ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 8

Четвер. Зіткнення з реальністю

У четвер в’язниця — юдоль скорботи, однак нам доведеться ще багато чого пройти, перш ніж наш експеримент завершиться...

Посеред ночі я прокидаюся від страшного сну: у дивному містечку мене госпіталізують після автокатастрофи. Я намагаюся пояснити медсестрі, що повинен повернутися до своєї роботи, але вона не розуміє мене, наче я розмовляю незнайомою мовою. Я кричу, щоб мене відпустили: «Мене мусять звільнити!» Натомість вона вдягає на мене гамівну сорочку і заклеює рота. Це було щось на кшталт «усвідомленого сну»: ще не прокинувшись, уже розумієш, що перебуваєш у сні[108]. Те, що ще стояло мені перед очима, повернуло мене назад до тюремних наглядачів. Вони задоволені, що відколи суперінтендант — «чутливий ліберал» — уже не стоїть на заваді, у них розв’язані руки поводитися із «небезпечними в’язнями» як завгодно, аби лиш підтримувати закон і порядок.

І це справді мене лякає. Уявіть, що може трапитись у підвалі, якщо тюремні наглядачі зрозуміють, що можуть дозволити собі абсолютно все. Уявіть, до чого вони дійдуть, коли зрозуміють, що немає жодного контролю і спостереження за їхніми таємними іграми в домінування і підкорення. Ніхто не втрутиться в їхні маленькі «експерименти над свідомістю», які вони можуть проводити, потураючи своїй уяві й примхам. Я зістрибую з розкладного ліжка в моєму кабінеті нагорі, вмиваюся, одягаюся і повертаюся назад у підвал, радіючи, що переміг нічне жахіття й відстояв особисту свободу.

Зараз пів на третю ночі, нічна перекличка у розпалі. Сім стомлених в’язнів, знову розбуджених гучними різкими свистками і гуркотом кийків об ґрати брудних порожніх камер, вишикувані обличчям до стіни. Наглядач Венді зачитує обрані правила, а потім перевіряє, чи пам’ятають їх ув’язнені, призначаючи різноманітні покарання за провали в пам’яті.

Наглядач Керос хоче, щоб усе виглядало як сувора військова тюрма, тож змушує в’язнів марширувати на місці, наче вони в армії. Після короткого обговорення двоє наглядачів вирішують, що ув’язнені повинні бути дисциплінованішими і усвідомити значимість правильно заправлених по-військовому ліжок. В’язням наказали познімати зі своїх ліжок постільну білизну і перестелити їх якомога охайніше, а потім стати поруч для перевірки. Як зазвичай відбувається на військових навчаннях, ніхто з семи в’язнів не впорався, тож їх змусили повторювати завдання, поки ця забава не набридла охороні. Ворниш додав свої п’ять копійок: «Ну, ліжка заправивили, а тепер спіть у них до наступної переклички». Нагадаю, що минає лише п’ятий день експерименту.

НАСИЛЬСТВО У ДВОРІ

Посеред ранкової переклички, коли від ув’язнених вимагають лише порівняно безневинного наспівування, раптово відбувається вибух насильства. Втомлений нестачею сну і роздратований тим, що майже всі зміни обирають його за мішень, в’язень Пол (5407) завдає удару в відповідь. Він відмовляється присідати, як наказують наглядачі. Керос наполягає на тому, щоб інші ув’язнені виконували це завдання, допоки 5704 не пого диться приєднатися до них. Лиш тоді, коли Пол підкориться, він зупинить це нестерпне для інших знущання. Однак в’язень не заковтує гачка.

У розлогому інтерв’ю з Куртом Бенксом Пол так описує свою позицію в цьому інциденті й ворожість, яка в ньому назрівала:

«У мене слабкі м’язи стегон, мені не можна розтягувати їх. Я сказав про це наглядачам, але вони відповіли: “Заткнися і присідай!”. Я йому: “Йди в сраку, дебіл!”, і все ще лежу на землі. Коли мене піднімали, щоб знову кинути до Ями, він [Керос] притис мене до стіни. Ми зчепилися, штурхали один одного і кричали. Я хотів розмахнутися і вдарити його в обличчя, але тоді б це перетворилося на бійку... А я пацифіст, ви знаєте, і досі не думаю, що зміг би так. Коли ми борюкалися, я поранив ногу, і наполягав, щоб мене відвели до лікаря. А мене замкнули в Ямі. Я погрожував, що надеру Керосові сраку, коли вийду звідти, тому вони залишили мене там, поки інші снідали. Коли мене нарешті випустили, я був розлючений й намагався його вдарити.

Мене втихомирювали два наглядачі. Потім мене відвели в ізольовану кімнату для сніданку на самоті. Я скаржився на біль у нозі й вимагав лікаря. Але не дозволив наглядачам оглянути її. Хіба вони в цьому розбираються?

Я поїв сам, але все-таки вибачився перед Ворнишем — він був найменш ворожо налаштованим проти мене. Врізати по-справжньому хотілося “Джонові Вейну”, цьому хлопцеві з Атланти. Я буддист, а він постійно обзивав мене комуністом, аби спровокувати. І йому вдавалося. Тепер я думаю, що деякі наглядачі — наприклад, Великий Лендрі [Джефф] — ставилися до мене добре, бо їм так наказали»[109].

Наглядач Джон Лендрі пише у своєму щоденнику, що 5704-й створював найбільше проблем — ну, чи «принаймні саме його найчастіше карали»:

Після кожного випадку він (5704-й) впадав у депресію, але його дух, який він називав “ментальністю схибленого”, й далі зміцнювався. Пол — один з найвольовіших в’язнів. Він також відмовлявся мити посуд після обіду, тож я порекомендував давати йому гіршу їжу і заборонити курити, а він страждав від цієї шкідливої звички.

Візьміть під увагу, зовсім інше бачення — глибокий змістовний звіт Кероса про цей серйозний інцидент і психологію ув’язнених загалом:

Один з в’язнів, 5407, абсолютно не хотів співпрацювати, тож я вирішив посадити його в Яму. Досі це було звичайною практикою. Однак цього разу він розгнівався, і я мусив захищатися (не як звичайна людина, а як наглядач). Він просто ненавидів мене в ролі наглядача. Болісно реагував на уніформу й проектував на мене цей образ. Я відчував це, тож мені довелося захищати себе у цій ролі. Крім того, мене здивувало, що інші наглядачі не поспішили мені на допомогу. Усі були ошелешені.

І я усвідомив, що став таким самим в’язнем, як і вони. Лише реакцією у відповідь на їхні почуття. У них було більше свободи вибору в діях. Не думаю, що ми мали таку свободу. Усі ми були розчавлені своїм становищем, але у нас, наглядачів, склалася ілюзія свободи. Я не зауважував цього тоді, інакше пішов би.

Ми всі потрапили в рабство грошей. В’язні стали нашими рабами, а всі разом ми залишалися рабами грошей. Лиш потім я усвідомив це: ми всі були ув’язненими у цьому закритому середовищі. Ми сприймали це все як “просто експеримент”, і не чинили нікому шкоди в реальності. Це й була ілюзія свободи.

Я міг піти, але не пішов, бо не розумів цього тоді»[110].

В’язень Джим (4325) теж погоджується, що в тому середовищі було щось рабське: «Найгірше в експерименті — розписане до хвилини життя й аб солютне підкорення наглядачам. Найгірше — це приниження, що ми ста ли майже рабами охорони»[111].

Утім, Керос не дозволяв цьому відчуттю — схопленого у пастку своєї ролі — заважати йому проявляти владу. Він зазначав: «Я обожнював мучити їх. Бентежило, що «Сержант» (2093) був таким сумирним. Я сім разів змушував його чистити мої черевики, і він жодного разу не поскаржився»[112].

У своїх рефлексіях наглядач Венді зізнається, як дегуманізація в’язнів вплинула на його сприйняття: «У четвер вони були дуже слухняними, якщо не враховувати тієї штовханини між Керосом і 5704-м. Цей сплеск насилля мені геть не сподобався. Я сприймав в’язнів як овець, і мене абсолютно не хвилював їхній стан»[113].

У своїх підсумкових оцінках Керос пропонує інший погляд на те відчуття дегуманізації, що виникало у наглядачів стосовно в’язнів:

Кілька разів я забував, що в’язні — це люди, але постійно ловив себе на цій думці. Я просто вважав їх “в’язнями” без чогось людського. Це траплялося в короткі проміжки часу, коли я зазвичай віддавав накази. Я втомився, і мені було паскудно — то був мій звичний стан. Я з усіх сил намагався дегуманізувати їх, бо так мені ставало легше[114].

Увесь наш персонал погоджується, що зі всіх наглядачів саме Ворниш діяв, найбільше дотримуючись правил. Він — один з найстарших наглядачів, йому як і Арнеттові, 24 роки. Обоє аспіранти, тож ніби зріліші за інших учасників експерименту: Керосові, Венді й Джонові Лендрі було найменше років (лише по 18).

Щоденні звіти зі зміни Ворниша найдетальніші й найдовші, у них описано окремі випадки непідкорення в’язнів. Хоча він рідко коментує дії наглядачів, і в жодному з цих звітів нема відчуття впливу психологічних чинників. Ворниш карає в’язнів тільки за порушення правил і ніколи не сваволить. Його рольова поведінка повністю інтерналізована, у в’язниці він — довершений наглядач. Він поводиться не так ефектно і жорстоко, як інші (наприклад, Арнетт і Гельманн). З іншого боку, не намагається сподобатися в’язням, як Джефф Лендрі. Він просто виконує свою роботу — спокійно й наполегливо. Однак самому Ворнишу, як видно з додаткової інформації, часом здається, що він поводиться егоцентрично і до того ж схильний до догматизму.

«Час від часу поставала виразна тенденція звести до мінімуму зусилля, щоб не так діймати в’язнів, як ми могли б», — звітує Ворниш.

Як ролі беруть верх не лише над емоціями, а й над мисленням, цікаво розкрито у самоаналізі Ворниша після експерименту:

На самому початку я думав, що зможу діяти так, як вимагає дослідження, але з тим, як воно просувалося, я відкривав у собі відчуття, яких раніше навіть не зауважував. Я почувався як справжній тюремний наглядач, хоча вважав, що нездатний на таку поведінку. Я був здивований... ні, я був стривожений тим, що можу грати так, як ніколи й подумати не міг. І в той час у мене не було ані жалю, ані почуття провини. Лише після всього, що я зробив, я почав розмірковувати над своєю поведінкою і зрозумів, що раніше просто не зауважував у собі цього[115].

В'ЯЗЕНЬ 5704 ЗАЗНАЄ НОВИХ ЗНУЩАНЬ

Напад Пола (5704) на Кероса став головною темою обговорення в кімнаті тюремних наглядачів о десятій ранку. Знімаючи уніформи по закінченні зміни, або вдягаючи перед початком нової, вони вирішили, що Пол потребуватиме особливої уваги й дисциплінарних заходів, бо такі вчинки щодо охоронців надалі просто неприпустимі.

В’язень 5704 не брав участі в перекличці об 11:30, бо його прикували до ліжка в камері №1. Наглядач Арнетт наказав іншим лягти на підлогу і зробити 70 віджимань — своєрідне групове покарання за непокірність Пола (5704). В’язні втратили сили через погане харчування і були виснажені нестачею сну, але все-таки витримали навантаження, якого я не зміг би витримати при повноцінному харчуванні й відпочинку. Неохоче, із жалюгідним виглядом, вони таки відновлювали свою фізичну форму.

Продовжуючи іронічну пісенну тему минулого дня, в’язням доводиться чітко і голосно співати «Oh, What a Beautiful Morning»[116] та «Amazing Grace», разом з приспівом дитячої хороводної «Row, Row, Row Your Boat». Пол (5704) приєднався до товаришів, але невдовзі знову почав сперечатися з наглядачами, відтак потрапив до Ями. Він кричав і проклинав усіх на повну силу легень, а потім знову вибив дерев’яну перегородку між двома відділами карцеру. Наглядачі витягнули його, одягнули наручники і скували щиколотки ланцюгом. Його відвели в камеру №2, поки ставили перегородку назад, — тепер у карцері два відділи, щоб утримувати одразу двох в’язнів, якщо їм знадобиться дисципліна.

З притаманною справжньому в’язневі винахідливістю 5704-й ухитрився якимось чином зняти двері з петель, і тим самим він закрив себе всередині й почав насміхатися з наглядачів. Вони знов увірвалися до його камери й відправили назад у відремонтований карцер. Там він перебуватиме, доки не постане перед комісією з умовно-дострокового звільнення трохи пізніше цього ж дня на дисциплінарному слуханні.

Бунтівна поведінка 5704-го врешті вкрай розлютила Арнетта, який доти старанно демонстрував холоднокровність. Він один із найстарших наглядачів, аспірант факультету соціології, працював у трьох колоніях для неповнолітніх, а також його звинувачували (а потім виправдали) у «таємній організації» протестів на підтримку громадянських прав. У Арнетта найбільше досвіду, щоб бути добросовісним наглядачем. Його не охоплює співчуття до ув’язнених, і він поводиться дуже професійно, хоч що б відбувалося в Дворі. Він чітко формулює свої команди і контролює жестикуляцію. Він став авторитетною особою, на кшталт ведучого телепередачі, адже у нього правильні рухи голови, шиї, пліч і виразні жести. Усі його слова та дії добре продумано. Арнетт — приклад людини, що стримано сприймає все, що відбувається довкола. Важко повірити в те, що його можна вибити з колії або вивести з себе:

Я був трохи здивований власною холоднокровністю, яка супроводжувала мене впродовж усього експерименту.

Я відчував гнів лише один раз через різкий удар, коли Пол (5704) відчинив замок від дверей і ткнув мене в живіт кийком, яким я перед тим тицьнув у нього. У всіх інших випадках я почувався розслабленим. Ніколи не мав жодного відчуття влади чи ейфорії від покарань або наказів іншим[117].

У тюремних умовах Арнетт зміг зрозуміти результати деяких соціальних досліджень:

Раніше я читав, що нудьгу й інші аспекти тюремного життя можна використати, аби дезорієнтувати людей, позбавивши їх відчуття власного “Я”. Тому в’язнів примушують виконувати нудну, монотонну роботу, за погану поведінку одного карають одразу всіх, вимагають ідеального виконання звичних спортивних вправ. Я завжди був чутливим до влади тих, хто вміє керувати соціальними установками, тож намагався відсторонитися від в’язнів, використовуючи деякі з цих методів. Однак я не зловживав ними, щоб не бути надміру жорстоким[118].

Заперечуючи умовно-дострокове звільнення в’язня 5704, Арнетт писав комісії: «Важко перелічити всі порушення 5704-го за цей час: він систематично проявляє непокору і хамить, у нього бувають напади люті й похмурого настрою. Окрім цього, він постійно намагається схилити інших в’язнів до непокори й відмовляє їх від співпраці з охоронцями. Пол поводиться жахливо, навіть знаючи, що за його вибрики покарають інших в’язнів. Дисциплінарна комісія повинна відреагувати на це з усією суворістю й серйозністю».

ПРОТЕСТНЕ ГОЛОДУВАННЯ В'ЯЗНЯ 416

5704-й був не єдиним порушником дисципліни. Божевілля почалося ще в неділю, тож ми за ці кілька днів уже звикли до нього. Проте воно прикро вразило й в’язня 416, який приїхав лише вчора, щоб зайняти місце першого звільненого, Даґа (8612). Номер 416 не міг повірити своїм очам, і хотів негайно залишити експеримент. Однак співкамерники сказали, що неможливо вийти з гри за власним бажанням. Вони повторювали чутку, яка пішла від 8612-го, ніби звідси неможливо вийти, ніби наглядачі не дозволяють нікому завчасно залишити експеримент. Це нагадало мені славнозвісний рядок з пісні «Hotel California»: «You can check out anytime you like, but you can never leave»[119].

Замість викрити це хибне твердження, в’язень 416 скористався «пасивними» методами порятунку. «Я задумав план, — згодом розповідав 416-й, — намагався знайти якусь лазівку у своєму поспіхом підготовленому договорі. Але як я міг вплинути на систему, окрім офіційних звернень? Звісно, збунтуватися, як Пол (5704). Однак мені видалося кращим використати для виходу з в’язниці легальну тактику. Тоді мої почуття не мали великого значення, хоч я й намагався прислухатися до самого себе, аби досягнути поставленої мети: вичерпати всі ресурси цієї в’язниці. Мені потрібно стати надто нестерпним: відмовлятися від будь-яких нагород і приймати всі покарання». (Малоймовірно, що 416-й знав тоді, що цю стратегію використовували робітники у боротьбі проти керівництва компаній. Провадячи «італійський страйк» — «граючи за правилами», або формально «працюючи, суворо дотримуючись інструкцій», вони цим викривали недоліки, притаманні самій системі[120].)

416-й вирішив піти швидким шляхом, відмовившись від їжі. Тож він фактично усунув один із важелів впливу наглядачів на в’язнів. Я дивився на його худе тіло й нерозвинену мускулатуру (61 кілограм при 172 сантиметрах зросту) і думав, що він уже виглядає як жертва голодомору.

У певному сенсі, перший день у Стенфордській в’язниці вплинув на Клея (416) набагато сильніше, ніж на інших в’язнів. Це можна простежити у його особистому (а втім знеособленому) аналізі:

Я почав відчувати, що втрачаю свою ідентичність. Втрачаю того, кого називаю “Клеєм”, хто привів мене сюди, хто добровільно пішов у цю в’язницю, а це й справді була в’язниця для мене й досі залишається нею. Я не дивився на це, як на експеримент чи симуляцію. Це в’язниця, якою керували психологи, а не держава. Моя ідентичність — людина, якою я був перш, ніж піти сюди, — почала віддалятися від мене, і врешті-решт я перестав бути собою. Я став номером 416. Я й справді був номером, і в’язню 416 потрібно було вирішити, що робити далі. Саме тому обрав голодування. Я вирішив так, бо їжа була єдиною нагородою, яку нам давали наглядачі. Тож я перестав їсти.

Я отримав певну владу над ними, бо знайшов єдину річ, яку вони не можуть змінити. Це голодування просто принижувало їх[121].

Спочатку Клей відмовився торкатися свого обіду. Арнетт доповідав, що чув, як 416-й розповідав співкамерникам, ніби намірився не їсти, доки не отримає консультації юриста. В’язень сказав, що десь за 12 годин голодування він, імовірно, втратить свідомість і наглядачам доведеться поступитися. Сам Арнетт не бачить нічого благородного в цьому страйку. Він вважає 416-го лише гострим на язик хамлом.

Новий в’язень приступив до свого сміливого плану непокори, і це стало прямим викликом владі охоронців. Цей акт міг зробити з 416-го справжнього героя, який використовував ненасильницькі методи боротьби і навколо якого згуртувалися б інші в’язні. Подібно до Махатми Ганді, 416-й міг би вивести їх зі ступору сліпого підкорення. Натомість очевидно, що насильницькі дії 5704-го, який не взяв до уваги, що всі ресурси влади належать системі, нічого не дадуть. Я щиро сподівався, що 416-й вигадає інший план і залучить до голодування своїх співкамерників й інших в’язнів, щоб використати масове голодування як протест проти грубого поводження з боку охоронців. Проте мене занепокоїло, наскільки 416-й замкнувся в собі, і тому не усвідомлює потреби залучити до протесту й інших людей для масштабного опору.

ЩЕ ДВА В'ЯЗНІ НЕ ВИТРИМУЮТЬ

Як виявилося, створені 416-м і 5704-м проблеми стали лише початком і, наче ефект доміно, викликали опір в інших. Мати в’язня 1037 мала рацію. Вона зауважила, що її син, Річ, погано виглядає. Тепер це помітив і я. Після відвідин батьків він ставав дедалі депресивнішим. Можливо, йому хотілося б, щоб батьки таки переконали його повернутися додому. А він, аніж погодитися з мамою і визнати її правоту, вирішив, що так його маскулінність буде підважено. Імовірно, Річ хотів довести, що зможе впоратися з ситуацією як справжній чоловік. Так само, як у його співкамерників 8612-го і 819-го з камери №2, де розвинулися перші бунтівні настрої, у 1037-го проявлялися ознаки надмірного стресу, аж я вирішив відвести його в тиху кімнату за межами Двору. Я сказав, що йому краще негайно отримати умовно-дострокове звільнення. Він дуже здивувався і зрадів гарній новині. Я допоміг йому переодягнутися у звичайний одяг, але Річ іще якоюсь мірою сумнівався. Тому я повідомив, що він отримає суму, передбачену за повну участь в експерименті, і що я зв’яжуся з ним та іншими студентами найближчим часом, щоб оприлюднити результати цього дослідження, провести фінальні опитування й віддати гроші учасникам.

Згодом в’язень 1037 сказав: «Найгірша частина експерименту — миті, коли дії наглядачів викликали відчуття, ніби вони висловлюють свої справжні емоції, а не просто грають роль. Наприклад, коли ми робили фізичні вправи, кілька разів нас, в’язнів, доводили до порогу реального відчуття болю. Інколи здавалося, що деякі охоронці насолоджуються нашими муками»[122].

Коли батьки Річа прийшли забрати його, новина про умовно-дострокове звільнення 1037-го засмутила 4325-го. Він впав у глибший стрес, ніж ми всі очікували. «Великий Джим», як прозвала його наша дослідницька команда, виглядав сильним і впевненим хлопцем, у якого оцінка за всіма показниками на попередніх відбіркових тестах перебувала в межах норми. Але в цей день він просто здався:

Після засідання комісії з умовно-дострокового звільнення я сподівався, що зможу залишити експеримент. Але коли звільнення отримав Річ (1037), а я ні, то занепав духом.

Ця новина так вплинула на мене, що я просто впав у відчай.

Я “зламався”. Я усвідомив, що мої емоції набагато сильніші, ніж мені здавалося, і зрозумів, яке чудове в мене життя.

Якщо в’язниця в реальності насправді схожа на те, через що я пройшов, то не знаю, кому вона взагалі допомагає[123].

Я сказав Джимові те саме, що говорив і 1037-му, а саме, що ми збиралися звільнити його за хорошу поведінку і якщо він хоче, то може піти раніше. Я подякував йому за участь і вибачився, що експеримент виявився таким жорстоким. Також запросив його згодом обговорити результати експерименту. Я хотів, щоб усі студенти повернулися сюди поговорити про свої реакції вже після дослідження. «Великий Джим» зібрав свої речі й спокійно пішов, засвідчивши, що йому не потрібна зустріч з психологом-консультантом зі студентської поліклініки.

У журналі тюремного начальника записано: «4325-й виглядає зле і його потрібно звільнити до 18:30, адже у нього з’являються сильні реакції, як були у 819-го (Стюарта) і 8612-го (Даґа)». Там також додано цікавий факт: ніхто з в’язнів і наглядачів навіть не згадав про звільнення 4325-го. Якщо ти пішов, тебе забули. Спочивай з миром. Мабуть, у виснажливому випробуванні на витривалість мають значення лише присутні, а не ті, хто були тут раніше. «Очі не бачать — серце не болить».

Листи додому зі Стенфордської в'язниці

«Сьогодні, коли в’язні писали листи, як чудово вони проводять час, номеру 5486 (Джеррі) лише з третьої спроби вдалося зробити це правильно, — повідомив наглядач Маркус. — Поведінка цього в’язня і повага до влади неухильно погіршується порівняно з першими днями, коли він перебував у зразковій камері №3. Коли Джеррі перевели до іншої камери, він потрапив під поганий вплив нових співкамерників. Зараз він тільки й вигадує мудрі дотепи, особливо під час перекличок. Ця погана поведінка має на меті лише одне: підважити авторитет тюремних наглядачів».

У звіті Арнетта також наголошено на поведінці цього в’язня як на новій проблемі: «Відколи номера 5486 розлучили з 4325-м і 2093-м (його співкамерниками з камери №3), він поступово почав котитися донизу. 5486-й перетворюється на якогось балабола і клоуна. Цю неприпустиму поведінку потрібно виправити, перш ніж вона призведе до серйозних наслідків».

Третій наглядач денної зміни, Джон Лендрі, також був незадоволений діями 5486-го. «Він почав знущатися з листів, ніби в такий спосіб висловлював небажання співпрацювати з нами. Я пропоную як покарання змусити його написати 15 листів».

КРИСТИНА ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО БОЖЕВІЛЬНОГО ЧАЮВАННЯ У КАПЕЛЮШНИКА[124]

Після закінчення слухань комісії з умовно-дострокового звільнення і дисциплінарної комісії Карло довелося повернутися до міста через невідкладні справи. Я дуже зрадів, що не мусив запрошувати його на вечерю, бо краще було б опинитися у в’язниці до початку відвідувань — одразу після вечері в’язнів. Потрібно було вибачитися перед місіс І., мамою в’язня 1037, за свою вчорашню байдужу поведінку. Окрім цього, я хотів трішки відпочити і повечеряти в товаристві нового члена комісії, Кристини Маслач.

Кристина нещодавно отримала ступінь доктора філософії в галузі соціальної психології в Стенфорді і незабаром розпочне працювати доцентом в університеті у Берклі. Одна з перших жінок, яку за останнє десятиліття запросили працювати на факультеті психології. Людина з великим потенціалом: розумна, спокійна, самодостатня. Вона багато працювала і хотіла продовжити кар’єру в сфері психологічних досліджень і педагогіки.

Ще раніше вона співпрацювала зі мною як асистенка викладача, а також стала неофіційним редактором кількох моїх книг.

Думаю, що закохався би в неї, навіть якби вона не була дивовижно вродливою. Для бідного хлопця з Бронкса ця елегантна «каліфорнійська дівчина»[125] стала справжнім втіленням мрії. Однак досі мені доводилося підтримувати належну дистанцію між нами, щоб не скомпрометувати свої рекомендації щодо її роботи. Тепер, коли вона отримала одну з найкращих викладацьких посад у країні, завдячуючи лише власним зусиллям, ми вже могли не приховувати наші стосунки.

Я майже не розповідав Кристині про в’язничний експеримент, бо вона, як і деякі інші колеги (а також аспіранти), мала провести проміжне оцінювання персоналу, в’язнів та охоронців цієї п’ятниці (середина експерименту). Я підозрюю, що їй не сподобалося те, що вона побачила і почула під час дисциплінарних слухань, — і не тому, що Кристина сказала мені щось, що мене стурбувало, а тому, що вона взагалі нічого мені не сказала. Тож тієї пізньої вечері ми мали обговорити її враження від Карло й інформацію, яку я хотів би, щоб вона отримала під час п’ятничних інтерв’ю.

СВЯЩЕНИК ВИКОНУЄ ОБІЦЯНКУ ПРО ПАСТИРСЬКУ ДОПОМОГУ

Священик знав, що ця в’язниця — лише симуляція, але все одно поставився відповідально й серйозно до своєї ролі. Тепер він мав виконати обіцянку — надавати допомогу кожному, хто цього потребує. Звісно ж, отець МакДермотт зателефонував матері Габбі (7258) і сказав місіс Уїттлоу, що її сину потрібен юридичний представник, якщо він хоче вийти зі Стенфордської в’язниці. І місіс Уїттлоу не відповіла, що просто забере сина назад додому під час наступних відвідин, якщо він цього так хоче, натомість зробила те, що їй сказали. Вона зателефонувала своєму племінникові Тиму, адвокатові, що працює в офісі державного захисника. Той зі свого боку сконтактувався зі мною, і діючи за сценарієм, ми домовилися про те, що він стане офіційним представником Габбі й прийде до в’язниці вранці у п’ятницю. Це був ще один реалістичний елемент нашого в’язничного експерименту, який видавався мені дедалі нереальнішим. Може здатися, що нашу невелику драму написав Франц Кафка (як сюрреалістичне продовження «Процесу») чи Луїджі Піранделло, дописуючи роман «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль» або свій інший знаменитий твір — п’єсу «Шість персонажів у пошуках автора».

ГЕРОЙ У ДЗЕРКАЛІ ЗАДНЬОГО ОГЛЯДУ

Іноді потрібно трішки часу й дистанції, щоб зрозуміти справжню цінність життєвих уроків. Клей (416) перефразував би класичну цитату Марлона Брандо з фільму «У порту»[126]: «Я міг би стати звитяжцем». Він, імовірно, сказав би: «Я міг би стати героєм». Однак у розпалі подій Клей вважався звичайним порушником спокою, що завдавав труднощів своїм приятелям, бунтарем без усілякої причини.

Героїзм часто потребує соціальної підтримки. Зазвичай ми прославляємо героїчні вчинки відважних людей, але не тоді, коли їхні дії створюють відчутні незручності решті, а також коли не можемо зрозуміти їхню мотивацію. Зерна героїчного супротиву проростають найкраще тоді, коли всі члени громади готові жертвувати заради спільних цінностей і суспільного блага. Ми бачили це в боротьбі Нельсона Мандели проти апартеїду, коли його ув’язнили в Південній Африці. Підпільні мережі у багатьох європейських країнах організовували втечі й укриття для євреїв, щоб врятувати їх від влаштованого нацистами Голокосту. Голодування також часто використовували з політичною метою. Так, перебуваючи в тюрмі Лонґ-Кеш у Белфасті, лідери ІРА заморили себе голодом. Разом з іншими бійцями Ірландської національно-визвольної армії вони використали голодування, щоб привернути увагу до свого статусу політичних в’язнів, і щоб їх не сприймали як звичайних злочинців[127]. Нещодавно сотні затриманих, що перебувають у військовій тюрмі в Ґуантанамо на Кубі, оголосили голодування на знак протесту проти незаконного й негуманного затримання і зрештою добилися уваги преси.

Щодо Клея (416), то він не поділився зі співкамерниками й іншими в’язнями своїм геніальним планом ефективної протидії наглядачам. Якби він зробив це, можливо, його задум став би головним чинником згуртування й опору, а не лишився б як нав’язлива ідея однієї людини. Це міг бути колективний виклик для руйнування цілої тюремної системи, а не просто особистісною примхою. Утім 416-й з’явився на сцені згодом, можливо, інші в’язні просто не встигли з ним познайомитися або вважали, що він ще не отримав своєї частки принижень, як вони в перші дні й ночі. У всякому разі він був «чужинцем», як Дейв, наш інформатор, що став ув’язненим на заміну 8612-го. Утім і Дейв швидко перейшов на бік в’язнів і разом з ним став боротися проти системи, попри те що його найняли як шпигуна. Та з Клеєм сталося інакше. Думаю, що це власне його інтровертна натура трохи відштовхувала приятелів. Він звик робити все самотужки: постійно перебував у своєму складному інтелектуальному світі, а не у сфері міжособистісних стосунків. Утім його непокора вплинула мінімум на одного ув’язненого, хоча це й з’ясувалося лише після експерименту.

Джеррі (5486), якого комісія з умовно-дострокового звільнення назвала «нахабою», був вражений героїзмом 416-го в умовах жорстоких образ. Він казав: «Я захоплювався стійкою рішучістю Клея і хотів би, щоб він був з нами від самого початку. Він міг би змінити перебіг подальших подій».

У пізніших роздумах 5486-й додав:

Цікаво, коли Клей (416) одним із перших подав приклад реального супротиву, твердо стояв на своєму і категорично відмовлявся їсти сосиски, то інші пішли проти нього. Якби він прийшов до нас раніше, то став би нашим ідеалом. Багато в’язнів говорили, що серйозно боротимуться з системою: оголосять голодування, страйк чи щось таке, проте, коли врешті-решт комусь вистачило мужності зробити це, вони просто пішли проти нього. Вони хотіли зберегти свої маленькі особисті зручності, а не бачити, як хтось дотримується своїх принципів.

Джеррі (5486) зазначав, як неприємно було спостерігати суперечку між 416-м і 7258-м (Клеєм і Габбі) через сосиски та дівчат. Пізніше він мав інше уявлення про істинну природу цього протистояння, але коли воно лише розгорталося, він не бачив справжнього значення. Інакше зробив би щось, щоб утрутитися і розрядити атмосферу:

Я усвідомив, що всі зауважували лише власні страждання і тим самим змушували інших страждати. Було дуже прикро бачити це, до того ж Габбі не розумів, що не зможе побачити свою дівчину не через Клея, а через “Джона Вейна”. Однак Габбі клюнув на приманку і дозволив розірвати його на частини[128].

Тим часом в одиночній камері Клей (416) поводився як справжній буддист. Пол (5704) міг би пишатися ним, якби знав, що Клей використовував щось на кшталт дзенівських тактик психічного виживання:

Я постійно медитував. Наприклад, коли я відмовився від обіду, наглядач Барден вивів усіх в’язнів із камер, намагаючись переконати мене, що через мою поведінку відмінять усі побачення, проте я зважив, що він цього не зробить. Але не був упевненим у цьому, а просто вирахував імовірність.

Я постійно дивився на краплю води з сосиски, що блищала на моїй олов’яній тарілці. Спочатку я спрямовував погляд горизонтально, а потім вертикально. Ніхто не міг вивести мене з себе. У Ямі я пережив справжній релігійний досвід[129].

Цей худорлявий хлопчина зміг віднайти внутрішній спокій завдяки пасивному супротиву. Він контролював своє тіло і не звертав уваги на охоронців. Клей (416) написав зворушливу розповідь про те, як він виграв змагання між особистою волею і встановленою владою:

Відмовившись від їжі на очах старшого наглядача вечірньої зміни, я вперше відчув задоволення від перебування у в’язниці. Мені сподобалося, що я вивів його [Гельманна] із себе. Потім мене кинули до Ями, але я торжествував. Я був майже впевнений, що вичерпав його ресурси, бо спромігся використати їх проти нього. Я усвідомив, що в Ямі буду абсолютно самотнім, а це просто розкіш для мене. Те, що Гельманн карав інших, мене зовсім не хвилювало. Я прорахував те, що цей привілей (побачення з друзями й рідними) наглядачі не можуть скасувати. Я підготував себе до того, що залишуся в Ямі до десятої ранку. Там я був дуже далеким від Клея: я був 416-м. Мені справді хотілося ним бути. Цей номер дав мені нову ідентичність, бо 416-й знайшов власний вихід із ситуації. Я не відчував жодної потреби думати про колишню мужність, бо це все пов’язане із моїм старим ім’ям. Десятисантиметрова смуга світла пробивалася у замкнені двері Ями. Я стежив за цією смугою, і десь години через три мене наповнив спокій. Це була найпрекрасніша річ у тюрмі. Але це не якась суб’єктивна думка. Підіть самі й подивіться. Потім об одинадцятій вечора мене випустили і я повернувся до свого ліжка. Тоді я відчував, що переміг — моя воля виявилася сильнішою за ситуацію. Тієї ночі я спав дуже добре.

ПОПЛІЧНИК ВИКАЗУЄ СЛАБКОДУХІСТЬ

Курт Бенкс розповідає мені, що з усіх наглядачів він найменше поважає і любить Бардена, бо той трохи підлабузник — підлизуючись до Гельмана, живе при ньому причепою. Я відчуваю те саме, хоча, з погляду в’язнів, інші охоронці створювали ще більшу загрозу для їхньої психіки й виживання. Хтось із персоналу підслухав хвастощі Бардена, що минулого вечора він спокусив дружину свого друга. Вони втрьох щотижня грали в бридж, і попри те, що ця двадцятивосьмирічна мати двох дітей віддавна привертала його увагу, він ніколи не мав думки залицятися до неї — до цього часу. Можливо, саме нововідкрите відчуття влади додавало йому хоробрості, щоб обманювати і робити рогоносцем свого старого друга. Якби це було правдою, з’явилася б іще одна причина його не любити. Потім ми ще знайшли у біографії Бардена інформацію про те, що його мати втекла з нацистської Німеччини, і це додало позитивних барв до нашої оцінки цього складного чоловіка.

Доповідь зміни Бардена приголомшливо чітко відображає офіційні зміни у поведінці персоналу:

У нас криза керування. Ця бунтарська поведінка [голодування

416-го] потенційно підриває той повний контроль, який ми маємо над іншими. Я дізнався про особливості характерів різних номерів [цікаво, що він називає їх «номерами»: явне знеособлення ув’язнених] і пробую використати цю інформацію для опанування ситуації.

Він також вважає, що це відбулося через нестачу підтримки йому й іншим наглядачам з нашого боку: «Справжні проблеми почалися під час обіду — ми прагнули дізнатися від начальства в’язниці, як нам упоратися з цим спізнілим бунтівником, бо нас непокоїло те, що він не їсть... Вони були навдивовижу байдужі». (Ми визнаємо себе винними, що не проконтролювали і не навчили.)

Наступний вчинок Бардена пом’якшує мою негативну думку про нього. «Мені нестерпна думка про його [416-го] подальше перебування в Ямі, — пише він. — Мені воно видається небезпечним [позаяк правила скорочують перебування наодинці до однієї години]. Я сперечався з Дейвом, а потім тихо відвів 416-го до камери. — І додає. — Але з відтінком зловтіхи я наказав йому взяти сосиску з собою до ліжка»[130].

Цей позитивний погляд на Бардена підтверджує коментар Джеррі (5486), єдиного ув’язненого, який добровільно відмовився від своєї ковдри на підтримку Клея (416): «Я був засмучений діями і планами “Джона Вейна”. [Барден] підійшов до моєї камери, знаючи, що я співчував Клеєві, і сказав, що його не триматимуть там усю ніч. “Ми відведемо його назад, як тільки всі заснуть”, — прошепотів мені він і знову повернувся до своєї маски жорстокого хлопця. Це виглядало так, начебто він забажав чесно і відверто порозмовляти в епіцентрі конфлікту»[131].

Джеррі не тільки співчував 416-му, а й навіть вважав, що знайомство з Клеєм — найкраще, що трапилося з ним за весь час експерименту: «Я бачив хлопця, який усвідомлював, чого він хоче, і був готовий все стерпіти, щоб це осягнути. Він був єдиним, хто все поставив на кін, не продався, не виправдовувався і не звеличував себе»[132].

У звіті тієї нічної зміни Барден зазначає: «Між ув’язненими немає жодної солідарності, за винятком 5486-го, який завжди вимагав рівного розподілу привілеїв між усіма». (Я погоджуюся, що це справді причина поважати Джеррі (5486) більше, ніж інших ув’язнених.)

Цей потужний і глибокий досвід збагатив моє розуміння складності людської природи: коли думаєш, що когось розкусив, то раптом усвідомлюєш, що знаєш лише маленьку частинку його внутрішнього світу, опираючись на інформацію з обмежених особистих чи опосередкованих контактів. Як тільки я теж почав поважати Клея (416) за його силу волі перед лицем настільки сильної опозиції, то дізнався, що той далеко не Будда. У підсумковому інтерв’ю Клей поділився своїми думками про страждання інших ув’язнених, спричинені його голодуванням: «Якщо я намагаюся вибратися й наглядачі створюють важку для інших людей ситуацію, бо я намагаюся вибратися, то мені глибоко пофіг».

Його друг Джеррі представляє захопливе бачення складних ігор розуму, у які він грав — і програвав — у цій в’язниці.

Що довше тривав експеримент, то частіше я міг виправдовувати свої дії словами “Це лише гра, і я знаю про це. Я можу досить легко її продовжувати, і вони не зможуть затьмарити мій розум, тож я пройду через ці випробування”. Це мене влаштовувало. Я насолоджувався перебігом подій, підраховував гроші й планував утечу. Я почувався досить зібрано, і вони не могли вивести мене з рівноваги, бо ставши спостерігачем я відмежувався від цього всього. Але тепер я усвідомлюю, що не важить, наскільки я сам вважав себе зібраним, — у в’язниці я часто менше контролював свою поведінку, ніж мені здавалося.

Не важить, чи я був щирим і дружнім з іншими ув’язненими, я все одно поводився як відокремлена, егоцентрична особистість, будучи скоріше розсудливим, ніж співчутливим.

Я добре ладнав з іншими — у свій відособлений спосіб, — але зараз я усвідомлюю, як часто мої дії завдавали болю іншим.

Аніж відповідати їхнім потребам, я припускав, що вони були так само відокремлені, як і я. У такий спосіб я раціоналізував власну егоїстичну поведінку.

Найкращий приклад того вечора, коли Клей [416] сидів у карцері зі своїми сосисками... Ми з Клеєм були друзями, він знав, що я був на його боці впродовж того інциденту з голодуванням. Мені видалося, що я якось допоміг йому за столом під час вечері, коли інші ув’язнені намагалися змусити його їсти. Та коли його відправили до карцеру і нам сказали кричати і гупати в двері, я вчинив так, як інші. Я легко виправдовував це, кажучи собі: “Це тільки гра. Клей знає, що я за нього. Мої дії нічого не змінять, тому я й далі догоджатиму наглядачам”. Потім я усвідомив, що Клеєві насправді було складно пережити крик і гупання. Тож я знущався з хлопця, якому найбільше симпатизував. Я виправдовував це словами “Я пройду через це, і вони не контролюватимуть мій розум”.

Коли щось і справді було важливим, то це думка іншого хлопця. Що він думав? Як на нього впливали мої дії? Я не бачив значення своїх дій, несвідомо перекладаючи відповідальність на наглядачів. Я відокремив свій розум від своїх дій. Я вчиняв би навіть щось, що завдавало би фізичного страждання ув’язненому, допоки міг би перекладати відповідальність на наглядачів.

І ось що зараз думаю: мабуть, неможливо так чітко відокремити розум від дій, як я це робив упродовж експерименту. Я сам пишався тим, який зосереджений мій розум, — я не зламався, не дозволяв їм себе контролювати. Проте озираючись на зроблене мною тоді, розумію, що вони доволі сильно, хоч і невловимо, контролювали мою свідомість[133].

«ЖАХЛИВО, ЩО ТИ ТАКЕ РОБИШ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ!»

Останні четвергові відвідини вбиральні почалися о 22:00. На слухан нях комісії з умовно-дострокового звільнення та дисциплінарної комісії Кристину не було чути, а після цього вона працювала в бібліотеці. Вона вперше спустилася до в’язниці забрати мене і разом поїхати до місцевого торговельного центру біля кампусу на пізню вечерю в ресторані Stickney’s Я сидів у своєму кабінеті суперінтенданта, вирішуючи питання логісти ки для завтрашнього великого інтерв’ю. Я бачив, як вона спілкується з одним із наглядачів. Коли ж вона закінчила, я попросив її посидіти біля мене в кабінеті. Згодом вона так описувала свою незвичайну зустріч зі звичайним наглядачем:

У серпні 1971 року я захистила докторську дисертацію в Стендфордському університеті, де була помічницею в офісі Крейґа Гейні, і готувалася до своєї нової роботи асистентки професора психології в Каліфорнійському університеті в Берклі. Слід зазначити, що в мене саме були романтичні стосунки з Філом Зімбардо, і ми навіть розглядали можливість одруження. Хоча я вже чула від Філа й інших колег про плани щодо цього в’язничного експерименту, я не брала участі ні в підготовці, ні в перших днях симуляції. Можливо, мене б він зацікавив і я взяла б активнішу участь, але саме переїжджала на нове місце і готувалася до своєї першої викладацької роботи. Утім я погодилася, коли Філ попросив мене про послугу — допомогти провести інтерв’ю з учасниками експерименту...

Спустившись униз, до підвалу, де розташовувалася в’язниця... я перейшла коридором в інший бік туди, де наглядачі входили у двір. Там була кімната відпочинку, де наглядачі проводили час після чергувань. Я поспілкувалася з одним із охоронців, який чекав початку зміни. Він був дуже ґречним, ввічливим і дружнім. Такою людиною, яку всі вважають справді товариською.

Згодом один із наукових працівників порадив знову визирнути у Двір, бо прийшла нова, нічна зміна, — та сама сумнозвісна зміна “Джона Вейна”. “Джон Уейн” — прізвисько найпідлішого й найжорстокішого з усіх охоронців. Його репутація передувала йому — я чула про нього вже багато різного. Звісно, мені було цікаво побачити, хто він такий. Я була приголомшена, побачивши, що “Джон Уейн” і був тим милим і товариським хлопцем, із яким я щойно спілкувалася. Тільки тепер він перетворився на когось іншого. Він не лише рухався інакше, він і розмовляв інакше — з південним акцентом...

Охоронець кричав і лаявся на ув’язнених, змушуючи їх робити перекличку, грубо і жорстоко. Це була разюча переміна людини, з якою я щойно спілкувалася. Зміна, що відбулася за лічені хвилини, коли він переступив межу між зовнішнім світом і тюремним Двором. Одягнений в уніформу у військовому стилі, з кийком у руках, сонцезахисними дзеркальними окулярами, щоб приховати очі... цей хлопець повністю захопився справою, він був найсправжнісіньким тюремним наглядачем[134].

Саме тоді я спостерігав, як з останнім за день візитом до вбиральні група в’язнів ланцюжком проходила повз відчинені двері мого кабінету. Як завжди, на щиколотках кайдани, на головах великі паперові пакети, кожен тримався рукою за плече попередника. Наглядач, “великий” Джефф Лендрі, вів процесію.

«Глянь, Крис!» — вигукнув я. Вона глянула, а потім опустила очі додолу. «Бачила? Що скажеш?»

«Я вже це бачила». І знову відвела погляд.

Я був дуже здивований її вдаваною байдужістю.

«Тобто? Ти розумієш, що це тигель людської поведінки, ми споглядаємо те, чого досі ніхто в такій ситуації не бачив. Що з тобою?» Курт і Джаффе також підтримали мою думку.

Вона не могла відповісти, бо була надто емоційно зворушена. Сльози покотилися по її щоках. «Я пішла. Забудь про вечерю. Я йду додому».

Я вибіг за нею. Ми сварилися на сходах перед Джордан-холом, перед будинком факультету психології. Я закидав їй, що вона не зможе стати успішною дослідницею, якщо впадає в такі емоції від самої процедури дослідження. Я сказав їй, що безліч людей спускалося до цієї в’язниці, але ні в кого не було такої реакції, як у неї. Вона розлютилася. Їй було байдуже, чи думає хтось у цьому світі, що зроблене мною правильне. Це просто було неправильно. Хлопці страждали. На мені як головному до сліднику лежала відповідальність за їхні страждання. Вони не були ні ув’язненими, ні піддослідними експерименту, вони були хлопцями, мо лодими людьми, яких дегуманізували і принижували інші хлопці, зі зби тими через цю ситуацію моральними орієнтирами.

Її спогади про це напружене протистояння сповнені перлинами му дрості й співчуття, але водночас це був ляпас мені в обличчя, тривожний дзвоник, який розбудив мене серед нічного жахіття, у якому я жив день і ніч упродовж останнього тижня.

Ось що писала у спогадах Кристина:

Приблизно об одинадцятій вечора, перед відбоєм ув’язнених відвели до вбиральні. Туалет розміщувався поза в’язницею, що становило певну проблему для дослідників, позаяк вони прагнули, щоб ув’язнені перебували у “в’язниці” цілодобово (як у реальності). Вони не хотіли, щоб ув’язнені споглядали зовнішній світ, бо це зруйнувало б усю атмосферу, яку вони намагалися створити. Тому звичайною справою для візиту до вбиральні стало вдягати паперові пакети на голови ув’язнених, аби вони нічого не бачили, з’єднувати їх ланцюгом і так і вести їх до вбиральні та з неї окружними дорогами через котельню.

Це створювало враження ніби між Двором в’язниці й туалетами величезна відстань, хоча насправді вони були досить близько.

Кристина пише про цю вирішальну ніч зустрічі з реальністю:

Коли в’язні йшли до вбиральні ввечері того четверга, Філ радісно попросив мене відірвати погляд від якогось звіту, який я читала у той момент: “Швидше! Подивись, що зараз відбувається!”. Я подивилася на ланцюжок скутих в’язнів, що човгали з паперовими пакетами на головах, і наглядачів, які викрикували їм накази, — і швидко відвернула свій погляд. Мене спантеличило це нудотно-жахливе відчуття. “Ти це бачиш? Ну, поглянь — дивовижно просто!” Я не могла більше дивитися, тому знову огризнулася: “Я вже це бачила!”. Тому Філ (й інші присутні там працівники) почали гнівно питати, що зі мною не так. Це ж приголомшливий приклад розгортання людської поведінки, а я, вчена-психолог, навіть не могла на це дивитися? Вони не могли повірити в мою реакцію, яку сприйняли як брак зацікавленості, їхні коментарі й докучання змушували мене почуватися слабкою і дурною жінкою, що опинилася не на своєму місці у світі чоловіків. До того ж мене дійсно ледь не знудило від побаченої повної дегуманізації цих хлопців.

Вона згадує нашу суперечку та примирення:

Невдовзі після того, як ми покинули приміщення в’язниці, Філ спитав мене, що я думаю про експеримент загалом.

Я впевнена, він очікував від мене своєрідної інтелектуальної дискусії про експеримент і про події, свідком яких я нещодавно була. Натомість отримав занадто емоційний спалах гніву (зазвичай я стримана людина). Я була наляканою, розлюченою, я розплакалася. Я сказала щось таке: “Жахливо, що ти таке робиш із цими хлопцями!”.

Між нами розгорілася жахлива суперечка. Це особливо мене лякало, бо Філ здавався мені тієї миті не тим чоловіком, якого я знала, — тим, що любив студентів і дбав про них так, що вже став легендарним в університеті. Він був тоді не тим, кого я покохала, не лагідним і чуйним до потреб ближніх (і, звісно, моїх). Ми ніколи доти так завзято не сварилися. Аніж бути в близькості й гармонії, натомисть ми, здавалося, опинилися по різні боки глибочезної прірви. Якоюсь мірою перетворення Філа (і моє також) й загроза розладу наших стосунків стали разючою несподіванкою. Я не пам’ятаю, як довго тривала наша сутичка, але я відчувала, що була вона надто довгою і надто болісною.

Точно я знаю лише, що врешті-решт Філ зрозумів, про що я говорю, вибачався, як мене тоді сприйняв, усвідомив, що насправді коїться з ним і всіма іншими під час цього експерименту. Усі вони засвоїли низку руйнівних тюремних цінностей, які віддалили їх від власних людських рис. Відтоді він узяв відповідальність на себе як на творця цієї в’язниці і прийняв рішення завершити експеримент. Уже було далеко за північ, тому Філ вирішив це зробити наступного ранку, коли сконтактується зі звільненими напередодні в’язнями і збере всі зміни наглядачів для повного розбору пілотажу охоронців, ув’язнених, а потім і всіх разом. Він звільнив від великого тягара себе, мене і наші особисті стосунки[135].

ВИ - БИКИ, ТОЖ ЗАБИЧТЕ ЇХ!

Я повернувся до в’язниці з почуттям полегшення і навіть бадьорості через рішення перервати експеримент. Я не міг дочекатися, щоб поділитися но виною з Куртом Бенксом, який сумлінно виконував свій обов’язок — по стійно спостерігав за охороною і вдень, і вночі та записував на відео найважливіше, попри те що також мусив дбати про сім’ю. Курт також зрадів і сказав, що через побачене за моєї відсутності збирався порадити мені завершити експеримент якомога швидше. Прикро, що поруч не було Крейґа, щоб поділитися з ним цією звісткою про завершення гри.

Спокійна поведінка, якої дотримувався Клей (416), розлютила Гельманна. Він виливає всю злість на перекличці о першій ночі, як виявилося згодом, останній. Сумні поріділі лави учасників — їх лишилося лише п’ять (416-й, 2093-й, 5486-й, 5704-й і 7258-й) — втомлено шикуються під стіною, щоб вигукнути свій номер, правила і проспівати пісні. Не важить, як добре вони виконують свої обов’язки, когось із них неминуче в якийсь спосіб покарають. На них кричать, матюкають, змушують казати образливі речі одне на одного. «Скажи йому, що він **й!» — кричить Гельманн, і один ув’язнений повертається до іншого, щоб це сказати. А потім сексуальні приниження, які почалися минулого вечора, продовжуються у цьому переповненому тестостероном просторі.

Гельманн кричить їм усім: «Бачите дірку в землі? Зробіть 25 віджимань, трахніть її! Усі чули?». Один за одним ув’язнені виконують наказ, а Барден штовхає їх ногою вниз, доки вони віджимаються.

Після короткої розмови між «Джоном Вейном» і його поплічником, Барденом, нову сексуальну гру придумано. «Окей, а зараз слухайте. Троє з вас стануть тьолками. Бігом сюди, нахиляйтеся, тримайтеся за землю. (Коли вони нахиляються, то видно оголені сідниці, — під сорочками ж немає білизни.) Гельманн продовжує з тріумфом у голосі: «А ви двоє — бики. Ставайте позаду і нагніть їх».

Барден регоче з двозначності цього наказу. Попри те, що їхні тіла жодного разу не торкаються, безпомічні ув’язнені імітують гомосексуальний статевий акт. Охоронці розпускають їх по камерах і усамітнюються у своїй кімнаті, впевнені, що заробили свою нічну платню. Моє жахіття минулої ночі стає реальним. Я радий, що зараз можу це все обірвати, адже експеримент припиниться завтра.

Важко уявити, що таке сексуальне приниження могло відбутися вже за п’ять днів. До того ж усі молоді люди знали, що це симульований в’язничний експеримент. Ба більше, ці хлопці від початку знали, що «інші» — такі самі студенти, як і вони. За умови, що розподіл цих протилежних ролей відбувався за випадковим принципом, між двома цими категоріями не було жодних спадкових відмінностей. Усі учасники на початку виглядали приємними людьми. «Наглядачі» знали, що якби монета впала іншим боком, вони самі могли носити сорочки й опинитися під контролем тих, хто зараз потерпає від їхнього насильства. Також вони знали, що ув’язнені не вчинили жодного порушення, аби заслужити цей низький статус. Попри це деякі наглядачі перетворилися на винуватців зла, а інші стали пасивними помічниками зла через свою бездіяльність. Натомість інші нормальні, здорові молоді люди, коли стали ув’язненими, взагалі зламалися під тиском ситуації, а ті, хто залишився, перетвори лися на доходяг[136].

Влада ситуації швидко і глибоко поглинула більшість на цьому до слідницькому кораблі людської природи. Тільки дехто з них здатен був протистояти ситуаційним спокусам влади й панування, зберігаючи ви димість моральності й порядності. Вочевидь, я не належав до цього шля хетного прошарку.