Фавор, або Бабусин онук

Глава 8

Єлизавета Марківна повільно одужувала. Її нога, ще два тижні тому розпухла і посиніла після операції, поверталась до нормального стану: набряк зникав, зникали і мережива синців. Зняли шви. Рана загоювалась. І дух баби Лізи теж поступово відроджувався.

Прийшла фізіотерапевт — привітна ізраїльтянка. Запропонувала Єлизаветі Марківні свою професійну допомогу: «навчити її ходити з новою ногою», тобто допомогти піднятись з інвалідного візка.

Баба Ліза на цю пропозицію відреагувала дуже бурхливо. Почала чомусь плакати і ледь не вигнала бідолашну фізіотерапевтку. Вона би, мабуть, і пішла, але ж не розуміла, що говорить ця голосна старенька і чому так гнівається.

А скоріш за все, зрозуміла, але не уходила. Адже баба Ліза в неї не перша, кого доводиться піднімати з інвалідного візка. Зрозуміло, що будь-кому в такій ситуації було би непросто: і стегно ще трохи болить, і лячно до нього торкнутись. А раптом там штир зсунеться? А раптом рана відкриється? А як запалення почалося всередині? І доведеться ампутувати всю ногу! Але якщо не буду ходити, то й мозок швидко засохне, мозок у лежачих швидше відмирає, це баба Ліза знає добре, не перший рік на землі живе. І тоді переведуть нагору, до «баклажанів»…

— Ой! Як болить! Суро! Дай-но пігулку! — стогне баба Ліза, і медсестра з чергового посту відповідає, що зараз принесе.

— Ти хоча б спробуй стати на ноги. Ось побачиш — в тебе все вийде, — вмовляє її Натан.

— Хіба ти можеш зрозуміти мій біль? Де мені взяти сили у майже дев’яносто років, га? Я навіть коли руку піднімаю, то задихаюся від втоми. А тут — піднятися на зламану ногу! Ох, чому я не померла під час операції… А ти мене зовсім не жалієш. Навіть не можеш посидіти поруч зі мною п’ять хвилин. Вічно кудись збігаєш!

— То що ваша бабуся вирішила? Буде намагатися ходити чи ні? — Звертається фізіотерапевтка до Натана англійською. — Спитайте її.

Баба Ліза не потребує перекладача:

— Звісно, буду намагатися. Хіба в мене є інший вихід?

***

Сусідка баби Лізи — Фейга. Вона сусідка і в палаті і в їдальні, в залі вони теж сидять за одним столом.

Фейга — новенька тут, з’явилася кілька місяців тому. Вона огрядна, начебто вся набрякла. Рожевуваті мішки під великими заплаканими очима. З головою в неї точно вже не все у порядку, але ще не до такого ступеню, щоби потрапити на третій поверх.

Волосся у Фейги скуйовджене, верхні ґудзики халату часто не застібнуті. Вона або сумна, або сердита. Хоча тямить і погано, але достатньо для того, щоб зрозуміти, що опинилася у будинку престарілих.

Кілька разів на тиждень до неї приходить донька. Доньці років шістдесят. Входячи до зали, широко і якось неприродньо посміхається всім — і медсестрам, і стареньким. Дуже голосно зі всіма вітається. Напевне їй непросто іти по цій залі під гострими поглядами всіх присутніх. Соромно. Тому і посміхається так.

Фейга відверто не любить бабу Лізу. Сидячи за столом, з якогось дива починає метати на неї грім і блискавку:

— Ти — стукачка! Енкавеесниця! Через тебе люди сиділи у в’язниці! А ще ти працювала бухгалтером: підробляла документи і брала хабарі!

— О, починається. Краще на себе подивись, що ти накоїла в своєму житті, — похмуро відповідає їй баба Ліза.

Натан здивовано дивиться на обох. Звідки Фейга знає такі подробиці з життя баби Лізи? Невже психічно нездорові люди мають здібності бачити минуле і передбачати майбутнє?

— А що я, що я? — голосно відповідає Фейга. — Я чесна. Я сиділа у таборі, їла баланду. Працювала у колгоспі. Любила чоловіків. Народжувала. Робила аборти. Я і зараз хочу любити чоловіків!

— О-о, Фейга хоче заміж! Ви чули останню новину? Фейзі потрібен чоловік. З гарним органом. Дівчата, готуйтеся: невдовзі буде хупа. Фейго, сподіваюсь, ти мене теж запросиш на весілля? — запитує жінка на ім’я Сіма.

Велика, як слон, із дуже розпухлими ногами через порушення роботи ендокринних залоз, Сіма ще відносно молода — їй нема ще семидесяти. Вона повністю самотня: чоловік помер, донька давно живе в Австралії. Із кректанням Сіма ходить по залі, вперши руку у широкий поперек. Човгає по підлозі туфлями, розрізаними зверху, аби їх можна було хоч якось натягнути на розпухлі ноги.

— За кого ж ми віддамо Фейгу заміж? Ріво, в тебе нема пристойного хлопця для Фейги? Суро, а в тебе? Я знаю: ми її віддамо за Іцика, — Сіма підходить до одного старенького у ярмулці на лисій голові.

Іцик сидить на стільці, байдужими, абсолютно порожніми очима дивиться перед собою. Його вже годують з ложечки.

— Іцику, в мене є для тебе наречена. Тобі подобається Фейга? — запитує Сіма, поклавши свою лапу на плечико Іцика. — Ти згодний? От і домовились. Лишень дивись, будь їй вірним і не зраджуй, — реготнувши, Сіма відходить від Іцика. — Боже, тут всі божевільні. Я скоро й сама стану божевільною. Треба тікати звідси, тікати…

— Ні, Іцик для мене застарий, він вже «баклажан», — намагається жартувати Фейга. — Іди-но сюди, синочок, — кличе вона Натана. — Незабаром прийде мій син. Він — відомий математик, професор у Єрусалимському університеті. Він дуже зайнятий, тому не може прийти до мене. Мій синочок дуже мене любить. Він так не хотів, щоб я сюди йшла.

— Ти — паскудна мати! — зненацька шипять на неї дві старенькі, які досі мирно сиділи за сусіднім столом. — Ти думаєш лише про себе. Чи ти хочеш зіпсувати своїм дітям життя? Як вони змогли би за тобою доглядати, якщо їм потрібно працювати? Чи вони мають заради тебе пожертвувати своїми родинами?

— Ні, ні. Я добра мати, добра. Я думаю про своїх дітей, лише про них. Я їх дуже жалію. Тому погодилась жити тут. Сама попросила доньку, щоб відвела мене сюди, — намагається довести Фейга, обливаючись сльозами, що ллються з її великих тьмяних очей.

— Бідолашна, бідолашна, бідолашна… — тихо повторює баба Ліза. Не дивлячись на Фейгу, непомітно змахує сльозинку, що біжить по щоці. — Їй ще треба буде звикати, довго звикати, доки примириться і заспокоїться, доки припинить роз’ятрювати себе цими думками… — але загальний настрій захоплює і її: — Ой, нога! Суро, дай-но пігулку! Помру від болю!

Вся зала починає рухатись. Начебто по тихій воді пройшов величезний корабель і підійняв високі хвилі.

— Не можу більше цього витримувати! Замовкніть ви всі! Невдячні! Вас тут годують, напувають, миють ваші дупи, а ви ще чимось незадоволені! Фейго, замовкни, бо Іцик роздумає і не одружиться із тобою. Бабо Лізо, досить, в мене від твоєї ноги вже голова болить. І ви всі стуліть пельки! Вас усіх треба відправити на третій поверх, усіх! — обурюється Сіма.

— Ой, нога! Су-ро!

— Я добра матір, добра. Я сиділа в таборі у Норильську.

— Ну то й що? А я у Треблінці.

Навіть Іцик — і той вийшов зі стану скаменілості і підняв голову.

— Все, дівчатка, досить, не треба сваритись, — закликає всіх, наче малих дітей, медсестра, піднявшись зі свого стільця на черговому пості.

Досвідченим поглядом визначивши, кому зараз потрібна її допомога, підходить до Фейги. Гладить її:

— Не плач, дорогенька, не плач. Вони всі тебе люблять. Але їм і самим важко. І донька твоя тебе любить. І син. Він до тебе скоро прийде, просто він дуже зайнятий. Бо в них, у професорів, сама знаєш, яке напружене життя. Все буде добре, все буде беседер...^{3}