Фавор, або Бабусин онук

Глава 3

Єлизавета Марківна могла поїхати до Канади разом із ріднею, але вирішила залишитись в Ізраїлі. Попросила допомогти їй скласти і віднести до будинку престарілих речі.

Дивно, звичайно: донька, зять, онуки, правнуки. І начебто ніхто не винен у тому, що бабуся залишилась сама. Всі мають свої поважні причини, всіх можна зрозуміти. Але так і спадає на думку: баба з возу…

Пояснюючи таке своє рішення, баба Ліза запевняла, що у будинку престарілих їй зможуть забезпечити прийнятні умови життя, необхідний догляд, медичне обслуговування тощо. Проте, окрім цього, так би мовити, офіційного, існувало ще й інше пояснення — істинне: Єлизавета Марківна жаліла своїх доньку та онуку, не хотіла там, у Канаді — на новому місці і в чужій країні — стати для них тягарем. І хоча була жінкою примхливою, що вимагала підвищеної уваги до своєї персони, але коли необхідно було зробити важкий, страшний крок — відрізати поживому, Єлизавета Марківна цей крок робила. Вона була людиною вчинку. Реалістка за натурою, ілюзій не плекала, знала, на що іде, обравши для себе будинок престарілих.

Вона любила повторювати: коли потрібно, справжня жінка має вміти закривати своє серце.

Мама, звичайно, відчувала через це докори сумління. Вибачалась і перед Натаном, казала, мовляв, бабусі там буде краще. Раз на рік потім їздила її навідувати до Ізраїлю, на тиждень чи два.

Натан опинився в Америці, ще коли вся родина залишалася у Литві. Чоловік сестри у Вільнюсі відкрив свою комп’ютерну фірму, бізнес пішов, ні про яку еміграцію він і чути не хотів.

А Натан поїхав у Нью-Йорк за студентською візою, з четвертого курсу філологічного факультету. Їхав не назавжди, лише на рік. Але невиразне передчуття, що він залишиться в Америці, не полишало його душі.

Незабаром на чоловіка Свєтки у Вільнюсі наїхали, почали вимагати гроші і поставили на «лічильник». До Ізраїлю їм тоді ледь не бігти довелося. Але в Ізраїлі їм вперто не подобалось, і через деякий час вони переїхали до Канади.

Таким чином і розлетілася родина по світу…

Раз на рік Натан дзвонив в Ізраїль, вітав бабусю з днем народження. Вона нічого не знала про його життя в Америці. І він і не намагався просвіщати її щодо цього. Запитував про те, про що зазвичай питають старих: як спиш,який апетит, що болить? Через кілька хвилин, коли перелік цих традиційних питань добігав кінця, Натан подумки підбирав слова прощання, наостанок бажав бабусі здоров’я, обіцяв дзвонити частіше. Бувало, щоправда, і таке, що забував привітати бабу Лізу навіть і з днем народження. Тоді мама дзвонила йому з Канади і вимовляла йому: мовляв, не добре це — бабуся ображається.