Фавор, або Бабусин онук

Глава 7

Натан продовжував вивчати життя у будинку престарілих.

Цей триповерховий будинок був розташований на краю міста. Поверх проживання залежав від стану здоров’я його мешканця.

На першому поверсі перебували ті, хто потрапив сюди після операцій і спочатку потребував підсиленого медичного догляду. Ці були «тимчасові». Багато з тих, хто потрапляв на перший поверх, через місяць-другий відновлювалисьі щасливо повертались додому.

Другий поверх — ПМП(постійне місце проживання)для тих, хто прийшов сюди доживати свій вік, довгий чи короткий — кому як судилося. Більшість мешканців другого поверху були відносно при здоровому розумі, могли самостійно пересуватись або хоча б самостійно їсти та пити.

Третій поверх — для найважчих, хто вже мало або взагалі нічого не розумів, кого годували з ложечки або через трубку і возили на кріслах-каталках. «Баклажани» — так називали цих нещасних.

Баба Ліза мешкала на другому поверсі. Проживши тут п’ять років, вважала себе ветераном.

Всі, хто на другому, звичайно, знали, що рано чи пізно опиняться там, нагорі. Якщо не помруть раніше «переїзду». Словом, вибір був небагатий: або прямо на кладовище з другого, або — до «баклажанів», на третій.Переміщення на третій поверх багато хто сприймав як покарання набагато страшніше, ніж сама смерть. У всякому разі, такий висновок зробив Натан з їхніх реплік.

Тривав Пасхальний пост, закінчення якого більшість стареньких чекали з нетерпінням. Мучилися через те, що доводилося їсти мацу замість хліба. Маца хоча й символ, і колись сорок років рятувала народ від голоду в пустелі, але крихти забиваються під зубні протези. Яснам боляче. Тому доводиться ховати у кімнатах хліб і потихеньку носити загорнуті у серветки м’якушки до їдальні. За таке порушення, звичайно, обіду не позбавлять, хліб не відберуть і до «баклажанів» не відправлять. Медсестри роблять вигляд, що нічого не помічають. Їжте, бабусі й дідусі, на здоров’я. Аби лише тихо.

У залі постійно працює телевізор. Чомусь вибраний канал, де майже завжди транслюють мильні опери: ізраїльські, мексиканські, російські, американські — з титрами на івриті. За титрами, що швидко мигтять, не всі можуть устежити. До того ж багато хто з мешканців цього будинку не знають івриту — володіють ідиш і мовою тої країни, звідки приїхали. Але це неважливо. Важливо те, що в телевізорі вирують пристрасті: там постійно хтось зраджує або хоче зрадити, хтось через ревнощі збирається застрелити або застрелитись, або зробити і те і інше.

Зранку, після сніданку, «кіномани» сідають біля великого екрану. Навряд пам’ятають, що відбувалось у попередній серії — хто від кого завагітнів, і чий чоловік збирався застрелити коханця чиєї дружини. Тим більше, що одна мильна опера після реклами матраців, автомобілів і горілки «Абсолют» змінюється на другу.

І тут, в цьому замкненому просторі, через призму мильних серіалів, виникає дивне враження, що там, на вулиці, вирує саме таке життя: з коханням, пістолетами, таємними побаченнями в готелях. Там зраджують, страждають, сміються. Там — фонтани, пляжі, ресторани. Там — все там.

А тут, по цей бік, — тиша. Непорушність. І лише два очікування: коли прийде відвідати хтось з родичів, зазвичай, донька або син. І коли прийде смерть.

А де вона — смертонька, заскочить мене? У моїй кімнаті? Або у залі, за столом? А як краще померти? Лежачи у ліжку, уві сні? Або сидячи у кріслі? От Абрам — помер у кріслі. Сидів у залі, оголосили, що вже час іти до їдальні, а він не встає. Вже ТАМ. Щасливчик.

Та не смійтеся, не смійтеся. Це все ж таки дуже важливе питання, одне з першорядних: де з нею зустрітись? Адже вона вже близько, вже в залі. Никає поміж крісел, штовхає каталки, чіпляє милиці і ціпки так, що вони з гуркотом валяться з ослаблених рук. Вона, погань така, тисне на груди, штовхає в спину, ставить підніжки, і ти падаєш на підлогу, ламаєш собі кістки. І ще — це в ній найогидніше — постійно регоче, регоче тобі в обличчя. І ніхто її не бачить, ніхто серед тих, хто сидить у залі. Вірніше, її бачить кожний, але ж тільки кожний бачить свою, свою прокляту, і нікому немає діла до чужої.

Спосіб, що допомагає, — це, як не дивно, непорушність. Треба завмерти. Тоді зміюка прошипить перед тобою і, обдурена, зникне на деякий час. Піде до тих, хто ще ворушиться, хто стрепехається. А я зможу спокійно додумати свою думку і знайти відповідь на найважливіше питання: яким же чином краще за все померти?..

В одному кутку зали у клітці — канарка. Насвистує собі, клює зерна. Ввечері о восьмій, майже за годинником, пташка, замовкнувши, ховає свою голівку під крило. Це — своєрідний сигнал. Тоді чергова медсестра накриває клітку темною тканиною і голосно повідомляє, що «робочий день скінчився».

Лайла тов. Спати. Шлофн. Буенос ночес, — каже вона різними мовами, плескаючи в долоні, щоби розбудити тих, хто куняє або впав у дуже глибоку задумливість.

Позітхавши і побідкавшись, що час летить так швидко і що ще один день прожитий, ті зі стареньких, хто в змозі, піднімаються і, спираючись на ціпки або металеві ходунки, відправляються до своїх «квартир», як вони називають невеличкі двомісні палати. А неходячих відвозять.