ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 2

Несподівані недільні арешти

Навряд чи ця група молодих незнайомців усвідомлювала, що дзвони у церкві Пало-Альто били по них і що скоро їхнє життя абсолютно неочікувано зміниться.

Неділя, 14 серпня 1971 р., 9:55. Температура повітря приблизно 25°С, вологість, як завжди, низька, видимість — чудова; ясно-блакитне безхмарне небо над головою. В Пало-Альто (Каліфорнія) розпочинається новий погожий, наче на листівці, літній день. Інших тут ніби не існує, принаймні згідно з рекламними буклетами міста. Недосконалості та безладу в цьому західному раю не терплять, як і сміття на вулицях або бур’яну в саду сусіда. Приємно почуватися живим у такий день, у такому місці.

Це Едем, де американська мрія стає реальною, крайня точка фронтиру. Населення Пало-Альто становить приблизно 60 000 мешканців, а головна особливість полягає в тому, що приблизно за милю від Палм-Драйв, уздовж якої в напрямку до головного входу Стенфордського університету вишикувалися сотні пальм, живуть і навчаються 11 000 студентів. Стенфорд — щось на зразок міні-міста, яке простягається на понад 32 квадратні кілометри, з власними поліцейським і пожежним відділками та поштою. До Сан-Франциско лише година їзди на північ. Пало-Альто, на противагу Сан-Франциско, безпечніше, чистіше, тихіше та «біліше». Більшість темношкірих живуть по інший бік Сто Першої траси, у східній частині міста — Іст-Пало-Альто. Порівняно з занедбаними багатоповерхівками на винайм, до яких я звик, будинки на одну-дві сім’ї в Іст-Пало-Альто більше нагадують околиці міста, в яких мріяв би жити мій шкільний учитель, якби йому вдалося заощадити достатньо грошей, вечорами підпрацьовуючи таксистом.

Проте з недавнього часу навколо цього оазису почали назрівати проблеми. В Окленді з’явилася партія «Чорних Пантер», яка протистоїть расистським практикам «усіма належними способами», проголошуючи посилення самосвідомості чорношкірих через рух за самовизначення та рівні можливості для темношкірих. В’язниці стають рекрутинговими центрами нового покоління політичних в’язнів, натхнених Джорджем Джексоном, якого разом з іншими «братами з тюрми Соледад» судитимуть за звинуваченням у вбивстві тюремного вартового. Набирає обертів жіночий рух за рівні права, який намагається покласти край ставленню до жінки як до істоти другого сорту й відкрити для неї нові можливості. Непопулярна війна у В’єтнамі безкінечно тягнеться, а кількість загиблих стрімко зростає щодня. Намагаючись припинити антивоєнні маніфестації, адміністрація Ніксона-Кіссинджера вдається до дедалі жорсткіших методів проти антивоєнних активістів, що лише погіршує ситуацію. «Військово-промисловий комплекс» став ворогом нового покоління людей, яке відкрито кидає виклик його цінностям: агресії, комерції й експлуатації. Для тих, кому подобається жити в справжню епоху перемін, цей «дух часу» не має аналогів у новітній історії.

СПІЛЬНЕ ЗЛО, СПІЛЬНЕ ДОБРО

Я був заінтригований контрастом між атмосферою анонімності, у якій я жив у Нью-Йорку, і тим почуттям належності до громади та персональної ідентичності, яке я відчував у Пало-Альто. Тож вирішив провести простий польовий експеримент, щоб перевірити валідність цієї різниці. Мене цікавили антисоціальні ефекти, до яких схиляє анонімність, коли люди в оточенні, яке заохочує агресію, думають, що ніхто не може їх упізнати. Беручи як засновок ідею «Володаря мух», ніби маски вивільняють агресивні імпульси, я дослідним шляхом виявив, що «знеособленим» учасникам дослідження було простіше завдавати болю іншим порівняно з тими, хто почувався більш «упізнаваним»[30]. Тепер я хотів дізнатися, що порядні жителі Пало-Альто зроблять у відповідь на спокусу в ситуації, яка провокує вандалізм. Було розроблено польовий експеримент з використанням зйомки прихованою камерою. На вулицях Пало-Альто ми знімали покинуту машину — і, для порівняння, за майже п’ять тисяч кілометрів, у Бронксі, — таке ж авто. Ми припаркували ці цілком пристойні машини на вулицях через дорогу від кампусів Нью-Йоркського університету в Бронксі й Стенфордського університету в Пало-Альто з піднятими капотами та знятими номерними знаками — певними «сигналами до негайної дії», які спокущають громадян до прояву вандалізму. З невидимих спостережних точок моя дослідницька команда спостерігала й фотографувала дії перехожих у Бронксі та знімала їх на приховану відеокамеру в Пало-Альто[31].

Ми ще не налаштували обладнання, як у Бронксі з’явилися перші вандали. Батько швидко віддавав накази: мамі слід обчистити багажник, синові — зазирнути у бардачок, поки він знімає акумулятор.

Потім люди, які проходили або проїжджали повз, зупинялися й тягнули щось із нашої покинутої напризволяще машини, здираючи геть усе, що становило якусь вартість, а відтак почали розбирати на запчастини. За цим епізодом послідував парад вандалів, які методично обдирали і розтягали наше беззахисне нью-йоркське авто.

Журнал Time опублікував цю сумну розповідь про анонімність, що побутує в містах, під заголовком «Щоденник покинутого автомобіля»[32]. За декілька днів ми зареєстрували 23 випадки вандалізму, вчиненого щодо нещасного олдсмобіля в Бронксі. Вандали виявилися звичайними місцевими мешканцями. Всі вони були білі, гарно вдягнуті дорослі люди, які за інших обставин просять поліцію посилити охорону, перестати панькатися зі злочинцями та «цілком згідні» з твердженням анкети щодо необхідності укріплювати закон і порядок. Усупереч очікуванню, лише один з актів вандалізму було здійснено дітьми, які просто віддалися радощам руйнування. Ще більше здивувало те, що все це відбувалося серед білого дня, і нам навіть не знадобилась інфрачервона фотоплівка. Звичка до анонімності не потребує темряви.

Яка ж була доля покинутої машини в Пало-Альто, яка для злодіїв виглядала не менш привабливо? Протягом цілого тижня щодо неї не було вчинено жодного акту вандалізму! Люди, які проходили та проїжджали повз, дивилися на неї, але ніхто не торкався. Ну, не зовсім. Одного дощового дня турботливий джентльмен закрив капот. (Не дай Боже, щоб двигун намок!). Коли я повертав авто назад у Стенфордський кампус, троє сусідів зателефонувало до поліції, щоб повідомити про можливе викрадення покинутої машини[33]. Це моє робоче визначення «спільноти»: люди настільки небайдужі, що готові вжити заходів, поставши перед незвичайною або, можливо, кримінальною ситуацією на їхній території. Я вірю, що така просоціальна поведінка походить з припущення про взаємний альтруїзм і про те, що інші також зробили б те саме, щоб захистити їхню власність чи іншу людину.

Висновком із цього маленького експерименту є те, що ситуації, в яких ми почуваємось невідомими — коли інші нас не знають або не переймаються тим, що ми робимо, — часто сприяють антисоціальній, егоїстичній поведінці. Інше, більш раннє дослідження висвітлило, що маскування ідентичності спонукає дати волю агресивним діям супроти інших людей у ситуаціях, які дають дозвіл порушувати звичні табу щодо міжособистісного насильства. Польовий експеримент із покинутими авто розширив ці висновки й показав, що анонімність є передумовою порушення суспільного порядку.

Цікаво, що ця демонстрація стала єдиним емпіричним доказом, який підтвердив концепцію злочинності (яка називається «теорія розбитих вікон»), що ставить громадський безлад як ситуативний стимул до злочину поряд із наявністю злочинців[34]. Будь-яке становище, яке дає змогу людям залишатись анонімними, послаблює відчуття особистої та громадянської відповідальності за свої дії. Ми спостерігаємо таке в багатьох організаціях — у школах, офісах, армії, в’язницях. Прихильники «теорії розбитих вікон» стверджують, що якщо район привести до ладу — забрати з вулиць покинуті машини, стерти графіті та повставляти нові шибки, то таким чином можна зменшити кількість злочинів на міських вулицях. Є докази, що такі попереджувальні заходи виявилися досить дієвими у деяких містах, як-от у Нью-Йорку (проте не були такими ж ефективними в інших містах).

Дух спільноти розцвітає в тихих, упорядкованих місцях, як-от Пало-Альто. Тут люди турбуються про фізичну та соціальну якість їхнього життя, а також мають достатньо ресурсів, щоб покращити і те, й інше. Тут атмосфера просякнута справедливістю й довірою, що контрастують з агресивними проявами несправедливості та цинізму, які щоденно спостерігаються в інших місцях. Тут люди вірять, що їхнє поліцейське управління бореться зі злочинністю і стримує зло. Поліцейські добре освічені, натреновані, дружні та чесні. Поліція чітко дотримується «букви закону», тому, відповідно, діє справедливо — навіть якщо іноді люди забувають, що поліцейські можуть підпасти під скорочення, як і будь-хто інший, якщо в місцевому бюджеті не вистачить ресурсів. Іноді, однак, навіть найкращі з них дозволяють владі авторитету заступити гуманність. Таке нечасто трапляється в місцях, як Пало-Альто, але цікаво, що саме такий випадок пов’язаний з передісторією Стенфордського експерименту, що розпочався з «великого вибуху».

СТУДЕНТСЬКІ ПРОТЕСТИ В СТЕНФОРДСЬКОМУ ТА ІНШИХ УНІВЕРСИТЕТАХ

Єдиним недоліком у репутації чудових службовців і громадян Пало-Альто була втрата самоконтролю в ході сутички зі стенфордськими студентами-радикалами у 1970 році. Студенти виступили проти втручання Сполучених Штатів у конфлікт в Індокитаї. Коли вони почали громити будівлі студентського містечка, я допоміг організувати конструктивні антивоєнні заходи з участю тисячі інших студентів, щоб показати, що жорстокість і вандалізм лише притягують негативну увагу медіа, але не впливають на воєнні дії, водночас наша мирна тактика здатна змінити ситуацію[35]. На жаль, новий університетський ректор, Кеннет Пітцер, запанікував і викликав поліцію. Як і в будь-яких інших схожих ситуаціях по всій Америці, занадто багато копів утратили професійну стриманість і почали бити молодь, яку колись ніби мали обов’язок захищати. У той час відбувалися навіть жорстокіші зіткнення між поліцією й студентами в університеті Вісконсину (жовтень 1967 р.), Кентському державному університеті Огайо (травень 1970 р.) та в університеті Джексона в Міссісіпі (також травень 1970 р.). У студентів коледжу стріляли, їх калічили і вбивали працівники місцевої поліції та національної гвардії, які за інших часів уважались доблесними захисниками громадян (див. деталі в примітках)[36].

Із газети New York Times за 2 травня 1970 р. (стор. 1, 9):

Сплеск духу антивоєнної активності в кампусах — у першу чергу, проти подій у Камбоджі — вчора набув різних форм і призвів до таких інцидентів:

Губернатор Меріленду Марвін Мендель привів два підрозділи Національної Гвардії в бойову готовність. До цих дій спонукало зіткнення студентів університету Меріленду з поліцією в кампусі Коледж-Парк після мітингу і нападу на штаб Служби підготовки офіцерів резерву.

Близько 2300 студентів і викладачів Принстонського університету вирішили влаштувати страйк щонайменше до понеділка, на який заплановано масовий мітинг: це призведе до бойкоту всіх громадських заходів... студентський страйк у Стенфордському університеті переріс у масову бійку в кампусі — студенти кидали в поліцію каміння, та ж у відповідь застосувала сльозогінний газ, щоб розігнати демонстрацію.

У Стенфордському звіті було зафіксовано рівень насильства, якого раніше ніколи не було в цьому буколічному кампусі. Поліцію викликали в студентське містечко щонайменше тринадцять разів, проведено понад сорок арештів. Найсерйозніші демонстрації відбулися 29 і 30 квітня 1970 року, після того як стало відомо, що американці вторгайся в Камбоджу. Викликали поліцейських аж із Сан-Франциско, студенти кидалися каменями, і протягом тих двох ночей, які ректор Пітцер описав як «трагічні», в кампусі вперше використано сльозогінний газ. Постраждало приблизно 65 осіб, у тому числі й багато поліцейських.

Між спільнотою Стенфордського університету, з одного боку, і поліцією Пало-Альто та мешканцями міста, з іншого, виникла серйозна напруга. Це був дивний конфлікт. Я ніколи не бачив таких амбівалентних стосунків між студентами Єльського університету і мешканцями Ньюгейвена, коли раніше там навчався.

Новий шеф поліції, капітан Джеймс Цуркер, якого обрали керівником відділу в лютому 1971 р., намагався розсіяти ворожість, яка виникла внаслідок дій його попередника під час студентських страйків, і прихильно поставився до мого прохання співпрацювати в програмі «деполяризації» міської поліції й стенфордських студентів[37]. Молоді комунікабельні офіцери проводили студентам екскурсії новою блискучою будівлею поліцейського управління, а студенти натомість запрошували поліцейських пообідати в студентській їдальні та послухати лекції. Згодом я навіть приохотив зацікавлених новобранців-поліцейських брати участь у деяких наших дослідженнях. Це був ще один знак того, що розумні люди можуть знаходити розумні рішення навіть тоді, коли соціальні проблеми виглядають нерозв’язними. Проте саме так я наївно допоміг створити нове пристановище зла в Пало-Альто. Капітан Цуркер погодився, що було б цікаво дослідити, як люди соціалізуються в ролі поліцейських і які чинники допомагають новачкові перетворитися на «хорошого поліцейського». Чудова ідея, відповів я, але це потребуватиме великого гранту, якого у мене не було. Проте у мене був невеликий науковий грант, спрямований на дослідження тюремних охоронців. Це, щоправда, вузька функціональна роль, пов’язана з обмеженою територією. Як щодо створення моделі в’язниці, у якій новачки-поліцейські й студенти коледжу зможуть бути у ролях, відповідно, охоронців і в’язнів? Капітан вважав, що це добра ідея. Окрім усього, що можу дізнатись я, такий експеримент буде хорошим персональним тренувальним досвідом для деяких його людей. Тож Цуркер погодився призначити кількох його новобранців для отримання досвіду перебування у фіктивній в’язниці. Для мене було приємністю знати, що ця поступка згодом дасть мені змогу попросити його офіцерів «заарештувати» студентів, які незабаром мали стати нашими «в’язнями».

Незадовго до того, як ми були готові розпочати, капітан відмовився від своєї обіцянки залучити його людей як «в’язнів» і «охоронців», кажучи, що не зможе відпустити їх зі служби на наступні два тижні. Проте він надалі був прихильним і зголосився надати допомогу в моєму тюремному дослідженні в будь-який інший можливий спосіб.

Я припустив, що найкращий спосіб розпочати дослідження настільки реалістично і драматично, наскільки це можливо, полягав би в тому, щоб арешт наших «в’язнів» провели справжні поліцейські. Це займе лише кілька годин неробочого ранку в неділю і, безсумнівно, матиме велике значення для успіху дослідження: в «ув’язнених» раптом відбирають свободу — так, як це відбувається під час реальних арештів, — а не вони самі приходять у Стенфорд і відмовляються від своєї свободи як учасники дослідження. Капітан неохоче поступився й пообіцяв, що черговий сержант у неділю вранці виділить для цієї справи одну поліцейську машину.

КАТАСТРОФА: ПРОЕКТ МОЖЕ ЗІРВАТИСЯ З САМОГО ПОЧАТКУ

Моєю помилкою було те, що я не отримав письмового підтвердження цього розпорядження. На ділі виявилося, що це необхідно (замість письмового підтвердження може бути й аудіо- чи відеозапис відданого розпорядження). Коли в суботу я дізнався про це і зателефонував у відділок по підтвердження, капітан Цуркер уже виїхав з міста на вихідні. Поганий знак. Як я й очікував, у неділю черговий сержант не мав ніякого наміру вплутувати поліцейський департамент Пало-Альто в несподіваний масовий арешт групи студентів у зв’язку з надуманими кримінальними злочинами — і тим більше без письмового дозволу від свого начальника. Цей досвідчений поліцейський не збирався в жоден спосіб брати участь у якомусь дослідженні, проведеному кимось на кшталт мене, кого віце-президент Спірос Еґнью обізвав «розпещеним інтелектуальним снобом». Вочевидь офіцери його служби мали до роботи щось важливіше, аніж гратися в поліцейських і грабіжників заради якогось безглуздого експерименту. З його погляду, влаштовувати психологічні експерименти — означало пхатися в чужі справи й виявляти речі, яким краще лишатись у таємниці. Сержант, мабуть, подумав, що психологи можуть читати думки з очей, тож, відвівши погляд, сказав: «Вибачте, професоре. Я б вам допоміг, проте правила є правила. Я не можу скерувати своїх людей на інше завдання, не отримавши офіційного дозволу».

Перш ніж він устиг сказати «Повертайтеся в понеділок, коли начальство буде тут», до мене миттю дійшло, що добре сплановане дослідження може провалитися навіть не почавшись. Усі системи було запущено: нашу «в’язницю» було ретельно змодельовано й відпрацьовано в підвалі кафедри психології Стенфордського університету. Охоронці отримали свою форму і з нетерпінням чекали на перших «підопічних». Їжу на перший день уже було куплено, уніформу для в’язнів пошила дочка моєї секретарки. У камерах було встановлено обладнання для відео- та аудіозапису. Ми заручилися підтримкою студентської поліклініки, юридичного відділу, пожежної охорони і поліції кампусу. Взяли напрокат ліжка та постільну білизну. Ми доклали величезних зусиль для належної організації, адже нам упродовж двох тижнів потрібно було турбуватися про два десятки добровольців, частина з яких мала жити у нашій в’язниці вдень і вночі, а частина — працювати у восьмигодинні зміни. Я ніколи доти не проводив експерименту, який тривав би довше за одну годину на одну сесію. Стільки зусиль — і все могло зруйнуватися лише через одне «ні».

Уже навчений, що превентивний крок — краща частина наукової мудрості, а мати останній козир — найкраща перевага пронири з Бронкса, я передчував такий поворот подій ще відтоді, відколи дізнався, що капітан Цуркер зник зі сцени. Тож я переконав телережисера з телеканалу KRON із Сан-Франциско зняти захопливу подію — несподівані арешти студентів — для сюжету вечірньої програми новин. Я розраховував на те, що присутність медіа пом’якшить адміністративний спротив, а заманлива перспектива опинитися на телеекрані схилить поліцейських на мій бік.

«Дуже шкода, сержанте, що ми не зможемо сьогодні зробити те, що планували і на що розраховував капітан. У нас тут є телевізійний кінооператор з Четвертого каналу, і все готове, щоб знімати арешти для сьогоднішніх вечірніх новин. Це був би добрий піар для відділку... але, може, ваш шеф не буде дуже засмучений тим, що ви вирішили не дозволити нам зробити заплановане».

«Послухайте, я не казав, що я проти, я просто не певен, що будь-хто з моїх людей захоче це зробити. Я ж не можу знімати їх з чергування, розумієте?»

ТЕЛЕНОВИНИ - ОСЬ НАЙМЕННЯ МАРНОСЛАВСТВА!

«Чому б вам не доручити це двом присутнім тут офіцерам? Якщо вони не заперечують проти зйомки під час проведення звичайних арештів, то ми могли б іти за планом далі».

«Не проблема, сержанте, — сказав молодший офіцер Джо Спарако, пригладжуючи своє хвилясте чорне волосся і дивлячись на телевізійника та велику чорну камеру на його плечі. — Це ж недільний ранок, нічого не відбувається, а то було б щось цікаве».

«Ну добре, шеф знає, що робить. Я не хочу ставати нічому на заваді, якщо все вже готове. Але, чуєш, ти маєш відповідати на всі дзвінки і припинити експеримент, якщо раптом знадобишся мені».

Я втрутився в розмову: «Офіцери, чи не могли б ви чітко назвати свої імена для телеоператора, щоб він зміг вимовити їх правильно в ефірі сьогоднішніх новин?». Мені потрібно було заручитись їхньою підтримкою — хоч що б сталося на вулицях Пало-Альто до того, як усі наші «ув’язнені» будуть заарештовані й пройдуть формальну процедуру затримання в відділку.

«Це, здається, дуже важливий експеримент, якщо тут присутнє телебачення і все таке, еге ж, професоре?» — запитав офіцер Боб, поправляючи краватку й автоматично прокручуючи в пальцях руків’я пістолета. «Я припускаю, що так думають телевізійники, — сказав я, цілковито розуміючи безпідставність цієї заяви, — несподівані арешти, це ж щось таке для поліції і загалом... Це досить незвичний експеримент, який може мати деякі цікаві ефекти; ймовірно, це і є причина того, що начальник дав нам “зелене світло”. Тут є список імен і адреси кожного з дев’ятьох підозрюваних, які будуть заарештовані. Я з Крейґом Гейні, моїм аспірантом та асистентом, їхатиму позаду вашої патрульної машини. Їдьте повільно, щоб телеоператор зміг відзняти ваші рухи. Заарештовуйте по одному за раз за стандартною процедурою, зачитуйте їм правила Міранди й одягайте наручники так, як зробили б це з будь-яким небезпечним злочинцем. Перші п’ять підозрюваних звинувачуються в крадіжці — це стаття 459 Кримінального кодексу. Інші четверо підозрюються в пограбуванні зі зломом це стаття 211. Привезіть кожного у відділок для реєстрації й зробіть усе, що робите у таких випадках. Потім помістіть кожного в камеру попереднього ув’язнення і виберіть наступного підозрюваного зі списку. Із камери попереднього ув’язнення ми перевеземо “в’язнів” у нашу тюрму Єдиний виняток з правил, про який ми вас просимо, — зав’язати їм очі перед тим, як помістити у камеру. Ми хочемо, щоб вони нас не бачили і не знали, куди ми їх веземо. Їх відвезуть Крейґ, інший мій помічник — Курт Бенкс — і один з наших “охоронців”, Венді».

«Та ніби зрозуміло, професоре. Ми з Бобом впораємося. Без проблем».

ЗВІДСИ ПОЧИНАЄТЬСЯ ГОЛОВНА СЮЖЕТНА ЛІНІЯ[38]

Ми покидаємо кабінет сержанта, щоб зійти вниз і перевірити кімнату допитів, — Джо, Боб, Крейґ, кінооператор Білл і я. Все сяє новизною: цей блок головного місцевого офісного центру Пало-Альто було щойно побудовано. Він розташований досить близько, проте водночас і достатньо далеко від старої в’язниці, яка руйнується, але не від переповнення, а просто від старості. Я хотів, щоб офіцери й кінооператор залишалися втягнутими в процес від першого арешту до останнього, щоб якомога чіткіше дотриматися стандартної процедури арешту. Ще перед тим я пояснив телевізійникові мету експерименту, але зробив це коротко, бо був зайнятий переговорами з сержантом. Мені спало на думку те, що я маю викласти їм усім деякі з процедурних деталей дослідження, а також причини для проведення експерименту такого роду. Це допомогло б укріпити командний дух і показати їм, що я достатньо уважний і готовий відповісти на всі запитання.

«Ці хлопці знають, що їх заарештують? Ми мусимо їм сказати, що це все експеримент, чи як?»

«Джо, вони всі добровільно викликались вивчати тюремне життя. Вони прийшли за оголошенням, яке ми опублікували в газетах: запросили студентів коледжу заробити п’ятнадцять доларів на день за участь у двотижневому експерименті з психології ув’язнення і...»

«Ви хочете сказати, що ці хлопці отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня ні за що — просто за сидіння у в’язниці протягом двох тижнів? Може, й ми з Джо взяли б участь. Виглядає на легкі гроші».

«Можливо. Може, це і легкі гроші, і якщо в дослідженні буде якийсь цікавий поворот, то ми його повторимо, використовуючи деяких офіцерів поліції в ролях ув’язнених і охоронців, як я й казав вашому шефові».

«Ну, ви можете на нас розраховувати».

«Як я вже сказав, дев’ять студентів, яких ви маєте заарештувати, є частиною великої групи, що складалася з сотні чоловіків, які зацікавилися нашим оголошенням у газетах Palo Alto Times та The Stanford Daily. Ми відсіяли явно ненормальних, тих, хто в минулому був заарештований з різних причин, і тих, у кого були проблеми зі здоров’ям або психікою. Після години психологічного оцінювання та глибинних інтерв’ю, які проводили мої асистенти — Крейґ Гейні та Курт Бенкс, — із тих, хто залишився, ми відібрали 24 особи, які стануть нашими об’єктами дослідження».

«15 доларів помножити на 24 і на 14 — це доведеться заплатити багато грошей. Це ж не з вашої кишені, так, док?»

«Сума становить 5040 доларів, але наше дослідження підтримується грантом уряду з Управління морських досліджень. Я отримав його для вивчення антисоціальної поведінки, тож мені не доведеться платити учасникам самому».

«І всі студенти хотіли бути охоронцями?»

«Та ні, взагалі-то ніхто не хотів бути охоронцем: вони всі віддавали перевагу ролі в’язня».

«Тю, чого? Мені здається, бути наглядачем веселіше і не такий геморой, як бути в’язнем. Ну, як на мене. Інша справа, отримувати п’ятнадцять баксів за те, що цілодобово прикидаєшся в’язнем, — це мало. Краще платити охоронцям, які працюють у звичайну зміну».

«Правильно, охоронці працюватимуть у восьмигодинну зміну, по три команди з трьох охоронців, які цілодобово пильнуватимуть дев’ятьох ув’язнених. Але причиною, чому студенти хочуть бути в’язнями, є те, що вони можуть колись таки опинитись у в’язниці, наприклад за ухилення від призову, порушення правил дорожнього руху чи за участь у страйках за громадянські права або в антивоєнних виступах. Більшість із них сказали, що ніколи не могли уявити себе у ролі тюремного наглядача, — вони не йшли в коледж, щоб у подальшому стати охоронцями. Втім, хоча вони беруть у цьому участь головним чином через оплату, деякі з них також хочуть дізнатися щось про те, як зарадити собі в нових тюремних реаліях».

«А як ви визначали, хто буде охоронцями? От точно, ви ж вибрали найздоровіших пацанів?»

«Ні, Джо, ми розподілили добровольців на дві групи завдяки випадковому вибору. Це було те саме, що підкинути монетку. Якщо випадав герб — доброволець буде наглядачем, якщо решка — в’язнем. Охоронці лише вчора дізналися, яка роль їм випала. Вони прийшли в нашу маленьку в’язницю в підвалі факультету психології Стенфордського університету, щоб допомогти нам із закінченням підготовки. Ми хотіли, щоб вони роздивилися на місці. Кожен вибрав собі уніформу в місцевому магазині військових товарів, і зараз вони чекають, коли все почнеться».

«Чи ви їх якось готували на охоронців?»

«Хотілося б мені мати на це час. Проте ми лише вчора провели для них короткий інструктаж. Вони не мали ніяких особливих навчань, як діяти. Головне для них — підтримувати закон і порядок, не виявляти жодного насильства щодо в’язнів і не дозволити їм утекти. Я також намагався пояснити їм особливості психології мислення ув’язнених, що переживають відчуття безсилля, яке ми хочемо створити у в’язниці. Тих, кого ви маєте заарештувати, ми попросили чекати вдома, в гуртожитку або в якомусь іншому домовленому місці, якщо вони живуть далеко, і ми їм сказали, що сконтактуємося з ними сьогодні вранці».

«Ну, ось вони і дочекаються, Джо, нє? Ми покажемо їм правду жизні».

«Мене трохи турбують деякі речі».

«Звісно, кажіть, Джо, і ти, Білле. Якщо є щось, що ви хотіли би дізнатися, щоб потім допомогти передати це режисерові вечірніх новин, то запитуйте».

«Я маю таке запитання, док: який сенс проходити через усі ці неприємності, створювати саморобну в’язницю у підвалі в Стенфорді, заарештовувати всіх цих студентів, витрачати стільки грошей, якщо ми й так маємо достатньо в’язниць і злочинців? Чому просто не спостерігати, як воно у державній в’язниці чи у Сен-Квентіні? Чи це б не показало вам те, що ви справді хочете дізнатися про охоронців і в’язнів у справжніх тюрмах?»

Джо поцілив просто в яблучко. Зненацька я опинився у звичній ролі професора, який прагне донести свою думку до зацікавлених слухачів.

«Мені цікаво досліджувати, що психологічно означає бути в’язнем чи наглядачем. Які зміни відбуваються з людиною в процесі зживання з цією новою роллю? Чи можна за короткий час — лише за два тижні — набути нової ідентичності, яка відрізняється від чийогось звичного “я”?

Соціологи і кримінологи вже досліджували реальне тюремне життя, однак їхня робота має декілька серйозних недоліків. Цим дослідникам ніколи не вдавалося простежити всі стадії тюремного життя. Їхні спостереження зазвичай обмежені рамками, їм заборонено прямий доступ до в’язнів і особливо — до охоронців. Оскільки у в’язницях перебуває лише два класи людей — персонал і ув’язнені, — всі дослідники просто сторонні, і ті, хто у в’язниці, ставляться до них із підозрою, а то й з недовірою. Науковці могли бачити лише те, що їм було дозволено побачити на екскурсіях. Їм рідко вдавалося зазирнути глибше за поверхневу картину тюремного життя. Ми б хотіли краще зрозуміти глибинні структури стосунків між охоронцями й в’язнями, відтворивши психологічне середовище в’язниці, а отже, мати змогу спостерігати, записувати і документувати весь процес просякнення звичайних людей психологією в’язнів або наглядачів».

«Так, у цьому щось є, що ви кажете, — втрутився Білл. — Але є велика різниця між вашою стенфордською моделлю і реальними в’язницями: тамтешні наглядачі та в’язні відрізняються від ваших. У справжніх в’язницях ми маємо справу з кримінальниками, з жорстокими людьми, які тільки й думають, як напасти на охоронця або утнути щось незаконне. Треба мати жорстких охоронців, які могли би їх тримати в рамках і скрутити шию за потреби. Ваші солодкі стенфордські хлопчики не злобні і не жорсткі, ані в’язні, ані наглядачі жодного разу».

«Можна я ще свої п’ять копійок вставлю, — каже Боб. — Звідки ви такі впевнені, що ці студентики, знаючи, що отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня на халяву, просто не провтикають там два тижні, розважаючись і забавляючись за ваш рахунок, професоре?»

«По-перше, дозволю собі зауважити, що студентами Стенфордського університету є не всі наші піддослідні, а лише деякі з них. Інші ж походять зі всієї країни або навіть з Канади. Як ви знаєте, влітку в район Затоки приїжджає багато молодих людей, тож ми приймали в команду тих, хто щойно закінчив літню школу в Стенфорді або в Берклі. Але ви були праві, коли казали, що Стенфордська в’язниця не буде заповнена звичними тюремними типами. Ми намагалися вибирати молодих людей, які здавались абсолютно нормальними, здоровими, із середніми показниками за всіма психологічними тестами, що ми проводили. Разом із Крейґом — ось він — та іншим моїм аспірантом, Куртом Бенксом, ми ретельно відібрали наших досліджуваних з-поміж усіх, у кого ми брали інтерв’ю».

Крейґ, який терпляче чекав мого знаку, що він також може вставити слово, з готовністю додав: «У реальній в’язниці, коли ми спостерігаємо якусь подію — наприклад, коли хтось із в’язнів отримує удар ножем, або коли охоронець б’є ув’язненого, — ми не можемо визначити, якою мірою призвідниками цього є певна людина чи певна ситуація. Справді, існують в’язні, які є агресивними соціопатами, і наглядачі, які є справжніми садистами. Але чи все, що відбувається у в’язниці, залежить лише від певної особистості? Я в цьому сумніваюся. Ми мусимо взяти до уваги ситуацію».

Я посміхнувся на красномовний аргумент Крейґа. Я так само поділяв сумнів щодо диспозиційного підходу, проте моя впевненість повернулася, коли Крейґ усе так добре виклав поліцейським. Я продовжив, впадаючи в мій улюблений лекторський стиль: «Суть ось у чому: наше дослідження намагатиметься відділити те, що люди вносять у тюремну ситуацію, від того, що сама ця ситуація виявляє в людях, які в ній опинилися. Наші досліджувані, завдяки попередньому відборові, є вибіркою освічених молодих чоловіків середнього класу. Вони є однорідною групою студентів, схожих один на одного з багатьох оглядів. Їх за принципом випадковості розділили на дві групи — «охоронців» і «в’язнів», — які є взаємозамінними. В’язні не є більш жорстокими, ворожими чи бунтівними, ніж охоронці, а охоронці не є занадто авторитарними та одержимими владою. Зараз в’язні й охоронці практично однакові. Ніхто не хотів бути охоронцем; ніхто не вчиняв злочину, за який позбавляли волі й карали. Чи будуть ці люди такими ж схожими одне на одного через два тижні? Чи побачимо ми якісь перетворення в їхніх характерах? Ось що ми хочемо дізнатися».

Крейґ додав: «Інакше кажучи, ми робимо так, що хороші люди потрапляють у погані обставини, і побачимо, що або хто візьме гору — вони чи ситуація».

«Дякую, Крейґу, оце мені подобається, — розчулено сказав телеоператор Білл, — мій режисер захоче використати це у сьогоднішній вечірній програмі. У телеканалу сьогодні вранці не було вільних рук, тому мені доведеться самому і знімати, і вибирати ракурси для перебивки відеоряду. Професоре, час іде. Я готовий, ми можемо розпочинати?»

«Звісно, Білле. Проте, Джо, я так і не відповів на твоє перше запитання щодо експерименту».

«На яке?»

«Чи знають в’язні, що їхній арешт — частина експерименту. Відповідь: ні. Їм просто сказали бути готовими до участі в експерименті сьогодні вранці. Скоріш за все, вони зрозуміють, що арешт — початок дослідження, адже вони знають, що не скоювали злочинів, в яких їх звинуватять. Якщо вони спитають вас, чи це той експеримент, відповідайте розпливчасто, не кажіть ані “так”, ані “ні”. Просто продовжуйте виконувати свій обов’язок так, буцімто це справжній арешт. Ігноруйте всі їхні запитання чи протести».

Крейґ не втримався і додав: «У якомусь сенсі арешт, як і все інше, що їх чекає, має стати поєднанням реальності й ілюзії, ролі і їхньої справжньої особистості».

Трохи пафосно, подумав я, але загалом правильно сказано. Перш ніж увімкнути сирену на своїй білосніжній патрульній машині, Джо вдягає сонцезахисні дзеркальні окуляри на зразок тих, що носили охоронці в фільмі «Холоднокровний Люк». Через ці окуляри не видно очі. Ми з Крейґом усміхнулися, бо знали, що всі наші охоронці також носитимуть такі окуляри. Вони додадуть відчуття анонімності, а це є одним з елементів нашого плану щодо створення атмосфери втрати індивідуальності. Мистецтво, життя й експеримент почали зливатися воєдино.

«ТАМ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ СТУКАЄ У ДВЕРІ!»[39]

«Мамочко, матусю, там за дверима поліцейський, він хоче арештувати Ґаббі!» — злякано кричала наймолодша дівчинка в сім’ї Уїттлоу.

Місіс Декстер Уїттлоу не добре розчула слова, проте з крику Ніни зрозуміла, що трапилась якась біда і потрібна присутність батька.

«Будь ласка, попроси батька, хай розбереться!» — місіс Уїттлоу зайнята, на душі в неї неспокійно: вона щойно повернулася з церкви, і у неї погане передчуття щодо планованих там нововведень. Останнім часом вона думала і про Ґаббі, готуючись бачити свого білявого синьоокого красунчика лише двічі на рік. Вона молилася за нього, але в його від’їзді до коледжу є і позитивний момент: ця розлука явно охолодить занадто очевидну пристрасть Ґаббі до його шкільної подружки. Для чоловіка хороша кар'єра повинна бути важливіше поспішного одруження. Вона часто йому це повторює.

Єдиний недолік, який вона бачить в своїй чудовій дитині, полягає в тому, що він іноді занадто захоплюється, коли зустрічається з друзями. Наприклад, минулого місяця вони жартома розмалювали дах школи, а недавно перевернули і зірвали кілька дорожніх знаків. «Це просто нерозумно і по-дитячому, Ґаббі, це може погано скінчитися!»

«Ма-ам, тата немає вдома, він поїхав грати в гольф з містером Марсденом, а Ґаббі внизу, і його забирає поліцейський!»

«Ґаббі Уїттлоу, ви звинувачуєтеся за статтею 459 Кримінального кодексу, крадіжка зі зломом. Я відвезу вас в поліцейське управління, щоб зареєструвати ваше затримання. Перш ніж я вас обшукаю і одягну на вас наручники, я повинен повідомити вам про ваші права». Джо пам'ятає, що телекамера записує для нащадків цю класичну сцену арешту. Він тримається як справжній суперкопом, говорить прохолодно і без поспіху, цілком як детектив Джо Фрайді з серіалу «Облава».) Дозвольте мені дещо прояснити: ви маєте право зберігати мовчання і не зобов’язані відповідати на будь-які запитання. Все, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді. Ви маєте право на консультацію з адвокатом перед тим, як відповідати на запитання, й адвокат може бути присутнім під час допиту. Якщо у вас немає коштів, щоб найняти адвоката, вам буде наданий громадський захисник, який буде представляти вас на всіх етапах слухань. Ви зрозуміли свої права? Добре. Керуючись цими правами, я забираю вас до Центрального Управління скласти протокол про затримання. А тепер спокійно пройдіть зі мною до патрульної машини».

Місіс Уїттлоу приголомшено спостерігала за тим, як обшукують її сина, одягають на нього наручники і як, пригнувши йому голову, наче звичайному злочинцеві, яких вона щодня бачить у теленовинах, садять у поліцейську машину. Зібравши все своє самовладання, жінка спокійно питає: «Що це все означає, офіцере?».

«Мем, у мене наказ заарештувати Ґаббі Уїттлоу, який звинувачується у...»

«Ясно, офіцере... я ж казала йому не чіпати ті дорожні знаки, не спілкуватися з тими хлопчиськами Дженнінґсами».

«Мам, ти не розумієш, це частина...»

«Офіцере, Ґаббі хороший хлопчик. Ми з його батьком з радістю оплатимо заміну всього, що вони зіпсували. Це ж був лише жарт, нічого серйозного вони не планували».

До цього часу на пристойній відстані вже зібралася невелика група сусідів, яких вабила цікава сцена загрози чиїйсь безпеці. Місіс Уїттлоу доклала особливих зусиль для того, щоб їх не помічати: вона не могла відволікатися від головного завдання — переконати працівника поліції краще ставитися до її сина. «Якби тільки Джордж був тут, він би точно знав, як цьому зарадити, — подумала вона. — Ось що трапляється, коли в неділю гольф ставлять на перше місце замість Бога».

«Гаразд, давайте рухатися, у нас напружений графік; ще є багато арештів, які потрібно зробити цього ранку», — сказав Джо, підводячи «підозрюваного» до патрульної машини.

«Матусю, тато знає про це все, він підписав угоду, все в порядку, не хвилюйся, це лише частина...»

Звуки сирени патрульної машини і її миготливі вогні привернули увагу ще більшої кількості сусідів, які почали втішати бідолашну місіс Уїттлоу, чий син здавався таким хорошим хлопчиком.

Ґаббі вперше ніяковів, бачачи страждання своєї матері, і почувався винним, сидячи сам-один на задньому сидінні поліцейської машини за захисною сіткою й з одягнутими наручниками.

«То ось як почуваються злочинці», — роздумував він, і його рожеві щоки почервоніли від збентеження, коли він помітив, як сусід, містер Палмер, тиче у нього пальцем і вигукує до своєї доньки: «Куди котиться цей світ? Тепер ще й хлопчак Уїттлоу скоїв злочин!»

У відділку процедура арешту проходила зі звичною ефективністю, з огляду на готовність підозрюваного співпрацювати. Офіцер Боб наглядав за Ґаббі, коли Джо обговорював з нами, як пройшов перший арешт.

Я думав, що це зайняло трохи забагато часу, зважаючи на те, що ми мали заарештувати ще вісьмох. Однак телеоператор хотів, щоб усе тривало якомога повільніше, аби він знайшов кращий ракурс для зйомки, тому що для хорошого сюжету необхідно кілька гарних епізодів арештів. Ми погодилися, що наступне затримання можна провести ще повільніше і дати йому можливість зняти всі епізоди, але потім, — незалежно від якості зйомки, — на першому місці буде експеримент, і арешти будуть пришвидшені. За півгодини ми заарештували лише Уїттлоу. З такими темпами ми витратимо на арешти цілий день.

Я розумів, що співробітництво поліції залежить від присутності преси, тому боявся, що після закінчення зйомки вони не захочуть продовжувати арештовувати наших «в’язнів». За цією частиною експерименту можна було тільки спостерігати, і я знав, що успіх її перебігу залежить не від мене. Тут багато що могло піти не так, і здебільшого я це передбачав і намагався цьому запобігти. Але завжди траплялись неочікувані події, які могли б зіпсувати навіть найкраще продумані плани. У світі (чи то у «полі», як кажуть соціологи) занадто багато непередбачуваних випадковостей. У цьому й плюс лабораторних досліджень: експериментатор відповідає за все. Досліджувані перебувають під впливом дослідника. Це як пересторога в посібнику з проведення допитів поліцейськими: «Ніколи не допитуйте підозрюваного або свідка у нього вдома, доставте його в поліцейський відділок: тут допит проводити легше за відсутності звичної обстановки і браку соціальної підтримки. Крім того, вам не доведеться турбуватись через незаплановані перешкоди».

Я обережно намагаюся натякнути поліцейському, щоб рухався швидше, але Білл знову і знову просить зняти ще один план у ще одному ракурсі. Джо зав’язав Ґаббі очі. Нарешті форму 01-6 Бюро карного розшуку та ідентифікації заповнено, всю необхідну інформацію записано, відбитки пальців знято, залишається лише сфотографувати затриманого. Ми хотіли це зробити на полароїд у нашій в’язниці — сфотографувати всіх ув’язнених уже в їхній уніформі, щоб заощадити час. Ґаббі пройшов через увесь процес реєстрації без жодних коментарів і емоцій. На першу і єдину спробу пожартувати Джо різко кинув йому: «Ти тут умний, да?». Тепер він сидить у маленькій камері попереднього затримання в поліцейському відділку з пов’язкою на очах, самотній, безпомічний, запитуючи себе, навіщо він вплутався в це все і чи взагалі це того варте. Його втішає тільки те, що якщо все стане занадто важко, то його батько і двоюрідний брат — державний адвокат — витягнуть його звідси, розірвавши контракт.

«ХРЮ-ХРЮ, СВИНІ ВЖЕ ТУТ»

Наступний сценарій арешту розігрався в маленькій квартирі Пало-Альто.

«Даґу, чорт, прокидайся, це поліція. Одну хвилинку, будь ласка, він уже йде. Ти б штани вдягнув, чи що».

«Поліція? Типу як поліція? Чого вони від нас хочуть? Так, Сюзі, не переживай, поводься спокійно, ми не зробили нічого, у них нема ніяких доказів. Дай мені поговорити з цими свинями. Я знаю свої права. Ці фашисти нам нічого не зроблять».

Боб помітив, що з цим хлопцем можуть бути проблеми, тому вирішив застосувати тактику дружнього переконання:

«Ви містер Даґ Карлсон?»

«Я, і що?»

«Мені шкода, але вас підозрюють у порушенні статті 459 Кримінального Кодексу — крадіжка зі зломом, — і я повинен забрати вас до відділку для реєстрації затримання. Ви маєте право зберігати мовчання, ви маєте...»

«Проїхали, я знаю свої права, я ж не просто так коледж закінчив. Де ордер на мій арешт?»

Поки Боб думав, як тактовно вирішити цю проблему, Даґ почув бомкання дзвонів сусідньої церкви. «Неділя!» Він і забув, що сьогодні неділя!

Він сказав собі: «Ага, в’язень? Значить, гра почалась? Ну ок: я вступав до коледжу не для того, щоб стати свинею-ментом, але якогось дня мене могли заарештувати по-справжньому — наприклад, минулого року, коли я брав участь у страйку в Келі. Я інтерв’юеру сказав — Гейні, здається, його звали, — я роблю це не заради грошей чи досвіду, бо вся ця затія здається мені дурацькою, і я не думаю, що з цього щось вийде. Але я хочу зрозуміти, що робити, коли на мене тиснутимуть як на політичного в’язня».

«Я сміюся, коли згадую те їхнє дурне запитання: “Оцініть імовірність того, що ви зможете продовжувати участь у в’язничному експерименті протягом двох тижнів, за шкалою від 0 до 100”. Я кажу — сто відсотків, це як раз плюнути. Це ж не справжня в’язниця, а лише імітація. Якщо мені не сподобається, я просто вийду з гри і піду. Цікаво, як вони сприйняли мою відповідь на питання: “Чим би ви хотіли займатися через десять років?” Ідеальне заняття, яким я хочу зайнятись і яке, я сподіваюся, допоможе змінити світ у майбутньому, — це революція».

«Хто я? чим я унікальний? Як вони сприйняли мою просту і пряму відповідь: “Для релігійних я — атеїст. Для «нормальних» — фанатик. За політичними переконаннями я — соціаліст. З погляду психічного здоров’я — здоровий. З екзистенційно-соціальної точки зору я розколотий на частини, дегуманізований, відчужений — і не надто цим переймаюся”».

Сидячи з зухвалим виразом обличчя на задньому сидінні патрульної машини, Даґ розмірковував про утиски бідних, необхідність відібрати владу в капіталістів і військових, які захопили все в цій країні. «Бути в’язнем добре, — думав він. — Усі захопливі революційні ідеї походять із тюремного досвіду». Він відчував спорідненість із одним з «братів тюрми Соледад» — Джорджем Джексоном, чиї листи йому так подобалися. Даґ знав, що в солідарності всіх пригноблених ховається сила, яка здатна довести революцію до успіху. Можливо, цей маленький експеримент стане першим кроком у тренуванні його розуму й тіла для можливої боротьби проти фашистів, які правлять Америкою.

Офіцер, який реєстрував дані Даґа, геть-чисто ігнорував його зухвалі коментарі. Зріст, вага та відбитки пальців були успішно зафіксовані. Він був весь поглинутий роботою. Джо легко водив кожним пальцем, отримуючи чіткий відбиток навіть тоді, коли Даґ намагався утримувати руку нерухомо. Даґ був трохи здивований, наскільки сильним був поліцай, — а може, він сам просто трохи ослаб від голоду, бо ж сьогодні ще не снідав. Ця похмура процедура викликала у хлопця трохи параноїдальну думку: «А раптом ці стенфордські пацюки дійсно передали мене справжнім поліцейським? Який я дурний, що так багато їм про себе розпатякав. Тепер вони використають інформацію проти мене».

«Гей, мусор! — гукнув Даґ своїм високим голосом. — Скажи мені ще раз, у чому мене звинувачують?»

«У крадіжці зі зломом. Це ваш перший арешт, і через якихось кілька років ви зможете отримати умовно-дострокове звільнення».

«Я ГОТОВИЙ ДО АРЕШТУ, СЕР»

Наступний арешт відбувається у завчасно обраному місці біля під’їзду мого секретаря Розенн. Нам потрібно заарештувати Тома Томпсона. Том має тілобудову молодого бичка (на зріст трохи вищий за 170 см, 77 кілограмів суцільних рельєфних м’язів, підстрижений під «їжачок»). Якщо існують справжні прагматики, то цей вісімнадцятирічний солдат — один з них. Коли ми запитали його на інтерв’ю: «Чим ви хочете займатися через десять років?» — його відповідь була несподівана: «Де і чим — несуттєво, проте це буде пов’язане з організацією та підвищенням ефективності в неорганізованих і неефективних сферах державного управління».

Плани щодо шлюбу: «Я планую одружуватись лише тоді, коли матиму фінансову стабільність».

«Чи проходили терапію, вживали транквілізатори, чи мали кримінальний досвід?»

«Я ніколи не вчиняв жодного злочинного акту. Я досі пам’ятаю, як у п’ять чи шість років я з батьком пішов до магазину і він поцупив там з полиці цукерку. Мені було соромно за його вчинок».

Аби заощадити гроші на оренду, Том Томпсон спав на задньому сидінні своєї машини, умови в якій були незручними і не підходили для навчання. Недавно йому довелося «прибити павука, який двічі мене вкусив, один раз в око, другий раз — в губу». Проте він щойно закінчив повний курс літньої школи для покращення своєї кредитоспроможності. Він також працював 45 годин на тиждень у різних місцях, харчувався залишками їжі в студентській їдальні — економив гроші на навчання в наступному семестрі. Завдяки завзятості й ощадливості Том планував закінчити коледж на шість місяців швидше. Весь свій вільний час він займався спортом, і цим, очевидно, можна було пояснити повну відсутність у нього приватного життя — побачень з дівчатами чи зустрічей з друзями.

Отримувати гроші за участь у дослідженні тюремного життя — це для Тома було ідеально, оскільки його навчання й літня робота вже закінчились і йому був потрібен підробіток. Триразове харчування, справжнє ліжко і, можливо, гарячий душ були наче виграшем у лотерею. Тож сприймати майбутні два тижні як оплачувану відпустку він мав більше підстав, ніж будь-хто.

Йому не довелося довго робити присідання біля під’їзду будинку № 560 на Кінґслі-стріт, де він очікував початку своєї участі в нашому експерименті: невдовзі патрульна машина затрималася біля його шевроле 1965-го року випуску. За нею на якійсь відстані їхав фіат Гейні з нашим безстрашним оператором, який мав відзняти останній арешт. Після цього він хотів познімати у поліційному відділку, а потім — у нашій в’язниці. Білл хотів повернутися на телеканал із найгарячішими кадрами для нудної програми недільних вечірніх новин.

«Я Том Томпсон, сер. Я готовий до арешту і не чинитиму ніякого опору».

Бобові це видалося підозрілим: цей хлопець міг бути якимсь божевільним, який хотів застосувати на практиці свої знання з карате. Наручники одягнули одразу ж — навіть раніше, ніж було зачитано правила Міранди. Обшук на предмет захованої зброї проводився ретельніше, ніж це було з іншими арештантами, тому що Боб не довіряє тим, хто не чинить опору. Занадто зухвало і самовпевнено цей хлопець поводився в ситуації арешту; зазвичай за такою поведінкою щось криється, якась пастка: може, у цього пацана десь схований пістолет чи його адвокат уже складає звинувачення в неправомірному арешті, а може, ще якась несподіванка. «Я не психолог, — сказав мені потім Джо, — але з тим хлопцем Томпсоном щось не так: він схожий на військового, на сержанта ворожої армії».

На щастя, в ту неділю в Пало-Альто не було зафіксовано ніяких порушень, жодна кішка не застрягла на дереві, і Боб із Джо спокійно встигли завершити всі арешти за правилами. До полудня всіх наших ув’язнених було оформлено й доставлено до нашої в’язниці в руки нетерплячих новоспечених охоронців. Цим молодим людям доведеться покинути сонячний рай Пало-Альто і спуститися невеличкими бетонними східцями в підвал будівлі факультету психології (Джордан-хол на Серра-стріт). Для декого це будуть сходи в пекло.