Фавор, або Бабусин онук

Глава 2

В Ізраїлі перед цим він був двічі, нетривалий час гостював у рідні. Востаннє — п’ять років тому, перед їхнім переїздом до Канади. Навіщо летів цього разу? Дійсно відвідати бабусю Лізу, яка нещодавно зламала шийку стегна і перенесла операцію. Мала летіти мама, але сестра Свєтка у Канаді щойно народила третю дитину, страждала на сильну післяпологову депресію, і мати з батьком їй були потрібні у поміч. Тому мама попросила Натана злітати в Ізраїль і «морально підтримати бабусю». Запропонувала оплатити дорогу і знайшла через знайомих квартиру, де він міг би зупинитись.

Він погодився. Чому б і ні? У Литві нещодавно надрукували його нову книжку, перекладену на литовську мову, а у Нью-Йорку він підписав контракт з американським видавництвом на видання збірки повістей в англійському перекладі. Він щойно закінчив новий роман. Потрібен був відпочинок. Треба було відірватись від роботи, обміркувати нові задуми.

Була ще одна делікатна, але досить вагома причина для цієї поїздки. Його дружина Аня ніяк не могла завагітніти. Не виходило. Не перший рік вони намагалися; стільки було витрачено нервів, коштів! Ходили по різних лікарях, Аня перенесла дві легкі операції, котрі нічого не дали і без яких, скоріш за все, можна було обійтися. Робила різноманітні тести, приймала пігулки. Марно. Лікарі і самі напевне не знали, в чому причина її безпліддя.

Зробили спробу штучного запліднення, яка з’їла більше половини їхніх заощаджень. Знову даремно. Залишався останній варіант: теж штучне запліднення, але у пробірці, за найновітнішими технологіями. Однак така процедура у Штатах коштує дуже дорого, і гарантій ніхто на дає. А в Ізраїлі, кажуть, для громадян країни таку процедуру роблять безкоштовно.

Аня, попри всю свою любов до Америки (батьки привезли її в Штати, коли їй було сім років), дізнавшись, що в Ізраїлі безкоштовно роблять штучне запліднення, була згодна і на переїзд. Натан чіткої думки щодо цього не мав. Але погодився ще раз поїхати в гості і розвідати про все на місці.

Одним словом, все якось склалось на користь цієї поїздки.

А як же щодо Єлизавети Марківни, яку Натан майже завжди називав баба Ліза і дуже зрідка — бабуся? Чи хотів він насправді її відвідати? Чесно кажучи, ні.

Він вважав, що баба Ліза ніколи не дарувала онуку тої любові, на яку він заслуговував. От буває таке: єдиний онук, якого назвали на честь її загиблого чоловіка. В дитинстві був чемним хлопчиком, із кучерявим волоссям і ямочками на щоках.

Але чомусь баба Ліза взагалі не зважала на його ямочки і кучерики. Все своє кохання вона віддала молодшій онучці. Для Свєтки у баби Лізи знаходились найніжніші слова — і «родзинка», і «намистинка».

Якось вона подарувала онучці рояль — новий, німецький. Сама водила її до музичної школи. Коли Свєтка грала на роялі Моцарта або Шопена, вдома перед гостями або у музичній школі на концертах, баба Ліза майже завжди плакала від милування. Тривалий час Натана дратували ці сльози. Може, тому, що сам він музичного слуху не мав, на музичних інструментах не грав і під час тих концертів сидів десь у кутку.

Але одного разу, під час чергового такого концерту, баба Ліза раптом повернулася до нього і якось дивно подивилась йому в очі. З таким виразом, що Натана взяли дрижаки. Він відчув, що не гра «родзинки», а божественні звуки Шопена торкнулися її душі, розворушили в ній щось таємниче, може бути, повернули у минули чи прочинилищось у майбутньому. Мабуть, цілу вічність вона дивилася на Натана, навіть не витираючи сліз зі своїх напудрених щік. Цей день не забути.

Концерт, між тим, скінчився, звуки затихнули, сльози на щоках баби Лізи висохли. Життя побігло далі своєю чергою.

Можна спробувати пояснити і з точки зору психології, чому у серці Єлизавети Марківни було так мало місця для онука: він їй нагадував її першого чоловіка, і не лише зовнішньо.

Дід Натан теж був з категорії «шукаючих». Вивчився на архітектора, але чомусь серйозно захопився театром, навіть поставив якусь п’єсу. Театр, одначе, закрився двадцять другого червня сорок першого року. Через два дні у Вільнюсі почалися розстріли євреїв, ще стихійні, а вже через тиждень у Понари поїхали набиті євреями вантажівки, які охороняли німецькі автоматники…

Єлизавета Марківна встигла поїхати з чотирирічною донькою (майбутньою мамою Натана) за день до окупації Вільнюса, а її чоловік залишився. Хоча міг поїхати разом із нею. За її словами, він збирався організовувати підпілля і воювати. Романтик!

Згадуючи свого першого чоловіка, Єлизавета Марківна завжди сумно і, як здавалося Натану, з деяким докором хитала головою. Іноді називала його «несерйозною, непутящою людиною». Мовляв, кому була потрібна його смерть? А погодився би поїхати із нею — може б, і вцілів…

Цікаво, що ще з дитинства, нічого не знаючи ні про іудаїзм, ні про Каббалу, яка стверджує, що повертаються і вселяються в нові тіла душі тих, хто з якоїсь причини не зміг виконати свою місію на землі, Натан завжди відчував в собі присутність чиєїсь іншої, дуже рідної, але все ж таки не його власної, душі. З роками, щоправда, це почуття стало не таким гострим…

Так от, повертаючись до психоаналізу: Натан-онук нагадував Єлизаветі Марківні її «непутящого» першого чоловіка, якого вона, не дивлячись на свої наступні два заміжжя, продовжувала любити. Два її інших чоловіка були людьми «путящими», поважними: один — заступник начальника таксопарку, другий — директор ательє з пошиття одягу. Обидва померли відносно рано, від хвороб. І бабі Лізі, наче її переслідувала зла доля, довелося тричі овдовіти. За кілька років до еміграції в Ізраїль вона познайомилася і зійшлася з полковником артилерії у відставці, ветераном війни, увесь кітель в орденах. Але діти полковника уїхали в Америку і потягнули тата із собою, не зважаючи на всі його благання залишити його з «Лізонькою».

Вона ніколи не знімала золотий перстенець з маленьким рубіном з безіменного пальця лівої руки. Як удовиця. Попри всю свою любов до ювелірних прикрас, в нових заміжжях ніколи більше не носила обручку. І прізвище діда Натана, яке вона колись взяла собі, теж не міняла. І весільну їхню світлину завжди тримала у рамочці на видному місці. І жодних інших світлин із «путящими чоловіками» онук ніколи в неї не бачив.

Онук, на погляд Єлизавети Марківни, також був несерйозним і непутящим. На такого, як він, вона вважала, не можна покластися. Такі або гинуть наглою смертю, або потрапляють за ґрати.

Вона одвічно підозрювала Натана у намірах скоїти щось непристойне. Наче відсувала фіранку його душі і заглядала всередину: «Нумо-нумо, зараз подивимось, що там за бісики». Віддаймо їй належне: вона завжди безпомилково могла вгадати, коли онук симулював хвороби, щоби прогуляти школу, коли (як воно сказати м’якше) заглядав у батьківські гаманці і знаходив там «зайві» дрібні гроші, у яких схованках ховав цигарки. Все це його до біса дратувало. Таке слідкування! Така підозрілість!

Коли у дев’яносто першому крихітна Литва виривалася з кривавих тенет Радянської імперії і по старій бруківці Вільнюса знову поперли танки, а вільнюські міліцейські спецпризначенці і снайпери на дахах за наказом з Москви відкрили вогонь по мирних мешканцях, баба Ліза примчала додому і почала вимагати, щоби батьки негайно зачинили всі двері і вікна. «Він же піде до телевежі і там загине! В нього є зброя, він десь ховає зброю!» — кричала вона, як завжди, правильно вгадавши плани Натана, тодішнього другокурсника університету. Щодо зброї, щоправда, помилилася. Де він міг її взяти? Але до телевежі пішов…

А може, причина їхньої обопільної нелюбові була в тому, що вони з бабою Лізою були наче представники різних світів? Натан — друг вільних муз, а Єлизавета Марківна — бухгалтер — служитель холодних цифр. Ситий голодного, так би мовити…

Як би там не було, у своєму серці Натан все життя плекав образу на бабу Лізу. І у тому, що бабуся залишилась одна в Ізраїлі, у будинку престарілих, винним себе не вважав. Адже вона так багато віддала не йому, а онучці: окрім любові — і квартиру свою, коли Світлана вийшла заміж, і гроші їй завжди підкидала, і допомагала ставити на ноги дітей. І рояль.

***

Бабу Лізу він, звісно, відвідає. Але важливіше — дізнатися про можливість для них із Анею зробити штучне запліднення. Адже все далеко не просто: потрібно отримати ізраїльське громадянство, оформити медичну страховку, знайти лікарню, де це роблять — дітей у пробірках. А як бути з житлом? З роботою? З мовою? Невже знову кудись їхати, все починати спочатку?

От як буває: одному Бог дає дітей, іншому ні. У Свєтки вже третя дитина народилася, до того ж незапланована. В кожній країні — по дитині: перша — у Литві, друга — в Ізраїлі, третя — у Канаді. Аня ж на що лише не згодна, щоби стати матір’ю. А не дає Бог.

Не так давно вони були на прийомі у чергового репродуктолога, відомого в Нью-Йорку спеціаліста в цій галузі. Навіть не дослухавши їх до кінця, лікар-світило взяв аркуш паперу і калькулятор. І погнав стукотіти по кнопках, розповідаючи, за яку процедуру дає знижку і на скільки відсотків, а за яку — знижку не дає. І все записував цифри у стовпчик, щось додавав, вираховував відсотки. А стовпчик зростав, зростав, стаючи колоною, і лінзи окулярів відомого лікаря поблискували.

Наприкінці прийому вручив їм аркуш із кінцевою сумою, від якої в обох потемнішало в очах. Просив не тягнути із відповіддю, тому що в нього — черга, все розписано на півроку наперед.

На вулиці Аня розревілася. А Натан розсердився, повернувся до кабінету того лікаря-бухгалтера і розірвав аркуш з калькуляцією перед його носом. Гроші грошима, але ж не можна так відверто, не ковбасу все ж таки продає!

Такі почуття можна зрозуміти.Але проблему це не вирішило.

З’їздили з Анею і на могилу відомого хасида — ребе Шнеєрсона, що на кладовищі у Квінсі. Вважається, що дух величного любачівського ребе може творити дива. Потрібно залишити на могилі записку і помолитись. Говорять, що свої прохання по факсу та електронній пошті туди шлють євреї зі всього світу. Сотні прохань на день!

На кладовищі, біля склепу, знаходився і невеличкий будинок, де факс і комп’ютер, які приймали онлайн-прохання. В тому ж будинку — молитовня і їдальня. Як це часто-густо буває у євреїв — все в одному місці.

Вдвох з Анею вони увійшли до склепу. Незважаючи на пізній вечір, тут було немало відвідувачів, чоловіків і жінок різного віку. Натан написав своє прохання і кинув папірчик ближче до надгробку, біля якого лежало багато згорнутих папірців. Зібрався уходити. Аня накрила голову косинкою, взяла до рук молитовник.

І така вона була прекрасна у своєму відчаї, у своїй мольбі, що, дивлячись на дружину, Натан якось по-новому полюбив її. Подумав тоді, що заради неї ладен їхати не лише у Квінс на кладовище, а і до дідька в зуби.

До речі, поки Аня молилася, Натан у сусідньому будинку вже пив горілку «Смірнофф» із хасидами. В них, виявляється, було якесь свято. А коли у євреїв свято, то потрібно співати і гуляти, хоча б і на кладовищі. Вийшовши зі склепу, замислена Аня знайшла свого чоловіка підпитим, що танцював, обійнявшись із хасидами. Всі разом присідали, викидали колінця і завзято вигукували: «Машиах! Машиах!..»

Так, дух любачівського ребе допоміг гарно розважитись того вечора. Але з дитиною — на жаль, ніяк. І грошей на нові медичні експерименти в них вже не було.

А роки ж летять. Ані вже тридцять вісім. Годинник «тік-так, тік-так». Аж у вухах дзеленчить.