-емоційний лідер дуже добре відчуває потреби учасників його групи і робить все, аби поліпшити якість членства в групі. Виконавчий лідер більше концентрується на формальних аспектах, визначає плани і стандарти, розподіляє завдання, і контролює виконання поставлених цілей. В ідеалі керівник має поєднувати обидва стилі, але зазвичай робота ділиться між кількома лідерами, кожен з яких є найкращим на своїй ділянці. У неоднозначних ситуаціях, із мінливими вимогами та за браку явних цілей, групам більше потрібно виконавче, ніж емоційне лідерство. Саме такою була ситуація нічної зміни в блоці 1А. Так само, як Чіп був чудовим лідером у попередніх умовах, у цьому новому складному місці він просто був не тією людиною.

Також було проведено оцінювання професійного вигорання Фредеріка. Він заповнював опитувальник щодо вигорання Маслач (МВІ), уявляючи в усіх деталях свою робочу ситуацію в Абу-Ґрейб. Ця методика ідентифікує три аспекти ставлення працівника до специфічних умов праці: емоційне виснаження, цинізм та особисту ефективність. Її створила Кристина Маслач (пригадайте героїню Стенфордського в’язничного експерименту). Відповіді пізніше оцінив та інтерпретував доктор Майкл Лейтер “в сліпу” (він не знав що оцінює відповіді Фредеріка)[386].

З висновків Лейтера, відповіді Чіпа за трьома вимірами складаються в нетиповий взірець. Зазвичай вигорання характеризується високим рівнем виснаження, піднесенням цинізму і зменшенням особистої ефективності. Чіп же показав низький рівень цинізму й оцінки власної ефективності, одночасно виказуючи крайнє емоційне виснаження:

Профіль вказує особу, яка відчуває крайнє виснаження, яке є головною ознакою вигорання. Ця оцінка описує емоційно висушену і хронічно втомлену особу. Особу, яка має недостатньо часу для відпочинку, не може освіжитися та відновити сили. Очевидним є те, що теперішній стан суперечить самоідентичності, за якою особа впорується з важливими вимогами, а зараз просто перевантажена обставинами... Підсумовуючи, цей профіль описує особу, яка через специфічні умови праці професійно вигоріла. За інших обставин вона була б продуктивним та ефективним працівником.

Дослідження з когнітивної психології засвідчують, що продуктивність у багатьох завданнях залежить від умов, як-от хронічний стрес і багатозадачність, що надмірно обтяжує психічні ресурси. За таких перевантажень страждають запам’ятовування, здатність вирішувати проблеми, ясність суджень і спроможність приймати рішення[387]. Я доводитиму, що пересічний рівень когнітивних здібностей Чіпа був перевантажений неймовірним зарядом нових ситуативних вимог, з якими він щоночі стикався на своїй новій, непередбачуваній роботі.

З такими міркуваннями давайте перейдемо до «умов праці», на які посилався доктор Лейтер. Як з позиції Чіпа виглядала праця в блоці 1А під час нічних змін? Я запрошую вас, читачів, скористатися схожим підходом, як і в попередніх частинах нашої подорожі, коли ви уявляли себе в ролі учасника різноманітних психологічних експериментів. Тепер спробуйте побути у шкірі Чіпа Фредеріка на кілька місяців, від жовтня до грудня 2003 року.

ГНИЛЕ ЯБЛУКО, ЧИ НАЙКРАЩИЙ ВЗІРЕЦЬ?

Завершивши диспозиційний аналіз і переходячи до аналізу ситуативних чинників, потрібно пам’ятати, що цей молодий чоловік не вніс жодної патології в цю ситуацію. В його записах я не знайшов абсолютно нічого, на підставі чого можна би було передбачити, що Чіп Фредерік братиме участь у будь-якій формі образливої чи садистичної поведінки. Навпаки, на їхній підставі можна передбачити, що якби він не був змушений до такої праці в таких ненормальних умовах, він був би взірцем, як воїн з рекламного плакату. Його можна було би чесно використати замість сфабрикованих псевдо-героїв, як рядові Джессіка Лінч і Пет Тіллман[388]. Військо могло б використати старшого сержанта Айвена Фредеріка як приклад суперпатріота, який любив свою країну і був готовий служити до останньої каплі крові. Він міг би бути найкращою ложкою меду в їхній діжці дьогтю.

У певному сенсі Чіп Фредерік також міг би бути одним із учасників Стенфордського в’язничного експерименту, які перед входом до в’язничного підвалу були здоровими і нормальними юнаками. Хоча він не дорівнював їм інтелектом і не міг похвалитися походженням із середнього класу, він був у такому самому стані tabula rasa — чистого аркуша, який стрімко записав патологічні умови в’язниці. Якими були ці умови, що витягнули найгірше з цього доброго військового? Як це могло відбутися аж так швидко? Якою була природа діжки дьогтю, в яку вилили ложку меду?

СИТУАЦІЯ: НІЧНІ ЖАХІТТЯ Й НІЧНІ ЗАБАВИ В БЛОЦІ 1А

Позаяк старший сержант Фредерік мав досвід роботи в пенітенціарній системі, його призначили старшим невеликої групи військових поліцейських на нічній зміні. Він мав наглядати за діяльністю чотирьох блоків у «безпечній зоні», тобто всередині бетонної будівлі, а не ззовні, серед наметових таборів оточених колючим дротом. У межах блоку 1А (Альфа) було спеціальне відділення для допитів затриманих та ув’язнених. Допити зазвичай проводили цивільні слідчі за контрактом, деколи з допомогою перекладачів найнятих Titan Corporation. Розвідка, ЦРУ й інші служби здійснювали тільки загальний нагляд.

Сержант Фредерік був відповідальним приблизно за чотирьохсот ув’язнених. Так було на початку жовтня 2003 року, коли його 372-га рота військової поліції армійського резерву, замінила 72-гу роту військової поліції Національної гвардії. Спершу він міг справитися зі складним завданням, попри те що вдома відповідав щонайбільше за сотню в’язнів. Проте невдовзі після того, як президент Буш оголосив «завершення місії», замість співпраці з мешканцями Іраку почалося справжнє пекло. Міжнародні терористи і повстанці проти коаліційних сил вийшли з-під контролю. Ніхто не очікував такого скоординованого, смертельного і зростаючого опору.

Бажання помститися за смерті багатьох військових перемішалося зі страхом і невизначеністю, як опанувати ескалацію. Надходили накази оточувати й арештовувати всіх підозрілих, особливо в містах, де спалахувало насильство. Що означало повсюдні арешти цілих сімей, особливо дорослих чоловіків. Пенітенціарна система не була готова адекватно відреагувати. Не оформлювали особисті справи, затриманих навіть не встигали допитувати, засобів системи однозначно бракувало. Тільки в листопаді кількість затриманих подвоїлася, а в грудні — потроїлася.

Чіп відповідав за всіх цих затриманих, крім того керував понад десятком військових поліцейських і мав наглядати за 50-70 іракськими поліцейськими, які охороняли понад 1000 кримінальних в’язнів у блоках №2, №3 та №4, і за хабарі постійно передавали останнім зброю й інші заборонені предмети. Середній вік затриманих коливався між 20 та 30 роками, проте серед них були підлітки і навіть 10-річні діти, як і шістдесятирічні чоловіки. Усіх їх разом утримували у великих камерах. У блоці 1Б (Браво) перебували затримані жінки, проститутки, дружини генералів і високопосадовців режиму Саддама. Блоки 1А та 1Б одночасно містили по 50 ув’язнених. Одним словом, відповідальність за недостатньо обладнану в’язницю, раптово переповнену агресивно налаштованими проти американців іноземцями, виявилася непосильною ношею для когось, хто мав досить обмежений досвід керування невеликою групою не надто небезпечних цивільних в’язнів у маленькому місті в Вірджинії.

ВИШКІЛ І ПІДЗВІТНІСТЬ

Зімбардо: «Будь ласка, розкажи про свою підготовку до ролі наглядача, лідера наглядачів у цій в’язниці»[389].

Фредерік: «Не було. Не було ніякої підготовки до цього завдання. Коли нас мобілізували в Форт-Лі, для нас провели заняття на тему культурних відмінностей, яке тривало, мабуть, із 45 хвилин, і загалом було про те, аби не дискутувати про політику, про релігію, аби не обзивати їх “хачами”, “погоничами верблюдів”, “чурками”».

З: «Як опишеш нагляд, свою підзвітність і підтримку, яку ти отримував від старших за званням?»

Ф: «Не було».

З: «Хто був твоїм безпосереднім командиром, перед ким звітував?»

Ф: «Сержант першого класу Снайдер. Я завідував чотирма блоками, він був безпосередньо наді мною. Якщо йти далі по ланцюжку, то його начальником був капітан Брінсон, далі — капітан Різ, і підполковник Філлабаум”.

Зміна Фредеріка розпочиналася о 16-й, і тривала до 4-ї ранку (12 годин). Він повідомив, що ці офіцери майже ніколи не відвідували блок вночі. Він не мав жодного нагляду й підтримки з боку сержанта Снайдера, бо той не мав ані професійного досвіду, ані пенітенціарного вишколу. Проте час від часу саме Чіп рекомендував, чи пропонув зміни Снайдеру, Брінсону, та Різу.

З: «Ти рекомендував зміни?»

Ф: «Так, щодо організації дій у в’язниці. Наприклад, не приковувати в’язнів кайданками до дверей, не роздягати в’язнів догола, крім тих, хто сам себе ранить, не брати до в’язниці психічно хворих... Найперше, що я попросив, коли туди потрапив, були правила і процедури дій у в’язниці... Я утримував неповнолітніх, чоловіків, жінок, і психічнохворих в одному місці, це порушувало військовий кодекс».

З: «Ти пробував повідомити про це начальство?»

Ф: «Я повідомляв це кожному, хто мені видавався хоча б з якимись повноваженнями... Зазвичай вони відповідали “Просто дивись сам, що можеш зробити, щоб тримати все під контролем” і так теж хотіли у військовій розвідці».

Іншим разом Чіп повідомив, що старші кепкували чи робили зауваження, що він занадто нарікає. Враховуючи військові умови, він повинен просто викластися на всі сто. Безсумнівно, він не у канзаській чи діллвинській в’язниці, тут немає часу на чіткі, письмові й офіційні інструкції чи процедури. У цій найважливішій місії свого життя, Чіп, який хотів стати взірцевим лідером, не отримав потрібної йому підтримки. Його самого кинули напризволяще. Якщо виходити із розглянутої вище психологічної оцінки, це були найгірші з можливих умов праці для нього. Це був впевнений рецепт на провал. І це був лише початок.

НІЧНА РОБОТА БЕЗПЕРЕСТАНКУ

Цей військовий працював по півдоби сім днів на тиждень, без жодного відпочинку впродовж сорока днів! Потім у нього був один вихідний, після чого знову два безперервні тижні, і лише тоді добився вихідного після кожних чотирьох днів праці. Важко уявити роботу, де такий графік не визнали би нелюдським. За гострої нестачі вишколеного персоналу, керівництво не змогло правильно оцінити силу перевантаження Чіпа, ніхто не звернув увагу на симптоми вигорання. Все, чого від нього очікували — й далі працювати і перестати нарікати.

Куди він направлявся о четвертій ранку після завершення півдобового чергування? Просто переходив поспати до камери в іншу частину в’язниці. У камеру два на три метри, без окремого туалету, але з купою жвавих гризунів. Брудної, бо бракувало мийних засобів і води. Чіп під час інтерв’ю розказував: «Я не міг знайти мийні засоби, щоб поприбирати. Водопровід був поламаний. У переносних унітазах плавали нечистоти... Там було бридко. На території валялися частини людських тіл... Довкола бігали зграї здичавілих собак [присутніх ще з часів екзекуцій Саддама Хусейна, коли тіла спалювали, і ті могли вигрібати рештки з попелищ]. Знаєте, коли я вставав рано, було так тяжко психічно, що все, чого я хотів — лягти спати».

Він часто пропускав сніданок і обід, харчуючись лише раз на день, споживаючи сухий пайок. «Порції були малі з огляду на велику кількість військових, яких слід було нагодувати. Я їв багато сиру та крекерів», — розказував Чіп. Іншою проблемою було те, що цей сильний, атлетичної будови чоловік, перестав займатися фізичними вправами — на це не було сил і часу. Попри товариськість, через розклад у нього не було можливості зустрічатися з друзями. Його життя дедалі більше крутилося тільки довкола в’язниці і підзвітних йому працівників нічної зміни. Невдовзі вони стали тим, що суспільні психологи називають «референтною групою», і почали значно впливати на нього. Він вплутався у «всеохопну ситуацію», схожу на описані раніше психологом Робертом Джейом Ліфтоном, ситуації, які прискорювали промивання мізків полоненим військовим у таборах Північої Кореї.

ІНШІ УЧАСНИКИ НІЧНИХ ЧЕРГУВАНЬ

Два резервісти військової поліції (ВП), які найчастіше несли нічну службу в блоці Альфа, — капрал Чарлз Ґренер-молодший і спеціаліст Меган Амбюл. Ґренера призначили безпосереднім начальником блоку 1А, що дало змогу Чіпу виконувати інші обов’язки. По закінченні чергувань їх зміняла спеціаліст Сабріна Харман, іноді сержант Джавал Дейвис. Рядову першого класу, Ліннді Інґленд, діловода, не було приписано до нічної зміни, але вона часто тут перебувала, щоб провести час зі своїм хлопцем, Тренером. Тут вона відсвяткувала свій 21-й день народження. Ще багато часу тут проводив спеціаліст Армій Круз із 325-го батальйону військової розвідки (ВР).

Були також «собачники», військові, що приходили в блок із собаками, яких використовували, щоб змусити в’язнів швидко залишити камери, якщо підозрювали, що в них є зброя, або просто хотіли продемонструвати силу. До Абу-Ґрейб у грудні 2003 року скерували п’ять таких груп, які до того відбули практику в Ґуантанамо (двох з них згодом засудили за знущання над в’язнями — сержанта Майкла Сміта і штаб-сержанта Сантоса Кардона). Медперсонал також часом відвідував блок, коли виникали особливі медичні проблеми. Тут перебувало багато невійськових, які працювали за контрактом із Titan Corporation і проводили допити затриманих, яких підозрювали у приховуванні інформації щодо повстанців чи терористів. Часто вони потребували перекладачів. Працівники ФБР, ЦРУ і ВР також були присутні на особливих допитах.

Як можна очікувати, високі чини рідко приходили посеред ночі. Генерал Карпінскі жодного разу не відвідала блоків 1 A/Б в дні служби Чіпа, за одним винятком — коли проводила «екскурсію» для телебачення. Один із працівників розказав, що бачив Карпінскі лише двічі за п’ять місяців перебування в Абу-Ґрейб. Кілька інших офіцерів на хвильку заходили наприкінці дня. Чіп використовував ці рідкісні нагоди, щоб розказати про проблеми в’язниці і запропонувати корисні зміни, але це не приносило жодного результату. Багато інших людей, без форми та без представлення, приходили й виходили з цих двох блоків. Нікому не дозволяли встановлювати їхні особи, тож вони діяли в повній анонімності. Хоча це суперечить військовим правилам, цивільні працівники давали накази військовій поліції, що треба зробити з окремими ув’язненими, щоб приготувати їх до допитів. Військові на службі не можуть приймати накази від цивільних. Це правило було надміру розмито, коли, намагаючись заповнити брак відвідного військового персоналу в розвідці, почали підписувати контракти з цивільними.

Паперові й електронні листи Чіпа додому переконливо показують, що головне його завдання, як і інших резервістів військової поліції, які служили в блоках 1 A/Б, полягало в допомозі проводити допити ефективніше. «Військова розвідка нас заохочувала, і нам казали — Добра робота!». «Вони зазвичай не дозволяють чужим спостерігати за допитами. Але відколи їм сподобався спосіб, як я управляю в’язницею — вони зробили винятком». Він гордо повідомляв, що його люди добре виконують накази, ламаючи затриманих, тож ті швидше видавали потрібні зізнання на допитах. «Способом утримання ми допомагали їм розв’язувати язики... Ми мали дуже високі показники зізнань. Зазвичай вони здавалися лише за кілька годин».

Чіпові повідомлення додому неодноразово показують, що члени ВР, офіцери ЦРУ, перекладачі чи найняті для проведення допитів цивільні координували більшість дій, що мали місце у тій в’язниці. Він розказав мені, що не міг би ідентифікувати жодного з тих, хто проводив допити, бо вони умисно лишалися знеособленими. Вони рідко називали свої імена, не мали ідентифікаційних даних на уніформі, фактично більшість з них навіть не носила військової форми. Звіти Чіпа збігаються з інформацією, яку подавала преса, щодо створеної генералом Санчесом атмосфери, що заохочувала секретність і використовування екстремальних методів для отримання зізнань затриманих.

Деякі правила військового персоналу США у в’язниці дозволяють ухилятися від відповідальності за свої дії. Цей чинник також міг спонукати до знущань. Відповідно до «інструкції поведінки», без дати, у блоці 1А заборонялося вживати акронім МІ (військова розвідка).

«Додатково рекомендовано, щоби ввесь військовий персонал доклав зусиль з дотримання анонімності в очах затриманих. Рекомендується вживання «стерильних» уніформ [тобто без будь-яких розпізнавальних знаків]. Перебуваючи в блоці, працівники не можуть звертатися один до одного, використовуючи справжні імена й ранг»[390].

Внутрішнє військове розслідування підтвердило правдивість описів Фредеріка. Виявлено, що слідчі заохочували працівників в’язниці, наглядачів із резерву військової поліції, «готувати» в’язнів до допитів, фізично й психічно[391]. Традиційне розмежування обов’язків, де військова поліція займається винятково утримуванням, а розвідка — допитами й розслідуваннями, затерлося, коли від перших почали очікувати участі у підготовці ув’язнених до примусових допитів. Також працівники військової розвідки були винні в деяких із найстрашніших знущань. Наприклад, щоб отримати інформацію від одного іракського генерала, слідчі роздягнули його шістнадцятирічного сина, вимазали брудом і виставили на холод. Сержант Семюел Провенанс (підрозділ «Альфа», 302-й батальйон військової розвідки) повідомив кільком інформаційним агентствам, що два слідчі гвалтували ув’язнену-підлітка й інші працівники про це знали. У наступному розділі побачимо, що багато військових і цивільних вчинили значно гірші акти насильства, ніж нічна зміна Чіпа Фредеріка.

«Я сподіваюся, що це розслідування [про знущання над в’язнями] ведеться не тільки щодо тих, хто вчинив злочини, а й тих, хто до цього заохочував», — сказав бригадний генерал Марк Кіммітт, заступник командувача операціями коаліційних сил в Іраку, під час інтерв’ю з Деном Разером, у програмі «60 Minutes II». «Тому що вони, безумовно, також поділяють відповідальність». (Ми побачимо, наскільки Система була повільною в розслідуванні й звинуваченні власних посадових осіб.)

Під опікою Фредеріка також перебувало від 15 до 20 «ув’язнених-примар», в чиїх документах значилося лише те, що вони — «власність Іншого державного управління». Позаяк їх вважали високопосадовцями режиму Хусейна, що могли знати цінну інформацію, слідчим дозволили використовувати всі необхідні для її отримання способи. Вони були «примарами», бо їх ніколи офіційно не реєстрували у в’язниці, ніде не вказували їхні імена, чи інші ідентифікаційні дані. Під час нашого інтерв’ю Чіп звірився: «Я бачив тіло одного з них, його вбили солдати зі спецпідрозділу. Вони просто вбили цього хлопця. У мене склалося враження, що нікого це не обходить. Нікого не цікавило, що відбувалося в тому місці»[392].

«Цей хлопець» був одним із ув’язнених-примар. Його спершу сильно побила група морських котиків, потім, під час допиту агентом ЦРУ, його підвісили, і він задихнувся. Тіло запхнули в пакет для трупів, засипали льодом. Медик вставив у руку крапельницю — вбивці хотіли, щоб він виглядав серйозно хворим, якого вранці планують відвезти в лікарню. Перш ніж десь по дорозі його викинули з машини, двоє резервістів військової поліції з нічної зміни (Ґренер і Харман), зробили з ним «трофейне фото» на пам’ять. (Ми розглянемо цей випадок детальніше в наступному розділі). Звісно, що внаслідок контакту із таким безжалісним насильством з боку різних «відвідувачів» блоку 1А, серед охоронців нічної зміни почали поставати нові соціальні норми прийнятності насильства. Вони міркували, що якщо таке вбивство зійшло з рук, то яка може бути шкода, якщо впертих в’язнів поставити на місце, шмагаючи їх чи змушуючи ставати в принизливі позиції.

ЧИННИК СТРАХУ

У стінах цієї в’язниці було багато страху не тільки серед ув’язнених, а й серед охорони. Як і з більшістю тюрем, в’язні, маючи час і винахідливість, майструють зброю буквально з усього, що потрапить до рук. Тут виробляли зброю із кусків відламаного з ліжок чи вікон металу, розбитого скла, загострених зубних щіток. В’язні з меншою винахідливістю, але з готівкою, могли підкупити іракських охоронців і отримати він них ножі, пістолети, багнети й амуніцію. За хабар ці охоронці також передавали листи і повідомлення сім’ям. Хлопці із 72-ї роти військової поліції, яких замінив Чіп із колегами, попередили про жахливу корупцію серед іракських працівників. Вони займалися контрабандою наркотиків чи навіть допомагали при спробах втеч, надаючи інформацію, мапи тюрми, одежу і зброю. Хоча Чіп номінально і був їхнім начальником, вони відмовлялися обходити камери в своїх блоках і зазвичай сиділи на дворі, де курили й теревенили. Це треба додати до всіх інших причин постійного стресу й фрустрації Фредеріка на новій посаді.

В’язні регулярно нападали на охорону словесно і фізично. Деякі кидалися екскрементами, інші довгими нігтями дряпали обличчя. Один із найжахливіших конфліктів у цьому блоці раптово стався 4 листопада 2003 року. Іракська охорона пронесла пістолет, амуніцію та багнети в камеру, де перебував затриманий, якого підозрювали в організації повстання. Невелика група підопічних Чіпа вступила в перестрілку. Хоча в’язня вдалося приборкати не вбиваючи, цей випадок наповнив кожного постійним страхом перед смертельним нападом і змусив до неустанної пильності.

В’язні бунтували через брак харчування, часто ще й неїстивного. Вірогідність бунтів зростала, коли в’язницю обстрілювали з мінометів. Як згадувалося раніше, в’язницю майже щоденно бомбардували, внаслідок чого гинули й отримували поранення і в’язні, і працівники. «Я безперервно відчував страх, — зізнався мені Чіп. — Мінометні й ракетні обстріли, перестрілки дуже мене лякали. До Іраку я не брав участі в бойових діях». Проте йому потрібно було опанувати себе і відважно діяти як перед в’язнями, так і перед американськими чи іракськими працівниками, як це личить його посаді. Ситуація вимагала, щоб Чіп не показував страх, тільки спокій, стійкість і зібраність. Цей конфлікт між зовнішньою стриманістю й внутрішньою напругою поглиблювався зі збільшенням кількості затриманих і щораз новими вимогами від вищих за рангом щодо роботи з метою «підвищення ефективності допитів».

До відчуття страху слід додати постійний стрес і виснаження внаслідок нової, вимогливої роботи, до якої його відповідно не підготували. Врахуйте також провалля між важливими для нього потребами в порядку, охайності, чистоті та брудом, хаосом, нечистотами, які його ввесь час оточували. Також він мусив би бути керівником цілої структури, через що постійно почувався «слабким», бо «ніхто зі мною не співпрацював. Я не міг внести ніякі зміни в методи керування цим місцем». А ще в нього з’явилося відчуття знеособленості, «ніхто не прислухався до мене. Я відчував повний брак відповідальності та підзвітності». Фізичні умови проживання тільки підсилювали цей стан. Знеособлення місця, знеособлення людини поєдналися із забороною носіння повної уніформи. І всі довкола — більшість відвідувачів і невійськових слідчих — приходили та йшли в повній анонімності. Також безкінечна маса ув’язнених в ідентичних оранжевих комбінезонах, чи голих, здавалися неможливими до розрізнення. Це були найкращі умови для створення деіндивідуалізації, які я тільки можу уявити.

ПАРАЛЕЛІ ІЗ НАГЛЯДАЧАМИ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Тепер, коли ми розглянули умови праці, можемо почати придивлятися до паралелей між психічним станом групи Чіпа Фредеріка й наглядачами — учасниками Стенфордського в’язничного експерименту. Очевидними є процеси деіндивідуалізації, що їх уможливили анонімність місця й анонімність особи. Безперечна дегуманізація в’язнів — ідентифікаційні номери, вимушена оголеність, однакові комбінезони, а також нерозуміння мови. Один із учасників нічної зміни, військовий поліцейський Кен Дейвис, згодом у телевізійному документальному фільмі розповідав, як дегуманізація проростала в їхнє мислення: «Нас ніколи не вчили, як бути наглядачами. Вищі за званням казали “Використай трохи уяви. Зламай їх. Ми хочемо, щоб вони були готові до нашого повернення”. Щойно ми приводили нових затриманих, одразу їм на голови одягали мішки, кидали на землю, били гнучким дротом, деяких роздягали догола. Нам казали, що вони нічим не кращі за собак [звучить знайомо?]. І ти починаєш бачити цей образ, а не людей. Потім раптом перестаєш їх вважати за людей і починаєш робити з ними речі, про які ніколи й не подумав би. Цієї миті робиться справді страшно»[393].

В обох в’язницях панувала нудьга, виплекана довгими нічними змінами, коли все затихало. Нудьга дуже мотивувала, розважитися. Обидві групи охоронців з власної ініціативи вирішили зробити щось цікаве, щось веселе.

Усе це посилював брак відповідного вишколу для цієї важкої і непростої роботи, а також нагляду з боку керівництва. В обох тюрмах, керівники системи дали охороні повну владу над ув’язненими. Крім того, перші боялися втечі чи бунту останніх. Звісно, Стенфордський в’язничний експеримент становив значно меншу загрозу життю, і середовище Абу-Ґрейб було істотно небезпечнішим за порівняно м’які умови експерименту. Однак і там охоронці щоночі дедалі більше знущалися й принижували в’язнів, і досягли кульмінації в серії сексуальних, гомофобних дій стосовно в’язнів. У блоці 1А відбувалося те саме, тільки в більш збочених і екстремальних формах. Ба більше, в обох випадках найбільші зловживання відбувалися в нічну зміну, коли було найменше контролю за діями охорони.

Слід чітко зазначити, що описані вище ситуативні чинники, безпосередньо не спонукали охоронців до поганих учинків, як це було в парадигмі Мілґрема. За винятком прохань деяких цивільних слідчих «розм’якшити» в’язнів перед допитом, саме такі ситуативні сили в обох в’язницях створили незалежність від звичних соціальних і моральних обмежень жорстокої поведінки. Обидві нічні зміни відчули розмиту відповідальність і те, що тепер можуть сміливо вдаватися до різноманітних заборонених дій. Також ніхто не кинув виклик новоствореним правилам і нормам. Це типовий феномен «де кота нема дома, там миші брикають». Це нагадує «Володара мух» Голдінга, де безконтрольні діти в масках творили хаос. Це також пригадує описані в попередньому розділі дослідження над знеособленням й агресією.

Повчально згадати деякі із висновків незалежної групи на чолі із Джеймсом Шлезінґером, де порівнюються обидві в’язничні ситуації. Я був здивований певними порівняннями умов нашої імітованої в’язниці з умовами цілковито реальної в’язниці в Абу-Ґрейб. У додатку G описано психологічні стресори, причини дегуманізації в’язнів та інші соціально-психологічні чинники, що впливають на перетворення добрих людей на лиходіїв:

Можливість жорстокого ставлення до затриманих під час глобальної війни з тероризмом була абсолютно передбачуваною на підставі чіткого розуміння принципів соціальної психології, а також численних відомих чинників ризику, пов’язаних з оточенням. [Більшість лідерів не були з ними ознайомлені].

Ці умови не виправдовують і не звільняють від відповідальності осіб, що припустилися свідомих аморальних дій чи незаконної поведінки, [навіть якщо] певні умови збільшували ймовірність жорстокого ставлення.

Висновки зі сфери соціальної психології свідчать про те, що умови війни і динаміка операцій із затриманими приховують ризики поганого поводження з людьми, і тому до них слід підходити з великою обережністю, ретельним плануванням і підготовкою.

Приклад Стенфордського експерименту... є повчальною історією для усіх військових операцій із затриманими, хай і порівняно невинною. Усі особи, що беруть участь у таких операціях, перебувають у стресових умовах бойових дій, далеко не невинних.

Психологи спробували зрозуміти, як і чому люди і групи, що зазвичай діють гуманно, в певних обставинах можуть поводитися інакше.

Звіт Шлезінґера висвітлює такі соціально-психологічні механізми: деідивідуалізація, дегуманізація, образ ворога, групове мислення, відключення моралі та соціальне заохочення. Ми обговорювали всі ці процеси раніше в контексті Стенфордського в’язничного експерименту, але вони також діяли в Абу-Ґрейб, за винятком групового мислення. Я не вважаю, що ця упередженість (яка сприяє консенсусу групи з позицією лідера) була актуальною для нічної зміни, адже вони не займалися системним плануванням своїх зловживань.

Поняття групового мислення розробив мій колишній викладач із Єльського університету, психолог Ірвін Дженіс, щоби пояснити погані рішення груп, що складаються з мудрих людей. Такі групи задля гармонії, люб’язності, й згуртованості придушують інакші, неузгоджені з поглядом лідера думки. Катастрофічна операція у Затоці Свиней (1961) може бути прикладом групового мислення в кабінеті Джона Кеннеді. Більш свіжий приклад — спільне переконання Американської військової розвідки й кабінету президента Буша, що Ірак має зброю масового знищення (що призвело до оголошення війни): «Офіцери військової розвідки, які займалися питаннями зброї масового знищення, продемонстрували кілька симптомів цього упередження: вивчення недостатньої кількості альтернатив, вибірковий збір інформації, ставка на конформізм, брак критичного мислення та групова раціоналізація». Ці висновки сенатської комісії і їхні передумови доступні онлайн[394].

У незалежному розслідуванні, опублікованому в журналі Science, соціальний психолог Сьюзен Фіск разом з колегами підтримала позицію розслідування Шлезінґера. Вони підсумували: «Абу-Ґрейб частково став результатом звичних соціальних процесів, а не лишень несусвітнього індивідуального зла». Серед соціальних процесів перераховують конформізм, покірність носієві влади, дегуманізація, емоційні упередження, ситуативні стресори і поступова ескалація принижень від мінімальних до крайніх»[395].

Колишній військовий надає додаткові підтвердження важливості Стенфордського в’язничного експерименту для зрозуміння поведінкової динаміки у військових в’язницях Іраку, а також чому сильні керівники мають вирішальне значення.

Шановний професоре Зімбардо,

Я був солдатом [агентом контррозвідки] у підрозділі, що створив першу в’язницю в Багдаді, після падіння режиму Баас. Я можу впевнено пов'язати висновки вашого в'язничного дослідження із моїми спостереженнями. Я бачив безліч прикладів ситуацій, які ви описували в досліджені, як з боку військової поліції, так і ув’язнених.

Проте, на відміну Абу-Ґрейб, ми мали дуже компетентних керівників і ніколи не опустилися до рівня Абу-Ґрейб. Наші керівники знали правила, стандарти й стежили за їхнім виконанням. Порушення відстежували і карали за них.

Операції із затриманими дегуманізують усіх учасників. Після двох тижнів я почувався приголомшеним. Активна участь керівників дозволяла не забувати, ким ми були і що там робили.

У будь-якому разі читання підсумків вашого дослідження було корисним і приємним, воно внесло більше ясності в мої думки.

З повагою, Терренс Плакіас[396].

СЕКСУАЛЬНА ДИНАМІКА У БЛОЦІ 1А

Однією з незвичайних особливостей працівників нічної зміни блоку «Альфа» було поєднання молодих жінок і чоловіків. Слід зазначити, що жінки в цій молодій, неконтрольованій групі були досить привабливими. Додайте до цієї емоційної суміші молоду Ліннді Інґленд, яка часто приходила в блок провести час зі своїм хлопцем — Чарлзом Тренером. Інґленд і Ґренер невдовзі почали займатися жорстокими сексуальними витівками, які задокументували у цифровому форматі. Врешті-решт вона завагітніла і народила його дитину. Проте паралельно щось мусило відбуватися між Тренером і двадцятидев'ятирічною Меґен Амбюл, адже згодом, після його засудження до ув’язнення, вони одружилися.

Зосередившись на трикутнику Інґленд-Ґренер-Амбюл, медіа мало висвітлили той факт, що серед ув'язнених було багато іракських повій. Можна побачити, як вони з оголеними грудьми позують перед фотоапаратами військових. Крім того, безліч чоловіків-в’язнів були голими, почасти через стратегію принижень-підготовок до допитів, а почасти через нестачу для всіх оранжевих комбінезонів. До того ж, частина з них носила рожеві жіночі трусики замість чоловічої спідньої білизни, через помилку в постачанні. Звідси тільки малий крок до ще однієї «веселої» форми приниження — примусити ув’язнених носити їх на головах.

Прохання Чіпа утримувати підлітків і дорослих окремо не були безпідставними. Групу іракських в'язнів почали підозрювати у зґвалтуванні п'ятнадцятирічного хлопчика, який сидів з ними в одній камері. Сабріна Харман написала маркером на нозі одного з них: «Я ґвалтивнік» [правопис збережено]. Іншого оголили, його груди і соски обмалювали помадою. Повсюди панувала вибухонебезпечна сексуальна атмосфера. Деякі охоронці часто погрожували ув’язненим чоловікам зґвалтуванням, і є дані про те, що один із охоронців це зробив, використовуючи ліхтарик, та, можливо, держак від мітли. Також одного охоронця підозрюють у зґвалтуванні жінки-ув’язненої. Це місце починало дедалі більше нагадувати порнопалац, а не військову в’язницю.

Джеймс Шлезінґер, який очолював одне з незалежних розслідувань, описав те, що він бачив і чув про нічну діяльність цієї зміни: «Те, що там відбувалося, було схоже на фільм “Звіринець”». Ця ситуація повністю вийшла з-під будь-чийого контролю.

Чіп Фредерік пригадує, що форми знущань виникали в такій послідовності: 1-10 жовтня 2003: Роздягання до гола, приковування наручниками до дверей камер, носіння жіночої білизни. Це перейняли від попередників — 72-го батальйону військової поліції.

1-25 жовтня: Сексуальні пози (в присутності слідчих сковування голих докупи кайданками). Крім того, був незнайомий військовий, що представився працівником Ґуантанамо. Він показав Ґренеру деякі стресові пози, які в них використовувалися.

8 листопада: Бунт у відділені Ґансі [один із таборів у межах Абу-Ґрейб]. Сімох затриманих перевели в блок 1А. Вони заволоділи зброєю, планували взяти охоронця в заручники і вбили одну військову. Це була ніч пірамід, побиття, сексуальних поз, примусової мастурбації. Тоді також з’явилися собаки.

Після ретельного розслідування у доповіді генерала Антоніо Таґуби міс титься довгий перелік знущань і тортур, приписаних різним військо вим, які охороняли блоки 1А та 1Б. У цьому рапорті зазначено підозри у скоєнні:

а) розривання хімічних ліхтарів і виливання фосфорної рідини на в’язнів;

б) залякування в’язнів зарядженим 9-мм пістолетом;

в) обливання голих в’язнів холодною водою;

г) побиття в’язнів держаком мітли і кріслом;

ґ) залякування в’язнів-чоловіків зґвалтуванням;

д) дозвіл на зшивання охоронцем рани, отриманої внаслідок падіння на стіну;

є) ґвалтування ув’язнених хімічними ліхтарями і, можливо, держаком мітли;

ж) використання військових собак для залякування і збивання в’язнів у натовп; погрози спустити собаку, яка таки один раз вкусила ув’язненого.

Умисне жорстоке поводження із затриманими з боку працівників вій ськової поліції полягало у таких діях:

а) штурхання, удари руками й ногами ув’язнених, стрибання по оголених стопах;

б) відео- і фотозйомка оголених ув’язнених: чоловіків і жінок;

в) насильне укладання в’язнів у різні відверто сексуальні позиції для фотографування;

г) насильне роздягання ув’язнених і тримання їх голими кілька днів поспіль;

ґ) примушування голих в’язнів-чоловіків носити жіночу білизну;

д) примушування голих чоловіків до мастурбації перед фотокамерами;

є) складання затриманих у купи і стрибання по них;

ж) примушування затриманих чоловіків стояти на ящику із мішком на голові, з дротами, приєднаними до пальців на руках, ногах чи пеніса, що імітувало електричні тортури;

з) обмотування собачого ременя навколо шиї голого ув'язненого, і позування жінки-охоронця для фотографії;

и) примушування чоловіком-охоронцем жінку-ув’язнену до сексу; і) використовування військових собак (без намордників) для залякування в’язнів, щонайменше зафіксовано один випадок укусу ув’язненого, що призвело до серйозних травм;

ї) фотографування мертвих іракських ув'язнених.

«Ці дані підтверджуються письмовими зізнаннями деяких підозрюваних осіб, письмовими свідченнями ув’язнених і свідків», — підсумовує гене рал Таґуба[397].

КІЛЬКА ЗАСТЕРЕЖНИХ ПРИМІТОК

Здавалося б, що такого переліку військових порушень і злочинів досить, щоб завершити справу обвинуваченням. Проте в тому самому звіті генерал Таґуба доходить висновку, що ці військові поліцейські вчинили деякі із зловживань під тиском вищих за рангом. Він стверджує, що представники військової розвідки і слідчі інших служб США вимагали від наглядачів створити сприятливі для допитів психічні та фізичні умови.

Звіт із розслідування генерал-майора Джорджа Фея йде ще далі, звинувачуючи військову розвідку в тому, що впродовж семи місяців «персонал військової розвідки приховано вимагав, заохочував і, підтримував, чи підбурював персонал військової поліції [резервістів-охоронців нічної зміни] знущатися над затриманими, та/або брати участь у знущаннях над затриманими, та/або порушувати встановлені законом процедури проведення допитів»[398]. Ми ще розглянемо звіти обох генералів у наступному розділі, який фокусується на проблемах системи і співучасті командування.

НІЧ 25 ЖОВТНЯ 2003 РОКУ

Десь опівночі в блоці 1А трьох іракських ув’язнених витягли з камер, наказали голими повзати по підлозі, скували разом, і примусили імітувати статевий акт. На одній зі світлин зображено це скупчення в’язнів в оточенні семи військових, що дивляться на них зверху вниз. Головними тут були слідчий Рамон Кролл і фахівець військової розвідки Армій Круз. Серед тих, кого ідентифікували як пасивних спостерігачів, був військовий поліцейський Кен Дейвис. Він подивився на все, що відбувається, і просто пішов геть (йому завжди буде соромно, що він одразу не втрутився). Іншим спостерігачем був резервіст військової розвідки Ізраїль Рівера, який описав це як інцидент із «Володаря мух». Він також не втрутився, але наступного дня Рівера доніс на Круза і Кролла. Унаслідок чого їх віддали під трибунал. Круз отримав вісім місяців ув’язнення, а Кролл — 10. Батько Круза був першим кубинцем, випускником Військової академії у Вест-Пойнті. Ґренер також брав участь у цьому інциденті, але його не визнали кривдником.

Цей конкретний випадок зловживань викликали чутки, що ці в’язні зґвалтували хлопця в камері, за що тепер мали поплатитися. Фредерік зазначав, що він теж був засмучений цим інцидентом, позаяк вже скаржився начальству, що такі випадки неминучі, доки неповнолітніх не відокремлять від дорослих. Іронія в тому, що подальше військове розслідування завірило, що чутка була помилковою, або принаймні саме ці троє в'язнів не брали участі ні в якому зґвалтуванні.

Документальний фільм про цю подію як приклад знущань на нічній зміні показали у програмі канадських новин Fifth Estate 16 листопада 2005. Повна версія з показами свідків і детальним з’ясуванням ситуації доступна на їхньому сайті[399].

ЧИННИК ҐРЕНЕРА

Капрал резерву Чарлз Ґренер відігравав таку саму роль в Абу-Ґрейб, що й наглядач «Джон Уейн» у Стенфордському в’язничному експерименті. Обидва прискорювали ці події. «Джон Уейн» вийшов далеко за межі наданої йому ролі, проводячи «свої маленькі експерименти». Капрал Ґренер надміру перевершив свої повноваження, знущаючись із затриманих як фізично, так і психічно. Важливо, що обидва були харизматичними персонажами, випромінювали впевненість і цілеспрямованість, на противагу відчуттю безнадії, яке огорнуло було більшість їхніх колег. Хоча штаб-сержант Фредерік був керівником, реальну владу в блоці 1А мав Ґренер, навіть у присутності Чіпа. Видається, що оригінальна ідея фотографування належала йому, і багато світлин було зроблено його апаратом.

Ґренер, резервіст морської піхоти, без інцидентів прослужив наглядачем під час війни в Перській затоці. Під час операції «Буря в пустелі» близько шести тижнів працював у найбільшому таборі для військовополонених, знову без інцидентів. «Він був одним із тих хлопців, хто підтримував у нас дух» — згадує один із працівників. Інший колега описує Ґренера, як «кумедного хлопця, товариського і швидкого на жарти», додаючи «з побаченого мною у нього не було недоброзичливих сторін». Проте, за словами іншого члена підрозділу, конфлікту між деякими військовими, зокрема Тренером, й іракськими військовополоненими вдалося уникнути лише завдяки суворій дисципліні й контролю, накинутими польовим командиром.

Давній сусід, який знав Ґренера тридцять років, надав тільки позитивні відгуки: «Він був дуже хорошим хлопцем. Про Чака я можу сказати лише хороше. Він ніколи нікого не скривдив». Його мати висловила свою гордість у випускному альбомі школи: «Ти завжди робив так, щоб ми з батьком пишалися тобою. Ти найкращий»[400].

Проте з іншого боку, існує Ґренер, якого звинувачували у фізичних знущаннях над дружиною, яка врешті-решт з ним розлучилася. Також преса знайшла кілька доган, які він отримав, коли працював у в’язниці суворого режиму.

У нічну зміну блоку 1А всі зовнішні обмеження Ґренерової антисоціальної поведінки зникали. Хаос і випадкові інтимності замінили військову дисципліну, будь-якої подоби сильної владної структури ніде не було видно, і постійне заохочення військової розвідки й цивільних слідчих «готувати затриманих до допитів», тож він легко піддався спокусі.

Чарлз Ґренер був помішаний на сексі і потрапив у це оточення, що сприяло насильству. Він мав сексуальні стосунки із Ліннді Інґленд і фіксував це багатьма фотографіями. Він змушував іракських жінок-ув’язнених показувати груди та геніталії, щоб він сфотографував їх. Повідомляють, що Ґренер змусив групу ув'язнених до мастурбації і наказав оголеним в’язням-чоловікам повзати «так, що їхні геніталії волочились по підлозі», в той час як він кричав, що вони були «сраними педиками»[401]. Крім того, саме Ґренер вигадав укладати в’язнів у піраміди. І коли група голих в’язнів з мішками на головах була змушена мастурбувати перед охороною, чоловіками й жінками, Ґренер жартома сказав Ліннді Інґленд, що «ця шеренга мастурбувальників була подарунком на її день народження»[402].

Після завершення судового процесу Чіп Фредерік написав мені про Ґренера: «Я не переношу всю провину на нього. Він просто вмів показати, що все гаразд. Мені дуже соромно за мої вчинки. Якби я міг перенестися в жовтень 2003 року, я би вчинив інакше. Якби я був сильнішим...»[403].

Спеціаліст Меттью Уїздом, який перший повідомив начальству про зловживання в листопаді 2003 року (хоча його скаргу проігнорували), свідчив у судовому процесі проти Ґренера. Він розповів, що б'ючи ув'язнених Ґренер насолоджувався. Ба більше, чинячи насильство, він сміявся, насвистував і співав. Коли спеціаліст Джо Дарбі запитав Ґренера про стрілянину, що сталася в їхньому блоці, той вручив два диски, заповнені викривальними фотографіями. Вражений аморальністю зображених сцен Дарбі запитав, що вони значать для Чарлза. Той відповів: «Християнин в мені говорить, що це неправильно, але мій внутрішній пенітенціарний офіцер говорить, що мені приємно змусити когось дорослого обмочитися».

Чіп Фредерік досі шкодує, що потрапив під вплив Ґренера. Тут ми бачимо підтвердження валідності передбачень щодо його особистості. Пригадайте висновки його психологічного оцінювання: Чіп зазвичай боїться бути відкинутим іншими, через це в багатьох розбіжностях схильний визнати рацію іншої сторони і піддатися. Він змінює свою думку, підлаштовуючи її під інших, боячись, що вони «злитимуться чи ненавидітимуть» його. Інші можуть впливати на нього, навіть коли він вважає, що самостійно приймає рішення. Шкода, що його розум був підмитий стресом, страхом, виснаженням і впливом Ґренера.

АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ПОГЛЯД НА ЧАРЛЬЗА ҐРЕНЕРА

У класичному японському фільмі Акіри Куросави «Расьомон» ту саму подію абсолютно по-різному описує група людей, яка брала в ній участь. Я вже зауважував, що схоже відбувалося зі Стенфордським в’язничним експериментом. Охоронець «Джон Уейн» і в’язень Даґ (8612) згодом розповідали пресі, що перший лише «вдавав» садистську роль, а другий прикидався божевільним. Зовсім нещодавно Гельманн надав ще одну версію своїх дій:

Якби в той час мене хтось запитав про результати моїх дій, я відповів би, що це вони були слабаками або прикидалися. Бо я не вірив у те, що мої вчинки могли когось справді довести до нервового зриву. Я вважав їх просто жартами. Знаєте, я хотів побавитися в лялькаря, потягнути за нитки, щоб вони зробили те, що я хотів[404].

Інші учасники Стенфордського в’язничного експерименту, і в’язні, й охоронці, описали свій досвід як жахливий, але водночас не надто важливий. Реальність певною мірою є лише свідомістю спостерігача. Проте у випадку Абу-Ґрейб люди перебували під сильним впливом консенсусу щодо реальності, створеного військом, військовим судом і пресою.

Чарлза Ґренера від початку розслідування змалювали справжнім виродком — садистом, лиходієм, який безпідставно насилував і знущався із в’язнів. Записи про догани на попередньому місці роботи у в’язниці в США, демонстрували як доказ того, що саме він приніс насильство і антисоціальну поведінку в блок 1А. З боку преси це був безвідповідальний обман.

Натомість особова справа Ґренера на попередньому місці роботи — виправному закладі в окрузі Ґрін, штат Пенсильванія — свідчить, що його ніколи не звинувачували, не підозрювали і не притягували до дисциплінарної відповідальності за будь-яке насильство чи погане ставлення до в’язнів.

Можна знайти ще драматичніший контраст між Тренером як безвідповідальним монстром і Тренером як добропорядним воїном в оцінюванні його ефективності за місяць найжорстокіших знущань над в’язнями. У формі оцінювання ефективності Ґренера (4856) 16 листопада 2003 року, яку підготував командир чоти капітана Брінсона, його відзначають за прекрасно виконувану роботу.

Капрал Ґренер, ви чудово справляєтеся зі своїми обов’язками в Багдадському центрі утримання під вартою як відповідальний за зону «затриманих військовою розвідкою». Ви отримали багато схвальних відгуків від підрозділів військової розвідки, особливо від п/п-к [цензуровано, ймовірно йдеться про підполковника Джордана]. Продовжуйте служити на такому ж рівні, і це допоможе нам досягти успіху в нашій спільній місії.

Далі йде застереження щодо військової форми підтримання належного військовому вигляду (чого ніхто в тому блоці не дотримувався). Друге застереження стосується високого рівня стресу, що впливає на нього й інших працівників. Його просять усвідомлювати, що наслідками такого стресу можуть бути зміни в поведінці, особливо стосовно ув’язнених. Проте Ґренерове розуміння належного ставлення до ув’язнених повністю підтримується — «Я стовідсотково підтримую ваші рішення, які ви приймаєте з метою самозахисту», — додає капітан (копія формуляра доступна в примітках)[405].

Кен Дейвис, військовий поліцейський резерву, нещодавно висловив напрочуд позитивну оцінку своїх взаємин з Тренером:

Одного вечора, після повернення зі зміни, він [Ґренер] захрип. Я запитав: «Ґренер, ти захворів?» — він сказав: «Ні». — А я запитав: «Ну, що тоді відбувається?»

«Я змушений кричати і робити інші речі із затриманими, які, як я відчуваю, є морально й етично неправильними. Як думаєш, що мені робити?»

«То не роби їх», — сказав я.

«У мене немає вибору».

«Ти про що?»

Він відповів: «Щоразу, коли зверху падає бомба, вони приходять і кажуть, що ще один американець втратив життя. І поки ти не допоможеш нам, їхня кров залишиться на твоїх руках»[406].

З огляду на високий рівень стресу, можна припустити, що охоронці отримують кваліфіковану психологічну підтримку. Справді, на кілька місяців до Абу-Ґрейб був приписаний психіатр, проте він не лікував і не консультував нікого із персоналу, і не піклувався психічно хворими в’язнями. Натомість, як повідомили, його головним завданням була допомога військовій розвідці у підвищенні ефективності допитів. Меґен Амбюл стверджувала, що «та не було там достовірних доказів про гомосексуальні акти, зґвалтування, чи хоча б фото чи відеозаписів, що хтось із семи членів військової поліції був причетний до цього». Вона продовжує: «У мене є всі фотографії та відео від початку розслідування. Я щоденно проводила в тому блоці по 13 годин. Я не бачила ані зґвалтувань, ані гомосексуальних актів»[407]. Чи ми коли-небудь зможемо дізнатися, що насправді сталося і кого й за що слід звинувачувати через жахіття в Абу-Ґрейб?

«ТРОФЕЙНІ ФОТО»: ЦИФРОВА ФІКСАЦІЯ ЛИХОДІЙСТВ

У війнах чи в боротьбі зі злочинністю військові, поліцейські і тюремні наглядачі часто застосовують насильство і тортури або жорстоко вбивають «ворогів», підозрюваних чи затриманих. Такі випадки слід очікувати (але не приймати) в зонах бойових дій, коли люди ризикують життям і коли «чужаки» нападають на наших. Ми не очікуємо і не приймаємо таку поведінку з боку представників демократичних урядів, коли немає безпосередньої загрози їхньому життю і коли затримані є беззахисними і беззбройними.

Так само кілька років тому, в березні 1991 року, багато американців обурилося, побачивши відеозапис, де група працівників поліції Лос-Анджелеса систематично била беззбройного темношкірого таксиста Родні Кінґа. Доки він, беззахисно лежав на землі, йому завдали понад п'ятдесят ударів кийками, і за цим безчинно спостерігали два десятки правоохоронців, а деякі з них допомагали, притискаючи ногами Кінґа до землі.

Проводячи аналіз сили впливу візуальних образів у сучасному суспільстві, письменниця Сьюзен Зонтаґ писала:

Тривалий час, щонайменше шість десятиліть, фотографії лежать в основі спогадів і суджень про важливі конфлікти.

Нині західна пам’ять переважно візуальна. Фотографії мають непереборну силу визначати, що саме з події ми пригадаємо. Цілком реально, що минулорічну превентивну війну США в Іраку люди з усього світу асоціюватимуть винятково із фотографіями тортур іракських ув’язнених американськими військовими в найсумнозвіснішій в’язниці Хусейна — Абу-Ґрейб[408].

Зонтаґ продовжує, виокремлюючи зміст цих фото, що свідчить про найгірші ексцеси сучасної культури приниження, яка культивується серед усіх громадян під впливом телешоу на кшталт Джеррі Спрінґера, де учасники змагаються в публічному самоприниженні. Вона звинувачує американську культуру в захопленні необмеженою владою і домінуванням. Далі Зонтаґ ілюструє її безсоромність, посилаючись на назву «Шок і трепет», яку Пентагон дав нападові на Багдад у березні 2003 року. (Потім деякі критики запропонували альтернативу — «Ганьба і трагедія» як опис того, що відтоді військові й безвідповідальні корпорації зробили в Іраку.)

Цифрові фотографії з Абу-Ґрейб мають особливий вплив на думку людей у всьому світі. Ніколи раніше ми не бачили таких візуальних доказів сексуального насильства і тортур з боку тюремних охоронців, чоловіків і жінок, що, безсумнівно, насолоджуються мерзенними вчинками, та ще й мають нахабство позувати й увіковічнювати їх. Як вони могли таке робити? Чому вони підписали це насильство від власного імені? Давайте розглянемо деякі можливі пояснення.

ЦИФРОВА ВЛАДА

Найпростіша відповідь — нові цифрові технології перетворюють кожного на миттєвого фотографа. Немає потреби чекати на проявлення плівки, результат отримуємо одразу. Зникає певна цензура сервісу фотопослуг, ба більше — одразу можна поділитися світлинами онлайн. Позаяк камери мають зручний малий розмір і відносно недорогі, вони настільки всюдисущі, що кожен з легкістю може зробити сотні знімків за раз. Так само блоги чи особисті онлайн-трансляції дають змогу пересічним людям пережити мить плинної слави за умови, що вони опублікують неймовірні матеріали, які розлетяться по всьому світу.

Візьміть під увагу, скажімо, аматорський порносайт, який закликав відвідувачів-чоловіків публікувати у вільному доступі фотографії своїх голих дружин і дівчат в обмін на безкоштовний доступ до порнографічних відео[409]. Військові отримали пропозицію такого самого безкоштовного доступу до порно в обмін на фотографії із зони бойових дій, і багато хто скористався з цього. Деякі з цих фото зображували мертвих або частини трупів. Наприклад, група усміхнених військових на фоні палаючих решток іракця, з підписом «Гори, малий, гори»[410].

ТРОФЕЙНІ ФОТОГРАФІЇ З ІНШИХ ЕПОХ

Такі образи нагадують про «трофейні фотографії» темношкірих чоловіків і жінок, лінчованих або спалених живцем у США між 1880-1930 роками, на яких до фото позують, як злочинці, так і просто перехожі. Ми бачили в попередньому розділі, що такі зображення символізують найгіршу форму дегуманізації. Крім самих тортур і вбивств темношкірих через надумані «злочини» проти білих, їх ще й оформили як листівки, які можна було купити і відправити поштою близьким. На деяких було зображено усміхнених малих дітей, які разом із батьками спостерігають за муками темношкірих чоловіків і жінок, що помирали насильницькою смертю. Документальний каталог багатьох з цих листівок можна знайти в нещодавно виданій книжці «Немає нічого святого»[411].

Інші подібні трофейні фотографії робили німецькі солдати під час Другої світової війни, на них зафіксовано їхні власні знущання над польськими євреями чи громадянами СРСР. Ми зазначали у попередньому розділі, що навіть «пересічні люди», літні резервісти німецької поліції, які спершу не погоджувалися розстрілювати єврейські сім’ї, з часом почали фіксувати свої екзекуції[412]. Існують й інші збірки таких фото із жертвами і катами, як це можна побачити в «Фотографуючи Голокост» Яніни Штрук[413]. Геноцид вірмен турками також зафіксовано на фото, які можна побачити на спеціальній сторінці в інтернеті[414].

Ще один жанр трофейних фото, поширений у часи, коли боротьба за права тварин ще не стала популярною, — на них мисливця чи рибалку зображено із величезною рибою, тигром чи ведмедем. Я пригадую таку світлину Ернеста Хемінґуея. Проте класичним зображенням такого роду можна вважати фотографію американського президента Тедді Рузвельта, що гордо стоїть біля гігантського, щойно застреленого носорога. На іншій колишній президент із сином Кермітом сидять на буйволі, недбало схрестивши ноги, із великою рушницею в руках[415]. Такі трофейні фотографії були публічною заявою про силу людини, яка перемогла диких бестій завдяки майстерності, мужності і технічним навичкам. Цікаво, що переможці тут зображені досить похмурими, вони рідко усміхаються. Вони перемогли грізного супротивника. У певному сенсі вони позують як молодий Давид щойно із пращі влучив гігантського Голіафа.

ЕКСГІБІЦІОНІСТИ СТАРАЮТЬСЯ ДЛЯ ВУАЙЄРИСТІВ

Усміхнені обличчя наглядачів нічної зміни Абу-Ґрейб пропонують новий, ексгібіціоністичний вимір трофейних фотографій. Насильство на деяких фото здається просто бутафорією, з якою військові хотіли «оголитися», поділитися своїми екстремальними вчинками в тих незвичних умовах. Здається, вони сподіваються на вдячних вуайєристів, які з насолодою підглядатимуть. Проте вони не взяли до уваги те, що електронні фото легко скопіювати і переслати, і що тоді вони втратять можливість вирішувати, хто зможе їх переглядати: фото стануть публічними, і в такий спосіб їх можна буде зловити на місці злочину.

За винятком зображення тортур людини в мішку із під’єднаними до пальців електродами і світлин, де собаки погрожують в’язням, більшість трофейних фото є сексуальними за своєю природою. Зв’язок між тортурами і сексуальністю надає їм порнографічного характеру, який обурює глядачів, але багато кого і захоплює. Нас усіх запрошено у цю темницю садомазохізму, і хоча зображене насильство є жахливим, люди продовжують його споглядати. Я був здивований ступенем вуайєризму, який зараз вдовольняє інтернет.

КОМПЛЕКС МОТИВІВ І СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА

Людська поведінка є складною, найчастіше існує понад одна причина будь-якої дії, і Абу-Ґрейб не виняток. Я вважаю що ці цифрові фото, крім сексуальності і ексгібіціонізму, були продуктом різних мотивів і міжособистісної динаміки. До них, імовірно, належали статус і влада, помста і відплата, деіндивідуалізація безпомічних та інше. Крім того, слід брати до уваги, що деколи причиною були завдання та вимоги слідчих.

Постановочні фотографії як спосіб залякування затриманих

Існує одна проста причина трофейних фотографій — військові і цивільні слідчі просили про них. Офіцер у відставці Дженіс Карпінскі і дехто з обвинувачених повідомили, що спочатку такі постановочні фото планувалося використовувати під час допитів для залякування. «Вони показували фотографії, щоб, не витрачаючи часу, отримувати зізнання, — сказала Дженіс під час відкритої дискусії в Стенфордському університеті, 4 травня 2006 року. — Вони відкривали лептопи, показували фото і говорили в’язням — починай говорити або завтра будеш з самого низу піраміди — так робили навмисно і методично»[416].

Безсумнівно, деякі з фотографій явно позовані, із усміхненими охоронцями, що дають п’ятірню, показуючи на що варто звернути увагу. Дегуманізуюче фото, де Ліннді Інґленд тягне на прив’язі в’язня, ймовірно, має таке саме походження. Навряд чи вона вирушила до Іраку із собачим ременем у торбі. Проте офіційний дозвіл хоча б на одне таке фото дав потрібний поштовх для подальших принижень і насильства. Після запуску вже не було видно кінця, тому що це «випускало пару», зменшувало нудьгу і бажання помсти, давало змогу виказувати майстерність, веселило і сексуально задовольняло охорону. Аж доки Джо Дарбі не припинив це шоу.

Фотографії як відображення чільних цінностей

Професорка порівняльного літературознавства Джудит Батлер пропонує нам переглянути значимість цих фото. Вона стверджує, що це не просто примхи конкретних охоронців, а, ймовірніше, охоронці фотографуючи відобразили чільні для військових цінності — гомофобію, мізогінію, домінування над всіма ворогами[417].

Статус і помста

Давайте визнаємо загалом низький статус резервістів у військовій ієрархії, а в цьому випадку його додатково занижували жахливі умови та нічна зміна. Охоронці розуміли, що перебувають на самому дні, отримують накази від цивільних і кинуті напризволяще командуванням, яке не цікавиться, що з ними відбувається. Єдиними особами із нижчим статусом в тому оточенні були в’язні.

Тож як характер, так і документація порушень служили однозначному соціальному ствердженню вищості кожного охоронця над в’язнями. Тортури і насильство свідчили про владу, демонстрували абсолютний контроль перших над останніми. А фотографії були цьому підтвердженням. Також расизм міг відіграти свою роль і через загальне негативне ставлення до арабів як зовсім «інших», і через ворожість унаслідок 11 вересня 2001 року.

Більш безпосереднім мотивом для багатьох було бажання відплатити за колег, убитих або серйозно поранених іракськими повстанцями. Цілком очевидно, що саме помста привела до знущань над ув’язненими, які бунтували, або яких підозрювали у зґвалтуванні хлопця. Наприклад, сімох в’язнів, що їх уклали у піраміду, перевели у блок 1А після заворушень в таборі Ґансі, коли поранили жінку-охоронця. Приниження і побої були «уроком» щодо наслідків бунту. Єдиного в’язня, на якого Чіп Фредерік підняв руку, сильно вдаривши в груди, підозрювали в тому, що той поранив жінку каменем. Змушування в’язнів до мастурбації чи імітації орального сексу перед жінками-охоронцями і фіксування цього приниження було чимось більшим, ніж просто тактикою залякування. Це був спосіб відплати в’язням, які, на думку охорони, перейшли межу дозволеного.

Деіндивідуалізація і ефект Марді Ґра

Проте, як зрозуміти Ліннді Інґленд, для якої все це було просто «веселою забавкою»? Думаю, тут задіяна деіндивідуалізація. Знеособлення людини і місця, які ми вже зазначали вище, можуть створити змінений стан свідомості, який у поєднанні з розмитою відповідальністю призводить до деіндивідуалізації. Крім того, учасники настільки заглибилися у свої вимогливі завдання, що втратили можливість раціонального планування чи роздумів про наслідки. Минуле і майбутнє поступилися негайному теперішньому, гедоністичній часовій перспективі. Це стан розуму, де емоції керують здоровим глуздом і послаблюють стримування пристрастей.

Це і є «ефект Марді Ґра», життя моментом, за маскою, що приховує ідентичність і дає волю розпусним, насильницьким і егоїстичним імпульсам, зазвичай стримуваним. Тепер поведінка вибухає, відповідаючи ситуативним вимогам, а не внаслідок змови чи зловмисної передбачливості. Ми бачили, що сталося, коли цей феномен «Володаря мух» проник в мою лабораторію, в якій деіндивідуалізовані жінки дедалі сильніше били струмом невинних жертв. Також його відтворили деякі охоронці Стенфордського в’язничного експерименту. У ситуації Абу-Ґрейб стандартні суспільні обмеження агресії й антисоціальної поведінки розмилися, і люди відчули розширення меж дозволеної поведінкової свободи.

Ані я, ані військове командування не заохочували своїх охоронців діяти садистично, чи чинити сексуальне насильство над ув’язненими. Проте в обох випадках переважала загальна норма вседозволеності. Охоронці не несли особистої відповідальності, ніхто особливо за ними не наглядав. У такому контексті традиційні моральні судження звужуються, теперішні дії стають важливішими від давно вивчених уроків, а діонісійські імпульси пригнічують аполонівську раціональність. Відключення моральності змінює психічний та емоційний пейзаж тих, хто потрапив у ці тенета.

Схожі зловживання з боку британськихвійськових й елітних підрозділів армії США

Якщо ці соціально-психологічні принципи були, як я стверджую, не особистісними, а ситуативними, нам потрібно знайти приклади схожого жорстокого поводження, здійсненого зовсім іншими військовими в схожих умовах у тій самій зоні бойових дій. Дійсно, є принаймні два перевірені приклади такої поведінки — обидва з них американська преса ледь помітила.

Британські солдати, дислоковані у Басрійській в’язниці в Іраку, також застосовували сексуальне насильство щодо затриманих, яких повністю оголювали і змушували симулювати содомію. Їхні фотографії шокували британську громадськість, яка не могла повірити, що молоді британці коли-небудь могли робити такі жахливі вчинки, а потім ще й фіксувати їх. Той факт, що одного із насильників нагородили званням героя в попередніх боях, ще більше обурив очікування британців. Справа виявилася ще гіршою, коли на BBC News 29 червня 2004 року повідомили: «Британські військові обмінювалися фотографіями насильства». Підзаголовок додавав: «Солдати обмінювалися сотнями фотографій, на яких зображено звірства проти іракських полонених». Кілька військових, що служили в елітному королівському Ланкаширському полку передали деякі зі світлин Daily Mirror. На одній із них зображено в’язня із мішком на голові, якого вдаряють прикладом, на якого мочаться і якому до голови прикладають дуло. Солдати стверджували, що мали значно більше подібних фотографій, отриманих завдяки «культурі товарообігу фотографій». Проте військове командування знищило їх усі, перевіряючи багаж під час перевірці багажу під час повернення з Іраку.

12 травня 2004 року, в телепередачі «60 Minutes II» Ден Разер показав аматорське відео, зроблене американським військовим, яке виявляло, що умови в Кемп-Букка та Абу-Ґрейб були схожими. Уривок відео показує, як молода жінка-солдат принижує іракських ув’язнених. Вона каже: «У нас уже двоє в’язнів вмерло... але кого це обходить? Мінус два до моїх клопотів». Кілька інших військових, що служили в Букка, і їх звинувачували в жорстокому поводженні з в’язнями, сказали Разеру «проблеми почалися через накази від тих самих осіб, що управляли Абу-Ґрейб, коли там фотографували тортури»[418].

Інші документальні підтвердження стосуються членів 82-ї повітрянодесантної дивізії, яка базувалася на передовій оперативній базі Меркюрі недалеко від Фаллуджі. У цьому місці тимчасово утримували заколотників та інших затриманих перед відправленням до Абу-Ґрейб. «“Маніяки-вбивці” — так вони [мешканці Фаллуджа] нас називали, бо знали, що якщо ми їх затримаємо, то перш ніж потрапити в Абу-Ґрейб, переживуть справжнє пекло». Цей сержант продовжує і переходить до опису, як вони будуть «трахати ОПК» (особа під контролем), неодноразово б’ючи чи знущаючись. Далі він додає: «У таборі всі знали, що якщо хочеш розрядити нерви, то йдеш до намету ОПК. У певному сенсі це був спорт».

Інший сержант з того самого підрозділу описав мотиви своєї насильницької поведінки, яка включала ламання затриманим ніг металевим бейсбольним кийком. «Деколи нам ставало нудно, тож ми наказували всім сісти в кутку, і потім складатися в піраміду. Це було до Абу-Ґрейб, але виглядало дуже схоже. Ми зробили це для розваги».

Капітан Ян Фішбек, офіцер з цього «елітного підрозділу» також свідчив для Human Rights Watch у вересні 2005 року про жорстоке поводження з ув’язненими, поширене в тій в’язниці. Його свідчення відкрили, що й тут військові фотографували свої жахливі вчинки. «[В таборі Меркюрі] вони розповідали, що мають фотографії, дуже схожі до тих, з Абу-Ґрейб.

Через цю подібність вони вирішили їх спалити. Дослівно цитую їхні слова: “Вони [військові з Абу-Ґрейб] мали неприємності за ті самі речі, які нам казали робити, тож ми знищили зображення”»[419].

Ми ще зустрінемо цього капітана в наступному розділі, де детальний опис зловживань його підрозділу збігається з тим, що мало місце в блоці 1А, за винятком сексуального насильства.

ОБВИНУВАЧУЮЧИ СЕРЖАНТА АЙВЕНА ФРЕДЕРІКА

Команда військових слідчих і прокурорів старанно приготувала справи проти кожного з семи обвинувачених військових поліцейських. (Якби командування, відповідальне за Абу-Ґрейб, виконало свої обов’язки з нагляду та підтримки дисципліни хоча б з частковою старанністю, то не було б ніякої потреби в цих справах.) Їхні дії були простими та ефективними: після зібрання достатніх доказів і свідчень, вони підготували для кожного із підозрюваних угоду про визнання провини, за якою найтяжчі вироки скоротять, якщо останні визнають вину і дадуть покази на колег. Судові слухання стосувалися найпростіших справ, як спеціаліста Джеремі Сівітса, де кожен із підсудних давав свідчення на інших, аж до великої трійки: Фредеріка, Ґренера та Інґленд.

Фредеріка звинуватили в п’яти злочинах. Усі було записано в угоді про визнання провини, підсудний погодився із їхньою правдивістю і визнав докази достовірними та доведеними:

Змова з метою знущання над затриманими. Змову зазвичай важко довести в цивільних судах, її необхідно підтвердити «твердими доказами», як-от записаними на папері, і також аудіо- чи відеозаписами планування. Проте у цьому випадку змову розглядали як «невербальну угоду» із іншими охоронцями з блоку 1А — Дейвисом, Тренером, Амбюл, Хармен, Сівітсом й Інґленд. Їх звинувачено в тому, що вони як група погодилися «брати участь в конкретних діях, які служили знущанням над затриманими (підлеглими), що є порушенням статті 93 Єдиного кодексу військової юстиції» (обумовлено угодою, стор. 3). Чи вони змовлялися за допомогою жестів рук, чи кивків голови? Чи їхня участь у задокументованих діях мусить виникати із попередніх домовленостей, чи для цього мусить існувати попередня змова?

Невиконання обов’язків. Як відповідальний за блок офіцер Фредерік «був зобов'язаний ставитися до всіх затриманих з пошануванням гідності та повагою і охороняти їх від усіх проявів нелегального насильства, жорстокості та поганого поводження» (обумовлено угодою, стор. 6). Його покинули напризволяще із цими обов’язками.

Жорстоке поводження з затриманими. Це стосується в’язня в мішку із прикріпленими до пальців електродами, якого змусили повірити, що у разі падіння із ящика його вб’є струмом. Фредерік під’єднав один з дротів до лівої руки в’язня і зробив «трофейне» фото. (Тут також згадується причина, чому цього затриманого з кличкою «Ґілліґем» змушували довго стояти на ящику в незручних позиціях. Це була частина «програми управління сном, коли перед допитом в’язня змушують до важких фізичних вправ і не дають заснути» (обумовлено угодою, стор. 6.) Згадуються й інші зловживання, як-от укладання в’язнів в піраміду, чи затискання в’язня з прізвиськом «гівнюк» (бо він вимазувався калом) між дві медичні ноші (в спробі змусити його припинити дефекацію), зверху яких сів Фредерік і сфотографувався. (Слід зазначити, що медики рекомендували вміщувати психічно нестабільних в’язнів між ноші, аби запобігти їхньою пораненню самих себе. Так що це не була ідея Фредеріка, а швидше слідування медичному протоколу.)

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Фредерік раз вдарив в’язня в грудну клітку, «з достатньою силою, щоб викликати у затриманого проблеми з диханням» (обумовлено угодою, стор. 8). (Цей затриманий був одним з учасників бунту в таборі Ґансі, під час якого серйозно поранено жінку-охоронця.)

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Це стосується змушення кількох в’язнів займатися мастурбацією в присутності охорони (чоловіків і жінок) та інших в’язнів, що фіксували на фото. «За цих обставин дії звинуваченого дискредитували збройні сили і суттєво зашкодили дисципліні». Обвинувачення продовжує: «Ці та інші фотографії зроблені обвинуваченим і його спільниками з особистих мотивів. Зображення були збережені на персональних комп'ютерах і не для службових цілей» (обумовленість дійсності, стор. 9).

ПРОЦЕС

Судовий процес над Фредеріком відбувся 20 і 21 жовтня 2004 року в Багдаді, попри прохання захисту перенести засідання в США. Позаяк я відмовився їхати в таке небезпечне місце, я давав свідчення в режимі відеоконференції із військово-морської базі в Неаполі, Італія. Умови були незручними, бо через затримки в передачі даних мої свідчення переривалися і часто зависало відео із зали суду. Ситуацію ускладнювало й те, що я спілкувався з екраном телевізора, а не взаємодіяв безпосередньо з суддею. Ускладнювало ситуацію і те, що під час свідчення мені не дозволили використовувати нотатки. Це означало, що я мусив утримувати в пам’яті сотні сторінок із рапортів п’яти різних ретельно вивчених слідств, плюс ввесь масив іншої, зібраної мною інформації про Фредеріка й умови в блоці 1А.

З огляду на те що Фредерік уже визнав себе винним, мої свідчення зосередилися винятково на виокремленні ролі ситуативних і системних чинників, які вплинули на його поведінку, на впливі ненормальних умов на дуже нормального молодого чоловіка. Я також підкреслив результати психологічної діагностики, мого інтерв’ю й інші позитивні оцінки, які він отримував до потрапляння в блок 1А. У такий спосіб я пробував показати, що він не вніс жодних патологій у той поведінковий контекст. Ба більше, я аргументував, що це ситуація спричинила девіантну поведінку, до якої він долучився, за що відчував сором і почуття провини.

Я підкреслюю, що, намагаючись зрозуміти, як на вчинки Фредеріка вплинули ситуація та соціальна динаміка, ми не займаємося «виправдологією», а тільки концептуальним аналізом, який зазвичай не проводять під час винесення вироків. Крім того, як науковець, що має стосунок до тематики, я показав основні аналогії між Стенфордським в’язничним експериментом і середовищем насильства в Абу-Ґрейб. (Повний текст моїх свідчень міститься на сторінках 294-330 зі стенограми процесу сержанта Айвена Чіпа Фредеріка. На жаль, вони не доступні онлайн).

Прокурор, майор Майкл Голлей, заперечив доцільність моїх ситуативних аргументів. Він стверджував, що Фредерік був у стані відрізнити погане від доброго, отримав адекватний завданню вишкіл, і по суті зробив раціональний вибір на користь неморальної, шкідливої поведінки, у чому його й звинувачено. Тож прокурор поклав усю провину на особу Фредеріка, який свідомо вчинив зло, і відкинув будь-які ситуативні чи системні впливи. Він також стверджував, що Женевська конвенція ще діяла, тож ці військові повинні були усвідомлювати власні обмеження. Це неправда. Як ми побачимо в наступному розділі, президент Джордж Буш і його радники з правових питань змінили визначення цих затриманих і тортур у низці підзаконних актів, що, фактично призупинили дію Женевської конвенції впродовж цієї «війни з тероризмом».

ВИРОК

Військовому судді полковнику Джеймсу Полу знадобилася лише одна година на винесення обвинувального вироку за всіма пунктами. Фредеріка засуджено до восьми років ув’язнення. Моє свідчення, мабуть, мало мінімальний вплив на суворість вердикту, зрештою як і палка промова захисника Гері Маєрса. Усі ситуативні та системні чинники, які я виявив, не були цінними на встановленій адміністрацією Буша і військовим керівництвом арені міжнародних відносин. Потрібно було показати світові й іракським громадянам «жорстоку боротьбу із злочинами» і швидке покарання цих кількох негідних військових, «ложку дьогтю» в «діжці меду» армії США. Тільки їхнім засудженням і покаранням можна змити цю пляму на американському війську[420].

Чарлз Ґренер відмовився визнати свою провину і отримав десять років в’язниці. Ліннді Інґленд після кількох складних судових розглядів було засуджено до трьох років позбавлення волі. Джеремі Сівітс отримав один рік, в той час як Джавал Дейвис — шість місяців. Сабріна Харман відбулася легким терміном у шість місяців завдяки доказам її доброго ставлення до іракців до потрапляння в Абу-Ґрейб. І нарешті Меґан Амбюл звільнили з лав армії без в’язничного терміну.

ДЕЯКІ ДОРЕЧНІ ПОРІВНЯННЯ

Немає найменших сумнівів, що зловживання Чіпа Фредеріка завдали фізичних та емоційних страждань підвладним йому в’язням, принизили та викликали гнів у їхніх родинах. Він визнав себе винним, суд визнав його винним, і він отримав суворе покарання. З погляду іракців надто м’яке. З мого кута зору, надто суворе, з огляду на обставини, які призвели до зловживання. Проте корисно порівняти його покарання з покаранням солдата з іншої війни, якого визнали винним у злочинах проти цивільних осіб.

Одна з попередніх плям на репутації Збройних сил США з’явилася під час війни у В’єтнамі, коли рота військових захопила село Сонґмі в пошуках бійців В’єтконґа. Жодного з них не знайшли, проте хронічні стреси, фрустрація і страхи цих солдат вибухнули в неймовірну лють проти місцевих жителів. Понад п'ятсот в'єтнамських жінок, дітей і людей похилого віку було вбито прямим кулеметним вогнем, або заживо спалено в їхніх хатинах. Багатьох жінок зґвалтовано і випотрошено, з деяких навіть зняли скальпи! Страшні описи цих жахіть спокійно озвучили деякі солдати в фільмі «Інтерв’ю з ветеранами Сонгми». Сеймур Герш публічно представив злодіяння рік потому в книжці «Сонгма 4».

Тільки одного військовослужбовця було визнано винним у скоєнні цих злочинів. Ним став лейтенант Уїльям Коллі. Його старшого офіцера, капітана Ернеста Медіну, який був на місці під час цієї місії «пошуку та знищення» і який, згідно рапортів, особисто стріляв у цивільних осіб, виправдали за всіма пунктами звинувачення, і він звільнився з лав. Капітан Медіна, на прізвисько «Лютий собака» неймовірно пишався людьми зі своєї роти «Чарлі», стверджуючи: «Ми стали найкращою ротою в батальйоні». Либонь це була передчасна похвала.

Лейтенанта Коллі було визнано винним в умисному вбивстві понад ста в'єтнамських мирних жителів у Сонґмі. Його первинний вирок — довічне ув’язнення — скоротили до трьох з половиною років, які він відслужив в казармі під домашнім арештом. Він не провів навіть дня у в’язниці. Більшість людей не знає, що його згодом помилували за ці масові вбивства і він повернувся до своєї громади, де став платним виголошувачем тостів і заслуженим бізнесменом. Чи справа могла б виглядати інакше, якби Коллі був простим рядовим, а не офіцером? Чи могло бути інакше, коли ці військові зробили б трофейні фото, які яскраво і реально проілюстрували би звірства, яких неможливо передати словами? Я думаю, що так.

Можемо також порівняти вироки наглядачів із Абу-Ґрейб з іншими, нещодавно засудженими військовими за різні злочини. Стає очевидним, що хоча їх засуджено за схожі або й гірші злочини, їхні вироки значно м’якші.

Максимальне покарання за злочини, які скоїв штаб-сержант Фредерік, — 10 років позбавлення волі, ганебне розжалування, пониження до звання рядового. З огляду на те, що він підписав угоду про визнання провини, Фредерік отримав вісім років позбавлення волі, ганебне розжалування, пониження до рядового, і конфіскацію всієї заробітної плати, разом із пенсійними заощадженнями за 22 роки служби.

Капрала Берґа було визнано винним у скоєні навмисного вбивства, самопораненні і надаванні неправдивих свідчень. Максимальне покарання — 11 років ув’язнення. Отримав 18 місяців і пониження до рядового.

Сержанта першого класу Прайс було визнано винним у нападі, жорстокому поводженні і перешкоджанні правосуддю. Максимальне покарання — 8 років ув’язнення, ганебне розжалування, пониження до рядового. Отримав пониження до звання штаб-сержанта, без ув’язнення, без ганебного розжалування.

Капрала Ґренера було визнано винним у нападі, жорстокому поводженні, невербальній змові, сексуальному насильстві і порушенні службових обов’язків. Максимальне покарання — 15 років ув’язнення, ГР, пониження до рядового. Отримав 10 років ув’язнення, ганебне розжалування, пониження до рядового і штраф.

Рядового Бренда було визнано винним у нападі, жорстокому поводженні, неправдивих свідченнях і завданні тілесних ушкоджень. Максимальне покарання — 16 років ув’язнення, ганебне розжалування, пониження до рядового. Отримав тільки пониження до рядового-рекрута.

Сержанта (ім’я не розголошується) було визнано винним у нападі, незаконному застосуванні зброї, грабежі і порушенні службових обов’язків. Максимальне покарання — 16 років ув’язнення, ганебне розжалування, пониження до рядового. Отримав тільки записану у справу догану.

Рядову Інґленд було визнано винною у змові, жорстокому поводженні і сексуальному насильстві. Максимальне покарання — 10 років ув’язнення, ганебне розжалування, пониження до рядового. Отримала три роки позбавлення волі.

Сержанта першого класу Перкінса було визнано винним у розбійному нападі, побиттю та перешкоджання правосуддю. Максимальне покарання — 11,5 років ув’язнення, ганебне розжалування, пониження до рядового. Отримав шість місяців ув’язнення і пониження до звання штаб-сержанта.

Капітана Мартина було визнано винним у розбійному нападі, нападі, перешкоджанні правосуддю, а також поведінці негідній офіцера. Максимальне покарання — дев’ять років ув’язнення.

Отримав 45 днів у в’язниці.

Очевидно, військове правосуддя не було збалансованим. Я вважаю, що саме трофейні фото переважили терези проти нічної зміни охорони.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ОХОРОНЦЯ АЙВЕНА ФРЕДЕРІКА НА УВ'ЯЗНЕНОГО НОМЕР 789689

Ми намагаємося зрозуміти ефект трансформації людських характерів. Мабуть, одна з найекстремальніших і найрідкісніших трансформацій, яку тільки можна уявити, відбувається, коли особа з позиції влади (наприклад, в’язничного охоронця) потрапляє в позицію безсилого (наприклад, в’язня). На жаль, таке спіткало заслуженого військового і люблячого чоловіка. Вирок військового суду призвів майже до нервового зриву Чіпа. Тепер він лише номер 789689, в’язень у дисциплінарному виправному закладі в Форт-Лівенворт. Після оголошення вироку в Багдаді, його відправили в Кувейт, де посадили в одиночну камеру, попри те, що він не становив жодної загрози для себе або інших. Тамтешні умови нагадували йому Абу-Ґрейб. Ситуація ще погіршилася після переведення у Форт-Лівенворт.

Чіпові виписали ліки від безсоння, депресії й нападів паніки, на які він страждав упродовж року після скандалу. Проте в канзаській тюрмі йому раптово перестали їх давати. Це означало нестачу сну і безперервні страждання. «Я не думаю, що зможу дати собі раду, не думаю, що зможу витримати ще», — написав він мені на Різдво 2004[421]. Його помістили в маленьку холодну камеру і видали тільки дві тонкі ковдри без подушки. Змусили носити брудні, зношені шкарпетки і нижню білизну із плямами від фекалій і сечі. Нелюдське ставлення тільки посилилося, коли він постав перед судом щодо колишніх військових поліцейських в Техасі. Там публічно з його форми зірвали дев’ять медалей і відзнак, які він заслужив за двадцять років служби, і за цим він спостерігав плачучи. До того ж, аби ще більше насипати солі на рани, його в такому стані в кайданках вивели до преси. Щодня йому пригадували, що не можна зробити щось, що принижує армію США і не понести за це покарання.

Тепер, коли всі слухання в справі «Абу-Ґрейбської Сімки» завершилися, ставлення до Чіпа покращилося. Він відвідував курси для перукарів, щоб отримати нову професію, позаяк вже ніколи не міг працювати у пенітенціарній системі. «Я хотів би поновитися в армійських лавах, повернутися туди і довести, що я гідний служити. Я ніколи не здавався, і саме я міг змінити ситуацію... Я був цілковито готовим померти за мою країну, мою сім’ю, моїх друзів... Я пишаюсь тим, що більшу частину дорослого життя служив батьківщині»[422].

Чи ви бачите паралель із в’язнем Стенфордського в’язничного експерименту Стю (819), який наполягав на поверненні в тюрму, аби показати приятелям, що він не був поганим в’язнем? Це також нагадує класичний експеримент із соціальної психології, який засвідчив більшу лояльність до групи, що важче до неї потрапити[423].

Цей судовий процес і ці приниження зруйнували також життя Марти Фредерік. Якщо пригадуєте, вона також була пенітенціарним працівником в Пенсильванській в’язниці, де вони і зустрілися. «Абу й Ірак були прірвою нелюдяності, Абу також стало цвинтарем мого життя, там поховано життя, яке я знала, з останками, дядьку Філ... нормальне життя вже НІКОЛИ не повернеться. Життя стало постійною боротьбою, аби піднятися понад завалами того місця, як фінансово, так і психічно»[424].

Додатковим побічним ефектом цієї сумної історії стало нещодавнє рішення Марти розлучитися через пережиті фінансові й психічні тягарі. Це стало ще одним спустошливим ударом для Чіпа. Утім, вона залишається незмінною у своїй підтримці. Марта написала мені: «Я стояла поруч, перед і позад нього під час усього, що відбулося. І я продовжуватиму робити це, навіть не перебуваючи в шлюбі. Але я просто не можу й далі жити в цьому вакуумі»[425].

Зрештою, існує ще одна сумна відповідь на запитання, чи варто було використовувати в допитах насильство. Чи військові і цивільні змогли зібрати у такий спосіб більше інформації? Навряд чи, хоча можливо, що так, проте чи цього достатньо, щоб виправдати незаперечні моральні збитки, завдані моральному іміджу Америки, страждання затриманих чи тривалі психологічні наслідки для слідчих? Звісно, джерела в адміністрації повідомлятимуть, що отримали все необхідне, але ж це таємниця, і ми ніколи не зможемо перевірити, чи справді допити з примусом допомогли у війні з тероризмом і подальшій війні з повстанцями. Ніхто не заборонить їм брехати, щоб приховати сліди. Проте більшість експертів із тортур і допитів вважають, що фізичне насильство і тактики приниження рідко приводять до надійних показів. Правдиві зізнання отримуються через співпрацю, а не побиття, через побудову довіри, а не ненависті.

Ми вже бачили раніше негативну реакцію деяких військових, які брали участь у таких допитах. Занадто багато невинних людей було затримано, і це не дало жодної корисної інформації. Занадто мало вишколених слідчих і перекладачів і занадто сильні вимоги з боку командування негайно отримати результат. Політолог і експерт із тортур Дарій Реджалі ставить під сумнів достовірність результатів процедур допиту, які використовувалися на військових базах в Іраку, Афганістану й у Ґітмо. Він стверджує, що люди в умовах фізичного примусу зізнаються у будь-чому. Підтвердження цього ефекту можна знайти і в офіційних урядових документах США, зокрема в посібнику польових допитів (FM 30-15), посібнику ЦРУ (1963) і посібнику з використання людських ресурсів (1985). В одному зі своїх есе на сайті salon.com Реджалі стверджує, що тортури можуть узалежнювати, втягувати, коли слідчий переживає ніби наркотичне піднесення, проте залишається осад винищення, на подолання якого потрібні покоління[426].

ПРИКІНЦЕВІ ЗАУВАЖЕННЯ

У наступному розділі наш аналіз зсунеться із окремих осіб, спійманих у тенета нелюдських умов, до ролі, яку відіграла Система у створенні умов, що спонукали до тортур і насильства, в Абу-Ґрейб і багатьох інших військових в’язницях. Дослідимо багатовимірність системних впливів, які створюють, управляють, і підтримують «культуру знущань». Спершу переглянемо різні незалежні військові розслідування цих порушень, і оцінимо, якою мірою в них звертають увагу на головні системні змінні, як-от помилки керівництва, відсутність або неналежну підготовку персоналу, нестачу ресурсів і пріоритет допитів. Потім дослідимо доповіді від Human Rights Watch про інші схожі інциденти, і навіть такі, що стосуються гірших випадків насильства, як зголошене офіцерами елітного повітрянодесантного 82-го підрозділу. Потім ми розширимо наше дослідження до способів, якими військове командування й уряд створюють такі ситуації у військових тюрмах у всьому світі заради ефективнішої «війни з тероризмом» і «війни з бунтівниками». Це зробимо за допомогою інтерв’ю й аналізів, розміщених у документі PBS Frontline «Питання тортур» (18 серпня 2005 року), які розкривають роль адміністрації Буша і військового командування у санкціонуванні схожих тортур у Ґуантанамо з подальшим експортом до Абу-Ґрейб і далі.

Я зміню роль — від дослідника поведінки, який проводить психологічне дослідження-репортаж у цьому розділі, до ролі прокурора в наступному. Я оскаржуватиму вибраних членів військового командування, які зловживали владою і допустили тортури в Ґуантанамо, а пізніше перенесли ганебні тактики в Абу-Ґрейб. Вони дали дозвіл військовій поліції і військовій розвідці використовувати тактики тортур в покращених умовах і не змогли забезпечити відповідне керівництво, нагляд, підзвітність і відповідний вишкіл, необхідний для праці в блоці 1А. Я стверджуватиму, що саме вони є винними в гріхах як дії, так і бездіяльності.

Поставивши систему перед гіпотетичним судом, ми зрештою дійдемо до президента Буша, його радників і їхньої ролі в переозначуванні тортур як прийнятної і потрібної тактики у всеохопній і сумнівній війні з тероризмом. На них також відповідальність за позбавлення захоплених повстанців і всіх «іноземців» із військових таборів захисту, передбаченого Женевською конвенцією. Міністер оборони Рамсфелд відповідає за створення осередків дізнання, де «затриманих» піддавали екстремальним знущанням із сумнівною метою отримання зізнань й інформації. Він, імовірно, також відповідає за іншу наругу над американськими моральними стандартами, як-от «аутсорсинг тортур», коли цінних в'язнів перевозили в інші країни за урядовою програмою «надзвичайної передачі».

Я маю намір показати, що Система, від президента Буша до Чейні й міністра Рамсфелда і далі вниз за ієрархією, заклала підґрунтя для цих зловживань. Якщо це так, то ми як демократичне суспільство мусимо багато зробити для запобігання майбутнім зловживанням, змушуючи Систему змінити структуру і процедури в осередках дізнання.

Ми завершимо наступний розділ на мажорній ноті, бо завдяки Абу-Ґрейб було реалізовано план поліпшення вишколу охоронців, працівників військової розвідки і слідчих. Мій колега-психолог, полковник Леррі Джеймс, вирушив у цю в'язницю 2 травня 2004 року, і встановив новий набір процедур, які стримуватимуть описане у цьому розділі насильство. Особливий інтерес становить положення, згідно якого всі охоронці й інші відповідальні особи в межах навчання мають переглянути записи Стенфордського в’язничного експерименту. Як це навчання відбуватиметься і які наслідки матиме, може стати добрими новинами з цього похмурого місця.

Це позитивне бачення підведе нас до останнього розділу. У ньому я спробую врівноважити негатив, з яким ми мали справу під час нашої тривалої мандрівки, пропонуючи дві обнадійливі перспективи — вивчення способів опору небажаним впливам та відзначення героїв і героїзму.

Врешті я визнаю, що деяким читачам паралелі між маленькою імітацією в’язниці в Стенфордському в’язничному експерименту і реаліями небезпечної в’язниці в зоні бойових дій можуть видатися натягнутими. Але головними є не фізичні відмінності, а базові процеси психологічної динаміки, які можна порівняти в обох місцях[427]. Я хотів би також зазначити, що кілька незалежних дослідників зробили такі самі порівняння. Це можна знайти як в доповіді Шлезінґера (цитовано на початку цього розділу), так і в доповіді колишнього військово-морського криптолога Алана Хенслі, який у своєму аналізі причин насильства дійшов висновку:

Випадок Абу-Ґрейб детально описаний у дослідженні Зімбардо. Їхня модель побудована на практично однакових чинниках, і завдяки наявним раніше емпіричним даним можна було передбачити з високою ймовірністю увесь ланцюг подій, які проявлятимуться без свідомого намислу з боку учасників[428].

Я хочу закінчити цей етап нашої подорожі аналізом голови бюро багдадського Newsweek Рона Норленда. Він розмірковує, що пішло не так у війні, яка почалася з добрими намірами:

Що пішло не так? Багато чого, але найбільшим поворотним моментом став скандал в Абу-Ґрейб. Від квітня 2004 року звільнення Іраку стало справою відчайдушної мінімізації негативних наслідків. Знущання над в’язнями в Абу-Ґрейб вороже налаштувало громадську думку в Іраці. До того ж, це не спрацювало. Немає доказів того, що ці несправедливість і приниження врятували бодай одне американське життя, або призвели би до захоплення чи знешкодження когось із знаних терористів, попри заяви військових про те, що в'язниця була «ефективним місцем збору розвідданих»[429]