ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 10

Зміст і значення Стенфордського в'язничного експерименту: алхімія перетворень характеру

Ми всі — піддослідні морські свинки в лабораторії Бога...

Людство — лише проект у стадії розробки.

Теннессі Вільямс, «Каміно Реаль» (1953)

Стенфордський в’язничний експеримент було розпочато як спробу з’ясувати вплив ситуативних змінних на поведінку досліджуваних у штучно створених тюремних умовах. У перебігу цього дослідження ми не перевіряли якісь конкретні гіпотези — ми оцінювали міру впливу зовнішніх умов на внутрішні схильності учасників експерименту. Що сильніше: добрі наміри чи негативний зовнішній вплив?

Однак через якийсь час цей експеримент став яскравою ілюстрацією потенційного деструктивного впливу негативних систем і ситуацій, що підштовхують хороших людей до непритаманної їм патологічної поведінки. Хронологія подій, яку я намагався тут достеменно відтворити, виразно демонструє, якою мірою звичайні, нормальні, здорові молоді люди піддавалися соціальному тиску певного поведінкового контексту — так само, як і я сам та інші дорослі професіонали, що обмежили себе його суворими рамками. Межа між Добром і Злом, яка вважалася непорушною, виявилась доволі хиткою.

Настав час розглянути й інші факти, які ми зібрали за час проведення нашого дослідження. Багато кількісних джерел інформації пролили додаткове світло на те, що відбувалося в темній підвальній в’язниці. Отже, ми повинні вивчити усі доступні факти, щоби зрозуміти сенси, що постали у цьому унікальному експерименті, а також те, в який спосіб влада чи безвладдя можуть змінювати людство. У засновку цих сенсів знайдемо значущі послання про суть людської природи і чинники її занепаду або піднесення.

КОРОТКЕ РЕЗЮМЕ - І ЗАГЛИБЛЮЄМОСЬ В АНАЛІЗ ДАНИХ

Як ви вже побачили, наше тюремне середовище виявилося правдоподібним у психологічному сенсі, викликавши сильні, реалістичні й часто патологічні реакції в багатьох учасників. Ми були здивовані і силою наглядацького домінування, і тим, наскільки швидко воно виникло у відповідь на бунт ув’язнених. Нас вразило, наскільки швидко і наскільки потужно ситуативні змінні можуть зламати більшість нормальних, здорових молодих людей, як у випадку з Даґом (8612).

Переживши втрату ідентичності, зазнаючи постійного владного контролю за поведінкою, обмежені у приватності й у сні, в’язні набули синдром пасивності, залежності та депресії, який нагадує феномен під назвою «набута безпорадність»[169] — відчуття безнадії та покори, що з’являється внаслідок нездатності контролювати повторювані невдачі або покарання, особливо коли ті здаються свавільними і непов’язаними з поведінкою особи.

Половину студентів-ув’язнених довелося звільнити раніше через важкі емоційні та когнітивні розлади, швидкоплинні, проте інтенсивні. Більшість з тих, хто залишився, стали поводитись як зомбі, бездумно виконуючи дедалі жорстокіші примхи наглядачів.

Як і кілька «добрих» наглядачів, були ув’язнені, які не піддавалися тискові. Наприклад, Клей (416) героїчно протистояв, й хоча його героїчний пасивний опір варто було підтримати, інші в’язні цькували «порушника спокою». Вони обрали вузький диспозиційний погляд, нав’язаний наглядачами, замість виробити власний широкий метапогляд на голодування Клея як на дороговказ їхньої спільної непокори авторитетові.

«Сержант» так само час від часу поводився героїчно, відмовляючись матюкатися та обзивати товаришів за наказами наглядачів, але поза тим він був взірцево слухняним в’язнем. Джеррі (486) виявився найбільш урівноваженим, але, як він сам пізніше зізнався, йому це вдалося тільки тому, що він замкнувся в собі й не допомагав іншим, хоча його підтримка могла б бути корисною для них.

Коли ми почали експеримент, ми мали вибірку досліджуваних, чиї характеристики за всіма наявними критеріями не відхилялися від пересічного рівня людей із середньою освітою. Ті, кому випадково дісталася роль «наглядача», точно так само могли вжитися в роль «ув’язненого». Жодна з груп до початку експерименту не мала проблем із законом, емоційних, інтелектуальних або фізичних проблем, та навіть соціальних викликів, які могли вказувати на відмінність між наглядачами і в’язнями чи в’язнями і рештою суспільства.

Завдяки тому, що розподіл ролей був випадковим, а також тому, що ми провели попередній порівняльний аналіз психічних особливостей досліджуваних, я можу стверджувати, що ці молоді люди не мали схильностей до будь-яких патологій, які могли б «запуститися» в ході експерименту. На початку експерименту в’язні та наглядачі нічим не відрізнялися, але менше ніж через тиждень між ними вже не було нічого спільного. Тож буде резонно зробити висновок, що патології були спричинені низкою ситуативних чинників, з якими учасники зіткнулися в умовах штучної в’язниці. Більше того, саме я, створюючи Систему, схвалив цю Ситуацію і намагався її підтримувати. Для цього я спершу зустрівся з наглядачами, щоб надати їм психологічну орієнтацію, а потім ми з колегами розвинули інші методи і процедури, які стали частиною експерименту.

Ні охоронців, ні в’язнів не можна назвати «ложкою дьогтю», бо «дьогтем» вони стали під нездоланним впливом умов «діжки». Сукупність властивих цій «діжці» ознак урухомила ситуативні чинники та створила поведінковий контекст: ролі, правила, норми, деперсоналізація, дегуманізація, конформізм, групова ідентичність і багато іншого.

ПРО ЩО МИ ДІЗНАЛИСЯ З РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ?

Цілодобові спостереження за поведінкою та взаємодією в’язнів і наглядачів було доповнено відеозаписом (близько 12 годин), прихованим аудіозаписом (близько 30 годин), опитуваннями, звітами учасників експерименту, а також різноманітними інтерв’ю. Деякі з цих даних було використано для кількісного аналізу, а деякі — для виявлення кореляції з отриманими результатами.

Аналізуючи дані, ми постали перед деякими проблемами: обсяг вибірки був порівняно малим, відео- та аудіозаписи були вибірковими, а не постійними, через обмежені можливості бюджету та нестачу людей і через наше стратегічне рішення сфокусуватися на найважливіших аспектах (таких, як переклички, прийоми їжі, відвідини і слухання комісії з питань умовно-дострокового звільнення). До того ж, динамічна взаємодія між в’язнями й наглядачами різних робочих змін ускладнювали пошуки причинно-наслідкових зв’язків. Кількісний аналіз даних поведінки окремих учасників експерименту був спотворений через очевидний вплив взаємодії між групами, а також чинник часу. До того ж, на відміну від традиційного експерименту, ми не порівнювали учасників з контрольною групою, яка б не зазнала експериментального впливу (розподілу ролей і входження в образ), а лише оцінювали їх до і після експерименту. Ми не робили цього, тому що планували просто продемонструвати феномен, як в оригінальному експерименті Мілґрема, а не встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Ми планували провести порівняння контрольної й експериментальної груп у майбутньому, за умови отримання цікавих результатів. Саме тому наша незалежна змінна була дуже простою — поділ на ролі в’язнів і наглядачів.

Проте ми виявили деякі закономірності, що розширюють межі викладеного у попередніх розділах якісного наративу. Ці відкриття дали змогу поглибити розуміння сутності незвичайного психологічного середовища та його впливу на молодих людей. Детальніші результати обробки цих даних, а також їх статистичний аналіз ви можете знайти в науковій статті у Міжнародному журналі з питань кримінології та пенології[170] на сторінці www.prisonexp.org.

ТЕСТУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

За декілька днів перед початком експерименту ми дослідили кожного учасника, використовуючи три методики оцінки індивідуальних відмінностей. Для вимірювання схильностей до авторитаризму ми використали F Шкалу, стратегій маніпулювання іншими — шкалу Макіавеллі, а ще — особистісний опитувальник Комрея.

F Шкала[171]. Цей тест вимірює прихильність до традиційних цінностей і покірне й некритичне ставлення до влади. До початку експерименту не виявлено статистично значущих відмінностей між групами: середній бал наглядачів — 4,8, а в’язнів — 4,4. Однак ми виявили разючі відмінності між п’ятьма ув’язненими, які залишилися до кінця експерименту, і п’ятьма ув’язненими, які були звільнені достроково. Ті, хто протримався до кінця в авторитарному середовищі нашого дослідження, показали результати більш ніж удвічі вищі (середній бал становив 7,8), ніж їхні товариші, які вийшли з експерименту достроково (середній бал 3,2). Дивовижно, але якщо посортувати ці значення в порядку за рангом від найнижчих до найвищих, то найбільша кореляція спостерігається з кількістю днів, проведених у нашій в’язниці (коефіцієнт кореляції становить 0,9). Ув’язнений, імовірно, тим довше залишався в експерименті, чим більше підлаштовувався під авторитарне тюремне середовище і чим вищі його показники з критеріїв жорстокості, прихильності до прийнятих у в’язниці цінностей і послуху перед авторитетом — рис, притаманних створеному нами середовищу. На противагу їм ув’язнені, які найменше могли пристосуватися до цього тиску, мали найнижчі показники за F Шкалою, що свідчить на їхню користь.

Шкала Макіавеллі[172], як можна зрозуміти з її назви, дає оцінку тому, наскільки людина здатна використовувати стосунки з іншими заради власної вигоди. Однак ми не виявили значущих відмінностей між середнім значенням цього показника у наглядачів (7,7) і в ув’язнених (8,8). Передбачити тривалість участі в експерименті за допомогою цієї пікали також неможливо. Ми припускали, що люди, схильні до маніпулювання іншими, відповідно проявлять себе в стосунках з іншими учасниками експерименту. Проте двоє в’язнів із найнижчими показниками за шкалою Макіавеллі були пристосовані до тюремного середовища так само добре, як і двоє з найвищими показниками.

Особистісний опитувальник Комрея[173], перелік запитань для самооцінювання, складається з восьми шкал, які ми використовували, щоб передбачити диспозиційні відмінності між наглядачами і в’язнями. Серед цих особистісних шкал були такі, як довірливість, організованість, конформізм, активність, стабільність, екстравертність, маскулінність та емпатія. За цією шкалою за цим опитувальником, середні показники в’язнів і наглядачів були практично однаковими й відмінності навіть не наближалися до межі статистично значущих. Більше того, середні значення за кожною окремою шкалою коливалися від 40% до 60%, що за даними Комрея є нормальним для середньостатистичного молодого чоловіка. Це відкриття ще раз підтверджує те, що досліджувані в обох групах були «нормальними» або «пересічними». Крейґ Гейні та Курт Бенкс упоралися зі своїм завданням: усі студенти-волонтери були «звичайними людьми». Крім того, не було попередніх диспозиційних тенденцій, які відповідно вирізняли би учасників, які грали ролі наглядачів і в’язнів.

Деякі цікаві, хоча й незначущі, відмінності були виявлені між в’язнями, які вийшли з експерименту достроково, і тими, хто витримав до кінця. Ті, хто витримав весь експеримент, показували вищі показники конформізму («прийняття суспільства таким, яким воно є»), екстраверсії та співчутливості (готовність допомагати, емпатія, щедрість), ніж ті, кого через гострі реакції на стрес звільнили раніше.

Якщо ж ми простежимо за тими в’язнями й наглядачами, показники яких найбільше відрізнялися від середніх (стандартне відхилення 1,5 чи навіть більше), то зможемо помітити цікаві закономірності.

Для початку давайте розглянемо деякі особистісні характеристики окремих в’язнів. Моє враження від в’язня Джеррі (5486), як «найбільш зібраного», було підкріплено тим, що він був найбільш урівноваженим з-поміж інших в’язнів, і всі інші його показники були наближені до прийнятих норм. Якщо за якимись показниками він відхилявся від інших, то це завжди було в позитивний бік. Також Джеррі мав найвищий показник маскулінності («його нелегко довести до сліз, не цікавиться любовними історіями»). Стюарт (819), який розгромив свою камеру, засмутивши співкамерників, які мали прибирати за ним увесь цей безлад, мав найнижчий показник організованості (ступінь педантичності, акуратності, а також стурбованості чистотою й охайністю). Нехай правила вимагали протилежного — він не зважав. Угадайте, хто мав найвищий показник активності (з любов’ю до фізичної активності, важкої праці та тренувань)? Так, справді, це був «Сержант» (2093). Довірливість — це віра в засадничу чесність і добрі наміри інших, і Клей (416) взяв першість за цим показником. І, нарешті, — з огляду на особисті справи в’язнів, — як ви здогадуєтеся, хто отримав найвищий бал за конформізм (віра в правоохоронні органи, прийняття суспільства таким, як воно є, обурення непокірністю інших)? Хто найбільш різко реагував на опір Клея (416) вимогам наглядачів? Це був не хто інший, як наш парубок-красень Габбі (7258)!

Серед наглядачів було всього кілька цікавих показників особистості, «нетипових» порівнянно з їхніми колегами. Для початку ми бачимо, що якраз «добрий наглядач» Джон Лендрі — а не його брат Джефф — мав найвищий показник співчутливості. Наглядач Ворниш мав найменший показник співчутливості й довірливості, але найвищий — стурбованості чистотою й охайністю. Він також мав найвищий показник за шкалою Макіавеллі серед інших наглядачів. У комплексі цей синдром характеризує холоднокровну, механічну та відсторонену поведінку, яку він і виявляв протягом усього експерименту.

Хоча ці дослідження свідчать про те, що особистісні якості формують поведінкові відмінності в деяких конкретних випадках, ми повинні бути обережними з надмірним узагальненням їх корисності для розуміння індивідуальних моделей поведінки у нових умовах, як-от умови нашого досліду. Наприклад, на основі всіх цих показників, які ми дослідили, Джеррі (5486) був найбільш «наднормальним» серед в’язнів. Проте другим у списку за показниками особистісних характеристик, які дають змогу зарахувати його до категорії «найбільш нормальних», є Даґ (8612). Його неспокійну поведінку, що перейшла у «божевілля», було важко спрогнозувати, судячи з його статусу «найбільш нормального», який був у нього до експерименту. Крім того, ми не змогли знайти жодних особистісних передумов для пояснення різниці між чотирма найбільш жорстокими наглядачами і всіма іншими, поведінка яких була менш образливою. Самі лише особистісні нахили не можуть пояснити цю екстремальну мінливість поведінки.

Тепер, якщо ми поглянемо на особистісні показники двох наглядачів, які були очевидно найпідлішими і виявляли садистські нахили стосовно в’язнів, — Гельманна та Арнетта, то обоє за всіма персональними показниками, окрім одного, виявилися середньостатистичними і типовими. Їхні показники відрізнялися лише за шкалою маскулінності. Людина ззовні, яка б інтуїтивно покладалася на теорію особистісних рис, могла би виправдано припустити, що Гельманн, наш нарваний «Джон Уейн», отримає найвищі показники за шкалою маскулінності. Результати виявилися прямо протилежними: його показники були найнижчими не лише серед наглядачів, а й серед усіх учасників. На відміну від нього, Арнетт набрав найвищі показники маскулінності серед наглядачів. Психоаналітики, без сумніву, пояснили б жорстоку домінуючу поведінку Гельманна і його гомофобні вправи реакцією на власний брак маскулінності й, можливо, навіть латентну гомосексуальність. Однак, поки мене не захопила психоаналітична лірика, я мушу додати, що в подальшому стилі життя Гельманна не було нічого дивного. Навпаки, за ці 35 років він проявив себе як добрий чоловік, батько, бізнесмен і законослухняний громадянин.

Самооцінювання настрою ми проводили двічі протягом експерименту та відразу після підсумкової зустрічі. Щоразу досліджувані повинні були скласти список із прикметників, які б найкраще описували їхній теперішній стан душі. Ми згрупували ці прикметники так, що вони відображали позитивний / негативний стан, а також активність / пасивність. Як ми й очікували, в’язні вживали втричі більше прикметників з негативним значенням, ніж з позитивним, і набагато більше негативних, ніж уживали наглядачі. Охоронці виявляли радше негативні, ніж позитивні стани. Іншою цікавою відмінністю між обома групами було те, що у в’язнів спостерігалися різкі перепади настрою. Протягом усього нашого дослідження їхній настрій змінювався в 2-3 рази частіше, ніж у відносно «стабільних» наглядачів. За шкалою активності / пасивності показники в’язнів були вдвічі вищими, що свідчить про удвічі вищий внутрішній неспокій, ніж у наглядачів. Експеримент мав негативний емоційний вплив на обидві групи, однак на в’язнях він позначився ще глибше і робив їх більш емоційно нестабільними.

Якщо порівнювати тих в’язнів, які були в експерименті до кінця, і тих, які залишили його достроково, то можна помітити, що останні були набагато більше пригнічені, депресивні та нещасні. Втретє досліджувані описували свій настрій після того, як їм повідомили, що експеримент завершено (ті, кого було звільнено раніше, були присутніми на підсумкових зустрічах). Зміна настрою на позитивний була очевидною. Станом на тепер «екс-в’язні» описували свій настрій як менш негативний і набагато більш позитивний — негативний настрій знизився з 15,0 до 5,0, а позитивний зріс від 6,0 до 17,0. Варто також додати, що тепер вони почувалися менш пасивними, ніж до того.

Загалом більше відмінностей між в’язнями, звільненими достроково, і тими, хто витримав шість днів, не було. Я щасливий, що можу повідомити вам обнадійливий висновок: після завершення експерименту обидві групи досліджуваних повернулися до їхнього стабільного емоційного рівня. Це повернення до нормального стану свідчить про те, що депресія і стресові реакції мають ситуативний характер, як і випадку з нашими досліджуваними, які пережили ці неприємні емоції, вживаючись у свої ролі.

Цей висновок можна інтерпретувати по-різному. Вплив тюремного середовища на емоційний стан досліджуваних був тимчасовим, адже в’язні, які страждали, швидко повернулися до свого звичного стану після завершення експерименту. Це також свідчить про «нормальність» наших досліджуваних, яких ми так ретельно відбирали. Здатність підлаштовуватися під обставини і залишатися при цьому емоційно стабільними дала їм змогу швидко відновитися. Проте однакова реакція в’язнів могла бути викликана різними причинами. Ті, хто зміг вистояти до кінця, були щасливі повернутися на свободу і усвідомлювати, що змогли пройти крізь важке випробування. Ті ж, хто покинув експеримент до його завершення, позбулися емоційного тиску й змогли відновити свої душевні сили подалі від негативних ситуацій. Ми можемо також припустити, що позитивні емоції були пов’язані з тим, що всі учасники експерименту нарешті були звільнені. В іншому випадку, якби вони покинули експеримент достроково, то докоряли би собі й почувалися винними через те, що їхні товариші досі змушені проходити нові й нові випробування, залишаючись у дослідженні до кінця.

Хоча деякі наглядачі й зазначили, що хотіли, щоб експеримент тривав на тиждень довше (як і планувалося), вся група наглядачів загалом також зраділа його достроковому завершенню. Їхні показники позитивного самопочуття в середньому зросли більш ніж удвічі (з 4,0 до 10,2), а негативного — знизилися ще більше (з 6,0 до 2,0). Саме тому навіть люди цієї категорії були здатними відновити спокій та емоційний баланс, попри те що в умовах експерименту вони були джерелом страшних і гнітючих умов. Проте відновлення душевного стану не означає, що цих молодих людей не турбувало те, що вони виявилися нездатними зупинити насильство. Те, що їм не було байдуже, ми зрозуміли з їхньої поведінки після експерименту, а також з їхніх ретроспективних щоденників, у яких вони описували свої спогади.

Аналіз відеозаписів. Ми записали 25 окремих відео, за допомогою яких могли спостерігати за взаємодією між в’язнями й наглядачами. Кожен з цих епізодів ми оцінили за 10 поведінковими (і вербальними) категоріями. Двоє експертів, які не були залучені до експерименту, провели оцінку незалежно один від одного, і нас приємно вразив рівень їхньої узгодженості. Серед цих категорій були такі: постановка запитань, віддавання команд, повідомляння інформації, використання індивідуальних (позитивні) чи деіндивідуальних (негативні) характеристик, погрози, опір, допомога іншим, використання інструментів (з певними цілями) та вияв агресії. Як показано на рисунку з результатами, у стосунках між в’язнями й наглядачами було дуже багато негативу і ворожості. Активна діяльність була прерогативою наглядачів, тоді як в’язні загалом були досить пасивними. Найбільш характерними діями наглядачів були: віддавання команд, образи в’язнів, деіндивідуалізація в’язнів, вияви агресії, погрози й використання інструментів проти в’язнів.

Поведінка в'язнів і наглядачів

СХЕМА 10[174]

Попервах в’язні чинили опір наглядачам — особливо в перші дні, а також пізніше, коли Клей (416) почав голодування. В’язні, як правило, викорис товували позитивні характеристики інших, запитували про них, надава ли один одному інформацію, і рідко коли їхня поведінка стосовно інших була негативною, на відміну від наглядачів, для яких така поведінка була звичною справою. Повторюсь, що так було тільки на початках експери менту. З іншого боку, протягом цих шести днів найбільш нетиповою по ведінкою була індивідуалізація інших та допомога іншим. Допомогу за фіксовано лише один раз поміж двома в’язнями.

Відеозаписи ще раз кількісно підкреслюють те, що ми спостерігали протягом усього експерименту: дратівливість наглядачів щодо в’язнів постійно наростала. Якщо порівняти два перші випадки взаємодії між в’язнем і наглядачем і два останні випадки, то ми помітимо, що за той самий проміжок часу на початку експерименту не було виявлено деіндивідуалізації, але це траплялося в середньому 5,4 раза наприкінці. Точно так само на початку експерименту наглядачі ображали в’язнів у середньому 0,3 раза, тоді як в останній день за той самий проміжок часу це трапилося 5,7 раза.

В’язні з кожним днем усе менше і менше проявляли ініціативу. Поведінкова активність знизилася за всіма категоріями протягом цього часу. Арештанти щодня ставали пасивнішими.

Аналіз відео також чітко показав, що нічна зміна «Джона Вейна» була для в’язнів важчою, ніж дві інші. Поведінка наглядачів цієї зміни була грубою та жорстокою і значно відрізнялася такими особливостями: віддавання більшої кількості наказів (у середньому 9,3 раза, коли в інших наглядачів за цей самий проміжок часу показник становив 4,0), частота образ в’язнів більш ніж удвічі різнилася з іншими змінами (5,2 і 2,3 відповідно). Крім того, зміна Гельманна частіше вдавалася до жорстоких покарань. У цьому аналізі не зареєстровано більш витонченої вербальної агресії Арнетта.

Аналіз аудіозаписів. Час до часу ми вели прихований аудіозапис розмов між в’язнями й наглядачами, а також між в’язнями в їхніх камерах. Для окреслення характеру вербальної поведінки ми створили дев’ять категорій аналізу. Класифікацію за цими категоріями знову ж таки проводили незалежні експерти, які доти не мали стосунку до дослідження.

Крім уже згаданих категорій постановки запитань, надання інформації та командування, було додано такі категорії, як критицизм, позитивне / негативне ставлення до ситуації, позитивна / негативна самооцінка, індивідуалізація / деіндивідуалізація, прагнення продовжувати експеримент / припинити його достроково, наміри в майбутньому поводитися позитивно або негативно.

Ми були здивовані, відкривши те, що більшість наглядачів негативно оцінювали ситуацію і мали низьке почуття власної гідності, мало чим відрізняючись від в’язнів. Фактично, «добрий наглядач» Джефф Лендрі виявив найнижчу самооцінку (навіть порівняно з в’язнями) і більше песимізму, ніж усі інші учасники, крім Даґа (8612). Наші інтерв’ю з в’язнями показали, що вони загалом негативно налаштовані, у них низька самооцінка, самоповага й негативні наміри (перш за все намір бути агресивними та загальний негативний погляд на ситуацію).

Ці інтерв’ю показали різницю впливу ситуації на емоції тих, хто протримався весь експеримент, і тих, хто покинув його раніше. Ми порівняли середні значення негативного погляду на ситуацію, негативних емоцій, негативної самооцінки та намірів бути агресивними в цих двох групах. В’язні, які були звільнені раніше, показали більше негативних очікувань, емоцій, негативної самооцінки та в чотири рази вищий рівень агресії, ніж ті, хто залишився до кінця експерименту. Ці цікаві тенденції близькі до статистичної значущості.

Таємне спостереження за тюремними камерами дало нам змогу дізнатися, про що розмовляли між собою в’язні в вільний від перекличок час, під час виконання чорної роботи та інших подій. Не забувайте, що троє співмешканців у кожній камері на початку експерименту не були знайомими між собою. Тому камери були єдиними місцями усамітнення, де вони могли коротко поговорити, позаяк у публічних місцях розмови було заборонено. Ми припускали, що вони намагатимуться знайти спільну мову, бо ж мусили жити разом у цих тісних приміщеннях протягом двох тижнів. Ми сподівалися почути розмови про їхнє навчання в коледжі, спеціальність, дівчат, улюблені спортивні команди, музичні смаки, зацікавлення, про те, чим вони займуться до кінця літа, коли експеримент закінчиться, або, можливо, що вони зробили б із заробленими грошима.

Нічого подібного! Майже нічого, з того, що я перелічив, не було згадано. 90% розмов стосувалися в’язниці. І лише 10% були пов’язаними з їхнім життям, а не з експериментом. В’язні зосереджувалися на їжі, домаганнях наглядачів, створенні комісії, обдумуванні плану втечі, відвідинах і поведінці в’язнів з інших камер. Коли у них була можливість хоча б на короткий час відсторонитися від наказів наглядачів, вийти за межі своєї ролі й стати собою, вони цього не робили. Їхня роль переважала над тим, ким вони були насправді. Тюремне середовище вплинуло на учасників експерименту; вони цілком занурилися в турботи цього короткого проміжку часу. Для них уже не важило, чи спостерігають за ними, чи ні.

Усе, що в’язні знали один про одного, ґрунтувалося на їхніх спостереженнях за поведінкою під час експерименту. Вони не мали можливості скласти думку про людину на основі її розповідей про минуле чи очікувань від майбутнього. Вони просто не спілкувались. А позаяк ув’язнені мали змогу проявити себе хіба що під час перекличок та інших «тюремних» справ, то враження їхні були здебільшого негативні. Ці спостереження були єдиним, на чому базувалися їхні уявлення про інших учасників експерименту. Ці негативні образи підкріплювалися також станом в’язнів, які були повністю заглиблені в довколишню ситуацію. Упоратися з негативними ситуаціями людям вдається, коли вони відмежовують теперішнє, уявляючи світле майбутнє та пригадуючи щось приємне з минулого.

Добровільне ототожнення себе зі свідомістю в’язня мало ще гірші наслідки: в’язні почали сприймати себе так, як їх сприймали охоронці. Половину з зафіксованих випадків спілкування між в’язнями можна класифікувати як дві категорії: відсутність підтримки та відсутність співпраці. Більше того, під час експерименту в’язні давали один одному оцінку, і 85% цих оцінок були негативними та осудливими. Важливою є також статистика, яка показує, що в’язні спілкувалися на теми, не дотичні до в’язниці, лише в одному випадку зі ста, а позитивну чи хоча б нейтральну оцінку один одному вони давали в п’яти випадках зі ста. Це означає, що така поведінка є «справжньою», і її не можна списати на випадкові зміни настрою, пов’язані з особистими темами розмов, бо в’язні не спілкувалися про особисте.

Таким чином, поринувши у цю гнітючу тюремну атмосферу, учасники експерименту формували враження один про одного, спостерігаючи за тим, як вони всі поводились, — як принижені покірні вівці, змушені бездумно виконувати накази наглядачів. Як вони могли не втратити повагу до себе, якщо не виявляли жодної поваги один до одного? Це неочікуване відкриття нагадує мені феномен «ідентифікації з агресором». Психолог Бруно Беттельгайм[175] ужив цей термін для пояснення того, як в’язні нацистських концентраційних таборів інтерналізували владу своїх гнобителів (уперше ж про це заговорила Анна Фройд). Беттельгайм помітив, що деякі з них наслідували поведінку наглядачів, — не просто принижували інших в’язнів, а й носили окремі деталі списаної уніформи СС. Відчайдушно сподіваючись вижити у ворожих і непередбачуваних умовах, жертва починає наслідувати агресора замість того, щоб йому протистояти. За допомогою таких психологічних захистів послаблюється страшне усвідомлення прірви між всемогутністю наглядачів і безпорадністю в’язнів. В уяві людина об’єднується зі своїм ворогом. Цей самообман допомагає забути про реальний стан справ, а натомість гальмує пошук рішення, прагнення боротися і співчуття до людей, які страждають поруч з тобою[176].

Життя — це мистецтво самообману. І щоб бути успішним, цей обман має бути звичним і постійним.

Вільям Гезлітт, «Про педантизм» (збірка «Круглий стіл», 1817)

УРОКИ І ВИСНОВКИ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

А тепер час перейти від розгляду поведінки учасників експерименту та індивідуальних рис молодих людей у ролях в’язнів і наглядачів, до ширших концептуальних питань, а також уроків, сенсів і месиджів, які постали під час нашого дослідження.

ЧЕСНОТИ НАУКИ

З одного боку, Стенфордський в’язничний експеримент не повідомив нам нічого нового про в’язниці, чого не можна було би почути від соціологів, криміналістів чи колишніх ув’язнених раніше. В’язниця — це жорстоке місце, де проявляються найгірші риси людської природи. Те, що рецидиви злочинів трапляються у понад 60% випадків, свідчить, що в’язниця не допомагає людям переосмислити своє життя. Що Стенфордський в’язничний експеримент додає до нашого розуміння ідеї в’язниць, цього невдалого суспільного експерименту, як інструменту контролю за злочинністю? Я думаю, що відповідь криється в базовому протоколі СВЕ.

У реальних в’язницях ґанджі тюремної ситуації й пороки ув’язнених тісно переплітаються між собою. Згадайте мою першу розмову з сержантом поліції Пало-Альто, коли я пояснював, чому ми проводимо це дослідження замість провести спостереження в реальній в’язниці. Цей експеримент було проведено для того, щоб оцінити вплив штучного тюремного середовища на людей, які в нього потрапили. Завдяки тому, що ми контролювали умови перебігу експерименту, ми змогли зробити ті висновки, яких не зробили би в реальних умовах.

Ретельний відбір учасників експерименту дав нам упевненість у тому, що всі ці люди були звичайними, середньостатистичними, абсолютно здоровими. Ні в кого з них не було проблем із законом, досвіду насильства чи антисоціальної поведінки. Ба більше, вони всі були студентами коледжу, а отже високоінтелектуальними, позбавленими упереджень і більш свідомими своїх планів на майбутнє, ніж їхні менш освічені однолітки. Також ключем до експерименту є те, що розподіл ролей був випадковим. На те, чи досліджуваний буде наглядачем, чи в’язнем, не впливали нічиї особистісні нахили. Все залежало від випадку. Надалі ми проводили систематичні спостереження за експериментом, використовували різні способи фіксації фактів та аналізували статистичні дані. Все це допомогло нам зрозуміти, як впливає цей досвід на учасників експерименту в даних параметрах дослідження. Протокол експерименту допоміг розділити людину й умови, особистісні нахили і ситуацію, «діжку меду» і «ложку дьогтю».

Однак ми повинні визнати, що це дослідження було штучним — спрощеною імітацією реального аналогу в’язниці. Та, незважаючи на штучність Стенфордського в’язничного експерименту чи будь-якого іншого соціально-психологічного дослідження (про них мова піде пізніше), ми можемо сміливо узагальнити результати, якщо дослідження проводилося з урахуванням важливих і реальних життєвих деталей[177].

Очевидно, що наша в’язниця не була «справжньою» з багатьох причин. Однак ми врахували основні психологічні характеристики реальної в’язниці, які, на мою думку, є головними елементами «тюремного досвіду». Безумовно, будь-які наші дослідження мають відповідати на два запитання. Перше: «Порівняно з чим?». Друге: «Які підстави дають змогу вважати ці висновки правдивими для реального середовища? Які паралелі ми можемо провести?». Цінність такого експерименту зазвичай полягає у дослідженні базових процесів, встановленні причин явищ і виявленні змінних, які зумовлюють спостережений результат. До того ж, експеримент допомагає виявити причинно-наслідкові зв’язки, які за умови статистичної значущості не можна вважати випадковими.

Першопроходець соціально-психологічних досліджень, теоретик і дослідник Курт Левін десятки років тому аргументував наукову цінність соціальної експериментальної психології. Левін стверджував, що можливо абстрагуватися від реального світу, виділивши найбільш значущі питання і практично втіливши їх у лабораторії. На його думку, за допомогою детально продуманих умов і правильної маніпуляції незалежними змінними (наперед визначені чинники, які допомагають передбачити поведінку) можна встановити причинно-наслідкові зв’язки, до яких в умовах польових досліджень чи спостережень ми не маємо доступу. Левін пішов навіть далі — закликаючи використовувати знання, здобуті під час досліджень, задля зміни в суспільстві та поліпшення життя людства[178]. Я намагався наслідувати його натхненні ідеї.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВЛАДИ НАГЛЯДАЧІВ

Ламаючи дух людини, ми відчуваємо в своїх руках більше влади, ніж коли завойовуємо чиєсь серце.

Ерік Гоффер, «Бунтівний стан розуму» (1954)

Деякі з наших волонтерів, яким випадково дісталася роль наглядачів, уже зовсім скоро почали зловживати своєю владою. Вони поводились як садисти, принижуючи, зневажаючи «в’язнів» і завдаючи їм болю вдень і вночі. Їхня поведінка відповідала психологічному визначенню зла, запропонованому в першому розділі. Інші наглядачі також добре вжилися у свою роль, були вимогливими, але виявляли бодай трохи співчуття приреченим на страждання в’язням. Кілька наглядачів, яких ми можемо назвати «добрими», встояли перед спокусою влади, розуміючи становище в’язнів. Іноді вони навіть могли поділитися з кимось із в’язнів яблуком чи цигаркою.

Існує цікава паралель між нацистськими лікарями СС із концтабору Аушвіц і наглядачами Стенфордського в’язничного експерименту (хоча зрозуміло, що це непорівнювані речі за своїми масштабами). Як і наглядачів нашого експерименту, цих лікарів можна розділити на три групи. У книжці «Нацистські лікарі» Роберт Джей Ліфтон зазначає, що серед них були «фанатики, які з радістю брали участь у процесі винищення і робили навіть більше, ніж від них вимагали; ті, хто виконував усе чітко, не більше і не менше, ніж потрібно; і ті, хто робив це всупереч власній волі»[179].

У нашому експерименті бути добрим охоронцем, виконуючи свою роботу неохоче, означало бути «добрим за замовчуванням». Невеликі добрі справи, вчинені для в’язнів, дуже виділялися на фоні диявольської поведінки інших наглядачів. Як було зазначено раніше, жоден з них не намагався зупинити «поганих охоронців», які знущалися з в’язнів, жоден не поскаржився персоналові в’язниці, не пішов зі зміни раніше й не запізнився на роботу, не відмовився працювати понаднормово, коли була така необхідність. Ба більше, ніхто з них навіть не зажадав додаткової оплати за роботу, яка могла би здатися неприємною. У них усіх був синдром «Злої бездіяльності», про який ми докладніше розповімо згодом.

Візьміть до уваги, що найдобріший наглядач, Джефф Лендрі, працював у нічні зміни разом із найжорстокішим наглядачем, Гельманном, і він жодного разу навіть не спробував сказати Гельманнові, що варто охолонути, тому що це «тільки експеримент», що немає потреби завдавати стільки болю хлопцям, які лише грають роль «в’язнів». Навпаки, Джефф, про що можна судити з його власних оцінок ситуації, страждав мовчки — разом з іншими в’язнями. Якби він скеровував свою енергію від докорів совісті в конструктивні дії, то це могло б значно пом’якшити вплив щоразу більшого насильства під час його нічних змін.

Упродовж багатьох років викладання в різних університетах я помітив, що студенти рідко переймаються владою як такою, адже ми живемо в світі, де інтелект і сумлінна праця дають можливість досягати поставлених цілей. Влада стає проблемою, коли люди або мають надмір влади, або прагнуть встановити владу, або мають недостатньо і прагнуть здобути більше. Однак для багатьох влада стає самоціллю, адже відкриває перед нами так багато можливостей. Колишній державний службовець, Генрі Кіссинджер, описує цю спокусу як «афродизіак влади». Молоді та чарівні жінки часто вважають літніх і некрасивих чоловіків привабливими тільки через те, що ті наділені владою.

ПАТОЛОГІЇ В'ЯЗНІВ

Хоч де б людина перебувала проти своєї волі — це для неї в'язниця.

Епіктет, «Бесіди» (II ст. по Р. Хр.)

Нашою первинною метою було не так дослідити поведінку наглядачів, як оцінити змогу в’язнів адаптуватися до свого нового і безправного статусу. Того літа я цілковито занурився в психологію тюремного середовища і був одним із викладачів цієї дисципліни в Стенфордському університеті. Я був на боці в’язнів. Карло Прескотт вразив нас яскравими історіями про зловживання владою і приниження від рук наглядачів у справжніх тюрмах. Від інших колишніх ув’язнених ми з перших уст почули реальні страшні історії про сексуальне насильство одних в’язнів над іншими та протистояння між тюремними «бандами». Саме тому Крейґ, Курт і я глибоко в душі співчували в’язням, сподіваючись, що вони зможуть встояти проти тиску наглядачів і зберегти власну гідність, попри падіння статусу, з яким їм доведеться змиритися. Я уявляв себе самого в ролі мудрого і сильного в’язня з кінофільму Пола Ньюмена «Холоднокровний Люк». Та уявити себе в ролі його наглядача я не зміг би[180].

Ми були приємно здивовані тим, як швидко в’язні почали бунтувати і протестувати проти чорної роботи, яку наглядачі примушували їх виконувати. Вони зневажливо ставилися до нав’язаних правил і виснажливих перекличок. Їхні очікування стосовно того, що вони будуть досліджувати «тюремне життя», про яке йшлося в нашому оголошенні, не справдилися. Вони очікували, що будуть кілька годин на день виконувати якусь роботу, а у вільний час читати, відпочивати, грати в ігри і заводити нові знайомства. Насправді спочатку наш план був саме таким — до того, як в’язні розпочали бунт, а наглядачі стали брати все під свій контроль. Ми навіть збиралися влаштовувати для них вечірні кіноперегляди.

В’язні були дуже пригнічені постійними знущаннями, які не припинялися ні вдень, ні вночі, браком приватності через постійні спостереження наглядачів, свавільно встановленими правилами та покараннями і необхідністю перебувати в тісних камерах. Коли в’язні почали бунт, наглядачі звернулися до нас по допомогу. Ми ж їм дали чітко зрозуміти, що не збираємося втручатися: все в їхніх руках. Ми були лише спостерігачами. На тому етапі експерименту я ще не позиціював себе як того, хто все контролює. Я радше посів позицію спостерігача, прагнучи побачити, як будуть діяти наглядачі в цій надзвичайній ситуації.

Нервовий зрив Даґа (8612), одного з ініціаторів бунту, заскочив нас усіх зненацька. Ми всі були вражені його гучним висловленням незадоволення стосовно поводження з в’язнями. Навіть коли він викрикнув: «***ане дослідження! Це ж ***ана імітація, експеримент! Це не в’язниця. Нах** Зімбардо!» — я не міг йому допомогти, але був захоплений його хоробрістю. Ми не могли змусити себе повірити, що він насправді так сильно страждає. Пригадайте мою першу розмову з ним, коли він хотів вийти з експерименту. Я запропонував йому стати стукачем взамін на пом’якшене ставлення наглядачів.

Пізніше Крейґ Гейні прийняв складне рішення: звільнити Даґа (8612) лише після 36 годин від початку участі в експерименті. Причина — нервовий зрив Даґа (8612):

Як організатори експерименту ми не очікували, що станеться щось подібне, і не мали плану дій на випадок такої ситуації.

З іншого боку, ми усвідомлювали, що на цього хлопця звалилося більше, ніж ми могли передбачити... Саме тому я віддав перевагу етичному і гуманному рішенню — звільнити в’язня 8612. Чим ми можемо пояснити те, що наші очікування не справдилися? Чому для учасників експерименту це було таким стресом? Крейґ пригадав де які наші помилки:

Ми швидко вхопилися за пояснення, яке видавалося нам не тільки обнадійливим, а й правдоподібним. Мабуть, Даґ зламався, тому що був надто слабким, або в нього були якісь особистісні дефекти, через що він був надто чутливим і надто сильно перейнявся тим, що відбувалося. Ми дійсно хвилювалися, що погано відібрали людей для експерименту і не помітили певних вад у декому з учасників. І лише трохи згодом ми оцінили всю іронію ситуації: для пояснення такої поведінки ми обрали диспозиційну теорію особистості, яку саме й збиралися спростувати, і навіть не спробували пояснити поведінку впливом ситуаційних змінних[181].

Повернімося ще раз до поведінки Даґа (8612), щоб зрозуміти, наскільки він був спантеличеним:

Я вирішив вийти з експерименту, але потім поговорив з вами, і ви сказалі «ні» і намахали мене. І коли я повернувся в експеримент, я зрозумів, що ви мене намахали, і був на вас дуже злий. Тому я почав розробляти схеми для втечі, хай там що. Одним із найпростіших способів, який не нашкодив би ні людям, ні обладнанню, було зімітувати нервовий зрив, що я і зробив. Коли я був у камері, то спеціально почав психувати.

Але, знаючи, що мені влаштують зустріч із Джаффе, я не хотів витрачати всю енергію відразу. Я знав, що можу справити на нього таке враження, що мене випустять. Навіть коли я був розстроєний, я маніпулював вами. А я таки і насправді був розстроєний. Неможливо вдавати горе, якщо ти його зовсім не відчуваєш. Так само, щоб прикидатися божевільним, треба бути типу трохи божевільним, знаєте? Я не знаю, чи я насправді був розстроєний, чи тільки прикидався... Я був злий на того чорного хлопця. Як його ім’я? Картер? Я був злий і на вас, докторе Зімбардо, за те, що ви підписали зі мною цей контракт, щоб використати як якогось раба... і те, як ви повелися зі мною потім. Але що вам залишалося? Ви і ваша команда мусили продовжувати експеримент[182].

ЧОМУ СИТУАЦІЯ МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Певні потужні соціальні умови можуть сильно змінити людину майже на рівні хімії, як от в історії Роберта Льюїса Стівенсона про доктора Джекілла і містера Хайда. Я гадаю, що Стенфордський в’язничний експеримент цікавить людей уже протягом багатьох десятиліть тому, що відкрив приголомшливу таємницю «трансформації характеру». Він показав, що в певних ситуаціях добрі люди можуть раптово стати жорстокими, як наші наглядачі, або патологічно пасивними жертвами, як наші в’язні. Люди з добрими намірами можуть піддатися вимушеній спокусі зла. Вони можуть поводитись в ірраціональний, дурний, саморуйнівний, антисоціальний і бездумний спосіб. Це відбувається, коли вони потрапляють у «всеохопні ситуації», які змінюють людську природу, стабільність нашої ідентичності, характеру і моралі.[183]

Нам хочеться вірити в найкраще в людях, беззаперечне і незмінне. У те, що ми маємо силу протистояти зовнішньому тискові, оцінювати ситуацію з позиції здорового глузду та не піддаватися спокусам. Ми вважаємо, що люди наділені божественними моральними і раціональними якостями, які роблять нас праведними і мудрими. Ми спрощуємо складність людського досвіду, малюючи у своїй уяві непроникний кордон між добром і злом. З одного боку є Ми, Наша сім’я, Наша родина, а з іншого — Вони, їхні сім’ї і їхні родини. Парадоксально, але, вважаючи себе невразливими до обставин, ми самі копаємо собі яму, перестаючи бути пильними до того, що відбувається.

Стенфордський в’язничний експеримент, поряд з багатьма іншими науковими дослідженнями у галузі соціальної психології (про які піде мова в розділах 12 та 13), відкривають нам правду, яку ми не хочемо прийняти: більшість з нас може змінитися під впливом обставин. Наші уявлення про те, як ми вчинили би в тій чи тій ситуації, можуть мати мало спільного з тим, як ми вчинили би насправді. Стенфордський в’язничний експеримент закликає нас відмовитися від своїх уявлень про те, що позитивні схильності є сильнішими за негативні обставини. Ми здатні уникати, запобігати, перемагати і змінювати негативні обставини тільки тоді, коли можемо побачити їхню потенційну силу «заразити нас», спостерігаючи за тим, як поводяться інші в аналогічних умовах. Давньоримський комедіограф Теренцій так висловив важливість розпізнавання ситуацій: «ніщо людське не є для мене чужим».

Ми повинні робити висновки з трансформацій, які відбувалися у поведінці нацистських наглядачів у концентраційних таборах, чи в таких деструктивних сектах, як «Храм народів» Джима Джонса чи одній з новітніх японських сект — Аум Сінрікьо. Геноцид та інші звірства, які відбувалися в Боснії, Косово, Руанді, Бурунді, а також недавно в суданському регіоні Дарфур, також дають нам переконливі докази того, як розсипається наша гуманність і співчуття під впливом соціальних сил та абстрактних ідеологій завоювання і загрози національній безпеці.

Будь-який найгірший вчинок, який коли-небудь робила людина, кожен із нас може повторити знову під впливом тих чи тих обставин. Знання про цей феномен аж ніяк не виправдовує зло. Воно, скоріше, демократизує його, показуючи, що будь-хто може бути заплямованим. Не тільки деспоти і збоченці чинять зло. Ми можемо опинитися на їхньому місці.

Головний урок, якого вчить нас Стенфордський в’язничний експеримент, — обставини мають значення. Соціальні обставини можуть мати більш глибокий вплив на поведінку та ментальне функціонування окремих людей, груп, національних лідерів, ніж ми могли би подумати. Деякі обставини можуть змусити нас поводитись так, як ми і не могли очікувати[184].

Сила обставин найбільш помітна в нових умовах, де люди не можуть керуватися звичними моделями поведінки. За таких обставин звичні системи винагород не спрацьовують, і очікування не справджуються. Під впливом цих умов особистісні змінні не особливо допоможуть передбачити поведінку людини. Будь-які наші уявлення про те, як ми зреагуємо в тій чи тій ситуації, базуються на досвіді аналогічних ситуацій у минулому але рідко в ситуаціях, коли вам доводиться стати в’язнем чи наглядачем.

Саме тому, якщо ми хочемо знайти пояснення дивній і незвичній поведінці, ми повинні почати з аналізу ситуації. Диспозиційний аналіз (спадковість, особистісні риси, патології й таке інше) ми можемо застосовувати тільки тоді, коли знайти ситуативну причину не вдалося. Мій колега Лі Росс, додає, що такий підхід заохочує нас практикувати «атрибутивне милосердя». Він має на увазі, що замість того, щоб звинувачувати людину в її діях, нам слід спершу проаналізувати ситуацію, яка їх спричинила.

Хоча атрибутивне милосердя зрозуміле в теорії, на практиці його важко застосувати. Кожен з нас має потужне упередження — «фундаментальну помилку атрибуції», — що не дає нам змоги раціонально оцінювати людей[185]. Суспільства, які пропагують індивідуалізм (як-от США та багато інших країн Західного світу), вірять у те, що особистісні якості важать більше, ніж обставини. Пояснюючи поведінку, ми надто сильно наголошуємо на особистості й, навпаки, применшуємо роль ситуативного впливу. Я сподіваюсь, що після прочитання цієї книжки ви почнете помічати цей дуальний принцип у власних діях і в рішеннях інших людей. Давайте розглянемо деякі аспекти нашого експерименту, які доводять, що обставини мають значення.

СИЛА ПРАВИЛ У ФОРМУВАННІ РЕАЛЬНОСТІ

Ситуаційні сили у Стенфордському в’язничному експерименті поєднували в собі кілька чинників, жоден з яких не був дуже значущим сам по собі, проте разом вони були дуже сильними. Одним з ключових чинників були правила. Правила — це формальний, спрощений метод управління неформальною складною поведінкою. Вони працюють завдяки зовнішнім регуляторам, шляхом встановлення того, що є необхідним і прийнятним, а отже, винагороджується, а що є неприйнятним і, відповідно, карається. З плином часу правила починають жити власним життям і мати юридичну силу, навіть коли вже більше не є актуальними, стають нечіткими чи змінюються через непостійність і забаганки правоохоронних органів.

Наші наглядачі могли виправдати більшу частину шкоди, яку вони завдавали в’язням, покликаючись на правила. Згадаймо, до прикладу, страждання, яких довелося зазнати в’язням, запам’ятовуючи набір сімнадцяти деспотичних правил, придуманих наглядачами та начальником тюрми. Розглянемо також зловживання правилом 2, що дозволяє їсти лише у встановлені години споживання їжі, для того, щоб покарати Клея (416) за те, що він відмовився їсти якісь смердючі сосиски.

Деякі правила є необхідними для ефективного координування соціальної поведінки, наприклад, коли аудиторія слухає доповідача, водії зупиняються на червоне світло, а люди не проходять поза чергою. Проте багато правил є лише прикриттям для панування тих, хто їх придумує або на кого покладена функція стежити за їх виконанням. Звісно, є останнє правило, як і в правилах Стенфордського в’язничного експерименту, яке завжди передбачає покарання за порушення інших правил. Із цієї причини повинна бути якась особа чи орган готові та спроможні управляти таким процесом покарання, і то бажано публічно, щоби було би чинником стримування для потенційних порушників правил. У репертуарі коміка Ленні Брюса є смішний номер: він описує розробку правил, які обумовлюють, хто може та хто не може кидати гівно через паркан сусіда на його земельну ділянку. Комік описав створення поліції, функцією якої є нагляд за дотриманням правила «ніякого гівна в моєму дворі». Правила та люди, що стежать за їх дотриманням, є невилучними складниками ситуативної влади. Проте саме Система наймає поліцію і створює тюрми для засуджених порушників правил.

КОЛИ РОЛІ СТАЮТЬ РЕАЛЬНІСТЮ

Якщо вже ти вдягаєш уніформу і тобі дають роль — тобто роботу, — і кажуть, що «твоя робота — тримати цих людей у шорах», то, безперечно, ти вже не такий, яким ти є в звичному одязі та в іншій ролі. Ти справді стаєш іншою людиною, коли вдягаєш уніформу кольору хакі й дзеркальні окуляри, береш до рук поліцейський кийок і граєш свою роль. Це твій образ, і ти дієш відповідно, коли в нього входиш.

НАГЛЯДАЧ ГЕЛЬМАНН

Коли актори вживаються в роль вигаданих персонажів, вони повинні виконувати ролі, які є відмінними від їхної особистої ідентичності. Вони вчаться говорити, ходити, їсти і навіть думати й відчувати так, як цього вимагає роль, яку вони грають. Їхня професійна підготовка дає їм можливість зберігати відстань між роллю і власною особистістю, щоби тримати своє «я» на задньому плані під час виконання ролі, яка може кардинально відрізнятись від того, ким вони є насправді. Проте бувають періоди, коли навіть у досвідчених професіоналів розмиваються ці кордони і «ролі беруть верх», навіть коли завісу опущено і світло камер вимкнуто. Глибина ролі поглинає їх і виходить за рамки сцени, щоб управляти їхнім закулісним життям. Глядачі більше не важливі, адже роль заполонила розум актора.

Чудовий приклад такого ефекту, коли роль стає «надто реальною», можна було побачити в британському телешоу «Садиба едвардіанської епохи». У цьому реаліті-шоу брали участь 19 людей, яких було обрано з 8000 кандидатів. Від чоловіка, якого обрали на роль головного шафаря, відповідального за прислугу, очікували дотримання жорстких ієрархічних правил того часу, він був сам наляканий легкістю, з якою став начальником-диктатором. Цей 65-річний архітектор не був готовий до того, що так легко вживеться в роль, яка дасть йому змогу практикувати необмежену владу над слугами, що він ними керував: «Раптово ти розумієш, що тобі не потрібно говорити. Все, що мені було потрібно, — підняти палець угору, і вони замовкали. І це жахлива думка — вона лякає». Молода жінка, яка виконувала роль покоївки, а в реальному житті була працівником туристичної компанії, почала почуватися невидимкою. Жінка описувала, як вона та інші швидко адаптувались до своїх ролей слуг: «Спочатку я була здивована, а потім налякана тим, як нас розчавили. Ми швидко вивчили, що ти не можеш заперечувати, ти почуваєшся підпорядкованим»[186].

Зазвичай ролі прив’язані до конкретних ситуацій, роботи, обов’язків, як-от: професор, швейцар, таксист, міністр, соціальний працівник чи порноактор. Ми граємо ролі, коли потрапляємо в певні ситуації, — вдома, в школі, в церкві, на заводі чи на сцені. Людина припиняє грати роль, коли повертається до іншого «нормального» життя. Проте деякі ролі підступні — не просто сценарії, за якими ми граємо час від часу, а те, що стає нашою сутністю більшість часу. Вони приживаються в нас, навіть якщо на початку ми розцінювали їх як штучні, тимчасові та ситуативні. Ми стаємо батьком, матір’ю, сином, донькою, сусідом, начальником, працівником, помічником, цілителем, повією, солдатом, жебраком, злодієм і т. ін.

Проблема ще більше ускладнюється тим, що всі ми маємо грати кілька ролей, з яких певні можуть конфліктувати між собою, а декотрі можуть бути викликом для наших усталених цінностей і переконань. Так само і Стенфордський в’язничний експеримент розпочався «лише виконуванням ролей», але нездатність відрізнити роль від реальної особистості може мати глибокий вплив, особливо коли рольова поведінка нагороджується. «Клоун у класі» привертає до себе увагу, яку йому не вдається отримати, проявляючи свої таланти в навчанні, але потім уже ніхто не сприймає його всерйоз. Навіть сором’язливість може бути роллю, яку спочатку виконують, щоби уникнути некомфортних соціальних контактів і незручних ситуацій, і коли роль практикується часто, її виконавець справді перетворюється на сором’язливу людину.

Роль може створювати не лише дискомфорт. Якщо дати їй волю, люди можуть почати робити жахливі речі, тому що роль встановлює жорсткі рамки поведінки, визначаючи, що доречно робити, чого від тебе очікують і що за певних обставин винагороджується. Така жорсткість ролі нівелює наші традиційні цінності та мораль, якими ми керуємося в «нормальному» стані. Захисний механізм роздільного мислення допомагає «розсортувати» різні погляди так, щоб вони не перетиналися. Так, добрий чоловік може бути зрадником, непорочний священик — гомосексуалом, а добродушний фермер — безсердечним рабовласником. Ми повинні прийняти той факт, що ролі змінюють наше бачення світу, притому іноді на гірше, а іноді на краще. Наприклад, роль учителя чи медсестри заохочує нас жертвувати собою заради студентів чи пацієнтів.

ЗМІНА РОЛІ: ВІД ЦІЛИТЕЛЯ ДО ВБИВЦІ

Найгіршим прикладом в історії були нацистські лікарі СС, які були призначені на роль тих, хто відбирав ув’язнених концентраційних таборів для знищення чи для «експериментів». Вони були змушені змінити звичну їм роль цілителів на нову роль — помічників у вбивствах, які виправдовувалися груповою згодою щодо того, що така поведінка злочинців була необхідною для загального блага. Усе це призвело до формування у цих лікарів кількох сильних психологічних захисних реакцій, які дали змогу втекти від реальності — співучасті у масових убивствах євреїв. І знову ми повертаємося до детального викладу цих процесів соціального психіатра Роберта Джея Ліфтона:

Коли з’являвся новий лікар і з самого початку був наляканий побаченим, він запитував: “Як усі ці речі можуть тут відбуватися”? І потім слідувало щось на кшталт загальної відповіді... що все ставила на свої місця. Що краще для нього [в’язня] — здихати [verreckt] в гівні чи піти на небеса у [хмарі] газу? І це вирішувало проблему для ініціаторів таких розмов [Eingeweihten].

Масові вбивства були незаперечними реаліями життя, до яких, як очікувалося, кожен має адаптуватися.

Рамкування геноциду євреїв у назві «остаточне розв’язання» (Endlosung) служило подвійній психологічній цілі: «вона окреслює масові вбивства, але це не озвучується напряму та не дає негативних емоцій; фокус зберігається на першочерговій необхідності вирішення проблеми». Усе це перетворює цю ситуацію на складну проблему, яка повинна бути вирішена будь-якими способами, необхідними для досягнення прагматичної цілі. Ці «інтелектуальні вправи» забирали емоції та співчуття зі щоденного життя лікаря.

Проте їхня робота з відбору в’язнів для знищення була одночасно такою «обтяжливою та пов’язаною із жахливим злом», що цим високоосвіченим лікарям доводилося використовувати усі можливі види психологічного захисту, щоби втекти від реальності, у якій вони є співучасниками вбивств. Для декого «психічне заціпеніння», що розділяє стан афекту і розумову діяльність, стало нормою; для інших це було шизофренічне роздвоєння. Полярні протилежності жорстокості й порядності одного і того ж лікаря в різний час викликали два радикально різні внутрішні психологічні комплекси: у підґрунті одного були «загальноприйняті цінності», освіта і життєвий досвід «нормальної людини», іншого — «нацистська ідеологія Аушвіцу з цінностями, зовсім відмінними від загальноприйнятих». Ці подвійні тенденції змінювали одна одну зо дня в день[187].

ВЗАЄМОДОПОВНЕННЯ РОЛЕЙ ТА ЇХНІ СЦЕНАРІЇ

Є випадки, коли для деяких ролей потрібен партнер: щоб роль наглядача мала сенс, хтось мусить виконувати роль в’язня. Одна людина не може бути в’язнем, якщо нема когось іншого, хто готовий виконувати роль наглядача. У Стенфордському в’язничному експерименті не було необхідності в навчанні та не було жодних інструкцій чи прикладів стосовно того, як найкраще виконати свою роль. Згадаймо, як незручно почувались наглядачі та як легковажно поводилися в’язні, поки вони ще не вжились у свої нові дивні ролі. Проте вже дуже скоро наші учасники з легкістю оговтались і різниці у повноваженнях у межах відносин наглядач — в’язень стали чіткими.

Основою початкових сценаріїв відігрування ролей були особистий досвід сили та безсилля учасників експерименту, їхні спостереження за взаємовідносинами між батьками (зазвичай батько виконує роль наглядача, а матір — в’язня), їхні реакції на владу лікарів, учителів, начальників та образи, побачені у фільмах. Вишкіл і навчання замість нас здійснило суспільство. Нам залишилося лише фіксувати те, як учасники імпровізують і виконують свої ролі.

Існує істотна кількість доказів того, що більшість наших досліджуваних час від часу переживали щось більше, ніж просто гру. Вони глибоко занурилися у психологію тюремного середовища. На початках поведінку деяких наглядачів зумовлювали наші настанови, за допомогою яких ми намагалися створити атмосферу справжньої в’язниці. Але якими не були би наші вимоги, вони могли би бути просто «добрими акторами», поводячись інакше в той час, коли, як вони думали, за ними не спостерігали.

Післяексперименальні звіти дають нам зрозуміти, що деякі наглядачі були найбільш брутальними наодинці з в’язнями поза межами зони спостереження — наприклад, у туалеті, штовхаючи їх у пісуар чи на стіну. Найбільш садистська поведінка проявлялася пізно ввечері або рано-вранці, коли спостереження, на думку наглядачів, було відсутнім. Крім того, це насилля ставало щодня сильнішим, попри те, що в’язні не чинили спротиву і навіть були вочевидь пригніченими. В одному інтерв’ю наглядач зі сміхом пригадує, як у перший день просив у в’язня пробачення за те, що штовхнув його, тоді як на четвертий день не бачив нічого поганого у приниженні інших.

Проникливий аналіз Крейґа Гейні показує, як влада змінювала наглядачів. Давайте розглянемо зустріч з одним із них, яка відбулася всього лише через кілька днів після початку експерименту:

Перед початком експерименту я взяв інтерв’ю в усіх в’язнів і в усіх наглядачів. Я вважав, що зумів зрозуміти їх як людей, хоч і не дуже глибоко. Можливо, саме тому я не відчував до них неприязні протягом експерименту, хоча їхня поведінка з кожним днем ставала все більш жорстокою. Однак для мене було очевидним, що наглядачі вважали мене зрадником, оскільки я наполягав на приватних зустрічах-«консультаціях» із в’язнями, а також нагадував наглядачам про те, що не потрібно бути надміру жорстокими. Один із наглядачів навіть написав про мене в своєму щоденнику: «Психолог Крейґ Гейні докоряє мені, що перш ніж вивести в’язня з кімнати [комісії], я заковую його і вдягаю йому на голову пакет. Я обурююся, що це запобіжний захід і моя робота. Авжеж, він мене послав. У цій дивній круговерті подій мене поставили на місце за те, що я не стежив за виконанням правил штучного середовища, яке сам і допоміг створити»[188].

Якщо настанови про поведінку могли мати якийсь вплив на наглядачів, то в’язні взагалі не одержали жодних інструкцій. Що вони робили, коли залишалися наодинці з собою і могли уникнути приниження, яке постійно переживали в експерименті? Замість познайомитись один з одним і поговорити на теми, які не стосуються в’язниці, вони були одержимі обставинами мінливої ситуації, в яку потрапили. Вони занурилися в роль в’язня замість постаратися не ідентифікувати себе з нею. Те саме і з нашими наглядачами: готуючись до того, щоб прийняти чи здати зміну, вони рідко ділились особистою інформацією, яка не стосувалася б експерименту. Натомість обговорювали «проблемних в’язнів», події, які мають незабаром відбутись у в’язниці, ставлення до організаторів експерименту — і ніколи не порушували звичні студентські теми, як, наприклад, під час перерви між парами. Охоронці не розповідали анекдотів, не сміялися, не ділились один з одним почуттями, хоча це могло б суттєво «розрядити» ситуацію і допомогти на якийсь час забути про свою роль. Пригадайте слова Кристіни Маслач, яка говорила про переміну чуйного, милого хлопця на брутального «Джона Вейна», як тільки він вдягнув уніформу й відчув смак влади.

ІНШІ РОЛІ У СТЕНФОРДСЬКОМУ В'ЯЗНИЧНОМУ ЕКСПЕРИМЕНТІ

Перед тим як перейти до інших питань, я хотів би додати ще два висновки про зв’язок ролі й негативної поведінки. Давайте залишимо наших волонтерів і пригадаємо ролі інших людей в експерименті. Ми запросили католицького священика, голову комісії з умовно-дострокового звільнення, державного захисника та батьків учасників. По-перше, батьки сприйняли наше «тюремне шоу» як захопливе дійство і не побачили в ньому нічого ворожого чи руйнівного. По-друге, вони дозволили встановлювати правила для них самих, так, як ми це робили з їхніми дітьми. Ми очікували, що вони покірно будуть виконувати свої ролі, як законослухняні громадяни середнього класу, які завжди підкоряються авторитетові й рідко кидають виклик встановленим правилам. Так само ми знали, що наші в’язні, люди середнього класу, не будуть нападати на наглядачів навіть у стані відчаю і навіть беручи під увагу той факт, що часто їх було дев’ятеро проти двох (коли хтось із охоронців залишав коридор). Жорстокість не була звичною для їхнього стилю поводження, на відміну від людей з нижчих прошарків суспільства, які взяли би ситуацію в свої руки. Було видно, що в’язні навіть не планують фізичних атак і навіть не мріють про них.

Справжність будь-якої ролі залежить від того, чи система «підливає олії у вогонь», встановлюючи рамки поведінки й не показуючи альтернатив. Пригадайте, як я ввійшов у роль директора експерименту, коли мати в’язня Річа (1037) поскаржилася на його пригнічений стан. Я ж спонтанно відповів, що в нього, мабуть, якісь особисті проблеми і справа не в нашій в’язниці.

Коли я пригадую все, що відбулося, мене найбільше тривожить те, як зі співчутливого вчителя я перетворився на черствого суперінтенданта в’язниці, якого цікавив тільки збір даних. У цій новій, незвичній для себе ролі я поводився дивно і неправильно. Я різко відреагував на цілком виправдані скарги тієї матері й був дуже стурбований тим, що офіцер з поліції Пало-Альто відмовився перевести наших в’язнів у міську в’язницю. Я думаю, саме через моє таке сильне вживання в цю роль в’язниця функціонувала саме так, а не інакше. Я дбав лише про безпеку й утримання «моєї в’язниці» і не припинив експеримент одразу після того, як уже другий в’язень пережив нервовий зрив.

РОЛІ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕРЕТИН МЕЖ

Позаяк можна добре вжитися в роль, але одночасно не ототожнювати себе з нею, з’являється спокуса зняти із себе всю відповідальність. Ми уникаємо відповідальності за наші вчинки, звинувачуючи в усьому роль, яка (в чому ми свято переконані) чужа для нашої природи. Так само поводилися нацистські лідери СС під час Нюрнберзького процесу, говорячи: «Я всього лише виконував накази. Не звинувачуйте мене. Це була всього лиш моя роль, яку потрібно було виконувати в той час у тому місці. Це не справжній я».

Згадайте, як Гельманн виправдовувався за свою жорстоку поведінку перед Клеєм (416) під час телевізійного інтерв’ю. Він стверджував, що проводив свій «власний маленький експеримент», бо хотів подивитися, наскільки далеко може зайти в знущаннях із в’язнів, перш ніж вони почнуть бунтувати і відстоювати свої права. Фактично, він говорив, що спонукав їх бути хорошими і що їхнє повстання було б для нього найбільшою нагородою. Як довести, що це виправдання неправдиве? Дуже просто. Досить подивитись, як Гельманн поводився під час «сосискового бунту» Клея (416) і як зреагував на протест «Сержанта» проти слова «гівнюк». Охоронець аж ніяк не захоплювався їхньою силою духу, коли вони почали захищати свої права. Він став ще більш лютим і жорстоким. У цій ситуації Гельманн сповна відчув силу влади і почав її застосовувати. Тут він вийшов за межі того, що вимагав експеримент, і провів «своє власне маленьке дослідження», яке насправді всього лише задовольняло його власну цікавість і було для нього розвагою.

У недавньому інтерв’ю з журналістом газети Los Angeles Times, яке присвячувалося ретроспективному поглядові на СВЕ, і Гельманн, і Даґ (8612) знайшли нове пояснення своєї поведінки (Гельманнової жорстокої і Даґової дикої). Вони сказали, що дуже старалися втішити професора Зімбардо гарним виконанням ролей[189]. Чи такий варіант можна припустити? Можливо, однак мені це більше нагадує японський фільм «Расьомон», де кожен по-своєму розумів те, що відбувається.

АНОНІМНІСТЬ І ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ

На додачу до сили правил і ролей ситуація була підкріплена тим, що всі носили уніформи, костюми та маски — все, що нівелює наш звичний зовнішній вигляд, сприяє анонімності та звільняє від особистої відповідальності. Коли діє принцип анонімності й люди розуміють, що ніхто не знає їх особисто (і таким чином усім байдуже), то вони легше можуть дозволити собі поводитись асоціально. Особливо сильно це виявляється тоді, коли обставини дають змогу потурати імпульсам і виконувати накази й настанови, якими у звичних умовах ми би знехтували. Одним з інструментів, який ми використовували для досягнення такого ефекту, були окуляри зі сріблястим покриттям, які відбивають усе, як дзеркало. Таким чином наглядачі, начальник в’язниці і я почувалися більш віддаленими та «знеособленими» у поводженні з в’язнями. Однострій давав наглядачам узагальнену ідентичність — так само, як і необхідність звертатися до них не на ім’я, а абстрактно («пане наглядачу»).

Величезна кількість досліджень (про які ми поговоримо в наступних розділах) показує, як деіндивідуалізація сприяє насильству, вандалізмові і крадіжкам як серед дітей, так і серед дорослих, коли ситуація сприяє таким антисоціальним діям. Ви можете натрапити на цей феномен у літературі, як-от у «Володарі мух» Вільяма Ґолдінґа. Коли всі члени якоїсь групи позбавлені своєї ідентичності, у них починає змінюватися мисленнєве функціонування: розтягується відчуття теперішнього, а минуле і майбутнє здаються далекими й незначними. Почуття переважають над розумом, а дії — над думками. У такому стані у людей відключаються звичні когнітивні та мотиваційні процеси, які в звичному стані змушують їх стримуватися та контролювати свою поведінку відповідно до соціально усталених норм. Натомість їхня аполлонівська раціональність і відчуття порядку поступаються діонісійській нерозважливості та навіть хаосові. І тоді почати війну стає так само легко, як закохатися, коли не думаєш про наслідки своїх дій.

Я пригадую в’єтнамський вислів, який приписують буддійському монахові Тхіть Нят Ханю: «Щоб воювати один з одним, курчата однієї курки розмальовують свої обличчя в різні кольори». Це досить оригінальний спосіб продемонструвати, як деіндивідуалізація сприяє насильству. Варто згадати, як один з наглядачів сумнозвісного блоку 1А в осередку тортур Абу-Ґрейб розмалював своє лице у срібний і чорний кольори в стилі рок-групи Insane Clown Posse, коли був при виконанні службових обов’язків і позував для багатьох фото, які показували насильство над в’язнями. Пізніше ми детальніше розглянемо деіндивідуалізаційні процеси у в’язниці Абу-Ґрейб.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС, ЯКИЙ ВИПРАВДОВУЄ ЗЛО

Цікавим наслідком виконання ролі, яка суперечить принципам людини, є виникнення когнітивного дисонансу, який може появлятись щоразу, коли існує невідповідність між поведінкою й цінностями та коли вчинки не випливають з реального ставлення. Дисонанс є станом напруги, який може сильно мотивувати зміну в тогочасній поведінці або особистих поглядах людини з метою зняти цю напругу. Що більша ця різниця поведінки й цінностей, то сильнішим стає мотив і серйозніших змін ми можемо очікувати. Коли ви завдаєте комусь шкоди і маєте на те багато хороших причин — самозахист, виконання наказу (для військових) або чиясь щедра плата, — у вас не виникне сильного відчуття дисонансу.

Зрозуміло, що ефект дисонансу зростатиме враз зі зменшенням сили виправдання: наприклад, гидкий вчинок здійснено за невеликі гроші, без загрози чи іншої поважної причини. Силу дисонансу також збільшує почуття власної вільної волі та неусвідомлення чи недооцінка ситуативних сил, що викликали небажану поведінку. Якщо незручну дію вчинено публічно, без можливості заперечення чи виправлення — натиск зміни переноситься на більш «м’які» елементи рівняння, як-от цінності, погляди, вірування і навіть спостереження. Це підтверджує величезна кількість досліджень[190].

Як дисонанс міг мотивувати зміни, що їх ми спостерігали в охорони Стенфордського в’язничного експерименту? Охоронці добровільно погодилися працювати довгі та важкі зміни за скромну винагороду — менш як за два долари за годину. Вони отримали мінімум інструкцій щодо того, як поводитись у новій ситуації. Наглядачі мали безперервно протягом понад вісім годин підтримувати ролі, відповідно поводитись і носити однострої в присутності інших — в’язнів, їхніх батьків та інших відвідувачів. До цих ролей вони повертались багато разів. Такі потужні джерела дисонансу, найімовірніше, були головною причиною інтерналізації виконуваних ролей і створення нових когнітивних і афективних особистих взірців поведінки, що з часом ставала все агресивнішою.

Більше того, зобов’язавшись виконувати дії, що суперечать особистим цінностям, наглядачі відчували потужний тиск знайти у цьому всьому якийсь сенс, пояснити, чому вони чинять усупереч своїм переконанням та моральності. Розсудливі люди можуть бути втягненими багатьма підступними способами в ірраціональні дії. Соціальна психологія пропонує багато доказів і прикладів, коли мудрі люди роблять дурні речі, нормальні — божевільні речі, а моральні — безсоромні речі. Якщо такі вчинки не можна заперечити, ці люди їх раціоналізують — пропонують гарні виправдання своїх дій. Завдяки раціоналізації розбіжностей між поведінкою і внутрішньою мораллю люди переконують себе та інших, тому видаються послідовнішими, ніж є насправді. Здебільшого ж ми не бачимо і не усвідомлюємо в собі цих процесів, сильно мотивуючи своє бажання бути послідовними всупереч цьому дисонансові.

СИЛА СОЦІАЛЬНОГО СХВАЛЕННЯ

Зазвичай люди також не є свідомими ще сильнішого механізму, який грає на струнах їхнього поведінкового репертуару, — потреби в соціальному схваленні. Потреба відчувати, що тебе приймають, люблять і поважають, і вважають за нормального і свого, настільки сильна, що ми майже автоматично виконуємо безглузді прохання та інструкції навіть від незнайомих осіб. Ми сміємося над багатьма епізодами «Прихованої Камери», які виказують цю істину, але рідко зауважуємо, що ми вже давно є зірками Прихованої Камери нашого повсякденного життя.

Потреба соціального схвалення, поряд з ефектами дисонансу, сильно впливала на наших наглядачів. Очікування інших охоронців — бути «командним гравцем», виконувати щойно встановлені групові норми, що вимагали дегуманізації в’язнів у різноманітні способи, — відігравали дуже важливу роль. Добрий охоронець був відхиленням у групі, він, перебуваючи поза колом суспільної підтримки, одиноко і тихо страждав. Натомість жорстокий охоронець отримував підтримку і від своєї, і від інших змін.

ЯК СОЦІУМ ТВОРИТЬ РЕАЛЬНІСТЬ

Охоронці, вдягаючи однострої, щоразу отримували владу. В’язні — відчуття безпорадності. Охоронці мали кийки, свистки, затемнені окуляри, що приховували очі. В’язні — потріпані сорочки з номерами, ланцюги довкола щиколотки та панчоху на голові, що приховувала довге волосся. Проте відмінності у відчуттях не були наслідком винятково фізичних характеристик одежі. Джерело влади слід шукати в психологічних значеннях, на засадах яких побудовано суб’єктивні відчуття, пов’язані з кожним типом уніформи.

Щоб зрозуміти важливість ситуації, нам необхідно відкрити, як довільно задані поведінкові установки спостерігаються і трактуються підданими їхнім впливам людьми. Саме значення, яких люди надають різним компонентам ситуації, творять реальність. Реальність є чимось більшим, ніж просто набір фізичних характеристик ситуації. Вона є набором способів, за допомогою яких дійові особи бачать ситуацію і свою поведінку. Це вимагає різних психологічних процесів. Те, в що вірить особа, може змінювати сприйняття ситуації, зазвичай припасовуючи її до власних очікувань і цінностей.

Те, в що вірить особа, створює очікування, які, своєю чергою, можуть перерости в самовиконувані пророцтва. До прикладу, у відомому експерименті (який провів Роберт Розенталь із директором школи Ленор Джекобсон), коли вчителям дозволяли повірити, що деякі діти в їхніх класах є «прихованими геніями», і ці діти дійсно починали вирізнятися в навчанні — навіть якщо дослідники випадково вибирали, які діти будуть «геніальними»[191]. Позитивна думка вчителя про обдарованість учня змінювала поведінку першого стосовно другого і в такий спосіб сприяла та поліпшувала успішність учнів. Таким чином, група цих звичайних учнів довела «ефект Пігмаліона», ставши такими, як від них очікували, — успішними в навчанні. На жаль, імовірно, що протилежне явище трапляється навіть частіше тоді, коли викладачі очікують гірших результатів від певного типу учнів, — від «низів суспільства», — а в деяких класах навіть від учнів чоловічої статі. Викладачі, самі того не усвідомлюючи, поводяться з ними таким чином, що лише утверджують негативні стереотипи, через які учні поводяться не так добре, як могли б.

У Стенфордському в’язничному експерименті студенти-волонтери мали можливість вийти в будь-який момент. Ні зброя, ні правові акти не змушували їх до ув’язнення — лише їхня власна згода зробити все можливе, щоб протриматися в експерименті два тижні. Це був навіть не справжній, а дослідницький контракт між університетськими дослідниками, університетською Комісією з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень та самими студентами — спочатку всі розраховували, що матимуть змогу діяти відповідно до своєї волі й вийти з експерименту в будь-який час. Однак події, які розгорнулися на другий день, змусили в’язнів повірити, що це справжня в’язниця, яка перебуває під керівництвом психологів, а не управлінням держави. Зважаючи на саркастичне зауваження Даґа (8612), вони переконували себе, що ніхто не може покинути експеримент добровільно. Саме тому ніхто з них так і не сказав: «Я виходжу з експерименту». Натомість стратегією втечі для багатьох стала пасивна поведінка, яка мала змусити нас повірити, ніби вони перебувають у стані сильного психологічного стресу. Їхній конструкт реальності був пов’язаний із гнітючою атмосферою, яку створювали примхливі та ворожі наглядачі. В’язні самі собі стали наглядачами.

Інший аспект того, як конструювалася їхня соціальна реальність, полягав у «домовленості звільнення», яку було запропоновано в’язням наприкінці слухання про умовно-дострокове звільнення. Ми створили такі умови, що учасники експерименту мали повне право вийти з нього, якщо були готові втратити всі зароблені участю в експерименті гроші. Незважаючи на те, що більшість покірно згодилася з цією можливістю покинути експеримент, не отримавши винагороди за відпрацьовані дні, жоден з них не зробив навіть найменшої спроби вийти завчасно. Натомість вони поставили соціальну реальність умовно-дострокового звільнення вище, ніж свою свободу, аби коритись особистим інтересам інших. Кожен з них погодився вдягнути на себе наручники, сховати під панчохою волосся і позбутися особистої свободи, потрапивши у в’язницю.

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ: ІНШИЙ - ПОРОЖНЄ МІСЦЕ

Убий азіата для Бога

Напис на шоломі американського солдата у В’єтнамі

Одна з найгірший речей, яку ми можемо зробити стосовно нашого ближнього, це бути нелюдяним у ставленні до нього, показати йому, що він нічого не вартий, піддаючи психологічному процесові дегуманізації. Це трапляється, коли ми забуваємо, що інші люди наповнені такими ж почуттями, думками, цінностями та цілями, як і ми. Будь-які людські якості цих «інших», абсолютно тотожні нашим, стають применшеними чи взагалі стертими у нашій свідомості. Це трапляється завдяки психологічному механізмові інтелектуалізації, заперечення та ізоляції афекту. На відміну від людських стосунків, які наповнені суб’єктивним, особистісним та емоційним компонентами, дегуманізовані стосунки є об’єктивними, аналітичними та позбавленими емоцій і співчуття.

У термінах Мартіна Бубера гуманні стосунки передбачають зв’язок «Я — Ти», тоді як дегуманізовані — «Я — Воно». З часом той, хто посилює дегуманізацію, настільки заглиблюється в негативний досвід, що його «Я» також починає змінюватися. У результаті виникають стосунки «Воно — Воно» між об’єктами або тим, хто провокує дегуманізацію, і жертвою. Спотворене сприйняття іншого як недолюдини, поганої особи, порожнього місця чи навіть «тварини» не становить труднощів завдяки навичкам, стереотипам, слоганам і впливові пропаганди[192].

Іноді дегуманізація має адаптивну функцію для того, хто змушений відкласти вбік свої звичні емоції у надзвичайній ситуації, у кризі або в робочій ситуації, коли необхідно втрутитися в особистий простір інших. Хірурги можуть поводитися так під час операцій, коли змушені завдавати болю людському тілу, а рятівники — надаючи допомогу під час стихійного лиха. Те саме відбувається, коли робота вимагає контактів із величезною кількістю людей щодня. Для деяких професій, пов’язаних з турботою про інших, як-от клінічний психолог, соціальний працівник чи медик, — існує поняття «відчуженості». При цьому така людина потрапляє в парадоксальне становище: для того, щоб краще допомагати своїм клієнтам чи лікувати їх, вона повинна вдаватися до дегуманізації[193].

Зазвичай дегуманізація полегшує насильницькі й деструктивні дії стосовно тих, хто виступає об’єктом. Важко повірити в характеристику, яку наглядачі дали в’язням, своїм товаришам-студентам, яким дісталась їхня роль лише через фатальний випадковий збіг: «Я змушував їх називати один одного образливими іменами і мити туалети голими руками. Я вважав їх практично худобою і продовжував за ними стежити, щоб вони чогось не затіяли».

А ось слова іншого наглядача Стенфордського в’язничного експерименту: «Мені набридло бачити брудний одяг в’язнів, відчувати, як від них відгонить немитим тілом і як постійно смердить у в’язниці. Я бачив, як вони накидались один на одного, виконуючи наші накази».

Завдяки чітким дорученням, які ми постійно повторювали, Стенфордський в’язничний експеримент створив сприятливі умови для дегуманізації, такі ж, як у справжніх в’язницях. Усе почалось із втрати свободи, пізніше — особистого простору і завершилося втратою ідентичності. Це відокремило учасників експерименту від їхнього минулого, оточення й сімей, замінило звичну реальність на реальність моменту, яка змушувала їх разом з іншими в’язнями жити в анонімному середовищі, де ні в кого нема особистого простору. Зовнішні примусові правила і деспотичні рішення наглядачів диктували їм, як вони повинні поводитися. Більше того, у нашій в’язниці, як і в усіх інших в’язницях, які я знаю, емоції придушувалися, гальмувалися і спотворювалися. Такі емоції, як ніжність і турбота, зникли й у наглядачів, й у в’язнів всього лише за кілька днів після початку.

У реальних в’язницях люди виявляють свої емоції лише імпульсивно, і це завжди є несподіванкою, тоді як однорідність масових реакцій є нормою. Наших в’язнів було дегуманізовано через дії наглядачів, а також через принизливі інституційні процедури. Однак незабаром їхня дегуманізація була підкріплена також тим, що вони стримували свої емоції, за винятком ситуацій, у яких «ламалися». Емоції є невід’ємною частиною людяності. У в’язницях люди завжди стримують свої емоції, позаяк це є виявом слабкості і перед наглядачами, і перед іншими в’язнями. У Розділі 13 ми детальніше розглянемо деструктивний вплив дегуманізації, адже вона призводить до відключення моралі.

ІНТУЇЦІЯ ПРОЛИВАЄ СВІТЛО НА СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Низка драматичних і неочікуваних подій, які трапилися незабаром після завершення нашого дослідження, — а саме масове вбивство у державній каліфорнійській в’язниці Сен-Квентін і масове вбивство у виправній установі Аттика штату Нью-Йорк, — перетворили наш експеримент у наглядний приклад психології зла. Ці дві події звернули увагу всієї держави на невеликий академічний експеримент, покликаний перевірити теорію ситуативного впливу. Тут я лише в загальних рисах окреслю ключові аспекти тих подій і їхні наслідки для Стенфордського в’язничного експерименту і для мене. Детальніщий огляд цих подій ви можете знайти на сайті www.lucifereffect.com, де також міститься інформація про зростання впливу партії «Чорних пантер» і студентської радикальної групи Weather Underground.

Наступного дня після припинення Стенфордського в’язничного експерименту частину в’язнів і наглядачів в’язниці Сен-Квентін було вбито під час імовірної спроби втечі під керівництвом чорношкірого політичного в’язня та активіста Джорджа Джексона. Три тижні по тому, в іншому кінці країни, на півночі штату Нью-Йорк, збунтувались в’язні у в’язниці Аттика. Вони захопили в’язницю і протягом п’яти днів тримали у заручниках сорок наглядачів і людей з цивільного персоналу в’язниці. Замість провести переговори з в’язнями та вислухати їхні вимоги про зміни тюремних умов, — а саме вирішення питання пригнічення та дегуманізацію, яких зазнають ув’язнені, — губернатор Нью-Йорка Нельсон Рокфеллер наказав патрульним ужити всіх необхідних заходів для звільнення в’язниці. У стрілянині вбили понад сорок ув’язнених і заручників, а також поранили багатьох інших. Такий збіг у часі цих двох подій поставив тюремні умови на порядок денний. Мене було запрошено до кількох комітетів Конгресу дати свідчення про мої дослідження тюремних умов на основі Стенфордського в’язничного експерименту. Я також був свідком-експертом у справі одного з шести в’язнів, які були причетними до масового вбивства у в’язниці Сен-Квентін. У цей самий час один кореспондент, який бачив мої телевізійні дебати з помічником в’язниці Сен-Квентін, вирішив зняти документальний фільм про Стенфордський в’язничний експеримент для національного телебачення (телеканал NBC, листопад 1971 року). Наступною була стаття в журналі Life, тож Стенфордський в’язничний експеримент став відомим.

СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

Щоби повніше осягнути ступінь трансформації характерів в’язнів і наглядачів, спричинену їхнім досвідом перебування в експериментальній моделі в’язниці, потрібно зрозуміти дух часу наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років. Це була епоха нівелювання авторитетів, лозунгів «не довіряй тим, кому за 30», час протистояння «воєнному й індустріальному істеблішментові», участі в антивоєнних мітингах, боротьби за громадянські права та права жінок у суспільстві. Це був час, коли молоді люди протестували проти усталених соціальних рамок і конформізму, які ще в 1950-х роках сковували їхніх батьків. Це був час експериментів із сексом, наркотиками і рок-н-ролом, моди на довге волосся, на самовираження. Час «хіпі», «тусовок», «вільних стосунків». Час «дітей квітів» із квітами у волоссі, пацифістів і особливо індивідуалістів. Психолог Гарвардського університету Тімоті Лірі, «інтелектуально-кислотний гуру» цього покоління, запропонував універсальний потрійний рецепт для молодого покоління: «відключитися» від традиційного суспільства, «включитися» у змінений наркотиками стан і «підключитися» до своєї істинної внутрішньої хвилі.

Підйом молодіжної культури з його драматичним повстанням проти несправедливості та утисків був зосереджений на аморальності В’єтнамської війни, принизливих щоденних підрахунках убитих і небажанні влади країни визнати свою провину і припинити насильство після семи кривавих років. Ці цінності поширювалися в європейському й азійському молодіжних рухах. Європейці виявилися навіть войовничішими за американців, сміливо кинувши виклик істеблішменту. Вони відкрито виступали проти політичної та академічної ортодоксальності. Студенти в Парижі, Берліні й Мілані «вийшли на барикади» проти репресивного, на їхній погляд, режиму. Багато з них стояли на позиції соціалізму, засуджуючи фашистський і комуністичний тоталітаризм і засуджуючи фінансову політику, яка обмежувала доступ до вищої освіти.

Власне студенти-волонтери нашого дослідження були продуктом цієї культури повстань, експериментів із собою та зневажання авторитетів і конформізму. Ми очікували, що учасники експерименту будуть протистояти тим інституційним силам, в яких перебували, зневажати владу «Системи», в яку я їх помістив. Так само ми аж ніяк не очікували, що наглядачі стануть поводитись як «беззаперечні авторитети», тому що ніхто з волонтерів не хотів стати наглядачем, коли вони мали можливість обирати. Навіть наглядач Гельманн говорив, що скоріше став би в’язнем, аніж наглядачем, тому що, за його словами, «люди недолюблюють охорону».

Фактично всім нашим студентам-волонтерам було легше приміряти на себе роль в’язня, ніж наглядача. Вони не збиралися в майбутньому влаштовуватися наглядачами у в’язниці, тоді як могли припустити, що будуть арештовані за якийсь незначний проступок одного дня. Я веду до того, що серед молодих людей, яким випала роль наглядача, не було схильних до насильства чи домінування, хоча саме так вони і почали згодом поводитися. Вони не принесли в Стенфордський в’язничний експеримент жодних схильностей шкодити, чинити насильство чи домінувати над іншими. Єдине, до чого, як ми гадали, вони могли би мати схильність, — це турбота про інших, відповідно до того, які соціальні віяння переважали на той час у суспільстві. Точно так само не було причин очікувати, що ті, кому випала роль в’язнів, зламаються так швидко, з огляду на рівень їхнього ментального та психічного здоров’я. Важливо пам’ятати про цей тимчасовий культурний контекст, коли ми пізніше розглядатимемо спроби повторити наш експеримент в абсолютно інших суспільних тенденціях.

ЧОМУ СИСТЕМА МАЄ НАЙБІЛЬШ ЗНАЧУЩИЙ ВПЛИВ

Найголовніший висновок, який потрібно винести зі Стенфордського в’язничного експерименту, — це те, що Система творить Ситуацію. Система є джерелом інституційної підтримки, джерелом авторитетів та інших ресурсів, які роблять Ситуацію саме такою, а не інакшою. Після того, як ми окреслили основні особливості Стенфордського в’язничного експерименту, ми повинні поставити запитання, про які досить часто забувають: «Хто або що є причиною такого стану справ? Хто створив саме такий поведінковий контекст і підтримував його тими чи тими способами? Відповідно, хто повинен брати на себе відповідальність за його наслідки? Хто забезпечив успіх, а кого потрібно звинувачувати у невдачах?». У випадку Стенфордського в’язничного експерименту відповідь проста: я. Однак коли ми маємо справу зі складними організаціями та комплексами, як-от неефективна система освіти чи система виправних закладів, корумпованими мегакорпораціями або системою — розробником в’язниці Абу-Ґрейб, відповідь знайти не так легко.

Влада Системи полягає в тому, що вона надає авторизований та інституціалізований дозвіл поводитися у передбачений спосіб і, навпаки, забороняти і карати дії, які не відповідають встановленим правилам. Вона володіє «найвищим авторитетом», який дає змогу вживатися в нові ролі, виконувати нові правила і робити речі, які раніше людина не мала змоги робити через попередньо встановлені закони, норми, мораль та етику. Такий вплив, як правило, захований під маскою ідеології. Ідеологія — це гасло або теорія, які дають змогу легітимізувати будь-які способи досягнення кінцевої мети. Ідеологія — це як «Великий Кахуна»[194]: ні в кого не виникає жодних запитань, бо ж більшість вважає його дії абсолютно «правильними» у конкретний час у конкретному місці. Ті, кого вповноважено авторитетом, завжди вміють подати свою програму як дуже цінну та доброчесну.

Програми, політики і стандартні операційні процедури, розроблені для того, щоби підтримувати ідеологію, стають істотним складником Системи. Дії Системи вважають розумними та відповідними цій ідеології, що вона починає сприйматись як священна.

Із 1960-х по 1970-і роки, коли фашистські військові хунти правили світом від Середземномор’я аж до Латинської Америки, диктатори видавали свій заклик до зброї за необхідний засіб боротьби із «загрозою національної безпеки», спричиненої соціалістами чи комуністами. Необхідність «усунення цієї загрози» призвела до того, що військовою та цивільною поліцією на державному рівні було санкціоновано тортури, а також убивства ескадронами смерті всіх підозрюваних «ворогів держави».

Навіть зараз у Сполучених Штатах імовірні загрози національної безпеки настільки налякали громадян, що вони готові були пожертвувати своїми базовими громадянськими правами заради ілюзії безпеки. Ця ідеологія, своєю чергою, була головним виправданням ведення превентивної війни в Іраку. Завдяки своїй владі Система витворила цю ідеологію, якій, як наслідок, було підпорядковано інші підсистеми управління війною, управління внутрішньою безпекою та управління військовими в’язницями — або відсутність таких в’язниць через брак чіткого планування подій після закінчення війни.

Моє наукове захоплення стратегіями й тактиками контролю свідомості, описаними в класичному романі Джорджа Орвелла «1984»[195], повинно було допомогти мені усвідомити могутність Системи набагато раніше у моєму професійному житті. «Великий Брат» — це Система, яка зрештою руйнує ініціативу і волю людини, спрямована на те, щоб боротися зі сліпим підкоренням інструкціям. Упродовж багатьох років у обговореннях Стенфордського в’язничного експерименту навіть не йшлося про Систему, адже діалог було обмежено вибором між двома основними підходами до розуміння людської поведінки: диспозиційним або ситуаційним. Я ігнорував важливіше питання створених Системою умов. І лише згодом, коли я аналізував динаміку насильства, поширеного в багатьох військових в’язницях Іраку, Афганістану та Куби, аналіз Системи став для мене беззаперечно необхідним.

Нобелівський лауреат, фізик Річард Фейнман показав, що трагічна катастрофа на космічному кораблі Challenger була спричинена не помилками окремих людей, а неправильним системним підходом офіційного керівництва. Керівники NASA наполягали на запуску, незважаючи ані на сумніви інженерів, ані на побоювання, висловлені виробником одного з головних компонентів корабля (яким стало браковане кільце, що власне й спричинило катастрофу). Фейнман стверджує, що чільним мотивом NASA було «запевнити уряд у досконалості та успіху NASA, аби забезпечити собі фінансування»[196]. У наступних розділах ми розглянемо точку зору про те, що Система не меншою мірою, ніж Ситуація, може допомогти зрозуміти, що стало причиною проблем у Стенфордському в’язничному експерименті та в’язниці Абу-Ґрейб.

Контрастом до діяльності NASA, яке мотивувалося політичним слоганом «швидше, краще, дешевше», був страхітливий успіх фашистів у справах масового винищення. Вони створили добре інтегровану низхідну Систему від кабінету міністрів Гітлера, політиків націонал-соціалістичної партії, банкірів, офіцерів гестапо, військ СС до інженерів, лікарів, архітекторів, хіміків, педагогів, провідників поїздів і всіх інших, причетних до спроби геноциду всіх європейських євреїв та інших ворогів Держави.

Потрібно було побудувати концентраційні табори і табори смерті зі спеціально розробленими крематоріями, вдосконалити максимально ефективні засоби нищення. Фахівці з пропаганди повинні були розробити кампанію, втілену в фільмах, газетах, журналах і постерах, яка б нівелювала людську гідність євреїв і позиціонувала їх як загрозу. Вчителі та проповідники повинні були зробити з молоді сліпо переконаних нацистів, які змогли б виправдати свою участь в «остаточному вирішенні єврейського питання»[197].

Необхідно було створити нову мову, де вислови, що окреслювали справжню жорстокість, замінювалися безневинними словами, наприклад: Sonderbehandlung (особливий режим); Sonderaktion (особливі дії); Umsiedlung (переселення); Evakuierrung (евакуація). «Особливий режим» насправді означав фізичне винищення людей, і іноді його скорочували до SB для зручності. Голова військ СС, Райнгард Гайдріх, окреслив чільні принципи безпеки під час війни 1939 року в положенні: «Потрібно розділяти тих, із ким можна поводитися звичним способом, і тих, кому потрібен особливий режим [Sonderbehandlung]». До цих других належали ті, хто через свою недосконалу небажану природу, небезпечність і здатність бути інструментами ворожої пропаганди є приреченими на нещадне винищення без будь-якої поваги до людської гідності[198].

У нацистських лікарів, які повинні були визначати, хто приречений на винищення, а на кому можна проводити експерименти, вочевидь відбувався певний розкол особистості — «протиріччя між убивчою жорстокістю і хвилинами доброти, яке вони переживали весь час упродовж перебування в концтаборі Аушвіц. І цей розкол не наближався до розв’язання. Він був невилучною частиною психологічної рівноваги, яка давала лікарям СС змогу виконувати їхню роботу. Лікарі ставали частиною величезної жорстокої багатофункціональної Системи... Аушвіц діяв завдяки спільним зусиллям»[199].