ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 1

Психологія зла: ситуативні трансформації характеру

Сам розум є в собі; тому зробити Він може з пекла рай, а з раю — пекло.

(Джон Мільтон, «Втрачений рай»[5])

Гляньте на мить на цей чудовий малюнок. А тепер заплющіть очі й постарайтеся відтворити його у своїй пам’яті. Що бачить ваше внутрішнє око? Білих ангелів, що танцюють у темних небесах? Чи ви бачите багато чорних демонів, рогатих бісів, що населяють яскраво-білий простір пекла? У цій ілюзії М. Ешера однаково можливі дві перспективи. Воднораз дізнавшись, що добро й зло пов’язані, ви вже не зможете бачити одне без іншого. Надалі я не дам вам повернутися до зручного поділу на ваш бік (добрий і бездоганний) і їхній (злий і гріховний). «Чи спроможний я на зло?» — ось питання, яке я хочу, щоб ви переосмислювали знову і знову, поки ми разом мандруватимемо незнайомими територіями.

Малюнки Ешера засвідчують три психологічні істини. По-перше, світ однаково наповнений і добром, і злом — так було, є і завжди буде. По-друге, межа між добром і злом є проникною і нечіткою. І, по-третє, ангели можуть стати чортами, а чорти — хоча це, мабуть, і важче уявити — спроможні стати ангелами.

Можливо, ця картина нагадує вам про цілковиту трансформацію добра в зло, метаформозу Люцифера в Сатану. Люцифер, «світлоносець», був улюбленим ангелом Бога, поки не кинув виклик владі Господа і не був кинутий до пекла разом зі своїм військом упалих ангелів. «Краще владарювати в пеклі, ніж служити в раю!» — вихваляється Сатана, «ворог Божий», у «Втраченому раю» Мільтона. У пеклі Люцифер-Сатана стає брехуном, порожнім самозванцем, який виголошує гучні гасла, стрясає списами, трубить у труби і розмахує прапорами — приблизно так, як це нині роблять деякі національні лідери. На «чортячій раді» в пеклі, де присутні всі головні демони, Сатана остаточно усвідомлює, що не зможе повернутися на Небеса, перемігши Господа у відкритому бою[6]. Однак дорадник Сатани, Вельзевул, пропонує найгірше з можливих рішень: помститися Господові, розбестивши Його найбільше творіння — людство. Хоча Сатана успішно спокушає Адама і Єву порушити волю Бога й пізнати зло, Господь постановляє, що вони будуть врятовані у свій час. Утім поки що Сатані дозволено підкопуватися під цю постанову, заручившись допомогою чарів, щоб спокушати людей до зла. Відтоді слуги Сатани ставали жертвами ревних інквізиторів, які прагнули викоренити зло у світі, але їхні страхітливі методи породили нову форму зла, небачену світом раніше.

Гріх Люцифера полягає в тому, що мислителі в Середньовіччі називали «cupiditas»[7]. За Данте, гріхи, які кореняться в жадобі, — найважчі, «гріхи вовка», тобто духовний стан, коли чиясь внутрішня темна прірва така глибока, що жодні гроші та влада ніколи не зможуть заповнити її. Для тих, хто має смертельну недугу cupiditas, усе, що існує за межами їхньої особистості, цінне лише тоді, коли це можна якось використати або поглинути. У Дантовому Пеклі такі грішники перебувають у дев’ятому колі — там вони застигають у льодовому озері Коцит. Турбувавшись за життя лише про себе, тепер вони навічно ув’язнені у крижаному «Я». Змушуючи людей зосереджуватися лише на них самих, Сатана і його послідовники відвертають їхню увагу від гармонії любові, яка об’єднує всіх живих істот.

«Гріхи вовка» призводять до того, що людство відвертається від благодаті Господа, зробивши власне «Я» єдиним благом і водночас тюрмою. У дев’ятому колі Пекла грішники, одержимі духом ненаситного вовка, застигли у створеній ними ж тюрмі, де ув’язнений і охоронець злилися воєдино в реальності егоцентризму.

У своїй науковій праці про походження Сатани історик Елейн Пейджелс висуває провокативну тезу про психологічне значення Сатани як дзеркала людства:

Сатана нас зачаровує саме тим, яким чином він виявляє якості, які виходять за межі всього, що ми зазвичай вважаємо людським. Сатана пробуджує щось більше, ніж жадібність, заздрість, хтивість, гнів, які ми ототожнюємо з нашими найгіршими імпульсами; щось більше, ніж те, що називаємо звірством, що уподібнює людей до тварин («скотини»)... Він змушує нас вірити, що зло в його найгіршому прояві пов’язане з надприродним — із тим, у чому ми зі здриганням бачимо диявольську зворотну характеристику Бога як «цілковито іншого», про якого говорив Мартін Бубер[8].

Ми боїмося зла, але водночас і зачаровані ним. Ми створюємо міфи про замисли диявола і починаємо вірити в них так, що готові мобілізувати всі сили на боротьбу зі злом. Ми відкидаємо «Інше» як чуже і небезпечне, тому що воно невідоме, але при цьому сексуальна розбещеність і аморальність тих, хто не схожий на нас, розбурхує нашу уяву. Професор релігієзнавства Дейвид Франкфуртер закінчує свої пошуки «втілення Зла» роздумами про соціальний конструкт цього лихого Іншого:

Уявлення про «соціально Іншого» як про дикуна-людожера, демона, чаклуна, вампіра — чи про все це разом — склалося з усталеної символіки збочення. Плітки, які ми розповідаємо про людей, у підтексті свідчать про їхню дикість, розпущені звички і потворність. Безперечно, поєднання жаху й задоволення, з яким ми споглядаємо цю Іншість і яке стало однією з причин жорстокості колонізаторів, місіонерів та армій, що завойовували землі цих Інших, впливає на нас і на рівні індивідуальних фантазій[9].

ТРАНСФОРМАЦІЇ: ЯНГОЛИ, ДЕМОНИ І МИ, ПРОСТІ СМЕРТНІ

«Ефект Люцифера» — моя спроба зрозуміти, як працюють процеси трансформації, коли хороші або звичайні люди роблять погані вчинки. Ми матимемо справу з фундаментальним запитанням: «Що змушує людей чинити неправильно?» Але замість того, щоб вдаватися до традиційного релігійного дуалізму добро/зло чи протистояння цілющої природи і згубного виховання, ми дивитимемося на реальних людей, зайнятих щоденними турботами, поглинутих роботою, людей, які намагаються витримати часто суворі випробування мінливої людської природи. Ми спробуємо зрозуміти природу трансформації їхнього характеру у зіткненні з сильними ситуаційними чинниками.

Почнімо з визначення зла. Я пропоную дуже просте і зрозуміле визначення: зло — усвідомлена, навмисна поведінка, до якої вдаються з метою завдати шкоди, образити, принизити, дегуманізувати або знищити інших, ні в чому не винних людей; або ж використання особистої влади й авторитету для того, щоб заохотити людей або дозволити їм чинити на свою користь. Як коротко каже мій друг і наставник Ірвін Сарноф, це «розуміючи, як краще, вчинити гірше»[10].

Що є причиною людської поведінки? Що визначає наші думки й дії? Чому деякі люди можуть вести моральне, добропорядне життя, а деякі так легко піддаються моральному падінню і стають злочинцями? На чому ґрунтуються наші уявлення про людську природу — на припущенні про те, що внутрішні детермінанти ведуть нас угору, до вершин добра, або вниз, у безодню зла? Чи достатньо уваги ми приділяємо зовнішнім чинникам, які визначають наші думки, почуття і дії? Якою мірою людина є продуктом ситуації, моменту, стадного інстинкту? І чи є щось таке, здійснене кимось зі смертних, що ми з вами напевне ніколи й за жодних обставин не змогли би вчинити?

Більшість із нас ховається за егоцентричними упередженнями, що створюють ілюзію нашої особливості. Ці захисні психологічні механізми дають нам віру в те, що ми є кращими за пересічних людей під кожним оглядом. Занадто часто ми дивимося на зірки крізь товсту оболонку власної невразливості, тимчасом як потрібно зважати й на слизьку дорогу в нас під ногами. Такі егоцентричні переконання здебільшого можна знайти в культурах, які роблять акцент на особистій незалежності (як-от у країнах Європи і в США), і рідше вони трапляються в культурах, які зорієнтовані на колектив (наприклад, у країнах Азії, Африки, на Близькому Сході)[11].

У ході нашої мандрівки крізь добро і зло я попрошу вас подумати над такими запитаннями: Наскільки добре ви справді знаєте себе, свої сильні та слабкі сторони? На чому ґрунтуються ваші знання про себе — на аналізі своєї поведінки у звичайних ситуаціях чи в тих випадках, коли ви стикалися із чимось невідомим, де звичні стратегії були безсилими? І чи добре ви знаєте тих, з ким найчастіше спілкуєтеся, — членів сім’ї, друзів, колег і коханих? Одна з ідей цієї книги полягає в тому, що більшість із нас знають себе лише з обмеженого досвіду, отриманого зі звичних ситуацій, що охоплюють знайомі правила, закони, норми та обмежувальні чинники. Ми ходимо до школи, на роботу, на вечірки, ми сплачуємо рахунки і податки зо дня в день, із року в рік. Але що відбувається, коли ми потрапляємо в цілком нову, незнайому ситуацію, де наші звички не знадобляться? Наприклад, ви розпочинаєте нову роботу, йдете на перше побачення зі співбесідником із сайту знайомств, вступаєте в якусь організацію, опиняєтеся під арештом, записуєтеся в армію, вступаєте в секту або добровільно берете участь в експерименті. Коли правила гри змінюються, старі звички не приводять до очікуваного результату.

Протягом усієї нашої подорожі я б хотів, щоб ви постійно, стикаючись із різними формами зла, питали себе: «Я теж такий?». Ми розглядатимемо геноцид у Руанді, масове самогубство і вбивства вірян «Храму народів» у джунглях Гайани, різанину в Сонґмі у В’єтнамі, жахи нацистських концентраційних таборів, катування, вчинені військовою і цивільною поліцією по всьому світу, сексуальне насилля над парафіянами з боку католицьких священиків і витончені методи шахрайства керівників скандальних корпорацій Enron і WorldCom. Урешті-решт ми побачимо, як деякі нитки, спільні для цих злодіянь, тягнуться від них до недавно відкритих зловживань щодо цивільних мешканців Іраку, ув’язнених у тюрмі Абу-Ґрейб. Завдяки дослідженням у сфері соціальної психології (насамперед завдяки експериментові, який отримав назву «Стенфордський в’язничний експеримент») ми натрапимо на одну особливо важливу нитку, яка пов’язує всі ці звірства.

ЗЛО: НЕЗМІННЕ І ВСЕРЕДИНІ НАС ЧИ МІНЛИВЕ І ПОЗА НАМИ?

Ідея, відповідно до якої хороших і поганих людей розділяє нездоланна прірва, є джерелом комфорту принаймні з двох причин. Насамперед вона породжує есенціалістичну бінарну логіку, згідно з якою Зло — це окрема сутність. Зазвичай ми сприймаємо Зло як певну якість, яка притаманна з народження одним людям і не притаманна іншим узагалі. Погане насіння в контексті розгортання доль неодмінно дає погані плоди. Ми визначаємо зло, вказуючи на дійсно жорстоких тиранів нашої епохи — Гітлера, Сталіна, Пол Пота, Іді Аміна, Саддама Хусейна та інших політичних лідерів, які організовували масові вбивства. Ми мусимо визнати й менше, не таке страшне зло в наркоторговцях, ґвалтівниках, торговцях людьми на ринку сексуальних послуг, шахраях, тих, хто обкрадає людей похилого віку і залякує наших дітей.

Окрім цього, дихотомія добро/зло знімає відповідальність із «хороших людей». Вони можуть навіть дозволити собі не задумуватися над тим, що також можуть сприяти створенню або існуванню умов, які призводять до правопорушень, злочинів, вандалізму, приниження, залякувань, зґвалтувань, тортур, терору та насильства. «Так влаштований світ, і його не змінити. Принаймні мені це не до снаги».

Альтернативна точка зору розглядає зло в рамках інкременталізму («теорії малих змін») як щось, на що спроможні ми всі у відповідних обставинах. Люди будь-коли можуть проявити різні риси (скажімо, розумові здібності, гордість, чесність чи зло). Наша природа може змінюватися залежно від переважання у нас доброї або поганої сторони. Така точка зору припускає, що ми набуваємо тих чи інших якостей на основі досвіду, цілеспрямованого розвитку або зовнішнього втручання (наприклад, коли та чи інша здатність відкриває нам нові можливості). Кажучи коротко, ми вчимося бути хорошими чи поганими, незважаючи на генетичну спадковість, особистість чи сімейну історію[12].

АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ: ДИСПОЗИЦІЙНІ, СИТУАТИВНІ ТА СИСТЕМНІ

Пара «зло як окрема сутність» й «зло як процес змін» має дзеркальну пару диспозиційні і ситуативні причини поведінки. Як нам спромогтися зрозуміти незвичну поведінку, несподівані події чи беззмістовні аномалії? Традиційний підхід спонукає нас визначити вроджені якості особи, що зумовлюють ту чи іншу поведінку (як-от: генетична спадковість, риси характеру, вдача, свобідна воля тощо). Відповідно, коли стикаємося з жорстокою поведінкою, потрібно шукати садистські риси особистості. Якщо ж ми бачимо героїчний вчинок, слід шукати гени, які відповідають за схильність до альтруїзму.

У Сполучених Штатах по передмістях нещодавно прокотилася ціла хвиля шкільних перестрілок, у яких були вбиті та поранені учні і вчителі[13]. В Англії два десятирічні хлопчаки викрали з торговельного центру дворічного Джеймі Балджера, якого потім жорстоко холоднокровно вбили. У Палестині й Іраку молоді чоловіки й жінки стають терористами-смертниками. Багато жителів Європи під час Другої світової війни переховували євреїв від нацистів, хоча знали: якщо їх спіймають, на них та їхні сім’ї чекає розстріл. Люди в багатьох країнах світу ризикують власними свободою і життям, оприлюднюючи таємну інформацію про несправедливість і аморальність можновладців. Чому?

Традиційний погляд (у вихідців з тих культур, які надають велике значення індивідуалізмові) спонукає шукати мотиви патології чи героїзму всередині людини. Сучасна психіатрія, так само як клінічна психологія, психологія особистості та психодіагностика, орієнтована на диспозиції. Більшість наших суспільних інститутів, у тому числі юридичні, медичні й релігійні, спираються саме на таку концепцію. Вони вважають, що провину, хворобу і гріх потрібно шукати всередині винного, хворого чи грішника. Пошук причин починається з питання «Хто?». Хто несе відповідальність, хто призвідник? Кого вважати винним? Хто за це поплатиться?

Соціальні психологи (наприклад, я) зазвичай уникають поривів до пошуку внутрішніх схильностей, намагаючись зрозуміти причини незвичної поведінки. Щоб знайти причину, вони вважають за краще вдатися до питання «Що?». Що саме в умовах може бути причиною певних реакцій? Що за обставини можуть впливати на формування поведінки? Що вбачали в цій ситуації дійові особи у своєму становищі? Соціальні психологи запитують, якою мірою дії людини визначаються зовнішніми чинниками, ситуативними змінними і процесами, унікальними для певної ситуації.

Між диспозиційним і ситуаційним підходами така сама різниця, як між класичною моделлю медицини й соціальною медициною. Класична модель намагається знайти джерело слабкості, хвороби чи інвалідності всередині пацієнта. Натомість фахівці з соціальної медицини стверджують, що причини захворювання містяться у навколишньому середовищі, яке створює для недуги сприятливі умови. Іноді хвора особа є кінцевим продуктом патогенних навколишніх чинників, які, якщо їм не протидіяти, вплинуть на інших людей, незважаючи на всі спроби поліпшити здоров’я окремої особи. Наприклад, у диспозиційному підході дитині, в якої виникли проблеми з навчанням, можна призначити безліч медичних і поведінкових засобів, які допоможуть їх подолати. Але дуже часто — особливо серед незаможних — на мозок дитини негативно впливає свинець, що міститься в фарбах, якими покривають стіни дешевих винайнятих квартир. Це приклад ситуаційного підходу. Ці альтернативні перспективи є не просто абстрактними варіаціями аналізу — вони ведуть до створення цілком різних шляхів вирішення особистих і соціальних проблем.

Такий аналіз важливий для всіх нас, адже в повсякденному житті ми всі — «психологи-самоуки». Ми намагаємося з’ясувати, чому люди чинять так, як чинять, і що зробити, щоб вони поводилися краще. Але в західній індивідуалістичній культурі мало хто не заражений диспозиційною упередженістю. Такі люди завжди спочатку розглядають мотиви, риси, гени і особисті патології. Більшість із нас при спробі зрозуміти поведінку інших людей схильні переоцінювати важливість диспозиційних і недооцінювати роль ситуативних характеристик.

У наступних розділах я наведу значний обсяг доказів, які врівноважать диспозиційні погляди на світ і розширять поле зору, та продемонструю, як характер людей може змінюватися під впливом потужних зовнішніх сил. Люди і ситуації зазвичай перебувають у стані динамічної взаємодії. Мабуть, і ви вважаєте свою особистість незмінною в часі та просторі. Проте це, найімовірніше, не так. Працюючи на самоті, ми поводимось інакше, ніж у команді; ми неоднакові в романтичній і в навчальній атмосфері; в колі близьких друзів і в юрбі незнайомців; за кордоном і вдома.

«МОЛОТ ВІДЬОМ» ТА ІНКВІЗИТОРСЬКА «ПРОГРАМА УТИЛІЗАЦІЇ»

Одне з перших документальних джерел, де диспозиційний підхід широко використовується для розпізнавання зла і позбавлення світу від його згубного впливу, можна знайти в тексті, що став біблією інквізиції, — «Malleus Maleficarum», або «Молот відьом»[14]. Вона була обов’язковою до прочитання всіма суддями інквізиції. Книга розпочинається з головоломки: як може зло продовжувати існувати в світі, яким править предобрий і всемогутній Господь? Відповідь одна: Бог допускає це для того, щоб випробувати людську душу. Ті, хто піддалися спокусам, потрапляють у Пекло, а ті, хто встояли, йдуть до Раю. Щоправда, Бог обмежив безпосередній вплив диявола на людей через те, що той колись розбестив Адама і Єву. Тож диявол вирішив знайти посередників через угоди з відьмами, щоб так, непрямо впливаючи на людей, зводити їх зі шляху істинного.

Щоб обмежити поширення зла в католицьких країнах, було прийнято рішення: всіх відьом необхідно знайти та знищити. Для цього належало виявити відьом, змусити їх зізнатися в єресі, а потім знешкодити. Цей механізм (який у наш час могли б назвати «програмою утилізації») був простим і безпосереднім: шляхом доносів знайти відьом серед населення; з використанням допитів і різноманітних тортур випробувати їхню відьомську природу; вбити тих, хто не пройшов випробування. Я не пролив тут світло на все, що становило цю ретельно продуману систему масового терору, катувань і винищення тисяч і тисяч людей; однак саме це спрощене бачення складних праць на тему зла розпалило вогнища інквізиції. Створення з відьом упослідженої диспозиційної категорії забезпечувало готове вирішення соціальних проблем шляхом простого знешкодження стількох агентів Злого, скількох вдасться ідентифікувати, піддати тортурам, а потім зварити в олії чи спалити.

Зважаючи на те, що церквою та її світськими союзниками керували чоловіки, не дивно, що відьмами частіше оголошували жінок. Підозрювані зазвичай були маргіналами або чомусь вважалися загрозливими: вдови, бідні, потворні, каліки, а в деяких випадках їх мали за надто гордих і владних. Жахливий парадокс інквізиції полягає в тому, що гаряче і здебільшого щире бажання побороти зло призвело до небачених досі масштабів злодіянь. Церква і держава використовували знаряддя смерті й метод тортур, які стали кричущими спотвореннями всякого ідеалу людського вдосконалення. Витончену природу людського розуму, здатного створити величні пам’ятки мистецтва, науки чи філософії, було викривлено, щоб залучити її до актів «творчої жорстокості», які мали на меті зламати волю людини. Знаряддя інквізиції досі в арсеналі в’язниць усього світу, військових і цивільних виправних закладів, де тортури — звичне діло (що ми й побачимо пізніше, коли говоритимемо про в’язницю Абу-Ґрейб)[15].

СИСТЕМИ ЧИНЯТЬ ТИСК ЧЕРЕЗ ПОВСЮДНЕ ПАНУВАННЯ - ЗГОРИ ВНИЗ

Я зацікавився владою, притаманною системам, відколи усвідомив механізми, через які інститути втілюють свою ідеологію (скажімо, теорію про витоки зла) у реальні процеси й методи, як-от полювання на відьом. Іншими словами, мої уявлення про людську поведінку значно розширились, коли я глибше розібрався, як ситуативні умови створюються і формуються чинники вищого порядку — системами влади. Щоб зрозуміти складні моделі поведінки, необхідно врахувати впливи системи, а не лишень схильностей і ситуації.

Жорстоку, незаконну чи аморальну поведінку представників службових професій, як-от поліцейські, пенітенціарні працівники або військові, прийнято вважати чимось на кшталт «ложки дьогтю в діжці меду». Вважається, що такі промахи — рідкісні винятки з правил. Ті, хто їх вчинив, перебувають по один бік непроникного кордону добра і зла, а всі інші («добрі» працівники) — по інший. Але хто це визначає? Зазвичай захисники Системи, які хочуть ізолювати проблему, щоб відвести увагу і підозру від керівників, які винні у створенні неприпустимих умов праці або несуть відповідальність за відсутність контролю чи нагляду. Тож диспозиційні погляди на «ложку дьогтю» ігнорують саму «діжку меду» і потенційну можливість розтлінного впливу на всіх, хто в цій «діжці» перебуває. Системний же аналіз зосереджується на творцях «діжки» і на тих, від кого залежить її вигляд.

Саме правляча еліта, творці «діжки», залишаючись за лаштунками, часто визначають умови життя для всіх нас, кому потрібно існувати в створеному ними середовищі. Соціолог Чарлз Райт Міллс висвітлив ці чорні закамарки влади:

Правляча еліта складається з тих, чиє становище дає їм змогу переступити межі звичайних умов, у яких живуть пересічні люди. Їхнє становище допомагає приймати рішення, які можуть мати серйозні наслідки. Чи приймають вони такі рішення, чи ні — менш важливо, ніж сама значущість їхнього становища, їхня відмова діяти чи вирішувати сама собою є дією, яка часто має вагоміше значення, ніж зміст самих рішень. Адже вони стоять на чолі величезних ієрархій та організацій сучасного суспільства. Заправляють величезними корпораціями. Керують урядовим апаратом і утверджують його привілеї. Вони дають вказівки військовій верхівці. Займають стратегічні керівні позиції в соціальній структурі, на чому тепер зосереджені ефективні матеріальні засоби влади, а також багатство і знаменитість, якими насолоджуються представники еліти[16].

З тим як інтереси представників різних груп влади сходяться, вони можуть визначати реальність, у якій ми живемо, як і передбачив Джордж Орвелл у книжці «1984». Комплекс збройних сил, корпорацій і релігії — мегасистема, якій сьогодні підконтрольні основні ресурси країни і якість життя більшості американців.

Саме тоді, коли влада поєднана з постійним страхом, вона стає грізною.

Ерік Гоффер, «Бунтівний стан розуму»

ВЛАДА СТВОРИТИ «ВОРОГА»

Сильні світу цього зазвичай не коять чорні справи власноруч — так само, як очільники мафії доручають «мокру роботу» своїм «пішакам». Системи створюють ієрархії, де вплив і зв’язки спрямовані зверху вниз і дуже рідко знизу вгору. Якщо правляча еліта хоче знищити ворожу державу, вона звертається до експертів з пропаганди, які розробляють програму ненависті. Що ж може змусити громадян однієї країни настільки зненавидіти мешканців іншої країни, щоб вони почали їх принижувати, катувати чи навіть убивати? Для цього потрібен «пошук ворога» — психологічна конструкція, глибоко закорінена в умах пропагандою. Образ ворога — найсильніший мотив для військового, що заряджає свою рушницю набоями ненависті й страху. Образ страшного супостата, який загрожує особистому добробутові громадян і національній безпеці країни, змушує батьків відправляти синів на війну і дає змогу урядові розставляти пріоритети по-новому, перековуючи рала на мечі руйнації.

Усе це робиться за допомогою слів та образів. Як у старому трохи зміненому прислів’ї: «Кий і камінь ломить кості, а слово — дух». Усе починається зі створення стереотипних уявлень та з дегуманізованого образу Іншого як нікчемного або як усемогутнього демонічного абстрактного монстра, який несе тотальну загрозу нашим найдорожчим цінностям і переконанням. Пронизані всепоглинаючим страхом, коли ворожа загроза здається неминучою, розсудливі люди починають поводитися абсурдно, незалежні — підкоряються беззмістовним наказам, мирні громадяни поводяться як воїни. Красномовні й виразні образи ворога на плакатах, у телебаченні, на обкладинках журналів, у кіно та в інтернеті закарбовуються в глибинах лімбічної системи, у примітивних ділянках мозку, і цей процес супроводжується сильним відчуттям страху й ненависті.

Соціальний філософ Сем Кін блискуче описує, як пропаганда практично кожної нації, яка готується до війни, вдається до «пошуку ворога», і демонструє, як ці «образи ворога» перетворюють (змінюють) людську психіку[17]. Виправдання потребою знешкодити загрозу є насправді вторинними, штучними поясненнями. Вони призначені лише для офіційних документів, а не для критичної оцінки теперішніх і майбутніх жертв і збитків.

Найрадикальнішим випадком хворобливого пошуку ворога є, звісно, геноцид — сплановане знищення певним народом усіх тих, хто сприймається як супротивник. Ми знаємо, як пропагандистська машина Гітлера перетворила євреїв — сусідів, працівників чи навіть друзів — на нікчемних ворогів держави, що заслуговували «остаточного вирішення». Цей процес розпочинався з підручників початкової школи, де всіх євреїв було зображено мерзенними, не гідними бодай найменшого співчуття. Зараз я хотів би коротко розглянути недавній приклад геноциду, що супроводжувався зґвалтуваннями, як зброї проти людяності. А потім я покажу, як один аспект цього складного психологічного процесу — аспект дегуманізації — можна дослідити в умовах контрольованого експерименту, виокремлюючи важливі елементи для послідовного аналізу.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДСТВА: ГЕНОЦИД, ЗҐВАЛТУВАННЯ І ТЕРОР

Література вчить нас щонайменше три тисячі років, що немає ані людини, ані держави, нездатної творити зло. У Гомеровій розповіді про Троянську війну Агамемнон, командувач грецького війська, промовляє до своїх людей перед нападом на ворогів: «Хай ніхто з них [троянців] від рук наших гибелі злої не урятується! Хай навіть ті немовлята загинуть, що матері їх в утробі ще носять! Нехай в Іліоні без похорону безслідно усі пропадуть вони разом!»[18] Ці ниці слова промовив громадянин однієї з найбільш цивілізованих політичних націй того часу, батьківщини філософії, юриспруденції та класичної драми.

Ми живемо у «столітті масових убивств». Понад 50 мільйонів людей систематично винищено за урядовими указами, що їх із готовністю виконували військові та цивільні сили. Починаючи з 1915 року, турки Османської імперії вирізали півтора мільйона вірмен. У середині XX століття нацисти знищили не менше ніж шість мільйонів євреїв, три мільйони радянських військовополонених, два мільйони поляків і сотні тисяч представників «небажаних» народів. Радянський Союз Сталіна знищив 20 мільйонів своїх громадян; державна політика Мао Цзедуна призвела до ще більшої кількості смертей — близько 30 мільйонів китайців. У Камбоджі комуністичний режим червоних кхмерів знищив 1,7 мільйона жителів власної країни. Партію Саддама Хусейна «Баас» звинувачують в убивствах 100 тисяч курдів в Іраку. А 2006 року в суданській провінції Дарфур вибухнув геноцид, який було проігноровано усім світом[19].

Зауважмо, що майже ті самі слова, які вимовив Агамемнон три тисячоліття тому, прозвучали в наш час у далекій африканській країні Руанді, коли представники панівного етносу — гуту — розпочали знищення своїх сусідів, які належали до меншини тутсі. Одна жінка, жертва цього геноциду, згадує, як один із її мучителів сказав їй: «Ми збираємося вбити всіх тутсі — згодом діти гуту не знатимуть, як виглядали діти тутсі».

ЗҐВАЛТУВАННЯ В РУАНДІ

Миролюбний народ тутсі в Руанді в Центральній Африці відчув на собі, що смертельно ефективною зброєю масового знищення може виявитися простий ніж-мачете, якщо ним орудувати ефективно. Систематичне винищення тутсі розгорнулося по всій країні впродовж кількох весняних місяців 1994 року. Протягом декількох місяців геноцид охопив усю країну. Бригади смерті, озброєні мачете і цвяхованими довбнями, вбивали тисячі невинних чоловіків, жінок та дітей. У звіті Організації Об’єднаних Націй сказано, що приблизно за три місяці було вбито від 800 тисяч до 1 мільйона руандійців. Ця різанина стала найжорстокішою за всю історію Африки. Три чверті всього населення тутсі було стерто з лиця землі.

Гуту по команді різали колишніх друзів і найближчих сусідів. Один убивця-гуту в інтерв’ю десять років потому сказав: «Найгіршим епізодом у цій різанині було вбивство мого сусіда: ми часто випивали разом, його худоба паслася на моїй землі. Він був мені як родич». Мати-гуту описала, як вона позабивала дітей із сусідського дому, які дивилися на неї широко розплющеними від здивування очима, тому що вони підтримували добрі взаємини й усе життя дружили. Вбивця посвідчила, що хтось із уряду сказав, що тутсі були їхніми ворогами. Потім їй дали кийок, а її чоловікові мачете, щоб вони могли боротися з загрозою. Жінка виправдовувала свої дії тим, що зробила дітям «послугу» — якби вона їх не вбила, вони залишилися б немічними сиротами, адже з їхніми батьками було вже покінчено.

Донедавна систематичним зґвалтуванням руандійських жінок як тактиці терору і духовного пригнічення майже не приділяли уваги. За деякими даними, зґвалтування почалися з того, що лідер гуту, майор Сильвестр Кекумбібі, спочатку зґвалтував дочку свого колишнього друга-тутсі, а потім віддав її на поталу іншим чоловікам. Потім дівчина посвідчила, що він сказав: «Ми не витрачатимемо на тебе кулі; ми тебе зґвалтуємо, і це буде набагато гірше».

В історії були схожі випадки. Наприклад, зґвалтування китайських жінок японськими солдатами в Нанкіні (далі ми детальніше про це поговоримо). Але тоді деталі цього жахіття згубилися через брак швидкої реакції на подію і небажання китаянок згадувати пережите, розповідаючи це стороннім. Натомість про психологічні чинники, що спричинили зґвалтування руандійських жінок, відомо доволі багато[20].

Мешканці поселення Бутаре чинили опір навалі гуту, і тимчасовий уряд відправив туди спеціального представника, щоб придушити «бунт». Цією людиною стала Полін Ньїрамасууко, міністр із прав сім’ї та жінок, «улюблене дитя» цієї околиці — тут вона виросла. Полін виховувалася серед народу тутсі; у минулому вона була соціальним працівником і читала лекції про права жінок. Ньїрамасууко була останньою надією поселення. Але ця надія одразу ж розбилася дощенту. Полін замислила жахливу пастку: вона оголосила мешканцям, що на місцевому стадіоні Червоний Хрест забезпечить їм харчування та притулок, а насправді там на них чекали озброєні головорізи-гуту з парамілітарної організації «Інтерахамве», які повбивали майже всіх шукачів захисту. Їх розстрілювали з кулеметів, у безборонний натовп кидали гранати, а тих, хто залишився живим, по одному добивали мачете.

Полін віддала наказ: «Перш ніж покінчите з жінками, ви повинні їх зґвалтувати». Іншій групі душогубів вона наказала спалити живцем сімдесятьох полонених жінок та дітей і навіть дала для цього бензин зі свого авто. Цього разу вона знову переконувала чоловіків зґвалтувати жертви перед тим, як убити. Один хлопець сказав перекладачеві, що вони не могли нікого зґвалтувати, тому що «...вбивали весь день і втомилися. Ми просто розлили бензин у пляшки, облили ним жінок і підпалили».

Одну дівчину на ім’я Роуз зґвалтував син Полін, Шалом. Він заявив, що мати «дозволила» ґвалтувати жінок-тутсі. Цій дівчині єдиній дарували життя, щоб вона могла надати Богові «робочий звіт» про цей геноцид. А потім її змусили спостерігати за зґвалтуванням своєї матері та вбивством ще двадцятьох родичів.

У звіті ООН записано: протягом цього короткого періоду жаху було зґвалтовано щонайменше 200 000 жінок, багатьох з них потім убито. «Деяких ґвалтували списами, дулами рушниць, пляшками, суцвіттями банана. Статеві органи нівечили мачете, обливали їх кип’ятком і кислотою; жертвам відрізали груди» (с. 85). «Становище погіршувалося тим, що зґвалтування, скоювані переважно багатьма чоловіками по черзі, часто супроводжувались іншими фізичними тортурами і відбувалися публічно, щоб помножити терор і збезчещення» (с. 89). Жінки використовувались для зміцнення соціальної єдності серед убивць-гуту. Дух побратимства серед чоловіків часто є побічним наслідком групових зґвалтувань.

Звірства не знали меж. «На очах чоловіка 45-річну руандійку зґвалтував її 12-річний син — член “Інтерахамве” приставив тесак до його горла і змусив менших дітей розсунути матері ноги» (с. 116). У Руанді серед живих донині жертв, як відлуння розрухи, стрімко розповсюджується СНІД. Як пише Чарлз Строзьє, професор історії Коледжу кримінального права ім. Джона Джея в Нью-Йорку (с. 116): «Використовуючи страшну хворобу і моровицю як апокаліптичний жах, як біологічну зброю, ви знищуєте саму можливість продовження роду, насилаючи смерть на майбутні покоління».

Як нам хоча б спробувати зрозуміти сили, які перетворили Полін Ньїрамасууко на злочинця нового типу: жінку — ворога жінок? Поєднання історії й соціальної психології може створити основи розуміння, що ґрунтуються на розподілі влади і статусу. По-перше, Полін потрапила під вплив загального уявлення про те, що жінки-гуту мають нижчий статус порівняно з красивими та зарозумілими жінками-тутсі. Тутсі вищі, у них світліша шкіра і більш «європейські» риси обличчя. Вони більше подобаються чоловікам, ніж жінки-гуту.

Расові відмінності між тутсі й гуту були штучно створені бельгійськими і німецькими колонізаторами на початку XX століття. Їм було потрібно якось розрізняти два народи, які протягом багатьох століть вступали в змішані шлюби, мали спільні мову й релігію. Кожного руандійця змусили зробити паспорт, де вказувалася належність або до більшості (гуту), або до меншості (тутсі, яким надавалися шанси на кращу освіту та можливість займати вищі адміністративні посади). Це стало ще однією причиною затаєної помсти Полін. Правдою було й те, що вона була політиком-пристосуванцем, єдиною жінкою в уряді, і їй потрібно було продемонструвати керівництву лояльність, покірність і патріотичне завзяття. Тому вона й стала першою жінкою — організатором таких злочинів. Підбурити маси на вбивства і зґвалтування тутсі було легко, бо ворогів сприймали знеособлено і по-нелюдському називали «тарганами», яких необхідно «вивести». Ось живе документальне свідчення процесу «пошуку ворога», який спочатку замальовує обличчя Іншого кольорами ненависті, а потім знищує «натуру».

Хай як важко навіть уявити, щоб людина навмисно спонукала до таких жахливих злочинів, Ніколь Бержевен, адвокат Полін на судовому процесі щодо її участі в геноциді, нагадує нам: «Беручи участь у судових процесах щодо вбивства, усвідомлюєш, що всі ми вразливі. Ми не можемо собі уявити, що здатні на такий вчинок. Але поступово розумієш, що підозрюваним може стати кожен. Це могло статися зі мною, це могло статися з моєю донькою. Це могло статися з вами» (с. 130).

Елісон де Форж із правозахисної організації Human Rights Watch ще яскравіше підкреслює цю думку, що є однією з ключових тез нашої книги. Вона розслідувала багато подібних варварських злочинів і закликає нас побачити в них власне відображення:

Можливість такої поведінки криється в глибинах кожного з нас. Спрощене уявлення про геноцид дає нам змогу дистанціюватися від тих, хто його здійснює. Злочинці настільки жахливі, що ми не можемо навіть подумати, що ми здатні на щось подібне. Але якщо пригадати, під яким величезним тиском діяли ці люди, то мусимо переглянути уявлення про їхню людяність — і це викликає тривогу.

Ми маємо об’єктивно поглянути на ситуацію і спитати себе:

«А як би я вчинив на їхньому місці?». Часом відповідь невтішна (с. 132).

Французький журналіст Жан Хатцфельд взяв інтерв’ю в десятьох ополченців-гуту, які відбувають покарання за вбивство тисяч мирних тутсі[21]. Свідчення цих людей — здебільшого фермерів, ревних християн і навіть одного колишнього вчителя — жахають документальними, безжальними картинами немислимої жорстокості. Слова цих людей змушують нас знову і знову поглянути на неймовірний факт: людина може забути про власний образ і подобу заради безглуздої ідеології, виконуючи і перевиконуючи накази харизматичних лідерів, які закликають убивати всіх, кого вони оголосять «ворогами». Поміркуймо над кількома свідченнями, перед якими блідне навіть стрічка «З холодним серцем» Трумена Капоте:

Я так часто вбивав, що в цьому вже не було нічого особливого.

Я хочу, щоб ви зрозуміли: від першої жертви до останньої я не пошкодував про жодну з них.

Нам наказували, і ми робили роботу. Коли ми шикувалися, то відчували якесь піднесення. Ми збиралися в команди на футбольному полі й одностайно ішли на полювання.

Кожен, хто вагався з почуття жалю до тих людей, мусив міцно тримати язика за зубами, щоб не видати своїх сумнівів.

Інакше його могли звинуватити у зраді.

Ми вбили всіх, кого знайшли в чагарнику. Ми не вибирали, не чекали й не боялися. Ми різали знайомих, різали сусідів, різали всіх.

У нас були сусіди-тутсі — ми знали, що вони не скоїли нічого злого, але ми винуватили тутсі в усіх наших одвічних бідах. Ми більше не розрізняли їх одне від другого, не пізнавали в них тих, ким вони були, навіть наших приятелів.

Вони стали надзвичайною загрозою — більшою, ніж усе, що ми разом пережили, важливішою, ніж наша спільність і єдність думок. Так ми міркували, вбиваючи їх.

Ми не вважали тутсі за людей, коли ловили їх на болотах.

Я маю на увазі за людей, таких, як ми, з такими самими думками і почуттями. Полювання було жорстоке, мисливці також були жорстокі, жертви були жорстокі — жорстокість була сильніша за розум.

Особливо зворушливо свою реакцію на брутальні вбивства і зґвалтування висловлює одна з уцілілих жертв, Берта. Вона зачіпає тему, до якої ми ще повернемося.

Я й раніше знала, що людина може вбити іншу людину. Таке відбувається повсякчас. Тепер я знаю, що навіть людина, з якою ви ділилися їжею, з якою ви разом спали, — навіть вона може вас убити просто так. Найближчий сусід може перегризти вам горлянку: ось чого мене навчив геноцид, і мої очі більше не дивляться на світ так, як раніше.

У книжці «Ручкання з Дияволом»[22] генерал-лейтенант Ромео Даллер, командувач миротворчих сил ООН у Руанді, наводить яскраві описи того, що він бачив. Завдяки своїй героїчній винахідливості він зміг урятувати тисячі людей, але цей видатний командир почувається спустошеним, тому що не зміг добитися дієвої допомоги від ООН, щоб запобігти багатьом іншим злочинам. У результаті в нього розвинувся важкий посттравматичний стресовий розлад — психологічний наслідок різанини[23].

ЗҐВАЛТУВАННЯ В НАНКІНІ (КИТАЙ)

Картину зґвалтування так легко образно відтворити в уяві, й водночас ця картина так лякає, що вона стає символом інших, майже немислимих злочинів війни. Впродовж усього декількох кривавих місяців 1937 року японські військові забили до смерті від 260 000 до 350 000 мирних жителів Китаю. Загинуло більше людей, ніж під час нищівних атомних бомбардувань у Японії, і більше, ніж мирних мешканців у більшості європейських країн під час Другої світової війни.

Окрім хоча б приблизної кількості вбитих, нам важливо знати застосовані мучителями «творчі» методи, що змушували жертв бажати смерті. Письменниця Айріс Чен розслідувала ці жахливі події та виявила, що чоловіків-китайців використовували як опудала під час тренувань із обходження з багнетом і «змагань» зі стинання голів. Було зґвалтовано від 20 000 до 80 000 жінок. Солдати часто не обмежувались цим: вони розрізали жінкам животи, відрізали груди, прибивали своїх жертв цвяхами до стін живцем. Батьків змушували ґвалтувати своїх доньок і синів, а матерів та інших членів родини — спостерігати за цим[24].

Війна породжує жорстокість і виправдовує варварське ставлення до всіх, хто вважається ворогом, недолюдиною, демонізованим Іншим. Сумнозвісне насильство в Нанкіні відоме крайнощами, в які впадали військові, щоб принизити і знищити невинне цивільне «вороже населення». Якби ці події були поодиноким інцидентом, а не повторюваним фрагментом в історії нелюдського ставлення до цивільного населення, ми могли б вважати їх аномалією. Британські загони вбивали й ґвалтували мирних жителів під час війни за незалежність США. Наприкінці Другої світової війни та в 1945-1948 роках солдати Радянської армії зґвалтували близько 100 000 берлінських жінок. Недавно з оприлюднених Пентагоном таємних документів стало відомо, що, крім зґвалтування та вбивства понад 500 осіб у 1968 році під час різанини в Сонґмі, було ще 230 випадків злодіянь американських військових проти мирного населення В’єтнаму й Камбоджі[25].

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ ТА ВІДКЛЮЧЕННЯ МОРАЛІ В ЛАБОРАТОРНИХ УМОВАХ

Допустимо, що майже всі люди майже завжди дотримуються моральних принципів. Та уявімо, що моральні принципи — щось на кшталт коробки передач, важіль якої іноді буває в нейтральному положенні. І коли це відбувається, мораль «відключається». Якщо при цьому «машина» опинилася на схилі, вона разом із водієм покотиться донизу. І тоді все залежить від обставин, а не від умінь і навиків водія. Гадаю, що ця проста аналогія чудово ілюструє одну з основних тем теорії відключення моралі, яку розробив мій стенфордський колега Альберт Бандура. У наступних розділах ми розглянемо теорію, яка пояснює, чому загалом хороші люди іноді мають підстави для поганих учинків. Я хочу звернутися до експериментального дослідження, яке провели А. Бандура і його асистенти[26]. Воно добре ілюструє, як легко моральні принципи можуть «відключитися» за допомогою методів, що дегуманізують потенційну жертву. Розгляньмо потужний експеримент, який демонструє всю силу методів дегуманізації, коли лишень одного слова достатньо для того, щоб викликати агресію стосовно жертви. Подивіться на перебіг цього експерименту.

Уявіть: ви — студент коледжу і добровільно зголосилися брати участь у дослідженні, присвяченому вирішенню проблем у групі. Ви входите до команди з трьох осіб, двоє інших — також студенти вашого коледжу. Ваше завдання — допомогти студентам з іншого коледжу поліпшити навики вирішення проблем у групі, караючи їх за помилки. Покарання — це удари струмом, силу якого від спроби до спроби можна збільшувати. Асистент записує ваші імена й імена учасників групи ваших «підопічних» і йде, щоб повідомити експериментатора, що можна починати дослідження. Усього буде десять спроб, і ви щоразу можете самостійно визначати силу електроудару, яку надасте студентові з другої групи, який сидить у сусідній кімнаті.

Раптом ви «випадково» чуєте, як асистент на внутрішній лінії зв’язку скаржиться експериментаторові, що студенти з підшефної групи — «якісь тварюки». Ця «випадковість» — частина сценарію, але ви цього не знаєте. Є ще дві групи підопічних, куди методом сліпої вибірки набрали інших студентів, таких, як і ви. Асистент називає студентів із цих двох груп «хорошими хлопцями» або взагалі нічого про них не говорить.

Чи впливають ці прості характеристики на вашу поведінку? Спочатку здається, що ні. На першій спробі на всі групи реагують однаково й завдають ударів низької сили — приблизно другого рівня. Проте незабаром виявляється, що коментарі асистента про незнайомих студентів таки мають значення. Якщо ви нічого не знаєте про своїх «підопічних», то постійно вибираєте середню силу струму, приблизно п’ятого рівня. Якщо ви вважаєте їх «хорошими хлопцями», то ставитеся до них гуманніше і вибираєте значно легші електроудари, приблизно третього рівня. А до тих, кого назвали «тварюками», ви не маєте жодного співчуття. І коли вони помиляються, ви вибираєте дедалі більші значення, істотно перевищуючи силу струму в інших групах. Ви впевнено підходите до восьмого рівня.

Уважно поміркуймо про психологічні процеси в вашій голові, запущені першими-ліпшими словами асистента. Ви випадково підслухали, як особа, якої ви не знаєте особисто, доповідає начальству, якого ви ніколи не бачили, що інші студенти — «тварюки». Ця єдина оцінка змінює ваше сприйняття цих людей. Вона стирає з вашої пам’яті образи колег-студентів, які не так уже й відрізняються від вас. І тим самим ця оцінка сильно впливає на вашу поведінку. Раціоналізовані версії, що їх після досліду вигадували студенти, аби пояснити, чому їм знадобилося так підвищити силу електроударів для студентів зі «звіринця», даючи їм «хороший урок», виявилися не менш дивовижними. Цей контрольований експеримент, який досліджує приховані психологічні процеси, що відбуваються в ситуаціях реального насильства, ми розглянемо докладніше в розділах 12 і 13, коли говоритимемо про те, як дослідники поведінки відкрили різні аспекти психології зла.

Наша здатність вільно «вмикати» й «вимикати» свої моральні принципи... пояснює, чому люди можуть проявляти варварську жорстокість в один момент і співчуття — в інший.

Альберт Бандура[27]

ЖАХЛИВІ ОБРАЗИ НАСИЛЬСТВА У В'ЯЗНИЦІ АБУ-ҐРЕЙБ

Головним поштовхом написати цю книжку було бажання краще зрозуміти, як і чому солдати американської військової поліції у в’язниці Абу-Ґрейб в Іраку здійснювали фізичне і психологічне насильство над в’язнями. У травні 2004 року фотографії цих знущань облетіли весь світ, і всі ми вперше в історії на власні очі побачили, як американці, чоловіки і жінки, застосовують жахливі тортури до мирних людей, яких вони начебто мали охороняти. Мучителі й жертви фігурують у великій кількості прикладів морального розкладу, задокументованого на цифрових носіях; фото робили самі ж військові під час своїх злочинних витівок.

Навіщо ж вони створили і зберігали цифрові докази своїх незаконних дій? Адже злочинці розуміли, що на них чекають великі неприємності, якщо фотографії хто-небудь побачить. Ці «трофейні фотографії» нагадують знімки мисливців минулого, які позували зі своїми мертвими тваринами. На фото ми бачимо усміхнених чоловіків і жінок у момент, коли вони знущаються з «нижчих істот». Вони б’ють в’язнів руками, кулаками й ногами; стрибають їм на ноги; ми бачимо, як роздягнених догола людей з мішками на головах силоміць вишикували в ряди або склали в піраміди; бачимо чоловіків з жіночою білизною на голові; бачимо, як чоловіків-в’язнів змушують мастурбувати й імітувати оральний секс, а усміхнені жінки-наглядачі знімають це все на фотоапарат чи відеокамеру; ми бачимо в’язнів, підвішених протягом тривалого часу на камерних балках; бачимо, як в’язнів тягають за собою навкарачки в собачих нашийниках; як на людей спускають бійцівських собак.

Хрестоматійним образом, який зрикошетив від темниці на вулиці Іраку, а звідти — в усі куточки земної кулі, став образ «людини-трикутника»: в’язень у трикутному каптурі стоїть на картонній коробці в напруженій позі з витягнутими руками, а до його пальців під’єднано електричні дроти. Йому сказали: якщо він втомиться і впаде, то отримає смертельний удар струмом і помре, як на електричному стільці. Неважливо, що дроти нікуди не ведуть, — важливо, що чоловік, зображений на фотографії, повірив у цю брехню. Можна лише здогадуватися, що він відчував. Були навіть огидніші фотографії, які американський уряд вирішив не показувати громадськості, тому що вони, безсумнівно, завдали б нищівного удару по репутації американських військ, по адміністрації президента Буша та остаточно підірвали б до них довіру. Я бачив сотні цих фотографій, і вони справді жахливі.

Мене глибоко засмутили ці страждання, ці вияви зверхності, ця байдужість до принижень, завданих безборонним в’язням. Був вражений тим, що одна з кривдниць, якій щойно виповнився двадцять один рік, назвала всі ці знущання «просто розвагами й іграми».

Я був вражений, але не здивований. Медіа та звичайні люди всього світу не могли зрозуміти, як ці семеро чоловіків та жінок, яких військове керівництво оголосило «баламутними солдатами» і «паршивими вівцями», могли творити таке жахіття. Натомість ось що мене здивувало: що ж за обставини склалися в тому тюремному блоці й яким чином вони розхитали баланс, змусивши хороших військових здійснювати такі погані вчинки? Безумовно, ситуаційний аналіз таких злочинів не виправдовує їх із моральної точки зору. Я радше хотів знайти сенс у цьому безумстві. Я хотів зрозуміти, як і чому характери цих молодих людей піддалися такій сильній трансформації за такий короткий проміжок часу. Що було в цій ситуації таке, що змусило їх творити всі ті немислимі речі?

ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ: АБУ-ҐРЕЙБ І СТЕНФОРДСЬКА В'ЯЗНИЦЯ

Причина, чому я був вражений, проте не здивований образами того, що відбувалося в «крамничці жахіть» в Абу-Ґрейб, полягала в тому, що раніше я вже таке бачив. Тридцять років тому я став свідком не менш страхітливих сцен. Це було в ході проекту, яким я керував і який я сам же й створив: голі в’язні, закуті в ланцюги, з мішками на головах; охоронці, що наступають на спини в’язням, що відтискаються; охоронці, які змушують в’язнів проходити через сексуальне приниження; в’язні, що переживають неймовірний стрес. Деякі кадри, зняті під час мого експерименту, майже достоту повторювали фотографії, зроблені в тій далекій сумнозвісній іракській в’язниці Абу-Ґрейб.

Студенти коледжу, які грали ролі охоронців і в’язнів в експериментальній в’язниці, яку ми створили в Стенфордському університеті влітку 1971 року, ніби відбилися в образах реальних охоронців у реальній іракській в’язниці у 2003 році. І я не лише все бачив на власні очі — я ніс відповідальність за створення умов, у яких такі злодіяння могли розцвісти буйним цвітом. Як науковий керівник проекту я розробив експеримент, у рамках якого серед нормальних, здорових, інтелектуально розвинутих студентів коледжу випадково розподіляли ролі охоронців і в’язнів у цілком реалістичній експериментальній «в’язниці», де вони мали провести декілька тижнів. Ми з моїми асистентами Крейґом Гейні, Куртом Бенксом і Дейвидом Джаффе хотіли краще зрозуміти деякі мотиви, що керували психологією в тюремних умовах.

Як звичайні люди звикають до облаштування такого закладу? Як дисбаланс влади між охоронцями і в’язнями відбивається на їхній повсякденній взаємодії? Якщо помістити хороших людей у погане місце, що переможе — люди чи місце? Чи можна уникнути насильства, звичного для більшості різних тюрем, у в’язниці, де перебувають хороші хлопці з середнього класу? Ось деякі питання, на які ми хотіли знайти відповіді у перебігу експерименту, що починався як звичайний дослід тюремного життя.

ЗАГЛИБЛЮЮЧИСЬ У ТЕМНИЙ БІК ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ

Наша спільна мандрівка, як сказав би Мільтон, може привести нас у «зриму пітьму». Вона приведе нас туди, де процвітає зло — в усіх значеннях цього слова. Ми зустрінемо безліч людей, які дуже погано поводилися з іншими, часто керуючись високими цілями, благородною ідеологією та моральними зобов’язаннями. Попереджаю, на нашому шляху ми зустрінемо демонів, утім, можливо, розчаруємося, побачивши, які вони банальні й наскільки вони схожі на наших близьких сусідів. З вашого дозволу я стану вашим провідником на цьому шляху і запропоную вам стати на місце цих демонів, попрошу поглянути на світ їхніми очима. Це допоможе вам побачити інтроспективну картину зла, відчути і пережити його. Іноді ця картина буде по-справжньому потворною. Проте лише придивляючись і намагаючись зрозуміти причини зла, його можна буде змінити, спинити, трансформувати за допомогою мудрих рішень і новаторських соціальних акцій.

Тлом для експерименту послугував підвал Джордан-холу, де міститься факультет психології Стенфордського університету. Я опишу його обставу, щоб ви відчули, як воно — бути в’язнем, охоронцем або суперінтендантом в’язниці в той час і в тому особливому місці. Про це дослідження багато відомо з медіа, воно було описане в деяких наших публікаціях, але ми ніколи не розкривали його історію повністю. Я розказуватиму вам про події так, як вони відбувалися: від власного імені, у теперішньому часі, у хронологічній послідовності, відтворюючи основні моменти кожного дня і кожної ночі. Потім ми поговоримо про значення і висновки Стенфордського в’язничного експерименту — етичні, теоретичні та практичні. Ми розширимо базу психологічних студій зла, відкривши деякі експериментальні та польові психологічні дослідження, які ілюструють вплив ситуативних чинників на поведінку особи. Ми простежимо деякі аспекти досліджень конформізму, покори, деіндивідуації, дегуманізації, відключення моралі та зла бездіяльності.

«Люди не заручники долі, вони заручники лише власного розуму», — сказав президент Франклін Рузвельт. В’язниця — метафора обмеження свободи і в прямому, і в переносному сенсі. Стенфордський тюремний експеримент, спочатку задуманий як символічна в’язниця, перетворився на реаліті-шоу в умах «охоронців» і «в’язнів». Які ще в’язниці ми собі створюємо? Як вони обмежують нашу свободу? Невротичні розлади, низька самооцінка, сором’язливість, упередження, ганьба і забобонний страх перед терористами — це лише деякі з химер, що не дають нам бути вільними і щасливими. Вони спотворюють сприйняття навколишнього світу[28].

Зрозумівши це все, ми знову повернемося до подій у в’язниці Абу-Ґрейб. Проте ми підемо далі за газетні заголовки і телевізійні штампи. Ми спробуємо з’ясувати, що насправді означає бути тюремним охоронцем або в’язнем у тій огидній в’язниці, в обстановці всіх тих злодіянь. У наше дослідження знову прокладуть дорогу катування — у нових формах, набутих з часів інквізиції. Ми завітаємо на засідання військово-польового суду над одним з американських поліцейських і побачимо деякі негативні наслідки дій військових. При цьому ми пустимо в хід усе, що знаємо про три компоненти соціальної психології, зосередившись на тому, як поводяться люди в певних ситуаціях, які виникли й існують завдяки певним системним чинникам. Ми влаштуємо уявне судове засідання над усією системою командування в армії США, чиновниками ЦРУ та представниками найвищого керівництва країни — над усіма співучасниками в справі створення неефективної системи, яка породила катування і знущання у в’язниці Абу-Ґрейб.

У першій частині останнього розділу ми запропонуємо деякі принципи й рекомендації щодо того, як протидіяти небажаному соціальному впливові, як організувати опір спокусливим приманкам професіоналів з промивання мізків. Ми хочемо знати, як протистояти тактикам керування свідомістю, що позбавляють нас свободи вибору і змушують поступатися тиранії конформізму, підпорядкування і страху невпевненості в собі. Я невпинно наполягаю на важливості влади ситуації, але при цьому віддаю належне здатності людини діяти розумно й критично, на основі достовірної інформації, та свідомо скеровувати свою поведінку для досягнення певних цілей. Розуміючи природу дії соціального впливу й усвідомлюючи, що кожен із нас вразливий для його непомітної, проте потужної влади, ми зможемо стати розумними та свідомими споживачами, замість легко піддатися всім можливим авторитетам, груповій поведінці, гучним закликам і стратегіям підкоряння.

Я хочу завершити, змінивши зміст початкового запитання з мінуса на плюс. Я хочу, щоб ви подумали не про те, чи здатні скоїти зло, а про те, чи здатні стати героями. Мій прикінцевий аргумент познайомить вас із поняттям «банальності героїзму». Я вірю, що героєм може стати кожен — ми лише чекаємо слушного моменту, щоби прийняти рішення й діяти так, щоб допомогти іншим, незважаючи на ризик та особисті жертви. Але перш ніж ми дійдемо до цього щасливого кінця, нам доведеться пройти довгий шлях — тож andiamo!

Сказала влада світові: «Ти — мій».

Світ ув'язнив її на власнім троні.

Любов сказала: «Світе, я — твоя».

Світ став їй вільним домом.

Рабіндранат Таґор, «Залітні птахи»[29]