ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 9

П'ятниця. Западання в темряву

Нам потрібно розібрати «в’язницю» за кілька годин, і це вимагає багато роботи. Курт, Джаффе і я вже виснажені від щойно пережитих неспокійних дня і ночі. До того ж у нічні години ми продумували всі деталі завершення — підсумкові зустрічі й оцінювання, грошові виплати, видачу особистих речей. Треба було скасувати запланований на вечір візит колег. За планом вони мали допомогти нам опитати кожного учасника експерименту. Ще нам потрібно було скасувати замовлення в їдальні, повернути орендовані в університетській поліції ліжка, наручники і т. ін.

Ми усвідомлюємо, що нас чекає удвічі більше роботи. Потрібно спостерігати за подіями у Дворі, виспатися і впорядкувати логістику на останній день. Ми оголосимо про завершення експерименту одразу після запланованого на ранок візиту державного захисника — саме нагода згорнути дослідження. Вирішуємо не попереджати охорону — цю радісну для в’язнів звістку я повідомлю особисто. Припускаю, що передчасне завершення експерименту розсердить охорону, особливо тепер, коли все взято під контроль: вони очікують попереду легкий тиждень і прихід кількох нових в’язнів. Вони вже навчилися бути «наглядачами». Вочевидь, їхня крива навчання сягнула вершини.

Джаффе встановить контакт із п’ятьма звільненими раніше в’язнями і запросить їх опівдні на дебрифінг й отримання повної оплати за тиждень. Я попрошу всі зміни охоронців прийти або почекати до опівдня, коли відбудеться «особливий захід». Вони знають про заплановані на п’ятницю інтерв’ю з особами ззовні, але, напевно, очікують на введення нових елементів, а не на різке закінчення співпраці.

Якщо все піде за планом, то підведення підсумків із в’язнями закінчиться о першій. Стільки ж часу займе спілкування з охоронцями, після чого проведемо спільну зустріч. Доки одні підводитимуть підсумки, інші заповнюватимуть форму для фінального опитування, отримуватимуть винагороду і матимуть нагоду повернути або залишити на пам’ять використовувану під час експерименту уніформу. Якщо забажають, зможуть забрати на пам’ять різноманітні таблички й знаки, які ми розмістили у Дворі й в Ямі. Також організуємо спільний прощальний обід і домовимося з кожним про проведення індивідуальної зустрічі з переглядом відеозаписів та обговоренням їхньої поведінки «на свіжу голову».

Перш ніж лягти подрімати в моєму кабінеті на розкладному дивані, де я неспокійно спав упродовж останнього тижня, наказую ранковій зміні дати змогу в’язням виспатися вночі й мінімізувати в подальшому прояви агресії. Охоронці знизують плечима і поводяться як сини, яким батько забороняє бавитися на подвір’ї.

П'ЯТНИЦЯ. ОСТАННЯ ПЕРЕКЛИЧКА

Уперше за тиждень в’язням дозволили безперервно спати шість годин. У них, мабуть, величезна потреба нормально виспатися. Постійне переривання сну і сновидінь значно вплинули на настрій і спосіб мислення ув’язнених, хоча тяжко визначити силу цього впливу. Найімовірніше, він підсилив емоційний зрив у декого із раніше випущених в’язнів.

Перекличка розпочинається о 7:05 і триває лише 10 хвилин. Викрикуються номери, проводяться інші нешкідливі ритуали. Добрий гарячий сніданок подано п’ятьом «уцілілим» в’язням. Як і очікувалося, Клей (416) відмовляється від їжі, навіть коли інші ув’язнені його ввічливо заохочують.

Попри мою вказівку лагідно поводитися із в’язнями, охоронці зриваються через непокору Клея. «Усі на підлогу! Віджатися 50 разів, доки 416-й не почне їсти сніданок». Клей (416), ані поворухнувся, тільки дивиться на свою тарілку з їжею. Венді й Керос намагаються його насильно погодувати: пхають їжу в рота, але він її випльовує. Вони кличуть на допомогу 5704-го і 2093-го, але це не діє. Клея (416) відправляють назад до своєї камери і змушують «кохатися» із сосисками. Керос наказує їх гладити, обнімати і цілувати. 416-й усе виконує. Проте він лишається вірний своєму слову і не з’їдає жодного шматочка.

Венді засмучений зухвалою поведінкою 416-го і водночас дріб’язковістю своїх колег. У ретроспективному щоденнику він написав: «Відмова 416-го від їжі дуже мене розлютила. Їжу в його горлянку не можна було запхати навіть за допомогою інших ув’язнених. Андре [Керос] змусив його провести із сосискою всю ніч, а потім ще й обнімати, гладити та цілувати її. На мою думку, це було недоречно. Я ніколи не змусив би в’язня так чинити»[137].

Що ж сам Керос розкаже про свою поведінку? У його ретроспективному щоденнику записано: «Я вирішив змусити його їсти, але він не їв. Їжа розмазалася по його обличчю, і я не міг повірити, що таке роблю. Я ненавидів себе, що змушую його їсти. Я ненавидів його за те, що він не їсть. Я ненавидів реалії людської натури»[138].

Денна зміна заступила, як завжди, о десятій. Я попросив старшого охоронця Арнетта поводитися спокійно і стримано через запланований прихід юридичного представника. Звіт Арнетта про інциденти під час денної зміни показав, що Клей (416) переживає дивну зміну, попри зовнішній спокій і практику дзен-медитації. У цьому звіті Арнетт повідомляє: 416-й був дуже збуджений. Він здригнувся, щойно я зняв мішок з його голови у вбиральні. Його довелося волокти по дорозі до вбиральні й назад, навіть попри мої слова, що я не збираюся силувати його [що часто на зло робили інші охоронці]. 416-й переживав, що його покарали. Я тримав його сосиски, коли він зайшов до туалету. Він намагався забрати їх у мене, бо інший охоронець наказав завжди їх носити з собою[139].

ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСНИК В'ЯЗНІВ: ПРАВА І ПОРУШЕННЯ

Ми ненадовго зустрічаємося з місцевим адвокатом Тимом Б., який працював в офісі державного захисника. Він з цікавістю і водночас зі скепсисом ставиться до нашого експерименту, неохоче жертвуючи свій дорогоцінний час через особисте прохання тітки перевірити, як утримують кузена. Я описую головні риси експерименту, і наскільки все стало серйозним. Прошу Тима розглядати справу так, ніби він робить це у справжній в’язниці, і він погоджується. Спершу віч-на-віч зустрічається з кузеном Габбі (7258), а потім — з усіма ув’язненими. Тим дозволяє нам проводити прихований відеозапис зустрічей у тій самій кімнаті, де відбувалися слухання комісії з умовно-дострокового звільнення.

Рівень формальності між двома родичами здивував мене. Не було жодного натяку на попередні відносини, якщо вони взагалі існували. Можливо, це властиво особам англійського походження, проте я очікував принаймні обіймів, а не лише формального рукостискання й фрази «Радий тебе знову бачити». Адвокат Тим діловим тоном виголошує стандартний перелік запитань. Він зачитує їх з підготовленого заздалегідь списку, чекає на відповідь в’язня, яку записує, і — зазвичай без жодних коментарів — переходить до наступного в такій послідовності:

Чи вам повідомили ваші права під час арешту?

Чи охоронці чинили насильство?

Якщо таке насильство було, опишіть його характер.

Чи застосовували до вас моральний тиск?

Який розмір камери й умови утримання в ній?

Чи були якісь відхилені клопотання?

Чи припускалося начальство протиправної поведінки?

Чи маєте запитання стосовно узяття на поруки?

Габбі (7258) в доброму гуморі, коли відповідає на питання. Думаю, він вважає, що кузен прийшов його звільнити і зараз проводить стандартну процедуру. В’язень розповідає, що їм повідомили про неможливість покинути в’язницю чи розірвати контракт. Правозахисник нагадує, якщо у контракті передбачено винагороду за надані ним послуги, то його невиконання до кінця призведе до втрати грошей. «Так, я казав їм це під час слухань в комісії, але воно нічого не дало, і я все ще тут»[140]. Перелічуючи свої скарги, Габбі з притиском зауважує, що неприємності через поведінку 416-го доводять усіх до сказу.

Охоронці супроводжують до залу інших ув’язнених зі звичними пакетами на головах. Наглядачі, жартуючи, знімають пакети і виходять, а я сідаю ззаду і залишаюся. Правозахисник пробігається тим самим списком запитань, заохочуючи ув’язнених поділитися скаргами.

Клей (416) насамперед скаржиться, що на засіданні комісії з умовно-дострокового звільнення його змушували визнати висунуті під час арешту звинувачення. А він відмовлявся це робити, бо його ніколи ні в чому офіційно не звинувачували. Почасти його голодування мало на меті привернути увагу до його незаконного затримання без жодних звинувачень.

(І знову цей молодий чоловік мене здивував: він вочевидь діяв на численних несумісних рівнях. Він говорив обізнано, вживаючи відповідні юридичні терміни, і поєднував умови контракту з надання послуг під час експерименту з правами ув’язнених і пенітенціарними правилами, не згадуючи про містичну медитацію в дусі нью-ейдж.)

Здається, Клей відчайдушно хоче поговорити з кимось, хто його вислухає. «Охоронці, імена яких опустимо, — каже він, — погано поводилися зі мною, сягаючи рівня насильницької поведінки». Він бажає подати офіційну скаргу на них, якщо це буде потрібно. «Ті охоронці також налаштували інших ув’язнених проти мене, подаючи моє голодування як причину відмови всім у праві на побачення, — він киває на Габбі (7258), який соромливо дивиться в інший бік. — Я злякався, коли вони відвели мене в карцер і наказали ув’язненим грюкати у двері. Боюся, що незабаром переступлять і встановлену ними заборону насильства».

«Сержант» — наступний. Він описує спроби різних охоронців принизити його, але з гордістю заявляє, що ті закінчилися провалом. Потім неупереджено подає точний опис ситуації, коли один охоронець наказав йому багато разів віджатися з двома ув’язненими, що сиділи у нього на спині.

Правозахисник вражений цією розповіддю, видно, як він насупився, коли її записував. Далі високий Пол (5704) скаржиться, що охоронці маніпулюють ним, використовуючи його звичку курити. Хороший хлопець Джеррі (5486) менше скаржиться на особисті проблеми, а більше на загальні порушення — неадекватне харчування і пропущені обіди, виснаження від безкінечних нічних перекличок, неконтрольовану поведінку деяких охоронців і нестачу контролю з боку старшого персоналу. Я здригаюся, коли він повертається, щоб подивитися на мене, і він точно правий: винуватий я.

Завершивши нотувати, державний захисник дякує в’язням за інформацію й каже, що подасть формальний звіт у понеділок і добиватиметься їхнього звільнення під заставу. Він устає з місця, щоб піти. Габбі (7258) розгублюється: «Ви не можете піти і залишити нас тут! Ми хочемо негайно піти з вами. Ще тиждень чи навіть ці вихідні вже не витримаємо. Я думав, ви одразу організуєте для мене, для нас усіх, звільнення під заставу. Будь ласка!». Тим Б. торопіє від такого емоційного спалаху. Він якомога формальніше пояснює можливості своєї посади, наявні обмеження і те, як він може їм допомогти, але тут і зараз він безпомічний. П’ятеро «вцілілих» щойно впали на дно, їхні надії розчавлено правовою нісенітницею.

Про реакцію Тима Б. на цей унікальний досвід я невдовзі дізнався з листа, якого він мені надіслав. Надзвичайно інформативно:

Щодо провалу ув'язнених з вимогою законних прав

...Інше можливе пояснення, чому ув’язнені не домагалися юридичної допомоги, полягає в тому, що всі вони є білими американцями середнього класу. Тож вони не сподівалися, — навіть не могли уявити, — що потраплять у кримінальне середовище, де їм насамперед буде потрібен захист власних прав. Опинившись у такій ситуації, вони не здатні ані її об’єктивно оцінювати, ані правильно поводитися.

Щодо влади ситуації спотворювати реальність

... Очевидно типове знецінення грошей порівняно з такими речами, як свобода чи можливість вільного пересування (принаймні в тій ситуації, свідком якої я став). Ви пам’ятаєте величезні очікування щодо звільнення, викликані моїм роз’ясненням про можливість виходу під заставу. Реальність ув’язнення повністю поглинула арештантів, попри їхню інтелектуальну усвідомленість, що це лише експеримент.

Зрозуміло, що позбавлення волі само по собі болісне, попри його причини — юридичні чи інші[141].

УВАГА: ЕКСПЕРИМЕНТ ЗАВЕРШЕНО, УСІ ВІЛЬНІ

Слова правозахисника затьмарюють сподівання ув’язнених. Відчутно, що повсюди витає атмосфера зневіри, видно похмурі погляди. Тим потискує їхні безвольно обвислі руки і виходить з кімнати. Я прошу його зачекати мене надворі. Потім прямую до трибуни і прошу ув’язнених звернути увагу на те, що я зараз скажу. У них ледве вистачає мотивації звертати на що-небудь увагу: зараз сподівання на швидке звільнення затьмарила офіційна відповідь захисника їхніх прав.

«Я маю сказати вам щось дуже важливе, будь ласка, увага: Експеримент завершено. Ви вільні і можете сьогодні піти».

Жодної миттєвої реакції, жодних змін у міміці чи жестах. Я відчуваю, що учасники здивовані, сприймають це скептично, навіть із підозрою. Вони думають, що це ще один тест на їхню реакцію. Я продовжую повільно і якомога виразніше: «Я разом з рештою дослідницької команди вирішив зупинити експеримент на цьому етапі. Експеримент офіційно завершено, і Стенфордську окружну в’язницю зачинено. Ми всі дякуємо вам за важливі ролі у цьому експерименті й... ».

Безнадія змінюється гучною радістю. Обійми, попліскування по плечах і широкі усмішки прориваються крізь маску тривалої понурості. Відгомін ейфорії лунає у всьому Джордан-холі. Для мене це також радісний момент — звільнити «уцілілих» від ув’язнення та облишити образ тюремного суперінтенданта раз і назавжди.

СТАРА ВЛАДА ВПАЛА Й НАРОДИЛАСЯ НОВА

Небагато моментів у житті принесли мені більше радості, ніж можливість сказати цих кілька слів про звільнення і разом пережити піднесений настрій, які вони викликали. Я сп’янів від цієї позитивної сили, від спроможності зробити щось, сказати щось, що принесло таку безумовну радість іншим. Там і тоді я заприсягнувся використовувати будь-яку свою владу на добро і проти зла. Розвивати найкраще в людях, працювати, щоб звільняти людей від внутрішніх в’язниць і боротися проти систем, які зловживають з обіцянок щастя і справедливості для людей.

Та зла сила, якій я підкорився, виконуючи весь тиждень роль суперінтенданта вигаданої в’язниці, застелила мені очі на реальний руйнівний вплив підтримуваної мною системи. Ба більше, бажання провести ідеальний експеримент у такий спосіб спотворило мою оцінку ситуації. Як наслідок, я не перервав дослідження раніше; думаю, це слід було зробити, коли другий здоровий учасник пережив емоційний зрив. Поки я концентрувався на теорії, на абстрактному конфлікті між впливом ситуації й індивідуальними рисами, я пропустив спостереження над становленням всеосяжної влади системи, яку сам допомагав створювати й підтримувати.

Справді, Кристина Маслач мала рацію: було жахливо, що я дозволяв робити таке з цими невинними хлопцями. Це сталося не через безпосередній наказ від мене, а через мою неспроможність зупинити насильство, через мою підтримку системи довільних правил, регулювання і процедур, що потурали насильству. Я був холоднокровним убивцею — на кшталт Крижаної людини[142] — у цьому спекотному домі нелюдяності.

Система включає ситуацію, проте є тривалішою й масштабнішою. Вона охоплює широкі мережі людей, їхні сподівання, норми, зразки поведінки і, можливо, законодавство. З плином часу системи отримують історичне підґрунтя, інколи також політичну й економічну владні структури, що керують і спрямовують поведінку багатьох людей у сфері свого впливу. Системи — механізми створення ситуацій, що спричиняють поведінкові контексти, які впливають на дії людей під їхнім контролем. У певний момент система може стати окремою сутністю, незалежною від тих, хто її започаткував, чи навіть від тих, хто перебуває в її владній структурі. Кожна система виробляє власну культуру, а багато систем разом творять культуру суспільства.

Безумовно, саме ситуація принесла найгірше у життя багатьох студентів-добровольців, перетворивши деяких на лиходіїв, а інших — на патологічних жертв, але мене більше трансформувала система. Мої підопічні були ще дітьми, недосвідченими юнаками. Я ж був загартованим дослідником, зрілим чоловіком, який виріс на вулицях Бронкса, із потрібним для виживання в ґетто вмінням тверезо оцінювати ситуацію й передбачати сценарії поведінки.

Проте минулого тижня я поступово перетворився на Великого начальника в’язниці. Я ходив і говорив, як він. Кожен, хто опинявся поряд, відповідав мені, наче йому. Тобто я став одним із них. Я злився воєдино з образом авторитарного, зарозумілого начальника, якому все життя протистояв і навіть ненавидів. Я втілив цю абстракцію в життя. Я міг би виправдовуватися, що як добрий начальник обмежив застосування охоронцями фізичного насильства. Однак це дало їм змогу спрямувати свою енергію в бік винахідливішого психічного насильства.

Безсумнівно, це була моя помилка — поєднувати ролі головного науковця і суперінтенданта. Адже їхні різні, часом конфліктні, інтереси створювали плутанину в моїй ідентичності. Водночас обидві ролі посилювали мою владу, що впливала навіть на багатьох «сторонніх», які контактували з нами, але не були частиною Системи: батьків, друзів, працівників, поліцейських, священика, представника преси й адвоката. Вочевидь, опинившись у центрі Системи, неможливо оцінити її вплив на трансформацію почуттів, дій і мислення. У пазурах Системи особа просто прямує вперед, реагуючи у природний спосіб на виклики часу і місця.

Якщо ви опинилися у дивній, новій і жорстокій Ситуації всередині могутньої Системи, навряд чи ви вийдете із цієї Ситуації тією самою людиною, що увійшла у цей тигель людської натури. Ви не впізнаєте своє звичне відображення, якщо вам покажуть його поруч із теперішнім вашим відображенням у дзеркалі. Усім хочеться вірити у свою внутрішню силу, відчуття суб’єктності, наснагу протистояти зовнішнім впливам, на кшталт тих, що діяли під час Стенфордського в’язничного експерименту. Для декого ця віра виявиться правдою. Зазвичай таких осіб небагато, це рідкісні птахи, яких я опишу згодом. Для більшості ж з нас віра в спроможність протистояти силам ситуації й системи — лише ілюзія власної невразливості. Парадоксально, але ця ілюзія знеохочує нас бути пильними і робить ще вразливішими до маніпуляцій.

УСІ СЮДИ - ЧАС ДЕБРИФІНГУ

Було очевидним, що нам потрібно скористатися коротким і таким важливий часом психологічного дебрифінгу задля кількох цілей. По-перше, треба дати змогу всім учасникам відкрито висловити свої емоції й реакції на пережитий досвід[143]. Далі, мені важливо було пояснити й охоронцям, і в’язням, що крайнощі поведінки під час дослідження свідчать про патологію ситуації, а не особистості кожного. Я хотів нагадати, що їх обрали якраз тому, що всі вони були нормальними і здоровими. Ніхто з них не привніс власних пороків у функціонування в’язниці. Це умови в’язниці спричинили екстремальні ситуації, свідками яких ми стали. Не вони були «ложками дьогтю» — «діжкою дьогтю» виявилася Стенфордська окружна в’язниця, що спричинила такі яскраві трансформації. Зрештою, було надважливо використати цю можливість для моральних уроків. Дебрифінг став засобом дослідити моральний вибір, якими скористалися учасники. Ми обговорювали, що охоронці могли чинити якось інакше, щоб менше знущатися з в’язнів, а в’язні — чинити щось, щоб відвернути насильство. Я виразно дав зрозуміти, що відчуваю особисту відповідальність, що багато разів під час дослідження не втручався, коли насильство сягало крайніх меж. Хоча я намагався стримувати фізичну агресію, однак нічого не зробив, щоб змінити чи зупинити інші форми приниження, коли мусив це зробити. Моя провина — гріх упущення, зло бездіяльності або нестача забезпечення належного нагляду, коли виникала потреба.

ВІДДУШИНА КОЛИШНІХ УВ'ЯЗНЕНИХ

Колишні ув’язнені виявили цікаву суміш полегшення й жалю. Вони всі зраділи, коли жахливий сон закінчився. Ті, хто витримали тиждень, не виказували відвертої гордості за свої досягнення перед звільненими раніше приятелями. Вони усвідомлювали, що час від часу були схожими на зомбі, скаржачись не до діла, підкоряючись абсурдним наказам, виконуючи вимоги знущатися з колег — проявляти ворожість до Клея (416), скандувати проти Стюарта (819) чи насміхатися з Тома (2093), нашого найстійкішого в’язня «Сержанта».

П’ятеро звільнених раніше ув’язнених не виказували негативних реакцій чи ознак емоційного перевантаження, якого зазнали. Так сталося почасти завдяки тому, що вони повернулися до свого стабільного й нормального повсякденного життя. А ще тому, що раннє позбавлення від причин їхнього стресу — нетипових подій у дивному підвалі-в’язниці й інших незвичних атрибутів, як-от тюремного одягу, — допомогло їм відмежуватися від цієї відразливої ситуації. Для в’язнів найважливішим залишалося питання, як подолати почуття сорому, властиве їхній ролі принижених. Їм потрібно було утвердитися в почутті власної гідності, піднятися над обмеженнями накинутої ззовні ролі.

Проте Даґ (8612), якого одним із перших арештували і першим звільнили через погіршення психічного стану, все ще злився на мене, бо я створив ситуацію, де він утратив контроль над поведінкою і психікою. Він справді планував напасти з друзями на в’язницю, влаштувати бунт і звільнити в’язнів. Навіть розпочав підготовку — наступного дня після звільнення прийшов до Джордан-холу, проте через низку причин відмовився від цього задуму. Він був здивований, дізнавшись, як серйозно ми поставилися до плітки про його план звільнення. Ще приємніше йому було дізнатися, як багато ми — особливо я — зробили, аби підготуватися до відсічі.

Як і очікувалося, нещодавно звільнені в’язні нарікали на охоронців, відчуваючи, що ті в своєму творчому лиходійстві стосовно всіх чи стосовно окремих в’язнів вийшли далеко за межі власних ролей. Перші місця в хіт-параді лиходіїв посіли Гельманн, Арнетт і Барден, за ними йшли Ворниш і Керос, «зло» яких було не таким послідовним.

Так само швидко визначили й тих охоронців, кого вважалися «добрими», хто виказував в’язням дрібні знаки прихильності або не заходив так далеко у своїй ролі, аби забути, що в’язні — також люди. У цій категорії найбільше вирізнилися Джефф Лендрі та Маркус. Перший робив в’язням маленькі поступки, постійно дистанціював себе від агресивних дій інших членів нічної зміни і навіть припинив носити сонцезахисні окуляри й військову уніформу. Згодом він зізнався, що обмірковував можливість попроситися стати в’язнем, бо ненавидів бути частиною системи, що в такий жорстокий спосіб трактує людей.

Маркус не настільки перейнявся стражданнями ув’язнених, але ми дізналися про декілька випадків, коли на початку він дарував в’язням свіжі фрукти, аби урізноманітнити їхнє мізерне харчування. Коли начальник дорікнув йому, що той не проявляє достатньо активності на зміні, Маркус, лишаючись осторонь придушення бунту, почав кричати на в’язнів і навіть писати на них нищівні характеристики до комісії з умовно-дострокового звільнення. Між іншим, почерк у Маркуса гарний, майже каліграфічний, і він ним трішки хизувався, спростовуючи клопотання в’язнів про дострокове звільнення. Він любить активний відпочинок, довгі прогулянки, намети та йогу, тому особливо ненавидів проводити стільки часу в нашому підвалі.

Становище між «добрими» і «поганими» охоронцями зайняли ті, хто діяв суворо за правилами, виконував свою роботу, грав роль, караючи за порушення, але дуже рідко застосовуючи надмірне насильство. До таких належали Ворниш, резервні охоронці Морісон і Пітерс і часом молодший Лендрі. Проявлену Ворнишем на початку відчуженість і відстороненість від подій у Дворі можна пов’язати з його сором’язливістю. З його анкети випливає, що в нього «небагато близьких друзів».

Джон Лендрі виконував роль того, хто вагається: він іноді був жорстоким напарником Арнетта, обидва рази атакував бунтівних в’язнів вогнегасником, випускаючи холодний діоксид вуглецю. В інших випадках дотримувався «букви закону», і ув’язнені здебільшого зазначали у звітах, що він їм подобався. Джон, зрілий вісімнадцятирічний юнак, вирізнявся мужньою красою, прагнув стати письменником, був частим гостем каліфорнійських пляжів й активно залицявся до дівчат.

У Джеффа і Маркуса, «добрих охоронців», була спільна риса: вони ніколи не протистояли насильницьким діям «поганих» ані під час зміни у Дворі, ані під час приватних розмов у приміщенні для охорони, наскільки ми змогли це простежити. Потім ми поміркуємо, чи можна їхню пасивність вважати за прояв «зла бездіяльності».

Один із найпослідовніших бунтарів, Пол (5704), розказав про свою реакцію на оголошення про завершення експерименту:

Коли нам сказали, що експеримент завершено, на мене нахлинуло відчуття полегшення й меланхолії. Я справді зрадів, що дослідження завершилося, але був би щасливішим, якби воно тривало два тижні. Гроші — єдина причина, чому я брав у ньому участь. Проте мене переповнювала радість вийти переможцем, і я весь час усміхався, аж поки не дістався Берклі. Провівши там кілька годин, я все забув і нікому не розповів про експеримент[144].

Пригадуєте, серед усіх в’язнів саме Пол пишався, що став головою комісії з розгляду скарг арештантів, і саме він планував написати кілька статей про експеримент для «андеґраундних» газет у Берклі. У них викривалося б, як за державні кошти досліджують способи контролю студентів-інакодумців. Ці плани Пол також цілком забув — він так цього й не зробив.

ЗГІРЧЕННЯ КОЛИШНІХ ОХОРОНЦІВ

Дебрифінг колишніх охоронців, що проводився упродовж наступної години, виглядав інакше. «Хороші охоронці», як їх назвали ув’язнені, теж раділи, але більшість була невдоволена передчасним завершенням експерименту. Декого захопила думка про «легкі» гроші, які вони очікували отримати за наступний тиждень, бо вже повністю контролювали ситуацію. (Вони проігнорували довготривалу проблему з голодуванням Клея (416) і те, що «Сержант» почав отримувати моральну перевагу над Гельманном.) Одні були готовими відкрито попросити вибачення за надуживання, інші виправдовували свої дії тим, що чинили правильно, роблячи лише потрібні для виконання своєї ролі кроки. Найважче мені було допомогти їм зрозуміти, що якщо вони змусили інших страждати, то повинні відчувати провину, попри їхнє розуміння виконуваної ними ролі. Я визнав і власну величезну провину: я замало втручався, і в такий спосіб неявно дозволяв дійти до допущених охоронцями крайнощів. Якби вертикаль влади працювала краще, зловживань можна було б уникнути.

Більшість охоронців з легкістю зазначили, що бунт на другий день став поворотною подією у їхньому сприйнятті ув’язнених: ті раптом виявилися «небезпечними», і повстання потрібно було придушити. Охоронців обурювало, що під час бунту в’язні їх обзивали і матюкали. Це вони розцінили як приниження, що потребувало відплати.

Важким моментом під час дебрифінгу також стали пояснення охоронцями своїх дій. Було складно відокремлювати справжні причини від виправдань чи відмазок щодо зловживання, ворожої і навіть садистської поведінки. Для наглядачів завершення експерименту також означало кінець задоволення, яке вони отримували від нововідкритої для себе влади. Як зазначив Барден у щоденнику, «коли Філ оголосив про завершення експерименту, я зрадів, але водночас був вражений, що дехто з охоронців розчарувався — почасти через зменшення винагороди, а почасти й через кінець доброї забави»[145].

ПІДСУМКОВА ЗУСТРІЧ ДВОХ ТАБОРІВ

На третю годину дебрифінгу лабораторію заповнив нервовий сміх. Коли колишні в’язні ввійшли й побачили колишніх тюремників у звичайній одежі, то ледве їх упізнали. Без уніформи, номерів, особливих аксесуарів вони настільки походили один на одного, що навіть мені, призвичаєному до в’язничного вигляду, важко було їх розрізнити. (Не забувайте, що в 1971 році модним вважалося довге волосся, тож у студентів з обох категорій здебільшого були волосся по плечі й довгі бакенбарди, а в декого і розкішні вуса.)

За словами одного колишнього в’язня, спільне обговорення відбувалося «вимушено ввічливо» порівняно з розслабленішою і доброзичливішою зустріччю самих ув’язнених. Доки кожен приглядався до решти, один із в’язнів запитав, чи з огляду на їхній вищий зріст кількох добровольців обрали охоронцями. Джеррі (5486) сказав: «Під час дослідження у мене складалося враження, ніби охоронці більші за в’язнів, тож тепер цікаво, чи середній показник зросту перших вищий за других. Не знаю, чи це правда, чи то так мені здавалося через уніформу». Перш ніж відповісти, я попросив усіх студентів вишикуватися за зростом від найвищого до найнижчого. Між охоронцями і в’язнями виявилася майже ідеальна рівновага. Тоді стало очевидним, що в’язні почали сприймати охоронців вищими, ніж ті були насправді, — ніби влада наглядачів поставила їх на п’ятисантиметрові підбори.

Між групами колишніх агресивних наглядачів і принижуваних в’язнів не відбулося жодної прямої сутички, хоча я передчував, що таке може статися. Конфліктів не було почасти через те, що в групі з понад двадцяти осіб не дуже зручно піднімати особисті питання. Однак цілком імовірно, що сильні емоції, які залишилися у декого з нещодавно ув’язнених, тепер свідомо стримували — адже зникла напруга в системі влади. Крім того, допомогло, коли дехто з охоронців відкрито попросив пробачення, що занадто глибоко й серйозно ввійшов в роль. Їхні перепросини розрядили атмосферу, і вселили довіру навіть до тих жорстокіших охоронців, хто не просив вибачення, як-от Гельманн.

На цій зустрічі колишній жорсткий охоронець Арнетт, студент факультету соціології, підкреслив два важливі факти, що його вразили:

Перший: зауважене Зімбардо занурення “в’язнів” у свої ролі... це проявлялося, коли вони залишалися у в’язниці, хоча декларували відмову від винагороди за можливість вийти [достроково]. Другий: видиме невміння недавніх “в’язнів” повірити, що “Джон Уейн”, я і, можливо, інші охоронці (відчував, що нас двох найбільше не любили) діяли винятково в межах призначених ролей. Деякі “в’язні” — або й більшість, — здається, мали нас за справжніх садистів або вкрай авторитарних людей і думали, що наші ролі — лише маскування для них, нас самих або всіх разом нашого справжнього ставлення. Я абсолютно впевнений, що принаймні щодо мене вони помилялися[146].

Крім того, я зауважив з психологічного погляду, що нашій в’язниці не вистачало гумору — ніхто не використовував гумор, аби розрядити атмосферу чи хоча б надати цій змодельованій ситуації якогось відтінку реальності. Наприклад, охоронці, незадоволені надуживаннями у поведінці колег, могли би у своїй кімнаті пожартувати, що тим належить подвійна оплата за надмірне вживання у роль. Або ув’язнені, аби пригадати, що це не справжня в’язниця, могли би запитати в охорони: як використовували цей підвал, перш ніж він став тюрмою? може, як свинарник? чи гуртожиток? Гумор пробивається крізь фальш людей і місця. Проте весь минулий тиждень його тут і сліду не було.

Перш ніж розійтися, я попросив усіх упевнитися, що вони дали підсумкові інтерв’ю і заповнили бланки, які їм роздав Курт Бенкс. Також я попросив їх вносити в короткий ретроспективний щоденник усе, що їм згадається про дослідження упродовж найближчого місяця. За це вони також одержать оплату. Насамкінець я запросив їх за кілька тижнів на нашу «зустріч випускників», де ми переглянемо зібрані фото і відео.

Варто додати, що я підтримував контакт майже з усіма учасниками дослідження впродовж багатьох років, і кожному з них писав щоразу, коли виходила стаття, фільм чи інший матеріал про експеримент. Також дехто з них упродовж десятиліть брав участь у численних присвячених дослідженню телепередачах — хтось навіть і донині. Потім ми обговоримо, як цей експеримент змінив їхнє життя.

ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ В'ЯЗНЕМ ЧИ ОХОРОНЦЕМ?

Перш ніж перейти в наступних розділах до розгляду зібраних упродовж шестиденного дослідження об’єктивних даних, поміркуймо над серйозними етичними питаннями, що постали під час експерименту. Думаю, корисним буде переглянути певні напрацювання, які ми отримали з вибірки наших учасників.

У РОЛІ УВ'ЯЗНЕНОГО

Клей (416): «Хороший ув’язнений — той, хто знає, як стратегічно об’єднатися з іншими в’язнями, не позбавляючи себе можливості діяти. Приклад хорошого в’язня — мій співкамерник Джеррі [5486]. Завжди існують в’язні, які прагнуть боротися за волю, але є й такі, хто цього не хоче. Ті, хто не протестують, повинні навчитися захищати свої права, не перешкоджаючи тим, хто бореться. Поганий в’язень — той, хто не вміє так робити, хто дбає лише про себе»[147].

Джеррі (5486): «Найпоказовіша зауважена мною річ — як більшість людей у цьому дослідженні виводили власне відчуття ідентичності й добробуту зі свого безпосереднього оточення, а не з самих себе. Саме тому вони зазнали краху — просто не змогли витримати тиску, бо не мали нічого з собою, на що опиралися би проти цього всього»[148].

Пол (5704): «Те, як нам довелося принижуватися, справді мене зламало, саме тому до кінця дослідження всі ми стали слухняними. Я здався і перестав бунтувати, бо нічого не змінилося унаслідок такого мого ставлення і поведінки. Після виходу Стюарта й Річа [819-го і 1037-го] я почав думати, що самотужки не зможу все змінити... Це друга причина, чому я втихомирився: щоб здійснити заплановане, мені потрібна була допомога інших. Я пробував поговорити з іншими в’язнями про страйк чи щось таке, але вони не хотіли брати в цьому участь, бо їх вже покарали за перший бунт»[149].

Охоронець Арнетт: «Я був глибоко здивований і вражений реакцією більшості ув’язнених на експериментальну ситуацію... особливо окремими нервовими зривами, що відбулися чи насувалися (і, впевнений, сталися би, якби дослідження не перервали на середині)»[150].

Даг (8612): «Фізичні умови: як-от нагляд, камери і таке інше, не мали на мене впливу. Так само мене не бентежило, що мене роздягали чи заковували в кайдани. Найгіршою була саме головна, психологічна частина. Знання, що не можу вийти, коли захочу... мені не подобалося, що не міг сходити до вбиральні, коли відчував потребу... найсильніше лютило, що вибору в мене не було»[151].

Дейв (підісланий на заміну 8612-му) — наш шпигун, який знав, що потрапляє до в’язниці лише на один день, щоби вивідати якнайбільше про план утечі, — розкриває, як швидко і глибоко можна поринути в роль в’язня: «Ролями заразився кожен — від найостаннішого в’язня аж до начальника в’язниці». Шпигун дуже швидко почав ідентифікувати себе з в’язнями, і той єдиний день вдаваного ув’язнення надзвичайно на нього вплинув:

Інколи я відчував провину, що мене заслали до цих чудових хлопців, щоб доносити на них... Я відчув якесь полегшення, зрозумівши, що мені нічого сказати про план утечі... Коли ж випала нагода донести — я знав, куди заховано ключі від кайданок, — я не сказав... Тієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і переляканим. Коли нас відвели до комори (припускаючи здійснення нападу), я зняв кайданки і серйозно обдумував можливість утечі (я думав лише про себе), але зі страху бути впійманим не зробив цього... Досвід одноденного перебування у в’язниці викликав у мене серйозні страхіття, тому до кінця тижня я її уникав. Навіть коли я мусив повернутися на “дебрифінг”, я все ще відчував сильну тривогу, не міг до ладу їсти, мене ввесь час трохи нудило, і я знервувався більше, ніж можу коли-небудь пригадати. Мене все пережите так пригнічувало, що я не міг його ні з ким обговорювати — навіть з дружиною[152]. Мушу тут додати: згодом ми дізналися, що ключі від наручників у одного з охоронців викрав в’язень. Після нічної пригоди в середу (коли всі в’язні повернулися з комори на п’ятому поверсі назад у Двір о пів на першу) виявилося, що двоє в’язнів все ще залишаються скутими. За відсутності ключів від наручників, я мусив викликати стенфордську поліцію, щоби їх зняти, — щонайменше це було робити незручно. Один із в’язнів укинув ключі у вентиляційний отвір. Дейвид знав, але не повідомив цю інформацію нікому з персоналу.

ПРО ВЛАДУ РОЛІ ОХОРОНЦЯ

Джефф Лендрі: «Це ніби в’язниця, яку ти створив власноруч, — ти потрапляєш туди, і віднині саме вона визначає твою суть і поведінку. Наче зводиш навколо себе стіни, але хочеш вирватися і сказати всім: “Це взагалі не я, а справжній Я хоче вибратися, хоче показати, що має власну волю, що не є тим садистичним типом, який цим насолоджується”»[153].

Ворниш: «Надзвичайно цінний досвід для мене. У душі виникає холодок від ідеї, що дві приблизно ідентичні групи студентів лише за тиждень розвинулися у дві зовсім різні соціальні групи, одна з яких мала цілковиту владу над іншою і чинила їй шкоду. Я був здивований своєю поведінкою... Я змушував їх називати один одного образливими іменами і мити туалети голими руками. Я вважав їх майже худобою і продовжував за ними стежити, щоби вони чогось не втнули»[154].

Венді: «Задоволення, яке я отримував, залякуючи й караючи в’язнів, для мене неприродне, бо я схильний думати про себе як про доброзичливу людину, що співчуває потерпілим, особливо тваринам. Думаю, що це виросло з моєї вседозволеності. Я почав зловживати владою»[155].

(Цікавий наслідок такої нововідкритої влади охоронця чи радше її вихід за межі дослідження можна знайти в журналі начальника Джаффе: Венді зізнався своїм напарникам, що «зловив себе на тому, що почав верховодити матір’ю вдома».)

Арнетт: «Мені легко було напустити на себе вдавану жорсткість. Усе-таки, по-своєму, я авторитарна особа (хоча дуже не люблю цю рису в собі й інших). Ба більше, я відчував важливість експерименту, і що моє “вдавання з себе охоронця” є частиною пізнання того, як люди реагують на реальні утиски... Найбільше на мою поведінку вплинуло розпливчасте відчуття брутальності справжньої в’язниці, бо вона дегуманізує. Я старався так поводитися, примушуючи себе виконувати взяте зобов’язання... Насамперед я намагався уникати навіть натяку на особистий і дружній контакт... Я старався бути нейтральним і діловим. Крім того, з прочитаного раніше я знав, що нудьгу й інші аспекти життя у в’язниці можна використовувати, щоб дезорієнтувати, знеособити в’язнів. Давати нудну роботу, карати всіх в’язнів за “погану” поведінку одного з них, вимагати знову і знову досконалого виконання вправ і беззмістовних завдань, жорстко і без емоцій розмовляти на перекличках і під час вправ... ці та інші завдання можна використовувати як техніки соціального впливу. Застосовуючи їх, я старався посилювати відчуження в’язнів. Щоправда, я не хотів бути брутальним, тому намагався вживати ці техніки дозовано»[156].

ПРО ДОБРИХ І ПОГАНИХ ОХОРОНЦІВ

Пол (5704): «Я був приємно вражений поведінкою Джона і Джеффа [Лендрі]. Порівняно з іншими, вони не так глибоко ввійшли в роль охоронців. Вони завжди залишалися людяними, навіть коли когось карали. Я був здивований тим, як охоронці, щоразу повертаючись до нас зі своїх домівок, глибоко вживалися в свої ролі».[157]

Джон Лендрі: «Під час розмов після експерименту колишні в’язні називали мене добрим охоронцем і дякували, що я так поводився. У душі ж я знав, що я гівно. Курт [Бенкс] дивився на мене, і я бачив, що він це знає. Також я знаю, що коли був добрим і справедливим щодо в’язнів, то підставляв самого себе. Я дозволяв відбуватися жорстокості, нічого не роблячи, хіба що почувався винним і старався бути милим. Щиро кажучи, я не думав, що здатен щось зробити. Я навіть не пробував. Я чинив так, як більшість людей: сидів у приміщенні для охорони і старався забути про в’язнів»[158].

Під час аудіозапису наприкінці дослідження з’явилося навіть показовіше свідчення впливу цієї вдаваної в’язниці на одного з охоронців, якого в’язні вважали за найдобрішого, — Джеффа Лендрі, старшого брата Джона. Він нас здивував, коли повідомив, що роздумував над заміною ролей.

Джефф Лендрі: «Я пережив щось значно серйозніше, ніж просто участь в експерименті. Тобто річ у тім, що результати й наслідки цього дослідження виявилися занадто реальними. Коли в’язень дивиться скляними очима і нерозбірливо бурмоче, то потрібно передбачити найгірше, адже ви боїтеся, що саме воно трапиться. Спостерігаючи за проявами жаху чи нервового зриву, я змушений погодитися із найстрашнішим. Для мене цей досвід став набагато більшим за звичайну участь в експерименті, коли 1037-й почав поводитися наче на межі нервового зриву. Я дуже налякався і думав вийти з експерименту. Крім того, хотів попроситися стати в’язнем. Я відчував, що не хочу бути частиною машини, що нищить інших людей, змушує їх до послуху і знущається над ними. Я охочіше став би переслідуваним, ніж переслідувачем»[159].

У такому контексті набуває цікавого значення, що в середу цей охоронець повідомив начальникові про затісну сорочку, яка подразнює шкіру, тому він її не вдягатиме. Звісно, на початку він сам її вибрав, приміряв і носив чотири дні без жодних скарг, тож проблема була більше психічною, ніж фізичною. Коли ми запропонували Джеффові більший розмір, той неохоче погодився. Крім того, він почав постійно знімати сонячні окуляри, а коли його запитували, чому не виконує інструкцію щодо зовнішнього вигляду охоронця, не міг пригадати, де їх залишив.

Охоронець Керос: «Я ненавидів цей грьобаний експеримент. І просто вийшов за двері, коли він закінчився. Все це стало для мене надто реальним»[160].

ПРО ЗАТАМОВАНУ ЛЮТЬ І САДИЗМ ОХОРОНИ

Згодом Даг (8612) в інтерв’ю для фільму про наше дослідження, який знімали студенти, красномовно порівнює СВЕ з реальними тюрмами, з якими він познайомився під час роботи у каліфорнійській в’язниці:

«Хоча Стенфордська окружна в’язниця порівняно з ними виявилася дуже лагідним місцем позбавлення волі, вона все одно спонукала охоронців до садизму, одних в’язнів доводила до істерики, а в інших викликала психосоматичний висип. Ця лагідна ситуація все одно сприяла всьому тому, чому потурає справжня в’язниця. Роль охоронця сприяє садизмові, роль в’язня призводить до сорому й дезорієнтації. Кожен з нас може стати охоронцем, значно важче — бути охоронцем і не піддаватися імпульсові садизму. Це затаєні лють і злоба, які потрібно стримувати, і якщо їх неможливо позбутися, то вони випливають бічними стежками в формі садизму. Я думаю, що в ролі в’язня легше себе контролювати. Кожен в’язень мусить пережити цей досвід. Я зустрічав в’язнів з неймовірним почуттям людської гідності, вони ніколи не хамили охоронцям, завжди ставилися до них із повагою, не збуджували в них садистичних імпульсів. Вони змогли піднятися над ганьбою своєї ролі, і знали, як зберегти гідність у такій ситуації»[161].

ПРО ПРИРОДУ В'ЯЗНИЦЬ

Клей (416): «Свобода охоронців обмежена, як і свобода в’язнів. Вони мають ходити вздовж замкнених камер, але за їхніми плечима теж зачинені двері, яких вони не можуть відкрити. Насправді ви є тим, що ви всі разом творите. Не існує окремої спільноти в’язнів — так само, як окремої спільноти персоналу. Усі разом творять одну огидну дійсність»[162].

Керос: «[Коли] в’язень брутально відреагував на мене, я зрозумів, що мушу захищатися — не як я, а як охоронець... Він ненавидів мене як охоронця, нападав на мою форму. Я не мав іншого вибору, окрім захищатися як охоронець. Це мене вразило... Я зрозумів, що був в’язнем так само, як і вони. Я просто був реакцією на їхні емоції... Ми всі стали жертвами цієї агресивної атмосфери, лише у нас, охоронців, залишалася ілюзія волі. Це була лише ілюзія... Ми всі стали невільниками грошей. А в’язні швидко перетворилися ще й на наших невільників...»[163]. Як співає Боб Ділан у пісні «George Jackson», часом увесь світ здається одним великим в’язничним подвір’ям:

Дехто з нас є в’язнями,

Решта стереже.

ПРО ТРАНСФОРМАЦІЮ ХАРАКТЕРУ ЗА ШІСТЬ ДНІВ

Переглядаючи деякі висловлювання охоронців, зроблені до початку експерименту, і порівнюючи їх із записами під час змін у різні дні, ми можемо побачити трансформації в їхньому способі мислення. Показовим є приклад Чака Бардена — ось його власні слова напередодні дослідження, під час і після нього:

До експерименту: «Я пацифіст і неагресивна особа, тому не бачу можливості бути в ролі охоронця і/або погано обходитися з іншими істотами. Я сподіваюся, що мене виберуть на роль в’язня, а не наглядача. Як опозиціонер, який весь час бере активну участь у політичних і суспільних акціях, припускаю, що колись можу потрапити до в’язниці. Цікаво, які у мене потенційні можливості як у в’язня».

Після інструктажу охорони: «Приміряння уніформи наприкінці зустрічі тільки підкреслює ігровий характер події. Я сумніваюся, що багато з нас поділяють “серйозні” очікування, що їх нібито мають експериментатори. Коли я дізнався, що буду в резерві, це було відчутним полегшенням».

Перший день: «На самому початку я найбільше боявся, що в’язні почнуть сприймати мене як справжнього наглядача-виродка, адже я зовсім не такий... Моє довге волосся якраз вказує на те, що я не хочу, щоби люди мене вважали тим, ким я не є... Будучи певним, що в’язнів розсмішить мій зовнішній вигляд, я створив свою першу основну стратегію — не сміятися, хай би вони що не говорили, і не чинити нічого такого, що підкреслювало би награність цієї ситуації. Я стою ззовні, поки Гельманн і високий блондин закінчують подавати вечерю (вони у своїх ролях виглядають значно впевненішими за мене). Підбадьорюючи себе, перш ніж з’явитися, поправляю окуляри, беру кийок — це надає впевненості — та заходжу. Стиснувши губи в похмуру гримасу, вирішую: хай би що не відбулося, виразу обличчя не змінювати. Біля третьої камери зупиняюся, різким і низьким голосом звертаюся до 5486-го: “З чого смієшся? — Ні з чого, пане наглядачу. — Ну, дивись мені!” Йдучи далі, я почуваюся дурнем».

Другий день: «Коли йду від машини, мені раптом хочеться, щоби люди бачили мою уніформу, — “ану, гляньте, чим я займаюсь!”... 5704-й попросив цигарку, а я проігнорував його, бо не курю і не заохочую погані звички... Далі, оскільки мені симпатизує 1037-й, постановляю з ним не розмовляти. Згодом мені входить у звичку грюкати [кийком] по кріслах, стінах і ґратах, демонструючи таким чином мою силу... Після переклички та відбою ми [з Гельманном] продовжували голосно розмовляти про те, як повернемося додому, зустрінемося з дівчатами, і що будемо з ними робити (аби подратувати в’язнів)».

Третій день (підготовка до перших відвідин): «Після попередження в’язнів про недопустимість скарг, якщо вони не хочуть швидшого завершення побачення, ми нарешті впускаємо перших батьків. Я впевнився, що буду одним з охоронців у Дворі. Це була перша нагода продемонструвати свою владу в управлінні людьми, і мені це справді сподобалося — бути поважною особою, контролювати повністю все, що говорилося. Батьки і в’язні сиділи на стільцях, я ж присів на край столу, звісив ноги і забороняв усе, що хотів. То вперше я дійсно насолоджувався експериментом. В’язень 819 поводиться нестерпно, за ним потрібно наглядати... Я одночасно захоплююся Гельманном і недолюблюю його. Він фантастичний у ролі охоронця, але часом занадто садистичний, і це мене непокоїть».

Четвертий день: «Психолог [Крейґ Гейні] докоряє мені, що перш ніж вивести в’язня з кімнати [комісії], я заковую його і вдягаю йому на голову пакет. Я обурююся, що це запобіжний захід і моя робота... Вдома мені дедалі важче описувати те, що тут відбувається».

П'ятий день: «Я принижую “Сержанта”, який уперто й далі перевиконує всі команди. Я призначив йому додаткове покарання, бо він на це напрошувався, — хоча я просто його не люблю. Справжні проблеми починаються під час вечері. Новий в’язень [416-й] відмовляється їсти сосиски. Ми кидаємо його в Яму, наказуючи тримати по сосисці в кожній руці. У нас криза керування. Ця бунтарська поведінка потенційно підриває той повний контроль, який ми маємо над іншими. Вирішуємо зіграти на солідарності в’язнів: кажемо новачкові, якщо він не їстиме вечерю, то усім іншим заборонять відвідини. Проходячи поряд, грюкаю кийком у двері карцеру... Я дуже на нього злий: він створює дискомфорт і проблеми іншим. Я вирішив змусити його їсти, але він не їв. Їжа розмазалася по його обличчю, і я не міг повірити, що таке роблю. Я ненавидів себе, що змушую його їсти. Я ненавидів його за те, що він не їсть».

Шостий день: «Експеримент завершено, я зрадів, але водночас був вражений, що дехто з охоронців розчарувався — почасти через зменшення винагороди, а почасти й через кінець доброї забави... Говорити на детоксикаційній зустрічі було дуже важко, все видавалося натягнутим і незручним... Я скочив на свій велосипед і помчав, купаючись у сонячному промінні, додому. Як офігенно добре було звідти втекти».

Кількома тижнями потому: «Однозначна жорстокість цього випадку (рішення Гельманна замкнути 416-го на всю ніч у Ямі) ще кілька тижнів мене не зачіпала, але це — як і багато інших речей такого штибу — все-таки мусило надто вразити Філа [Зімбардо], [що він вирішив перервати експеримент]»[164].

На іншу цікаву трансформацію характеру лише частково пов’язаної з нашим експериментом людини натрапляємо серед «додаткових дрібниць» у журналі начальника. Пригадуєте мого поважного колегу-психолога, який сперечався зі мною посеред божевільної спроби ввести в оману ймовірних нападників, удаючи, ніби дослідження перервано? Він вимагав дізнатися, «якою є незалежна змінна».

У нотатках Джаффе знаходимо: «У вівторок увечері, коли в’язні перебували в коморі на п’ятому поверсі, прийшов доктор Б. Він разом з дружиною піднявся нагору, щоб побачити в’язнів. Його дружина роздавала їм тістечка, а доктор Б. мінімум двічі їх висміяв, критикуючи їхній одяг і нарікаючи на сморід. Схожою була реакція входження в “нашу гру” майже усіх відвідувачів».

Поки дружина піднімала в’язням настрій печеньками, мій зазвичай стриманий колега раптом двічі їх дегуманізував, чим, імовірно, викликав у них почуття сорому.

ПРО «МАЛЕНЬКІ ЕКСПЕРИМЕНТИ» ГЕЛЬМАННА[165]

Давайте повернемося до вступної анкети Гельманна, заповненої за тиждень до експерименту, щоб зрозуміти, яким він був до отримання статусу охоронця. Я був вражений, дізнавшись, що він другокурсник і один з наймолодших учасників — йому лише 18 років. (Наприклад, Арнетт, його аналог на денній зміні, був одним із найстарших.) Гельманн походив із середнього класу, наймолодший син у сім’ї викладачів, де, крім нього, ще четверо сестер і брат. Він виглядав доволі імпозантно — на зріст приблизно 190 см, з вагою 85 кг, із зеленими очима й білявим волоссям. Цей юнак ідентифікував себе як музиканта та «науковця в глибині душі». У його власному описі сказано: «Я живу просто: люблю музику, їжу й інших людей». Ще додано: «Я відчуваю велику любов до схожих на мене людей».

Відповідаючи на запитання «Що людям у тобі подобається найбільше?», Гельманн випромінював самовпевненість: «Спершу вони захоплюються моїми талантами й яскравою особистістю. Лишень декотрі знають, які глибокі взаємини я вмію будувати».

Відповідь на протилежне запитання: «Що людям у тобі подобається найменше?» розкриває складність його характеру і дає натяк на те, що відбудеться, коли він отримає владу: «Нетерпимість до дурості, взагалі ігнорування людей, зі способом життя яких я не погоджуюся. Іноді використовування інших, моя прямота і самовпевненість». Наприкінці додаймо, що він хотів бути зарахованим до групи в’язнів, «бо люди недолюблюють охоронців».

Тримаючи в голові таку характеристику, давайте переглянемо його роздуми — вже після експерименту — про його роль у дослідженні.

Охоронець Гельманн: «Так, це було щось більше, ніж просто експеримент. У ролі наглядача я міг перевіряти й досліджувати можливості людей, підводячи їх до меж витривалості. Це не було приємно, але моє захоплення їхніми реакціями примушувало мене робити це. Я часто проводив власні експерименти[166].

Найкраще в цьому дослідженні, що я, здається, виявився каталізатором для багатьох цікавих результатів, які притягнули телебачення і пресу... Мені прикро, якщо я створив більше проблем, ніж очікувалося, адже це був і мій власний експеримент[167].

Найгірше в дослідженні, що стільки людей трактувало мене надто серйозно, і що я нажив собі ворогів серед них. Мої слова ображали їх, виглядало так, ніби в’язні геть утратили контакт із реальністю, якою був експеримент»[168].

Через місяць після завершення СВЕ відбулося інтерв’ю-дискусія між колишніми охоронцем і в’язнем — Гельманном і його запеклим ворогом Клеєм. Їхній діалог став частиною документального фільму про наш експеримент, що виходив у NBC Chronolog (попереднику популярного шоу «60 Minutes»). Він називався «819-й вчинив погано».

Щойно Гельманн описав своє вживання в роль охоронця, Клей пішов у наступ, закінчуючи свої слова популярним прислів’ям того часу: «Що посієш — те й пожнеш».

Гельманн: «Якщо вже ти вдягаєш уніформу і тобі дають роль — тобто роботу, — і кажуть, що “твоя робота — тримати цих людей у шорах”, то безперечно, ти вже не такий, яким ти є в звичному одязі та в іншій ролі. Ти справді стаєш іншою людиною, коли вдягаєш уніформу кольору хакі й дзеркальні окуляри, береш до рук поліцейський кийок і граєш свою роль. Це твій образ, і ти дієш відповідно, коли в нього входиш».

Клей: «Це мене ранить. Розумієш, ранить тут і зараз. Ти завдаєш мені болю».

Гельманн: «Як це тебе ранило? Що саме зараз ранить? Сама думка, що люди можуть бути такими?».

Клей: «Звісно! Це дало мені досвід, якого я ніколи не переживав раніше. Я читав про таке — багато читав, — але ніколи не відчував цього на власній шкірі. Я ніколи не бачив когось, хто б так змінився. І я знаю, що ти хороший хлопець. Розумієш? Ти розумієш мене?».

Гельманн [сміючись і заперечно крутячи головою]: «Ти цього не знаєш».

Клей: «Ні, я знаю, що ти хороший хлопець. Я не маю про тебе поганої...».

Гельманн: «То чому ти мене ненавидиш?».

Клей: «Бо я знаю, на що ти можеш перетворитися. Я знаю, на що ти здатний, коли кажеш “Та ну, я не збираюсь нікого кривдити” або “Та ну, це ненадовго, лише на два тижні”».

Гельманн: «Окей, а ти на моєму місці, що зробив би?».

Клей (повільно і ретельно вимовляючи кожне слово): «Я не знаю. Не можу сказати, як вчинив би».

Гельманн: «Чи ти б...».

Клей (перебиваючи Гельманна): «Я не думаю. Не вірю, що діяв би так інтенсивно, як ти. Не думаю, що був би аж настільки креативним у тому, що робив би. Дійшло, про що я?».

Гельманн: «Так, я...».

Клей (обриває його, здається, що він насолоджується новим відчуттям влади): «Якби я був охоронцем, сумніваюся, що став би аж таким шедевром!».

Гельманн: «Я не знав, чим саме завдавав болю. Це було негідно — і це частина мого власного маленького експерименту: побачити, як я можу, еее...».

Клей (з недовірою): «Твого власного маленького експерименту? Чому ти не розповів про це раніше?».

Гельманн: «Я сам проводив маленький експеримент».

Клей: «Як цікаво! Розкажи про свої маленькі експерименти».

Гельманн: «Окей. Я лише хотів зрозуміти, після яких словесних принижень люди почнуть захищатися, почнуть відповідати тим самим. І мене здивувало, що ніхто мене не зупиняв. Ніхто не сказав: “Афігєть, ти не можеш цього говорити мені, це ненормально, ти псих”. Ніхто такого не сказав, вони просто терпіли все, що я говорив. Я говорив: “Піди і скажи тому чоловікові, що він останній гівнюк”, — і вони це робили без заперечень. Так само, без заперечень, віджималися, сиділи в Ямі, обзивали один одного. Тут, у тюрмі, вони мали б триматися купи, як одне ціле, але вони принижували один одного, бо я так сказав, і жоден із них не піддав сумніву мою владу. Це справді мене шокувало [на його очах виступають сльози]. Чому ніхто з вас нічого мені не сказав, коли я почав принижувати людей? Я почав ставати гидким, і все одно ніхто мені нічого не сказав. Чому?».

І справді, чому?..