Фавор, або Бабусин онук

Глава 12

Багато магазинів Хайфи ще були зачинені. Але вулиці, занадто вузькі для міста з такою кількістю машин, вже були заповнені автомобілями, на деяких ділянках навіть виникли корки. А ще ж так рано!

— Отже, план сьогоднішнього дня такий: спочатку робимо бізнес, декуди заїдемо і де з ким побачимось. Це багато часу не займе, до обіду впораємось. Потім заправляємо повний бак і… — Томас присвиснув. — Прямою ходою — на Ейлат. Номер в готелі заброньований, все ніштякас. До речі, ти не забув узяти свою книжку? Буде мені що почитати на відпочинку.

Вони вийшли з кав’ярні і пішли до машини Тома, що була припаркована неподалік. Але йшли чомусь не по прямій, а звернувши у якийсь провулок.

— Ти, як завжди, ходиш лабіринтами, — промовив Натан.

У глибині душі в нього все ж ворушилися недобрі передчуття — якось дуже рознервувалася баба Ліза, коли він йшов. Зрозуміло, що їй була потрібна його присутність, кожну мить якої вона так цінувала після стількох років самотності. От і влаштувала сцену.

«Ти мене бачиш востаннє! Все, я помру! Прощавай, онуче!» Скільки разів баба Ліза казала ці рокові слова в різних випадках, витираючи при цьому сльози, і тягнулася до Натана своїми пухкуватими руками, підіймаючись навшпиньки. Натан слухняно нахилявся, щоби бабусі було легше. Він уходив в армію — баба Ліза поцілувала його перед смертю (своєю); їхав в Америку на рік — баба Ліза за столом промовила тост, в який вплела незмінний мотив свого «вмирання», через що всі гості засумували; приїзжав до Ізраїлю навідати рідню — баба Ліза зустрічала його словами: «Яке диво: я дожила цього разу», а проводжала: «Прощавай, тепер вже назавжди».

А, може… Може, в такій її манері розставання приховано велику людську правду? Адже ніколи не знаєш, що трапиться завтра, сьогодні, через хвилину.

— Так, брате, робота в мене така, що доводиться ходити манівцями, — Томас вийняв з карману зв’язку ключів. — Будь ласка, містере. Сумку свою закинь у багажник, а сам сідай на переднє сидіння. Тепер задавай мені поменше питань, зараз все сам зрозумієш.

Сівши за кермо машини, Томас дістав свій мобільник:

— Менахем? Все, як зазвичай? Буду через п’ятнадцять хвилин.

Вж-ж-жих! — завівся двигун.

***

У деяких місцях Хайфа віддалено нагадує старий Вільнюс. А ще Хайфа чимось схожа на район Гринвіч-Вілледж у Нью-Йорку, де на тихих вуличках ще вітає старовинна печаль минулих століть…

Але справи це зараз жодним чином не стосувалося. У всякому випадку, тієї справи, якою займався Томас і — мимоволі — містер Натан з Нью-Йорка, що сидів поруч із ним — так представляв його Том своїм «клієнтам».

Його машина неслася вулицями Хайфи. Томас зараз був гранично зосереджений і серйозний. З Натаном майже не розмовляв. Відповідав на телефонні дзвінки і сам комусь телефонував. Після розмови вивергав брудну лайку на адресу якихось Бень, Сар, Мойш. Часто поглядав у дзеркала заднього виду, чи нема за ним чогось підозрілого.

Зупинившись на «точці», відкривав бокове скло, і до салону всувався якийсь тип. Спочатку здивовано дивився на Натана, мовляв, хто цей пасажир?

— Все беседер, не хвилюйся. Це мій друг, містер Натан зі Штатів.

Він там торгує коксом ^{7}. Привіз мені трохи спробувати. Без домішок, кошерний. Хочеш взяти? — рука Тома зникала під сидінням, де було сховано невеличку упаковку.

— Скільки ти хочеш за грам?

Клієнт передавав Томасу згорнуту купюру і брав з його рук малесенькі целофанові пакетики. Все це — розмова, передача грошей і наркотиків — забирало не більше хвилини.

Неподалік від банку «Леумі» до них підійшли два молодих хасиди. Один з них, всунувши у вікно голову і не знімаючи капелюха, передав Тому гроші. Говорив він якоюсь жахливою сумішшю івриту і російської.

Потім до їхньої машини на заднє сидіння хвацько застрибнула красуня в обтягнутому джинсовому костюмі:

— Шалом, я задовбалася на тебе чекати. Як будеш спізнюватись, піду до іншого. Зрозумів?

— Вибач. Зустрічав в аеропорту друга з Нью-Йорка. Він, до речі, привіз мені трохи коксу. Хочеш спробувати? Їхній, американський, з нашим не порівняти, наш просто лайно. Ні, в борг не даю, в мене залізне правило. Але для тебе, так тому і бути, зроблю виключення, — Томас передав дівчині пакетики. — І так, скажи Хаїму, що в нього будуть великі проблеми, якщо не поверне мені п’ять тисяч.

Дівчина вийшла, і , наче нічого й не було, розмахуючи сумочкою, пішла по вулиці.

— Лерва ^{8}, — промовив Том, дивлячись їй услід.

Натан сидів мовчки. Правду кажучи, до такого він не був готовий.

Том — наркоторговець! Вліз в таку багнюку! Ще й використовує їхню давню дружбу з комерційною метою…

Бентежили також поліцейські машини, що проїжджали повз. Натану здавалося, що зараз їх зупинять, вимагатимуть вийти, влаштують обшук. Вдягнуть кайданки. А потім доводь у відділку, хто є хто.

Сумно. Нічогісінько не залишилося від їхньої дружби. Якісь дитячі спогади, юнацькі дурощі. Слабенькі запахи від вже опалого листя… Хоча ще там, у Вільнюсі, коли їм перескочило за двадцять, вже було зрозуміло, що вони з Томом — дуже різні люди, і шляхи їхні почали розходитись…

Потім Натан здружився з Едікасом Басийокасом. Разом вчилися в універі. Едікас був родом з хутору під Паневежисом. Його батько з п’ятнадцяти років воював у «лісових братах» проти загонів НКВС, потрапив у полон, і ледь не до семидесяти років, аж до розпаду радянської імперії, сидів у таборах — його ненадовго випускали, а потім «шили» нову фальшиву справу, давали новий термін і відправляли у Сибір. Як і його батько, Едікас на дух не виносив все російсько-імперське, але на відміну від батька, був не воїном, а поетом. Самородок, у своїх віршах він віртуозно поєднував фольклор і модерн. Литовська мова, на перший погляд, не душе мелодійна і гнучка для поезії, у віршах Едікаса розкривалася у неповторному звучанні, з такими обертонами!

Перед очима Натана виник фонтан неподалік від Вільнюського театру ляльок. Ще було холодно, весна щойно почалась, і фонтан був виключений. Удвох з Едікасом — студенти першого курсу, вони сиділи на гранітному холодному парапеті. Поспішали кудись перехожі, на кільцевій розверталися тролейбуси. Едікас у хутряній шапці, зсунутій на маківку, читав вірші, говорив про призначення поета, що призначення — це від Бога, не від людей…

— Едьку, хей! Як ти там, у вільному Вільно? Коли ти нарешті надрукуєш мою повість у своєму літературному журналі?

***

— Ти не боїшся цим займатися? — спитав Натан, який все більше мучився поганими передчуттями. Може, не їхати ні в який Ейлат? Попросити Тома, щоби підкинув його до автобусної зупинки, і повернутися назад до Афули?

Їхня машина стояла на тінистій вулиці, і вони чекали на останнього «клієнта».

Томас рахував гроші.

— Поліція зараз зайнята безпекою, до нас в неї руки не доходять.

— А конкуренти?

— Ці небезпечні. Зараз всі хочуть влізти на російський ринок, навіть араби, — він сховав товсту пачку грошей у карман. — Та де ж той баран? Скільки його можна чекати? А-а?

Все, що відбулося потім, тривало секунди, але у сприйнятті Натана розтягнулося до безкінечності. А подія й направду відносилась до розряду позачасових, таких, що тривають якусь мить, а змінюють життя назавжди.

Завищали гальма, і у двох кроках, перекривши їм дорогу, зупинилася сіра «Субару». Натан не встиг повернути голову, щоб подивитися, куди це раптом зник Томас. Застигнувши, як кам’яна баба, дивився перед собою немигаючими очима.

З переднього вікна «Субару» висунувся чоловік у чорній масці. Фонтанчики вогню раптом застрибали з його витягнутої руки. Після кожного спалаху роздавався приглушений звук: д-дух! д-дух! — і машина Томаса легенько посмикувалася.

Чоловік у масці направляв пістолет у різні боки. Д-дух! Д-дух!..

Натан наче занімів, йому стало дуже холодно. Але дивно — його охопила незрозуміла впевненість, що саме зараз він не загине. Хотіли би вбити, стріляли би не в капот машини, а по ньому. І взагалі він не причетний до цих розборок драгдилерів! Він в цій машини опинився абсолютно випадково. Не може ж він загинути так безглуздо!.. На краєчку свідомості раптом промайнула смішна думка, що він обов’язково вставить цей епізод у свій майбутній роман.

Запищавши шинами, сіра «Субару» рвонула з місця і зникла за поворотом.

— Натику! Натику, ти живий?! — кричав Том, сіпаючи його за плече…

***

... — Ти що, заснув? Чи перегрівся на сонці? Питаю ще раз: ти в туалет хочеш? Зупинитись на заправці?

Натана струсонуло, наче він прокинувся. Кинув на приятеля дивний погляд. Подивився по боках. Він сидів в машині Томаса, і машина неслася по шосе:

— А-а, Томе, це ти… Ні, в туалет я не хочу, їдьмо без зупинок до

Ейлату. Мені тільки що на думку спала одна цікава річ, сюжет для майбутнього роману. Про те, як один письменник зустрічається з другом дитинства — драгдилером — і мимоволі допомагає йому продавати наркотики. Потім на них нападають, намагаються вбити, але далі з’ясовується, що ці начебто розбирання наркодилерів влаштувала одна жінка, через ревнощі.

— Звучить, як чергова чорнуха, — зробив висновок Том і присвиснув.

До речі, Томас займався продажем автозапчастин і ніколи не мав щонайменшого відношення до наркоторгівлі.